Вхід для користувачів
 




25 січня 2016

Ірина НЕМИРОВСЬКА "БАЛ" (Переклад Олени Соломарської)

 

Ірина НЕМИРОВСЬКА     "БАЛ"

Переклад Олени Соломарської

Ірен Немировські – єврейка, народжена в Україні, окраса французького письменства

 

Біографія[1]

 

11 лютого 1903.  Ірен Немировські народилася в Україні, в єврейському кварталі («ідішланд») Києва, у дуже привілейованій родині: її батько, Лев Немировський, був одним із найвідоміших банкірів Росії, пов'язаним із оточенням царя. Немовби «золоте» дитинство – влітку найвишуканіші курорти (Крим, Біарріц, Лазурний берег); найкраща домашня освіта, звідки й раннє знання багатьох мов: крім французької, яку вона засвоює від гувернантки раніше, ніж російську, вона знає ще шість мов, включно з фінською та мовою басків!

Сердечна пустеля дитинства: дуже рано їй доводиться – з молоком матері й аж до краю – напитися «вина самотності»:

-         Батько, якого вона обожнює, зайнятий своїми справами ( він стане прототипом – напівжертва,  напівкат – персонажа Давида  Гольдера)

 

-         Фанні, її мати, що страшенно пишається своєю красою, своїми грошима і своїми позашлюбними пригодами, відчайдушно  відхрещується від свого материнства, що символізує в її очах занепад жіночності і невблаганний наступ часу (що не завадить їй померти у 1989, у віці 102 років!). Навіть коли її дочка вже стане молодою панною, мати змушуватиме її одягатися, наче вона маленька школярка; а коли Ірен сама стане матір’ю, Фанні не знайде нічого кращого, як подарувати їй … плюшевого ведмедика! Гірше, після війни «людожерка» (послуговуючись назвою однієї з новел Ірен), відмовиться допомогти двом своїм нещасним онучкам, відмовляючись навіть визнати, що в неї взагалі була дочка. Вона крикне їм через зачинені двері своєї розкішної квартири, що для таких, як вони, сиріт,та ще й хворих, існують спеціальні заклади (старша, Деніз, захворіла на плеврит, переховуючись під час війни по льохах).

Можна інтерпретувати її твори «Бал» (1930), «Вино самотності» (1934), чи «Ієзавель» (1935), не кажучи вже про персонаж Глорії у «Давиді Гольдері» (1929), як літературне «зведення рахунків» з цієї ненормальною матір’ю–мачухою.

 

Література, захисток?

1917. По смерті своєї французької наставниці Ірен починає писати, може, щоб компенсувати скорботу і самотність єдиної дитини?Здається, що протягом усього її життя, навіть під час найтяжчих випробувань, література слугувала для неї притулком і захистом.

Два приклади:

У жовтні 1918, у розпалі російської революції, стрілянини, що шаленіє поруч із московською квартирою, де родина Немировських думала знайти спокій, Ірен…поглинає твори Платона, Мопассана, Гюйсманса, Оскара Уайльда!

У 1941–42, коли ситуація є безнадійною, а Ірен передчуває, що їй залишається мало часу, вона створює поспіль «Життя Чехова», «Осінні вогні» і два томи великої фрески «Французька сюїта». Мабуть, загрозлива реальність, замість того, щоб паралізувати її перо, навпаки, її гальванізує! Лише за два дні до того як потрапити в облаву, вона пише своєму літературному директорові Альбену Мішелю: «Любий друже… не забувайте мене. Я багато написала. Я відчуваю, що то будуть посмертні твори, але так час минає швидше». Література, просто, щоб згаяти час, для Немировські? Скоріше акт захисту/протесту проти того, що Ханна Арендт назвала «темними часами».

Перші літературні вправи

Міріам Анісімов повідомляє, що коли у віці 14–15 років Ірен починає писати, вона наслідує літературну техніку Тургенєва : створювати не лише оповідь, а й включати до неї роздуми, що виникають паралельно, заповнювати зошити детальним описом навіть другорядних персонажів (обличчя, характери, і т.п.), а потім «викарбовувати » у рукопису за допомогою двох олівців – червоного і синього – невеличкі фрагменти,що їх слід залишити. Отож, здається, що цю техніку вона зберегла до кінця життя:

1)    У виданні «Французької сюїти» (видавництво Деноель) можна читати у додатку рукописні нотатки з віднайденого зошита Ірен: так само, як у 14 років, роблячи убивчий начерк тодішнього становища Франції, вона коментує власні літературні плани, власні задуми: «щоб вийшло добре, слід зробити п’ять частин по 200 сторінок у кожній», критикує себе: «нема простоти!» і т.п…

2)    Можна оцінити прискіпливість до деталей у творах Немировські, читаючи нотатку від 1942 року: вона вважає, що для написання «Французької сюїти» їй належить знайти «надзвичайно детальну карту Франції, повну підшивку кількох газет від першого червня до першого липня, начерк про порцеляну і навіть назви птахів, що співають у садах у червні, та назви їхніх співів!» Дійсно, у цьому романі навіть незначні персонажі виписані з надзвичайною точністю і вагомістю, так, ніби вона прагнула вичерпати тут свої літературні можливості…

3)    Відомий «Рукопис І.Н.» «Французької сюїти», врятований її донькою Деніз, було написано у зошити зі шкіряною обкладинкою, «синім чорнилом південних морів»…

 

 

Дороги

Більшу частину свого життя Ірен Немировські була «переміщеною особою»,  мігранткою або вигнанкою.

У грудні 1918 Совіти оголосили премію за голову «російського білогвардійця» Льва Немировського. Родині довелося тікати до Фінляндії у селянському одязі. Там вони переховувалися цілий рік (Ірен там пише свої перші поеми в прозі, наслідуючи Оскара Уайльда).

Потім, коли виникла небезпека наближення більшовиків – нова втеча до Швеції: вони 3 місяці живуть у Стокгольмі.

У липні 1919 – подорож на вантажному судні під час страшної бурі, що тривала 10 днів (відгомін її знаходимо у драматичній останній сцені роману «Давид Гольдер»). Врешті родина Немировських добирається до Руану.

Далі, як і багато хто з росіян-емігрантів, вони влаштовуються у Парижі. Лев Немировський тут відновлює своє багатство, керуючи відділком власного банку. До кінця 1930–х років Ірен Немировські (нарешті!) може насолоджуватися спокійнішим життям: вона влаштовується на авеню Констан-Коклен № 10 з Мішелем Епштейном, уповноваженим Банк дю Нор, за якого вийшла заміж у 1926 і народила двох доньок: Деніз (1929) та Елізабет (1937). Час від часу вона відпочиває у Ніцці, в готелі Негреско, лікуючи астму.

Але починаючи з 1939 Немировські знову трагічно втрачають коріння: напередодні оголошення війни вони відмовляються знову виїхати, хоча втеча до Швейцарії ще була б можливою. Вони вважають, що дочкам буде безпечно у провінції, у родині їхньої няні у Пон-Л’Евеку (департамент Сони-і-Луари). Самі ж вони регулярно повертаються до Парижа аж до встановлення демаркаційної лінії. У Пон-Л’Евеку вони житимуть рік у готелі з гарною назвою «Готель подорожніх». І от тоді починається соціальне вигнання Ірен Немировські: примус носити жовту зірку. Аж до її останньої подорожі до Освенциму.

Гірка іронія долі: саме через опис цілої нації, опис Франції, викинутої на дороги (епізод масової втечі у романі «Червневі бурі») ця жінка, яку можна було б назвати «перекотиполе», укоріниться у спогадах французів аж 62 роки потому…

 

Набагато раніше за Саган

Дуже ранній літературний дебют:

-         На початку 1920–х років, навчаючись у Сорбонні, вона публікує в ілюстрованому двотижневику «Фантазіо» свої перші «Кумедні казочки».

-         ЇЇ перший роман «Непорозуміння», передрукований видавництвом «Файяр» у 1930,  було написано у 18 років!

-         Однак блискавичного визнання їй надає роман «Давид Гольдер» (розпочатий у Б’яріці 1925 й опублікований у 1929). Його видавець Бернар Грассе, у захваті від рукопису, надісланого йому поштою без зазначення прізвища автора (захоплений настільки, що він публікує оголошення в газеті, щоб знайти таємничого автора!) спочатку не може повірити, що така молода жінка могла написати такий ущипливий твір. Одноголосне схвалення роману з боку усіх критиків, незалежно від їхніх ідеологічних переконань: від єврея Жозефа Кесселя до відомого антисеміта Бразільяка, який схвально пише про «чистоту» її мови. А починаючи з 1931 роман адаптують до сцени і до кіноекрану – виходить перший звуковий фільм Жульєна Дювівьє з Гаррі Бором у головній ролі. Цей приголомшливий успіх можна порівняти лише з успіхом роману «Здрастуй, печаль» Франсуази Саган у 1954. Однак Немировські це не закружило голову, вона іронізувала: «це романчик, про який поговорять два тижні, а потім так само швидко забудуть, як усе забувається у Парижі».

-         Слід зауважити, що трьома роками раніше, у новелі під назвою «Геніальна дитина» Ірен показала, що вона не плекає ілюзій щодо руху колеса літературної фортуни: дитину-поета спочатку, наче вчену мавпочку, захвалює вишукане товариство, а потім вона впадає в немилість…Тривожне передчуття власного шляху, що спочатку нестримно здіймається вгору, а потім стикається з остракізмом?

 

Двозначне юдейство

Єврейка мимоволі?

Двозначне ставлення Немировські до свого єврейства само по собі заслуговує на серйозне детальне вивчення, уникаючи будь-яких анахронізмів і не забуваючи, що вона писала у період між двома світовими війнами, у той час, коли антисемітизм був впливовим, ба навіть глибоко закоріненим. Ось кілька уточнень до цієї дражливої теми:

Прізвище письменниці походить від назви міста Немирова, звідки була родом її сім’я і яке у 18 сторіччі було одним із центрів хасидизму. Її батько народився у Єлісаветграді, місті, з якого розкотилася по Російській імперії велика хвиля єврейських погромів, що тривали багато років.

Все ж таки єврейка?

Найбільшу стурбованість викликає її відомий роман «Давид Гольдер»: наприклад, майже стереотипно-гротескною є особа старого німецького єврея Сойфера. Шалено скнарий, він ховає свої діаманти у Лондоні і вмирає на самоті. Родичі  його  ненавидять, так само  як і він їх, що не заважає йому скласти заповіт на користь родини, залишивши їй більше як 30 мільйонів, «підкоряючись таким чином аж до кінця незбагненній долі кожного  хорошого єврея на цій землі». Персонаж самого Давида Гольдера також двозначний: єврейський магнат міжнародного штибу, що страшенно дбає про прибуток, він втомлений цим життям («заробляти гроші для інших, а потім здохнути, ось заради чого я існую на цій клятій землі…»). Він умирає, пробурмотівши кілька слів на ідиш своєму єдиновірцю, що пливе разом із ним на човні.

Проте на звинувачення, що вона виступає проти власного народу, Немировські відповідає, що пишається тим, що є єврейкою (це інтерв’ю опубліковане в «Ізраїльському всесвіті» у липні 1935). Однак у тій самій її відповіді міститься неприємне розрізнення між «французькими євреями, що живуть протягом багатьох поколінь у цій країні і для яких, по суті, питання раси не має значення» і, з іншого боку, «досить космополітичними євреями, в яких любов до грошей заступила будь-які інші почуття».

