Вхід для користувачів
 




23 листопада 2010

Великий и ужасный : Интервью с Джоелем Виткиным

Джоель-Пітер Віткін народився 1939 року в Брукліні. Його брат-близнюк Джером Віткін — відомий американський живописець реалістичного спрямування.

Фотороботи Віткіна знаходяться в постійних колекціях по всьому світу, включаючи Музей «Метрополітен», Центр Жоржа Помпіду, Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку, амстердамський Стеделійк-музей, Музей Вікторії й Альберта в Лондоні, музеї Гугенгайма, Уффіці та інші. Серед його міжнародних нагород — французький орден Кавалера мистецтв і ремесел, Віткін — професор мистецтв Університету Сиракуз. А перерахування лише його персональних виставок, що пройшли з 1969 року, могло б зайняти кілька сторінок. Це десятки музеїв від Хайфи до Сан-Франциско та галереї, розташовані від Японії до Естонії. Тільки цього року відбудуться виставки в Galerie Baudoin Lebon (Париж, Франція), Castillo і Sehie (Італія), Minshar School of Art (Тель-Авів, Ізраїль), а в 2011 році його роботи вже чекає Національна бібліотека Франції. Про нього написані тисячі статей, видані сотні альбомів, цього року виходить черговий — «The Master Series: Joel-Peter Witkin» (Delpire Publishers, Париж).

Джоель-Пітер Віткін сподівається, що його мистецтво — це засіб для очищення від гріхів, і коли він помре, його творчість буде покладено Богові на вівтар.  Сам митець вважає свої складні роботи духовними. Зірка Віткіна зійшла на небокраї  образотвор-чого мистецтва у сімдесятих роках ХХ століття, і відтоді він вважається одним із провідних фотографів другої половини ХХ — початку ХХI століть.

Артур Рудзицький

 

Великий и ужасный : Интервью с Джоелем Виткиным

Предтечею його мистецтва були художники, у творчості яких Віткін черпає натхнення: Босх, Ель Греко, Гойя та Блейк. Крім того, багато його фотографій створені під враженням від перегляду живопису великих давніх майстрів — Ботічеллі, Рафаеля, Рубенса, Веласкеса, Одилона Редона.

У пошуках витоків тематичної спрямованості своєї творчості він посилається на спогад із дитинства, коли він став свідком загибелі маленької дівчинки. Відірвана в автомобільній катастрофі голова дитини впала до ніг шестилітнього Джоеля. Після цього смерть немов заворожила його уяву й стала постійним героєм творчості.

У його перших оригінальних фотографіях другої половини сімдесятих років ми бачимо всі атрибути садомазохізму: витяжки, маски, шкіру, батоги, черевики на шипах і гострі палиці. Потім з’являються знамениті карлики, велетні, горбані, транссексуали, бородаті жінки, люди з хвостами, рогами, крильми, безрукі й безногі, гермафродити, карлики, фетишисти...

І якщо ці нещасні когось дивують або залишають байдужим, то Віткін розглядає людські каліцтва як прояв чогось виняткового й незвичайного: як нескінченну волю Божу...

До цього потрібно додати, що художник багато часу проводить у моргу, фотографуючи частини тіл загиблих. Сам же він говорить про себе: «Я не той, хто любить біль, я намагаюся вселити всім співчуття до персонажів моїх робіт...»

Його зацікавленість роботами великих майстрів минулого, в тім числі Пікассо, Бальтуса, Гойї, Веласкеса, Міро та інших, привела до того, що Віткін створює серію фотографій, як парафраз на відомі полотна названих майстрів. Свої роботи він починає із замальовок ідей на папері, вдосконалюючи кожну деталь, продумуючи сцени.

Художник дозволяє нам заглянути у створений ним світ, водночас страшний і захоплюючий, він ніби прагне змінити наше упереджене уявлення про сексуальність і фізичну красу. Завдяки такій образності робіт майстра ми отримуємо більше розуміння про людські розбіжності й стаємо терпимішими до недоліків навколишніх.

Якось священик у Ватикані сказав Віткіну: «На Ваших фотографіях найбільш помітний контакт із безоднями тайн Христових. Зрівнятися з Вашими творами можуть лише картини Френсиса Бекона й Пікассо». Майстер не завжди чув такі піднесені слова про свою творчість — одна з паризьких критиків назвала Віткіна після перегляду фотографій з усіченими кінцівками й відрубаними головами «візуальним послідовним убивцею». А преподобний Пет Робертсон проклинав його як сатаніста.

Свого часу дружина британського прем’єрміністра намагалася закрити його виставку в Лондоні (через фотографію «Бенкет дурнів»). Щоправда, після закінчення виставки Віткін був учетверте нагороджений за внесок у британське образотворче мистецтво.

