Вхід для користувачів
 




24 лютого 2016

До 130-річчя з дня народження великого Георгія Нарбута (1886-1920): стаття проф.С.Білоконя та фотографії похорон (Публікується вперше)

Сергій Білокінь

У вивчення спадщини Георгія Нарбута багато праці вклав книгознавець Ярослав Стешенко . Його плідна робота над Нарбутом, набираючи різних форм і пройшовши кілька етапів, тривала близько десяти років.  

Для влаштування нарбутівської посмертної виставки у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка ще 1924 року утворився комітет. Головою цього комітету «з посади» довелось «обрати» директора-партійця Андрія Винницького, який, зайнявши місце М.Біляшівського, невдовзі зацькував і підштовхнув до самогубства великого мистецтвознавця Данила Щербаківського [1], але якого тим часом не можна було обминути. До складу комітету входили історик мистецтв і музейник Федір Ернст (секретар комітету), який у двадцяті роки найбільше попрацював над вивченням Нарбутового життя й спадщини, далі графік і мистецтвознавець Антін Середа та сам Щербаківський, а також перша дружина митця Віра Павлівна, якій належала тоді більшість ориґіналів. 1925 року до цієї комісії було введено Ярослава Стешенка як представника УНІК'у [2].

 

Г.Нарбут.Українська  Абетка

 

Робота була важка й відповідальна, оскільки незадовго перед тим, 1922 року, в Петрограді пройшла перша посмертна Нарбутова виставка, яку петроградці підготували справді дуже старанно (були навіть спеціально пофарбовані стіни). Пушкініст Лернер запитував:

«Чи пам’ятає Нарбута Київ так, як пам’ята його Петербург? Навряд. У кожнім разі так спогадати його, як спогадала північна столиця, Київ не здогадався, а втім, ніколи б і не потрафив» [3].

 

Могила Г.Нарбута на Байковому цвинтарі у Києві

 

Отже, великою мірою завдяки Ернстові петроградську виставку 1922 року перевершила саме київська. Відкриття її відбулося 26 вересня 1926 року [4]. Коли на ленінградській ориґінальних творів Нарбутових було 92, то на київській – 505, коли на петроградську організатори підібрали 89 видань в оформленні графіка, то на київській їх було 223 [5]. До відкриття виставки вийшов у світ її ошатний каталог. Федір Ернст, на плечі якого впало збирання речей і формування експозиції, відступив фахову роботу описування видань бібліографові Стешенку. Розподіливши так роботу, вони впорались із нею щонайкраще. Щоденник Ернста [6], день за днем, відтворює підготовку виставки й каталога, задокументувавши навіть тут, у музейницькій сфері, допомогу з боку Стешенка. Це запис від 21 липня 1926 року: «Зранку в друкарні. […] Праця з Середою й Стешенком. […] Пізно ввечері до 12 год. ночі у Середи в справі каталога» [7]. І пізніше, 1-4 січня 1932 року: «Кінчив перебирати й перевіряти разом з Стешенком книжки Б.Г.Крижанівського з Нарбутівської виставки» [8].

До складу цього «люксусового» видання увійшло дві реєстраційні праці Стешенка – покажчики опублікованих Нарбутових творів та літератури про нього. Завдяки залученню широкого кола факультативних, необов’язкових елементів опису надзвичайно докладні стешенківські покажчики стали вершинним досягненням бібліографічних персоналій того часу.

У Стешенковому реєстрі друкованих Нарбутових праць описано їх 227 (кілька позицій «азових»), причому під ч. 138 зафіксовано дев’ять чисел петроградського журналу «Лукоморье», під ч. 110 – «Малороссийский Гербовник» В.Лукомського й В.Модзалевського, де Нарбутових творів фактично 164. Працюючи над своїми покажчиками, Ярослав Стешенко, природно, відштовхувався від покажчиків Б.Г.Крижанівського та Ф.Ф.Нотґафта, вміщених у каталозі 1922 року [9]. Для всіх видань український бібліограф фіксував і назву друкарні, і кількість сторінок, і їхній формат, і авторські підписи, і ціну видання, коли її було зазначено, і тираж, і прізвища співавторів графічного оформлення, і, якщо видання було серійне, – назву серії, до якої воно належало. Коли це був журнал, бібліограф відзначав за титульним самовизначенням його профіль (наприклад, «Ежемесячный литературный, научный и политический журнал»), прізвища видавця й редактора. Коли відомості було здобуто не з титульного листка, Стешенко подавав у квадратових дужках – чи взято їх із інших місць видання, чи з тексту, чи із сторонніх джерел. Видання, описані лише за обгортками або окремими відбитками, тобто не абсолютно de visu, зазначались зірками [10]. В описах Стешенко скрізь зберігає правопис ориґіналу, отже багато в чому йде слідами класика західноукраїнської бібліографії Івана Левицького. Цікаво, що, подавши такий рясний матеріал, у примітці Стешенко зауважив: «З-за браку місця бібліографічний опис нам довелося скоротити» [11].