Взагалі, у цьому питанні Немировські страждала на певну шизофренію (через ненависть до себе?): з одного боку, ця представниця великої буржуазії, що з  презирством ставиться до грошей, викриває «єврейське шахрайство» або «єврейську нахабність» («Собаки і вовки»), навіть впадаючи в карикатурність, імітуючи найгірші антисемітські зразки: ніс гачком, скарлючені пальці, темний колір обличчя і т.п.! А з іншого боку, вона довірливо говорить: «ось такі мої кревні, така моя родина» (там само), з якоюсь відчайдушною ніжністю і вірністю, розуміючи, безперечно, що поділяє з ними спільну долю. Життя, на жаль, це підтвердить у подальшому… Коли у 1933 Гітлер прийшов до влади, вона сказала няні: «Мила моя, на нас усіх чекає смерть!» Але у своїх творах вона більш стримано вживала це «ми»…

Що було найбільш симптоматично? Це її дивне співробітництво з «Грегуар»: ця газета була активно антисемітська і стала колабораціоністською, але Немировські публікувала там свої новели, і не лише у тридцятих роках: «Щасливі береги» у 1934, «Братство» у 1937, «Глядач» у 1939, «Чари» у лютому 1940. Навіть пізніше, за часів окупації, коли видання стає «арійським» настільки, що Ірен доводиться обрати собі псевдонім! Вона там-таки опублікувала: під псевдонімом Шарль Бланка «Людожерка» (жовтень 1941) і під псевдонімом П’єр Нере «Повірниця» (березень 1941), «Добропорядна людина»  (травень 1941),»Невідомий» (серпень 1941) і, нарешті, «Пожежа» 27 лютого 1942, лише за чотири з половиною місяці до її арешту. Навіщо, чи то провокативно, чи то ненавмисно так грати з вогнем? Може тому, що в глибині душі вона не відчувала себе ані єврейкою, ані росіянкою, а саме французькою письменницею, якою вона і стала; коротше кажучи, як писала Ханна Арендт, «дівчиною, що прийшла із відкілясь»? Може, Немировські вважала, що вона може вільно робити вибір і почувала себе недоторканною?

Однак «єврейське питання» повністю відсутнє у «Французькій сюїті».

 

1930–ті.

Відомість…

Після шаленого успіху «Давида Гольдера», «зовнішнє» життя Ірен Немировські, здається, повністю залежить від випуску її романів, які вона, як справжній трудоголик, випускає по одному, а то й по два на рік! І це не рахуючи новел, що регулярно публікуються у «Ревю де Парі», «Кандіді» та «Ревю де Де Монд»…

-         1931. «Осінні мухи», вид. Грассе

-         1933. «Справа Курілоф» вид. Грассе

-         1934. «Розповіді у фільмах» (збірка, яка включає «Дими вина»), вид. Галлімар + «Пішка на шаховій дошці» у її нового видавця Альбена Мішеля.

-         1935. «Вино самотності» вид. Альбен Мішель.

-         1936. «Ієзавель», вид. Альбен Мішель.

-         1938 «Здобич» вид. Альбен Мішель.

-         1939. «Двоє» вид. Альбен Мішель.

-         1940. «Собаки і вовки» вид. Альбен Мішель. Це остання книга, видана за життя Ірен Немировські.

У цій регулярності метронома, спробуймо виділити два періоди (хоч це й буде надто схематично).

Спочатку літературне і світське визнання: ущипливу й уїдливу прозу Ірен вітають такі різні за уподобаннями люди як Поль Моран, Дрійо Ла Рошель, Кокто, Кессель (пізніше Ромен Гарі…) Родина Немировських приймає у себе Тристана Бернара, актрису Сюзанн Девойо, їх запрошує до себе княгиня Оболенська.

… «Господи! Як мене вітає ця країна!»

 

Потім становище парії.

Непомітно примножуються небезпеки:

-         Незважаючи на відомість Ірен і насичене соціальне життя, подружжя Немировських так і не зможе отримати французьке громадянство, однак вони все ж сподіваються, що Франція зможе захистити своїх «євреїв і апатридів» у це десятиріччя розповзання антисемітської зарази.

-         Щоб убезпечити себе, Ірен з родиною приймають у 1939 християнство. Але їхнє свідоцтво про хрещення нічого не важитиме, і після прийняття урядом Віші антиєврейських законів їм доведеться зареєструватися у 1941 у якості «іноземних громадян єврейського походження» та носити зірку Давида. Не допоможе воно і коли вони втратять роботу після «аріанізації» видавництва і банку. Підтримки також бракує: Бернар  Грассе, її видавець, полум’яний колабораціоніст, вмиває руки; а от Альбен Мішель (пізніше він стане її зятем), навпаки, збереже відданість цій родині і після війни стане фінансово опікуватися двома сирітками.

-         Зрештою, улюблениця «Усього Парижу» стала парією в Іссі-л’Евек (де вона переховувалася у 1941): дарма Ірен кожного дня вибігає зустрічати поштаря, її поштова скринька залишається порожньою.

-         Після виходу закону від 2 червня 1941 року про статус євреїв, що став прелюдією до облав і депортацій, Ірен уже не плекає ілюзій щодо трагічності своєї долі, хоч у цей останній рік свого життя вона пише й читає більше ніж будь-коли. 28 червня 1941 вона записує: «Мені хочеться працювати. Але мета є далекою, а час короткий».

-         Проте їй вистачить часу, щоб написати слово «кінець», завершивши два томи фрески «Французька сюїта» (вона збиралася написати 5 томів).

-         3 червня 1942 року вона укладає детальний заповіт, який передає наставниці своїх дочок.

-          13 липня Ірен заарештовують французькі жандарми. Як це іноді робилося в росіян, всі, хто залишився в домі, утворюють коло і зберігають хвилину мовчання: це свого роду «до побачення», що стане остаточним прощанням.

-         16 і 17 липня: інтернування у містечку Пітівьє, потім депортація до Освенциму потягом № 6.

-         Вбивство нацистами, за припущеннями, 17 серпня 1942. Її чоловіка заарештують у жовтні і відправлять до газової камери у листопаді.

-         Згадаймо цей визивний вірш Райнера-Марія Рільке: «Від птаха, що ти його зраниш/Залишиться, може, політ?»

 

Багате посмертне життя Ірен Немировські

Від 1942 до 2004 літературне життя, або відродження Ірен, мало 4 форми:

Посмертні публікації і перевидання

-         Крім «Французької сюїти», ще три неопубліковані книжки Ірен Немировські з’являються одразу після війни: біографія «Життя Чехова» у вид. Альбен Мішель, 1947; «Багатства цього світу» у вид. Альбен Мішель, 1948; «Осінні вогні» у вид. Альбен Мішель, 1948, перевидано у 1957.

-         А з 1957 ціла низка перевидань. Наприклад у серії «Кайе Руж» у вид. Грассе: «Бал» (1985); «Давид Гольдер» (1986), «Справа Курилоф» (1992)… І нарешті видаються вперше єдиною збіркою новели Ірен Немировські, які за її життя були розпорошені по різних журналах: «Неділя та інші новели» у вид Сток, 2000; «Долі та інші новели» у вид. Сабль, 2004.

-         1992 року  виходить «Стежовий пункт», дуже зворушлива книжка Елізабет Жіль, молодшої дочки Ірен, де вона описує «життя матері, що їй наснилося»

-         І, нарешті, останнє, але дуже важливе: справжнє диво (але також результат опірності!) – через 62 роки після своєї трагічної смерті Ірен Немировські не лише отримує свою першу літературну Гонкурівську премію за роман «Французька сюїта», але й відгуки у пресі, так само одностайні й дифірамбічні, як ті, що супроводжували колись «Давида Гольдера»… Не кажучи вже про тисячі читачів: довгий час вона очолює список продажів книжок! Може, таким чином Франція, яка так сильно завинила перед нею, відновляє розірваний зв'язок з однією з найталановитіших своїх письменниць? 

 

Ірина Немировська    Бал[2]

 

Мадам Кампф увійшла до класної кімнати і так грюкнула дверима, що від протягу всі підвіски кришталевої люстри задзвеніли  легеньким мелодійним дзвоном. Проте Антуанетта, яка низько схилилася над партою, аж її волосся торкалося сторінки книжки, і не поглянула на неї. Мати хвилину мовчки дивилася на дівчину, потім підійшла, схрестивши руки на грудях, – Ти могла б хоча б підвестися, побачивши матір, дитино моя. Ні? Твоя дупа приклеїлася до стільця? Як це ввічливо… де міс Бетті? У сусідній кімнаті гуркіт швейної машинки задавав ритм пісеньці, WhatshallIdo, whatshallIdowhenyou’llbegoneaway[3]…вуркотів чийсь свіжий і невправний голос. – Міс, покликала мадам Кампф, ідіть-но сюди. – Так, місіс Кампф. Молоденька англійка, прослизнула через напівпрочинені двері, щоки її почервоніли, вираз очей був заразом і лагідний, і настрашений, медового кольору волосся закручене у шиньйон. – Я вас найняла, – суворо промовила мадам Кампф, – доглядати і навчати мою дочку, чи не так? А не для того, щоб ви тут шили собі сукні… Хіба Антуанетта не знає, що слід підвестися, коли мама заходить? – Ох, Антуанетто, howcanyou ?[4]  – засмучено провуркотіла міс. Антуанетта вже встала і незграбно балансувала на одній нозі. Це була висока і пласка чотирнадцятилітня дівчина, з блідим обличчям, як це часто трапляється у цьому віці, з очима дорослої людини, що нагадували округлу світлу пляму, з невиразними рисами обличчя, повіки опущені, під очима синці, маленький рот щільно стулений… 14 років, груди, що підростають під вузькою шкільною сукнею, які ранять і заважають цьому слабкому дитячому тілу… великі ступні і довгі палиці з рожевими кистями рук на кінці, пальці в чорнилі, та хто знає, може колись ці руки стануть найкрасивішими у світі?... тендітна потилиця, коротке, сухе й легке, майже безбарвне волосся…

–  Чуєш, Антуанетто, я у відчаї від твоїх манер, бідолашна… Сідай. Я ще раз зайду і ти мені зробиш честь негайно піднятися, зрозуміла? Мадам Кампф відступила на кілька кроків і знову відчинила двері. Антуанетта підвелася так повільно і так знехотя, що мати одразу запитала, загрозливо піджимаючи губи: – А чому такий вираз обличчя? Антуанетта посміхнулася, зробивши важке і боягузливе зусилля, аж обличчя їй засіпалося. Часами вона ненавиділа дорослих, їй хотілося б їх убити, понівечити або ж крикнути: «Ні, ти мені набридла», тупнувши ногою; але вона змалечку боялася своїх батьків. Колись давно, коли Антуанетта була маленькою, мати часто саджала її на коліна і, незважаючи на її спротив, обіймала і цілувала. Але Антуанетта про це вже забула. Однак вона добре пам’ятала інший звук – роздратований голос над її головою: «ця мала вічно плутається під ногами…», « ти знову забруднила мою сукню своїми черевиками! Стань у куток, чуєш, це тобі буде наука, дурепо!», а одного дня… вперше цього дня їй захотілося вмерти… на розі вулиці, під час чергового скандалу, ця фраза, що пролунала так гучно, аж перехожі почали обертатися: «Хочеш ляпаса отримати? Так!»» – і опік цього ляща. Просто на вулиці… Їй було одинадцять років, а виглядала вона старшою за свій вік… Перехожі, дорослі, це ще було нічого… Але у той самий момент хлопці виходили зі школи і розреготалися, дивлячись на неї: «Отакої, неборака…» Ох, це глузування, що не полишало її, поки вона йшла, понуривши голову, по темній осінній вулиці… вогники блимали крізь її сльози. «Ти колись перестанеш скиглити? …ну й характер!... Якщо я тебе караю, це для твоєї ж користі, авжеж? І краще перестань мене нервувати …» Гидота. І от тепер знову, це спеціально, щоб її помучити. Помордувати,  принизити, вона зранку до вечора насипається на неї: «Як ти тримаєш виделку?» (перед слугою, Боже милий!) та « «сядь рівненько, бо в тебе наче горб виріс.» Їй було вже дванадцять, вона вже була молода дівчина і подумки ввижалася собі коханою і гарною жінкою, чоловіки її обіймали, захоплювалися нею, як Андре Спереллі пестив Елен і Марі[5], або Жюльєн де Суберсо, Мод де Рувр[6] у книжках…Кохання… Вона здригнулася. Мадам Кампф закінчувала свою промову: – А якщо ти гадаєш, що я наймаю тобі англійку для того, щоб ти так себе поводила, ти дуже помиляєшся, моя мила… І потім, тихіше, поправляючи пасмо волосся, що впало Антуанетті на лоба: – Ти забуваєш, що ми тепер багаті, Антуанетто… – сказала вона. Вона повернулася до англійки: Міс, у мене буде для вас багато доручень на цьому тижні, п’ятнадцятого я даю бал…– Бал… – прошепотіла Антуанетта, широко відкривши очі. – Так-так, сказала, посміхаючись, мадам Кампф, бал…

