Вхід для користувачів
 




28 січня 2011

академік Іван ДЗЮБА: Прокислі «щі» від Табачника

Дмитро Табачник відомий не лише як людина, яка багато років перебувала на високих державних посадах в Україні, а й як автор та співавтор низки довідників та книжок. Із-поміж них багатством матеріалу, грунтовністю й порівняною об’єктивністю (попри спірність оцінок деяких історичних стуацій та окремих діячів) вирізняється «Історія української дипломатії» (Київ — Харків, 2009) — навчальний посібник для студентів вишів. На жаль, це виняток у творчому доробку Дмитра Табачника (про довідники та книжки, написані у співавторстві, я, природно, тут не говорю).

На посаді віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань Табачник не відзначався адекватним розумінням спектру проблем української культури. Втративши цю посаду, він у 2007 — 2009 роках занурюється в політичну суєту відомої якості, не шкодуючи часу й сил виступає на різних телешоу як борець з «режимом» президента Ющенка та публікує численні статті в газетах «2000», «Киевский телеграф», «Сегодня» та ін. Ці статті й зібрані в названих вище книжках. Вони переходять з книжки в книжку, які своїм рівнем і войовничою тенденційністю разюче відрізняються від найвдалішої, на мій погляд, його праці — «Історії української дипломатії». Маю на увазі саме відмінності в якості, а не в жанрі. Особисто я, знаючи характер публіцистики Табачника, нічого нового від них не чекав і ними не цікавився, попри доволі скандальний «успіх» головної з них — «Утиный суп» по-украински». 

академік Іван ДЗЮБА: Прокислі «щі» від Табачника

Та ось Табачник знову повернувся до влади, заживши слави головного ерудита, головного ідеолога й мало не філософа. Призначення Табачника (який виразно виявив свою войовничість у ставленні до того, що він довільно називав українським націоналізмом, його, м’яко кажучи, вузький підхід до питань української культури, нетерпимість до інакодумців) керівником вирішального в гуманітарній сфері Міністерства освіти й науки викликало бурю протестів серед освітян і культурних діячів. Але Табачник стояв незламним перед шквалом дошкульних звинувачень, що виразно засвідчило: йому доручено важливу місію, і він її здійснюватиме за будь-яку ціну. Це вже серйозно (серйозно з погляду загрозливості цієї місії). Тому, на мій погляд, є необхідність звернутися до цих «знакових» Табачникових видань уже не як окремих реплік і відгуків, яких не бракувало, а під кутом зору «системи» його поглядів та способу їх висловлення. Здебільшого посилатимусь на 4-те видання «Утиного супа...», вказуючи лише сторінки, а в решті випадків — називатиму інше джерело.

«НОУ-ХАУ» ТАБАЧНИКА

Табачнику судилася роль «наступального» ідеолога, який готує грунт для політики партії (або запускає пробні повітряні кулі), а це стимулювало його до постійних відкриттів у сферах історії, політології, культурології, мовознавства. Ось лише деякі з них.

Чи знаєте ви, чому впала Російська імперія (царська)? Ви почнете пригадувати відоме: політична система прогнила, бо консервувала соціальну й національну несправедливість; суспільство вимагало демократичного ладу й свобод; робітництво й селянство, та й інтелігенція, і частина буржуазії були незадоволені своїм становищем; все це вилилось у революцію 1905 — 1907 років, яка підірвала віру в царя й легітимність царизму (згадаймо розстріл багатотисячної демонстрації робітників 5 січня 1905 року, згадаймо «распутинщину»); була поразка в російсько-японській війні й назрівала поразка в Першій світовій війні, солдати вже не хотіли воювати; криза набрала системного характеру... Ви ще хочете називати й називати причини й обставини?

Та не треба! Все це вигадки «твердолобих марксистів». Краще почитайте Табачника (також недавнього марксиста, але з деяких пір уже іншолобого). Зі сторінок «Утиного супа»...» він вам пояснить: усе сталося через те, що «обществу внушили, что царь неспособен довести войну до победного конца, что Петроград находится на грани голода, что необходимо «правительство народного доверия» (с. 87 — 88). Державна дума (насамперед партії конституційних демократів — кадетів — і «октябристів» — прихильників царського Маніфесту 17 жовтня 1905 року) та ряд «изменивших присяге» генералів зрадили Миколу II, добилися його зречення. Так, з доброго дива, ні сіло, ні впало. А можна ж було простісінько «подавить бунт толпы и Государственной думы» — це вже не слова самого Табачника, а генерала Рузського, одного із учасників «государственной измены», і ці слова Табачник цитує з явним задоволенням, солідарно (див. с. 89 — 90).

Я не буду говорити тут про те, як інтерпретували занепад царської Росії вітчизняна й світова історична та політична наука, як ставилася до революційних подій у Росії демократична російська інтелігенція. Не наводитиму й гірких оцінок багатьох мислителів навіть з білої еміграції. Але ось, для прикладу, думка дуже відомої людини з далеко не «лівого» табору — письменника й видатного релігійного філософа («реакціонера», за словами В.І.Леніна) Василя Розанова:

«Поляки, татары, армяне — со своим прошлым, со своими ожиданиями и воспоминаниями, со своей исключительнейшею историей, которая, казалось, никогда не касалась ничего всемирного, с той или иной стороны, открыто или затаенно, связались с русскою революциею и положили сюда же, в одно место, в сущности — в руки русских революционеров, свою «ставку». Таким образом замотался впервые в русской истории моток такой огромности и сложности, такой толщины и разноцветности, что, конечно, его нет никакой возможности отнести на лопате куда-нибудь в сторону и выбросить в нечистое место. Невозможно и залить его из пожарного рукава. Я говорю о надеждах администрации и правительства, об ожиданиях части прессы. Если она тянется от Хабаровска до Вислы, и от одинадцятилетнего до семидесятилетнего возраста, то значит она охватила все, значит «загорелась» Россия, а не кое-что в России» (В.Розанов. Ослабнувший фетиш. (Психологические основы русской революции). С.-Петербург, 1906. С. 6-7).

Це — про революцію 1905 — 1906. У 1917 році становище було ще грізніше: фактично назрівала ще грандіозніша поразка, ніж у російсько-японській війні, і вона виявила всі болячки режиму, трон геть захитався. А Табачник жалкує за варіантом царського генерала Рузського, який думав, що можна було «подавить». І з цього злочинного «неподавления» Табачник виводить усе наступне. Отож далі сталося таке.

Оскільки генерали (деякі) та думці зрадили царя-батюшку, то солдати почали зраджувати їх. І от владу захопили «никому дотоле неизвестные эмигранты-большевики», які застосовували «самые недостойные методы для захвата и удержания власти» (с. 88) і створили країну, «законы которой пишутся торжествующим быдлом» (с. 167: он яке презирство барича до не-барів!). Спроба «образованного класа» повернути історію назад чомусь не вдалася, хоча «уже к середине 1918-го, 5/6 территории Российской империи было очищено от большевиков...» (с. 167). Для цілковитої ясності він ще повторить про «бидло» як рушія історії: саме «желание закомплексованного быдла посчитаться с бывшими господами» (с. 167 — 168) і було одним із двох вирішальних факторів перемоги більшовиків (другий фактор — неготовність кадетсько-есерівської влади до рішучих дій).

Щодо «быдла», то так про повсталий народ висловлювалися, крім «бывших господ», хіба що їхні лакеї та ще жандармські ротмістри, яких посилали придушувати «бунти» («патронов не жалеть!»), а тепер подібне можна чути й від різного «неоаристократичного « жлоб’я. Мабуть, його намножилося чимало, якщо Табачник дозволяє собі такий тон; є своя солідарна аудиторія, певно, з числа снобів, що підсипаються до «партий крупного капитала». (Його слова я цитую спеціально для політичних союзників Табачника — лідера КПУ Петра Миколайовича Симоненка та Георгія Корнійовича Крючкова, який у співавторстві з Табачником видав книжку «Фашизм в Украине: угроза или реальность?» Дивне співавторство: адже Г. К. Крючков своєю принциповістю в обстоюванні комуністичних поглядів заслуговував поваги й далеких від нього людей. Чого не скажеш про Табачника. А такого роду, як вищезацитовані, його «мыслей» я міг би навести для читачів із КПУ чимало, — та хай самі читають свого колегу. Чи вони теж поділяють ненависть орди самопроголошених жлобствуючих «аристократів» і випірнулих із підпілля сумнівних «дворян» до «бидла»? А цікаво: на заводах і будовах у правлячих олігархів теж «бидло» працює? Чи їм усе-таки ця лексика не з руки?)

...Для чого ж знадобилася Табачнику ця убога, воїстину карикатурна схема великих історичних процесів, про які написано стільки досліджень, стільки є творів літератури й мистецтва, видано томи документів і т.д.? А все пояснюється дуже просто. Табачнику треба було будь-що затаврувати ненависний йому «оранжевый мятеж», що на деякий час позбавив його влади, — от він і сконструював «історичну аналогію». Там зрадили царя-батюшку, а тут, мовляв, — Конституцію й демократію. Там «бидло» і тут «бидло». Там не вистачило патронів і волі поставити «бидло» на належне йому місце, і тут не вистачило духу. Не спрацювали «защищающие власть от произвола толпы барьеры (будто Божье помазание или конституция)» (с. 92). Уявляєте: «Божье помазание» як захист від народу — в устах політичного мислителя ХХI століття! Далі він ще досить прозоро дорікатиме президентові Кучмі за те, що той не вдався до збройної сили для придушення «оранжевого мятежа»! Оце істинний цивілізатор (слово цивілізація — улюблене в його лексиконі)! «Но почему политики, уничтожающие конституционные основы украинской государственности (!), считают, что они будут более удачливы и более изворотливы, чем царские генералы-изменники...» — запитує Табачник. Але це не запитання, а погроза: погроза розплатою за «измену», погроза розколом України, погроза непослухом регіональних влад, непослухом підпорядкованої їм міліції, погроза паралічем армії, якій Табачник кидає зовсім уже нахабне звинувачення в «бесчестии»: «Украинская армия повторила путь российской имперской (яка зрадила помазаника Божого і не придушила народ! — І. Дз.), и после того, как в 1991 году командовавшие расквартированными в Украине частями советские генералы в карьерных интересах переприсягнули новой власти, деморализованное бесчестием (каковым является вторая присяга) (до речі, Табачник теж у деякому сенсі «переприсягнул»: був громадянином СРСР і механічно став громадянином України. — І. Дз.) войско наше готово только на безоговорочную капитуляцию» (с. 96). Чи не провокаційна заява?!

Думається, що тепер, коли міністром оборони стала своя партійна людина, Табачник змилостивиться й зніме анафему з української армії. Заспокойтеся, генерали, полковники, сержанти, рядові й відставники всіх родів військ і всіх звань!

І хай читач не подумає, що має справу з таким уже непоступливим моралістом-максималістом. Коли треба, Табачник що завгодно виправдає й обгрунтує.

Ось один із прикладів. На початку 1942 року гестапо в Києві заарештувало й розстріляло групу українських націоналістів, у тому числі керівництво колабораційної мерії. Про те, як описує Табачник діяльність цих націоналістів, хай судять історики. Я ж тут звертаю увагу на інше. «...Советской разведке удалось провести удачную оперативную комбинацию», — морально-елегантно пояснює він акцію гестапо (в ході якої, до речі, в Бабиному Яру розстріляно видатну українську поетесу Олену Телігу): «в гестапо была подброшена дезинформация о связи Багалия с резидентурой НКВД, во что немцы поверили». І після цього наша людина честі переходить до своєї улюбленої теми — «осанни» «помаранчевим» недолюдкам, методом специфічних «аналогій»: «Казнь других известных националистов объясняется конкуренцией различных группировок тогдашней «демократической коалиции», вожди которых писали друг на друга бесконечные доносы в Ровно и в Берлин, как сейчас они бегают в американское посольство для принесения ганнибаловых клятв верности Вашингтону и очернения конкурентов» (с. 291).

Про неукраїнців і, відповідно, ненаціоналістів Табачник пише набагато спокійніше, але теж морально-елегантно.

«Британский премьер Уинстон Черчилль за свою политическую карьеру дважды перебегал из партийных окопов: от тори к вигам и обратно. При этом он одинаково уютно чувствовал себя и в рядах консерваторов, и среди либералов, да и товарищи по партии не слишком сурово судили его за его поступок...» (с. 110). Потім ще про лейбориста Тоні Блера, «формально левого», чия політика «была не менее жесткой и агрессивной, чем политика «железной леди» — консерваторки Маргарет Тетчер; про альянс у ФРН соціал-демократів і правоконсервативних ХДС — ХСС...

