Вхід для користувачів
 




18 березня 2011

Про Любомира Дмитерка (до 100-річчя)

Сергій Грабар

Поет завжди залишається поетом. Йому не можуть завадити війна, світові катаклізми, раптові революції та зміни режимів. Поет відчуває серцем. Він живе  одночасно в суспільстві і поза ним. Поет живе почуттями. 

Про Любомира Дмитерка (до 100-річчя)

Того дня закінчувалася війна, і для 34-х річного військового журналіста Любомира  Дмитерка починався новий відлік його творчості. Відчуття Великої Перемоги – скількох людей воно об’єднало тої миті:

«Величний реквієм програють срібні сурми,

У ньому прозвучать великих днів діла –

Владикавказький бій, і сталінградські штурми,

І буря, що в Берлін гвардійців привела».

                                    («Ми спали в місті Кант…»)

Любомир Дмитерко почав писати вірші рано. Перші спроби віршотворення були ще в семирічній школі у Кам’янці-Подільському. Пізніше, навчаючись в Інституті народної освіти та на сценарних курсах при кіноінституті в Києві, поетичні захоплення втілюються у перші книжки. В 1930 році виходить перша збірка молодого поета - «Іду!», наступного – «Товтри», ще за чотири роки – «Молода земля».

Відчуття великого індустріального будівництва, панування конструктивізму, що віднайшло своє відображення в творчості Михайля Семенка, Валер’яна Поліщука, Гео Шкурупія, не оминуло й Любомира Дмитерка: 

 

«Іду –

            повз кістяки будівель,

Нових будівель, що ростуть,

В масивних переливах, наче ртуть,

А на хребтах – щити покрівель»

                                                           («Іду!»)

Поет шукає нових барв життя. Його вишуканий, писаний дотиковим пензлем пейзаж малої Батьківщини (Л. Дмитерко народився в Винниках біля Львова), вражає глибиною відчуття природи родинних витоків:

«Скінчився день. Іде початок ночі.

В широкім долі, в галицькім Розточчі,

Серпанком сутінки вкривають Львів,

І темрява лягає між горбів».

                                                           («Скінчився день»)

Поет не був би поетом, якби не заглиблювався в глибоко інтимні, внутрішні почуття. Ця тема не полишала Любомира Дмитерка протягом всього життя. Де б він не був: в часи молодечі, на фронтах Другої світової війни, при роботі Генеральної Асамблеї ООН чи за письмовим столом, поет переживав кохання. Незбориму повагу до жінки, повагу, яка межувала з поклонінням.

«Можливо, я занадто перебільшив

Твій розум, серце і твою красу.

Та в сповіді оцих ліричних віршів

Незайманим твій образ пронесу».

                                                           («Доля»),

 

«Чи хочеш ти, щоб почуття моє

Отак звисало яблуками пізніми,

Щоби тужливою звисало піснею

Те, що для інших молодістю є?»

                                                           («Молодість»),

 

«Ми зустрілись з тобою в ті дні

На жорстокій, на згубній війні,

Щоб любов нашу вірну і щиру

В дні війни пронести і в дні миру»

                                                           («Дружині»).

А ще поет багато подорожує. Він буває в різних містах. Зустрічається з людьми різних національностей. Для поетів немає кордонів. Для них головне відчуття слова:

«Понад Дунаєм зріє виноград,

І пахнуть медом над Токаєм дині»

                                                           («Понад Дунаєм…»).

Світ Любомира Дмитерка постійно наповнюється різнобарвними картинами, які вражають своєю неперевершеністю та гармонійною відтінковістю колористики:

«Під Варшавою, в Кароліні

Квітнуть проліски ніжно-сині,

Як у нас на Вкраїні»

                                                           («Варшавський етюд»).

Кожний вірш Любомира Дмитерка – це розлога історія, подія що відбулася і по сьогодні має тривке відлуння. І щоб це не було: Хрещатик, відновленого Києва,  містечко на чилійському кордоні, давня Варна чи багатоголосий Стамбул – поет пише свій римований щоденник:

«Слід Візантії – на древніх мурах,

На акведука стовпах похмурих,

На кожнім кроці в тіснім Стамбулі

Видно величне, славне минуле»

                                                           («Айя-Софія»).

