Вхід для користувачів
 




11 серпня 2017

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 11. АНДРІЙ РУСИН

 

ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПІД  ГРЮНВАЛЬДОМ

Із далекого минулого промовляє до нас художник Андрій Русин. Він, певне, народився  в Україні, на Волині, тому і звали його Русином. Жив, можливо, у Луцьку, місті, знаному по всій Європі. Та найбільше створених ним фресок збереглося у Любліні. Їх можна побачити й сьогодні.

Спробуємо подумки побувати у Люблінському замку в часи, коли там жив і працював майстер Андрій. Тоді замок належав польському королю Владиславу II Ягайлу.                   

З тих пір минуло п'ять століть. Але замок стоїть і досі, і каплиця поруч головної будови. Пишною була королівська резиден­ція. Враження величі і могутності справляла вона на кожного, хто прибував до двору його величності. А в той день, коли ми вирішили подумки побувати у Любліні, у дворі замку повнісінько гостей. Шляхетне панство збирається на лови. Магнати хизуються один перед одним розкішним вбранням, збруєю своїх коней.

Саме на коней задивився чоловік, який вирізнявся з-поміж вельмож скромним українським вбранням. Роздратовано дивляться на нього пани і підпанки.

- Вештається під ногами... Уп'явся, коней не бачив, чи що... Мов якусь цяцю копита роздивляється... - чути у натовпі.

Та Андрія Русина - а це він - ніхто зачепити, образити не наважується: сам король запросив його до Любліна.

Разом з Андрієм прибули ще двоє художників, його земляки, теж з України - Кирило та Гайль з Перемишля. Гайль - давній зна­йомий короля. На його замовлення колись Вислицьку Колегіату розмальовував. Коли Ягайло вирішив прикрасити фресками свій замок і каплицю, Гайль порадив йому запросити для цієї роботи волинського майстра.

Король Владислав П Ягайло міг зібрати у себе найвідоміших в Європі художників. Навіть італійця Мазоліно. Ніхто б не відмовився приїхати до Любліна. Те, що король колись був союзни­ком невдахи Мамая, чемно забуто. Переможців, як відомо, не судять. А Ягайло - переможець у знаменитій Грюнвальдській битві. 15 липня 1410 року його військо розбило вщент лицарів мо­гутнього Тевтонського ордену.

 

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Щоб зрозуміти, чому Ягайло запросив не італійських майстрів, а художника з України, пригадаємо дещо з біографії героя Грюнвальдської битви. Ягайло - син тверської княжни Юліанії та литовського князя Ольгерда, онук Гедиміна. А за правління Гедиміна та Ольгерда до Литви відійшли українські, білоруські та частина російських земель. Щоправда, князі, які стали правити на цих землях, вважали вигідним мати себе за русинів. Старі порядки скасовувати не поспішали, приймали православну віру.

В ті часи німецьким лицарям страх як кортіло, щоб Польща ввійшла до складу "Священої Римської Імперії германської нації” .

Головною загрозою Польщі, як і іншим слов'янським народам, був Тевтонський орден. Поляки шукали спільників для відсічі ласим на чужі землі лицарям. Литовський князь, за яким стояли Україна, Білорусія, був жаданим союзником.

Ягайлові запропонували одружитися з польською королевою Ядвігою. Польський трон Ягайло посів за трохи кумедних обставин.

Королеву привезли до Кракова. Леле! "Її величності" було всього дванадцять років. Дівчисько прибуло не само, а з своїм коханим, австрійським принцом Габсбургом. Такий "посаг" аж ніяк не влаштовував далекоглядних польських політиків. Не Габсбург, а Ягайло був їм потрібен. Принца мало не вбили, і невдасі дове­лося тікати з краківського замку світ за очі.

Закохана Ядвіга кинулася за ним. Та де там! Браму передбач­ливо замкнули. Озброївшись сокирою, дівча спробувало зробили у стіні лаз, та це справа не для рученят випещеної панянки. За­плакану "величність" відвели до покоїв, і сивовусі пани стали вмовляти її:

- Як одружишся з Ягайлом, він сам стане католиком, і його люди перейдуть у нашу віру. А серед литвинів, таке і вимовити лячно, є ще чимало поганців. Станеш рівноапостольною, на тебе молитимуться, як на хрестителів цілих народів.

- Але ж він лиса потвора, ще й старий! - схлипувало дівча. Довелося показати їй портрет Ягайла, ще не старого і не ли­сого.

Рюмсаючи, дівча дало згоду на шлюб. Ще б пак! Бути рівною з апостолами! А Ягайло став королем Польщі.

Коли його французький "колега" гугенот Генріх ІV вирішив перейти у католицтво, він пояснив своє ренегатство тим, що "Париж вартий меси". З тих же причин православний Ягайло заради поль­ської корони став католиком. Та коли вирішив прикрасити фрес­ками свою Люблінську резиденцію, запросив художника з України. Мабуть, хотів бачити навколо себе розписи, зроблені в тій ма­нері, в тому стилі, до якого з дитинства був призвичаєний син тверської княжни.