До чого б це? — подумає читач. На виправдання партперебіжчиків і власної політичної «уютности»? Та ні, тут стратегічніший підхід. Читаємо далі.

«Дело в том, что современная демократия — это государство крупного капитала, созданное крупным капиталом в интересах крупного капитала. Поэтому партии, сменяющие друг друга в современном демократическом государстве, являются партиями крупного капитала. Другие политические силы по определению не могут собрать достаточно средств на активную политическую деятельность» (с. 111). Зрозуміло: гроші — влада — гроші... Демократія — не результат століть розвитку людської думки й суспільної боротьби, а витвір «крупного капитала в интересах крупного капитала» (мали рацію нині зневажені Табачником «твердолобые марксисты», що говорили про фальш «буржуазної демократії»!). Тепер і «нашим бизнесменам нужна поддержка сильного государства». Теж зрозуміло... Отже, іншого шляху, як жити під благословенною владою «партий крупного капитала» (Партії регіонів, скажімо), історія нам не залишила, треба змиритися. Але саме в цьому ж і наше щастя! Бо, виявляється, якраз партії великого капіталу (в тому числі ПР, звісно) дбають про інтереси ВСІХ (щоправда, «в той или иной мере»), бувши здатними «выступать в качестве общенациональной политической силы». А далі взагалі політологічний шедевр: «Ведь миллиардер и рабочий с его завода в равной степени (!!!) заинтересованы в сильном государстве, способном отстоять их интересы за рубежом. Когда США, Британия или Россия отправляют военные корабли и самолеты спасать своих граждан в горячих точках, спасаемые, как правило, самые что ни на есть рядовые граждане. Когда же военная сила (или угроза ее применения) используется для установления контроля над источниками энергоносителей или путями их доставки, для получения льготных условий на иностранных рынках и т.д., то речь идет уже об интересах крупных корпораций, тогда свою долю — в виде дешевых электроэнергии, газа, бензина, сельскохозяйственных продуктов, рабочих мест — может получить и получает каждый гражданин» (с. 111).

«Умри, Денис, лучше не скажешь!» — вигукнув колись класик. Одвертішої апологіїї імперіалістичних хижаків, зі спробою поставити благополуччя «каждого гражданина» в прямий зв’язок із їхніми грабунками, здебільше кривавими, й міжнародним бандитизмом, — такого «історіософського» цинізму ще пошукати!

Табачник назвав три країни, які застосовують військову силу «для установления контроля», «получения льготных условий» і т.д. А як же решта людства? Ті, над ким «устанавливают контроль» і в кого здобувають «льготные условия»? А як ті, хто не використовує військової сили для «контроля» і т.д. — скажімо, Швеція, Фінляндія, Данія, Австрія, Швейцарія, власне, всі, за винятком отих кількох могутніх і агресивних? Як живе там «каждый гражданин», не дістаючи своєї законної крихти з імперського розбою? І чому профспілки в усіх європейських і не тільки європейських країнах не вважають владу «партий крупного капитала» благодаттю для трудящих, чому скрізь і всюди відбуваються страйки і демонстрації проти того, що ці партії свою владу рятують, перекладаючи труднощі на плечі трудового люду? Для чого ж Табачникові знадобилися ці «теоретичні» хитрощі? А для того, щоб виправдати політичний союз Партії регіонів — партії великого капіталу — з симоненківською КПУ, яка все ще називає себе партією трудящих. Їй і прийшов на допомогу колишній комуніст, але цікаво, чи задоволена вона такою досить пікантною (за характером аргументації) допомогою? (Хай не подумає читач, що я сподіваюся розсварити Табчника з керівництвом симоненківської КПУ. Їх ніхто й ніщо не розсварить, бо те, що їх об’єднує, сильніше за те, що могло б їх роз’єднати.)

ЛЮБОВ ТАБАЧНИКА ДО ЦАРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ДО ЦАРІВ

Якщо вірити Табачнику (а як йому не вірити!), Російська імперія була справжнім раєм для народів. Щодо росіян, українців і білорусів — це саме собою зрозуміло. Але «інородцям» було ще краще: «...Ограничения, накладывавшиеся на имперских «инородцев» (неправославных), имели скорее характер преференций. Так, их не призывали в армию, вместо налогов они платили ясак натурой (преимущественно пушниной), ими управляли их собственные «князья», одновременно получавшие и российское дворянство и т.д.» (с. 162 — 163).

Читаєш і очам своїм не віриш: невже можна так писати, зневаживши всякий самоконтроль думки, так вважати за дурнів і невігласів усіх своїх читачів? Невже не існує величезної літератури — джерельної, науково-дослідної, мемуарної, зрештою беллетристики, — про райське життя в царській імперії і «инородцев», і «единокровных»? Причому літератури не лише радянських часів, якій екс-комуніст, природно, не вірить, а й значною мірою російської дореволюційної?

А гімни російським царям! Що не цар, то не тільки помазаник Божий, а й казковий подарунок людству! Ну, Петро Великий — це зрозуміло. Катерина Велика, крім усього, «создала комиссию по разработке конституции» (с. 81), але чим скінчився цей маневр, Табачник воліє не згадувати. Натомість жалкує, що російська традиція виявилася скупою щодо возвеличення, великими можна було б назвати й інших, підстава дуже поважна: «Александр Благословенный и Александр Освободитель присоединили к империи никак не меньшие территории». Отже, «Александр Благословенный», «Александр Освободитель» (з власної доброти визволив християнські душі з рабства у християнських поміщиків «раньше, чем получили свободу негры в США и разноцветные рабы в Бразилии» (с. 81): ви бачите, як далеко довелося шукати історичного прецедента і якого — чого б це?!), «Александр Миротворец» («...он умел не только обеспечить России мир на внешних рубежах в течение всего своего правления, но и быстро и эффективно разгромил тогдашних «передовых демократов» — революционеров-народовольцев...» (с. 101). Це ж треба як зневажити всю російську визвольну традицію, від Герцена до Кропоткіна, щоб отак у ХХI столітті писати про царів мовою придворних поетів далекого минулого (не Пушкіна і не Блока!) і кидати вірнопідданчим брудом у світлу пам’ять Лизогубів, Кибальчичів, Желябових і Перовських, перед якими навіть дехто з їхніх вимушених суддів схилявся шанобливо!

Зате які гімни Потьомкіну! «К моменту его смерти провинции, за два десятка лет бывшие Диким полем, процветали. Потемкин, между прочим, имел состояние, которое, в пересчете на нынешние деньги, превышало состояния всех нынешних украинских олигархов, вместе взятых, и мог жить в Таврическом дворце в свое удовольствие, а захотел бы поработать, ему б и в Петербурге место нашлось» (с. 142).

Щодо «процветающих провинций» — це окрема розмова, а от конкретніше питання: з яких небес Потьомкіну раптом упало багатоолігархічне «состояние». Може, пояснить Табачник? А заодно й таке пояснить: чому це «неймется» деяким його колегам по партії, які теж мають немале «состояние» і могли б спокійнісінько його проїдати, а натомість ідуть на тяжку й невдячну працю задля щастя народу?

Не буду коментувати Табачникові «восторги» надзвичайною етичною висотою російських царів та панівної еліти взагалі — про це є достатньо свідчень їхніх сучасників. Пропоную інше: хай Табачник та інші залюблені в царську імперію уявлять собі, що вони живуть у ній — у ХVIII, ХIХ столітті чи на початку ХХ. Чому вони думають, що неодмінно були б дворянами або флігель-ад’ютантами височеств, або й самими височествами? Ану випало б бути кантоністом у аракчеєвських поселеннях або кріпаком у якої-небудь Салтичихи, або «преференційованим» «инородцем» у «черте оседлости» (чи в пограбованій Башкирії або «Казахії», або в Сибіру чи Приамур’ї, платячи «ясак пушниной», і не тільки ясак — збуваючись усього добра за пляшку «горючої води» російським купцям: Табачник цього не знає?), або й робітником якогось санкт-петербурзького заводу, який 5 січня 1905 року в багатотисячному натовпі під проводом попа Гапона пішов просити в царя кращого життя й потрапив під кулі й нагайки... Може, тоді б «восторгов» поменшало, подивилися б на благословенну імперію з іншого боку, а то й, дивись, дехто б приєднався до того «закомплексованного быдла», яке повставало проти «господ» і зрештою розвалило імперію не за німецькі гроші...

«С УЧЕНЫМ ВИДОМ ЗНАТОКА»

Ми вже бачили несхитність Табачника у доведенні того, що йому треба довести. Аргументів йому ніколи не бракує, бо він їх не потребує. Сказати б, «не вживає». Зате добре демонструє комп’ютерну «ерудицію», що має підмінити аналіз конкретної ситуації. Ось, скажімо, його стаття «Созидание государства». Починає він із обивательської легенди про те, що «современное украинское государство — во многом историческая случайность, рожденная разломом цивилизаций, противоборством сверхдержав и экономических систем, сытым отупением советской безвольной номенклатуры. Судьба независимости решалась не упорной борьбой народа (кровавой, как в Ирландии, или ненасильственной, как в Индии под предводительством великого Ганди), но дворцовыми играми в Кремле и вокруг него, усилиями Вашингтона и европейских столиц» (с. 35).

Отже, немає потреби читати наукові дослідження про національний рух кінця ХIХ — початку ХХ століть, про національні вимоги українців у революції 1905 — 1907 років, про гасла РУПу (Революційної української партії); про національну революцію 1918 — 1920 років та УНР, про Західно-Українську Народну Республіку. Не треба задумуватися над тим, чому царський уряд увесь час боровся не лише з українською мовою та культурою, а й із сепаратизмом та «мазепинством» (і жодні анафеми не допомагали), а більшовики — з «українським буржуазним націоналізмом», «петлюрівщиною», «укапізмом», «націонал-ухильництвом» у лавах КП(б)У тощо — без кінця. Це давнє? Ну, яке ж давнє, коли й Табачник тієї самої співає: зрада...Мазепа, Петлюра, Хвильовий, Скрипник... Націоналізм...Американська рука... Ще чиясь... (Цьому, певно, ніколи не буде кінця — доки хоч один українець живе на планеті Земля.) А хочете ближче — поцікавтеся, який процент українців був у сталінсько-беріївських концтаборах. Або: ось недавно СБУ розсекретило документи спецоперації КГБ під кодовою назвою «БЛОК» — там сотні й сотні документів про національний рух в Україні 60—80-х років. Масштаби його приховувалися від публіки, але історик і політичний мислитель мав би це уявляти. Я вже не нагадую про Народний Рух України, який мав широку електоральну базу й позиція якого швидко еволюціонувала від підтримки перебудови до вимоги незалежності. Це звичайна еволюція політичних рухів, які виходять із реальних обставин, тому фальшиві й фарисейські оті закиди, що, скажімо, Центральна Рада не зразу стала на позицію державної незалежності. А хіба зовсім уже забулося, що Західна Європа і США, дбаючи понад усе про «стабільність», «не радили» Україні поспішати з виходом зі складу СРСР, хіба забулися поради Маргарет Тетчер або виступи президента США в Києві?

Табачник не хоче знати нічого з реальної історії України. Вдавано «дивується», наприклад, із того, що УНР проти наступу червоних військ Муравйова під Крути могла послати лише 300 студентів та учнів. А де ж, мовляв, українізовані дивізії царської армії? Розбіглися: мовляв, непотрібна їм була та незалежність. Так, безмежно вимордувані чотирирічною кривавою війною солдати — селяни й робітники — кидали армію та поспішали додому, до своїх сімей. Щоб проганяти поміщиків і брати землю. І уряд УНР, залежний від селянства, намагався насамперед розв’язати земельне питання (хоч і дуже мляво та суперечливо) — і не готувався до війни з братньою Росією. Але сталося не так, як бажалося. В усякому разі, тлумачити цю ситуацію в контексті нинішньої політичної кон’юнктури, коли одні шукають брак патріотизму, а інші йому радіють, — принаймні недоречно.

Так само довільно інтерпретує Табачник і ближчі до нас пізньорадянські часи. Із задоволенням нагадує «забытое определение Украины как заповедника застоя» (с. 37), замовчуючи або не розуміючи, хто і чому той заповідник утримував і що в цьому заповіднику квасили. Табачник мислить «вибірково». Тож неважко уявити, яке «государство» він буде «созидать»...