Любомир Дмитерко прожив довге і цікаве життя. Він знаний, як драматург, міцний, стильовий прозаїк, прекрасний публіцист. Але завжди залишався поетом. Поет, народившись поетом, не може стати кимось іншим, як би доля не випробувала його:

«Роки приходять і відходять,

Немов транзитні поїзди.

І тільки в серці, десь насподі,

Від них лишаються сліди»

                                                           («Роки приходять…»). 

 

+++++++++++

Надзвичайний і Повноважний Посол, відомий громадський і політичний діяч, письменник Юрій ЩЕРБАК згадує Любомира ДМИТЕРКА

Найкращі спогади у мене про ті роки! Це ніби парадоксально, адже ті роки були важкими, тяжкими, страшними, тому що ніч панувала над Україною – але світлим променем для мене був Любомир Дмитрович Дмитерко. Я не буду оцінювати його як письменника, тому що тоді, коли я з ним познайомився, досить мало він публікувався. Тому що він «віддався», я би сказав, з великою пристрастю та натхненням, з великою інтелігентністю справі редагування кращого на той час літературного місячника - журналу «Вітчизна». Для мене у пам’яті зберігаються ті святі для мене хвилини, коли можна було зайти у редакцію «Вітчизни», побачити цю дуже гарну людину. А Любомир Дмитрович був просто красень! Високий, сивий, із смаглявою шкірою, з прекрасними карими очима, з приязною усмішкою. Це була надзвичайно інтелігентна розумна людина. І він прекрасно розбирався у всьому тому, що робилось у ті часи у нашій літературі. Він стояв осторонь тих уже репресивних процесів, які відбувались у той час, коли, починаючи з приходу В. Щербицького на посаду Першого секретаря ЦК КПУ, почались літературні репресії та спроби «заткнути глотку» представникам молодого письменницького покоління. Я знаю точно, що був в якихось там списках, і мене фактично 10 років (з 1973 до 1984 р.) не друкували в Україні – за винятком журналу «Вітчизна». НЕ часто, але оповідання, які були мені дуже дорогі, я приносив до редакції, і я знав, що їх прочитає Любомир Дмитрович Дмитерко, що він скаже своє слово, свою думку, і що мої твори, незважаючи на незадоволення начальства, будуть опубліковані. А незадоволення було, точніше, невдоволення верхівки тим, що Дмитерко друкував і «Собор» О. Гончара, і твори молодих письменників. Дмитерко все витримував і все брав на себе. Звичайно, у нього було досить високе реноме у партійних колах, і він туди ішов, і кланявся, і каявся – але друкувати продовжував! А ми не знали, якою кров’ю, якими нервами йому це все вдавалося залагодити.

І ще одне: Любомир Дмитрович відкрився для мене з абсолютно іншого, неформального погляду, коли ми з ним зустрічались у Будинку творчості письменників в Ірпені. Це були казкові зимові вечори і ночі, ми прогулювались по доріжках, або ж гомоніли у корпусі, де знаходились їдальня, бібліотека. Я з великою цікавістю слухав його розповіді про участь у різних конференціях та засіданнях в ЮНЕСКО та ООН: Любомир Дмитрович був у складі делегації УРСР на кількох засіданнях Ради Безпеки ООН. І він мені якось сказав: «Не вірте тому, що у нас кажуть про Захід, про Америку – це неправда!». Для мене було доволі дивним та несподіваним це від нього почути – від людини, яка все-таки була представником Системи (комуністичної). А пізніше, коли я побував на Американському континенті, коли працював Послом уже Незалежної України у США, переконався у правоті Любомира Дмитровича.

І нині, коли йому виповнюється сто років, я не можу його уявити сторічною людиною, - уявляю його молодою прекрасною людиною, хоч і у літах. Навіть тоді, коли згадую його останні роки життя. коли він був хворим на ту страшну хворобу, але він тримався. І у моїх очах він завжди залишиться молодим і гарним, надзвичайно інтелігентною людиною, яка у складні часи зробила багато позитивного для розвитку української літератури. 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home