Вхід для користувачів
 




28 лютого 2011

Із книги Надії Степули «Анабазис»

                                                                          

Надія СТЕПУЛА  - народилася в селі Стінка на Тернопільщині, після закінчення школи №2 у місті Бучачі навчалася у Львівському університеті та Українському поліграфічному Інституті ім. І.Федорова (тепер Академія імені Федорова), закінчила факультет журналістики, відділ редагування - науково-технічної інформації, реклами та іншої друкованої продукції (1979).
 
Працювала у видавництві при Львівському університеті «Вища школа» (тепер «Світ») – редактором, редактором Головної редакції, - до 1994 року.  У 1992-1994 роках навчалася в Політичній академії Центральної і Східної Європи (Будапешт, Угорщина), закінчила курс «Специфіка виборів у країнах, які стають на шлях демократії».  Від часу заснування львівської газети «Ратуша» – (співзасновник газети) – з 1990 року - політичним оглядачем, журналістом, до 1994 року (паралельно працювала у видавництві).  З 1995 по сьогодні – журналіст радіо «Свобода» – радіо «Вільна Європа».
 

 

У пошуках самотності, оминаючи самотність

(штрихи до портрету Йосефа Агнона)

                                          Жодної іншої такої країни в світі 

                                          непросто знайти, -

                                          Країни, котра  може щиро  гордитися

                                          вихідцями з неї – численними

                                          лавреатами  премії імені Нобеля. (Рідних                 

                                          дітей-нобеліантів у неї все ще нема). Це –

                                          Україна. Тих нобеліантів, які народилися

                                          на  українській

                                          благословенній  землі, виростали під її

                                          безмежним  небом, пили її чисту воду, -

                                          багато.  Єдиним , хто,

                                          поїхавши  від неї у світи шукати кращої                                            

                                          долі, писав про її землю, небо, воду - про

                                          життя  її дітей, - був  Шмуель Йосеф

                                          Халеві Чачкес (Агнон).

Народився він  17 липня 1888р. в Бучачі, провінційному  старовинному  містечку  (тоді ще -  Австро-Угорщини), яке споконвіку називають “містом купців і мудреців»,  Отримав традиційне юдейське виховання,  відвідував єврейську  початкову школу, вивчав Талмуд,  у “Беф  хамідраш” (“Освітній дім”)  читав твори древніх і середньовічних авторів, повчання хасидів та тогочасну  єврейську літературу. Батько – Шолом Мордехай  Хелеві  Чачкес –  торгував хутрами,  мав освіту рабина. Освіченою була і мати Йосефа – Есфір Фарб, і вся їх родина. Йосеф Чачкес навчався також у гімназії Бучача (вона існує й сьогодні), з 18 літ працював у Львові журналістом.

Одна з перших – ще дитячих – публікацій Чачкеса датована 1903роком.  Потім твори з”являлися у журналі “Hamicpeh» і єврейському тижневику , у газетах Бучача, Львова і Коломиї.

Перше помітне оповідання “Солом”яні вдови” 21-літній   Йосеф   опублікував у 1909р. вже в Палестині, яку вперше відвідав у 1907р. і  куди виїхав у 1908р., відтоді існує і його псевдонім – “Агнон”. Слово це в перекладі з івриту означає “полишений, покинутий”. Із 1924 р.  слово “Агнон”  стало офіційним прізвищем письменника, котрий  згодом  визнаний   одним із найвизначніших представників новітньої єврейської літератури, писаної на івриті.  Ранні твори  письменник писав теж на ідиш. Кілька десятків цих дебютних творінь були опубліковані на західноукраїнських землях тих часів.

Агнон написав багато оповідань, кілька повістей і романів.  Його герої –  колишні сусіди,  знайомі та друзі. Це євреї, поляки, українці.  У його творах оживають вулиці рідного Бучача, котрі, слід зауважити, дуже мало змінилися відтоді. Бруківка на них, принаймні, лишилася тією ж. І, можливо, іноді згадує кроки малого Йосефа. І старі сходи та окремі старі дерева, може,  теж його пам”ятають. Не обійдений Агнон і увагою земляків – принаймні,  більшість знають про нього бодай те, що тут він народився, тут виріс, можуть розповісти, де він жив, у місцевих маленькизх музеях є експозиції, присвячені його життю. У Бучачі та Тернополі не раз відбувалися присвячені життю і творчості Агнона диспути, конференції, “вечори пам”яті”. Зокрема, і 110-ліття, і 115-ліття від дня народження  Агнона широко відзначалися на Тернопільщині, за участю  гостей з інших регіонів України та зарубіжних. Іменем Агнона названа одна з вулиць  Бучача.