Що до списку присвяченої Нарбутові літератури, то Стешенко зафіксував 109 позицій (знову кілька «азових») – як каталоги, так і журнальні й газетні статті. Бібліограф охопив київські й харківські видання, статті, що друкувались за тодішнім кордоном – у львівських журналах «Літературно-науковий вісник», «Митуса», «Стара Україна», празькій «Нова Україна», віденському «Українському філателісті», паризьких «Українських вістях». Широко представлені московські й петроградські публікації Е.Ґоллербаха, Д.Митрохіна, В.Охочинського, А.Сидорова, а також видання російської еміґрації – Г.Лукомського, С.Маковського. Великою заслугою упорядника треба вважати реєстрацію численних дореволюційних каталогів, починаючи з п’ятої виставки картин Нового товариства художників (Петербурґ, 1908), що виявляють міру поширення й популярності Нарбутових творів. Київських газет 1917-20 років Стешенко спеціально не розписував. Він опрацював лише збірку з тих шости газет, що відклалась, правдоподібно, у В.Модзалевського й потрапила до теки з тими Нарбутовими речами, яку свого часу, описавши майно покійних Нарбута й Модзалевського, здав до Кабінету Мистецтв при УАН В.Міяковський. Ці газети перераховані в датованому 10 лютого 1926 р. акті про передачу матеріалів з Кабінету (керував ним акад. Ол.Новицький) директорові Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т.Шевченка А.Винницькому для нарбутівської виставки 1926 року:

30. Газета «Dziennik Kijowski» від 27/Y-1920.

31-34. Газета «Громадське слово» від 25, 26, 27, 30.Y – 1920 р.

35. Газета «Кіевскія новости» від 26.Y – 1920 р. [12]

Зіставлення показує, що матеріали цих газет відтворено у №№ 40-42, 44-49 Стешенкового покажчика, і жодних додаткових джерел він не використав. Тим-то, можливо, мав деяку рацію Дмитро Антонович, зробивши такий закид: «Навіть Стешенко в покажчикові літератури про Нарбута старанно подає літературу руську [російську] і зовсім іґнорує українську пресу 1917-1918 рр.» [13]

Працюючи над нарбутівськими реєстрами, Стешенко провадив і спеціальні джерелознавчі розшуки. Бажаючи вдосконалити свої покажчики, він зокрема широко застосовував прийом, який цілковито іґнорують бібліографи сучасні або застосовують його суто формально. Завдяки своєму показному громадському становищу Стешенко міг широко використовувати й використовував консультації колег-фахівців. Серед решток його архіву збереглись листи з відповідями на його конкретні запити й доповненнями.

 

 

Георгій Іванович Нарбут (1886-1920)

 

Паралельно провадилась робота над присвяченим Нарбутові збірником. Ця драматична історія ще ніколи не була висвітлена за документами, – тим часом вона заслуговує на те, щоб її було проаналізовано докладніше. Спочатку орієнтувались на Книгоспілку. Угода вироблялась між Книгоспілкою (в особі члена правління Б.Я.Ліфшиця) та редакційною комісією (Вайсблат, Щербаківський, Середа та Ернст). Передбачалося, що це буде збірник на 17-18 друкованих аркушів поштового розміру, рахуючи по 8 сторінок аркуш, українською мовою. Увесь текстовий матеріал комісія мала подати не пізніше 1 серпня 1923 року. Крім того, до її обов’язків належало зібрати чи вказати увесь ілюстративний матеріал, а також провести літературну й художню редакцію. Комісія мала одержати 25 безкоштовних примірників для розподілу між редакторами й авторами, а також по 10 безкоштовних відбиток кожної статті [14].