Вона гордовито глянула на Антуанетту, потім непомітно показала очима на англійку – Ти хоч нічого їй не казала? – Ні, мамо, ні, – швидко промовила Антуанетта. Вона знала, що саме бентежить її матір. На початку – два роки тому – коли вони виїхали з обшарпаної вулиці Фавар, після того, як Альфред Кампф 1926 року геніально зіграв на біржі, на зниження спочатку курсу франка, а потім і фунту, і вони розбагатіли, Антуанетту кожного ранку кликали у спальню батьків; мати, ще в ліжку, полірувала нігті; у сусідній туалетній кімнаті батько, невеличкого зросту сухенький єврей з вогненними очима, голився, вмивався, одягався з шаленою швидкістю усіх рухів, через яку його товариші з німецької  біржі колись дали йому прізвисько « Feuer[7]». Він уже протягом багатьох років піднімався широкими сходинками приміщення біржі. Антуанетта знала, що раніше він був службовцем у Паризькому банку, а до того посильним у синій лівреї і стояв коло дверей банку… Незадовго до народження Антуанетти він одружився зі своєю коханкою, мадемуазель Розиною, машиністкою директора.  Протягом 11 років вони жили у маленькій темній квартирці позаду Опера-Комік. Антуанетта пам’ятала, як вечорами готувала уроки в їдальні, тоді як служанка гуркотіла на кухні, миючи посуд, а мадам Кампф читала романи під великою газовою люстрою з матовим скляним абажуром. Іноді чулося її зітхання, таке зненацька гучне, що Антуанетта аж підстрибувала на своєму стільці. Кампф питався: «Що таке знову?» і Розина відповідала: «В мене серце болить, як подумаю, що деякі люди живуть добре, вони щасливі, а мої найкращі роки минають у цій  чортовій норі за латанням твоїх шкарпеток…» Кампф мовчки знизував плечима. І тоді часто-густо Розина поверталася до Антуанетти. «А ти чого слухаєш? Хіба тебе обходить, що говорять дорослі?» – кричала вона невдоволено. А потім додавала: «Отак, доню, якщо ти чекаєш, що твій батько розбагатіє, як він обіцяв, коли ми одружувалися, тобі довго доведеться чекати, багато в річці води втече… Ти виростеш і  все ще стирчатимеш тут, чекаючи, як і твоя бідна мати…». І коли вона вимовляла це слово «чекати», суворі, похмурі, напружені риси її обличчя  набирали патетичного, із затаєним смислом, виразу, який мимоволі зворушував Антуанетту, і її губи інстинктивно витягувалися, наближаючись до обличчя матері. «Бідна моя дівчинко», говорила Розина, гладячи її по голові. Але одного разу вона скрикнула: «Та залиш ти мене в спокої, набридла вже; така сама настира…». І після цього Антуанетта вже цілувала її виключно вранці і ввечері – такими поцілунками батьки і діти обмінюються абсолютно бездумно, от як потискання рук двома незнайомими особами. А потім, одного дня, вони раптово розбагатіли, вона так і не збагнула, яким чином. Вони переїхали у велику світлу квартиру і її мати пофарбувала волосся у красивий блискучий золотий колір. Антуанетта з острахом дивилася на цю палаючу шевелюру, не впізнаючи її. – Антуанетто, – командувала мадам Кампф, – а ну повтори. Що ти відповідаєш, коли тебе питають, де ми жили минулого року? – Ти дурна, – казав із сусідньої кімнати Кампф, – ну хто ж буде розмовляти з малою? –   Я знаю, що кажу, – відповідала мадам Кампф, підвищуючи тон: а слуги?  – Якщо я побачу, що вона хоч слово скаже слугам, вона буде мати справу зі мною, чуєш, Антуанетто? Вона розуміє, що повинна мовчати і готувати уроки, оце і все. Іншого від неї не вимагають… і, обернувшись до дружини, батько додає: – А знаєш, вона не дурна. Але як тільки він ішов, мадам Кампф продовжувала: «Антуанетто, якщо хтось у тебе щось запитає, то ти кажи, що ми цілий рік жили на Півдні. Не потрібно уточнювати, в Каннах чи в Ніцці, просто на Півдні… ну хіба що тебе й далі питатимуть, тоді краще сказати Канни, це більш вишукано… Але безумовно, твій батько має рацію, найкраще просто мовчати. Маленька дівчинка повинна якомога менше розмовляти з дорослими людьми». І вона її відсилала жестом гарної оголеної руки, трохи затовстої, на якій виблискував діамантовий браслет, що його подарував їй чоловік, і який вона знімала, лише приймаючи ванну. Антуанетта смутно пригадувала усе це, тоді як її мати запитувала в англійки: – В Антуанетти хоч гарний почерк? – Так, місіс Кампф. – А про що йдеться? – боязко запитала Антуанетта. – Отож, пояснила мадам Кампф, ти можеш мені допомогти надписувати конверти… я відправлю близько двохсот запрошень, розумієш? Сама я не впораюся… Міс Бетті, я дозволяю Антуанетті лягти сьогодні на годину пізніше, ніж зазвичай… Я сподіваюся, ти задоволена? – запитала вона, обернувшись до дочки. Але оскільки Антуанетта мовчала, знову поринувши у свої мрії, мадам Кампф знизала плечима. – Ця мала, як завжди, десь занеслась у хмари, – додала вона тихо. Бал, хіба ти не пишаєшся тим, що твої батьки дають бал? Ти дуже безсердечна, донечко, – зітхнула вона, виходячи з кімнати. Цього вечора Антуанетта, яку англійка зазвичай примушувала лягати точно о дев’ятій, залишилась у салоні з батьками. Вона настільки зрідка сюди заходила, що почала уважно роздивлятися дерев’яні панелі і позолочені меблі, наче зайшла до незнайомого будинку. Мати показала їй маленький круглий столик, де вона побачила чорнило, ручки і пакет листівок і конвертів. – Сідай тут. Я тобі диктуватиму адреси. «Ви підійдете, друже?» голосно запитала вона, обернувшись до чоловіка, бо слуга прибирав посуд у сусідній кімнаті, а в його присутності вже на протязі багатьох місяців подружжя зверталося на «ви» один до одного. Коли Кампф підійшов, Розина прошепотіла: «Слухай, відішли лакизу, будь ласка, він мені заважає…» І, перехопивши погляд Антуанетти, почервоніла і голосно сказала: – Ну що, Жорже, скоро ви там упораєтеся? Приберіть, що там залишилося, і можете йти…І вони всі троє мовчки сиділи, наче приклеєні до стільців. Коли слуга пішов, мадам Кампф зітхнула. –Я ненавиджу цього Жоржа, сама не знаю чому. Коли він подає на стіл і стоїть у мене за спиною, я втрачаю апетит… Ти чого так по-дурному посміхаєшся, Антуанетто? Гайда до роботи. Ти маєш список запрошених, Альфреде? – Так, сказав Кампф, але зачекай, а зніму піджак, мені жарко.– Але ж не кидай його тут, як минулого разу… Я зрозуміла з виразу обличчя Жоржа і Люсі, що вони дивуються, як це можна перебувати в салоні без піджака… – Плювати я хотів на думку слуг, – буркнув Кампф. – Ото ж дарма, друже, саме вони створюють вашу репутацію, переходячи з місця на місце і базікаючи… Я б ніколи не дізналася, що баронеса з четвертого поверху… Вона знизила голос і прошепотіла кілька слів, які Антуанетті, незважаючи на всі її зусилля, не вдалося розчути, – якби не Люсі, яка три роки у неї пропрацювала… Кампф витяг з кишені аркуш паперу, вкритий іменами і весь почерканий. – Почнемо з людей, яких я знаю, так, Розино? Антуанетто, пиши. Пан і пані Баніюль. Я не знаю адреси, он поруч з тобою довідник, будеш шукати адреси… – Вони дуже багаті, еге ж? – запитала Розина з пошаною в голосі. – Дуже. – Ти… вважаєш, що вони прийдуть? Я не знайома з пані Баніюль. – Я також. Але у мене ділові стосунки з її чоловіком, цього досить… здається, у нього чарівна жінка. До того ж, її не часто запрошують у гості в їхньому колі, адже вона замішана була у тій справі… пам’ятаєш, знамениті оргії в Булонському лісі два роки тому… – Тихше, Альфред, тут дитина…. – Та вона не розуміє. Пиши, Антуанетто… це все ж таки підходяща кандидатура для початку… – Не забудь про подружжя Остьє, швидко промовила Розина; кажуть, що вони влаштовують надзвичайні свята. Пан і пані Остьє д’Аррашон, два р, Антуанетто… От щодо них, люба, я не можу гарантувати. Вони дуже бундючні, дуже… Жінка колись була… Він зробив якийсь жест. – Не може бути! – Так. Один мій знайомий часто бачив її колись у борделі в Марселі… так-так, повір мені,, Але це вже давно було, більше як 20 років тому; одруження все це повністю відмило, вона приймає у себе дуже достойних людей і дуже вибаглива щодо світських стосунків… Зазвичай за 10 років жінки, які багато чого зазнали, стають такими…– Господи, зітхнула мадам Кампф, як це все складно… – Тут потрібна своя методика, люба моя… На перше прийняття запрошуй якомога більше людей, стільки пик, скільки бачила… А вже на друге чи третє слід сортувати… А цього разу запрошувати й запрошувати… – Ну якби ж то хоча б певність, що всі прийдуть… якщо хтось відмовиться, я вмру від сорому… Кампф зробив насмішкувату гримасу. – Якщо якісь люди відмовляться, ти їх запросиш наступного разу, а потім іще раз… Знаєш що? По суті, щоб мати успіх у світі, треба буквально слідувати за євангельською мораллю… – Як це? – Коли тебе б’ють по одній щоці, підставляй іншу… Світ, це найкраща школа християнської покори. – Мені цікаво, сказала трохи шокована мадам Кампф, звідкіля ти береш усі ці дурниці, друже. Кампф посміхнувся. – Ну, продовжуємо… ось папірець з кількома адресами, ти їх просто перепиши, Антуанетто… Мадам Кампф подивилася через плече доньки, що писала, не піднімаючи голови: – А в неї і справді гарний почерк, дуже упевнений… Слухай, Альфреде, пан Жюльєн Насан, це не той, що його було ув’язнено за шахрайство? – …Насан? Так. – А-а, – пробурмотіла мадам Кампф, трохи здивована. Кампф додав: – З якого неба ти впала? Його реабілітували, це дуже симпатичний хлопець, а головне, першокласний підприємець…пан Жюльєн  Насан, авеню Ош 23, перечитала Антуанетта. Далі, тату? Лише 25, застогнала мадам Кампф, ми ніколи не знайдемо 200 осіб, Альфреде. – Все буде в порядку, не нервуй. Де твій список? Усі ті люди, що ти з ними познайомилася минулого року в Ніцці, в Довілі, в Шамоні… Мадам Кампф взяла блокнот зі столу. – Граф Моіссі, пан і пані де Брунелескі та їхня дочка і маркіз д’Ічарра: це жиголо пані Леві, їх завжди запрошують разом… – А її чоловік хоч існує? – запитав Кампф із сумнівом. – Я розумію, це люди високого стану. І ще є маркізи. Їх п’ятеро… маркіз де Лігес–і–Ермоса, маркіз… слухай, Альфреде, а в розмові слід повністю називати їхні титули? Мабуть, це краще, еге ж? Не пане маркізе, як каже прислуга, а дорогий маркізе, дорога графиня… – От якби їм усім на спину пришпилити етикетки, як, тобі сподобалося б? – О! твої дурні жарти… Антуанетто, давай, швиденько перепиши оце все, доню… Антуанетта написала, потім голосно прочитала: «Барон і баронеса Левінштейн-Леві, граф і графиня Пуарьє[8]…» – Це Абрахам і Ребекка Бірнбаум, вони купили цей титул, правда ж дурість взяти собі прізвище Пуарьє?... – От я би, якби… Вона мрійливо задумалась. Просто граф і графиня Кампф, прошепотіла вона, – звучить непогано. – Трохи зачекай, – порадив Кампф, не раніше як за 10 років…Між тим Розина перебирала візитні картки, перемішані у малахітовому кубку, прикрашеному китайськими драконами з позолоченої бронзи. – Цікаво все ж таки, хто усі ці люди, пробурмотіла вона, це ті візитівки, що я їх отримала на Новий рік… тут ціла купа альфонсиків, з яким я познайомилась у Довілі… – Треба якомога більше людей, це заповнює залу, а одягнені вони, як годиться… – Ну, любий, ти жартуєш… вони всі графи, маркізи, або хоча б віконти. Але я не можу пригадати, як кожний з них виглядає… вони всі такі схожі, ну, але це не страшно; ти бачив, як роблять  Ротвани де Фієске? Кожному говорять ту саму фразу: «Я така рада…», ну, а якщо доведеться знайомити людей, то імена вимовляють дуже невиразно… ніколи нічого не чуєш… До речі, Антуанетто, дитино, це дуже легко, всі адреси позначені на картках… – Але ж, мамо, – перервала її Антуанетта, це ж візитка килимаря… Що ти таке кажеш? Покажи. І справді, вона має рацію; Боже мій, Боже, я вже голову втрачаю, Альфреде, запевняю тебе… Скільки їх тут, Антуанетто? – 72, мамо. А! все ж таки! Подружжя разом полегшено зітхнуло і перезирнулося із задоволенням, як актори на сцені після третього виклику глядачів, з виразом водночас щасливої утоми й тріумфу. – Непогано, так? Антуанетта несміливо запитала: – А чи… а чи мадемуазель Ізабель Косетт, це не «моя» мадемуазель Ізабель? – Безумовно… – О! – вигукнула Антуанетта, – а чого це ти її запрошуєш? Вона раптово почервоніла, очікуючи на  відповідь матері: «А що це тебе обходить?», але мадам Кампф пояснила, вагаючись: – Це дуже симпатична дівчина… Вона подобається людям. – Та це ж справжня холера, – запротестувала Антуанетта. Мадемуазель Ізабель, кузина Кампфів, викладачка музики у численних родинах багатих єврейських біржових маклерів, була стара діва, пласка, пряма й негнучка, як ручка парасольки: вона вчила Антуанетту грі на фортепіано і сольфеджіо. Страшенно короткозора, вона все ж не користувалася лорнетом, бо дуже пишалася своїми досить гарними очима і густими бровами, вона встромляла у партитуру свій довгий м’ясистий гострий ніс, синій від рисової пудри, і як тільки Антуанетта помилялася, била її по пальцях ебеновою лінійкою, пласкою і твердою, як вона сама. Вона була недоброзичлива і всюди встромляла свого носа, схожа на стару сороку. Напередодні уроку музики Антуанетта гарячково шепотіла вечірню молитву (оскільки її батько перейшов у католицтво під час одруження, то й Антуанетта виховувалася у католицькій вірі): «Господи, зробіть так, щоб мадемуазель Ізабель померла цієї ночі». – «Мала має рацію, – здивовано зауважив Кампф, – чого це ти надумала запрошувати цю стару навіжену? Ти ж її терпіти не можеш…» Мадам  Кампф гнівно знизала плечима: «Ах, ти нічого не розумієш! А як інакше про це дізнається моя сім’я? Послухай, ти ж уявляєш собі обличчя тітки Лоридон, яка посварилася зі мною через те, що я одружилася з євреєм, і Жюлі Лакомб, і дядька Марсьяля, усіх тих, хто у моїй родині розмовляв зі мною таким протекторським тоном, бо вони були багатші за нас, пам’ятаєш? Ну так от, все дуже просто, якщо ми не запросимо Ізабель, якщо я не знатиму, що наступного дня вони всі здохнуть від заздрощів, то краще й зовсім не давати цей бал! Пиши, Антуанетто. – А танцювати будуть в обох салонах? – Безумовно, і на галереї… вона ж дуже красива… я замовлю багато кошиків з квітами; побачиш, як це буде чудово, велика галерея, усі ці жінки у вишуканих туалетах з чудовими дорогоцінностями, чоловіки у фраках… У Леві де Брунелескі, це справжня феєрія. Під час танго вимкнемо електрику, залишимо лише дві великі алебастрові лампи в кутках, з червоним світлом… – Ой, це мені не дуже подобається, схоже на танцзал. – Так тепер усі роблять, жінки обожнюють, коли їх лапають під музику… Вечерю, природно, накриємо на маленьких столиках… – Для початку, може, бар? – Непогана ідея. Треба їх розворушити із самого початку. Бар можна влаштувати в кімнаті Антуанетти. А вона якось уже одну ніч переспить у коморі для білизни або у маленькій комірчині наприкінці коридору…Антуанетта затремтіла. Вона страшенно поблідла і прошепотіла тихим здавленим голосом: – А мені можна там побути хоч чверть години? На балу… Боже мій милий, хіба ж можливо, щоб тут, поруч із нею, відбувалося це величне дійство, яке вона туманно уявляла собі як суміш шаленої музики, п’янких парфумів, сліпучих туалетів… слова кохання, що їх шепочуть у віддаленому будуарі, темному і прохолодному, як альков…а її цього вечора відправлять спати, як завжди, о дев’ятій вечора, як малу дитину… А може, ці люди знають, що у Кампфів є дочка, і питатимуть, де вона; а мати відповідатиме з цим огидним своїм смішком: «Слухайте, вона вже давно спить…». А хіба їй завадить, якщо Антуанетта матиме свою хвилинку щастя на цій землі? Господи, станцювати один раз, лише один раз у красивій сукні, як справжня молода дівчина, в обіймах якогось чоловіка… Вона повторила з відчайдушною сміливістю, заплющивши очі, так, наче притискала до грудей зарядженого револьвера: – Лише якусь чверть годинки, мамо? – Що таке? – скрикнула вражена мадам Кампф, а ну повтори… Ти підеш на бал до пана Блана, – сказав батько. Мадам Кампф знизала плечима: – Ну точно, ця дитина з глузду з’їхала… Антуанетта, у відчаї, раптом закричала: – Мамо, я благаю тебе, я благаю… Мені чотирнадцять років, я вже не маленька дівчинка… я знаю, що у світ виходять у п’ятнадцять, і наступного року… Мадам Кампф раптом зірвалася:  – Отакої, ні, це чудово, – кричала вона захриплим від гніву голосом: – ця дівчинка, ця шмаркля, бачте, на бал! … Ну зачекай, донько, я виб’ю з тебе цю манію величі… Ах! Ти думаєш, що «вийдеш у світ» наступного року? Хто тобі таке втовкмачив у голову? Так знай же, мала, що я лише починаю жити, чуєш, я! я! і я не маю жодного бажання так скоро обтяжувати себе дочкою на відданню…Не знаю що мене втримує від того, щоб тобі як слід розтягнути вуха, щоб тобі це вийшло з голови, – продовжувала вона тим самим тоном, наближуючись до Антуанетти. Антуанетта відступила і ще дужче зблідла; якийсь розгублений, безнадійний вираз її очей розчулив Кампфа. –Слухай, облиш її, – сказав він, зупиняючи підняту руку Розини, – вона втомилася, ця мала сама не знає, що каже… іди спати, Антуанетто… Антуанетта не рухалася; мати злегка підштовхнула її : – Іди геть, – і не даючи їй відповісти: – біжи звідси або начувайся… Антуанетта дрижала всім тілом, але повільно вийшла, не зронивши і сльозинки. – Чудово, сказала мадам Кампф, коли вона пішла, – чого ще чекати… До речі, я сама така була в її віці; але я не схожа на мою бідну маму, яка ніколи не вміла сказати мені ні… Я її приборкаю, запевняю тебе… – Та вона виспиться і все минеться; вона втомилася, вже одинадцята година; вона не звикла лягати так пізно: через це вона знервувалася…Продовжимо список, це цікавіше, – сказав Кампф.