Зате він пропонує «с ученым видом знатока» еклектичний набір відомостей з давньоримської історії, з французького та іспанського середньовіччя тощо. Розповідає про Швейцарію та Бельгію як про «современные империи» (с. 41). І потроху розмиває поняття імперії. Неспроста. Виходить, що імперії не конче плід завоювань чи колонізації, а й просто співіснування кількох народів в одній державі, все одно, що федерація чи конфедерація. (Класичну бінарну опозицію: метрополія — колонія, видно, вже скасовано.) Мовляв, від великої Римської імперії відколювалися або відкраювалися міні-імперії «не по этническому, а по территориальному признаку». (А які імперії створювано за етнічною ознакою?) Так і з Україною. «Отколовшись от империи, украинская часть имперской нации не утратила своей имперскости» (с. 39). Отже: не було й немає української нації, а є «украинская часть имперской нации»! Говорить про «народы, составляющие лоскутную имперскую нацию» — нашу (с. 45). Які це «народы» і скільки їх — не пояснює. Бо багатонаціональний склад населення якоїсь держави — це не те, що держава кількох народів, «багатонародна». Щоб бути «багатонародною», держава має включати до свого складу повністю відповідні народи або, принаймні, основну їхню масу і серцевину їхньої території. В Україні це кримськотатарський народ та ще караїми. Всі інші національності є частиною народів, які мають свої держави поруч із Україною. Але як громадяни України вони є чи можуть бути складниками української політичної нації, її чинниками. Особисто і як національні групи чи меншості, чи більшості, чи як тільки хочете, — але не як «народи». Бо «російський народ України», як і «угорський народ України», «польський народ України» тощо — це вже нонсенс. Бо народ — ціле, а не фрагмент.

Вершиною Табачникового суємудрія є формула про «имперскость украинского народного сознания» (с. 40). Що сіє означає? Якщо те, що в Україні живуть люди різних національностей, і український народ має досвід позитивного співжиття з ними, — так до чого тут «имперскость»? Якщо говорити про мозаїку традицій, мов, культур, етнічних груп, конфесій — є поняття політичної нації, загальноприйняте, на відміну від «імперії» — це поняття в Україні, хоче чи не хоче Табачник, тягне за собою далеко не позитивні спогади й асоціюється з двома імперіями, які її гнобили (дарма, що в одну з цих імперій Табачник сліпо залюблений). У сьогоднішній Росії поняття «імперія» глорифікується і підсолоджується на «ліберальний» манер, Табачник не пасе задніх, але кривавого кольору імперії і він не змиє.

Та головне, зрештою, не в цьому. Головне в тому, що Табачник послідовно прагне розчинити українську національність у «полиэтничности и поликонфессиональности». Це нібито тому, щоб застерегти від «подавления и ассимиляции», оскільки жодна з «этноконфессиональных групп не может претендовать на то, что ее взгляды, язык, идеология станут господствующими» (с. 40). Наче й правильно. Але неважко здогадатися, що Табачник має на увазі, нібито в Україні всьому населенню нав’язується українська мова та українська культура, українські цінності взагалі. Про це він говорить постійно й прямо, здебільшого не так закрутисто. І як завжди, все ставить із ніг на голову: досить подивитися на реальне життя, і побачимо, що життєвий простір української культури звужується, як шагренева шкіра, що українська культура й мова — у стані глухої оборони від мовнокультурної експансії сильнішої держави, саме імперської. Експансії — а не співпраці, взаємообміну, взаємозбагачення, які, звичайно ж, культурам не шкодили б.

Окремо — про улюблений аргумент відомого роду політиків, яким оперує і Табачник. Швейцарія. Так, там три державні мови. Але там німці, французи й італійці (та ще ретроромани) споконвіку живуть кожен на своїй території, не асимілювали й не асимілюють одні одних, не нав’язували одні одним своїх мов, не забороняли мову сусіда, ніхто нікого не затискав у братні обійми. Чи не правда: дуже схоже на українську ситуацію?! І Швейцарія — не спільна держава французького, німецького та італійського народів, а держава швейцарців. Швейцарія.

Що ж до Бельгії, то останні події показують, яка там ідилія в мовній сфері...

Є у Табачника одна цікава думка, яка, на мій погляд, могла б бути плідною, якби не підпорядковувалася його непозбутній пристрасті — м’яко кажучи, нігілістичному запереченню українства. (Доводилося чути, що поняття «українство» вигадали сучасні націоналісти на подив усьому світові, бо аналогічного не знає жоден народ і жодна мова. Це ще один вияв невігластва українофобів. Термін «українство» існує із середини ХIХ століття. В Німеччині з ХVIII століття існує термін Deutshctum — дослівно «німецтво», у сербів — «србство», у чехів — «чехизна», у поляків — «польщизна», у росіян — «русскость». Терміни ці виникли в період європейського романтизму й національних відроджень, фіксували національні ознаки відповідного народу, активно вживаються вони й нині — почитайте, наприклад, російську публіцистику.)

Це думка про те, що державотворчими чинниками в Україні є або мають стати всі етноконфесійні групи, і жодна з них «не может претендовать на то, что ее взгляды, язык, идеология станут господствующими» (с. 40). Залишаю тут осторонь ту обставину, що Україна живе не ізольовано, а в оточенні сусідів, і деякі з цих сусідів досить потужно і цілеспрямовано впливають на «взгляды, язык, идеологию» українського суспільства — кому, як не Табачнику, це знати. Але хочу сказати про інше. Оті «государствообразующие» чинники — на якому фундаменті будуть «образовывать государство»? На порожньому місці, на піску, в риторичному повітрі — чи, може, все-таки на фудаменті історичного життя українського народу? Коли так, то ставімося з повагою, інтересом до цього життя в усіх його виявах — політичному, господарському, громадському, релігійному, звичаєвому, культурному, мовному. Поки що цього не видно ні з боку Табачника, ні з боку його однодумців. Може, їм вистачає бути «частью русского мира», «миниимперией» — уламком «большой империи», в якій владарі прокидаються з незмінною думкою: «Что ты сегодня сделал для Украины»?

Зрештою, в питання про те, яку Україну він має намір «созидать», він сам не раз вносить цілковиту ясність. «В России, до 1917 года, русские, украинцы и белоруссы считались единым православным народом, что было тем более верно, что этнографические отличия между Минском, Полтавой и Москвой значительно менее заметны, чем между Архангельском и Астраханью» (с. 162). Залишається тільки розвести руками. Справді, «считались». Але ким? Царською владою, офіційною церквою і адептами «единой и неделимой». Від цього «считания» давним-давно нічого не лишилося, і тільки тепер новітні московські єдинонеділимці знову беруться за старе, не шкодуючи сил. А про «этнографические отличия» — що полемізувати з людиною, яка пише так, наче не читала (чи вдає, що не читала?) ні М. Костомарова («Две русские народности»), ні М. Максимовича, ні І. Прижова, ні М. Маркевича, ні М. Драгоманова, ні Ф. Вовка, ні О. Потебні, ні М.Грушевського, ні Б. Грінченка, ні М. Сумцова, ні... ні... ні — навіть дорожніх нотаток російських літераторів та вчених, які мандрували Україною наприкінці ХVIII — на початку ХIХ століть: В. Ізмайлова, О. Левшина, В. Зуєва, К. Шалікова та ін. (не кажучи вже про мандрівників-чужоземців). Звичайно, цієї літератури, і старої, і нової, стільки, що не гріх її і не знати, — але гріх, не знаючи, робити категоричні висновки та ще з такою далекосяжною метою.

ТАБАЧНИК У РОЛІ КУЛЬТУРТРЕГЕРА

Як тільки Табачнику треба щось сказати про українську культуру, так у нього зразу гримаса сноба, а на вустах одне й те ж саме: «шароварщина». Особливо гірко йому за донецького «шахтера» — просить принаймні не «принуждать» його «млеть от вышиванки и шаровар». А таким «принуждением» тільки й займався «оранжевый» режим, нав’язуючи бідолашному шахтареві «в качестве обязательных и общегосударственных этнографические особенности отдельного, маленького, культурно и исторически чуждого ему региона». А це, грізно застерігає Табачник, «прямой путь к развалу государства» (с. 46). Справді, шаровари й вишиванка допікають «шахтеру» гірше гіркої редьки та багатомісячних невиплат заробітної плати й постійних трагічних аварій у регіоні, економічно, політично й адміністративно підвладному політичним друзям Табачника. А якщо той шахтар і аплодує, скажімо, виступу якогось українського ансамблю з «чуждого ему региона», так це хіба тому, що й сам він або його предки часто-густо родом із того «чуждого». Щоправда, нагоду виявити таку безпринципність «шахтеру» дають не щедро — частують його іншим продуктом. Та й не тільки «шахтеру». По всій Україні «править бал» на естраді російська попса (не культура — попса часто сумнівного гатунку). Українські ж естрадні колективи (яскраві з них) гастролюють більше в Росії, ніж в Україні. Здавалося б, так безпечніше для КОЛЕКТИВНОГО ТАБАЧНИКА. Але конкретний Табачник і тут бачить небезпеку. Закликає російську владу покласти край цьому неподобству, як і публікації в Росії перекладів творів невгодних йому українських письменників тощо. «Достаточно было бы России, которую представители украинской «творческой элиты» и так беспрерывно обвиняют в создании препон на пути развития украинской культуры, просто прекратить издавать книги украинских авторов, отметившихся русофобскими «трудами», прекратить снимать в своих фильмах русофобствующих украинских актеров, блокировать гастроли в России «этнически озабоченных» украинских попсовиков, и, как минимум, половина «оранжевых» властителей дум исчезла бы с медиа-горизонта, поскольку именно они получают в России свои основные дивиденды и основной, если не единственный, доход, а вторая половина хорошо бы думала, прежде чем говорить» (с. 372). Ну невичерпні чесноти в людини честі! Що тут скажеш... Хіба одне: любить Табачник історичні аналогії, особливо дуже віддалені, то ось йому одна, пушкінська:

«ДОНОС НА ГЕТМАНА-ЗЛОДЕЯ ЦАРЮ ПЕТРУ ОТ КОЧУБЕЯ»

Поки що реакції на приватне кочубейство Табачника з боку російських фіскальних органів не було. Але тепер Табачник може звернутися як міністр українського уряду, уже офіційно, попередньо давши доручення відповідним спецслужбам навести довідки щодо бюджету тих самих «этнически озабоченных»...

А чи є в українській культурі ще щось, крім попси, шароварів і вишиванок? Важко сказати. Раз чи два мелькнуло в його текстах прізвище Шевченка, але це для ерудиції, один раз Франка — не без іронії. Принагідно назвав кілька прізвищ класиків радянської доби — тих, хто пережив сталінський терор. Хто не пережив — не варті згадки. І на тім спасибі. Втім, є ще (чи справді є?) «трипільська культура». Вона так надокучила Табачнику (а отже, й українському народові), — ще більше, ніж шаровари й вишиванки, — що він сформулював свого роду «Декларацію прав людини і громадянина», з якою я особисто цілком погоджуюсь: «Любой гражданин Украины имеет право не носить вышиванки и шаровары и не впадать в экстаз от трипольской культуры» (с. 158); Це трохи нагадує укази щедрінських градоначальників: «Каждый обыватель да будет...». Досі таке право людини й громадянина, як і інші права за диктатури «оранжевых», було хіба що віртуальним, але тепер, за нової влади, воно, як і всі інші права, нарешті стане реальністю. «Над страной весенний ветер веет, с каждым днем все радостнее жить... Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек...» — це пісня недалекого майбутнього. У Табачниковій Декларації прав людини і громадянина є ще один важливий і безсумнівний пункт (щедрінськоградоначальницький): «Каждый, кто хочет на свои деньги, уплаченные в виде налогов, читать Марину Цветаеву (в оригинале, разумеется), должен иметь такое право, как не должно ущемляться и право на знакомство с творчеством любимой поэтессы Олены Пчилки» (с. 158). Когось може здивувати така альтернатива (і чому альтернатива взагалі?): Марина Цвєтаєва або Олена Пчілка. Чому не Леся Українка, Ліна Костенко чи, скажімо, Ірина Жиленко, Наталія Лівицька-Холодна, Марта Тарнавська, Емма Андієвська, Лада Могилянська або Олена Теліга? Градоначальницьке? «Маленькие хитрости»? Ні, це підсвідомо: ну не може чоловік слівця сказати, щоб не «в’їсти» остогидле йому «українство», хоча б дрібненькою каверзою. Що ж, мовляв, «ви» можете протиставити «нам»? А чому «ми» зобов’язані щось протиставляти «вам»? «Ми» читаємо і Марину Цвєтаєву та Анну Ахматову (і багатьох інших, уявіть — в оригіналі), і Олену Пчілку, і Лесю Українку, і Ліну Костенко, і Олену Телігу і всіх названих вище та неназваних (теж в оригіналі). На відміну від «вас».