Багато кольорових фотокомпозицій Віткіна зроблені в техніці енкаустики — відбитки покриваються воском і в кілька шарів розфарбовуються від руки. Результат справляє фантастичне враження: зрозуміти, що із зображеного на картині намальовано, а що відображає розміщений перед камерою реальний об’єкт, абсолютно неможливо. Але винятковість Віткіна не лише в цьому. Теми й питання, які він піднімає у своїх фотографіях, настільки реально й натуралістично показують нам життя, що його знімки надовго залишаються в пам’яті, залишаючи гіркий осад, відразу, тривогу або неприйняття, а ім’я автора запам’ятається й назавжди залишиться в історії фотографії XX й XXI століть.

Пропонуємо вашій увазі  інтерв’ю з цим визначним майстром, одним із найвідоміших і найяскравіших фотохудожників нашого часу. Автор висловлює щиру подяку за допомогу в підготовці матеріалу пані Катерині Едельман (CatherineEdelmanGallery, Чикаго).

Артур Рудзицький: -  Розкажіть про своїх батьків. Можливо, серед Ваших рідних є вихідці з України?

Джоель Віткін:  — Обоє моїх батьків народилися в Америці. Мамині батьки приїхали в Штати з Італії, а рідні батька — євреї родом із Литви. Хоча батьки мого батька — мої дідусь і бабуся — потрапили сюди через Київ. Отож зв’язок із Україною все-таки є. Мій батько був американцем у першому поколінні, йому був притаманний особливий тип гумору й дуже сильний індивідуалізм. Мати була італійкою й католичкою, її мати й бабуся приїхали з Італії, з околиць Неаполя. Очевидно, все це стало передумовами, важливими для моєї роботи. Я отримав гарний шанс. Мій батько непогано грав на віолончелі, й мріяв стати професійним музикантом, однак родина не могла забезпечити його коштами на освіту, й він мусив стати склярем, як і його батько.

Мати також любила музику, була непоганою піаністкою, навіть грала для німих фільмів, але коли в кіно з’явився звук, вона залишилася без роботи й стала бухгалтером. Пізніше батьки розлучилися через релігійні розходження.

Брат малював на узбіччях вулиць, тому батьки віддали його вчитися малювати. Тепер він дуже відомий у Штатах художник і професор живопису в Університеті Сиракуз, шанований і знаменитий. А я був сам по собі, і мама весь час молилася за мене. В дитинстві я збирав репродукції картин, як інші діти збирають бейсбольні картки. Брат дуже цікавився мистецтвом, і ми разом їздили в музеї — в Метрополітен, у музей Вітні, Музей сучасного мистецтва. Там ми знаходили рай, тому що ми жили в Брукліні, дуже бідному районі.

АР:  — А хто зацікавив Вас фотомистецтвом?

ДВ: — Мій батько показував мені, трирічному малюкові, фотознімки в газетах про війну, і я з жахом дивився на ці страшні світлини й думав, що світ, увесь світ, дивився також! Це був початок мого інтересу до фотографії.

Пізніше я отримав освіту в Купер-Юніон. Це прекрасна школа в Нью-Йорку, зовсім безплатна — аби туди вступити, потрібно пройти конкурс — вони беруть одного з 60 абітурієнтів. У той час я вже фотографував (мені було років 11), але ще тільки шукав свій шлях. Тому закінчив Купер-Юніон як скульптор.

У 16 познайомився зі Стайхеном, (подзвонив йому й показав свої роботи — це були маленькі слайди). Я брав кольорову плівку, і результат був готовий негайно — наступного дня. Він відібрав мої роботи для виставки з неймовірною назвою «Шедеври фотографії». Ці слайди стали частиною колекції, і я сказав собі: «Так! Я повинен бути фотографом».

 АР: — Який зміст Ви вкладаєте у свої роботи?

ДВ: — Я створюю фотознімки, що є історіями, в яких життя й мистецтво для мене означають тотожні поняття. «Зміст» є для мене ключовим словом, адже ми зараз живемо у світі без морального і духовного компаса!

АР: — Хто найбільше вплинув на Вашу творчість?

ДВ: — Дуже вплинули на мене Август Сендер (видатний німецький портретист ХХ століття) й Діана Арбус, із якими я був особисто знайомий.

АР: — До якого стилю Ви б віднесли свої роботи?

ДВ: — Моя робота може відбивати певний стиль, але не мене! Я або психопат із найгострішим естетичним чуттям, або ж разюче здорова людина. Як би там не було, я знаю, що нічим не зможу собі зарадити. Адже це те, для чого я народжений.

АР: — Хотілося б дізнатися, як Ви проектуєте свої фотографії? Що для Вас є вирішальним моментом у створенні фоторобіт?

ДВ: — Власне є два вирішальні моменти: перший, коли я фотографую щось камерою, і другий, коли я друкую. Те, що я показую глядачам, — не просто механічний запис. У момент зйомки я дію миттєво й інстинктивно. А коли друкую, мені потрібен час для естетичних вирішень, адже я перетворюю зображення в щось могутніше, загадковіше.

АР: — Як реагують на Вашу творчість глядачі?

