Вхід для користувачів
 




21 лютого 2019

Віктор АКУЛЕНКО На межі пам’яті і безпам’ятства

Художник Іван Владимиров

Колись з одного з виданих у ХІХ ст. путівників по стародавнім містам Київської Русі запам’ятав таку фразу: «… людина вічно перебуває на межі двох світів – світу минулого і світу майбутнього. Обидва вони однаково нескінченні, однаково таємничі, і обидва манять нас до себе з неподоланою силою своєї нерозгаданої глибини». Ці проникливі слова не залишають байдужими і за асоціацією нагадують також про неосяжну полярність і вічне протистояння світів пам’яті і безпам’ятства в людській і суспільній свідомості – таких же таємничих і незбагненних за нашого короткого життя на їх межі – сучасності.

Загально відомо, що пам’ять – це здатність запам’ятовувати, зберігати і відтворювати у свідомості людиною минулих подій і враження. Вважається, що безпам’ятство – це фізіологічно-патологічна втрата пам’яті, свідомості, непритомність тощо. Як в людині, так і в суспільстві пам’ять і безпам’ятство межують і взаємодіють, ними також свідомо маніпулюють з різних причин.

А як інакше розцінити, коли здорова людина при добрій пам’яті багато чого приховує не тільки від близьких і знайомих, навіть від рідних, не хоче згадувати – пам’ятати про свої неблагородні або сумнівні вчинки чи справи. А про публічну поведінку політичних фігурантів годі і говорити. Кожен, так кожен, політик не бажає і не любить, коли йому нагадують, що він наобіцяв на попередніх виборчих перегонах, а тепер чомусь призабув і вживляє в свідомість електорату нові гасла і програму. В суспільному житті політичним керівництвом також широко культивується офіційне безпам’ятство задля збереження своєї влади і нової пам’яті. Наприклад, за радянської влади чи допустиме було, як тепер, публічне висловлювання про Конотопську битву 1659 р., про гетьмана Мазепу, про діячів українських визвольних змагань – Петлюру і Винниченка, про Голодомор 1932–1933 рр., про воїнів УПА, про статтю 17 Конституції СРСР, за якою за союзними республіками, в тому числі Україною, зберігається право вільно виходити із СРСР…

На подібні історичні події, факти і особистості цензуровано накладалося категоричне табу – індивідуального і колективного безпам’ятства. Його порушення ставало для людини небезпечним святотатством, яке перетиналося і каралося аж дорогою до архіпелагу ГУЛАГ як контрреволюційна антирадянська пропаганда або український буржуазний націоналізм, які підривають основи соціалістичного ладу.

Не думаю, що з мого покоління багато хто знав своє родове коріння далі діда. Так уже повелося в радянські часи озвучувати перед владою сповідь за чистоту свого бідняцько-класового стану. Далеко заглиблюватимешся в пам’ять, дивись, вирине твій предок заможним господарем, церковнослужителем або поручником, за межею 1917 р., станеш соціально небезпечним елементом, дізнаються чекісти – лиха не оберешся. Тому наші рідні не були відвертими щодо глибин родоводу, чим оберігали дітей від можливих неприємностей у житті. Ми ж, українці, переважно із селянського роду, які не мали пожалуваних маєтностей з галереями картин і бібліотек предків, то й пам’ять про минуле пульсувала в батьківському і материнському слові, губилась, коли вони йшли за вічну межу.

Її глушили криваві заграви громадянської війни, розкуркулення, депортації і масові мобілізації мільйонів на індустріальні сталінські розбудови на одній шостій земної кулі. Кидали земляки насиджені місця, як мої тітки і дядьки, що розселились по п’ятдесятій паралелі від Чернігівщини до Уссурійського краю. Не довелося всіх їх побачити за життя, їхніх дітей – моїх двоюрідних братів і сестер [1, с. 61].