Не вірите, що цей Табачників казус — на рівні його щедріноградоначальницького рефлексу любові до української літератури? Ось ще приклад: «Если жителям юго-востока не мешать читать и чтить Пушкина и Булгакова, то им не будет дела до того, что львовяне будут зачитываться Лубкивским или дневниками Леся Танюка в восьми томах» (с. 149). Ну, нарешті з весни 2010 року «жители юго-востока» зможуть цілком легально «читать и чтить» Пушкіна і Булгакова, ніхто не заважатиме. А «вони» не заважатимуть львів’янам «зачитываться» не лише Лубківським і Танюком, а й Шевченком, Франком, Коцюбинським, Стефаником та іншими (див. шкільний курс історії української літератури). От тільки як бути з монополією «юго-востока» на Пушкіна й Булгакова, яких і за помаранчевої диктатури незаконно читали культурні львів’яни, наражаючись на небезпеку репресій?

А як вам подобається таке означення: «...претендовавшие на интеллектуализм и либеральные взгляды Владимир Винниченко и Михаил Грушевский» (с. 296). Ви уявляєте: він, Табачник, — інтелектуал і ліберал, а вони, Винниченко і Грушевський, — тільки «претендовавшие»!

І як по-єзуїтському викручується він, щоб принизити нашу культуру, нашу мову. Ось, скажімо, є дві безсумнівні обставини, одна з яких відома з часів класиків української літератури ХIХ ст., а особливо виявилася в урбанізаційних процесах ХХ ст., друга — з нашого нинішнього суспільного життя. Перша — багато сільських мешканців-українців, переселяючись у русифіковані міста, страждали від мовної дискримінації, відчували свою вторинність і поспішали пристосуватися до панівної мови. Плодом цього пристосування ставав так званий суржик (залишаю тут осторонь інший бік цього процесу — природне змішування лексики при спілкуванні людей різної мовної приналежності та практики). Обставина друга — багато хто із сучасних українських політиків далекий від досконалого володіння українською мовою. По-своєму описавши ці обставини і по-своєму їх зіставивши, Табачник робить висновок: «Теперь этот накопленный годами комплекс неполноценности выливается в агрессию: «Мы учили «москальську мову», теперь вы учите наш суржик» (с. 166). Ви коли-небудь, де-небудь від кого-небудь таке чули? А підтекст ясний: У «нас» є «великий и могучий русский язык», а у «вас» — суржик. Але ж крім суржика є українська мова — високорозвинена й шанована в культурному світі мова народу з великою історією, багатою культурою. Чому б не знати її тим, хто живе в Україні, вважає себе її громадянином, а тим більше — ще й коли бажає урядувати в ній? 

ТАБАЧНИК ЛЮТУЄ

Мені трохи ніяково за таке означення, але навіть воно не відповідає мірі насиченості табачникових текстів ненависницькою лексикою. У кожного, звісно, може бути емоційний зрив, але тут — якийсь постійний стан скаламученого кипіння. Ообливість пуліцистичного жанру? Ні, справжня публіцистика передбачає і аналіз явищ, і широку стилістичну палітру, і багатство лексики, і спектр барв та інтонацій. А тут — одноманітне довбання застрашливими термінами. Посудіть самі. «Пещерный национализм», «пещерная идеология», «пещерные представления», «дикари», «лживые подлецы», «торжествующее быдло», «оранжевые монголы», «оранжевый мятеж», «организованный иностранными спецслужбами мятеж», «государственный переворот», «майданные властители», «назначенные США демократы», «свезенные в столицу погромщики», «героическое вырезание москалей», «националистическая диктатура», «патологическая русофобия», «националистический тоталитаризм», «националистический «оранжизм» і т.д. і т.п. — і відповідно «все более явная фашизация государства» — і це без кінця. Так характеризує Табачник своїх політичних опонентів, а втім — вони для нього не політичні опоненти, а «закомплексованное быдло» (див. с. 168 «Утиного супа...»), іншим разом — «вражеская армия». Не дуже винахідливо, але дуже хитро — можна не полемізувати, а просто «інтелектуально» матюкатися. Що доктор наук і робить. Дарма ви шукатимете в нього хоч якогось розгляду питань по суті. Наприклад: що таке націоналізм і чим печерний націоналізм відрізняється від непечерного (скажімо, від того, яким Путін похвалив Медведєва, благословляючи його на посаду президента Росії: «Он такой же националист, как и я» — знамениті слова, що обійшли увесь світ; про них Табачник не згадує, натомість, навпаки, пише про «борьбу русского правительства с русским национализмом и чеченским сепаратизмом»; останню порівнює з «борьбой китайского правительства с уйгурским и тибетским сепаратизмами» (с. 73) — симпатичне порівняння!); які реальні ознаки націоналістичної диктатури в Україні; який є соціологічний аналіз складу і поглядів учасників «оранжевого мятежа» та які погроми вчинили «свезенные в столицу погромщики» на очах паралізованих їхньою нахабністю киян. І так далі — по всіх пунктах. Можливо, через кілька десятків років ТАБАЧНИКИ так облагородять національну пам’ять, що майбутнім поколінням жодних доказів не треба буде... можливо. Але нині ще живі не лише свідки, а й учасники тих подій. І самою лайкою та образами Табачник не обійдеться. Потрібна думка, потрібні докази, хоча б цитати з якихось документів, з політичних програм, з урядових постанов тощо. Хто конкретно з відомих політичних або громадських діячів, з діячів української культури висловлював погляди, які дають підставу говорити про «пещерную идеологию», «пещерный национализм» «оранжевого мятежа»? Процитуйте! Може, ми з вами й погодимося. Але процитуйте дослівно, а не як заманеться. Які закони приймала Верховна Рада України задля встановлення фашистського режиму? Процитуйте! Як «оранжевые монголы» монополізували засоби масової інформації, припинивши передачі любих Табачникові олігархічних телеканалів та випуск відповідних газет (назвіть їх, заборонених: «Сегодня», «2000», «Киевский Телеграф», телеканал «Інтер» чи ще щось?), бо який же без цього фашизм чи націоналістичний тоталітаризм? Мовчить глухий Табачник. Зате без кінця повторює якусь фольклорну версію про «безграмотных политиков», які нібито стверджують, «что украинской государственности 140 000 лет (то есть Украина появилась раньше, чем homo sapiens)» (с. 177). Табачнику, назвіть, будь ласка, цих політиків поіменно — ми їх висміємо і навіть затавруємо разом із вами як носіїв нестерпної безглуздості.

Назвіть і «историков «трипольсько-голодоморской школы» (це ж треба так паскудно висловитися!). Назвіть і тих, кому належить «версия о том, что Иисус Христос говорил по-украински...» (с. 191). Є такі маргінали, що компрометують своєю примітивністю саме ім’я українське (є подібні в кожному народі) . Тож назвіть їх або до них адресуйтеся, а не змішуйте все до купи, не кидайте брудом в усе «українство», в усю українську інтелігенцію. Вона сьогодні, коли говорити лише про гуманітарну сферу, — це Сергій Кримський, Мирослав Попович, Ліна Костенко, В’ячеслав Брюховецький, Валерій Шевчук, Богдан Ступка, Ярослав Ісаєвич, Євген Сверстюк, Юрій Щербак, Мирослав Маринович, Григорій Гусейнов, Ада Роговцева, Оксана Пахльовська, Володимир Базилевський, Оксана Забужко, Ярослав Грицак, Наталя Яковенко й багато-багато інших. Ви чули від них щось подібне до того, що ви закидаєте всій українській інтелігенції? То про кого ж ви говорите, не називаючи прізвищ і не цитуючи? Узагальнюєте з чуток?

До речі, дуже давно, задовго до Табачника мені траплялося розглядати такі версії про Ісуса Христа як одну із компенсацій комплексу національної меншовартості — ці версії траплялися в історії багатьох народів, вони мають навіть свою літературу. Але є й інший її аспект, метафоричний, а саме: Христос говорив мовою всіх народів, бо адресував своє вчення всім народам, і апостоли, як відомо, спілкувалися мовою тих народів, до яких вони йшли. На відміну від деяких пізніших церков.

Усе сіяння адекватності табачникового мислення, а водночас і палахкотіння його інтелектуальної та моральної безстрашності можна побачити на прикладі його викриттів президента Ющенка. Зразу скажу: я не належав і не належу до безумовних прихильників Віктора Андрійовича в усьому. Бачу багато доброго в його діях. І багато не дуже доброго. Найгірше: він не виконав найважливіших зі своїх передвиборних обіцянок і тим об’єктивно сприяв компрометації України та української ідеї взагалі. Патріотичні проповіді не змогли замінити соціально-економічних реформ, яких чекало суспільство. За час його президентства впала до нуля виконавча дисципліна, і суспільство ще більше, ніж будь-коли, звикло до того, що ні укази, ні постанови, ні розпорядження не виконувалися, — отож і виникла в багатьох туга за «сильною рукою». Звичайно ж, не тільки сам він у цьому винен. Та то окрема розмова. А от у чому він сам, особисто, винен і чому немає виправдання, так це те, що, зазнавши приголомшливої поразки в першому турі виборів, він не зробив висновків і, благословивши «противсіхство», схилив терези майже врівноважених вагів на користь КОЛЕКТИВНОГО ТАБАЧНИКА — нинішньої правлячої більшості. КОЛЕКТИВНИЙ ТАБАЧНИК, напевне ж, оцінить немалу послугу. Але конкретний Табачник писав свої вчені агітки в 2008 — 2009 роках, коли на порядку денному була боротьба з Ющенком. І він боровся як міг. Як саме? Пригадайте його виступи на телешоу. Читайте чудово видані книжки. Основний (і, власне, єдиний) спосіб компрометації тоді ще діючого Президента — риторика фальшивих історичних аналогій. Які це аналогії? Кого без кінця згадує він у контексті паплюження Ющенка? Гітлер, Гіммлер, Розенберг, Борман, Гейдріх, Кох... Нормального читача може знудити від такого цинізму. Доводиться тільки дивуватися: як це сам Табачник не подумав про те, де б він опинився, якби Ющенко справді був «фюрер Украины» (с. 293). І що б він пописував, якби не та, хоч і відносна, свобода слова, яка запанувала в часи президентства Ющенка і яку тепер доводиться, не без проблем, укорочувати КОЛЕКТИВНОМУ ТАБАЧНИКУ. «Изымите мои книги из библиотек!» — волає Табачник в «Утином супе...». Але хитрі фашисти не «изымают» — маскують свою фашистську сутність. А так йому хотілося, щоб його книжки спалювали...

У 2007 році екс-віце-прем’єр Табачник лякав нас тим, що нам доведеться «голосовать в условиях чрезвычайного положения на выборах в парламент, который ничего не решает без воли «его милости Гетмана Всея Украины» (с. 144). Тепер 2010-й, відбулися й парламентські, й президентські вибори. І можна належно оцінити міру адекватності оцінок Табачника і ціну його кривословія.

Єдина реальна політична обставина з усього, що накидає Табачник Ющенку, — це, мовляв, реабілітація ОУН-УПА та присвоєння звання Героя України спочатку Роману Шухевичу, а потім Степанові Бандері. Але й тут Табачник усього лиш розкошує в своїй політичній тріскотні, не виходячи за межі пропагандистських стереотипів радянського часу. Чи варто нагадувати йому, що ОУН, УПА і «СС — Галичина»— це все-таки різні явища; що 1920 — 1950-ті роки в історії Західної України — надто трагічні сторінки, щоб збуватися їх кількома стереотипами; що політичне життя в Галичині 1920—1930-х років було дуже різнобарвним, а націоналістична ідеологія здобула великий шанс тільки після того, як Сталін за допомогою Комінтерну підірвав, а потім і зовсім ліквідував Комуністичну партію Західної України — складову частину Комуністичної партії Польщі — і тим самим знищив надзвичайно сильний до 1930-х років комуністичний і робселькооперативний рух у Західній Україні (зламними моментами стали, до речі, сталінський Голодомор 1932 — 1933 років в Україні та політичні репресії, які поклали край ілюзіям тих, хто був «зачарований на Схід», — чи знає Табачник про ЦЮ Галичину?); що після «золотого вересня» 1939 року арештовано й депортовано тисячі людей, розгромлено господарську й культурну інфраструктуру Західної України, а при відступі 1941 року НКВС розстріляв прямо на подвір’ях тюрем ще тисячі людей (чи це «фашистська провокація», як і Катинь?); що не можна називати зрадниками тих, хто фактично й не був радянським громадянимом, не можна оголошувати бандитами й різунами десятки тисяч людей, які здебільшого до бандитизму й різанини, що супроводжують війни, відношення не мали, а з ідейних мотивів жертвували своїм життям, протистоячи неймовірній силі радянської армії та спецслужб, — навіть якщо деякі керівники руху були пов’язані спершу з німецькою, а потім з англійською та американською розвідками. Все це має бути предметом серйозних і багатобічних досліджень, а не конфронтації гасел. Тим більше, що жорстокості й дурості було достатньо з обох боків, і могутня держава не виявила більшої мудрості й розбірливості в засобах боротьби. Якщо Табачник нічого цього не знає, можна подати йому відповідні джерела й документи, в тому числі й радянського ж походження. Але він знає, проте йому невигідно знати.

