Вхід для користувачів
 




25 грудня 2010

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ТРЕТЯ

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ТРЕТЯ

            Щоправда, траплялося, я відкривав забрало і витягав дулю з кишені. Так сталося з моєю статтею в журналі «Всесвіт». Статтю про художників 1920-х років подав я головному редакторові Коротичу. У верстці я з подивом побачив трафаретні компліменти комуністичній партії, поміж яких були не такими помітними імена ще донедавна заборонених авангардистів. – Так годиться, - пояснив мені Коротич. - Читачі візьмуть незнайому їм інформацію і легко проминуть банальні заклинання. Інакше статтю не дозволять друкувати. Дві ночі я не спав і думав, чи варто продавати душу дияволу. Переміг здоровий глузд. Нехай люди дізнаються про нашу історію більше. Єдине, на що я не погодився, це на слова «петлюрівська нечисть». В мене було сказано «петлюрівці». Коротич погодився на мою вимогу. Коли я цю публікацію розсилав друзям, я викреслював в тексті те, чого   не писав. До честі Коротича, він був культуртрегер і вибирав аж до стелі всі культурможливості.

           А повністю сміливим я був лише одного разу. Коли на вимогу Щербицького руйнували грандіозний рельєф «Реквієм» Ади  Рибачук і Володимира Мельниченка, в Москві пленум Спілки художників поставив на обговорення мистецьку вартість цього твору. Багато київських інтелігентів надсилали до Москви телеграми на захист митців. Я теж відбив телеграму і отримав квитанцію на 1 руб 70 коп. Пізніше я казав своїм друзям Аді і Володі, що я проявив громадянської мужності на 1, 7 рубля.  Нищенню цього рельєфу влада надала легітимного характеру. Було зібрано комісію експертів – архітекторів, скульпторів, мистецтвознавців, які засудили твір як такий, що не відповідає стандартам соцреалізму. Один із скульпторів попрохав написати: «У персонажів не витримані правильні анатомічні пропорції.» Хоча сам скульптор теж не відповідав своїм вимогам: був-бо довготелесий і з маленькою головою. Думаю, що за свої не арійські пропорції він міг би поплатитися у фашистській Німеччині. Всі підписанти були щедро нагороджені кар’єрним підвищенням.

            За часів щербиччини (1970-і) кожний редактор мусив сто разів підстраховуватися. Я приніс до «Вітчизни» фрагменти спогадів художника Редька про 1919 рік у Києві, які передала мені його вдова. Тоді 1919 до Києва зібралася сила силенна інтелігенції з усієї Російської імперії. Культурне життя було надзвичайно активним. Редактор запропонував: «Давайте викинемо всі імена, крім самого мемуариста. Пам’ятаєте чеховське: как бы чего не вышло!» Відтак Київ 1919 року перетворився на місто анонімів. Замість Екстер, Глієра, Коханського, Блюменфельда, Нейгауза,  Челіщева, Прахова, Кричевського, Нарбута, Нікрітіна, Бурачека, Богомазова,  Бойчука, Седляра, Падалки, Мандельштама, Наді Хазіної (Мандельштам), Кратка, Чекригіна, братів Маккавейських, Рабиновича, Меллера, Хвостенка, Мінчина, Рибака, Турчинського, Меліха, Бюцева, Марджанова, Шифрина, Зака, Тишлера, Рабичева, Бутомо-Названової, Марголіна, Оксани Павленко залишилися тільки їхні безіменні сліди. Натомість документально точно в препарованих мемуарах описано творчий акт самого Редька: «Я з моїми товаришами (X,Y,Z) малюємо плакат для санітарного відомства про боротьбу з тифом і вошивістю. Знайти вошу у своїй білизні великих зусиль не потребувало. Спійману модель швидко замальовано. Поруч з вошею поставлено Смерть, що мчить з косою.». Як бачимо, комаху (вошу) в публікації мемуарів репрезентовано конкретно й індивідуально, на відміну від ссавців: Екстер, Глієра, Коханського, Блюменфельда, Нейгауза,  Челіщева, Прахова, Кричевського, Нарбута, Нікрітіна, Бурачека, Богомазова,  Бойчука, Седляра, Падалки, Мандельштама, Наді Хазіної (Мандельштам), Кратка, Чекригіна, братів Маккавейських, Рабиновича, Меллера,  Хвостенка, Мінчина, Рибака, Турчинського, Меліха, Бюцева, Марджанова, Шифрина, Зака, Тишлера, Рабичева, Бутомо-Названової, Марголіна, Оксани Павленко. Життя на одній шостій суходолу для свого існування вимагало удаваної пози покірливості, позаяк утопічна мета комуністичного привиду не дозволяла людям «проживати природним способом» (Зощенко).

