Вхід для користувачів
 




16 грудня 2010

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ДРУГА

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ДРУГА

       1962 року я був головним попрятником (казенною мовою - хранителем) Київського музею українського мистецтва. Про мою зацікавленість авангардовим мистецтвом довідався в Америці Давид Бурлюк («великий», за словами Ющенка).  Про це сповістив його київський літературознавець історик футуризму Олександр Парніс. Бурлюк мешкав у Нью-Йорку і прагнув поновити зв’язки з Україною. Тим-то до музею на моє ім.`я надійшов від нього лист з пропозицією влаштувати виставку його творів на батьківщині. Лист був написаний від руки на звороті поштівки з репродукцією пейзажу роботи Бурлюка.

 

 

        Дорогие друзья – директорат музея; я, Давид, Маруся (жена) и наш художественный директор Элла Яффе – можем привезти на Украину в Киев – в Ваш музей выставку Бурлюка – 80-летие – и его друзей – выдающихся американских художников. Хорошо было бы эту выставку организовать на Родной земле Бурлюка Украине – в пику москалям!!! Зависит от Вас.

                                                                   С приветом Давид, Маруся Бурлюки.

                                                                                                                    1962 г.

        Копію листа Бурлюкового, вилучивши згадку про москалів, я відніс до  міністерства культури УРСР, схарактеризувавши Д.Бурлюка як навчителя В.Маяковського і автора виразного портрета Леніна. Не допомогло.

       Тодішнє комуністичне міністерство культури  з його товариськістю гримучої змії висварило мене за контакти з емігрантом. «Ви син старого більшовика! Ви мусите високо нести знам`я, а ви його наче й не несете.» Так потрапив я в опалу, що зрештою скінчилося для мене фатально. Міністерські чиновники змушені були сушити голову, як ввічливо відмовити емігрантові. Вийшло таке: «Шановний Давиде Давидовичу! На жаль, стіни музею уже завішані іншими картинами, і нам нема де розмістити Вашу виставку». Бурлюк, який  любив усіх, був задоволений: «Я вдячний землякам. Адже Третьяковська галерея і Російський музей в Ленінграді на мою пропозицію навіть не відгукнулися.»

        1965 року виповнилося 70-річчя від народин ще одного українського генія авангарду Петрицького. Я тоді писав книжечку про нього для московського видавництва «Советский художник». Спілка письменників стараннями його приятелів Бажана і Смолича влаштувала вечір пам`яті, на який прийшли всі шістдесятники: Дзюба, Світличний, Горська, Зарецький, ЄвгенПопович. Доповідь зі слайдами прочитав я. Тоді я, молода людина, писав статті російською, а потім перекладав українською.  Щоби не припуститися небажаних русизмів, я пішов до приятеля перекладача Євгена Поповича. Він похвалив мене за успіхи в самоукраїнізації і навіть зробив комплімент, що я уже мовно зрівнявся із Сверстюком. Доповідь у Спілці письменників супроводжувалася показом чорно-білих слайдів. Їх демонструвала моя дружина Лілія - журналістка. В неї була своя режисура: під час показу зацілілих репродукцій з портретів діячів Розстріляного Відродження, мальованих Петрицьким і знищених після страти портретованих, напруга в залі неймовірно зросла. А коли зайшлося про загибель цих людей, на екрані, крім сліпучого світла, уже нічого не  було. В цей час я замогильним голосом проказав: «Нищилися люди. Спалювалися їхні портрети.»

        Згадав я й інших мистців світової міри, що вони творили поруч Петрицького, дружили, сварилися, ображалися - Пальмова, Довженка, Курбаса, Богомазова, Єрмилова, Меллера, Екстер, Бойчука, Семенка, Седляра, Падалку, Врону, Хвильового…І оборонця укравангарду націоналкомуніста Скрипника, який вкоротив собі віку – не витримав голодних мук мільйонів своїх земляків. Вимальовувався ціпий материк. Що Малевич і Татлін і Дзиґа Вертов  теж були українські речники, я не знав.

Цитував захоплено, як неофіт, рядки нашого Рембо:

                              І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг,

                              Снопи принадних зел на камені поклав,

                              Мов груди дів, гарячих і нечистих,

                             У шпетних ігрищах уяв.