Що ж до власне Бандери, то, звичайно, акт президента Ющенка, проголошений вже після того, як український народ на виборах висловив йому недовіру, викликає багато запитань. По-перше, чи можна йти на такі кроки, маючи за собою п’ять відсотків виборців? Щоб залишити наступникам головокрутну задачу? Чому не зробити було це, мавши принаймні п’ятдесят процентів довіри і хоч якось підготувавши громадську думку? По-друге, постать Бандери навіть самих націоналістів не об’єднувала, а роз’єднувала — і в самій Галичині, і на еміграції. Принаймні коли не більшість, то значна частина української інтелігенції і в Галичині 1930-х років, і на еміграції після Другої світової війни пеанів йому не складала. Але сталося так, що для багатьох українців саме він став символом боротьби за національну незалежність, і з цим доводиться рахуватися й новій владі. Мені ж особисто здається, що краще було б, якби не стільки про Бандеру говорили (чи не тільки про нього), як досліджували долі тих тисяч молодих хлопців та дівчат, які в неймовірно важких умовах, живучи в лісових криївках, роками, в зиму, холод й безхліб’я, помираючи від ран без елементарної медичної допомоги, протистояли величезній і добре навченій силі НКВС з усією його підступністю — НКВС, який Табачник тут глорифікує, а проклинає в інших випадках, коли йому вигідно («По стандартным обвинениям», у співавторстві, К., 1990). Але ж державний терор і державні тортури — завжди терор і тортури, чи стосуються вони маршала Тухачевського, чи хлопця-вівчаря з полонин (втім, люди «з полонин» — це для Табачника нижча раса, про це ще буде мова далі). Їх виправдати не можна, як не можна виправдати і жорстокостей упівської Служби безпеки, і справді бандитських убивств голів колгоспів та вчительок, — «патріотичне» замовчування цього теж до істини не веде. Потрібна правда і про одне, і про друге. Правда фактів, не підпорядкована політичній кон’юнктурі.

Але вернімося до табачникової «ющенкіани». Він, звичайно ж, не міг не присмачити свою малоїстивну, хоч і брутальну, політичну жуйку особливими спеціями — «пікантними» натяками на обставини родинного життя президента. І, звичайно ж, натяки ці відгонять специфічним табачниківським запахом: тут, мовляв, не обійшлося без ЦРУ. Згадує навіть Єву Браун у недвозначному контексті... Ось така мораль самопроголошеного аристократа духу, знавця рицарсько-дворянсько-імперсько-самурайської етики (про це його хобі буде далі)!

МАЛЕНЬКІ Й ВЕЛИКІ «НЕТОЧНОСТІ»

...Читаємо: з приходом до влади Віктора Ющенка «на государственном уровне возобладали пещерно-националистические концепции «украинской Украины» и «Украины для украинцев». Вместо строительства государства, в котором, по словам первого президента Украины Леонида Кравчука, «русскому должно было быть лучше, чем в России, а еврею лучше, чем в Израиле», нас стали призывать «думать по-украински», а для тех, кто откликался на призыв недостаточно быстро, вводились ограничения на русскую печатную продукцию, запреты на фильмы на русском языке» (с. 163).

Почнемо з того, що гасло про Україну, в якій росіянам має житися краще, ніж у Росії, а євреям — ніж у Ізраїлі, висунув на з’їзді РУХу тодішній «печерний» націоналюга й пізніший «оранжевіст» поет Іван Драч. Помилка «маленька», але знаменна, суто табачниківська. А маленькі помилки дають йому можливість плавно і красиво переходити до великих і дуже потрібних. Що злочинного у формулі «думати по-українському»? Якщо це означає думати про інтереси свого народу, своєї держави, то це принцип, якого дотримуються всі політичні лідери в світі, його і партія регіонів декларує. А якщо це щось інше, то мав би Табачник розкрити приховану злочинність формули. Заборона російськомовних фільмів? Де, коли, яка? Наведіть хоч один приклад. Навіть на українських кіностудіях майже всі фільми знімаються російською мовою. Дубляж (дуже зрідка), субтитри — це і є заборона? Чи українець не має навіть права хоч інколи почути в кінотеатрі свою мову або почитати дрібненьким шрифтом приторочені діалоги? (Чи стане вчитуватися і чи не є це профанація «державності мови» — то вже інше питання, не про це тут річ, а про «запреты на фильмы на русском языке», від Табачника.) Обмеження на російську друковану продукцію... Знову: де, коли, які? Дайте факти. Або загляньте на книжкові ринки, в книгарні, підійдіть до газетних кіосків (хоча б у Києві, я вже не кажу в Донецьку, Одесі, Харкові, Луганську, Криму і т.д.). Чи «права людини» на україномовних українців не поширюються, і то нормально, що вони не знайдуть української газети чи журналу, або не побачать українських телепрограм? Так у Табачника маленькі «помилки» постійно перетікають у, скажемо, чималенькі — і не те щоб зовсім-таки «помилки»...

Тепер прошу читача помітити «помилки» в такому ось пасажі:

«Если мы хотим, чтобы Украина пережила века и в четвертом тысячелетии государство с таким названием все еще присутствовало на политической карте, нам следует помнить, что неумеренные амбиции, враждебность по отношению к соседям, претензии на собственную исключительность, попытки «гордиться» только тем, что «родился украинцем», ведут к национальной катастрофе, подобной той, которую пережили Польша и Прибалтика в 1939—1940 годах и которые они же переживали ранее» (Дмитрий Табачник «Мир без Украины?» Харьков, «Фолио», 2009, с. 21. Той самий автор «Утиный суп» по-украински». Харьков, «Фолио», 2009, с. 74).

Доктор історичних наук «забув», що названі ним країни пережили трагедію 1939 — 1940 (і пізніших!) років через таємну угоду Гітлера й Сталіна, який допоміг зруйнувати Польщу, а в 1944 році з його волі радянська армія мовчки стояла на правому березі Вісли, ждучи, поки гітлерівці придушать повстання у Варшаві; ця ж таємна угода віддала Литву, Латвію та Естонію під радянську окупацію — з масовими депортаціями населення в 1940, 1944 та наступних роках. Ось такі невеличкі табачниківські неточності. Після цього вже не дуже й хочеться просити його уточнити, про які й чиї непомірні амбіції, про яку і до яких сусідів ворожість він говорить тощо. А гордитися тим, що народився українцем, — це, може, й дурне діло (і не кожному воно личить, тим більше — гордитися «тільки» цим: це вже, мабуть, полемічний прийом Табачника), але ж і не злочин, хіба що може бути комічною зарозумілістю. Чи це тільки росіянин, хоч який би він був, може гордитися тим, що він росіянин — гордитися скрізь і всюди? Зрештою, це справа індивідуальна, а щоб уся нація — українська або російська — мала такого роду гордість, цього, здається, ніхто з нас не бачив, і Табачник цього не доведе.

Але читаємо продовження тиради.

«Можно быть «маленькими, но гордыми» (нагадую: йшлося про «Польщу та Прибалтику». — І.Д.) и некоторое непродолжительное время дергать за усы соседних тигров, но в конце концов «маленькими, но гордыми» тигры обедают, а именно выигравший, выживший, уцелевший напишет историю, из которой «правду» узнают и наши потомки в том числе. Как пел Высоцкий: «И кто кого переживет, тот и расскажет, кто был прав...» (там само).

Дуже цікаве уявлення про історію — не так про історію, як про її написання. Це правда, що історію пишуть та переписують усе нові й нові переможці. Ось і зараз не хто інший, як Табачник, заходився переписувати нам нашу історію з позицій тимчасового переможця. Скільки тих переможців уже було й скільки ще буде! Але є такі дрібнички, як фонд пам’яті реальної історії та сумління істориків, — тож справа не така безнадійна. (Вальтер Бенджамін: «Історія досі писалася з позицій переможця, і має бути написана з позицій переможеного».) І з маленькими та гордими не все так безнадійно: вже не один сусідній тигр ними подавився. Це ми бачимо на прикладі тих же нелюбих Табачнику Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Грузії (ну, не милує він їх, особливо тих «маленьких, но гордых производителей шпротов» а не ядерних бомб, усіляких «восточноевропейских лимитрофов», — «Утиный суп...», с. 71, — які, незважаючи на тигряче ревисько, існують собі поруч із тиграми, живуть краще за нас із вами і навіть вступають до ЄС ). А от з немалими і негордими справа гірша: це ми бачимо на власному прикладі.

Коли ж говорити про четверте тисячоліття, в яке зопалу зазирнув Табачник, то там уже історію писатимуть інші, ніж досі, й зовсім... ну, зовсім іншою, далекою мовою. Так що можна заспокоїтися. Ні тобі «пещерного национализма», ні націоналізму сакрального, монорелігійного, ні піднебесного регіоналізму чи, пак, грабіоналізму... Буде інше. З інших довгот і широт. І це інше не чекатиме четвертого тисячоліття...

Тим часом мене хвилює ось що. Як Табачник уклонятиметься президентові Грузії Михаїлу Саакашвілі під час його майбутнього візиту до Києва чи під час візиту Президента України Віктора Януковича до Тбілісі (Табачник же має бути в складі урядової делегації). А чому цікавить? Загляньте на сторінки 134, 141, 143, 252, 388 «Утиного супа...» — там дізнаєтеся багато чого про «Мишу Саакашвили», «Михо». Виявляється, «по своим взглядам и методам государственного управления Саакашвили ближе даже не к Пиночету, а к Гитлеру», режим його — «издыхающий» (як і режим Ющенка). «Грузинскому диктатору» наш знавець аристократичних етикетів нагадує, що «в Китае и Японии государственный деятель или просто человек, уважающий себя, совершив (даже вынужденно) неблаговидный поступок, немедленно кончал с собой». Розумієте, не собі нагадує, а президентові Грузії! (Що робили в таких випадках політичні фарисеї — не каже.) Але на такому розв’язанні грузинської проблеми Табачник, слава Богу, не наполягає. «Сомневаюсь, что Саакашвили сможет совершить сеппуку, даже если император Акихито пришлет ему вакидзаси». Тепер ви розумієте, чому я з нетерпінням чекаю зустрічі президента Грузії — «взбесившейся марионетки» (див. стор. 388 «Утиного супа...») з нашим суворим міністром, взірцем адекватного мислення й аристократичних манер? Адже не так давно, у листопаді 2007-го, він зі сторінок «Киевского телеграфа» пропонував нам: «...Попытайтесь с двух раз угадать, многие ли украинские политики после преступления против собственного народа, совершенного режимом кавказского наполеончика, откажутся ходить на приемы в грузинское посольство, от визитов в Тбилиси, от переписки с грузинским диктатором, который за четыре года создал из революционной страны полицейское государство?» (с. 143). Тепер угадаймо з одного разу: як поведеться Табачник після того, як Президент Янукович поставив за мету зміцнення відносин України з Грузією? Коли допустять до зустрічі, то і вклониться, і сфотографується на пам’ять (з ким тільки не фотографувався — див. той же «Утиный суп...»). Хіба що президент Грузії, дізнавшись, що то за пташка Табачник, попросить порятувати його від честі спілкувавння з ним...

Не менше, ніж Грузію (звісно, Грузію «Михо»), не любить Табачник і всіх східноєвропейських «сателлитов США» (пам’ятає чесну лексику добрих старих часів!) — «новобранцев ЕС и НАТО» (с. 29). От тільки не каже, чому всі ці новобранці — не лише Польща й країни Балтії, а й Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія — так просилися під крило ЄС і НАТО. Досить над цим трохи задуматися, й стане зрозумілим, чому Табачник не жаліє чорних фарб і ритуальних проклять на адресу ЄС і НАТО, надолужуючи ними брак аргументів.

За доброю старою традицією (зрозуміло чиєю) Табачник особливо симпатизує Польщі. То нас залякує поляками, то поляків нами, то Польщу і країни Балтії тим, що в разі чого (чого — зрозуміло) їм і НАТО не допоможе: «Далеко не факт, что в случае нападения ядерной сверхдержавы (це якої, питається? Наймиролюбнішої в світі? — І.Д.) на Польшу или Эстонию США или Англия рискнут подставить свои города под ракетный удар» (с. 70). Такі от версії гуманітарія. І принагідно робить одне із своїх численних історичних відкриттів (про які ще будемо говорити далі). А саме: виявляється, це Польща спровокувала Другу світову війну. Не вірите? Послухайте. «...Катастрофа 1939 года была вызвана откровенным желанием польского руководства ввязаться в войну, в которой Варшава необоснованно рассчитывала на быструю победу при помощи западных союзников и соответствующие территориальные приобретения» (с. 69).