У Книгоспілці справа не рушила чомусь з місця, і за якийсь час ініціатива перейшла до ДВУ. Як і завжди бувало за більшовиків, увесь проект очолила людина, найменше поінформована, зате довірена. Так, головою видавничої комісії для цього видання став сумнозвісний літературний критик В.Коряк. Як члени до комісії увійшли – один з Нарбутових учнів по Академії мистецтв М.Кирнарський [15] (від РСФСР) та якийсь М.А. (?!) Маневич [16] (від УРСР). 28 жовтня 1924 року ДВУ запросило взяти участь у роботі Федора Ернста. Переговори було доручено Маневичу [17].

Його розпочало готувати Державне видавництво ще на весну 1925 року – разом і як експонат для Флорентійської виставки. Списки видань із Нарбутовими творами мали скласти для нього ленінградський мистецтвознавець Борис Крижанівський та Федір Ернст, бібліографічний покажчик літератури – Еріх Ґоллербах [18]. На засіданні редколегії 25 вересня 1927 року було ухвалено до друку покажчик літератури, що підготував Стешенко. Тоді ж таки йому було доручено спільно з Антоном Середою зв’язатися з І.Кревецьким у справі ориґіналів, що зберігались за кордоном у Львові, з Павлом Зайцевим та Василем Кричевським щодо спогадів та із Стефаном Таранушенком щодо статті [19]. Нарада, у якій узяли участь Середа, Ернст і Стешенко, ухвалила: «Запросити Я.І.Стешенка до найблизчої участи, доручивши спеціяльно керівництво відділом бібліографії з списком творів» [20]. 30 листопада було ухвалено доручити Стешенкові зносини з Ґоллербахом та Еттінґером для одержання статей про нарбутівські силуети, а також про його лубок і плакат. Стешенко передав відомости Кревецького про Нарбутові ориґінали, що мали незабаром надійти до Музею НТШ (вул. Чарнецького, 24), де в управі можна було офіційно замовити репродукції. Листа Федора Ернста до Зайцева Кревецький переслав адресатові до Варшави. Кричевський погодився написати спогади [21]. Нарада ухвалила: «З огляду на те, що склад редколегії зменшився через смерть Д.М.Щербаківського одним членом, а також на те, що складання бібліографії й списку творів і зносини з багатьма авторами в Союзі й за кордоном потребують особливої уваги й великого листування – просити Я.І.Стешенка [у]війти у склад редколегії». Ще одна ухвала стосувалася перекладу російськомовних статей: «Доручити перекладання статтів, писаних російською мовою, Я.І.Стешенкові за нормами Д.В.У.» (Арк. 3 – зв.). В архіві Федора Ернста зберігся передрук українського перекладу статті Степана Яремича «Місце Нарбута в українському мистецтві» з правкою Стешенкової тітки письменниці Людмили Старицької-Черняхівської та Ернста [22], а також рукопис перекладу статті Еріха Ґоллербаха «Сільвети Нарбута», писаний рукою Стешенка [23]. У моїй збірці – фраґмент його перекладу статті П.І.Нерадовського «Г.І.Нарбут і його книги для дітей». Стаття датується січнем 1925 року.

На нараді 27 грудня 1927 року Стешенко інформував про листи Ґоллербаха й Еттінґера щодо їхньої участі у виданні. Було вирішено зробити (для Ґоллербаха?) фото з гербів та силуетів у Всеукраїнському Історичному музеї, а від окремої статті про лубки й плакати відмовитися. Стешенко інформував також про місця зберігання нарбутівських ориґіналів за кордоном. А.Середі було доручено звернутись до П.І.Холодного [24] з проханням дати інформації й матеріал про кальки (?) з архіву колишньої Експедиції заготівлі державних паперів [25], що зберігались на той час у Львові [26], й просити його допомогти зафотографувати матеріали. Крім того, Стешенко мав подати адреси закордонних установ, що могли надіслати зразки паперу для видання. Мав довідатися адреси російських еміґрантів, старших Нарбутових приятелів по «Світу мистецтва» І.Я.Білібіна та А.Н.Бенуа й написати Володимирові Січинському [27] у справі статті про Нарбутову меморіальну графіку [28] (Арк. 4 – зв.).