Боротьба з пам’яттю в державі – це системна діяльність кожної влади, а особливо – тоталітарної. Саме вона визначає, що в суспільстві для її громадян достатньо пам’яті, а що небажано і підлягає забуттю, витравленню із свідомості. Чи не в цьому була ідеологічна методологія до пам’яток старовини минулої епохи?

Ленін і його більшовицькі поплічники, захопивши владу, одразу прийняли декрет про знесення з площ і вулиць пам’ятників царям та їх слугам [2, с. 9–10], а для запліднення нової комуністичної пам’яті-релігії на їх зміну впровадили так званий ленінський план монументальної пропаганди. На втілення якого сімдесят років працювала індустрія монументів вождям ї їх соратникам, революційним героям і подіям так заповзято, що їх тисячними розтиражуваннями був засмічений і деформований ледве не весь історико-архітектурний і природний пейзаж міст і сіл країни.

Історія пам’яті і безпам’ятства не стоїть на місці, вони в суспільстві завжди в динаміці протистоянь. Збережена історична пам’ять може бути як позитивною, яка об’єднує людей, суспільство, звеличує героїку і духовність народу, так і негативною, яка їх роз’єднує, гальмує поступ нації, розвиток її культури, традицій, а також насаджує чужих ідолів, їхні ідеї і мораль.

У незалежній Україні відбулася нова рокіровка, і ленінському плану монументальної пропаганди, хоч і запізніло, все ж прийшов крах – декомунізація. Сподіваємося, що назавжди пройде демонтаж його пам’ятників, назв міст і сіл та символів, що дев’ятибальна хвиля декомунізації остаточно не знесе з пам’яті всі артефакти більшовицько-чекістського етапу країни, а приб’є їх до берега меморіального заповідника комунізму.

Моє прагнення стати поміж пам’яттю і безпам’ятством на їх вузькій межі – сучасністю у документально-сатиричному жанрі не просте, відповідальне. Те, про що я пишу (події, час, люди) варто зафіксувати, не тільки тому, що вони відбулися і мали місце в діяльності Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК), і тепер нестримні в плині часу й губляться в безмежжі безпам’ятства.

Його не знайти ні в наукових публікаціях, ні в архівних документах того періоду, а живі свідки, як дійові особи, давно перейшли в інший світ. Ніхто з моїх молодших колег по Товариству системно не нотував і не узагальнював оту апаратно-чиновницьку рутину і гуморо-ідеологічну казуїстику, яка буйно проросла на пам’яткоохоронному ґрунті, угноєному закритою постановою секретаріату ЦК КП України «Про роботу Українського товариства охорони і використання пам’ятників історії та культури» (1972) [3, с. 199].

Коли в структурі громадської інституції зверху донизу провели кадрову зачистку серед істориків, мистецтвознавців та інших фахівців, імплементували персональних пенсіонерів колишніх секретарів обкомів і райкомів, підполковників і полковників, навіть генералів у відставці, хоч і не чорних, але з нестерпним пропагандистським норовом. Не дивно, що цей золотий кадровий фонд компартії так самовіддано вичавлював українство із пам’яткоохоронного господарства, що УТОПІК з культурологічної організації перетворювалося в ідеологічний осередок компартії України.

«Саме їм належало, передусім, втілювати в життя ленінський план монументальної пропаганди. Однак деякий відсоток діяльності Товариства, як і раніше, припадав на пам’ятки археології, історії, архітектури, народного мистецтва. Тому й була залишена, переважно з безпартійної молоді, «інтелектуальна обслуга», аби хоч хтось міг належним чином скласти відповідний документ пам’яткоохоронного спрямування» [4, с. 102].

