Вхід для користувачів
 




6 січня 2011

Попередники Табачника: З історії українофобства (Михайло Юзефович і Валентин Маланчук)

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»

У довгій історії українофобства є кілька персон, яких варто час від часу згадувати. Вже хоч би через те, що їхні «тіні» мало не щодня з’являються на телеекранах від Луганська до Ужгорода і від Чернігова до Одеси. У них інші імена; на лацканах їхніх дорогих піджаків — значки народних депутатів України; зарплату вони отримують із українського держбюджету, проте це аж ніяк не заважає їм обслуговувати інтереси іншої країни. Вистачає українофобів і серед високопоставлених державних чиновників. Чого вартий хіба Табачник — міністр освіти, науки молоді і спорту України, ідеолог «русского мира» на теренах України! (Дмитро Табачник, до слова, зовсім не унікальна постать на тлі київської історії, багатої не лише на україножерські, а й на чорносотенські сторінки; 1905 року Леся Українка так і писала в одному з листів до Ольги Кобилянської: повертаюся в «розбитий чорною сотнею Київ»).

Колекція імен тих, хто відкидає довгі «тіні», велика. Цього разу назву лише два: Михайло Юзефович (1802—1889) і Валентин Маланчук (1928—1984). 

Попередники Табачника: З історії українофобства (Михайло Юзефович і Валентин Маланчук)

«ОБРУСИТЕЛЬ» ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО КРАЮ

Тарас Шевченко, як і багато хто з кіл київської інтелігенції 1840—1880-х рр., називав «киевского Юзефовича» «предателем» (див. запис у щоденнику поета від 6 травня 1858 року). Він не міг не пам’ятати про ту роль, яку відіграв помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович у 1847 р., коли жандарми розгромили Кирило-Мефодіївське братство. Нагадаю: 3 березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров, який винаймав помешкання у будинку протоієрея Андріївської церкви Завадського, «настукав» попечителю округу О. Траскіну на свого сусіда Миколу Гулака, чиї розмови він підслуховував. У Гулака збиралися ті, кого незабаром звинуватять у протиурядовій змові. У студента Петрова прокинувся азарт агента: увійшовши в довіру до «братчиків», він вивідав від них усе, що зміг, і пішов до начальства. Отже першими, хто довідався про таємне товариство, були Траскін і Юзефович. Вони і взяли в «стукача»-ентузіаста необхідні письмові свідчення. Так було покладено початок справі «Об украйно-славянском обществе».

Микола Костомаров згадував, що коли дійшло до арештів, Юзефович охоче виконав роль провокатора. «Возвратившись... домой (із церкви, де через день мало відбутися вінчання М. Костомарова та А.Крагельської. — В.П.), я отправился в свою спальню, но не успел раздеться, как вошел ко мне помощник попечителя учебного округа Юзефович и сказал: «На вас донос, я пришел вас спасти; если у вас есть что писанного, возбуждающего подозрение, давайте скорее сюда». За свои бумаги в кабинете мне нечего было бояться, но я вспомнил, что в кармане моего наружного пальто была черновая, полуизорванная рукопись того сочинения о славянской федерации, которую еще на святках я сообщил для переписки Гулаку. Я достал эту рукопись и искал огня, чтобы сжечь ее, как вдруг, незаметно для меня, она очутилась в руках моего мнимого спасителя (курсив мій. — В.П.), который сказал: «Soyez tranqulle («будьте спокійні». — В.П.), ничего не бойтесь». Он вышел и вслед затем вошел снова, а за ним нахлынули ко мне: губернатор, попечитель, жандармский полковник и полицмейстер. Они потребовали ключей, открыли мой письменный стол в кабинете, и попечитель, увидя в нем огромный ворох бумаг, воскликнул: «Mon Dieu! Il faut dix ans pour dechiffrer ces broiullons» («Боже мій! Потрібно десять років для розшифрування цих чернеток». — В.П.). Потом забрали мои бумаги и, завязавши их в потребованные простыни, опечатали кабинет, вышли из моей квартиры и велели мне ехать вместе с ними. Я едва успел подойти к матери, поцеловать ее оледеневшую от страха руку и сказал: «Прощайте» (Костомаров М. Автобиография. Бунт Разина. — К., 1992. — С.139).