У цей час наради відбувались особливо часто [29]. 4 січня 1928 року Середа розповів, що ДВУ відмовилось замовляти папір за кордоном. Стешенкові було доручено просити видавництво про всяк випадок збільшити кількість замовленого паперу на два аркуші, а також збільшити кількість крейдяного паперу й просити 4 кольорові ілюстрації на крейдяному папері (Арк. 5).

15 лютого наспіли новини у Стешенка. Він поінформував про брак паперу на ринку, розповів, які надійшли пропозиції від німецьких фірм. Ленінградці Орлов і Ґалактіонов дали щодо паперу відповідь неґативну. Відтак Середі й Ернстові було доручено звернутись до працівників московського ГИЗ'у, щоб з’ясувати можливість придбання паперу в Москві або виписання його з-за кордону. Стешенкові було доручено замовити статтю Таранушенкові. Він інформував про листи Ґоллербаха й Січинського. Було ухвалено просити ДВУ заплатити за потрібні Січинському фотографії, а останнього сповістити про характер і особливості ориґіналів. Стешенко повідомив про лист, одержаний від Музею НТШ, а також про згоду ДВУ полагодити з ним справу. Ернст і Стешенко розповіли, що статті П.І.Нерадовського, С.П.Яремича [30] й С.М.Трійницького вже перекладено. Ернст одержав статтю Ґоллербаха про силуети. Було вирішено прийняти її «з умовою скорочення деяких психологічних моментів й бажаність деяких додатків». Після редакційного перегляду було вирішено доручити Стешенкові зв’язатися з Ґоллербахом (Арк. 6 – зв.). 24 березня було доручено Середі й Стешенкові виконати з фотографом Сталінським [31] зйомку для Січинського. Стешенко оповів про відповідь Зайцева, – йому доручили просити Зайцева подати свою статтю якнайшвидше (Арк. 7). У березні 1928 року Ернст звернувся до відомого московського видавничого діяча Івана Лазаревського з проханням допомогти в одержанні високоякісного паперу, зокрема пелюри 15 стіп і фарбованого паперу 10 стіп. Прохання українських діячів пройняло Лазаревського, – все-таки і в його жилах текла українська кров. Одержавши підтримку комерційного директора Ґознаку С.С.Єрмолаєва, 1929 року видавництво одержало від Ґознаку текстовий і прокладочний папір найвищої якості. Як писав Лазаревський, вийшло це «майже чудом, – бо ґознаківський папір мають лише в найрідкісніших випадках» [32].

 

 Як у кожній великій справі, де брало участь багато людей, то одна, то друга дійова особа затримувала. 1 липня 1928 року Ернст скликав нараду редколегії, де було вирішено перенести остаточний термін подачі матеріалу на 20 вересня. На той час більшість тексту було вже зібрано, перекладено, переписано й остаточно зредаґовано. Частина матеріалу мала надійти в середині серпня. Статті Середи й Ернста не були готові через завантаженість адміністративною роботою – першого як в.о.директора Картинної галереї за багатомісячної відсутності А.С.Дахновича, другого як уповноваженого Наркомосу у справах експорту старовини й мистецтва за кордон [33]. Матеріали почали здавати до ДВУ 27-28 листопада 1928 року. Серед них були статті Ернста, Яремича, Нерадовського й, мабуть, автобіографія Нарбута [34]. У 1929 році виникли якісь особисті конфлікти уже з друкарнею. 20 липня 1929 року керівник першої фото-літо-друкарні [35] Данеляк звернувся до ДВУ з проханням призначити іншого технічного керівника для ведення справи,

«бо тов. Середа, на якого покладено цю роботу, так веде її, що ми не зможемо закінчити її до зазначеного терміну». На той момент ще не було набрано жодного аркуша, бо Середа, мовляв, затримував усю справу [36].

Справа з виданням, на жаль, затяглася. Знищено його в кілька прийомів. На першому етапі скорочень було викинуто декілька статей, переважно ленінградських авторів, оскільки вони, як відзначалося, «методологічно безнадійно застаріли», хоч деякі були вже й набрані.