А тепер вдумайтеся ще і в такий пасаж: «Находясь в составе СССР, который подписал в августе 1939 г. договоры «О ненападении», а также «О дружбе и границах» и секретные протоколы к ним, Украина на первом этапе войны оказалась невоюющей союзницей Германии» (с. 64—65). Це ж треба так казуїстично написати! Договір уклав СРСР, а союзницею Німеччини була Україна. Самостійна держава? Суб’єкт міжнародної політики і мілітарних дій?

Але читаємо далі, там само. «Более того, из всех республик Советского Союза именно Украина получила от данной ситуации наибольшие дивиденды (...) В результате раздела Польши между СССР и Германией к Украине были присоединены земли западнее Збруча, сегодняшняя электоральная база профессиональных «патриотов». Ви відчуваєте ставлення до людності «земель западнее Збруча»? Чиї то землі, й звідки там узялися кілька мільйонів «профессиональных «патриотов»? НАТОвський десант? Чи, може, це етнічні українські землі? Може, це на них утворилася Західноукраїнська Народна Респубіка, що об’єдналася з Українською Народною Республікою — за 20 років до пакту Молотов — Ріббентроп і до «золотого вересня»? Тож дарма Табачник шантажує нас тим, що «Польша вполне может потребовать возвращения своих восточных территорий» (с. 67). І нібито «на востоке» України є така думка: хай би Польща «потребовала». Такі от братерські поради полякам, та й своїм. Але польські відповідальні політики знають те, чого не хоче знати Табачник, і шантажем не займаються. І їх зовсім не пече табачників клопіт з нелюбою йому «єлекторальной базой». Потаємне бажання позбутися її прохопилося в Табачника й іншого разу: «Не исключено, что если бы независимость в 1991 году получили только области западнее украинской границы 1939 года, их население сравнительно легко и бесконфликтно построило бы небольшое моноэтничное европейское государство, сопоставимое с Бельгией, Хорватией или Словакией. Они имели для этого все составляющие: единство языка, религии, культуры и идеологию украинского национализма в качестве государствообразующей идеи» (с. 38—39).

Може б воно й так, коли б не багатовікова етнічна єдність українського народу, коли б не глибоко закорінене тяжіння українців з «областей западнее» штучної «границы 1939 года» (тобто до 1939-го) до Великої України. Табачник десь уживає цей вираз «Велика Україна», але чи знає, як хвилююче він звучав не лише для галицького інтелігента, а й для галицького селянина, який відвідував читальню так само часто, як і церкву? Що ж до мови й культури, то... «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов быстротекущего Днестра — одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же.» Це — Шевченко, «Прогулка с удовольствием и не без морали». Але таке говорять і всі серйозні історики та етнографи, відзначаючи, звичайно, й особливе в кожній українській землі. Тож, навряд чи вдасться комусь відлучити галичан, чи буковинців, чи гуцулів, чи волинян, чи закарпатців, чи ще когось від великого українського роду. 

ТАБАЧНИК ПОГРОЖУЄ І ПРОВОКУЄ

Табачнику нічого не варто написати, наприклад, таке: «Политики высшего ранга без тени сомнения утверждают, что если мы все переоденемся в «вышиванки», полюбим УПА и признаем Мазепу национальным героем, все реки в стране немедленно потекут медом и молоком» (с. 123). За добрим звичаєм адекватного мислителя він розраховує на того читача, який повірить йому на слово. Тому марно закликати його триматися ближче до реальності. Краще подамо продовження цієї тиради — якраз у ньому перчинка (або, як тепер заповзялися говорити й писати в ЗМІ, «родзинка»). Отже: «В ответ на востоке приобретает популярность лозунг возвращения границы по Збручу, «денонсации» пакта Молотова — Риббентропа и «восстановления исторической справедливости» путем возвращения западных областей Польше» (там само).

Дозвольте назвати цю нафантазовану тираду гідним іменем: ПРОВОКАЦІЯ!

Але це провокація, так би мовити, назовні, міжнародна. А ось провокація для внутрішнього споживання: у 2004 році «на волне противостояния, поднятой президентскими выборами, вначале западные области отказались подчиняться законной власти в Киеве (насправді на той момент виборчий процес ще не був закінчений, і йшлося не про непокору законній владі, а про невизнання фальсифікації, пізніше підтвердженої в судовому розгляді. — І. Д.), фактически создав сепаратистское квазигосударство (!), управляемое с Майдана, а затем и на востоке прошел Северодонецкий съезд депутатов всех уровней, КОТОРЫЙ ВПОЛНЕ МОГ ПЕРЕРАСТИ В УЧРЕДИТЕЛЬНОЕ СОБРАНИЕ НЕЗАВИСИМОЙ ВОСТОЧНОЙ УКРАИНЫ» (с. 123; виділення моє. — І. Д.). Ви бачите, як порівнюються зовсім непорівнянні речі: реакція на фальсифікацію підрахунку голосів — і зазіхання на територіальну цілісність держави.

Або ось іще один зразок суто провокаційної логіки. «Шухевич не считал Советскую Украину своей страной. А все ли граждане Украины считают своей Украину Ющенко — Украину Шухевича и Мазепы?» (с. 185). Пробачте: Шухевич ніколи не жив у Радянській Україні, не те що не був її громадянином. Тому можете говорити про нього що завгодно, про будь-які його справжні чи йому приписувані злочини, тільки не про «предательство и переход на службу к агрессору». Це по-перше. А по-друге, хоч би як хто в Україні ставився до Мазепи чи Шухевича, вона не зробилася від того «Украиной Шухевича и Мазепы», так само, як ніколи не стане й Україною Табачника, хоч би які посади він обіймав і хоч би як переписував історію України. Україна є Україна і з ніякими смертними особами не ідентифікується. Тому верхом блюзнірства є наступні фрази цієї Табачникової тиради: «Насколько боеспособной окажется украинская армия, если ее личный состав будет с детства воспитан в убеждении, что несогласие с политикой действующего законного правительтва своей страны оправдывает предательство и переход на службу к агрессору? Знают ли националисты, чьи войска перейдут границу Украины в будущем, и как к ним отнесется население приграничных районов? А вдруг как к освободителям. А если примеру Шухевича захотят последовать миллионы?» (там само).

Ні, таки правда, що ненависть засліплює... Це ж треба — з ненависті до «оранжевых» спокійнісінько (щоб не сказати солідарно) припускати такий розвиток подій! Навіть мазнути дьогтем наймиролюбнішу в світі країну — братню Росію (див. також с. 70)! І при цьому проголошувати: «Мы — патриоты Украины». Не «вони» — «ми». А хіба це не провокація: як відповідь на «оранжевую» дебілізацію «...впервые за все время украинской независимости на юго-юостоке воспринимают киевское правительство как оккупационную власть. Партизанские отряды пока не создают, но уже поговаривают о необходимости на силу отвечать силой» (с. 164). Або таке: «...Если идеи националистов настолько «святы», что позволяют предавать Родину, садистски убивать невинных детей или взрослых представителей «не той» национальности (...), то почему в иных условиях борцы за иные идеи не могут той же мерой измерить Ющенко, Тарасюка, Кириленко или Драча, Павлычко, Жулинского? Только потому, что они украинцы, и значит: «Тю, куме, а нас за що?» (с. 303).

Дарма питати в Табачника, яке відношення всі названі мають до «предательства», садизму та інших жахів, — тільки мірою Табачникової ненависті до них? І ненависть ця є достатньою підставою для того, щоб накликати на них «ту же меру»? Хай буде це на совісті (?) Табачника. Я лиш хочу звернути увагу на те стилізоване «тю, куме» — скільки в ньому отого «аристократично»-жлобського уявлення про те, що всякий українець — це, мовляв, придуркуватий Стецько...

Не раз і не два Табачник доходить просто до маячні. Ось приклади. «...Захватившие власть многократные путчисты» готують Україні «роль собаки-минера, готовой по команде натовского дрессировщика броситься с миной под российский танк» (с. 305). Це що — сценарій майбутніх далеко не зоряних воєн?

Або інше: «правящая галичанская элита», запевняє Табачник, «отдает ОБЯЗАТЕЛЬНЫЕ К ИСПОЛНЕНИЮ ПРИКАЗЫ (виділення моє. — І. Д.) — какой язык родной, в какую церковь ходить, кого считать национальными героями и как пламенно любить НАТО» (с. 334).

Он як ми живемо під галичанськими шпіцрутенами...

Втім, фатальна любов Табачника до Галичини — це окрема велика тема, до неї звернемося в окремій статті...

УКРАЇНА — БАТЬКІВЩИНА ГІТЛЕРА?

Таке враження складається з бурхливих Табачникових інвектив. Ну, якщо не особисто Адольфа Шикльгрубера, то гітлеризму. Почалося, звісно, з «предателя Мазепы», про якого Табачник пише в такому ж «ключі», як і про Гітлера. Богдана Хмельницького, всупереч відомій «українофільській» традиції з нього починати світову юдофобію, — він оминув: бо ж той показує булавою в бік Москви, та й є всесоюзний орден Богдана Хмельницького. Зате вже Петлюра — не просто попередник, а й учитель Гітлера, зокрема і в «политике уничтожения традиционной церкви» (с. 270); «действия Директории повторил Гитлер» (там само); нацисти, виявляється, використали досвід УНР і в оскверненні святинь (с. 266). Але не тільки все це стало «образцом для подражания будущих фашистских режимов», а «стал обьектом изучения гитлеровских специалистов по «окончательному решению еврейского вопроса» и погромный опыт Директории» (с. 262).

Читач уже, сподіваюся, розуміє, що дарма допитуватися в Табачника, коли і як гітлерівці вивчали досвід Директорії. І чи не було в них ближчих «досвідів». Ну, хоча б «досвіду» Лютера з його закликом до нещадної релігійної війни з євреями (а Лютера ерудит Табачник називає серед світочів німецької культури, поряд з Гете й іншими гуманістами). Або «досвід» німецьких теоретиків антисемітизму ХIХ століття (і першої, і другої половини). Або досвід французького антисемітизму (вельми інтелектуального!) кінця ХIХ початку ХХ ст. Або досвід — величезний досвід! — чорносотенного «Союза русского народа», який організовував криваві єврейські погроми на початку ХХ століття в Кишиневі, Києві, Білостоку, Могильові, Вільно та інших містах Російської імперії, про що Табачник міг би прочитати, наприклад, у протоколах засідань I, II та інших Державних дум та в численних історичних дослідженнях. Або досвід знущання над євреями в царській армії під час Першої світової війни, про що є стільки документальних свідчень, у тому числі й видатних людей російської культури. Або погромний досвід любої Табачнику білої гвардії, тих же денікінців. Або й Червоної армії часів громадянської війни. Я міг би підказати джерельну літературу. Але хай підкаже Табачнику його апарат. Що ж до Петлюри, то не був він погромником. Є думки про нього євреїв-міністрів в урядах УНР, розробників закону про єврейську культурну автономію, самого Володимира Жаботинського. Ніхто з них його в антисемітизмі й не підозрював. Він як міг боровся з погромниками — видавав накази по армії, організовував антипогромницьку пропаганду; на його пряме замовлення видатний український письменник Степан Васильченко написав зворушливе оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика», яке спеціально поширювали, щоб викликати співчуття і симпатію до єврейської бідноти.

Але за умов деморалізації воєнних і повоєнних часів, розгулу отаманщини і бандитизму Петлюрі не вдалося зупинити стихію, й вина за все впала на нього. Хоч цю вину з ним могли би поділити багато хто — з різних протиборних таборів.

Але, зрештою, й не Петлюра сам собою важливий для Табачника. Він йому потрібен для того, щоб провести пряму лінію: Петлюра — Гітлер — Ющенко (і «оранжевые» взагалі). І в цій тріаді Табачник віддає перевагу Гітлеру. Читайте і не кажіть, що ви не читали! «...От украинского вождя фюрер германский отличался тем, что вместо сбора горшков строил автобаны, поднял из руин промышленность, ликвидировал безработицу, заставив богатых поделиться с бедными на деле, а не на словах». А принагідно винищив суперників, і не тільки комуністів. І голокост придумав принагідно, між іншим. І між іншим, жартома розпочав Другу світову війну. Прямо взірець для внутрішньої політики, а відтак і для зовнішньої: «Наверное, поэтому у Гитлера в прихлебателях состояло практически все сегодняшнее НАТО, а Ющенко сам никак не может набиться в натовские прихлебатели» (с. 304). Хоч і домагається з усіх своїх «оранжевых» сил «окончательного превращения Украины в сателлитное образование заокеанского геополитического преемника рейха» (с. 323). (Пікантна подробиця: як запобігливо вітає Табачник президента країни — «заокеанского геополитического преемника рейха» — Білла Клінтона в Києві: хто зможе, подивіться фото на вклейці між сторінками 224 і 225.)