Михайло Юзефович старався не тільки тому, що був ретельним чиновником, ревнителем інтересів самодержавного «Отечества». Він злякався. Адже нитки «змови» тяглися в стіни підвідомчого університету. Микола Костомаров викладав там історію (згадане Костомаровим «сочинение о славянской федерации» — то «Книга буття українського народу», програмовий документ кирило-мефодіївців). Буквально за кілька днів до скандалу учителем малювання до університету зарахували академіка Тараса Шевченка, чиї вірші, знайдені в «братчиків», особливо сполохали жандармів. А Пантелеймон Куліш узагалі був близьким до Юзефовича: користувався його протекцією, листувався з ним. І навіть використав для сюжету свого історичного роману «Михайло Чарнишенко» родинну історію дружини Юзефовича Ганни Максимівни, у дівоцтві — Гудим-Левкович!

Тепер блискуча кар’єра Юзефовича могла раптово обірватися...

Батько Михайла Юзефовича володів маєтностями у Пирятинському повіті на Полтавщині. Там, у селі Сотниківка, й народився майбутній «предатель». Навчався він у привілейованому Московському університетському пансіоні, після чого, за прикладом свого дядька, дивізійного генерала Д. Юзефовича, обрав шлях військової кар’єри. У 1826—1829 рр. служив у діючій армії, був ад’ютантом генерала Ніколая Раєвського, свого ровесника. На старості Юзефович любив згадувати про «п’ять-шість тижнів», проведені в тісному спілкуванні з Олександром Пушкіним, який у 1829 р. подався у подорож на Кавказ. Згадував і про дружбу з братом поета Левом. У повісті «Путешествие в Арзрум» Пушкін також мимохідь згадав «поета Ю.». Виходить, Михайла Юзефовича в молодості навідували музи! Цензор Олександр Нікітенко згадував у щоденнику, що його «друг юності» Юзефович якось написав драму «Мазепа», щоправда — невдалу.

1836 року Михайло Юзефович пішов у відставку, одружився і на чотири роки «осів» у Сотниківці. 1840 р. йому було запропоновано посаду інспектора казенних училищ, а ще через якийсь час — помічника попечителя Київського навчального округу. В коло його обов’язків входило, зокрема, заснування гуртожитків — «приютов обучающегося юношества» — для учнів гімназій. Але справжнім своїм покликанням М. Юзефович вважав обрусіння краю. Він став правою рукою київського генерал-губернатора Д. Бібікова, про якого писали: «Дмитрий Гаврилович... понял истинные задачи русской политики в крае, где еще недавно господствовали польские законы, где суд чинился на польском языке, а во многих правительственных учреждениях и переписка велась по-польски» (Див.: Юзефович М.В. Несколько слов об исторической задаче России. Изд.2-е. — К., 1895. — С.ІV).

Взагалі, Михайло Юзефович був помітною особою в Києві. В його будинку щоп’ятниці збиралася київська знать. Побував тут у гостях навіть знаменитий Оноре де Бальзак, який не раз приїздив до Києва. Кілька його листів до Юзефовича, напевно, увійшли до повного зібрання творів письменника.

Як спеціаліст із «обрусіння» М. Юзефович цікавився історією. У 1843 р. він був причетний до створення археографічної комісії. Є свідчення, що молодий М. Драгоманов навіть назвав був його серед просвітителів краю. Потім, звісно, шкодував.