Документація щодо нарбутівського збірника сягає початку 1930-х років. Збереглася посвідка державного видавництва «Мистецтво» від 3 березня 1932 року ч. 76 (директор Цеханівський) про відрядження Стешенка до Києва «в справі видання монографії про Г.Нарбута». Є й ще пізніші відомості. Крім уже викинутих зі збірника ленінградських матеріалів, видавництво вирішило вилучити ще Нарбутову автобіографію, статтю Ф.Ернста, С.Таранушенка, С.Яремича й спогади В.Кричевського. Таким чином, у складі збірника лишалась передмова, стаття І.Врони [37], новий життєпис, замовлений Ернстові, стаття А.Середи, резюме та Стешенків бібліографічний покажчик, доведений, таким чином, до 1932 року. Згадується також «майже вичерпний список творів» Нарбутових. У Ернстовому щоденнику під 26 березня 1931 року занотовано: «Стешенко закінчує працю над списком творів Нарбута» [38]. Ці матеріали не збереглися й лишаються невідомі.

 

Г.Нарбут. Обкладинка часопису

 

Загострення ідеологічної боротьби в передчутті репресій висунуло націонал-комуніста Врону наперед. Його стаття перетворилась на передмову-«паровоз» [39]. 24 листопада 1930 року редактор ЛІМ'у повідомив Ернста:

«т.Врона надіслав передмову до монографії Нарбута і просить Вас переглянути її і[,] коли треба[,] – то дещо додати ([що,] на Вашу думку[, буде потрібно]). Дуже прошу[,] зробіть це в найкоротший термін тому, що книжка вся набрана» [40].

У паперах п.Орисі Стешенко зберігалися колись коректурні листки, на яких пощастило виявити фраґменти статті Врони. Інші відбитки зі статею С.Таранушенка належали свого часу останньому [41]. На жаль, стаття Врони була малоцікава, кон’юнктурно політизована, – все ж таки ці листки являли собою речовий слід останньої версії збірника. Наприкінці 1932 року Ернст знову звернувся до Лазаревського з проханням допомогти в одержанні паперу, оскільки через зміни у складі збірника видавництво стало перед перспективою додруковувати кінець книжки на іншому папері: «Ясна річ, – писав він, – що перший примірник «Нарбута» надішлемо Вам, адже без паперу, як відомо, найкращі наміри нездійснимі». Та на цей раз Ґознак жодних надлишків уже не мав, і 28 грудня Лазаревський відповів відмовою.

 У щоденнику Ернста знаходимо запис від 6 серпня 1932 року: «Був Я.Стешенко по справах видання Нарбута» [42]. 15 грудня: «Був разом з Стешенком в друкарні в справі друкування Нарбута. Розшукують кліше й видруковані аркуші. Ввечері був у т.(!)Врони в справі видання Нарбута (відмовився від редаґування)». І між 16-23 грудня: «Був кілька разів Стешенко в справі друкування Нарбута» [43]. 29 травня 1933 року Стешенко писав Ернстові: «Отже, кінець-кінцем з великого задуму – вийшов самий справжній «пшик», але я ще не зовсім переконаний, що й в такому вигляді нещасне видання побачить світ» [44]. 1 червня 1933 року директор виділеного з системи ДВУ видавництва «Мистецтво» Радлов, редактор Лебідь і невідомий на ймення завідувач виробничим сектором просили Врону ще раз остаточно переглянути його статтю й пускати її до друку, оскільки 1 вересня 1933 року книга мала вийти на ринок [45]. На жаль, Стешенко як у воду дивився. Наприкінці 1933 року авторів було поарештовано [46], тож 1934 року підготовку нарбутівського збірника за участю «ворогів народу» Врони, Ернста, Стешенка та інших Євген Холостенко назвав притупленням більшовицької пильності [47]. Видрукований тираж збірника було знищено [48].

Примітки

1. Текст відкритого листа київських вчених з приводу загибелі Щербаківського див.: Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К., 1991. С. 412-414. Пор.: Рябий М. Незабутня зустріч // Народна творчість та етнографія. 1971. № 5. С. 105.

2. Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ. 1926. С. 8.

3. Лернер Н. Памяти Г.И.Нарбута // Современное обозрение. Пг., 1922. Октябрь. № 1. С. 12.

4. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 20. Експозиція трималась до початку арештів (1933). 29 березня 1932 року Ернст занотував у щоденнику: « З 12 до 5 працював в Музеї на вист.[авці] Нарбута [Стефан] Таранушенко, давав йому пояснення. Була В.П.Нарбут в справах забирання з виставки речей».

5. Білокінь С. Федір Ернст // Сучасність. 1990. Липень-серпень. Ч. 7-8 (351-352). С. 95.

6. Див.: Білокінь С. Щоденник Федора Ернста як пам’ятка української культури 1920-30-х років // Північне Лівобережжя та його культура ХYIII – початку ХХ століття: Тези доповідей та повідомлень. Суми, 1991. С. 49-52.

7. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 18.

8. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 91 зв.

9. Крыжановский Б.Г. Перечень изданий с рисунками Г.И.Нарбута // Каталог выставки произведений Г.И.Нарбута. Пб., 1922. С. 52-69; Нотгафт Ф.Ф. Список работ Г.И.Нарбута // Там же. С. 70-80.

10. Протилежний сучасний приклад – описуючи видання з других рук, бібліографи Книжкової палати (Н.Дехтярьова та ін.) у серії «Етноси України» астерисків не вживають. Це маскує міру автентичності бібліографічних описів, приховує зони, де вірогідні помилки. Але вибірковий аналіз ставить усе на свої місця.

11. Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів. С. 112. Пор.: НБУ. Архів. Оп. 2. Од.зб. 4.

12. На примірнику цього акту, що зберігається в мене, стоїть підпис Андрія Винницького і печатка Всеукраїнського історичного музею. Повністю документ публікується у журналі «пам’ятки України».

13. Антонович Д. Культ Нарбута і мистецтво нової української книги // Книголюб. Прага, 1927. Кн. І. С. 23.

14. ІМФЕ. 13-5. Од.зб. 421. Арк. 5 – зв. Проект угоди написано рукою Ф.Ернста. Він звернувся до свого старшого товариша Д.Щербаківського з проханням перекласти угоду на українську й, коли треба, щось до неї додати.

15. Кирнарський мешкав у Ленінґраді і близької участі в українському виданні звідома не міг брати. Скільки відомо, жодних спогадів про Нарбута ніколи не написав. Його збірки загинули під час війни, а сам він помер, евакуюючися з блокованого міста. Див. про нього: Голлербах Е. Графіка Марка Кирнарського // Бібліологічні вісті. 1926. № 2. С. 68-72.

16. Маловідома особа, приїздив до Києва у зв’язку з вилученням музейних коштовностей для продажу на експорт. У щоденнику Ф.Ернста від 26 травня 1928 року занотовано: «У Держторгу – приїзд комісії з Ленінґрада (експерти та з Харкова Маневич). Огляд придбаних Держторгом річей в їх помешканні та в ломбарді» (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 72 зв. – 73).

17. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од.зб. 421. Арк. 2.

18. Л-[юбчен]ко Арк. Монографії про Г.Нарбута // Нова книга. Х., 1925. № 3. С. 48.

19. Стаття С.Таранушенка «Мотиви старого українського мистецтва в творах Нарбута» датується 15 січня 1928 року (ІМФЕ. Ф. 13-4. Од.зб. 247). Остаточний передрук українською мовою з правкою Ф.Ернста. На звороті останнього аркуша: 67 500 др.зн.

20. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од.зб. 422. Арк. 2 – зв. 11 грудня 1927 року на нараді редакторів при київській філії ДВУ Врона, Ернст і Середа запропонували ввести до складу редакторату й Стешенка (ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 22. Арк. 6).

21. Опубліковано: Кричевський Вас. Нарбут в Українській Академії Мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 55-57; Ч. 2. С. 17-19. Датуються 22 червня 1928 року.

22. ІМФЕ. Ф. 13-4. Од.зб. 237.

23. Там само. Од.зб. 243.