Все ж, коли бути об’єктивним, скажу, що надіслані в УТОПІК номенклатурні працівники, які через брак освіти хоча й не володіли суттю предмету, але звикли сумлінно виконувати накази, хоч би куди їх направляла партія, поступово адаптувалися й певною мірою прислужилися справі збереження історико-культурної спадщини. Показовим в цьому сенсі є діалог двох колишніх високоповажних функціонерів: «Пригадуєш, Михайле, як ми у Львівській області динамітом і тягачами за одну ніч змели з лиця землі 200 церков, а тепер доводиться тими, що залишилися, опікуватися як пам’ятками архітектури. Діалектика!» А подібних діячів серед тодішніх апаратників Товариства було чимало.

Отже, мої сатирично-документальні мемуари можна з повним правом розглядати, як ретроспективну декомунізацію в цьому пам’яткознавчому секторі.

До теми «УТОПІК на плаву (1972–1990)» я вже звертався [5, с. 236–363]. Проте, неопублікованого матеріалу залишилося так багато, і в Україну прийшла пора декомунізації, тож на межу пам’яті і безпам’ятства змушений знову повернутися і наповнити попередній сюжет новими реально-сатиричними епізодами, а також документальними нарисами про відомих вчених- пам’яткоохоронців того часу.

Щоб пам’ятали, що УТОПІК виплекано такими поважними подвижниками як Олена Апанович, Олена Компан, Михайло Брайчевський, Іван-Валентин Задорожний, Іван Гончар, Андрій Карнабед, Ігор Кудин, Іван Ігнаткін, Григорій Логвин, Дмитро Телегін, Петро Толочко, Петро Тронько, Лесь Силин і багато інших…

Вони, історики і мистецтвознавці, археологи і архітектори, архівісти і етнографи своєю науковою і громадською діяльністю не завдяки, а всупереч тоталітарному безпам’ятству зберегли і продовжили традиції українського пам’яткознавства і ввійшли до плеяди світочів національного пам’яткоохоронства для майбутніх поколінь.

Не забуваймо, на чиїх плечах стоїмо і розвиваємо фаховий поступ далі, бо здається, що в суспільстві ніби планово губиться як персональна, так інституційна пам’ять.

Вічне протистояння двох світоглядних категорій збереження історичної пам’яті і її свідомого безпам’ятства у часовому просторі минулого і майбутнього триває. «Хто контролює минуле, - як писав Д. Орвелл, - той контролює майбутнє: хто контролює сучасне, той контролює минуле.» Навіть важко сказати, де понесли більше втрат пам’яток старовини на культурному терені – в наш незалежний час чи за радянської доби, якщо не рахувати руйнувань соборів, монастирів та церков, синагог і кірх войовничим атеїзмом? Скільки історико-архітектурних пам’яток, взятих і не взятих під державну охорону, пошкоджено і знесено в незалежній Україні для будівництва висоток та бізнес-центрів, які тепер залишаються лише на старих світлинах? Підступність неовандалів, коли зведені до безправ’я пам’яткоохоронні органи і УТОПІК, веде до зникнення історичного обрису Києва, Чернігова, Львова, Одеси, Кам’янця-Подільського та інших стародавніх міст України. Задумаймося!

 

Джерела та література

1. Акуленко В.І. На перехресті закону і совісті. Київ: Вид-во УЕ ім. М.П. Бажана, 2001.456 с.

2. Законодавство про пам’ятники історії та культури: зб. нормативних актів / упоряд. В.І. Акуленко, М.О. Голодний та ін. Київ: Політвидав України, 1970.464 с.

3.Тронько П.Т. Завдання організацій Товариства по виконанню постанови ЦК КП України «Про роботу Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури». Доповідь на ІІ Пленумі Республіканського правління Товариства 14 листопада 1972 року. Київ, 1972. 22 с.; Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. Київ: Вища школа, 1991. 276 с.

4. Ситник А.А. Відлуння пам’яті: назад у майбутнє. Відлуння віків. Київ, 2008. № 2 (10). 101-102 с.

5. Акуленко В.І. Відлуння пам’яті: назад у майбутнє. Київ: Друкарня «Бізнес поліграф», 2008. 400 с.


 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home