Серед ночі міс Бетті розбудили ридання у сусідній кімнаті. Вона ввімкнула світло і прислухалася, притулившись до стінки. Вона вперше чула, щоб дівчинка плакала: коли мадам Кампф її сварила, Антуанетті зазвичай вдавалося стримувати сльози і слухати мовчки. – What’sthematterwithyou, child? Areyouill?[9]– спитала англійка. Ридання одразу припинилися. – Мабуть, мати вас насварила, це для вашого ж добра. Анн-туанетто… завтра ви попросити пробачення, ви її поцілуєте, і все минеться; але зараз треба спати, може принести вам чашку липового відвару? Ні? Ви могли б мені відповісти, дорогенька, – додала вона, оскільки Антуанетта мовчала. – Ох, dear, dear[10], дуже некрасиво, коли маленька дівчинка так мурмоситься; ви засмучуєте вашого ангела-охоронця… Антуанетта зробила гримасу: «клята англійка» і доторкнулася кулаками до стіни. Всі вони кляті егоїсти, фарисеї… їм байдуже, що вона задихається тут у темряві від сліз, що вона відчуває себе нікчемою, самотньою, як собака, що загубився… Ніхто її не любить, жодна жива душа… Сліпці, дурні, хіба вони не бачать, що вона в тисячу разів розумніша, вишуканіша, глибокодумніша, ніж усі ці люди, що насмілюються її виховувати, навчати… репані, неосвічені нувориші… Ох, як вона з них сміялася цілий вечір, а вони, звичайно ж, і не побачили… вона може сміятися чи плакати у них на очах, вони не зволять нічого бачити…

Чотирнадцятилітня дитина, підліток, це щось нікчемне і негідне, як собака… за яким правом вони відсилають її спати, карають її, ображають? «О як би я хотіла, щоб вони всі повмирали!» За стінкою чулося тихе дихання сплячої англійки. Антуанетта знову розплакалася, але вже тихше, ковтаючи сльози, які збігали по кутках губ до рота; раптом вона відчула якесь дивне задоволення; вперше в житті вона так плакала, без гримас, без схлипувань, тихо, як справжня жінка…Пізніше вона так само буде плакати від кохання…Вона довго прислухалася, як гуркочуть ридання в її грудях, наче хвилі на морі під час відпливу… у роті, зволоженому сльозами, відчувався присмак солі й води… Вона запалила лампу і з цікавістю подивилася в люстро. Повіки в неї напухли, очі були червоні,  посічені сльозами. Як маленька побита дівчинка. Вона відразлива, відразлива… Вона знову заридала. «Хочу вмерти, Господи, зробіть так, щоб я вмерла… Боже мій, люба моя свята Діво, чому ви зробили так, що я народилася у цій сім’ї? Покарайте їх, благаю… Покарайте їх хоч один раз, а потім я згодна вмерти…»  Вона замовкла і раптом голосно промовила: «Та мабуть усе це дурниці, добрий Боженька, свята Діва, такі само вигадки як добрі батьки і щаслива пора…» Ну так, щаслива пора, яка дурість, ну яка ж дурість! Вона гарячково повторювала, так сильно кусаючи руки, що на зубах почувся присмак крові: «Щаслива…щаслива… я б краще лежала б мертвою під землею…» – Рабство, в’язниця, зо дня на день у той самий час повторювати ті самі рухи… Вставати, одягатися… темні дівчачі сукні, великі полуботки, панчохи в рубчик, спеціально, як уніформа… щоб ніхто на вулиці не проводжав поглядом цю невиразну дівчину, що проходить поруч… Ідіоти, вже ніколи не матиме вона такої гарної шкіри, таких гладеньких, рівненьких, свіжих повік з колами під очима, таких гарних, лякливих, нахабних очей, що кличуть, уникають, чекають… Ніколи, ніколи більше… Чекати… а ці заборонені бажання…Звідки це стидке, безнадійне бажання, що гризе серце, коли побачиш у сутінках як двоє закоханих цілують на ходу, трохи спотикаючись, наче п’яні…