             Тепер розповім про свої стосунки з Коротичем. Він був редактор журналу «Ранок» і прийшов до мене в музей, аби сфотографувати твори революційної тематики до 50-річчя Жовтнівського перевороту. Я показав йому Пальмова «За владу Рад», намальовану в експресіоністсько-німецькій манері, і цього «формаліста» Коротич відтворив у ювілейному числі свого часопису.  Він повідомив, що хоче завести рубрику «мистецтво національних меншин в Україні». Я запитався, чи ввійдуть туди росіяни. Коротич розсміявся. До речі, навіть і донині до кінця не з’ясовано, чи почуваються великороси меншиною в Україні чи господарями. Потім він став редактором журналу «Всесвіт» і розповідав мені про службову поїздку до Середньої Азії. Там він побачив спалені села. Місцеві пояснили: так будьонівці нищили басмачів. На цей спогад Коротича надихнула репродукція картини Седляра «Розстріл у Межигір’ї» 1927, де українське село підпалене денікінцями.

           Коротич сподобився заслужити довіру Кремля і його було послано до Америки. Повернувшись, він прийшов до нашого театрального інституту і розповів нам про переваги соціалізму над капіталізмом, а саме: у нас є можливість жалітися, хоч пробитися крізь двері до начальника непросто. В Америці цього нема. В газеті «Правда» Коротич оприлюднив викривальну статтю, в якій, я певен, свідомо окарикатурив свої претензії до США. Він з нещирим  обуренням писав про президента Рейгана, який заборонив давати школярам щоденно три апельсини і дозволив лише два. На кого руку піднімає американський імперіалізм! – На дітей! Насправді Рейган вчинив це на вимогу  дієтологів, бо від трьох апельсинів у дітей з`являвся діатез...

            І все ж  у діяльності Коротича позитив значно переважав. Наприклад, він похвалив, виступаючи перед нами у театральному інституті, американські дискотеки, бо їхній гуркіт у 200 децибелів, виявляється, знімає психологічну напругу. Нас же вчили, що ці децибели скеровані на ідіотизацію населення. До 80-річчя Архипенка Коротич видрукував у своєму журналі спогади про зустріч з цим генієм скульптури у ЗСА (З’єднані Стани Америки). Видавництво «Мистецтво» замовило тоді Коротичеві текст до альбому Архипенка. Справа дійшла до верстки, але хлопці з ЦК КПУ вирішили підстрахуватися і потелефонували директорові Українського музею. При цій розмові був присутній і я у кабінеті директора. Чи варто видавати емігранта? – почув я відповідальний голос. –Ні – твердо відповів директор-«експерт». – Чому? – Бо він створив архипентуру. – А що це такеє? Директор і сам не знав до пуття і невпевнено промовив: Ну, це така архітектура. Насправді, і я вже тоді це знав, це був винахід Архипенка, прообраз теперішніх бігбордів. Почувши такий страшний компромат на Архипенка, ЦК заборонило видання. Воно з`явилося лише через 20 років до 100-річчя Архипенка. На жаль, перестраховки, зрозумілі у 1967 році, механічно залишилися без потреби і в виданні часів перестройки, а саме: Коротич трактує еміграцію Архипенка як великий творчий програш, бо, мовляв, тільки на рідному грунті можна творити справжнє мистецтво. Хоча  на рідному грунті він би удостоївся пострілу в потилицю.

                  Что значит в наши дни быть бесконечно смелым?

                   Звать чёрным чёрное, а белое звать белым,

                  Позорно громких од тиранству не слагать,

                  Лгать только по нужде, а без нужды не лгать.

                                                                   (Гріфіус, 17 ст.)

 

         Всесвітньо відомим журналістом Коротич став за перестройки. За перестройки можна було б вже не клеїти дурня. На його викривальний «Огонёк», кажуть, у Москві міняли тодішню сенсаційну новинку «Плейбой». Ступінь викривальності радянської влади був настільки незвичним, що про Коротича склали анекдота: 90-і роки. Знову ГУЛАГ. Іде перекличка – Солженіцин! – Я!. Сахаров! – Я! Коротич! – Мовчання. Коротич!! – Мовчання.- Раніше треба було мовчати, Коротич.