                                                                                                Бажан

 Й Якова Савченка:

І в муках ми пили з порепаних долонь

                                               Свій піт і кров гарячу, як вогонь.

І магічного Хвильового:

Уліткові в містечкові збирали яблука, груші, сливи. І тоді пахло на базарах забутою старовиною.

        Після доповіді до мене підходили схвильовані письменники і хвалили мене. Лише мій напутник Попович був задоволений невповні. Виявляється, в іменах я робив не ті наголоси (ШкурУпій замість ШкурупІй). «Якби знаття, побивався Женя, я б тобі і наголоси виставив».

       Наступного дня до музею прийшов міністерський ідеолог, розлючений зухвальством – реабілітацією «ворогів народу». Боронячись, я вдався до демагогії. – Але ж багато з них були революціонери! Ідеолог перелякався – чи не піднімає він руку на революціонерів? Я ж після цього у своїх статтях про авангардистів як заклинання чи як броню виставляв сакраментальні слова: «Народжені революцією» (хоча мав на гадці  національну революцію, а не більшовицький переворот). Таких дуль у кишені показував я можновладцям неодноразово.

       Пригадується ще один яскравий факт фальсифікації. До музею потрапив незаконно конфіскований твір Богомазова «Тирсоноси», який власник пізніше поверне собі. Директор музею, борець з формалізмом, запитався в мене, коли намальований цей твір. А на картині було зображено двох заробітчан, пригноблених лантухами з тирсою, що її купували власники крамниць і розсипали по підлозі.  Знав, що це останній твір художника 1929 року. Знав я також, що до експозиції радянського мистецтва в музеї він потрапити не може, оскільки в Радянському Союзі «всім було харашо». Я відповів ухильно: в Америці цей твір датують 1913 роком, бо там є елементи кубізму, а кубізм, як вважали американці, в Радянському Союзі був під забороною. І картина потрапила в дореволюційну експозицію музею, ілюструючи тяжке життя людей під п’ятою царизму. А на картині, співчуваючи надсадним зусиллям персонажів, хилилися услід будинки, а вечірні вогнисті вікна булочної ніби затуманилися сльозою терплячого смутку. Картину намальовано через бідність Богомазова на звороті старого полотна з портретом 1914 року.

       Взагалі пробивати твори Богомазова до експозиції було складно. Якщо і згадували його офіційні мистецтвознавці, то як формаліста і зловтішно: «кому відомі зараз імена богомазових і пальмових? Вони канули в Лету забуття.».

        Якось я знайшов у вдови Ванди Вітольдівни Богомазової серед малюнків гравюру з Карлом Марксом (Богомазов співчував соціалістам) і вирішив використати Маркса як паровозика для опального художника. Показав директору музею цей прекрасний, в дусі Валлотона, твір, на що почув застережливе: «Але ж це формаліст.» З властивою мені схильністю до демагогії я налякав нашого партійця: «Зараз святкують сторіччя Першого Інтернаціоналу, а в нас жодного Маркса в експозиції нема.» Перепуджений партієць сказав: «Несіть його нагору, але напишіть: «Маркс» великими літерами, а Богомазова – маленькими». Наступного дня молоді репортери газети «Вечірній Київ» в рубриці «Нове на музейній виставці» оприлюднили цей твір, і ім`я Богомазова перестало лякати будь-кого. 

       Серед творів, призначених на списання я побачив картину бойчукіста Шехтмана «Емігранти» (1929). Шехтман не був розстріляний у 1937 році, як його вчитель Бойчук і колеги, а, навпаки, був убитий німцями на фронті. Закортіло показати цю висококласну річ серед нужденних соціалістичних шинельно-сірих полотен. Підозрілий директор спитав: «Куди ж вони емігрують? Чи не в Ізраїль?» «Вони їдуть до Сибіру, освоювати цілину» (себто в Біробіджан) - кон`юнктурно відповів я. Картину вдалося проштовхнути, назвавши її «Цілинники».

