Вхід для користувачів
 




22 лютого 2011

Улас Самчук. 106 років потому

Яке блаженство і який то біль –

Людської пристрасті терпке причастя...

Але чи є, скажіть, великим щастям

Творить шедеври у краю рабів?

Віншують новелістів королі,

У троннім залі – урочисті речі,

Та не тобі. У тебе – хрест предтечі

Лауреатів вільної землі.

Лідія Рибенко  „Уласові Самчуку”

День рідної мови, котрий відзначав учора світ,  волиняни перетворили у літературний тиждень. Неспроста – адже полум’яна Леся Українка народилась 25 лютого у волинському Звягелі(Житомирщина) і зростала у волинському Колодяжному(Волинь), а не менш відомий Улас Самчук народився 20 лютого у волинській Дермані(Рівненщина)  і  згодом пізнавав цей світ у волинській Тилявці(Тернопільщина).  Видатну поетесу українці вшановують на офіційному рівні, про видатного прозаїка скромно мовчать. І це після того, як уже  здавалося: глиба Самчукової творчості повернулася з небуття, а його добре ім’я  неординарного митця, котрий свого часу не отримав Нобелівської премії власне лише через відсутність громадянства (України як держави тоді не існувало), поновлене. А все ж  і  після смерті він лишається вигнанцем -  його бажання спочити у рідній землі не можуть зреалізувати рідні і земляки. Досі – не дійшли руки, тепер – знову „не час”...  

Улас Самчук. 106 років потому

Не дивно. У 2005-му Верховна Рада не ухвалила запропонованого  рішення про відзначення 100-річчя від дня народження Уласа Самчука. Що й казати про нинішній парламент?

Самчукові закидають колаборанство.  Але чому в такому випадку не є колаборантом  радянський розвідник – обер-лейтенант Микола Кузнєцов, через провокативні дії якого у Рівному та Львові загинули тисячі патріотів та інтелігентів  Волині і Галичини? Натомість ім’я редактора газети „Волинь”, котра виходила в окупованому нацистами Рівному, знову намагаються або очорнити, або стерти з нашої пам’яті. Але ж існує задокументований запис промови Самчука під час відвідин Тилявки у 41-му, де він розповідає односельцям про ворожу реакцію нацистів на проголошення Незалежності України 30 червня 41-го року.  Самчук оповідає про арешти Бандери і Стецька, розстріли інтелігенції і застерігає земляків „не тішитися” приходом нової окупаційної влади, а створювати загони Української  Повстанської армії.  З посиленням тиску окупантів Самчук був змушений все більше вдаватися до алегорій, що призвело спочатку до його арешту, а потім і до закриття самого видання, - розповідає дослідник його творчості, літературознавець Ярослав Поліщук. „Боротьба українців за Незалежність у воєнному часі виглядає цілком легітимно, а в її рамках – також особиста діяльність Уласа Самчука, пов’язаного із середовищем ОУН Мельника. Самчук здійснював програму культурного відродження, яку поставила собі ОУН однією з цілей” – наголошує Ярослав Поліщук.

Редагуючи „Волинь”, Улас Самчук  скористався можливістю пробудити українців, приспаних і заляканих за півтора „радянських” роки, до прагнення Волі.  Власне, чи ті, хто таврує його визначенням „колаборант”, читали його легендарну „Волинь”, чи дослухалися до болю, яким пронизаний роман „Марія” з лише однією з-поміж мільйонів історій Голодомору? Чи  хоч що-небудь чули про його статтю “ Так було - так буде!”, котра з’явилася у  “Волині”  22 березня 1942 року і спричинила звільнення з редакторства і арешт Уласа Самчука?

Та схоже, належні висновки, які, за словами героя самчукової трилогії «OST», зможе робити «лишень майбутність і лишень там, удома», українська людність знову віддаляє від себе, бо, втомлена взаємопоборюванням,  не помічає катастрофи духовної. 

По краплині

Улас Самчук вперше покинув Україну на початку тридцятих років,  а після навчання у Празькому Вільному університеті разом Оленою Телігою повернувся додому нелегально вже у 41-му.  Нині ж він щоразу повертається додому у рівненському альманахові „Погорина”, своїх перевиданих, а в Україні часто виданих уперше книгах.   Рівненські, тернопільські, острозькі видавці щоразу розкривають землякам досі незнані ними сторінки Самчукової творчості і біографії. Самчукові твори  і  дослідження про нього та його творчість зайняли центральне місце в ярмарку Галицько-волинських книжників, приуроченому у Шумську до Дня рідної мови і Дня народження Уласа.  У ці дні волинська письменницька  громада традиційно потяглася до Дерманя, Тилявки, Рівного, Острога. За кілька днів в Національному університеті „Острозька академія” відбудеться перший міжнародний симпозіум з канадознавства, одним із напрямків роботи якого будуть дослідження творчості й життя Уласа Самчука.  