У відставку М. Юзефович пішов 1851 року. Відтепер його час був цілком підпорядкований ідеї вивчення історії «Юго-Западного края». У 1857—1889 рр. Юзефович очолював комісію з розгляду стародавніх актів, яка, слід визнати, прислужилася історичній науці цінними науковими виданнями. Серед фахівців, які працювали в ній, був видатний історик Володимир Антонович (1863 р. його призначили головним редактором). З ініціативи комісії створено Київський центральний архів. Незадовго до смерті М. Юзефович ще встиг побачити, як на площі біля Софії відкривали пам’ятник Богданові Хмельницькому. Ідея увічнити гетьмана в бронзі належала Михайлу Максимовичу. Юзефович активно включився у реалізацію проекту, адже Богдан був для нього передусім тим, хто приєднав Україну до Московії. Це цілком відповідало його уявленням про патріотизм.

«Малороссы никогда не ставили родину (себто Україну. — В.П.) выше отечества (себто Російської імперії. — В.П.)», — писав він. Ця формула була його наріжним принципом: любити Україну можна лише як територію з її етнографічними особливостями, як місце свого народження. Але при цьому слід залишатися російським патріотом. Себе Юзефович позиціонував як «истинно русского» охоронця саме такого — великоросійського — патріотизму.

Тому й воював із тими, хто надавав «Родине» (себто — Україні) більшого значення, ніж він сам. Особливо бурхливу діяльність у боротьбі з українофільством Михайло Юзефович розгорнув у 1870-ті роки, коли було створено Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Юзефович вважав його «українським генеральним штабом політичного життя», оскільки десять членів відділу із сімнадцяти були членами київської «Старої громади». Їхні дослідження з історії, фольклористики, етнографії, статистики, археології демонстрували самобутність «малоросіян». Задумане генерал-губернатором О. Дондуковим-Корсаковим «изучение края» в інтересах «местной администрации» об’єктивно вело до самопізнання й національного пробудження українців. Восьмитомний «Архив Юго-Западной России», у якому вміщено документи з історії Правобережної України ХVІ—ХVІІІ століть, сім томів «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», підготовлені під керівництвом Павла Чубинського, «Исторические песни малорусского народа и примечания В. Антоновича и М. Драгоманова», праці мовознавців Олександра Потебні, Павла Житецького та Костя Михальчука, юриста Олександра Кістяківського, етнографа Олени Пчілки закладали той фундамент, що його мав на увазі М. Драгоманов, коли стверджував: «Україна сама себе ще не знає. Їй треба наукової і літературної праці, щоб себе пізнати...».

М. Юзефович вирішив, що терези двох патріотизмів можуть хитнутися в бік «Родины», а не «Отечества» (імперії). Він розгорнув бурхливу антиукраїнську діяльність, спрямовану проти діячів «Громади». Чи ж дивно, що 1874 р., коли в Києві відбувався Археологічний з’їзд, петербурзький професор Микола Костомаров не подав Михайлові Юзефовичу руки? Він добре пам’ятав «предателя» і знав, що в українських колах Юзефович має репутацію «старого доносчика» і «мерзавца».

Саме так називав його в своєму щоденнику відомий київський юрист Олександр Кістяківський. Ось кілька характерних записів.

24 квітня 1875 р.: «Вечером... отправился к Драгоманову. ...Он собщил мне, что Юзефович на обеде в честь Дондукова произносил реплики против украинофилов, указывая на Драгоманова, Житецкого, Беренштама, Чубинского как на людей опасных, говорил Дондукову: «Куда Вы смотрите?». /.../ Говорят, что Юзефович не на шутку приготовил донос в 3-е отделение».

10 березня 1876 р.: «Государь назначил комиссию («по малороссийским делам». — В.П.) из Тимашева, Потапова, Толстого и сюда же присединил старого доносчика Юзефовича. О сем назначении он об’явил Юзефовичу лично. Последний был вне себя от радости. Везде трубил, что он будет добиваться того, чтобы все, наиболее заявившие себя своими малороссийскими симпатиями, были высланы из Киева в Великую Россию...».

18 червня 1876 р.: «Неужели царская власть ищет поддержки у таких негодяев (як Юзефович. — В.П.)? /.../ Юзефович, по общему мнению, человек, способный плыть по ветру. Если бы восторжествовала революция, он бы и ей предложил свои услуги. Он предал Костомарова. Сделал донос на покойного Судовщикова. Он своими доносами произвел увольнение Драгоманова. Он по природе шпион и доносчик» (див.: Кістяківський О.Ф. Щоденник. — Т.1. — К., 1994).