ДВ: — Я не завжди згодний із думкою інших людей про мої роботи. Іноді їхні погляди мене дивують. Наприклад, на моїй виставці в Іспанії відвідувачі не заперечували мого уявлення просмерть і секс, але були шоковані релігійнимпоясненням деяких моїх робіт, які здалися їмблюзнірськими. Я ж сказав їм, що в основному мої переконання такі самі, як і їхні, і що яне збирався образити їхню релігійність — целише візуалізація моїх думок, не більше. Аджея створюю фотографію, що показує автоматичний зв’язок між об’єктом і моєю свідомістю. Адже ви згодні з тим, що запитувати в художника, «чому ви малюєте в такий спосіб абоцим» немає сенсу?..

Усе, що можу сказати, що хочу передати, —це перетворити те, що було мною зібране за допомогою камери, у щось могутніше, видиме для багатьох, а не лише для мене. Моя робота — свого роду щоденник, за допомогоюякого я намагаюся піднести своє сприйняттябуття, яке, очевидно, є темною плямою, хочай замішаною на гуморі, але й не без часткицинізму, як дехто воліє його називати.

До того ж, існує моральний кодекс у серцікожного з нас. Це саме ті запитання, на які необхідно знайти відповіді — таємні відомостіпро долю й призначення людини. Життя — цеобстеження місця. І це величезна сфера дослідження. Моя робота є підставою для мого існуванняна Землі — не як кінцева мета, але як мета для моєї душі. Іноді я говорю собі, що мої роботирозумніші за мене. Моя робота — це дарунок мені, і він, цей дарунок, — стимул для того, щоб існувати. Інша складова моєї біографії — мистецтво.

АР: — Багато Ваших робіт зображують моторошніречі, практично — це подорож у пекло. Ви так недумаєте?

ДВ: — Гельмут Ньютон створював дуже цікавіфотографії красивих людей; я ж фотографую інших людей. І я намагаюся вселити глядачамспівчуття до моїх персонажів. Я зовсім не одержимий смертю, як це багатьом здається. Мої роботи не обов’язково похмурі — вони можуть бути й кумедними. Смерть для мене — це просто один з аспектівжиття. Я досліджую сенс буття, намагаюся зрозуміти, що значить наше існування в данийісторичний момент, у тому часі й тому місці, деми опинилися. Для мене фотографія — спосіб вибудуватинові відносини між ідеями й предметами. Я не прагну робити щось шокуюче, сенсаційне абоморальне. Навпаки, мої роботи говорять про красу життя і її тлінність, про мораль і навітьпро безсмертя.

АР: — Ви використовуєте у своїй роботі Фотошоп?

ДВ: — Я ніколи не використовую комп’ютера.Мене не цікавлять стерильні образи, я працюю зі справжніми емоціями, з таємницямижиття і смерті — а це неможливо підробити.

АР: — Ваші виставки коли-небудь провокувалискандали?

ДВ: — Ні. У пресі весь час з’являються повідомлення, що якісь релігійні організації або борці зачиїсь права пікетують мої виставки. Але я самцього ніколи не бачив. Приходячи на мої виставки, люди бачать: те, що я роблю, не провокація, а гранично щира й особиста робота. Духовність є частиною моєї біографії, і тому явважаю себе дуже щасливим.

АР: — Де Ви знаходите моделі для фотографій?

ДВ: — Мені легко знайти моделі на вулицях, якщовони живі, або в моргах, якщо вони мертві.

АР: — Чи бували Ви в Україні? Чи є в планах виставка Ваших робіт у Києві?

ДВ: — Я бував у Росії й Естонії, а в Україні не довелося. Хотів би виставити там свої роботи, адже батьки мого батька приїхали в Штати з Києва.

Український переклад: Тамара Март (ART-Ukraine)


Joel-Peter Witkin. Portrait of a Vanite 1994 [ 393 KB ]
Joel-Peter Witkin. Woman Once A Bird 1990 [ 503 KB ]
Joel-Peter Witkin. Prudence 1996 [ 339 KB ]
Joel-Peter Witkin. The History of Hats in Art Matisse, 2006 [ 374 KB ]
Joel-Peter Witkin. The History of Hats in Art Rembrandt, 2006 [ 421 KB ]
Joel-Peter Witkin. The Red Table, The Skull of Boldini, 2006 [ 169 KB ]
Joel-Peter Witkin. The History of Hats in Art Picasso, 2006 [ 487 KB ]
Joel-Peter Witkin. The History of Hats in Art Hopper, 2006 [ 330 KB ]
Joel-Peter Witkin. The History of Hats in Art Magritte, 2006 [ 367 KB ]
Joel-Peter Witkin. The History of Hats in Art Manet, 2006 [ 382 KB ]
Joel-Peter Witkin. Ars Moriendi, 2007 [ 255 KB ]
Joel-Peter Witkin. Bad Student, 2007 [ 324 KB ]
Joel-Peter Witkin. Woman with Small Breasts, Paris, 2007 [ 450 KB ]
Joel-Peter Witkin. Reality is an Invention, Balthus, 2008 [ 301 KB ]
Joel-Peter Witkin. History of the White World Arabia, 2008 [ 457 KB ]



Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home