24. Див.: Голубець Микола. Холодний. Львів: Укр.мистецтво, МСМХХYI. 25 с., 4 вкл.; Свєнціцкий Іларіон і Драґан Михайло. Про П.І.Холодного. Львів, 1931. 16 с. (Відбитка з «Діла», 25-28 березня 1931); Петро Іванович Холодний, 1876-1930: Катальоґ посмертньої виставки праць / Вступна стаття і впорядкування Михайла Драґана. Львів: Накладом Комітету, 1931. 32 с., 10 арк. іл. У моїй збірці перша брошура має власницький підпис Ол.Новицького, на другій напис: «Для ограниченного пользования».

25. Про її діяльність див.: Георгій Нарбут і українська поштова марка // Пошта і філателія України. 1996. N 1. С. 17-19: іл.

26. Архіви Експедиції було вивезено до Тарнова. Узимку 1926 року в місці сховку тріснула рура, й вода попсувала пакети з рисунками. На доручення П.Холодного Павло Ковжун у лютому 1928 року привіз їх до музею НТШ до Львова, куди їх було здано як депозит. Там речі було відчищено й знято з них грибок (Виставка сучасної української ґрафіки: Катальоґ. Львів: АНУМ, 1932. С. 14). Після війни ці матеріали було знищено (див.: Арофікін Володимир, Посацька Данута. Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові. К.; Львів, 1996).

27. Див. про нього: Кейван Іван. Володимир Січинський архітект, мистець-графік, мистецтвознавець, дослідник. Торонто: Євшан-зілля, 1957. 80 с.

28. Рукопис статті В.Січинського «Меморіяльна графіка Г.Нарбута» зберігся (ІМФЕ. Ф. 13-4. Од.зб. 236).

29. Видавництво зробило оповістку: Збірник про Г.І.Нарбута // Червоний шлях. 1928. № 2 (59). С. 149. Матеріали прохали надсилати до УНІК'у на ім’я Яр.Стешенка. Те саме: Пролетарська правда. 1928. 19 січня. № 16 (1928). С. 4; Наше слово. Полтава, 1928. № 1. .

30. Ориґінал статті Яремича зберігається в його архіві: Державний Ермітаж. Ф. 5. № 63. Датується 30 січня 1925 року. Український переклад – ІМФЕ. Ф. 13-4. Од.зб. 237.

31. М.П.Сталінський виконував фотороботи для вид.: Українське малярство ХYІІ-ХХ сторіч: Провідник по виставці / Під ред. й з вступним нарисом Ф.Ернста. К., 1929. Обкладинка В.Г.Кричевського.

32. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 45. Арк. 15, 17; Од.зб. 101. Арк. 4.

33. Таємного листа з НКО у справі експорту з призначенням його на уповноваженого Ернст одержав 19 березня 1928 року (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 63). У дальші місяці він був відряджений до Житомира, Бердичева, Умані, Ніжина, Чернігова й Харкова «у справах охорони інтересів Наркомосу й музеїв у цій справі» (ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 22. Арк. 10 – зв.).

34. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од.зб. 421. Арк. 4.

35. Друкарня містилась на Сінному майдані, 14. Див.: Справочная книга Весь Киев на 1926 год. К., 1926. С.125. На той час керував нею А.П.(О.П.?) Сліпенький.

36. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 101. Арк. 3.

37. У ті часи Іван Іванович Врона (1887 – 1970) виступав більше в ролі партійного функціонера (1920 року перейшов від боротьбістів до більшовиків). 1919 року входив до колегії прокурорів київського ревтрибуналу, потім до Наркомюсту УСРР. Був директором Музею Мистецтв ВУАН, з 1924 – першим ректором переформованого Київського художнього інституту. 18 квітня 1927 року Ернст записав у щоденнику: «В ДВУ 1 1/2 годинна розмова з Лакизою в надії обійтися в редакційній колегії нарбут.[івського] збірника без Врони (не пощастило)». Оскільки Врона був репресований, це ніби прирівняло його до «старих» гуманітаріїв.

38. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 86.

39. За кілька років ставлення до Врони змінилося. Зацитувавши його статтю з нарбутівського збірника, А.Хвиля написав:

«Замість того, щоб показати, хто був Нарбут, що він робив, яку епоху він хотів відтворити, Врона говорить, що Нарбут, бачите, хотів дати національну форму українському мистецтву, але революція, наша радянська дійсність поставили над цим хрест. Нарбут загинув, одійшов у минуле, і за цим минулим каркає ворона – націоналістична «Ворона» (Хвиля А.А. Образотворчий фронт // Образотворче мистецтво. Альманах 1. Х.; К.: Мистецтво, 1934. С. 38).

