Вхід для користувачів
 




12 грудня 2010

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ПЕРША

        Я думаю вже 72 роки.                    

        І бачу, що нічого я не знаю.

                                                                ( Хайям)

 

        Дівочки, давайте розказувать случаї

                                                                 ( З розмов в общазі)

  

Присвячується тим, кого я не хотячи знеславлюю,

за що приношу свої вибачення.

                                                  Автор 

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ПЕРША

I розділ

Фальсифікатор історії

        Аби поширити плацдарм української культури, я не раз вдавався до хитрощів. «Я хоть не трус, но также не дурак. И в петлю лезть не соглашуся даром.» (слова великого україніста Пушкіна).

       За перші кілька років перебування в мистецтвознавстві, куди я потрапив випадково, я навчився грі з цензурою. Якщо про тоталітарний режим Оруел писав: система придушення працювала бездоганно, життя не було, - то в реальності для життя в радянській системі було багато лазівок. Наприклад, в Москві було заборонено писати про Андрея Бєлого. Там пам’ятали, що Жданов назвав цього письменника антирадянським. Натомість, про Хвильового, суворо забороненого в Україні, там не чули. В бібліотеці ім.Леніна в загальному користуванні навіть залишилася одна його книжка. Київське начальство з його невисоким освітнім цензом і гадки не мало про Бєлого. І от я в Москві друкував статті, рясно пересипані прізвищем «Хвильовий», а в київській пресі розповідав про Бєлого, який напророчив появу атомної бомби.

       Кочур, геніальний перекладач на українську з тридцяти мов, сказав мені з приводу моєї московської книжчини про Петрицького: «Аж чотири рази згадав Хвильового».

       Мені пощастило знати харківського генія дизайну Василя Єрмилова, нині визнаного в усьому світі. 1965 року я приїхав до нього і попрохав дати на нашу виставку «Український малюнок 1917-1941» твори 1920-х.  Єрмилов  показав мені малюнки оголеної натури, які не поступалися Дега. Показав мені абстрактні рельєфи, які нині коштують сотні тисяч доларів. Я був вражений, бо в Харкові на горищі, де мешкав художник, мене зустріло мистецтво світового значення. Абстрактні композиції  Єрмилова на десять років випередили англійця Бена Ніколсона, законодавця 20 сторіччя.

       Василь Дмитрович зауважив мій захват і навіть написав про це своєму учневі художнику Платонову. Горище Єрмилов переобладнав під дуже зручну і функціональну «машину для життя», за висловом конструктивістів. Єдина незручність – треба було пильнувати, щоб не вдаритися головою об похилу покрівлю. Єрмилов бідував. Його  постійно «били рублем», тобто не давали заробітку. Геніальний «Проект ленінської доби» для центральної площі Харкова відхилили на користь банального Ілліча, який і досі стоїть у першій столиці України. Але Єрмилов не журився. Він колись приятелював з «душевним бідняком» Велімиром Хлєбниковим, той називав його Єрмуша. Хлєбников вважав бідність за перевагу і жалівся Єсеніну, що в його харківській кімнаті забагато меблів. А стояв там лише ослінчик. «Навіщо мені табуретка? Я можу вірші писати на підвіконні.» Відтак Єрмилов  творив бідне, тобто навдивовижу лаконічне мистецтво. Західний історик пожартував: «Для повноцінної композиції Єрмилову потрібні дві палички, а Лисицькому мінімум три.» Пам`ятаю  його слова: «Художників, як я, у двадцятих роках було небагато. Я не сумніваюсь, що слава до мене прийде». Вона прийшла до нього, попередника мінімалізму і концептуалізму, лише по смерті.

       Друзі  Єрмилова пригадують, що керівництво харківської Спілки художників відмовилося надати зал для громадянської панахиди по ньому. Мовляв, людина, яку були виключили зі Спілки за космополітизм, хоча потому й знову прийняли, не варта таких почестей. Погребальна машина з труною постояла біля будинку Спілки і вирушила на цвинтар. По дорозі на неї наїхав трамвай. З автобуса з труною потекла червона фарба. Чому українець Єрмилов був виключений за «єврейською статтею» космополітизм? Річ у тім, що на вимогу Сталіна, щоб приховати антисемітську сутність цієї кампанії, кожний десятий мав бути слов’янином. В Києві, наприклад, ним мав стати Петрицький, але ЦК компартії України попрохало замінити його іншим слов’янином. І на це місце потрапив художник Овчинников. В Москві десяте місце припало на вчительку Єрмилова художницю Марію Синякову.