М. Юзефовича вважають ідеологом Емського указу, підписаного імператором Олександром ІІ у травні 1976 р. На українську мову указ накладав суворі заборони: в Росію не дозволялося ввозити книжки, видані «на малорусском наречии»; не дозволялося друкувати твори і видавати книги українською мовою; під заборону потрапляли сценічні вистави й читання українською мовою. Табуювалися навіть україномовні тексти під музикальними нотами! Цей пункт, печально жартував О. Кістяківський, призначався спеціально для Миколи Лисенка...

«Истинно русский» патріот Михайло Юзефович міг тріумфувати.

Юзефович, до речі, був близьким родичем Тарновських: його рідна сестра — Людмила Володимирівна — була одружена з Василем Васильовичем Тарновським-старшим, «одноборщником» Гоголя (вони разом навчалися в Ніжинській гімназії), людиною вельми благородною. Коли В. Тарновського не стало, Юзефович написав про нього нарис-некролог, який було видано окремою брошурою. Чимало статей М. Юзефовича було надрукувано в газетах «Киевлянин», «Московские Ведомости», «День».

Своєрідним його заповітом можна вважати трактат «Несколько слов об исторической задаче России», знайдений уже «в бумагах покойного». Юзефович викладав тут свій погляд на історію царів (від Петра І до Олександра ІІІ), державний устрій Росії, місце церкви та освіти. Апологет самодержавної влади і запеклий противник ліберальних ідей, він вважав ідеальною уваровську формулу «православ’я, самодержавство, народність». Проте особливо цікаві — з огляду на нинішні реалії — міркування М. Юзефовича на тему «Росія і Європа». Росія уявлялася йому як місіонер, покликаний забезпечити «переход человечества от временного своекорыстного индивидуализма к окончательному христианскому братству». «Мы должны смотреть на себя не как на государство, а как на самостоятельную в мире единицу, как на особую часть света (Sic! — В.П.), — писав М.Юзефович. — (...) Во всех Европейских концертах наше solo может производить одни лишь диссонансы и, во избежание какофонии, мы вынуждены бываем прилаживаться в чужой гармонии и нередко урезывать из своей партии самые существенные ноты. Поэтому, чтобы исполнять ее целиком, без пропусков, нам необходимо выйти из пресловутого Европейского концерта и не принимать в нем никакого участия».

Нічого нового в такій позиції, зрештою, не було: радикальні гасла щодо «особого пути» Росії в ХІХ ст. звучали не раз. Звучать вони й тепер.

Патетичні, великодержавні в своїй суті, візії Михайла Юзефовича несподівано завершуються ...антисемітським пасажем. Уявляючи, як «охранительной силе (Росії. — В.П.) охотно подчинятся все народы», він раптом згадав про євреїв, які «веками эксплуатируют все человечество в интересах своей лично пользы». Це народ, «который возвел в догмат самый бессердечный талмудический эгоизм вместо христианского братства», тому, за Юзефовичем, він приречений на «историческую ликвидацию». Саме так — на ліквідацію: «С ним, совокупными национальными силами, нам не трудно будет покончить всякие счеты».

Так казав «истинно русский» київський патріот Михайло Юзефович, випереджаючи на кілька десятиліть творців Голокосту.

А про українців він нічого не казав. Нас для нього просто не існувало.

ПАРТІЙНИЙ ЖРЕЦЬ

Ще одна зловісна постать в історії українофобства — Валентин Маланчук. Найвища точка його кар’єри — посада секретаря ЦК КПУ (1972—1979). Віталій Врублевський, помічник першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, згадував, що це був партійний жрець, який «головну умову перемоги ідеології інтернаціоналізму» бачив у знищенні національної ідеї, у безнастанній і жорстокій боротьбі з націоналізмом, з «бандерівщиною» (Див. тут і далі: Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. — К., 1993).