Стародівича ненависть у чотирнадцятирічної дівчини? Вона ж знає, що її час іще настане, але так довго чекати, він ніколи не настане, а тимчасом це принижене, звужене життя, уроки, сувора дисципліна, криклива мати… «Ця  жінка, ця жінка насмілилася мені погрожувати!» Вона навмисно каже дуже голосно: «Вона б не насмілилася…» Але згадує підняту руку. «Якби вона мене торкнулася, я б її подряпала, я б її вкусила, а потім… завжди можна збігти… назавжди… вікно…», – гарячково думала вона. І побачила себе на тротуарі, в крові… не буде балу п’ятнадцятого… Скажуть: «Не могла ця мала обрати інший день, щоб вбити себе…» Як-то її мати сказала: «Я хочу жити, я!я!» Може врешті, це боліло найбільше… Ніколи ще Антуанетта не бачила в очах матері такого холодного ворожого виразу сторонньої жінки…. Кляті егоїсти; це я хочу жити, я, я, це я молода… Вони мене обкрадають, крадуть мою частинку щастя на цій землі. Ох! Якимось дивом потрапити на цей бал, бути там найкрасивішою, найпринаднішою, усі чоловіки впадуть до її ніг! – Вона прошепотіла: «Ви з нею знайомі? Це мадемуазель Кампф. Вона, правда,  не красуня, але надзвичайно чарівна… і така вишукана… вона затьмарює усіх жінок навколо, еге ж? Її мати поруч із нею виглядає просто як куховарка…» Вона поклала голову на подушку, мокру від сліз, і заплющила очі. Вона торкалася свого тіла через сорочку, легко, ніжно, з повагою… Прекрасне тіло, готове до кохання… Вона прошепотіла: – П’ятнадцять років, о Ромео, вік Джульєтти… Коли їй виповниться п’ятнадцять, смак світу стане інакший…

Наступного дня мадам Кампф не згадувала про вчорашній скандал, але протягом усього сніданку робила все можливе, щоб дівчина відчула її  поганий настрій, весь час суворо їй вичитуючи, у чому їй не було рівних, коли вона сердилася. – Ти про що мрієш, відкопиливши губу? Закрий рота, дихай носом. Яка радість для батьків, що їхня дочка весь час заходить у хмару… та дивись же, як ти їси? Впевнена, що ти забруднила скатертину… Ти що, не можеш як слід поводитися за столом у твоєму віці? І, будь ласка, не роздувай ніздрі… ти повинна слухати зауваження, не роблячи такий вигляд… Ти навіть не зробиш мені ласку відповісти? Ти що, язика проковтнула? Ну от, уже й сльози, – продовжувала вона, підводячись і кидаючи серветку на стіл, – ну, так я краще піду звідси, ніж дивитися на цю фізіономію, дурепо. Вона вийшла, з силою грюкнувши дверима: Антуанетта й англійка залишилися самі перед розкиданим посудом. – Доїдайте свій десерт, Антуанетто, прошепотіла міс; ви запізнюєтесь на урок німецької. Рука Антуанетти тремтіла, коли вона підносила до рота скибки почищеної помаранчі. Вона силувала себе їсти повільно, спокійно, щоб слуга, який непорушно стояв за її стільцем, подумав, що вона байдуже ставиться до цих викрикувань, що вона зневажає «цю жінку»; але сльози мимоволі скочувалися з-під її набухлих повік і круглими й блискучими краплями стікали по її сукні.

Трохи пізніше мадам Кампф зайшла до класної кімнати, тримаючи в руці пакет із запрошеннями. Після полудника ти ж ідеш на урок музики,  авжеж, Антуанетто? То віддай Ізабеллі її запрошення, а потім занесете решту на пошту, міс. – Yes, мадам Кампф. На пошті було повно людей; міс Бетті подивилася на годинник: – Ох, нам бракує часу, вже пізно, я зайду на пошту, поки у Вас буде урок, люба, – сказала вона, ховаючи погляд і почервонівши – Ви не… Ви не заперечуєте, правда ж, люба? – Ні, пробурмотіла Антуанетта. Вона більше нічого не додала, але коли міс Бетті, порадивши їй поквапитись, залишила її коло будинку мадемуазель Ізабель, Антуанетта трохи почекала, сховавшись біля воріт, і побачила, як англійка поспішає до таксі, що зупинилося на розі вулиці. Машина проїхала повз неї і Антуанетта піднялася навшпиньки  і з цікавістю й острахом намагалася зазирнути всередину, але нічого не побачила. Вона трошки ще постояла, дивлячись услід таксі, що віддалялося. «Я так і знала, що в неї є коханий… вони мабуть зараз цілуються, як у книжках…Цікаво, чи він її каже: «Я кохаю тебе…» А вона? Чи вона … його коханка? – подумала вона, відчуваючи якусь сором’язливість, страшенну нехіть із домішкою незрозумілого страждання; – Вільна, на одинці з мужчиною … яка вона щаслива… вони, мабуть, поїдуть у Булонський ліс. Хотілося б мені, щоб мама їх побачила, ох! Як хотілося б! – додала вона, стискаючи кулаки: – Хоча ні, закохані, щасливі… вони щасливі, вони разом, вони цілуються… світ переповнений чоловіками і жінками, які кохаються… Чому ж не я?

Її учнівський ранець гойдався в руці. Вона подивилася на нього із ненавистю, потім зітхнула, повільно обернулася і перейшла через двір. Вона вже запізнювалася. Мадемуазель Ізабель скаже: «То що, хіба ми не знаємо, що точність є основним обов’язком щодо своїх навчителів з боку гарно вихованої дівчини, Антуанетто?» «Вона дурна, вона стара, вона бридка»… – думала вона з відчаєм. А вголос промовила: «Доброго дня, мадемуазель, мене мама затримала, я не винна, вона мені наказала передати Вам оце…» Простягнувши їй конверта, вона раптом вирішила додати: «І вона прохала, щоб Ви мене сьогодні відпустили на п’ять хвилин раніше…» Тоді може їй вдасться побачити, хто ж супроводжує міс. Але мадемуазель Ізабель її не слухала. Вона читала запрошення мадам Кампф. Антуанетта раптом побачила, що її темні й сухі щоки вкрилися рум’янцем. – Як? Бал? Твоя мати дає бал?  Вона обертала картку у пальцях, потім потайки поклала її на тильний бік долоні. Вона гравірована чи просто надрукована? Це складало різницю щонайменше у 40 франків. Вона на дотик відчула ритування і невдоволено знизала плечима… Пиха й марнотратство цих Кампфів не знають меж… Раніше, коли Розина  працювала у Паризькому банку (подумати, не так уже й давно це було!), вона всю свою місячну зарплату витрачала на туалети… вона носила шовкову білизну… нові рукавички кожного тижня… Та вона мабуть відвідувала дім зустрічей… Лише ці жінки були щасливі… А інші… Вона пробурмотіла з гіркотою: «Твоїй матері завжди щастило…» «Вона аж біситься» – подумала Антуанетта і запитала з хитрою гримаскою: – Але ж Ви прийдете? – Скажу тобі, я все зроблю, що від мене залежить, бо мені дійсно дуже хочеться побачити твою матір, – сказала мадемуазель Ізабель, – але, з іншого боку, я ще не впевнена, що зможу…Друзі, батьки однієї моєї учениці, подружжя Гро, Аристид Гро,  колишній голова департаменту, твій батько, безумовно, чув про нього, я їх знаю вже багато років – вони мене запросили до театру і я їм точно пообіцяла прийти, розумієш?... Ну, я спробую якось це уладнати, – закінчила вона раптово, але у будь-якому разі, передай матері, що я була б дуже рада, щаслива зайти на хвилинку до неї…– Добре, мадемуазель. – А тепер за роботу, сідай… Антуанетта повільно покрутила табурет перед піаніно. Вона могла б напам’ять намалювати усі плями, дірки у тканині… Вона почала  грати гамми. Дівчина з тупою увагою зосередила погляд на жовтій вазі, чорній від пилу всередині, що стояла на каміні. Ніколи жодної квіточки… А ці потворні коробочки з мушель на етажерках… Яка вона огидна, жалюгідна і зловісна, ця темна квартирка, куди її тягали вже стільки років… Поки мадемуазель Ізабель розставляла партитури, вона крадькома подивилася у вікно… (у Булонському лісі, мабуть, зараз, у сутінках, дуже гарно: голі вишукані зимові дерева, небо біле, наче перлина…) Тричі на тиждень, кожного тижня, вже шість років…Чи це триватиме аж до її смерті?

- Антуанетто, Антуанетто, як ти тримаєш руки? А ну повтори, будь ласка… А у твоєї матері буде багато людей?  Вона не боїться, що буде затісно, надто задушливо? Грай голосніше, Антуанетто, більше енергії; твоя ліва рука надто млява…Цю гамму на наступний раз і вправу №18 з третього зошиту Черні… Гамми, вправи… цілими місяцями: «Смерть Озе»[11], «Пісні без слів» Мендельсона, Баркарола з казок Гофмана… І під її прямими учнівськими пальцями все це перетворювалося на безформні гучні звуки… Мадемуазель Ізабель відбивала такт згорнутим нотним зошитом. – Навіщо ти так притискаєш пальці до клавіш? Стаккато, стаккато. Думаєш, я не бачу, як ти тримаєш вказівний і мізинець? Кажеш, двісті осіб? Ти їх усіх знаєш? – Ні. – А твоя мама надягне свою нову рожеву сукню від Перме? А ти? Ти будеш присутня на балу, я думаю? Ти вже досить велика! – Я не знаю, –  прошепотіла Антуанетта, болісно здригнувшись. – Швидше, швидше, от у якому темпі це слід грати… один, два, один, два, один, два… Ти що, спиш, Антуанетто? Далі, дівчинко, далі… у цьому пасажі стільки дієзів, що тут кожного разу можна спіткнутися… У сусідній квартирі плаче дитина…Мадам Ізабель увімкнула лампу… На вулиці небо потьмяніло, втратило барви…Годинник пробив чотири. Ще одна згаяна година, втрачена, що протекла водою крізь пальці і вже ніколи не повернеться… Мені б хотілося поїхати десь далеко або вмерти… – Ти втомилася, Антуанетто? Так швидко? У твоєму віці я грала по шість годин на день… Зачекай, не біжи, не поспішай так… О котрій годині треба прийти п’ятнадцятого? – Це написано у запрошенні. О десятій. – Дуже добре. Але я тебе побачу раніше. – Так,  Мадемуазель…  

Вулиця була порожня. Антуанетта притулилася до стіни і почала чекати. Невдовзі вона побачила міс Бетті, що швидко йшла під руку з якимось чоловіком. Вона прожогом кинулася вперед і з ходу налетіла на цю пару. Міс Бетті тихенько скрикнула. – Ох, міс, я вже на Вас більш як чверть години чекаю.. . На мить їй здалося, що обличчя міс так змінилося, що вона її майже не впізнала. Але Антуанетта не звернула уваги на її маленький, змучений ротик, схожий на грубо відірвану квітку; вона жадібно дивилася на «мужчину». Це був дуже молодий хлопець. Студент. А може, й ліцеїст, його ніжна губа палала після перших спроб гоління… гарні нахабні очі… Він курив. Поки міс бурмотіла вибачення, він спокійно й голосно промовив: – Познайомте нас, кузино. – Мій кузен, Антуанетта, прошепотіла міс Бетті. Антуанетта простягнула руку. Хлопець посміхнувся, замовк; і, подумавши, запропонував: Я Вас підпроваджу, добре? Утрьох вони мовчки йшли темною й порожньою вулицею. Вітер наче вмивав обличчя Антуанетти свіжим повітрям з бризками дощу, немовби просякнутим сльозами. Вони уповільнила кроки і глянула на закоханих, які мовчки йшли перед нею, пригорнувшись одне до одного. Як вони швидко йшли… Вона зупинилася. Вони навіть не повернули голови. «Якщо мене зараз переїдуть, вони хоч почують?» – подумала вона з якоюсь дивною гіркотою. Якийсь перехожий її штовхнув; вона злякано відступила. Але це був просто ліхтарник; вона побачила, як він торкається ліхтарів своєю довгою жердиною і ті раптом запалюються у темряві. Усе це світло, що мерехтить і тремтить, як свічки на вітру… І раптом вона злякалася. Вона погнала чимдуж і нагнала закоханих на мості Александра ІІІ. Ті розмовляли дуже швидко, дуже тихо, майже впритул. Побачивши Антуанетту, хлопець невдоволено махнув рукою. Міс Бетті спочатку знітилася; потім, наче це їй раптом впало до голови, вона витягла пакет з конвертами. – Люба, ось запрошення Вашої мами, які я ще не встигла відправити… Підбіжіть швиденько до тієї тютюнової лавки, у тій вуличці наліво…бачите світло? Киньте їх у скриньку. Ми на вас почекаємо тут… Вона тицьнула пакета у руку Антуанетти і швидко відійшла. Ідучи мостом, Антуанетта побачила, що англійка знову зупинилася і чекала на хлопця, опустивши голову. Вони сперлись на парапет. Антуанетта не рухалась. Оскільки було темно, вона ледь розрізняла два силуети і Сену, чорну, повну відблисків. Але коли вони поцілувалися, дівчина швидше здогадалася, ніж побачила рух, наче м’яке припадання облич, і раптом почала ламати руки, як ревнива жінка. Від цього жесту один з конвертів випав з пакету. Вона злякалася і швиденько його підняла, й одразу ж їй стало соромно за цей жах: отакої? завжди тремтіти, як маленька дівчинка? Вона негідна бути жінкою. А ці двоє, що весь час цілуються? Вони не розтискають губ… У неї наче запаморочилося в голові, якесь хиже прагнення бравади і зла. Зціпивши зуби, вона схопила усі конверти, пожмакала їх, порвала і кинула в Сену. Воно довго дивилася, завмерши, як вони гойдаються коло арки мосту. І от, нарешті, вітер штовхнув їх далі водою.