Увагу до імені Агнона привертає не тільки те, що він – лавреат Нобелівської премії  (хоч і  це – певною мірою – теж). Увагу привертає і саме його життя, цікава доля. Його твори - маловідомі, перекладені українською мовою тільки окремі і не  перекладені  найголовніші з них.  А писані вони  і про Бучач (  у книгах Йосефа Агнона – “Шибуш”).

Сусідами родини Агнона були  батьки згодом патріарха психоаналізу Зигмунда Фрейда та не менш відомого Шимона Візенталя. Але були сусіди ближчі й дальші, євреї і неєвреї,  зрештою, саме за книгу про них усіх він і дістав свою “нобелівку”. У промові,  виголошеній на церемонії вручення премії, Агнон  наголосив, що його творчість  спирається як на  релігійність, міфологію, традиції єврейського народу, так і   на вплив“з боку кожного чоловіка, кожної жінки, кожної дитини,  яких я зустрічав на своєму шляху – і євреїв, і неєвреїв. Їх жива мова, звичаї і те, що вони мені розповідали, відбилися в серці і часткою увійшли в мої твори”.

Про тексти Агнона не перестають сперечатися літературні критики  різних країн. Письменника  пробували називати “неоромантиком”, але це означення стосується його творчості лише почасти.  Його тексти трактували, вдаючись до алегорій, але ці спроби були малоуспішними.  У текстах  Агнона  “зіштовхуються часи” – писав Натан Ротенштрайх. – Час суспільний  і час особистий, мов свято, яке завжди має свою “дату” проведення і  особистісний ритм... – ритм дрібниць, роботи, руху, який належить лиш комусь одному, нікому більш».

Агнон  виїхав з Бучача до тодішньої Палестини, як і багато інших євреїв, ще до першої світової війни. Роман “У серцевині морів” (назву перекладають і як “На морській глибині”) відтворює ті часи. Бучацькі євреї вирушають у далеку дорогу, винайнявши дві фіри (два вози) – для чоловіків та для жінок. Перед від”їздом  ідуть просити благословення у мертвих – до могил батьків і близьких. Потім обходять всі будинки та вулиці міста, прощаючись із живими.Просять кожного зустрічного – чи єврея, чи поляка, чи українця -  пробачити будь-яку образу й помилувати...

Із тих часів у Бучачі та околицях побутує приповідка: “Шумлять, наче їдуть до Святої Землі”, бо пілігрими були взуті в ковані  цвяшками чоботи, і по місту їхні кроки так далеко  відлунювали...

У 1912 році Агнон повернувся до Європи, де жив до 1925р., потім поїхав до Єрусалиму, де жив аж до смерті – 17 лютого 1970р.

До Бучача Агнон повертався тільки один раз. Дім його батька згорів перед тим у війні. Згоріли в тому домі  й написані колись Йосефом поезії. Про це він згодом теж скаже в своїй промові на церемонії вручення йому премії імені Нобеля: “...від коліна Леві я веду свій рід. І я, і батьки мої – із співців, із тих, що співали у Храмі святому. За сімейним переказом,  родовід наш сягає пророка Шмуеля, і його іменем мене нарекли. Мені було 5 років, коли я написав свою першу пісню. Сталося так, що мій батько, багословенна його пам”ять,  поїхав десь у справах, я скучав за ним і складав  вірш. В наступні роки я написав немало віршів, але від них нічого не лишилося. Отчий дім, де одна кімната була наповнена моїми рукописами, згорів за Першої (світової) війни, і разом з будинком згоріло все, що я там зберігав. Молоді ремісники -  кравці та чоботярі, котрі наспівували, працюючи, мої пісні,  загинули у тій війні. А з тих, хто тоді не загинув, деякі поховані заживо разом з їх сестрами у ямі,  ними ж виритій за наказом ворога. Але у більшості своїй вони спалені в печах Аушвіца, разом з їх сестрами, які красою своєю квітчали наше місто і співали мої пісні своїми ніжними голосами. Доля тих, хто співав мої пісні, - і вони, і пісні мої загинули в огні, - стала долею книг, які я написав пізніше.  Всі, як одна, в обіймах полум”я, піднялися вони на небо, вночі під час пожежі, яка охопила мій дім у Баден-Гомбурзі. Я ж тоді був у лікарні....”.

Таємниця творчості Агнона не перестає приваблювати. І проблеми, з якими в тому просторі і в тих часах стикаються ті люди –  так само сучасні. Життя в одному світі, під одним небом, на  одній землі  мусить бути і цікавим,  і сумним, і кумедним, і страшним, і неповторним. Як життя в однім маленькім місті, де на вузьких вуличках іноді непросто розминутися...

