6 жовтня 2018

Олена СОЛОМАРСЬКА. М. Коцюбинський «Intermezzo»

Його називали Соняхом або Сонцепоклонником. Якщо людині надала нечиста народитися українцем у Російській імперії або в СРСР, маючи і розум і талант, то шляхів було два: або сподвижництво, або угодовство.

До угодовства змушував жах, до сподвижництва – совість:

«Я ще можунепротивитись, коли ображаютьмене яклюдину, але коли ображаютьмійнарод, мою мову, мою культуру, як же яможунереагувати на це?»

А поруч із ним, у Франції, жили художники і поети «чистого  мистецтва» - Мане, Ренуар, Верлен, Рембо… Отож, відданість суспільним ідеалам час від часу викликала, утому. «Я утомився.Меневтомилилюди. Мені докучилобутизаїздом, девічно товчуться оті створіння,кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехайувійдутьу хату чистотай спокій».

І тоді з’являвся такий шедевр імпресіонізму і символізму як « Intermezzo». Хоча і тут «суспільна тематика» не полишала втомлений розум:

«Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиляна берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті— хібая знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існуваннявходить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я неможу розминутись з людиною. Я неможубутисамотнім.»

 «Інтермецо - невелика музичнап'єса, що розташовується зазвичай всередині циклічного твору іслужить для зв'язки між частинами» -  отож, перепочинок, розрада.

Наче у п’єсі, у новелі зазначено дійові особи:

Мояутома.

Ниви у червні.

Сонце.

Три білих вівчарки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залізна  рука города.

Людське  горе.

Звернімо увагу на початок – перша частина симфонії – моя утома, і кінець – залізна рука города та людське горе. Наче данина «вселенській скорботі».

А між ними як інтермецо – гімн природі, нивам, Сонцю і- людській самотності.

Симфонія кольорів і звуків

Імпресіоністи завжди пов’язували звучання – музику – з кольоровою гамою:

Щось мріє гай

над річкою

Ген неба край –

як золото.

Мов золото-поколото

горить-тремтить ріка,

як музика. (Тичина)

Ріка – як золото і як музика.  Так само нерозривно сплетені кольори і звуки у поезії французьких символістів:

В ночі розквітлій

Тчуть солов’ї

Співи-узори…

О люба зоре!

В ставі сріблистім

Чорна верба,

Шепче між листям

Вітру журба

Палко і рвійно…

Разом помріймо!

(Поль Верлен, переклад М.Лукаша)

Для Коцюбинського, у кращих традиціях мрійників-символістів, місто – це відраза, суєтність, людський гамір, «залізна рука», тоді як поле – це тиша, спокій зелених просторів і головне – відсутність людей:

«Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?»

Тиша природна це велике щастя, вона щільно пов’язана із зеленню, до того ж тиша – це зовсім не відсутність звуків. Так, зозуля не лише не порушує її, а, навпаки, вона її творить:

«Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін – ку-ку!

ку-ку! – і сіє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двір – він вже поглинув мою кімнату, - я зскакую з ліжка і гукаю у вікно до зозулі: «Ку-ку… ку-ку… Добридень!...»

В описах природи, рятівниці душі людської, вабить око «водна тематика». Ми пам’ятаємо: «поле, як те море широке, синіє», у Коцюбинського ця тема камерніша –у нього йдуть порівняння не з романтичним морем, а з імпресіоністичною річкою. І головне – гармонія кольору і звуку, звідти й поетизація такого, здавалося б, «непоетичного» дієслова «хлюпати»:

«Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба»

З тихою річкою (а відсутність звуку це теж звук!) порівнює письменник і льон:

«Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти.»

Коцюбинському настільки затишно на природі, що він створює для себе окремий світ, що кличе читача, услід за автором, у фантастичні чарівно-замкнені світи, нагадуючи Керролівське Задзеркалля:

«Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину.»

А от небо – це вже наче море, хоча здається, що у «зелений хаос» Коцюбинський вдивляється більш детально:

« Якийсь  зелений хаоскрутивсякруг мене і хапав бричку завсіколеса, а неба тутбуло так  багато,щоочі тонули внім, як в морі, ташукали, защо бзачепитись.»

Будь-який природний шум не лише викликає відчуття спокою, а й тягне за собою вишукані кольорові вражіння:

«Десь збоку вогко  підпадьомкає перепел, бренькнула вжиті срібна  струнацвіркуна. Повітря тремтить відспеки, івсрібнім мареві  танцюють далекітополі. Широко,гарно, спокійно.»