 

ФРЕСКИ ЛЮБЛИНСЬКОЇ  КАПЛИЦІ

Більшість фресок Люблінської каплиці схожі на численні ікони староруського письма. На яку не глянеш, стає зрозумілим - це робота дуже талановитого художника. Та не про всі піде у нас мова, а лише про декілька цілком незвичайних, дуже своєрідних. Якби майстер Андрій жив у наші часи, він, мабуть, уславився б як неабиякий портретист. А можливо, був би ще й непоганим карикатуристом.

На стінах каплиці поряд з фресками на євангельські сю­жети художник увічнив і образ свого мецената: Ягайло на білому коні, як і личить герою, стрункий, худорлявий. Впевнено тримає він у правиці тонкий спис, у лівій руці - вуздечка. Голову увінчує польська корона, але одяг на ньому литовський. Легко сидить він у сідлі, до речі, руському. Корону і спис підтримує янгол.

Кінь здибився, от-от злетить, слухняно виконуючи волю вершника. Зауважимо, єдине, що не вдалося митцеві - це копита коня.                                           

Картина надзвичайно динамічна. Стиль Андрія Русина - експресивний, характерний для кращих художників того часу, - Феофана Грека та Андрія Рубльова.

Обличчя вершника, на жаль, зтерлося, та в іншому місці каплиці Ягайла зображено крупним планом. Погляд його проникли­вий, живий, і водночас замислений. Про що думає він? Чому так міцно, ледь іронічно, зтулені тонкі вуста? Неважко здогадатися, що за вдачею король рішучий, вольовий. Чимало зусиль поклав на те, аби примирити підвладних йому католиків і православних. “Щоби будувалися церкви ваші і щоб гідність руська завше існувала на цій землі”.

Не раз зустрічався він з митрополитами київськими. 1418 Ягайло й ієрарх українців та білорусів Григорій Цамблак висунули ідею об’єднання православної й католицької конфесій, що їх, як мовлено тоді, “багато літ розділяє диявольська заздрість”. Цю ідею, щоправда, вороже зустріло московське духівництво. Але майстер Андрій, певно, був прихильник примирення християн  Сходу і Заходу.

Роботи Андрія Русина гідно оцінили його сучасники. Від­луння слави майстра покотилося по всій Мазовії, де жило чимало українців. Уславленого митця та його товаришів запрошували при­крашати православні церкви.

 

З ЛЮБОВ' Ю ДО  ЖИТТЯ

У чому ж своєрідність творчої манери луцького майстра?

Ось велика композиція Андрія Русина - "Суд Пілата". Якби не німб навколо голови, Ісус на фресці - земна, вкрай зму­чена людина. Знесилено ступають босі ноги горбами і вибоями висушеної землі. Його оточують римські воїни. Міцні мури, повз які проходить підсудний і його охоронці, символізують міцну і байду­жу стіну римської державності, бездумно розчавить вона кожно­го непокірного.

Пілат міг би врятувати невинного, та, судячи з виразу його обличчя (а воно змальовано дуже промовисто), і не думає вступитися за Ісуса, за поневолених Римом людей. Він "умиває руки" - в прямому і переносному розумінні. На картині Пілат миє руки в посудині, яку улесливо тримає перед ним слуга, і байдуже слухає наклепника, котрий щось гаряче шепоче йому на вухо.

Здавалося б, відомий біблійний сюжет. Але придивіться уважніше до Пілата, схожого на опудало. Може, художник поми­лився, намалював не те, що треба? Далебі! Андрій Русин свідо­мо почепив на голову Пілата карикатурно збільшену корону німець­ких кайзерів, які здавна мріяли про “Drangnach Ostеn”, і в їхній город жбурнув камінця майстер Андрій. Картина була на той час дуже злободенна, адже в битві під Грюнвальдом під знаменами Ягайла йшли на бій поляки, литовці, росіяни, біло­руси, навіть татари і земляки Андрія Русина - українські вої.

Інша композиція - "Таємна вечеря". Цей сюжет привертав увагу багатьох художників, і серед них чи не найславетнішого в світі - Леонардо да Вінчі.

Картиною на цю тему прикрасив стіни Люблінської каплиці і Андрій Русин. Та зробив це нетрадиційно, по-своєму. Стіл, за яким сидять апостоли, - справжнісінький "натюрморт з рибою". Від столу віддаляється Юда: на плечах у нього сидить чорний-пречорний чортик. Кольорову символіку легко відгадати - чорна душа запроданця.

Але звідкіля узялося тут це бісеня? У фрески Андрія Русина він прийшов не так з Євангелія, як з українських народних казок, де живе з давніх давен, роблячи різні прикрощі людям. У цих казках багато гумору. Дещо іронічно змальовує хвос­татого і майстер Андрій. Такий же чортяка, взятий з народної творчості, з'явиться пізніше у творах Миколи Гоголя. Пригадує­те, як намагалась заарканити коваля Вакулу хвостата потвора? Та осоромилася, не вдалося перемогти кмітливого парубка.