Антуанетта поверталася з міс з прогулянки коло шостої вечора. Оскільки ніхто не відповів на їхній дзвоник, міс Бетті постукала в двері. За дверима чувся скрегіт меблів, які тягнули по підлозі. – Вони, мабуть,  упорядковують гардеробну, – сказала англійка: це ж цього вечора буде бал, я весь час забуваю, а Ви, люба? Вона посміхнулася Антуанетті із змовницько-ніжним поглядом. У присутності малої вона більше не бачилася зі своїм молодим коханцем; однак після цієї зустрічі Антуанетта лишалася такою мовчазною, що турбувала міс своїм мовчанням, своїм гострим поглядом… Прислужник відчинив двері. Й одразу загомоніла мадам Кампф, яка в їдальні наглядала за електриком: – Ви що, не могли пройти службовими сходами? – розлючено кричала вона:  ви ж бачите, ми влаштовуємо гардеробну у передпокою. А тепер все слід починати з початку, це ніколи не скінчиться, – вигукувала вона, хапаючи столика, щоб допомогти консьєржу і Жоржу, які поралися в кімнаті. В їдальні та у довгій галереї, що її продовжувала, шестеро слуг у білих піджаках розставляли столи для вечері. Посеред кімнати вже стояв стіл із закусками, прикрашений яскравими квітами.

Антуанетта збиралася зайти до своєї кімнати, мадам Кампф знову розкричалася: – Не туди, не йди туди… У твоїй кімнаті буде бар, Ваша кімната, міс, теж зайнята; Ви цієї ночі спатимете у коморі для білизни, а ти, Антуанетто, у маленькій комірчині… це в кінці квартири, ти зможеш спокійно спати,ти навіть не почуєш музики… Що ви робите? – сказала вона електрику, який працював без зайвого поспіху, мугикаючи пісеньку – ви ж бачите, що ця лампочка не горить… – Ну, потрібно якийсь час, мила пані… Розина роздратовано знизала плечима: «…Час, час, а він уже годину порпається», – пробурмотіла вона півголосом. Вона щосили стискала руки, розмовляючи, і цей жест настільки нагадував жести Антуанетти, коли та гнівається, що мала, застигши біля порогу, раптом здригнулася, неначе зненацька побачивши себе у люстрі. Мадам Кампф була в халаті, у домашніх капцях; її розкуйовджене волосся звивалося зміями навколо розпашілого обличчя. Вона побачила квіткаря, який з оберемками троянд намагався пройти повз Антуанетту, що притулилася до стінки: – Вибачте, Мадемуазель, – Та посунься ж ти, – закричала вона так несподівано, що Антуанетта, відступаючи, зачепила квіткаря рукавом і зім’яла одну квітку.  «Ну, ти просто нестерпна, – загорлала мати, аж бокали на столі задзвеніли; і що ти тут робиш, плутаєшся в людей під ногами, всім набридаєш? Геть звідси, гайда до твоєї кімнати, ні, не до твоєї кімнати, а до комірчини з білизною, куди хочеш, тільки щоб я тебе не бачила і не чула!» 

Коли Антуанетта вийшла, мадам Кампф швидко пройшла крізь їдальню, буфетну, захаращену відерцями з льодом для шампанського, і зайшла до  кабінету свого чоловіка. Кампф телефонував. Не встиг він покласти слухавку, як вона скрикнула: – Та що ж ти робиш, ти не поголився? – О шостій годині, ти що, з глузду з’їхала! – По-перше, вже пів на сьому, а потім, може, ще треба буде в останню мить піти щось купити, краще бути напоготові. – Ти з глузду з’їхала, – повторив він нетерпляче, – маємо слуг, щоб ходити за покупками… – Як же мені подобається, коли ти вдаєш аристократа і пана, – сказала вона, знизуючи плечима, – маємо слуг… прибережи твої викрутаси для гостей… Кампф заскреготав: – Слухай, не починай нервувати, чуєш? – Ну як же мені не нервувати, – скрикнула Розина зі слізьми в голосі, як же мені не нервувати! Все йде шкереберть! Ці слуги свині, їх ніколи нема на місці! Мені доводиться встигати всюди, наглядати за всім, я вже три ночі не сплю; я вже дійшла краю, відчуваю, що божеволію!... Вона схопила срібну попільничку і жбурнула її на підлогу; ця  брутальність її начебто заспокоїла.  Вона трохи сором’язливо посміхнулася – Я не винна, Альфреде… Кампф мовчки похитав головою. Коли Розина вже виходила, він обізвався: – Слухай, я хотів у тебе запитати, ти все ще не отримала жодної відповіді від запрошених? – Ні, а що? – Не знаю, це мене дивує…Це ж треба, я хотів спитати у Бартелемі, чи він отримав моє запрошення, так уже тиждень не бачу його на Біржі… Може, подзвонити йому? – Зараз? Це було б смішно… – Дивно все ж таки, – сказав Кампф. Дружина перебила його: – Що ж такого, просто не прийнято відповідати, оце й усе! Люди приходять або не приходять… І знаєш що? Це мені навіть подобається…Це означає, що ніхто не вирішив заздалегідь нас підставити… Інакше вони б вибачилися, як гадаєш? Оскільки чоловік не відповідав, вона запитала нетерпляче: – Правда ж, Альфреде? Я маю рацію? Ну, що скажеш? Кампф розвів руками – Не знаю… Що я можу тобі сказати? Я знаю не більше за тебе…. Вони мовчки перезирнулися. Розина зітхнула й опустила голову. – Боже ж мій, Боже, ми зовсім розгубилися… – Це минеться, – промовив Кампф. – Я знаю, але тимчасом… Ох, якби ти знав, як мені страшно! Мені хотілося б, щоб усе це вже скінчилося… – Не нервуй, – мляво сказав Кампф. Він з відсутнім поглядом крутив у руках ножика для паперу. Потім порадив: – Головне, поменше говори…банальними фразами… «Я рада Вас бачити… Випийте щось… Жарко, холодно…» – Що найстрашніше, так це презентація… Подумай лише, усі ці люди, яких я бачила раз у житті, я майже не пам’ятаю їхніх облич… а вони між собою не знайомі, не мають нічого спільного…– Ой, Господи, ти щось пробурмочеш. Зрештою, усі через це проходять, усі колись починали. – Пам’ятаєш, – запитала раптом Розина, – нашу квартирку на вулиці Фавар? А як  довго ми не наважувались замінити старий продушений диван у їдальні? Всього чотири роки тому, а тепер дивись… – вона показала на важкі меблі з бронзою. – Ти хочеш сказати, – зауважив він, – що за чотири роки ми прийматимемо послів і тоді згадаємо, як ми цього вечора тремтіли, бо мали прийняти сотню сутенерів і старих проституток, так? Вона засміялася і затулила йому рота рукою.  – А ну замовкни! Виходячи, вона зіштовхнулася з дворецьким, який прийшов її попередити, що палички для зняття газу не прибули разом із шампанським; а бармен вважав, що для коктейлів не вистачить джину. Розина схопилася за голову. – Ну от, тільки цього й не вистачало, – скаржилася вона. – Ви що, не могли мене попередити раніше? Де ж у цю пору я знайду вам джин? Все зачинено… а палички… – Пошліть шофера, люба, – порадив Кампф. – Шофер пішов вечеряти, – сказав Жорж. – Ну звичайно ж, – скрикнула в нестямі Розина, – звичайно! Йому наплювати… – вона виправилася – йому байдуже, чи він тут потрібний, чи ні, пан іде вечеряти! Я  його також  завтра рано-вранці вижену звідси, – додала вона, звертаючись до Жоржа з такою люттю в голосі, що той одразу ж підібгав свої вузькі губи. – Якщо пані натякає на мене… – Ну що Ви, друже мій, ні, ні, Ви збожеволіли… це в мене так собі вихопилося; Ви ж бачите, що я нервую, – сказала Розина, знизуючи плечима; візьміть таксі і вирушайте негайно до Ніколя… Альфреде, дай йому грошей…Вона вибігла з кімнати, поправляючи дорогою квіти і пушачи служителів: – Ця тарілка з тістечками не там стоїть… Краще розправте хвіст фазана. Сандвічі! З ікрою, де вони? Не ставте їх на видне місце, а то всі одразу на них налетять. А корзинки з фуа гра? Де корзинки з фуа гра? Присягаюся, що забули за корзинки з фуа гра! Якщо я всюди не встромлю свого носа!... – Але ж ми їх саме розгортаємо, пані,– сказав дворецький. Він кинув на неї відверто глузливий погляд. «Я, мабуть, виглядаю смішно», – раптом подумала Розина, побачивши в люстрі своє розшаріле обличчя, свій розгублений погляд, свої тремтячі губи. Проте, як сильно втомлена дитина, вона не могла заспокоїтися, хоч як намагалася; вона була виснажена і готова розридатися. Вона повернулася до своєї кімнати. Покоївка розкладала на ліжку її бальну сукню зі сріблястої парчі, оздоблену гірляндами перлів, черевички, що виблискували, як дорогоцінне каміння, панчохи з мусліну.   – Пані буде зараз вечеряти? Мабуть, вечерю слід подати сюди, щоб не зсувати столи… – Я їсти не хочу, – нетерпляче сказала Розина. – Як скаже пані; але ж я можу врешті піти повечеряти? – спитала Люсі, підібгавши губи, бо мадам Кампф змусила її протягом чотирьох годин перешивати перлини на сукні, що стирчали з бахроми: – я хочу нагадати пані, що вже восьма минула і що слуги не тварини. – Ну йдіть, дівчино, йдіть, хіба я Вас затримую! – вигукнула мадам Кампф. Залишившись на самоті, вона впала на канапу і заплющила очі; але в кімнаті був крижаний холод, неначе в льоху: з ранку вимкнули обігрівачі по всій квартирі. Вона встала, підійшла до туалетного столика. «На мене страшно дивитися…» Вона почала дуже старанно робити макіяж; спочатку товстий шар крему, який вона втирала обома руками, потім рідкі рум’яна на щоки, туш на вії, легенька чорна лінія, що подовжувала повіки, пудра… Вона робила це дуже повільно, час від часу зупинялася, брала до рук дзеркало і жерла очима свій відбиток з пристрасною, стривоженою увагою, кидаючи на нього жорсткі, недовірливі і водночас хитрі погляди. Раптом вона ухопила пальцями сиву волосину на скроні і видерла її з свиріпою гримасою. Ах! Життя неправильно побудоване!.. Її обличчя двадцятирічної дівчини… її рожеві щічки… і заштопані панчохи, залатана білизна…А зараз, коштовності, сукні, перші зморшки… все разом… Як же треба поспішати жити, Боже милий, подобатися чоловікам, кохати… Гроші, гарні туалети і гарні машини, навіщо воно все, коли не було в її житті мужчини, красеня, молодого коханця? … Цей коханець… як вона на нього чекала. Вона слухала і йшла за чоловіками, що говорили їй про кохання, коли ще була бідною дівчиною, бо вони були гарно одягнені, в них були гарні випестувані руки… які хами, всі вони… Але вона все ще чекала…І от тепер, це вже останній шанс, останні роки перед старістю, справжньою, непоправною, без будь-яких ліків… Вона заплющила очі, уявила молоді губи, жадібний і ніжний погляд, сповнений бажання…Похапцем, наче збираючись на побачення, вона скинула пеньюар і почала одягатися: натягнула панчохи, черевики, сукню, все швидко, як звикли робити жінки, що все життя обходилися без покоївки. Прикраси… В неї повна шкатулка…Кампф говорить, що це найкраще розміщення капіталу…Вона надягла своє велике кольє з перлів, у дві низки, усі свої каблучки, на кожну руку браслети з величезними діамантами, що вкривали руку аж по лікоть: потім прикріпила на корсаж великий кулон з сапфірами, рубінами і смарагдами. Вона переливалася й виблискувала, як церковна рака. Відступивши на кілька кроків, поглянула на себе з веселою усмішкою… Життя нарешті починалося! Хто зна, може, вже цього вечора? ..        