        1989 року я прийшов до редакції «Огонька» з дорученням від співробітниці Коротичевої по «Всесвіту» Слави Собко. Коротич ремствував, що українська делегація прибула на засідання Верховної Ради абсолютно без будь-яких планів, бо українські урядники звикли до своєї декоративної ролі в Москві і лише пожинали пільгові плоди свого політичного неробства. Щоправда, скажу від себе (зі слів помічника Щербицького),на початку 1980-х Щербицький висловив побоювання з приводу планів Москви встановити у Чорнобилі 20 атомних блоків, позаяк для блоків там були ідеальні умови – багато води (Прип’ять, Дніпро). Щербицькому було сказано: «Нам видніше. А ваша думка нас не цікавить».  Так от, повертаючись до Коротича, він відзначив активну роль прибалтійських делегацій, які мали розроблені програми досягнення незалежності Литви, Латвії і Естонії. І коли українські депутати, скажімо, Валентина Шевченко, закликали дружно жити в одному домі, прибалти не погоджувалися проживати в комунальній квартирі.

           Якось із знаменитим московським колекціонером Яковом Овсійовичем Рубінштейном ми роздивлялися скульптури його родича Кратка в музейній експозиції. «Оце портрет власника металургійного заводу» - показав Рубінштейн (у нас він йшов як портрет невідомого). Експлуататорам трудоваго народу не було місця серед молодогвардійців, Ленінів і Енгельсів. Тож я неухильною рукою написав під скульптурою: «Портрет металурга» і по суті, хоч як це дивно, не збрехав. Пізніше я прочитав про щось подібне в Остапа Вишні:

Голова:  – Хто Ваші батьки?

Радянська панна:  – Я народилася від робітника і двох селянок.

Голова (роздивляючись свої статистичні діаграми):  – Мало, мало.

Радпанна:  – Пробачте. Від двох робітників і трьох селянок.

Голова: – А хто був Ваш батько?

Радпанна: – Металюрг.

Голова: – По якому металю?

Радпанна: – По благородному.

           Свою справжню сутність приховував, наприклад, поет-футурист Михайль Семенко. Революціонер від мистецтва, він надихався революційними фразами політиків, як запальничкою для своїх новацій. Аж поки смерть мільйонів земляків від голодухи змінила його свідомість. В акурат після голодомору було в Москві зібрано письменників для уславлення переможця над своїми конкурентами – Сталіна.  Як пишуть історики, в своїй доповіді Горький «плів нісенітниці». Делегат з`їзду від України Семенко серед патоки і єлею не втримався і написав від руки печатними літерами анонімку, скеровану до іноземних письменників (Мальро та інших) такого змісту:

«Ми, радянці, змушені бути проститутками. А у вас який же резон?» Семенка розстріляли, і ми не знаємо досі, чи дешифрувало НКВД цю філіппіку.

На тому самому з`їзді придурювався і приколювався футурист Кірсанов. «Роль поезії, - казав він, - не в тому, щоб оспівувати кохання. Один мій знайомий замовив мені любовні вірші, аби читати їх своїй знайомій. Я відповів: такі вірші уже написано Бальмонтом. «Хочу быть дерзким, хочу быть смелым\ Из сочных гроздий венки свивать\ Хочу упиться роскошным телом/ Хочу одежды с тебя сорвать.»Але я вважаю, вів далі Кірсанов, що звивання вінків з жіночих персів не є актуальною проблемою для пролетаріату Європи, а також Америки.» І ці слова зал чув від відомого жoнолюбця. Траплялася і підлабузницька мімікрія. На 18 з`їзді ВКП(б) 1939 року істеричні заяви про несусвітенну любов до Сталіна були настільки перелякано-одноманітними, що письменник Шолохов вдався до креативу.

«Ви, товаришу Сталін, людина скромна до геніальності ,- промовив він. І Вам неприємно слухати славослів’я, але зрозумійте і нас. Ми не можемо Вас не вихваляти». Мовляв, знаємо, що ризикуємо викликати Ваше невдоволення, але хоч стріляйте, ми будемо оспівувати Вас.

                1937 року в Києві відкрилася виставка «Квітуча Україна». Федір Кричевський, як годиться, виставив велику картину «Веселі доярки», в якій віддав данину « обов’язку радості». Майстерності в зображенні трьох селянок міг би позаздрити всесвітній ас селянського жанру Лейбль. Але і там було приховано дулю в кишені. На що саме реагують селянки- не показано. Як розповіла дружина Федора Кричевського Наталя Павлівна, героїні картини перебувають на колгоспному злучному пункті. Одна дещо сором’язливо прикриває усміхнене обличчя, інша - досвідчена молодиця вдоволено сміється, а третя, наймолодша, зніяковіло дивиться на небачене, мало чого розуміючи.   

Фото: Василь Седляра «Розстріл у Межигір’ї», 1927 

Далі:  Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ЧЕТВЕРТА

Дм.Горбачов та Л.Череватенко: Про картину В.Седляра Розстріл в Межигірї




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home