Одним із перших  інтерпретаторів  творчості Агнона  був  ізраїльський критик  Барух Курцвайль. Він  пояснював  найважливіший мотив героїв  Агнона -   “неможливості повернутися додому” – складністю “тшува” – в перекладі з івриту це слово означає водночас і  повернення, і каяття.

Персонажі Агнонових книг – здебільшого самотні люди.  Самотні, мов діти, котрі заблукали, шукають дорогу додому й не можуть її віднайти.  А, допоки шукають, світ безнастанно змінюється, у ньому зникають часи – то час дитинства  зник назавжди, то час любові втрачений, то пропала дорога, якою треба було йти, то нема вже самого міста, яке шукаєш..

Агнон теж шукав своє Місто. Він передбачив у своїх книгах непросте майбутнє для героїв цих книг, як і  для  героїв книг майбутніх.  Для землі, котру любив усім серцем. Передбачив і брак  оптимізму  на цій  дорогій землі для його єдиновірців. Передбачив нову війну. 

Мине ще півстоліття, тоді  він повірить: більш ніколи  не бачити це місто, позначене часами, у камені і в людях  непроминальне. Це місто наповнювало його душу історією починань і втрат, як наповнювало  історією  весь простір часу . І цей солодкий незужитий час можна було витрачати безмірно. Цілих двадцять літ. Аж настав  час інший – збирати – ні, не камені, бо він їх тут і не розкидав, - збирати все. І – їхати. Із Бучача до Палестини. Тоді він їхав навздогін майбутньому. Тепер – вернувся в найпечальніше, бо вже не його,  місто світу, щоб  з”ясувати: нічого звідси  не забере. Нічого не забув? – Та не забув. А що тут забереш? – бруківка, мур. Криниця. Порослі мохом сходи. По них колись ступав Ян Собеський. Як були розбиті, так і досі такі самі. Всі написи на камені, шліфовані дощами і вітрами, стерті. А мох – червоний. “Ніби янгол смерті  витер об нього свій ніж”. Він так потім напише…

      “Гасовий ліхтар пригасав, я встав з-за столу й запитав, де в місті готель, щоб не шукати поночі. Чоловік і жінка перезирнулися і сказали: є у місті готелі. Та хтозна, чи є там спокій. Місто у нас маленьке, знатних гостей небагато, та й готелі тут простенькі, і хто не звик – чи й віднайде там спокій...І подав господар знак очима дружині та сказав:  не на вулиці ж ночувати подорожньому... Дівчина принесла свічку й засвітила на столі, бо гас у лампі скінчився. І ми ще сиділи з годину вкупі. Вони не втомилися слухати про  дива у Відні, де живе сам цісар. А мені такі милі були звичаї їх  життя. Постелили мені потім постіль у кутку, спав я , і солодким був мій сон.

Почувши звуки кроків, пробудився. Господар стояв над ліжком....Я  скрикнув: ой, пане, ви йдете на молитву, а я ніжуся в обіймах лінощів. Він засміявся: я вже помолився і вернувся із синагоги. Мені стало соромно. А він мовив: заспокойся, сину, коли солодкий сон твій – лежи, нім настануть дні, у котрих ти сну не віднайдеш...” .

Дім, де  ще живе Авіва. Фіранки, вишиті по білому – білішим і зібрані шнурочком угорі. Криві стежки  над Стрипою. Сюди ходили на прощання перед далекою дорогою. Про ці  прощання він також напише  – як християни проводжали іудеїв, сусіди сусідів, родина родину. Все місто вийшло. Навіть з деяких сіл навколишніх прибули. Для тих, хто вибирався на Святу Землю, ті прощальні вечори запам”яталися, як пам”ятаються добрі сни – надовго.   

Стоїть, як і стояла, гора Федір. Старий Замок. Ратуш. – Нічого звідси вже не забере. Хіба що трохи туги за минулим. Тихого щему  відірваного від гілки листка, загубленого у світі. І туга не дасть  його пам”яті відсунути це місто, цей дивний Бучач-Шибуш  на невідворотну глибінь забуття.

      “Змовкнуть вулиці міста, квіти й рослини визирнуть з вікон, а їх ніхто й не бачить. Міщани поховалися по домівках, бо спека. І я самотньо ступаю по мирній землі...”.