        Я завше співчував гнаним і голодним дисидентам. Кочур своїх знайомих поділяв на 3 категорії: досиденти, сиденти і відсиденти. Я належав до перших, найпривілейованіших. Серед своїх я був сміливий на слово. «На слово лихий, на руку тихий». Якось у присутності Кочура і Світличного я відводив душу і сварив дєдушку Леніна за те, що він поганий філософ, в чому сам він і зізнавався, а між тим нас примучували вчити «Матеріалізм і емпіріокритицизм» - Краще б вчили Гайдеггера. Я розраховував на гарячу підтримку Світличного (Кочур завше був поміркований і іронічний). І раптом Світличний почав боронити дєдушку: «Він подавав великі надії як філософ. Почитайте його «Фрагменти з діалектики».

        Упевнений в своєму інакодуманні, я нещодавно взяв до рук свою дисертацію про Петрицького, яку я писав наприкінці 1960-х. Виявилося, що імена Маркса і  Леніна здибаються там  чи не частіше від Петрицького. – Не може бути! – вигукнув я. – Це клевета!» Але моє прізвище на титулі було неспростовним. Залишилося тільки одне : повіситися від сорому. Порятував мене мій колега і приятель Сергій Папета. Почувши мої ламентації, він діловито проказав: «Я пишаюся Вами. Як Ви їх надурили!». Справді, ім.`я Петрицького після його виставки 1968 року, яку ми підготували з удовою Ларисою Миколаївною Петрицькою, і після московської книжки про нього і моєї дисертації було реабілітовано. Хоча з воцарінням Щербицького дехто з мистецтвознавців-кар’єристів спробував знову йому накинути наличку «формаліст», але ця запопадливість уже не була поцінована належно тодішньою владою. До речі, маскуванням займалися і більш поважні особи, ніж я. Великий інтелектуал, патріот і пересмішник Микола Бажан зумисне «дворушничав» у 5 томі «Історії українського мистецтва», присвяченому небезпечним 1920-им – розстріляному Відродженню. Серед ілюстрацій подано було абстрактні рельєфи Єрмилова. А авторці тексту Бажан запропонував злегка висварити ці твори. – А чого ж Вам боятися? – спитала його Лідія Іванівна Попова, - Ви ж академік. – Хіба ви не знаєте, - відказав Бажан,  - сьогодні у нас академік, а завтра не академік. Головне-картинки, для тямущого - досить.

        Готуючи альбом кращих «Обкладинок і титулів українського друку», я вирішив репродукувати потрясаючий експресіоністсько-конструктивістський титульний аркуш роботи Петрицького до книги «Р.VX Рік жовтневої революції  XV». Слово «рух» і цифра XV виглядали як перевертень (паліндром). Шрифтова композиція складалася з імен авторів цієї антології, письменників і художників, серед яких був заборонений  Хвильовий. Щоб порятувати видання від цензорського ока, ми з нашим фотографом поміняли це прізвище на Вильховий. Щоправда, наші зусилля виявилися марними. За доби Щербицького як уже було мовлено, видання з назвою  український репресувалися. 

      Щодо Петрицького, то це був дотепник на межі дозволеного. Гра з цифрою XV натякала на поширений тоді серед творчої інтелігенції антипартійний анекдот: Малограмотний активіст читає панегіричного тексту на честь XVІІ з’їзду: «Нас посилали на взяття Зимового, і ми брали Зимовий. Нас посилали на х.. - Іване Петровичу, - шепоче йому секретарка, це на «сімнадцятий».

       Придивіться до слова Р.VX. Римське V  тут теж виглядає як У, а відповідно рік жовтнівського перевороту можна читати як ХУ.

                                                                              Далі буде…… Коротич  та інші...

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ТРЕТЯ 

На фото:  Олександр Богомазов. Тирсоноси. 1929. Олія на полотні. Колекція К.Григоришина, Київ
 


А.Петрицький. Титулка літературно-художеньої антології «РУХ» Харків, 1932. Обкладинка [ 120 KB ]



Коментарі

2010-12-17 20:47 наталья
Прекрасный художник Петрицкий. Спасибо профессору Горбачеву...
2010-12-17 20:45 Сергій Іванович
E-mail: si@ukr.net
Дякую за цікаві нариси - Коли буде продовження?

 


RSS 2.0 contacts home