       Щоби фінансово прислужитися Єрмилову, музей купив у нього для бібліотеки три рідкісні видання двадцятих років за 30 рублів (три кілограми гарної ковбаси). Я вирішив подати до закупівлі міністерством культури ескіз революційного плакату 1920 року. Завідувачем міністерської комісії, яка купувала твори мистецтва, був чиновник, що він 1949 року виключив Єрмилова зі Спілки. Людину, яка «завалила самого Єрмилова», підвищили і зробили начальником у Києві. Щоб не ризикувати, начальник таки призначив ціну за революційний плакат, але принизливу- 20 рублів. Єрмилов дізнався про це, (як пізніше з`ясувалося) від мого друга Парніса і написав мені листа-протеста. Протокол закупівельної комісії вів я,там було багато різних творів, і я поставив проти прізвища Єрмилова цифру 100. На цю цифру геній дизайну відгукнувся схвально: «Я хотів би одержати цю суму, поки я у вертикальному положенні». Міністерство виплачувало борги повільно. Сто рублів одержала вдова по Єрмилову.

       Наведу розповіді Василя Дмитровича про свого друга і поплічника Петрицького. 1937 року вони вдвох у Харкові готували проекти оформлення українського павільйону Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Петрицький малював імпульсивно, ще й коментував: «Бачиш, лінія іде сама туди, куди слід.» Заздрісники знеславили Петрицького: він малював портрет ворога народу Скрипника. Ескізи було відхилено, а Петрицького вирішено було передати в руки НКВД. Робилося це тоді на прохання трудящих. Єрмилов показав мені статтю в харківській газеті, підписану чотирма трудящими з пильним оком. В ній уклінно прохалося розстріляти двох поганих художників – Касіяна («Навіщо він прибув із Заходу на Радянську Україну?») і Петрицького, який малював ворогів народу. Єрмилов зустрів свого друга за тиждень у кав`ярні  і не пізнав його одразу. Той схуднув до невпізнання.

       Пізніше харківський художник Страхов розповів мені про подальші події. Справу двох «відщепенців» розглядали збори харківських художників. Так тоді годилося робити. Для статистика приєднали до тих двох  ще і Страхова.  На зборах Касіян, схопившись за голову, нервово розгойдувався, як єврей на молитві. Петрицький сидів, мов аршина проковтнув, і не кліпаючи очима дивився на президію. А Страхов не розгубився: «Я вибіг на трибуну і почав гримати на президію – на кого руку піднімаєте? Петрицький уславив соціалістичне мистецтво закордоном, Касіян був радянським громадянином ще у Празі. Мій плакат з Леніним одібрав золоту медаль в Парижі і комуністи всього світу носять значки з цим зображенням.» Збори були деморалізовані і не наважилися засудити своїх товаришів.

       Як і всі футуристи, Єрмилов в мистецтві порушував заборони і табу. У багатьох творах предметом гри була оголена натура. Показав він мені еротичні  малюнки японців. Не побачивши жвавої реакції, Єрмилов до цієї теми в розмовах охолов, хіба що на останок розповів мені дотепний анекдот: Грузин танцює з дівчиною. Вона каже: мне душно. Я отойду к окну. – Дэвушка, когда какнешь, ко  мне вернешься?

       Шедевром в жанрі ню у Єрмилова  є двочастинний колаж «На пляжі. Ранок. Вечір. 1936». Сегменти і смуги, жовті, помаранчеві, блакитні і фіалкові – це абстрактний пейзаж, це небо і пісок. І в цей абстрактний порядок включається абсолютна конкретність: фотографія оголених жінок на нудистському пляжі., що вони лежать долілиць Позували Єрмилову під час фотозйомки дружини харківських художників Седляра, Падалки, Шапошникова, включно з дружиною самого Єрмилова. В лівій частина «Ранок» кольори буяють ранковою свіжістю, і смуга з жінками підбивається догори. А в правій частині «Вечір» кольори стають обважнілими, а зображення жінок опускається долу, наче услід за сонцем.