Запам”ятати. Згадати. Записати. Написати. – Про це каміння, цю ріку,  світ, який, немов загачена вода. У тій глибокій воді нуртують   пристрасті.  Загачена вода – то світ людських  страждань і  радощів, множений віками сам у собі світ, де не тісно на тісних вулицях  тим, хто впродовж цих віків живе поряд – українцям, полякам, євреям, вірменам, грекам. Людям, котрі розмовляють між собою, щоб обопільно навчитися слухати.  І диво порозуміння не полишає їх.

А ті, хто вже наговорився з людьми, розмовляє із тінями. Тінями людей, тінями вулиць, замків і скитів.Як одна з героїнь йогомайбутнього роману. Як він назве той роман? “На морській глибині”? Або ще якось?

….Стрипа – маленька бучацька річка, оповита кущами здичавілого бузку та калини, такою  і залишилася в книгах   Агнона. Красивою, живописною, теплою. І – хижою, дикою, жорстокою. Як в оповіданні “У вирі”. Місцевий поміщик  із підручними вчинили так  у святий  День Спокути, що міст через Стрипу обвалився, якраз тоді по ньому їхали на возах євреї до міської синагоги, на спільну молитву... Загинули у вирі...

 У 1935 році Йосеф Агнон   написав  роман “На морській глибині”. Книга, написана на івриті, була  видана англійською та німецькою мовами,  а в 1966 році  саме за цей твір Агнон був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури.

Свої  твори про галицьких, передусім, бучацьких, євреїв та їх сусідів інших національностей – романи “Недавно”, “Видання заміж”, збірка “Два оповідання” – Агнон   написав і про себе. Про світ – як вир загаченої води, про тих, хто шукає вічність у собі, а себе – на провінційних перехрестях, де вічність теж іноді зупиняється. Про той червоний мох, -“ніби янгол смерті витер до нього свій ніж”.Про тіні людей, котрі виходять на стерту підошвами бруківку  прадавнього Бучача, щоб розповісти про себе бодай вітрові, якщо люди не хочуть їх вислухати.

       “Минали останні осінні дні. Цьоця повернулася додому. І я полями поверталася зі станції. Стихли гудки потяга, картоплю вже викопали. Оголені поля поблискували під  жовтим сонцем і калина тішила око. Я згадала казку про калину і втратила спокій...

       Минула чиєсь обійстя – влітку я там купувала овочі. Дали мені букет айстр. Взяла я ці осінні квіти і пішла далі....”

Агнон і справді більше ніколи сюди не вернувся, окрім того єдиного разу – після першої світової війни. Коли він обійшов місто й околиці, щоб через літа пригадати кожен свій крок.

17 лютого 1970 року в місті Рехвот в Ізраїлі його серце зупинилося. Написані ним книги  залишаються  як політ душі   від глухого кута української провінції до Святої Землі. Щоб іноді подумки повертатися до міста, де тіні   покинутих ним і  увічнених ним людей, можливо,  очікують на зустріч. До міста, де він народився....

Тут усе так само – гублять час від часу і знаходять час від часу загублені ключі від старовинних костелів і древньої синагоги, від стареньких капличок і непохитних церков, від схронів і від пам”яті.... А новими ключами відмикають старий провінційний готельчик, де іноді поодинокі подорожні думають про вічне.

Бо про що ж іще можна думати в цьому місті-чаші, наповненій трагічно-незужитим часом?.. Де  навколо всі такі самотні, але їм чомусь добре від цього стану. Як тому  австріяку із старенького анекдота ...(Агнон цей анекдот про двох австріяків потім відтворить в одній з новел: “Один австрієць питає іншого: куди ти йдеш? – Іду до лісу, хочу побути самотнім. - О, я теж люблю бути самотнім, - каже другий австрієць,–  ходімо разом!”

Агнон відкриває  у своїх творах  світи самотніх людей, що намагаються віднайти  свій дім, свою дорогу, своє щастя, - але увійти  до тих світів так само неможливо, як увійти до замкненого будинку, через вікна якого видно і чути, що там  сміються  або  плачуть,  радіють, співають чи  б”ються.  Але твої ключі від нього викрадені або попросту відібрані тим, що змінює замки на дверях...  

Тому кожен і  має свою власну самотність, як мав її Агнон. Від Бучача до Єрусалиму ми ходимо, мов сліпі кошенюта, то тужачи за самотністю, то оплакуючи її.

І зловісно усміхається той, що змінює замки на дверях.