Ще навчаючись у Львівському університеті, Маланчук заявив про себе як про бойового комсомольського активіста. Потім його взяли на партійну роботу. Своїм сходженням В. Маланчук завдячував першому секретарю Львівського обкому КПУ Іванові Грушецькому, в якого працював помічником. Грушецький мав серйозний вплив у владних структурах, які й сприяли кар’єрному зростанню його «учня».

Працездатність та ідеологічна непримиренність Маланчука були помічені. Він став головним ідеологом Львівщини. 1963 року видав у Львові товстезну монографію «Торжество ленинской национальной политики (Коммунистическая партия — организатор решения национального вопроса в западных областях УССР)». На неї звернув увагу «сам» Михайло Суслов, головний радянський ідеолог, сірий кардинал кількох генсеків.

«Завоювати» Москву для Валентина Маланчука було вкрай важливо. Тільки цього разу він перестарався і припустився тактичної помилки, що могла йому дорого коштувати. «Відчувши, що називається, «смак крові», він (Маланчук. — В.П.) друкує в московській пресі статті, в яких розглядає боротьбу з націоналізмом як одне з найважливіших завдань партії, — згадував В.Врублевський. — Тим самим він мимохіть підтверджував, що така загроза існує реально, всупереч сповідуваній керівництвом ЦК Компартії України офіційній доктрині про повне торжество інтернаціоналізму в республіці».

Виходило, що Маланчук «підставляв» керівництво республіки в очах Кремля! Реакція першого секретаря ЦК Петра Шелеста була відповідною: до Львова послали від ЦК групу в складі двадцяти п’яти(!) осіб для «фронтальної перевірки ідеологічної роботи». Очолював групу заступник завідувача відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ І.С. Орел. «Всю ідеологічну діяльність партійної організації вивернули до денця, — розповідав Врублевський, який також входив до складу групи. — Природно, виявили багато недоліків. Невдовзі після цього Маланчука зняли з поста секретаря обкому партії і перевели в Київ на посаду заступника міністра вищої освіти...». Сталося це 1967 р.

Здавалося б, політична кар’єра В. Маланчука пішла стрімко вниз. У Міністерстві освіти він відповідав за викладання суспільних наук. До того ж, Маланчук потрапив під нищівну критику за недавні службові зловживання: виявилося, що на свої монографії він витратив річний запас паперу, виділеного для цілої області! Дісталося завзятому ідеологові й за прорахунки в роботі на посаді секретаря Львівського обкому. Найдивніше, що тепер його критикували ще й за... ревізіонізм! Річ у тім, що в якійсь із праць жреця ідеологічної чистоти Маланчука згадувався український соціал-демократ початку XX ст. Володимир Левинський. «Нагорі» було вирішено, що характеристика Левинського в Маланчука розходиться з ленінською.

Рятуватися довелося «збереженням» у лікарні, а також листами в Москву і в київський «Білий дім» — Щербицькому. В. Маланчук відкидав звинувачення щодо начебто ревізіоністських оцінок ним постаті В. Левинського, а водночас сам переходив у наступ! В очах сильних світу сього він хотів виглядати як самовідданий борець із націоналізмом, який навіть у такій непростій для нього ситуації не випускає зброю з рук.

Маланчук — доносить і звинувачує! Звинувачує істориків Р. Іванову, І. Назаренка, Ю. Пінчука, а заодно — й М. Драгоманова та М. Костомарова, про яких ці дослідники писали. Одного (М. Драгоманова) вони, бачите, ставлять поруч із визнаними діячами революційно-визвольного руху, пропагандистами марксизму; другого (М. Костомарова) підносять до рангу прогресивного історика, хоча був він, звісно, автором «буржуазно-націоналістичних теорій». Дісталося від В. Маланчука й тим, хто в своїх статтях реабілітує «боротьбизм і шумськизм». Або, як колишній редактор журналу «Жовтень» Ростислав Братунь, приховує своє оунівське минуле...

Чистої води донос! В. Маланчук усе розрахував точно, навіть щодо акцентів на тому, що його батько, перший секретар райкому КПУ, загинув «в бою с бандеровской бандой»...