Є.Мамолат, у свою чергу, узагальнював, що в Київському художньому інституті

«до його реорганізації в 1930 році […] під керівництвом контрреволюційного націоналіста Врони звив собі у свій час тепле кубелечко націоналізм і войовничий буржуазний формалізм, що протягом довгого періоду глушив усяку творчу ініціативу, спрямовану на створення справді зрозумілого й любимого масами мистецтва. Відгородивши Київський Художній Інститут китайським муром від вимог бурхливої соціалістичної дійсності, контрреволюціонер Врона, як відомо, намагався спрямовувати наше мистецтво на той шлях, яким ішло і йде до остаточного розкладу буржуазне мистецтво капіталістичного Заходу. Конкретна практика тут не відставала іноді від цих «теорій» Врони» (Мамолат Є. Образ В.І.Леніна в мистецтві Радянської України // Образотворче мистецтво: Альманах 2. К.; Х., 1934. С. 46-47; пор. с. 8).

40. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 22. Арк. 15.

41. Фраґментові коректури відповідали сторінки 40-58. 19 травня й 21 червня 1972 року я звірив текст машинопису, що зберігається в архіві Ернста, з текстом цієї коректури. 11 липня 1975 року датується акт передачі на державне зберігання до рукописного відділу ЦНБ АН УРСР архіву Таранушенка, збірки його книжок та збірки графіки – «в присутствии доверенных лиц дарителя – аспиранта МГУ Белоконя С.И. и заведующей фондами музея Т.Г.Шевченко Чумак К.В.». Реально – ще задовго до складення цього документу – я зформував для передачі рукописи, відібрав книжки й склав каталог мистецьких творів. Все майно лишалось у Стефана Андрійовича до кінця його життя. Ми з К.В. підписали потім такий, доданий для «пущей важности», тільки дещо недоладно сформульований пункт про те, що «факт передачи всех групп материалов на государственное хранение в Центральную научную библиотеку Академии наук УССР, указанных в этом акте, удостоверяем». Коректура зникла в помешканні вченого разом з працею Іл.Свєнціцького «Початки книгопечатання» та деякими іншими коштовними виданнями першого чи другого дня після його смерті, що сталася 13 жовтня 1976 року. Архів я потім обробив, працюючи у штаті відділу (1979-81).

42. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 103 зв.

43. Там само. Арк. 105 зв. – 106.

44. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 83. Арк. 6.

45. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 22. Арк. 19.

46. Удова Федора Ернста розповідала у своїх споминах: «23-го жовтня 1933-го року вранці Ф.Л., як звичайно, вирушив у видавництво Академії, але додому більше не повернувся» (Машинопис цих споминів я одержав від авторки разом з листом від ). Пор.: Нестуля О.О. Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К., 1991. С. 108.

47. Холостенко Є. Етапи зростання: Основні моменти розвитку мистецтва Радянської України за 16 років // Образотворче мистецтво. Альманах 1. Х.; К., 1934. С. 136.

48. Цей факт мені потвердив потім і Григорій Іванович Коляда. 30 березня 1986 року з колекції М.А.Ґрузова я одержав випадково збережений примірник цього видання – с. 9-72 тексту із статтями Ернста (с. 9-31; те саме – ІМФЕ. Ф. 13-7. Од.зб. 605), Яремича (с. 32-39), Таранушенка (с. 40-58). Нерадовського (с. 59-71) та Мітрохіна (с. 72), а також 43 арк. ілюстрацій. На бережках трапляються різко критичні нотатки котрогось із попередніх читачів. Жодного іншого примірника, навіть такого неповного, як цей, я ніколи не бачив.  

http://www.s-bilokin.name


Г.Нарбут у труні, Київ, 1920 (публікується вперше) [ 127 KB ]
похорон Г.Нарбута, Київ, 1920 (публікується вперше) [ 210 KB ]
похорон Г.Нарбута, Київ, 1920 (публікується вперше) [ 186 KB ]
похорон Г.Нарбута, Київ, 1920 (публікується вперше) [ 156 KB ]



Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home