 

                                                                                   

Повернення до зірок

Станіслав Лем- польський письменник, фантаст, футуролог, мислитель - відійшов у вічність. Він похований теплого квітневого дня на Сальвадорському цвинтарі у Кракові.  Провели письменника, знаного, без перебільшення, у світі в останню дорогу скромно – тільки найближчі люди, трохи шанувальників. Представників офіційних влад країни на похороні не було помітно, та й яскравих представників літературної спільноти теж…   

Справжні фанати творчості Станіслава Лема з усіх усюд не могли прибути до Кракова, щоб попрощатися з Лемом –  людиною-епохою. Але багато шанувальників його творчості об’єднує безкордонний Інтернет.  Форум на сайті Лема «Соляріс» зібрав тоді різномовних читачів  різного віку. “Ціла епоха скінчилася” – пишуть на форумі цього офіційного Лемового  сайту, що оновлювався і після смерті письменника, засмучені читачі.-  “Лем вже не живе. Сумно. Жаль. ...Вернувся, звідки прийшов...Станіслав Лем знає тепер відповіді принаймні на частину своїх власних запитань...  “

Станіслав Лем  повернувся до зірок на 86-ому році життя. Багато десятиліть йому належало чільне місце у світовій фантастиці. Твори його перекладені на понад сорок мов, обійшовши за кількістю перекладів навіть визнаних класиків польської літератури  Адама Міцкевича, Болєслава Пруса, Чеслава Мілоша...

Лем входив до Польської асоціації письменників та Пен-клубу, мав безліч національних та міжнародних літературних нагород. Він – лавреат державних премій Польщі та Австрії в галузі культури і літератури.   Укладаючи бібліографію Лема, Лєх Коллєр опрацював понад 2000 видань різними мовами, у тому числі – українською.

Народився Станіслав Лем у Львові 12 вересня 1921 року. Навчався у львівському медичному інституті. Після відомого “визволення” радянськими військами Західної України, на яке ”не було ради”, за словами Станіслава Людкевича, Станіслав Лем жив у Кракові – вже до кінця своїх днів.

Лем не приїжджав до колишнього рідного Львова, відмовляючи запрошенням у різний спосіб. Найчастіше  казав, що того Львова, в якому він жив, уже нема. Або, що вернутися до цього міста – все одно, що вернутися до колишньої коханої, яка має вже нового чоловіка і дітей від нього. Віджартовувався, хоч насправді полишене ним рідне місто ніколи не вступалося з його серця.

 Факт народження Станіслава Лема у Львові  та  прожитих  там молодих літ у силу різних причин  замовчувався в радянській Україні. Вдруге пізнання справжньої біографії письменника почало вертатися до українського культурного  простору вже в 90-ті роки. Проте творчість Лема мала вплив на цей український простір і до того, і після того.

Повернемося до Львова, де ще стоїть будинок, у якому народився Лем, де вирують людськими голосами вулиці, по яких він ходив.

У книзі “Високий Замок” Станіслав Лем виклав  не так спогади, як філософію бачення  тодішнього Львова.

     «Ми мешкали  на вулиці Браєрівській, під четвертим номером, на другому поверсі. Ми займали 6 покоїв, одначе власного я не мав, отож лютував у всіх покоях потрохи. Коли було тепло я окуповував маленький кам»яний балкон у батьковому кабінеті. Мені снився старий високий п’єц із білими, мережаними дрібненькою сіточкою кахлями»,-   описує Станіслав Лем батьківське помешкання у Львові у книзі «Високий замок». На сучасній вулиці Богдана Лепкого є будинок під номером  4 і стара металева брама, яку відчиняв Станіслав Лем,  і сходи, якими він бігав, і балкон, де він фантазував серед олеандрів  у великих дерев’яних кадках. Збереглась ліпнина, яка зображала дубове листя й виразно опуклі жолуді між ним:часто Лем вдивлявся  у стелю...  Збереглись і двері помешкання Станіслава Лема,єдині в цілому будинку. Але нематаблички на будинку- що письменник з 1921 до 1946 років тут мешкав...

Є у Львові  школа  номер 8, колишня  гімназія Кароля Шайнохи, у якій навчався Станіслав Лем. У гімназії часом  батьківський комітет влаштовував танці. Але Станіслав не вмів танцювати і лише підпирав стіну, а точніше шведську стінку, бо танцювали в гімнастичному залі. Ця шведська стінка  досі є у школі. 

Полиці у книжкових крамницях Львова не пустують без книг Станіслава Лема. Тут є кілька його творів,   перекладених українською мовою і виданих львівськими видавництвами.

30 років  зринала  ідея звабити Станіслава Лема приїхати у Львів, востаннє-  на презентацію книжки «Високий замок» у 2002 році, але письменник не відгукнувся. Лариса Андрієвська, перекладаючи«Високий Замок»,зберегла у книжці  львівський «балак»того часу, аби передати атмосферу міста і стиль письменника.