Антуанетта і міс закінчували вечеряти на дошці для прасування, покладеній на два стільці у коморі для білизни. За дверима чути було, як слуги бігають у буфетній, як грюкає посуд. Антуанетта не рухалася, поклавши руки між коліна. О дев’ятій міс подивилася на годинник. – Треба негайно йти до ліжка, люба… Вам не буде чутно музику у малій кімнатці, Ви будете гарно спати. Оскільки Антуанетта не відповідала, вона, сміючись, заплескала в долоні. – Гей, прокидайтеся, Антуанетто, що це з Вами? Міс відвела її в маленьку комірчину, погано освітлену, до якої похапцем тицьнули залізне ліжко і два стільці.  Навпроти, через двір, було видно блискуче освітлені вікна салону й їдальні. – Ви зможете звідси дивитися на запрошених, адже віконниць нема, – пожартувала міс Бетті. Коли вона вийшла, Антуанетта жадібно і з острахом приклеїлася до вікна; велику частину стіни освітлювало золотаве, яскраве світло з вікон. За тюлевими завісами мерехтіли тіні слуг. Хтось прочинив широкі двері і Антуанетта ясно почула гуркіт музичних інструментів, які настроювали у салоні. Музиканти вже прийшли…Боже, Боже, вже минула дев’ята…Цілий тиждень вона сподівалася на якусь катастрофу, яка встигне вчасно поглинути світ, щоб нічого не відкрилося; але цей вечір був такий самий, як інші. У сусідній квартирі годинник пробив пів на десяту. Ще 30 хвилин, три чверті години, а потім…Ні, мабуть, нічого не трапиться, бо коли вони повернулися з прогулянки того дня, мадам Кампф кинулася до міс, запитуючи з тією пристрастю, від якої впадали в розгублення люди зі слабкими нервами: « Ну що, відправили мої запрошення? Ви нічого не загубили, сподіваюся? – А міс відповіла «Так, мадам Кампф». Безумовно, це вона винна, лише вона…І якщо її звільнять, ну що ж, так їй і треба, це її провчить. «Я плювати на це хочу, плювати хочу» – пробурмотіла Антуанетта, вона так сильно вкусила своїми гострими молодими зубами долоню, що з’явилася кров.  «А та, хай робить зі мною, що хоче, я не боюся, мені начхати!» Вона подивилася на потемнілий двір там, внизу. «Я покінчу з собою, і перед тим, як вмерти, я скажу, що це вона винна, от і все, – прошепотіла дівчина: я нічого не боюся, я вже помстилася…» Вона знову стала підглядати; скло стуманювалося під її губами; вона його протирала із люттю і знову припадала до вікна. Врешті терпець їй урвався і вона широко його розчахнула. Ніч була холодна й чиста. Тепер її гострі очі п’ятнадцятирічної дівчини чітко бачили стільці, вишикувані вздовж стін, музикантів біля піаніно. Вона так довго стояла, не рухаючись, що вже не відчувала ні своїх щік, ні своїх голих рук. На мить їй примарилося, що нічого не трапилось, що їй наснився міст, чорна вода Сени, розірвані запрошення, підхоплені вітром, і що якимось дивом зараз увійдуть гості і свято розпочнеться. Вона почула, як пробило три чверті, потім десять ударів. Десять ударів… Тоді вона здригнулася і вислизнула з кімнати. Вона  просувалася до салону, як недосвідчений вбивця, якого притягає місце злочину. Пройшла коридором, де двоє слуг, закинувши голову, пили шампанське просто з пляшок. Зайшла до їдальні, порожньої, готової до прийому, з великим столом посередині, що вгинався від страв із дичини, риби в желе, устриць у срібних блюдах. Стіл був прикрашений венеціанським мереживом, квітами, що стояли між тарілками, фруктами, укладеними у дві однакові піраміди. А навкруги маленькі столики на 4 або 6 персон виблискували кришталем, тонкою порцеляною, сріблом і позолотою. Пізніше Антуанетта вже не могла збагнути, як вона насмілилася перетнути по всій її довжині цю велику кімнату, сповнену блискучого світла. На порозі салону вона на мить завагалася, і тут побачила у сусідньому будуарі великий диван, покритий шовковою тканиною; вона накарачках  проповзла між спинкою дивану і накривкою, що трохи відставала; там знайшовся невеличкий куток, де вона могла сидіти, згорнувшись у клубочок. Тоді, висунувши голову, вона бачила салон, наче театральну сцену. Вона трошки тремтіла, бо змерзла, так довго стоячи біля відкритого вікна. У цю хвилину здавалося, що квартира заснула, спокійна, мовчазна. Вона бачила білозубого негра, даму у шовковій сукні, цимбали, схожі на великий барабан на ярмарку, величезну віолончель у кутку. Негр зітхнув і торкнувся пальцем струн гітари, що загула і тихо простогнала. – Тепер починають все пізніше й пізніше. Піаністка щось сказала таке, що розсмішило інших музикантів, але Антуанетта не розчула її слів. Аж ось раптом зайшли пан і пані Кампф. 

Коли Антуанетта їх побачила, вона мало не провалилася крізь землю: вона притиснулася до стінки, затуливши рота зігнутим ліктем, та все ж чула кроки, що наближалися. Вони були зовсім поруч. Кампф сів у крісло навпроти Антуанетти. Розина трохи повешталася по кімнаті, запалила, потім згасила світильники на каміні. Вона виблискувала діамантами.  – Сідай, – тихо сказав Кампф, – що так по-дурному метушитися… Розина стала таким чином, що Антуанетта, яка широко розплющила очі і витягнула шию, майже торкаючись спинки дивана, бачила її обличчя просто перед собою. Її здивував вираз, якого вона раніше ніколи на бачила на цьому владному обличчі: якась покора, старанність, переляк… – Альфреде, ти думаєш, усе буде добре? – запитала вона чистим зривистим голосом малої дівчинки. Альфред не встиг відповісти, як пролунав дзвінок. Розина склала руки – Боже мій, починається! – прошепотіла вона так, ніби йшлося про землетрус. Обидва прожогом кинулися до розчахнутих дверей салону. Дуже швидко Антуанетта побачила, що вони повертаються разом з мадемуазель Ізабель, яка теж розмовляла  якимось ненатуральним голосом, дуже голосно, з вибухами реготу, що здіймався над словами, наче чубок у пташки. «А за цю я ж забула» ,– з жахом подумала Антуанетта. Мадам Кампф, тепер уже сяюча, не замовкала; вона знову мала звичний визивно-веселий вираз обличчя; вона змовницьки підморгувала чоловікові, крадькома вказуючи на сукню з жовтого тюлю мадемуазель Ізабель, на замотане навколо довгої худої шиї боа з пір’я, яке вона турмосила обома руками, як віяло Селімени[12]; а на її зап’ясті висіла довга помаранчева оксамитна стрічка з підвішеним на ній лорнетом. – Ви ще не були у цій кімнаті, Ізабель? – Ні, вона дуже гарна, хто її меблював? О, які гарненькі вазочки! Отож Вам іще подобається японський стиль, Розино? Я його завжди захищаю, я оце днями казала Блок-Леві – родина Соломонів, знаєте – які стверджували, що він претензійний і типовий для «нуворишів»  (це їхні слова): «Як хочете, але це весело, це мило, ну а те, що це дешевше, ніж, наприклад, стиль Людовика XV, так це не недолік, навпаки…» – Ви помиляєтесь, – жваво запротестувала Розина: старовинний китайський, японський посуд коштує шалені гроші… – Так, ця ваза з пташками… – Не зовсім старовинна… – Мій  чоловік сплатив за неї десять тисяч франків на торгах у палаці Друо… Та ні, що я кажу? Не десять, дванадцять тисяч франків, так, Альфреде? О, я його висварила, але недовго сердилася, я сама обожнюю винюхувати, збирати дрібнички, це моя пристрасть. Кампф подзвонив. – Ви ж не проти випити портвейну, дами? Принесіть, – сказав він Жоржу, що увійшов на дзвінок, – три бокали портвейну Сандеман і сандвічі, сандвічі з ікрою… Коли мадемуазель Ізабель відійшла, розглядаючи крізь лорнет позолоченого Будду на оксамитовій подушці, мадам Кампф швидко прошепотіла: – Сандвічі, та ти з глузду з’їхав, ти що, хочеш розорити весь стіл заради неї! Жорж, принесіть сухе печиво у кошику з саксонської порцеляни, зрозуміли? – Так, Мадам. Він швидко повернувся з тацею і кришталевою карафкою. Вони мовчи випили. Потім мадам Кампф і мадемуазель Ізабель сіли на канапу, за якою ховалася Антуанетта. Простягнувши руку, вона могла б доторкнутися до сріблястих черевичків матері і до лодочок із жовтого сатину своєї вчительки. Кампф крутився по кімнаті, потайки позираючи на годинник. – Ну то скажіть мені, кого ж ми побачимо цього вечора? – запитала мадемуазель Ізабель. – О, промовила Розина, – кілька симпатичних осіб, кілька старих нудярів, от як стара маркіза де Сан Паласіо, якій я маю віддячити за запрошення; та вона ж таки любить сюди приходити… Я її бачила вчора, вона збиралася їхати; і сказала мені: «Люба, я відклала на тиждень поїздку на Південь через Вашу вечірку: у вас завжди так весело…» – А, то ви вже давали бали? – запитала мадемуазель Ізабель, піджавши губи. – Ні, ні, – поквапилася сказати мадам Кампф, лише чай, я Вас не запросила, бо знаю що вдень Ви такі зайняті…