Свого листа Володимиру Щербицькому Маланчук написав одразу після несподіваної відставки Петра Шелеста. Він розумів, що настає його час. Під тиском І. Грушецького, який тепер займав високу посаду в Києві, а також зі згоди М. Суслова В. Маланчука висунули і обрали...

В. Врублевський намагався вигороджувати свого шефа В. Щербицького, подаючи ситуацію таким чином, ніби вибір за нього зробили інші. Насправді ж ідейна безкомпромісність В. Маланчука припала до душі й В. Щербицькому. Про це свідчила його резолюція на отриманому листі: «Думаю, что идейно-политические позиции т. Маланчука ни у кого из коммунистов-интернационалистов не могут вызывать сомнения, и вопросы он ставит в принципе правильно» (Див.: Овчаренко Ф. Спогади).

У жовтні 1972 р. Валентина Маланчука, колишнього секретаря Львівського обкому КПУ і вчорашнього заступника міністра освіти, призначили на посаду секретаря ЦК КПУ з питань ідеології. Але перед тим треба було звільнити з цієї посади Федора Овчаренка. Відомий хімік, академік, він недовго й протримався біля ідеологічного керма, всього чотири роки, з весни 1968-го починаючи. Тоді йому, як і належало, давали настанови М. Суслов і Л. Брежнєв. Головних вимог було дві: «тримати в центрі уваги і посилювати боротьбу з українським буржуазним націоналізмом і всіляко прискорювати асиміляцію української нації» (курсив мій. — В.П.). «З усього ходу розмови ставало ясно, що починається звинувачення в націоналізмі українського народу», — згадував свої тодішні враження Ф. Овчаренко (Овчаренко Ф. Спогади. — К., 2000. — С.163).

Восени 1972 р. в ЦК КПУ вирішили, що з поставленими завданнями Овчаренко не впорався, тому його звільнили з суворим присудом: «за серйозні помилки й недоліки». В. Щербицький у листі до ЦК КПРС писав, що з вини Ф. Овчаренка «в ряді випадків не давалась рішуча відсіч проявам українського буржуазного націоналізму й сіонізму»; сам же секретар загравав з творчою та науковою інтелігенцією і «навіть брав під захист деяких літераторів і вчених, які припускалися серйозних ідейних зривів». Об’єктивно ця негативна характеристика виглядає тепер як визнання певних заслуг Ф. Овчаренка перед демократією й українською справою.

В. Маланчук прийшов на місце «ліберала» Ф. Овчаренка як його антипод. У партійних колах він уже мав репутацію «спеца» з боротьби з УБН — українським буржуазним націоналізмом. Для Маланчука це було саме те, що треба, адже, як згадував помічник В. Щербицького Віталій Врублевський, «на боротьбі з націоналізмом багато хто робив кар’єру». Цілком вчасно з’явилася і монографія В. Маланчука «Исторический опыт КПСС по решению национального вопроса и развитию национальных отношений в СССР», видана в Москві (1972 р.). Її автор знову сподівався на підтримку Кремля, де сидів «вічний» Михайло Суслов. (Власне, без підтримки Москви, спецслужб кар’єра Маланчука могла б бути іншою. Це може видатися парадоксом, але влада, здавалося б, усесильних перших секретарів ЦК КПУ на нього поширювалася лише частково).

На посаді головного ідеолога Валентин Маланчук відзначився як архіпильний могильник усього живого в українській культурі. Посівши секретарське крісло, він узявся розставляти свої кадри на керівних посадах, від яких залежали справи в літературі. На посаду редактора «Літературної України» привів маловідомого журналіста Віталія Виноградського. Сталися зміни й у керівництві видавництв та журналів. Невдовзі перед призначенням Маланчука секретарем ЦК з посади голови Спілки письменників України пішов Олесь Гончар (21 травня 1971 р.), який зрозумів, що «неможливо дихати далі», тому краще вийти «з брудної гри»...

Кадри вирішують все — цю заповідь Маланчук затямив дуже добре...