Про сім’ю Станіслава Лема відомо небагато. Він не любив розповідати про себе. Іноді на сторінках преси з»являлися теплі слова про кохану дружину, занепокоєність майбутнім маленької внучки…. Автор «Суми технологій» не любив працювати з комп’ютером. Він створював свої шедеври про нові зоряні світи і нове інформаційне суспільство на старій друкарській машинці.

Лем був блискучим есеїстом, а  його  “Високий замок” є  сплавом різних жанрів - белетристики, мемуаристики, філософії.

Продовжуючи  тему перекладів українською мовою творів Станіслава Лема та впливу цих книг на культурний простір України, варто назвати  перекладачів. зокрема, Ростислава Даценка, Юрія Попсуєнка та багатьох інших. Перекладалися ці твори і в часи давніші, ще  за радянської влади. Не помітити  інтерес світу до творчості Лема було неможливо.Журнал “Всесвіт” перекладав його ще на початку 60-их років минулого століття. Вийшло і кілька видань роману “Соляріс”. Останній український “Соляріс” побачив світ у львівському видавництві “Кальварія”.

Наклад роману “Повернення з зірок”, який побачив світ у 1976 році в львівському видавництві “Каменяр”, склав 165 тисяч примірників. Серед особливостей того видання – передмова літературознавця Дмитра Затонського, який пізніше стане академіком. Він, зокрема, написав : “світ комуністичного майбуття, епоху небаченого розквіту всіх якостей людини Лем показав у своєму романі “Магелланова хмара”. ...  “Тільки те суспільство, яке головним своїм завданням ставить виховання людини, може перемогти в майбутньому. Ми знаємо, що таке суспільство – це наше, соціалістичне, що Програма нашої партії спрямована на всебічний розвиток людства. І хоч ані слово “соціалізм”, ні слово “комунізм” жодного разу героями роману не вимовляється, читач приходить саме до такого висновку, бо письменник сам підходить до нього”.

 …Добре, що в сучасній Україні перевидають твори Станіслава Лема без  подібних академічних передмов.

 За книгою “Соляріс” Станіслава Лема режисер Стівен Содерберг поставив у США фантастичну драму в 2002 році. У ролях – Джорж Клуні, Джеремі Девіс, Наталі МакЕлон.

Свій фільм  “Соляріс” зробив російський режисер  Андрій Тарковський.  Спочатку його режисура Лемові не сподобалася, вони навіть розсварилися. “Я хотів побачити планету Соляріс, - казав Лем в інтерв”ю з цього приводу, - а режисер позбавив мене цієї змоги, бо зняв камерний фільм». Але потім Лем змінив свою думку.

Можна сперечатися про те, наскільки освоєно  набуток  Лема українськими фантастами.  Поодинокий велетень цієї фантастики Олесь Бердник, який  вважав себе передусім футурологом, творив у тому ж часовому вимірі, що й Лем. Вони були одного покоління, хоч ніколи не зустрілися віч-на-віч на жодних перехрестях.  Олеся Бердника теж уже немає в цьому світі. І Лема, і Бердника  єднає у творчих виявах  те, що обоє намагалися  за допомогою наукової фантастики висловити свої футурологічні думки, обох  непокоїв,  хвилював майбутній розвиток людства.Бердник в останні роки підкреслював: “Я не письменник-фантаст. Я, перш за все, футуролог”. У  чи не у всіх свої творах він намагався  розплутати “гордіїв вузол”людського  інферно-пекла. Очевидно, та сам проблема хвилювала і Станіслава Лема, хоч він називав це іншими словами і робив це іншими методами. Станіслав Лем навіть в останні роки казав: “Я не пишу фантастику. Я пишу футурологію.” Навіть про  “Фіаско”  він сердився, коли його запитували як  про наукову фантастику. Казав: “Ні, це не наукова фантастика! Це мій футурологічний аналіз того, як порозумітися людям взагалі на Землі і як їм далі жити”. 

Нове  освоєння неосяжної спадщини Станіслава Лема українською літературою, філософією, футурологією, очевидно,   попереду. Із цим трохи не складалося в роки минулі, адже футурологічні параболи Лема часто мали не лише соціальний, а й політичний відтінок.

Почасти екзистенційна, катастрофічна філософія Лема втілена в різних формах, зокрема, у прозі. Письменник експериментував з різними суспільними і біологічними моделями, схемами розвитку людської цивілізації, доходячи іноді парадоксальних висновків.