Тут уже, як кажуть, слів немає. Тобто вони є, але хай їх сам читач подумки промовить.

ТАБАЧНИК ПОВЧАЄ

Повчає Європу — вона не так ставиться до фашистських режимів в Україні й Грузії, як йому хотілося б. Повчає власну партію, докоряє їй за «склонность к компромиссу» і вимагає «радикализировать позицию» (с. 124). Помітивши за «оранжевыми» звичку кожного разу, коли їм не сподобається «результат волеизъявления граждан», «проводить государственный переворот, переписывать Конституцию, разгонять парламент», він подає рецепт: «Если вражеская армия перешла границу — надо не апеллировать к вечным ценностям, а воевать. На войне же — как на войне, и вы никогда не остановите танки врага, если выступите против них со сводом норм международного права. Силе можно противопоставить только силу» (с. 199). Або ще: «Хватит обманывать самих себя и бессмысленными заклинаниями о «единстве Украины», для разрушения которого сам нациналистический режим сделал все возможное и невозможное» (с. 208).

Тоном «яструба»-новобранця в своїй партії він звертається й до її лідера, намагається тиснути на нього: «Если Виктор Янукович окажется недостаточно твердым лидером или Партия регионов будет недостаточно активно и последовательно отстаивать интересы своих избирателей на юго-востоке — появятся другие партии и другие лидеры. Кушнарев убит, но идеи его востребованы» (с. 168). До речі, ким і як «убит» Кушнарьов? Зі снайперської гвинтівки — натовськими найманцями «оранжевыми»? Чи, може, все-таки загинув на полюванні, від своїх? Навіть у таких делікатних моментах не може Табачник стриматися від невинного пересмикування — такий уже нестримний потік гнівного слововиверження.

«ФЕДЕРАЛИЗМ — МЕЧТА ЛУЧШИХ ИЗ НАС»

Так зветься стаття Табачника, опублікована в газеті «2000» 18 — 24.01. 2008 р. й передрукована в «Утином супе...» Зверніть увагу, як ненав’язливо-граціозно вкарбував себе Табачник у бестіарій «лучших». Це було 2008 року. Тепер «лучшие из нас» (тобто «из них») при владі. Будуть здійснювати «мечту»? Є деякі сумніви. Певно, доведеться модифікувати «мечту», бо ж доведеться підпорядковувати «федералізм» волі «сильного президента». Унітарна федерація?

ГОЛОВНИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ УКРАЇНИ?

З усіх українських політиків Табачник чи не найбільше бідкається про «веру наших предков», про православіє як духовний фундамент відомої триєдності. Так і ждеш — ось-ось вигукне: «Вперед! За Святую Русь!»

Воно і зрозуміло: комуністичні ідеї втратили колишню владу над мільйонами людей; «партии большого капитала» продукують не ідеї, а щось інше. Яка сила може повернути Табачникову «міні-імперію» в лоно справжньої, «великої імперії»? Треба «уніфікувати» православіє, погасити «єресі», збудувати в Києві Кафедральний собор Московського патріарха і рухатися далі.

Але є невеличка «заковика». В Україні живуть не тільки православні Московського патріархату (та й вони не всі змішують віру з політикою). Є православні Київського патріархату (і будуть, скільки б не кричали про «розкольників» політруки в рясах). Є вірні різних реформістських течій. Є греко-католики, є католики римського обряду. Є мусульмани, є іудеї, навіть буддисти є. І є — який жах! — індиферентні до релігії або й атеїсти, стихійні чи переконані. І їх досі не поставлено поза законом! Всі вони — громадяни України. України, а не вашої, Табачнику, «мини-империи», «отколовшейся» від «великої імперії». Так що віруйте, як вам вірується, але не нав’язуйте своєї віри всім нам, громадянам України.

ТАБАЧНИК «ХОХМИТЬ»

«Хохма» — це щось причетне до гумористичного жанру. Як ви розумієте, людина, яка постійно перебуває в стані ненависницького екстазу, на почуття гумору не страждає. Але ненависництво саме собою, через свою очевидну надмірність, може мимовільно обертатится хохмацтвом. Ось кілька прикладів, без коментарів.

«...Сегодня практически запрещено изучение украинской истории последних трехсот лет» (с. 193); «избирателям «оранжевые» не дают читать книги, смотреть фильмы и получать образование на русском языке» (с. 201); «запреты на инакомыслие» (с. 153); «...наши оппоненты прикладывают огромные усилия по проведению насильственной украинизации юго-востока, по вытеснению русского языка не только из политики, административной сферы, судопроизводства, но и из области культуры и быта» (с. 190 — 191); «им крайне важно уничтожить даже память о русском языке как части единой двуязычной культуры Украины» (с. 210); «на удивление хорошо усвоены традиции Ежова и Берии» (в СБУ) (с. 205); «бандеровские нацисты, запрещающие русский язык» (с. 385); «негласные указания органам власти комплектовать аппарат «идеологически выдержанными» кадрами из Галиции и не принимать на работу ненадежных выходцев с юго-востока» (с. 214); «без завоевания его (Києва. — І. Д.) невозможно окончательно завоевать Украину, сделать ее протекторатом нового заокеанского рейха» (с. 281); «намерение ввести уголовную ответственность даже за выражение собственной позиции в научной дискуссии весьма показательно» (с. 216); «...зачем людям государство, в котором заправляют псевдоинтеллигенты и сервильные псевдоинтеллектуалы, до 1991 года стучавшие в КГБ на «буржуазных националистов», а ныне публично, в прессе, требующие от СБУ пересажать по тюрьмам всех, кто не разделяет заплесневевшие воззрения Донцова и не считает героями ни эсэсовских убийц из «Галичины», ни их сегодняшних последователей» (с. 149). До останнього: не маю статистики «пересаженных», але, видно, дехто лишився на свободі. Зокрема, й Табачникові пощастило...

ФОКУСИ: З НІГ НА ГОЛОВУ

Табачник увесь час кричить про злобу й ненависництво «оранжевых», не навівши на підтвердження жодної дослівної цитати з їхніх «трудов», як він іронічно висловлюється, чи статей або промов. Яким стилем володіє він сам і якою лексикою оперує — це видно з безлічі цитат, які я наводив (а це лише незначна частина, бо Табачник під цим оглядом невичерпний і незглибимий).

Певна річ, у будь-якому політичному таборі вистачить людей зі словарним запасом Еллочки-людожерки і могутнім рефлексом лайливості. Та чи вони виражають суть ідеї, яку ти хочеш спростувати? І чи варто з ними змагатися?

Табачник кричить про репресії, які нібито запровадили «оранжевые», натомість сам погрожує їм мало не новим Нюрнберзьким процесом.

Дорікає розколом України, тоді як насправді сам увесь час послідовно й настирливо протиставляє схід заходу, «шахтера» — пастуху з «полонын».

«Национализм не может существовать без врага» (с. 130) — це пише людина, яка скрізь і всюди шукає, знаходить і громить «врагов», від Галичини до США, від Польщі до Грузії, — й лише один відомий геополітичний напрям устеляє трояндами любові й відданості.

Говорить про «ампутацию исторической памяти» «оранжевыми националистами», тоді як сам ампутує Україну до уламка Російської імперії.

Звинувачує Україну «оранжевых» у втручанні у внутрішні справи Росії — це у зв’язку зі слабенькими спробами обговорити питання про україномовні школи для дітей української діаспори в Росії!

Говорить про повагу до релігії, але, видно, тільки до однієї відомої конфесії, бо називає «черными мессами» спільні богослужіння представників усіх наявних в Україні конфесій у Софії Київській (правда, прямо про богослужіння не наважується так висловитися, а нібито про президентські прийоми).

Але вершиною цинічного фокусництва є проголошення себе істинним патріотом України, який героїчно протистоїть «оранжевым» ворогам, зрадникам, агентам і т. д., мета яких — запродати і знищити Україну. «...Курс Ющенко — Тимошенко — это построение Украины без Украины» (с. 279). Це пише Табачник! Табачник! Табачник!

ЕФЕКТ БУМЕРАНГА

Не так і давно, 20 січня 2009 року, в газеті «2000» з’явилася стаття під промовистою назвою «Право на бесчестие». В назві цій оптимально закладено енергію й маршрут бумеранга: він, як побачить читач, невблаганно сягає її автора.

Ось він проголошує, що за Катерини II «украинские земли достигли экономического и культурного расцвета» — це мова про ту імператрицю, яка остаточно заярмила Україну, ліквідувавши українське шкільництво, знищивши Запорозьку Січ, закріпачивши і «подарувавши» своїм фаворитам українських селян сотнями тисяч; імператрицю, яку народ проклинав у пісні: «Катерино, вража бабо, що ти наробила — степ широкий, край веселий ти занапастила»; імператрицю, яка, словами Шевченка, «доконала» Україну; імператрицю, про лицемірство й розпусту якої так багато сказано в російській літературі та історіографії?!

А ось він, ні сіло, ні впало, називає один із кращих університетів України — Львівський — «разваленным», маючи для цього лише один аргумент — ненависть до його ректора, видатного українського вченого Івана Олексійовича Вакарчука, який на короткий час став міністром науки й освіти і, за голослівним, знову-таки без жодного доказу, твердженням його ненависника, «своей главной задачей сделал тотальную националистическую пропаганду», — з тим, щоб «окончательно уничтожить качественное и неидеологизированное образование» шляхом «полного запрета русского языка в высших учебных заведениях». Що тут скажеш? Хіба: «МЕЛИ, ЕМЕЛЯ, ТВОЯ НЕДЕЛЯ», — так ні ж, після лютого 2010 року його «неделя» розганяється на роки...

Але поки стежимо далі за летом бумеранга... «Приказы Минобразования и Минздрава о полном переходе медиков на украинский язык обучения заставляют уходить лучших преподавателей, отсекают студентов от русскоязычной научной литературы и десятилетиями разрабатывавшейся терминологии, делают главным критерием профессионализма владение галичанским диалектом». Фу, жах який...

Але стійте, стійте... Наведіть факти: де, коли і скільки «лучших преподавателей» змушені були «уйти» — і чому? І де критерій їхньої «лучшести»? Тільки небажання викладати українською? (Підміна поняття «українська мова» політиканською придумкою «галичанский диалект» — дрібне шахраювання.) І наскільки зменшилися замовлення на російськомовну наукову літературу в наукових бібліотеках? Яким чином навчання українською мовою (коли б навіть воно було сповна введене) «отсекало студентов от русскоязычной научной литературы» — що, наказом двох міністерств їм силоміць паралізовано мовний апарат? І з якого часу традиційно латиномовні медична термінологія й номенклатура стали російськомовними і недоступними при гіпотетичному навчанні українською мовою? Але високоповажний Табачник уже так розігнався, що йде далі без усілякого стриму: «современная пародия на Третий рейх» (це про Україну тих кількох років, коли незмінний можновладець Табачник не був — о горе! — при владі: за два чи три роки вона, тільки-но Табачник її не допильнував, устигла обернутися «пародией на Третий рейх»!); «оранжевые» руководствуются установками Петра Верховенского, чьи слова можно считать программой «оранжевого» Минобразования: «Не надо образования, довольно науки...»; «последователь геббельсовской педагогики», «министр дебилизации» (це про того ж шанованого в наукових колах І. Вакарчука — тут уже навіть не лютий хрип безчестя, а жовта слина «оголтелости»). Я маю право назвати речі своїми іменами, тому що, на відміну від голослівного Табачника, достатньо продемонстрував предмет оцінки в усій його красі.

Зрозуміло, що після цієї шокової звукової атаки вже не потрібні жодні докази ні для чого, і можна сміливо писати, ніби «Вакарчук своей главной задачей сделал тотальную националистическую пропаганду», а «окончательно уничтожить качественное и неидеологизированное образование должен полный запрет русского языка в высших учебных заведениях». Зрозуміла річ: оскільки мрія націоналістів — геть знищити якісну освіту, то без цілковитої заборони російської мови їм не обійтися. Українська ж мова освіти — це й є спосіб її нищення. «Методика уже апробирована на медицинских вузах...» Біда, треба рятувати Україну, усунувши український мовний атавізм. Гадаємо, нове міністерство на чолі з паном Табачником це зробить.

А поки що маємо в Україні «пародию на Третий рейх» (тобто — мали, поки не повернувся Табачник).