А тим часом лише за два роки існування музею Уласа Самчука  у Рівному його працівники видали 12 книг із бібліотечки музею, а також  спогади про видатного земляка і  путівник про експозицію. „Ми видаємо твори тих письменників, котрі співпрацювали з Уласом Самчуком у Рівному в 41-43-х роках, - розповідає директор музею, укладачка книги Інна Нагорна, - вони відомі за межами України, а тут більшість із них ніколи не видавалися. Сьогодні це – соратниця Самчука, „поетка лицарської честі” Оксана Лятуринська”.

„Вірші О.Лятуринської – глибоко історіософічні, - пише в післямові до книги письменник Анатолій Криловець. – Навіть на сучасність вона дивиться крізь імлу віків”.  Це про неї щиро відгукувався Євген Маланюк: „В нашій винятковій добі...  постать Оксани Лятуринської уявляється однією з найяскравіших „жон руських” нашої поезії”.  У шкільній програмі її твори вивчають серед письменників Празької школи, але жодної книги в Україні досі не було видано.   Примітно, що книгу „Гляньте у правічне батькове лице”, як і кожну книгу з бібліотечки музею, розпочинає сам Улас Самчук, котрий охарактеризував дві її перших збірки – „Гусла” і „Княжа емаль” як „справді емалеві малюночки зо всіма характерними своїми рисами. Короткість, барвність, лапідарність.... Чистота, ясність, майже побожна простота надають тим малюночкам своєрідного чару”.  Оксана Лятуринська, за визначенням Уласа Самчука, “набула ореол борця, який століттями буде стояти на сторожі найбільшої правди всіх правд, яким є Земля Предків, яку ми звемо мелодійним, звучним ім’ям – Україна”. Лятуринська – одна з міцних частинок „МУРу” - Мистецького українського руху – створеного Самчуком в еміграції.

На пам’ять українців заслуговує кожен, хто стояв тоді поряд із Самчуком у МУРі – вважає редактор і спонсор видання Євген Шморгун. Робота зі збору та поширення матеріалів триватиме, - запевнив письменник і повідомив, що збірки виходитимуть навіть без сприяння влади Літературному музеєві.  Власне, до видання збірки Оксани Лятуринської  долучився громадянин Росії, син депортованих до Сибіру волинян Леонід Струсь. А тим часом рівненський пластовий курінь імені Уласа Самчука   зібрав кошти на видання творів ще однієї соратниці письменника Антоніни Горохович –уродженки Рівненщини, яка творила український ПЛАСТ у світі. Тож наступна презентація – вже незабаром, а потому в планах письменницької організації – видання Самчукових п’єс.  

Того ж дня Музей Уласа Самчука поповнився  відреставрованим фільмом Олександра Довженка „Земля”, у якому знімалася і дружина Уласа Самчука Тетяна Прахова.  Фільм привезла зі столиці донька Тетяни Прахової Ірина.  Її присутність на святі, як і присутність земляків-дерманців, котрі бачили письменника, спілкувалися з ним, стали щорічною традицією у Рівному цього дня. Це ще й свідчення того, що від епохи, у якій творив Улас Самчук,  нас відділяє тільки умовна межа тисячоліть, натомість об’єднують досі не вирішені проблеми становлення держави.  „Нині, у той час, коли існує багато загроз українській мові, державності, культурі, кожен з нас повинен вибрати для себе філософію маленьких справ, філософію чину, і намагатися їх робити в силу своїх можливостей і талантів.  Адже і в Україні, і на Рівненщині, починають творитися  речі,  яких не можна допустити” – наголосила керівник Рівненської „Просвіти” Світлана Ніколіна

Кілька років тому у Рівному постав чудовий пам’ятник землякові, котрий прикрасив Театральний майдан, а неподалік у Будинку вчених відкрили Літературний музей Уласа Самчука з багатющими експонатами – документами, фотографіями, друкарською машинкою, побутовими речами Самчука, а ще  - з картиною відомого українського художника Федора Кричевського, з якою Самчук не розлучався упродовж усього життя.

Але нині традиційний літературний вечір „Свіча пам’яті”  вперше відбувся без владного представництва, ба навіть квіти до пам’ятника славетному землякові поклали лише справдешні читачі.

Хоча чи не є це найвищим визнанням?

Валентина Романюк,  журналіст, Рівне. 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home