Лем насміхався з визначень, які стосовно нього з’являлися, особливо з терміну “постмодерн” і класиків цього напряму, називаючи їх «заідеологізованими штукарями». Було, що  він пересварився  з американськими фантастами та їхньою асоціацією, звинувативши всіх гамузом  у бездуховності, гонитві за наживою й тупості.  У 1973 році його прийняли до Американського співтовариства наукових фантастів (досі європейців тут не було, тому випадок показовий). Звідки незабавом його виключили – «за критичні висловлювання з приводу низького рівня наукової американської фантастики». На знак протесту проти виключення Станіслава Лема двоє членів співтовариства – Урсула Ле Гуїн та Майкл Муркок – тоді теж зажадали свого виходу із асоціації. Він цінував і свій, і чужий час. “Я ніколи не читав, щоб убити час, - говорив Лем. -. Вбити час – все одно, що вбити чиюсь дружину чи дитину. Для мене немає нічого дорожчого за час”.

Станіслава Лема, як мислителя,  завжди цікавили Інше та Іншість. Підтвердження тому – його розмаїтий спадок, у якому непросто орієнтуватися «простому читачеві»:  “Без наукової освіти коментувати мої праці неможливо. Звідки невігласу знати, чи є представлена концепція моєю власною ідеєю, екстраполяцією чи кінцевим висновком з науково доведених фактів?”, - писав Лем.

 “Напевно, завдяки творчості Лема вся польська повоєнна література долучилася до світового простору. Він був піонером, передбачав прийдешність...був найпопулярнішим письменником у Польщі й за кордоном. Його творчість приваблювала читачів. Вони нею  виховані – цілі покоління. І - Він був філософом, що найважливіше...”, - вважає  культуролог із Кракова Пьотр Брилінські. Цю думку ніхто не заперечує.

     Тимчасом форум на сайті  Лема  поповнюється посланняими з усього світу. “Я дякую панові Станіславові. Без пана не був би я тим, ким є... Та ніколи вже не довідаюся, що то є – “сепулки”...». – Пишуть із Польщі, Канади, США, Росії. Рахіль з Ізраїлю надіслала світлину з пам”ятної своєї зустрічі з письменником – Станіслав Лем у колі молодих людей, над ними зоряне небо. Надійшло і  повідомлення зі Львова  - “Ми пам”ятаємо і любимо пана Станіслава в Україні”... 

   Епоха Станіслава Лема не закінчується. Освоєння його творчого спадку світовими культурами, у тому числі українською,   триває.  І  починається   в новому вимірі, задивляючись на то холодний, то наче жартівливий відблиск далекої манливої зірки...                                                                                             


“Ніхто не зупинив сонця...”

(Януш Корчак)

 Триває колообіг  подій і вражень, - і   прозорі сліди  їх  у круговерті   буднів проступають, мов малюнки на склі. Кольорові, чорно-білі – сліди  днів і ночей,  пошуку хліба насущного і святкової тиші відпочинку, -  вони постають із миттєвостей і залишаються іноді назавжди. Принаймні,  для когось. Як були для багатьох – від кого залишилися тільки пам’ятні дати їхніх народжень.

Потреба людей у добрих  подіях  не менша, ніж потреба у гарних людях. Які виростають, звичайно ж, із дітей. А “найкращий спосіб зробити дітей гарними й добрими – це зробити їх щасливими”, -  писав  Оскар Уайльд.

Такою складною справою – робити дітей щасливими – було життя Януша Корчака – “Старого Доктора”, польського дитячого письменника і педагога, чиї повісті-казки та педагогічні бесіди навчали добру і терпеливості.

22 липня світ згадує Януша Корчака.

Про  нього  багато написано і сказано, його називали і педагогом, і психологом. І –  дитячим письменником. І – не тільки.  Існує думка, що  казку письменника  про Короля Матіуша, приналежність якої до дитячої літератури  безсумнівна,  можна вважати річчю філософською, а навіть -антиутопією. Для дорослих.

Сам Януш Корчак вважав педагогіку наукою не про дітей, а – про людей. “Дитина – це насамперед людина”, - любив він повторювати. І вірив у те, що казкою можна лікувати – лікувати дитину, покалічену бідністю  чи сирітством, війною чи будь-якою  іншою бідою....

Коли виповнилося століття від дня народження відомого  письменника і педагога, ЮНЕСКО оголосило той рік  (1978-ий) - “Роком Януша Корчака”.