Унаслідок геббельсизації України «русская литература сразу после «майдана» оказалась под запретом, только самые бесстрашные директора осмелились сохранить (пусть и в самом урезанном виде) ее преподавание». Але Табачник — щоб ви думали! — співчуває й українській літературі: «...и украинская литература преподается так, чтобы вырастить близких по духу «оранжевых» невежд».

Звичайно, вивчення літератури — й української, й російської, й інших народів — потребує поліпшення, як і гуманітарних дисциплін загалом. На них відводиться неприпустимо мало часу. Узгодження шкільних програм із вивчення літератур, мов, природничих і точних наук, оптимальний розподіл бюджету шкільного часу між ними — це непроста проблема. Але змінити справу на краще можуть тільки люди компетентні, а не ті, які, маючи дуже приблизне уявлення про неї, зате безмежний апломб і чітку настанову, збираються власноруч цензурувати підручники, для роботи над якими існують авторські й педагогічні колективи. Проекти підручників, скажімо, з української літератури обговорювалися в Інституті літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України. Українські історики нещодавно провели широку наукову дискусію, вимогливу й неупереджену, щодо підручників з історії. Це, мабуть, кращий шлях, ніж ідеологічний нагляд «политически озабоченного» міністра.

Але особливої доказовості сягає Табачник, зазираючи в історію, а робить це часто — доктор же історії. Так, Миколу Скрипника він запросто називає «одним из самых страшных палачей советского периода», «патологическим садистом с Лубянки», «убийцей». Певно, Табачник напише ще в такому ж дусі про Дзержинського, Менжинського, Воровського, Троцького, Балицького, Постишева, зрештою про Бухаріна та Леніна (в яких є, зокрема, немало цікавих теоретичних установок на тему розстрілів). Та навряд чи напише (про декого писав як про «видатних діячів партії» — про Менжинського, Архарова, Лаціса — див.: Дмитро Табачник, Олександр Сидоренко. За стандартними звинуваченнями. К., 1990. С. 254) , бо не вони ж були «отцами политики украинизации», а в цьому й уся сіль. (До речі, в «Історії української дипломатії» Табачник пише про Скрипника набагато спокійніше, навіть відзначає його заслуги в боротьбі з криміналом.)

На тему українізації є дуже багато літератури — і радянських часів, і післярадянських, і зарубіжної. І не диво — це був історично зумовлений соціально-культурний процес емансипації віками пригнічуваної української мови, який дав мільйонам українців можливість освіти рідною мовою, заспокоїв національні пристрасті, якоюсь мірою, бодай тимчасово, розкував творчі сили народу, сприяв піднесенню української культури, що в 1920-ті роки породила високі явища літератури, музики, живопису, театру.

Політика українізації (ширше — коренізації — в інших республіках) була вимушеним стратегічним ходом більшовиків, які таким чином опановували стихію національних рухів. Серед більшовицьких лідерів було (хоч, певно, і не в усіх) розуміння масштабів кривд, яких царська імперія завдала народам Росії, і розуміння необхідності подолати наслідки колонізації. Почитайте матеріали партійних з’їздів початку 1920-х років — нинішнім апологетам «ліберальної імперії», як і керівникам КПУ, мало б стати соромно...

Як доктор історичних наук Табачник мав би це знати. Але навіщо? Йому хочеться бачити в діяльності Скрипника на посаді наркома освіти «гуманитарное ГПУ», головним завданням якого було «уничтожение» російської культури і мови, рідної «десяткам миллионов жителей Украины» ( вже в 1920-ті роки, виявляється, рахунок ішов на десятки мільйонів тих, кому рідною була не українська, а російська мова!). Як «доказ» — цитата: «Для того чтобы осуществить свои классовые, пролетарские, коммунистические задачи, рабочему классу на Украине нужно, обязательно нужно, не отождествлять себя с русским языком и русской культурой». Невже докторові історичних наук справді незрозуміло, що йдеться не про заборону чи «уничтожение» російської культури й мови, а про життєву необхідність для більшовицької влади виглядати як влада «своя», а не окупаційна (це тепер можна про це не дбати, а за тих умов — пригадуєте? — В. Ленін вимагав, щоб «червоні» війська, що йдуть в Україну, по можливості користувалися українською мовою і мали деяку українську атрибутику — «червоне козацтво»). А вже в часи «будівництва соціалізму» треба було зближувати робітництво (здебільше русифіковане) з україномовним селянством. Не забуваймо, що Більшовицька партія — це все-таки не Партія регіонів, і керувалася не «понятиями» на щодень, а націленою в майбутнє стратегією, хоч нею невдовзі й пожертвували заради злочинної практики. Але це вже інше питання.

Дісталося від Табачника й Миколі Хвильовому. Втім, від кого тільки йому не діставалося! І від Сталіна та інших борців з українським буржуазним націоналізмом — для них він прямо фашист. (До речі, постійна боротьба партії, в тому числі й того ж таки Скрипника, з українським буржуазним націоналізмом зайвий раз показує злісну надуманість твердження про спрямованість українізації проти російської культури, яку наша інтелігенція завжди знала й високо цінувала.) І від української націоналістичної еміграції — він і чекіст, і один із «гробокопателів України» — підпомагачів більшовиків. Нині про Хвильового є велика наукова та фактографічна література, використано матеріали з архівів ЧК-ГПУ.

Якими ж даними може Табачник підтвердити «палаческое прошлое» Хвильового, який, мовляв, «являясь во время гражданской войны зампредседателя Богодуховской уездной ЧК», «занимался массовыми казнями заложников и проведением в жизнь политики красного террора». Хвильовий був у антигетьманських загонах та в загонах радянських, до Богодухова повернувся всього на кілька місяців. «Палаческое прошлое»? Дайте докази, покажіть документи. Вибачайте, Табачнику, Хвильовий не вашого масштабу постать, не така величина в українській історії та літературі, щоб можна було так простісінько плести про нього що завгодно. Навіть у публіцистиці голослівні звинувачення неприпустимі, тим більше такі. Подавайте докази, ваше благородіє...

Маленький відступ. Напевно, наш ім’ярек знає про видатного російського письменника Ісаака Бабеля. Відомо, що він служив не лише в Конармии. Ось що писав про це близький до нього сучасник, авторитетний літературний критик, — писав не з почуття ненависті, а як об’єктивний дослідник, писав не з чуток і здогадів, а знаючи справу: «Бабель работал не только в Конной. Он работал в Чеке. Его жадность к крови, к смерти, к убийствам, ко всему страшному, его почти садистическая страсть к страданиям — ограничила его материал.

Он присутствовал при смертных казнях, он наблюдал расстрелы, он собрал огромный материал о жестокости революции. Слезы и кровь — вот его материал. Он не может работать на обычном материале. Ему нужен особый, острый, пряный, смертельный. Ведь вся «Конармия» такова. А все, что у него есть теперь, — это, вероятно, про Чека» (Вячеслав Полонский. Моя борьба на литературном фронте. Дневник. Май 1920 — январь 1932. — «Новый мир», 2008, № 3, с. 147).

Попри все, Ісаак Бабель увійшов в історію російської літератури як один із найяскравіших її представників ранньорадянської доби, який залишив унікальні художні свідчення про цю добу. І ніхто в Росії не дозволяє собі перекреслювати його і говорити про нього в такому тоні, як оце Табачник про Хвильового. Легенда про Хвильового як нібито професійного чекіста виникла з поверхового прочитання новели «Я (Романтика)» й ототожнення оповідача з автором (що злостиво використовувала проти нього частина націоналістичної еміграції). А до персонажів із чекістським минулим і взагалі до теми чекізму він звертався через надзвичайну концентрацію навколо неї ідеологічних, етичних, психологічних комплексів. Він ішов у напрямку розвінчання «романтики» чекізму й революційного терору. Але йшов як художник, а не так, як це бачиться тепер запізнілим дипломованим «антирадянщикам». І він сам собі, можна сказати, «зашкодив» тим, що в неймовірної емоційної сили новелі «Я (Романтика)» створив, у абсолюті саморозкриття, такий трагічний образ героя-оповідача, який важко було відокремити від автора. Хоч відокремити треба — таких колізій в історії світової літератури багато. Насправді ця новела — «великоформатна» метафора, в якій закодовано вибір, що невблаганно поставав перед кожним українським комуністом, — вибір між вірністю фанатичній догмі та синівською любов’ю до матері, яку догма вимагає власноруч убити, — до матері-України...

...Із галичанофобії почавши, Табачник нею ж і закінчує свою статтю. Виявляється, вже намічено «точную дату искоренения русского языка в высшем образовании — до начала 2012 года. Для этого решено использовать галичанских ландскнехтов. Предлагается в западноукраинские вузы посылать стажироваться преподавателей и студентов юго-востока, а на юго-восток — «пьемонтских» проверяющих». Уявляєте, який жах! Це ж тобі не обмін досвідом між педагогами України й Росії, не лужковська ідея створення філіалів російських університетів в Україні. Тепер зрозуміло, чому галицькі націоналістичні монстри заохочували до поїздок дітей зі Східної України в табори відпочинку в Карпати: щоб викорінити російську мову в Україні! З цією ж метою вони пропонують активізувати і так званий зелений туризм (насправді — «оранжевый»). А прикриваються ідеєю взаємоознайомлення, зближення різних регіонів України. Яка підступність! Адже відомо, що є лише один спосіб єднати Україну: всюди насаджувати чиновників з Партії регіонів і послідовно викорінювати створений австріяками, поляками і німцями штучний «галичанский диалект», хибно іменований «українською мовою».

За відомими законами риторики і поетики Табачник закінчує свій гнівний монолог на найвищій ноті. Він закликає «проявить решимость и твердость» в «изгнании «бесов националистической ненависти» — певно, з чималої частини української людності. Про яку людність ідеться — неважко здогадатися. Не лише про «галичанских ландскнехтов». На «історичному» засіданні Верховної Ради з ратифікації «харківських угод» союзниця регіоналів комуністка Алла Александровская пішла ще далі, заявивши, що в Україні не місце бютівцям, нашоукраїнцям та іншим націоналістам. Тільки регіоналам та комуністам? Справді, час уже. Відповідні посади — в потрібних руках.

Але рік тому, пишучи свій полум’яний маніфест, Табачник ще не мав влади і мусив задовольнитися віртуальним «изганием бесов». А ще вимагав запровадити «неподавание руки» своїм опонентам.

***

Пропоную читачеві, врахувавши сказане вище, вирішити, хто кому має не подавати руки. І в кого вселився «легион бесов», вигнати яких і переселити в свиней сам Ісус Христос, мабуть, не спромігся б. А може, просто пожалів би невинних свиней.

Тепер повернімося до назви статті Табачника «Право на бесчестие». Чи не є це мужнє маніфестування його власного принципу? 

ПРО АВТОРА

ДЗЮБА Іван Михайлович — академік Національної академії наук України (з листопада 1992 року), Герой України.

Видатний літературознавець, історик культури, письменник, публіцист, громадський діяч.

Народився на Донеччині в селі Миколаївка Волноваського району 26 липня 1931 року. Батько Михайло Іванович Дзюба загинув на фронті. Закінчив Донецький педагогічний університет. У 1957—1965 роках працював у журналах «Дніпро», «Вітчизна», у видавництві «Молодь». Після участі в протестах проти репресій над інакодумцями (1965 р.), а особливо після створення книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» зазнав переслідувань влади. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991), міністр культури України (1992—1994 рр.). Автор численних праць, зокрема: «Звичайна людина» чи міщанин» (1959), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (видана 1968 року, перекладена десятками мов світу), «У всякого своя доля» (1989), «Застукали сердешну волю...» (1995), «Між культурою і політикою» (1998), «Україна перед сфінксом майбутнього» (2001), «З криниці літ» (2002), «Тарас Шевченко» (2006) та багатьох інших. 

http://www.day.kiev.ua/302008 




Коментарі

2011-05-11 17:31 Олександр Високий
Навіть смішно, як І.Дзюба тужиться, пускає академічні мильні бульбашки і виглядає жалюгідно, як студент-невдаха, бо Табачник йому не по зубах, має рацію з багатьох питань, має свій, оригінальний погляд на історичні події. А Дзюбі, як академіку словесності не треба вдавати з себе всезнайку, геніального надмислителя і давно пора стати вище своїх вузьконаціоналістичних поглядів, від яких давно вельми неприємний запашок.
2011-03-20 10:00 Олександр Змієвський
Дякую авторові за грунтовну статтю,захистивши честь України.ЗВИЧАЙНО,пан Табачник проявив себеобмеженою людиною.проте ця самооб меженість вимушенабажання влади,чи інших преференцій.Бог його простить.

 


RSS 2.0 contacts home