Вхід для користувачів
 




25 лютого 2018

Назарій НАЗАРОВ. ПОДІЇ ГОЛОСУ: «Моє зрадиве світло» Сальваторе Шарріно

Ще якісь десять років тому уявити, що сучасну («авангардну») оперу ставитимуть в Національній опері, було неможливо – адже слухач для такого типу музику тільки виховувався на напівмаргінальних заходах в різних залах спілки композиторів на Пушкінській, куди й автор цих рядків час від часу заходив.

То були часи, коли просторів для слухання живої авангардної музики в Києві майже не було. Але те, що зробили зусилля київських ентузіастів-композиторів і музикантів (і ім’я Олексія Шмурака – це лише вершина музичного айсберга) – спричинилося до повної зміни музичного ландшафту київських мистецьких майданчиків. І українська прем’єра опери Сальваторе Шарріно «Моє зрадливе світло», що відбулася 22 лютого в Національній опері України імені Тараса Шевченка, тільки стала ще одним знаком переходу до якісно нового етапу культури слухання в Україні. Впродовж минулого року вже перестали бути дивиною і Малєр, і інші представники симфонізму ХХ століття, не такі часті гості в залах Києва раніше. Київ став звучати інакше, не просто по-європейськи, а повніше. В цьому немає дивини – у меморіальній квартирі Миколи Бажана (!) досі є тумбочка платівок з усім Шенбергом (!). Але фактом загального слухацького сприйняття музика ХХ і ХХІ століття заново стала нещодавно.

З фаху не музикознавець, а лінгвіст і швидше частково етномузиколог, я не претендую на надто «фаховий» розбір опери, що її почули кияни: на щастя, такий розбір вже не є розкішшю і його нададуть, сподіваюся, фахові музикознавці. Натомість пропоную погляд «збоку», а саме з погляду гуманітарія, що близький до музики. Адже сприйняття опери «Моє зрадливе світло» нічим не відрізняється від сприйняття будь-якого якісного мистецтва. Чому я вживаю слово «якісне»? Чи не надто впевнено? «Сучасна класика» - що це взагалі? Тут я тільки продовжу думку і Еліота, і Паунда, і інших – що якісне сучасне мистецтво будь-якої епохи повністю зрозуміле лише в контексті тяглої традиції, іноді кількасот- і більше -літньої. Навіть «сюжет» опери будується на старовинній італійській драмі, яка (у свою чергу) заснована на описі реальних подій, проте увага до ревнивців і їх помсту обом закоханим вже була архетипічно зафіксована в «Декамероні», в новелі про Гвіскардо і Гізмонду. Але це про «зміст», а тепер про «форму».

В проспекті до опери Саша Андрусик говорить про «псевдоманьєристкі, орнаментаьні лінії» опери Шарріно. Власне, в цій опері любитель музики XVII-XVIIIстоліття знайде відгомони ґрунтовного знайомства композитора з будовою старовинної опери. Він її вивертає навиворіт: про це свідчать і невелика кількість співаків – 4 (!). Навіть більше – він навіть відмовляється від хорових партій.

Опера в найдавніших своїх зразках була напівзумисним продовженням давньогрецької трагедії, яка від першого до останнього слова співалася, і Софокл, і багато інших поетів (зокрема трагіків) були композиторами не менше, ніж драматургами. Тільки збереглися від їхнього музичного спадку самі крихти – бл. 60 фрагментів. Гранично проста історія адюльтеру чудово підійшла б для будь-якої з не збережених грецьких трагедій, і слова героїні з лібретто, що «вона б віддала життя за чоловіка», нагадують історію Алкести в дещо деформованому варіанті.

Взагалі в багатьох точках сучасна музика (тільки не «авангардна», адже авангард можна розуміти як явище 1920-30-х років ХХ століття) змикається з до-ренесансною музикою, як вона побутувала в усьому світі, що цивілізаційно не перебував в колі типологічно нової культури, що народилася в Середземномор’ї «осьового часу»: це музика не мелодії і ритму, а тембру, точніше тембрів, не горизантального руху, а вертикального вибудовування співзвуч. Власне що робить така музика? Їй головне заповнити певне тривання тембрально різноманітним змістом, і ця річ древня, як світ: від неандертальских свистульок до конфуціанської і японської синтоїстської культової музики цей принцип однаково залишався незмінним. І диктат співучості, захопливої мелодійності – це тільки явище пізнього періоду.

Але назад до «Світла». На очах у глядачів при повній відсутності «дії» на сцені відбувалося захопливе дійство, і було від чого стати на вуха: на сцені відбувався захопливий процес «деконструкції» традиційного оперного жанру. Мета-іронія оперного жанру – ось що втілив Шарріно в своєму творі. Ось двоє персонажів виходять на авансцену і привчений до дуетів слухач готується до чогось а ля «звідкіля це ти узявся», натомість відбувається натякання на мелодію, а самої мелодії так і немає. Вона тане в барокових (чи маньєристичних) схлипуваннях, які віддалено нагадують мелізматику барокових арій. Ось група химерно одягнених людей виходить і ховається в кущах саду, і привчений до хорів Верді слухач уже подумки починає піднімати келихи і пританцьовувати, аж ні: натяк на хор так же безмовно (чи то пак «безспівно») розходиться, як і зійшовся. Він виконав свою функцію мовчазної співучасті, яка має таку ж ритуально-магічну наповненість, як і спів. Натомість функцію хору на себе в такому разі швидше бере оркестр: саме він перетворюється на те тембральне тло, на якому відбуваються події голосу. Перед найдраматичнішим моментом оркестр дає нам повністю оцінити всі його тембральні можливості: це голос сну, це сонне глибоке дихання духової групи, це сопіння коня, це неясні скрипкові шерехи італійської ночі, це тривання, в якому ми чекаємо чогось разом із відсутніми персонажами. Посеред сцени спускається мікрофон, який опиняється то перед великою білою трояндою (може, вона мала б виспівати в нього? Свою тишу?), то перед перевернути догори ногами конем (!), на череві якого в’їжджає ревнивий чоловік. Перевернутий кінь якраз і гарно ілюструє ту «перевернуту» догори дригом оперу, яка залишається жанрово вірною собі, за звучанням повністю себе оновлюючи.

Жанр опери виявився надзвичайно живучим, тільки для цього йому довелося померти в тому вигляді, як його нам залишило ХІХ століття і повернутися до dramapermusica, до свого первісного зародкового стану, де будь-який звук може набувати музичності, якщо його виконати у відповідному контексті.

Звичайний сюжетний хід від виявлення подружньої зради до кінцевого удару кинжалом в груди невірної – це абсолютно умовне тло для справжньої події музики, яка перегукується зі своїми жанровими попередницями епохи бароко і напряму спілкується зі своїми прабабцями-культовими почовгуваннями, пританцьовуваннями послідовностей звуків, які ще не поєдналися в диктат «квадратних» мелодій, і залишали за собою право подиху.

 

Назарій А. Назаров,  кандидат філологічних наук, член Асоціації європейських журналістів

 

Фото: Евгения Перуцкая / УХО

 


 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home