Справжнє ім’я  знаного під псевдонімом “Януш Корчак”  праведника світу  - Генрік Гольдшмідт.  Це він казав, що “реформи в житті дорослих слід починати з мудрого влаштування життя дітей”.  У маленькій повісті “Слава” Януш Корчак розповідає про силу дитячих мрій. “Діти!” – закликав письменник, - “Дерзайте, мрійте про славні справи! Щось та збудеться!”.

– Мрію він вважав “програмою життя”. І сам мріяв про те, щоб  кожна мить у житті була коли  не зовсім щасливою, то принаймні, трішки щасливішою...

Він опікувався дітьми все своє свідоме життя – після закінчення медичного інституту у Варшаві на початку минулого століття працював у дитячій лікарні,  був  виховалетем у дитячих літніх колоніях. А в 1911 році заснував єврейський  ”Будинок сиріт”, яким керував – за винятком   перерви у 1914-18 роках, - до кінця свого життя.

Януш Корчак у часи фашистської окупації опікувався дітьми у Варшавському гетто. Саме тут він  намагався зробити кожну мить їхнього життя бодай  трішки не такою страшною, як це було  насправді.  І -  добровільно пішов на смерть разом зі своїми  двома сотнями  вихованців, щоб не залишати їх у газовій камері самих. Це сталося у 1942 році. Влітку. До останнього дня у класі ще йшли уроки, навіть проводилася репетиція п’єси – казки Робіндраната Тагора “Пошта”, яку  діти готувалися  поставити на сцені. Коли гітлерівці розпочали ліквідацію Варшавського гетто, Янушу Корчаку було запропоновано, за одними даними – втечу, за іншими –  ледь  не офіційну “пропозицію”  уникнути смерті.

Але в середу 5 серпня 1942 року  Корчак ішов  останній раз вулицями Варшави, очолюючи смертний хід своїх вихованців і, як свідчать одні очевидці -  несучи на руках  найменшого з них. Інші згадують, що він ішов, тримаючи за ручки двох дітей – хлопчика і дівчинку.  Над дитячими головами майорів зелений стяг Матіуша...

Корчака і дітей вивезли з Варшави у товарних вагонах до табору знищення у Треблінці.

Відомий поет Олександр Галич в епіграфі до поеми “Каддиш”, присвяченого  тим подіям, писав: цитую в перекладі з російської мови: “ І в 1945 році у Варшаві говорили: “Вони живі – Старий Доктор, Доктор і діти. Їх не взяв вогонь – відступився... Діти живі... І Пан Доктор живий... Ходять селами. Де добра людина живе – у двері постукають. А  коли зла живе – то не стукають...”

У своєму  творі поет  промовляє то від імені очевидця, то  - від імені “Старого Корчака” “з дівчинкою Натею на руках”, то  - від імені самих дітей, котрі  “гордо й легко” заспівують обвітреними вустами:

“Наш славний похід починається просто:

Від Старего Мяста до Гданьскего моста,

І далі, з піснею, вишикувавшись по росту,

До передмість варшавських,

По Гданьському мосту,

По Гданьскім мосту...”.

Твір, який має символічну назву – “Каддиш” – означає єврейську поминальну молитву, яку промовляє син в ім’я пам’яті покійного батька, - завершується словами дітей уже з Потойбіччя:

“Хоч  ми димом розтанем у пеклі пекельнім,

Хоч тіла перетворяться в гарячу лаву,

Та – дощем, та – травою, та – вітром, золою

Ми вертаєм, вертаєм, вертаєм

В Варшаву!”.

Януш Копчак  залишив не тільку добру пам’ять по собі, а й безліч творів. Понад два десятки книг з його обширної творчої спадщини  присвячені питанням виховання дітей.  Головними з цих книг вважаються видана в 1914 році –“Як любити дитину?” та пізніша – 1929 року – “Право дитини на повагу”.

У 1922 році  вийшла книга Яна Корчака “На самоті з Богом”, в ній умістилося 18 молитв “для тих, хто не молиться”. Книга “На самоті з Богом” нещодавно  видана  в українському перекладі у видавництві “Дух і літера”.

Події даленіють, залишаючись тільки у пам’яті тих, хто пам’ятає. Життю і творчості Януша Корчака присвячено багато книг і досліджень , написаних  польською, німецькою, російською та іншими мовами світу.

Перекладена українською мовою  книга Корчака  “На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться”  стала ще одним свідченням пам’яті.

Незадовго до своєї смерті і смерті його улюблених вихованців  Януш Корчак написав: “Якби можна було зупинити сонце, то це треба було б зробити саме тепер”

...Ніхто не зупинив тоді сонце.

Вони вертаються – “дощем, травою, вітром, золою”. – Не тільки до Варшави... 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home