       Коли далеко пізніше ми цей шедевр репродукували в книзі «Авангард Йогансена», видавці попрохали мене прокоментувати цей твір, і в мене вийшло таке: «Я, професор Горбачов,  представник крохоборського (дріб’язкового)мистецтвознавства, усеньке своє життя збирав нікому не потрібні факти. Через науковий пошук я визначив імена осіб, яким належать три задки. Кому належить четверта сідниця, крайня праворуч, доведеться визначити прийдешнім мистецтвознавцям».

       До своїх хитрувань відношу також і умовчання в ситуаціях небезпечних. 1971 я працював у видавництві «Дніпро» після того, як мене було вигнано з музею українського мистецтва. Працював я завідувачем дизайнерською редакцією, яка мала оформлювати люксусові книжки в оригінальний спосіб. Головним фахівцем у нас був блискучий книжковий художник Володимир Юрчишин. Директор видавництва Олександр  Бандура був направду генератором ідей. Один з не багатьох в цьому плані керівників радянської установи, на моїй пам'яті. Він видав переклади з Беранже дисидента Івана Світличного, узяв на роботу опального Івана Дзюбу. У великій редакторській кімнаті стіл Дзюби можна було одразу упізнати по величезному стосу книжок. Якось я побачив у видавництві Василя Стуса. Брюки на ньому були з торочками. Бідність впадала у вічі. Стус повідомив, що «Дніпро» збирається видати книгу його віршів. «Мене викликав до себе керівник компартії Шелест, - розповів мені Стус – і запитався, чому мене цькують в України. – Тому що мене видало у Франції українське видавництво . – А ми видамо тебе тут, - сказав Шелест, - І на цьому край.»

       Невдовзі Шелеста було переведено до Москви. Йому інкримінували націоналізм, а назву його книги «Україна Наша Радянська» несправедливо потрактували як акронім УНР.

       До влади прийшов русифікатор Щербицький. З назв запланованих у видавництві книжок терміново стали викреслювати слово український, залишали  лише радянський. В одну з січневих ночей 1972 було заарештовано кілька десятків дисидентів, серед них Стуса. Олександр Бандура викликав на нараду керівників редакцій і понуро став ганити дисидентів явно з чужих слів: «Не можна друкувати таких людей. Треба спершу консультуватися у відповідних інстанціях. Ми платили гонорари цим людям, і добре було б, якби вони їх витрачали на сім`ї, але ж вони цього не робили». Мені так  і кортіло заперечити, але я обмежився черговою дулею в кишені. «Я хоть не трус, но также не  дурак, и в петлю лезть не соглашуся даром», - виправдовував я себе словами великого україніста.

 

Далі:  Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ДРУГА  

         Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ТРЕТЯ 

Фото: Артур Рудзицький




Коментарі

2013-11-12 12:17 Андрій Власенко
Шановний Дмитро Омеляновичу! Я навчався на театрознавчому курсі Ю.Б. Богдашевського у 2001-2006 роках. Ваші лекції згадую з величезною любовю. Напевно, через те, що й Ви, про що б не розповідали, про Моне чи Мане, про Малевича і Маневича, про усе Ви говорили із щирим почуттям та великою любовю. Після Ваших лекцій, я усвідомив одну важливу річ якщо хочеш достукатись до чийогось серця, запалити когось своєю ідеєю, треба бути пристрасним, треба самому горіти. Таким є Ви. Дякую Вам за це!
2013-10-30 17:26 Irina Levi
Irina Sorokina-Levi 16.10.2013 2044
Дорогой Дмитрий Емельянович,
Не знаю помните ли Вы меня. Я Ирина Леви, студентка театроведческого факультета курса Ю.Н.Бобошко 1983-88гг.
Вы привили мне глубокую любовь к изобразительному искусству, и я вечно благодарна Вам за это. Лекции Ваши были незабываемы интеллектуальны, эмоциональны и артистичны! Как мы старались не пропускать их! Помню, в эпидемию гриппа все на курсе были больны и пришла одна я - и Вы читали 2-х часовую лекцию мне одной!.. как Блок когда-то.
Сейчас я живу и работаю в Америке, в Сан Франциско. Буду очень,очень рада получить весточку от Вас. Мой адрес Vaksmanart@gmail.com.
С глубоким уважением и любовью.
Ирина Сорокина-Леви

 


RSS 2.0 contacts home