Ідеологічним керманичем України В. Маланчук був шість із половиною років. Залишив він по собі чорний слід. У «Щоденниках» Олеся Гончара є запис про те, як одіозного україножера звільняли з посади, — сталося це аж у квітні 1979 р.: «Щойно повернувся з ЦК. Полегшено зітхнув. Нарешті спекались цього невловного, як тарган, Маланчука-Мільмана. Скільки зла завдав він нашій культурі! І як загадково довго тримався!.. Тепер — услід за Шамотою, Козаченком, Чалим — він летить шкереберть... «Слабо руководил... Недостаточно знал дела на местах... Не нашел общего языка с партработниками, с деятелями науки и культури...». От-от!

Сидів за спинами переднього ряду зіщулений під стіною, і все поблискував скельцями окулярів злобно, зловісно (коли про нього мовилось). Блідий як смерть. Гострий писочок пацючка ще більш загостривсь... Коли проголосували — геть! — встав і швиденько з президійного помосту перебіг у зал» (Гончар О. Щоденники. — Т.2. — К., 2003. — С.369).

Серед ідеологічних «бзиків» Маланчука згадують, зокрема, той факт, що він «редагував» Шевченків «Кобзар», викидаючи з нього такі «націоналістичні» твори, як «Великий льох»; забороняв уживати термін «Київська Русь» (запровадивши натомість термін «давньоруська держава»); підганяв українську мову під російську; замість пам’ятників запорозьким козакам й історико-культурного заповідника на острові Хортиця вимагав ставити монументи на честь «дружби народів» та робітничого класу; складав «чорні списки» письменників, яких не слід видавати... За часів Маланчука переслідування творчої інтелігенції узагалі сягнуло апогею. Згодом цю ідеологію остракізму, підвищеної підозріливості на грунті ненависті до всього українського й примітивного тлумачення інтернаціоналізму назвуть «маланчуківщиною»...

Після «падіння» Маланчук опинився на посаді завідувача кафедри історії партії в Київській політехніці. А закінчив він кепсько: запив і через недовгий час, не забутий у своїй безславності, помер.

***

Що спільного між цими двома попередниками Дмитра Табачника — Юзефовичем і Маланчуком? Передусім, обидва вони були вірнопідданими імперії: один — Російської, другий — Радянської. А оскільки обидві ці імперії «перемелювали» й русифікували народи, то це означає, що й оборонець «православ’я, самодержавства і народності» Михайло Юзефович, і комуніст (атеїст) Валентин Маланчук сходилися в головному: вони служили ідеї російської великодержавності (у другому випадку злегка замаскованої під «советскость» і «социалистическую родину»).

Сфера, в якій ці двоє діячів знайшли для себе точку прикладання сил, — ідеологія. Вони розуміли значення гуманітарної політики, тому «відзначилися» й на ниві освіти та науки. Обоє намагалися контролювати історичну свідомість суспільства, жорстко (і жорстоко) коригуючи її відповідно до тих ідеологічних схем, слугами яких були. І Юзефович, і Маланчук були бійцями ідеологічного фронту, покликаними «кальоним желєзом» випікати те, що в їхніх очах було «украинофильством», «сепаратизмом», або ж — українським буржуазним (чомусь неодмінно «буржуазним», з класовою «підкладкою»!) націоналізмом. Казуїстика полягала в тому, що національне ототожнювалося з націоналістичним. Через те плацдарм для боротьби був широким; «націоналісти» чигали скрізь і всюди, особливо в середовищі студентства й недобитої «украиноязычной» інтелігенції. І кумири в них — теж «націоналісти»: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка — і далі відповідно з каноном. Скільки роботи для ревного великодержавника! Випалена земля мала бути скрізь, де звучить українська мова, де видаються українські книжки, ставляться українські вистави. Все мало стати спільним, єдиним — історична пам’ять, мова, церква, спосіб мислення. Ніякої України — тільки «русский мир»!

Вже й українській державності незабаром 20 років, а ми ще досі все це «проходимо»... 

www.day.kiev.ua




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home