– Правда? Це чудова ідея! – Вони замовкли. Мадемуазель Ізабель ще раз уважно подивилася на стіни кімнати. – Чарівно, просто чарівно, такий смак… І знову мовчання. Обидві жінки кахикнули. Розина пригладила волосся. Мадемуазель Ізабель старанно поправила спідницю. – Яка зараз чудова погода, правда? Раптом Кампф увірвався до розмови: – Слухайте, ми ж не будемо оце так сидіти, склавши руки? І як все ж таки люди приходять пізно! Ви ж позначили на запрошеннях – десята година, Розино? – Я бачу, що прийшла зарано, – Ну що Ви, люба, що Ви кажете? Це така погана звичка, так пізно приходити, просто шкода… – Пропоную потанцювати, сказав Кампф, весело плескаючи в долоні. – Авжеж, це чудова ідея! Можете починати грати, – крикнув Кампф до оркестрантів: чарльстон. Ви танцюєте чарльстон, Ізабелло? – Так-так, трошки, як усі… Ну, то Вам вистачить до пари. Наприклад, маркіз Ічарра, небіж посла Іспанії, він забирає усі премії в Довілі, правда, Розино? А поки що, відкриємо бал. Вони відійшли і оркестр почав тренькати у порожньому салоні. Антуанетта побачила, що мадам Кампф встає, біжить до вікна і притискає (і вона також, – подумала Антуанетта)  обличчя до холодного віконного скла. Годинник пробив пів на одинадцяту. – Боже мій, Боже,  та що ж це вони роблять? – нервово прошепотіла мадам Кампф. – Чорт би забрав цю стару навіжену, додала вона майже голосно й одразу засміялася і зааплодувала: – Ах, прекрасно, прекрасно, я й не знала, що Ви так гарно танцюєте, Ізабель. – Вона танцює, як Жозефіна Бейкер[13], – відгукнувся Кампф з кінця салону. Після танцю Кампф сказав: – Розино, я підведу Ізабель до бару, не ревнуй мене. –  А Ви, люба, хіба не підете з нами? – Хвилиночку, перепрошую, кілька слів до прислуги і я до вас приєднаюся… – Попереджаю, Розино, я весь вечір буду залицятися до Ізабель. Мадам Кампф знайшла в собі сили засміятися і посварити на нього пальцем, але не сказала ні слова і щойно залишившись на самоті, прожогом кинулася до вікна. Було чутно, як вулицею проїздять автівки, деякі уповільнювали ходу перед будинком і тоді мадам Кампф перегиналася і жерла їх очима, але вони віддалялися, шум мотора стихав, губився у темряві. Із плином часу, до речі, машин ставало все менше і впродовж довгих хвилин не було чутно ані звука на спорожнілій вулиці, просто як у провінції; лише гуркотів трамвай на сусідній вулиці і здалеку, пом’якшені відстанню, долинали далекі автомобільні гудки… Розина цокотіла зубами, наче у лихоманці. За п'ятнадцять одинадцята. За десять одинадцята. У порожньому салоні лунали квапливі сріблясті удари годинничка, звуки були чисті і дзвінкі; годинник у їдальні їм наполегливо відповідав, а з іншого боку вулиці великий годинник на фронтоні церкви відбивав удари гучно й урочисто, все голосніше й голосніше із плином часу.  … Дев’ять, десять, одинадцять, – вигукнула з відчаєм мадам Кампф, здіймаючи в небо свої руки, унизані діамантами; та у чому ж справа:? Та що ж це діється, Боже мій милий? Хоч би тільки нічого не трапилося… О, моя любесенька, ну хіба що землетрус, – із тріумфом у голосі промовила мадемуазель Ізабель. Однак мадам Кампф все ще не здавалася. Вона сказала, перебираючи свої перли, голосом, захриплим від тривоги: – Ну, це ще нічого не означає; уявіть собі, я оце днями була у своєї подруги, графині Брунелескі, то перші запрошені почали з’являтися за чверть дванадцята. Отак…– Це дуже незручно для господині, так нервуєш, –  проказала тихенько мадемуазель Ізабель. – Та що ж, треба до цього призвичаїтися, чи не так? У цей момент, почувся дзвінок. Альфред і Розина побігли до дверей. – Грайте, – крикнула Розина музикантам. Вони хвацько заграли блюз. Та ніхто не заходив. Розина не витримала. Вона гукнула: – Жорже, Жорже, там дзвонили, Ви що, не чули? – Та це принесли морозиво від Рея. Мадам Кампф вибухнула гнівом: Та я ж вам кажу, що щось трапилося, нещасний випадок, непорозуміння, помилка в даті, не знаю вже що! Одинадцята десять, вже одинадцята десять, – повторила вона із відчаєм у голосі.   – Невже  одинадцята десять? – скрикнула мадемуазель Ізабель; так, Ви маєте рацію, як швидко час біжить у Вас у гостях, це приємно… вже, здається, навіть чверть на дванадцяту, чуєте, як б’є годинник? – Так, тепер вони вже почнуть збиратися, – голосно вимовив Кампф. Усі троє знову посідали, але вже мовчки. Було чутно, як слуги сміються у службовому приміщенні. – Альфреде, накажи їм замовкнути, іди ж, Альфреде, – промовила тремтячим від гніву голосом Розина. О пів на дванадцяту у залі з’явився піаніст. – Мадам, чи треба ще зачекати? – Ні. Ідіть, ідіть геть, усі! – раптом скрикнула Розина, що, здавалося, була на межі нервового зриву. Вам сплатять гроші і забирайтеся! Балу не буде, нічого не буде: це образа, зневага, змова ворогів, щоб  із нас посміятися, вони хочуть моєї смерті! Якщо зараз хтось прийде, я не хочу його бачити, чуєте? – продовжувала вона з усе зростаючим гнівом:

– ви скажете, що мене нема, що хтось захворів, помер, та що заманеться! Мадемуазель  Ізабель втрутилася: –  Ну ж бо, люба, надію ще не втрачено. Не хвилюйтеся так, Ви захворієте… Я чудово розумію, що Ви відчуваєте, дорогенька, бідна моя подруго: але ж світ такий злий, на жаль!... Ви б їй щось сказали, Альфреде, треба її приголубити, потішити … – Яка комедія! – просичав поблідлий Кампф крізь зуби: – Ви колись замовкнете? – Послухайте, Альфреде, не кричіть, потіште її… Ну, може їй подобається, щоб із неї глузували! Він рвучко обернувся і почав гримати на музикантів:

– А ви що тут ще робите? Скільки вам треба сплатити? І йдіть геть, чорт забирай… Мадемуазель Ізабель повільно почала збирати свій лорнет, своє боа, свою торбинку. – Я краще піду, Альфреде, чи може я чимось Вас допоможу, серденько? Коли він не відповів, Ізабель нахилилася, поцілувала в  лоба Розину, що сиділа нерухомо, вже не плачучи і втупивши у невідомо що свої сухі очі: – Здорові були. Люба моя, повірте, я теж у розпачі, цей тягар і на мене лягає, – бурмотіла вона машинально, наче на цвинтарі: ні, ні, не проводжайте мене, Альфреде, я збираюся йти, я вже йду, я вже пішла, поплачте, любонько, від цього стає легше, – скрикнула щосили вона, стоячи посередині порожнього салону. Альфред і Розина почули, як, крокуючи їдальнею, вона сказала слугам: – Ну ж бо, сидіть тихенько, бо пані надто потерпає. Нарешті, гуркіт ліфту і глухий грюкіт прочинених і зачинених воріт. – Стара злидня, – пробурмотів Кампф, хоч би вона… Він не закінчив речення.

Розина раптом підхопилася, з обличчям, залитим слізьми, і стискаючи кулак, вигукнула: – Це все ти, дурню, ти винний, це все твоє дурне бажання похизуватися, твоє огидне чванство, це все через тебе!... Панові схотілося давати бали! Прийняття! Ні, від сміху можна луснути! Їй-богу, ти думаєш, що люди не знають, хто ти є, звідки ти прийшов! Нувориш! Вони добряче з тебе поглузували, твої друзі, твої чудові друзі, злодії, шахраї! – А ці твої графи,  маркізи, зводники! Вони продовжували кричати разом, брутальні, нестримні образи лилися потоком. Тоді Кампф, стиснувши зуби, сказав тихо: – Коли я тебе підібрав, ти вже вешталася бозна де! Ти думаєш, що я нічого не знаю, що я нічого не бачив! Я ж думав, що ти красива, інтелігентна, якщо ти станеш багатою, це буде честь для мене… Я низько впав, це правда, ці манери перекупки, стара жінка з манерами куховарки… – Іншим вони подобалися… –  Здогадуюсь, але не треба деталей., завтра ти пошкодуєш… – Завтра? І ти думаєш, що я хоч на годину залишуся з тобою після всього, що ти мені тут наговорив? Бидло! – Іди геть! Під три чорти! Він вийшов, грюкнувши дверима.  Розина скрикнула: – Альфреде, повернися! І дивлячись убік салону, вона зачекала, схлипуючи, але той був уже далеко… Він зійшов сходами. На вулиці він кілька разів погукав: «Таксі, таксі», а потім голос стих на розі вулиці.

Прислуга розійшлася, залишивши усюди світло, розчахнуті двері… Розина сиділа без руху у кріслі, у своїй блискучій сукні з перлами. Раптом вона зробила якийсь гнівний порух, такий рвучкий і раптовий, що Антуанетта здригнулася і вдарилася об стінку. Вона, тремтячи, майже втулилася в неї, але мати нічого не почула. Вона зривала з себе браслети й один за одним кидала їх на підлогу. Один з цих браслетів, важкий і гарний, прикрашений величезними діамантами, закотився під диван, прямо під ноги Антуанетті. Антуанетта, наче застигла на місці, спостерігала. Вона побачила обличчя матері, по якому стікали сльози, змішані з гримом, обличчя перекривлене, поморщене, почервоніле, дитяче, комічне … зворушливе… Але воно не зворушило Антуанетту; вона відчувала лише якесь презирство, зневажливу байдужість. Пізніше вона скаже одному мужчині: «О, знаєте, я була страшною в дитинстві. Уявіть собі, що одного разу…» Раптом вона відчула усе багатство свого майбутнього, усю свою незайману силу молодості і те, що вона може думати: «Як можна лементувати через таке? А кохання? А смерть? Вона ж колись помре…чи вона про це забула?» Отож, дорослі також страждали через такі скороминущі дрібниці? А вона, Антуанетта, вона ще їх боялася, тремтіла, почувши їхні крики, їхні гнівні слова, їхні марні й абсурдні погрози… Вона тихенько вилізла зі своєї криївки. Ще якусь мить вона дивилася на матір, яка вже не схлипувала, але продовжувала сидіти, втулившись у фотель, а сльози, які вона не витирала, стікали по її обличчю до рота. Потім Антуанетта випросталася, наблизилася до неї. – Мамо! Мадам Кампф аж підскочила на місці. – Чого ти хочеш, що ти тут робиш? – скрикнула вона нервово, – Іди геть, забирайся, дай мені спокій! Я вже не можу мати хвилини спокійної у власному домі! Антуанетта, трохи зблідла, не рухалася, нахиливши голову. Ці крики, слабкі й позбавлені своєї моці, нагадували їй театральні удари грому. Колись, одного дня, вона скаже одному мужчині: «Мама буде кричати, ну то що?» Вона тихенько простягнула руку, поклала її на волосся матері, погладила його легенько, її пальці ледь тремтіли. – Бідна матінко… Якийсь іще час Розина машинально пручалася, відштовхувала її з гримасою: – Облиш мене, іди собі… А потім її обличчя набрало жалісного, подоланого, безсилого вигляду: – Ах, моя бідна дівчинко, моя бідолашна Антуанетто, ти щаслива, ти ще не знаєш, який цей світ несправедливий, злий, підступний… ті самі люди, які мені посміхалися, які мене запрошували, брали мене на глум за моєю спиною, зневажали мене через те, що я не з їхнього кола, мерзотники… але тобі не зрозуміти, доню! А твій батько! Ну от, у мене лише ти залишилася! – раптом урвала вона, тільки ти, моя донечко… Вона її обійняла. Притискаючи свої перли до мовчазного обличчя, вона не бачила, що Антуанетта посміхається. Вона сказала: – Ти хороша дівчинка, Антуанетто…

Це була та секунда, та невловима і блискавична мить, коли «на дорозі життя» вони зустрілися, й одна мала рушати вгору, а інша занурюватися в тінь. Але вони цього не знали. Однак Антуанетта тихенько повторила: Бідна матуся…

 

Париж, 1928.

 

 

 


[1]Переклад О.Соломарської за виданням: Ombres Blanches Librairie virtuelle Toulouse

 

[2] Переклад О. Соломарської

[3] Що я робитиму, коли ти підеш від мене?

[4] Як Ви можете?

[5] Герої роману Габріеле д’Анунціо «Насолода»

[6] Герої роману «Напівдіви» Марселя Прево

[7] Нім. вогонь

[8] Пуарьє французькою - груша

[9] Що з вами, дитино? Ви захворіли?

[10] дорога

[11] з балету Гріга «Пер Гюнт»

[12] Селімена – героїня п’єси Мольєра «Мізантроп»

[13] Жозефіна Бейкер – 1906-1975, відома американо-французька танцівниця, співачка й актриса


 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home