Отож не дивно, що саме у полі виникають такі витончені, майже казкові порівняння, де знов-таки колір невід’ємний  від звуку:

«Врештістаю. Мене спиняєбіла піна гречок, запашна, легканачезбитакрилами бджіл. Просто підноги лягла співучаарфай гуде на всіструни. Стою і слухаю.»

Сонце

«Яповний приязні до сонця і йду просто нанього, лице в лице. Повернутись до нього спиною— крий Боже! Яка невдячність! Я дужещасливий, що стрічаюсь зним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?»

От і стає зрозуміло, чому Коцюбинського називали Сонцепоклонником. Цей  золотий засів виллється у «Тіні забутих предків», у « Fatamorgana ». А тут письменник (так і кортить сказати поет, бо це безумовно майже білий вірш) ще й «озвучує» сонце, запустивши до нього жайворонків:

«Круг мене темно. Блискають тільки гострі колючі згуки,і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам’яті — і невиходить. От-от, здається… Тью-і, тью-і, ті-і-і… Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх… І не подібно.

Як вони оте роблять, цікавийя знати? Б’ють дзьобамив золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах?»

А от і підсумок і фінал цього безтурботного життя:

«Так протікали дні могоintermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі.»

Між тим, крім заспокійливих, гармонійних світлих кольорів не цурається автор і такого тривожного кольору як чорний.

Чорний колір то універсальний символ тривоги і смерті, так само й у символістів. У Коцюбинського він прив’язаний до пітьми, але пітьми камерної у прямому сенсі цього слова. Вона викликає якийсь трохи дитячий жах:

«Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягаютьмою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари.  От я і сам.  Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак  ящосьтам чую, поза своєю стіною.  Воно мені заважає. Що там?»

«Я чуютвердість іформу затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі.»

Тиша і темрява у приміщенні це згуба, вони спокушають до самогубства:

«Може, і я обернусь тоді убездушнийпредмет, який нічого не почуває, в «ніщо». Так добре було б стати «нічим» — безгласним, непорушним спокоєм.»

І викликають привиди:

«Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — в м’яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…»

Знову перегук із західноєвропейськими символістами – Ібсен, Метерлінк… Потойбічність, що виростає з буденності, реальні образи і предмети, що перетворюються на тіні, екзистенційний жах…

Рухи людини такі мізерні у порівнянні з  безмежністю просторів, від яких не варто відокремлюватися, з якими слід просто злитися, забувши про гордість («Смирись, гордый человек, и прежде всего сломи свою гордость.» Достоєвський)

«Онвийшлав поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула.»

Відраза до людини набирає величезних масштабів. Природа стає не просто за неї сильнішою, вона перетворюється в уяві письменника на гігантського павука, що може задушити й поглинути не лише окрему людину, а й ціле село, ба навіть людство – символізм Коцюбинського бере гору над його соціальними уподобаннями:

«Я тількитепер  побачивсело — нужденну купкусолом’яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого.»

Постає питання: може, тоді антонімом чорній пітьмі є біле? Та де там, на відміну від усталеної символіка, білий колір має почасти те саме навантаження, що червоний у вірші Рембо: «Він спить між квітами на луговім осонні, Iв грудях має він дві дірочки червоні». До того ж, білий у Коцюбинського  і викликає асоціацію: червоний і кривавий.

«Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатськоїкульки, а се ви… сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складалив погано прикриті ями, звідкивас вигрібали собаки… Ви дивитесь на мене з докором— і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять … Цілих дванадцять … і позіхнув. А другий раз звісткупро рядбілих мішківзаїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу… і почув в роті приємний солодкийсмак… Вт бачите, я навіть не червонію, лице моє біле,як і у вас, бо жах висмоктавз мене всю кров. Я не маювже краплі гарячої кровій для тих живих мертвяків,серед яких ви йдете, яккривава мара. Проходьте! Я утомився.»

Білі мішки, в які завивали повішених, що стали кривавою марою, лице біле, бо жах висмоктав усю кров – червону – і водночас гірка насмішка з себе через втрату співчуття до людського горя – бо все накриває утома.

Отож, чорне і біле – універсальні кольори трауру й печалі.

Кінець відпочинку (закінчення intermezzо) повертає автора до міста, що тягне за собою нові муки совісті:

«Ага, людськегоре, титаки ловишмене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може гратина них!»

Місто забирає поета, що з імпресіоніста стає романтиком- революціонером, зрікаючись того справжнього сонця, яким він щойно так щиро милувався, і пристаючи до тих бідолах, що «сонце навіть гудять»:

«Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жерутьодин одного. Як намсвітить ще сонце і не погасне? Якможемо жити?

Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойогогоря, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо іземлю. Погасисонце й засвітидруге нанебі. Говори, говори...»

На жаль, нам уже давно відомо, чим закінчується подібна романтика…

---