Ще одна композиція - "Троїця". Говорячи про "Троїцю" з Люблінської каплиці, мимоволі пригадуєш однойменний шедевр Рубльова. Його "Троїця" сповнена болісним відчуттям непоправного горя. Скорботно дивляться на світ ангели. Вони зосереджені у собі, у своїх неземних думках, їм не до земних радощів.

"Троїця" Андрія Русина написана простіше, і, ніде правди діти, на нижчому художньому рівні, але у майстра Андрія - і в цьо­му його принадність - бачимо владне тяжіння до земного життя, до зображення живих людей. Його янголи зайшли до Авраама, і той разом з дружиною пригощають їх вечерею. Все, що на столі, виглядає дуже апетитно. Знову натюрморт! Трагедійність теми  життєрадісний пензель художника залишив за лаштунками цієї сцени.

 

НА ЗАХИСТ ВЕСЕЛУНІВ 

Щоб зрозуміти зміст ще однієї фрески Андрія Русина, зробимо невеличкий відступ. 

1909 року в селі Мартинівка, що на Черкащині археологи знайшли справжнісінький скарб - ювелірні вироби VІ-VП століть. Серед них були і срібні бляшки-обереги. На кількох оберегах зображено шамана у довгій орнаментованій сорочці. Орнамент нагадує вишивку на сучасних національних строях українців, білорусів. Шаман танцює. Придивившись до його пози, здивовано відзначаєш, що витанцьовує він...гопака.

Танцюючий шаман - попередник скоморохів. Нелегкою була доля цих мандрівних акторів середньовіччя. Та їх любили в народі, запрошували скоморохів і в князівські покої.

Тому не випадково у Софії Київській, звісно, не на видноті, а у напівтемному куточку східців, є цікава фреска "Скоморохи".                 Християнська церква засуджувала скоморохів. Ще у V століт­ті Лаодікійський Вселенський Собор прийняв ухвалу, за якою священнослужителям заборонялося не те що розважатися, дивлячись на витівки скоморохів, а й перебувати поблизу них.

Засуджує скоморохів і Евангеліє. На його сторінках розповідається про те, як "злі люди" знущалися над Сином Божим, вис­міювали його, ходили навколо нього на руках, мов навколо блазня. Деякі їхні витівки, описані в Євангелії, дуже схожі на скомороші.

Цей сюжет знайшов своє відображення також в іконописанні. Звернувся до нього і майстер Андрій, але трактує його на свій кшталт.

В центрі однієї з фресок Люблінської каплиці зображено Ісуса, але ніхто його не ображає, ніхто з нього не збиткується. Він сам по собі. А праворуч і ліворуч нього - купки лю­дей. Вони зовсім не злі. Один дме в дуду, інші грають на різних музичних інструментах, двоє справді ходять на руках. У них симпатичні доброзичливі обличчя.

НЕСПОДІВАНА  ЗНАХІДКА

Це було на початку XX століття. Група шанувальників стародавнього мистецтва вирішила обстежити села навколо древнього Любліна. Хтось підказав їм, що в селі Мінськ-Мазовецький збереглася стара церква. Спробуємо уявити, як могли повестися дослідники.

- В селі з такою назвою і храм мабуть відповідно пишний, - пожар­тував хтось  з  дослідників.

Історії багатьох знахідок схожі між собою, наче розіграні за одним сценарієм.

Церква виявилась  маленькою, бідненькою.  Але ж молоді шукачі були ентузіастами і уважно обстежили кожну стіну, кожен  закуток. Нічого цікавого, вартого уваги.  Залишались сходинки, що вели на дзвіницю...

Ось і двері на верхівку дзвіниці.

- Знов нічого цікавого, - почулось чиєсь незадоволене буркотіння.

- Чекай, що то за дошка?

Дійсно, біля стіни вони помітили запилюжену дошку. Лише в одному місці синіла цяточка фарби. Заходилися витирати пил, але дошка  не поспішала  відкритися людям.  Врешті проступили потьмянілі фарби. Перед дослідниками бага­тофігурна ікона. Мов зморшки, вкривали ЇЇ  шпарочки та плями, які зали­шила по собі щойно знята пліснява. Мовчки вдивлялись в намальоване  дослідники.  Не було жодного сумніву - перед ними видатний твір невідо­мого майстра.  Але хто він? Таке одразу не вгадати...

Другого дня дошку загорнули  в м'яку  тканину і, обережно, мов важко хворого, винесли з церкви.

На той час  особливо відомими  були Московські  реставраційні майстерні. Туди й відвезли знахідку. Нелегко було  реставраторам повернути  її до життя.  Сантиметр за сантиметром  відновлювали вони ікону. І нарешті, як винагорода  за  уперту, настійливу роботу, всіма своїми барвами засвітилась ікона, нині відома під назвою “Блакитне Успіння”. І ще нині відомо, що писав її Андрій Русин. Ця ікона – одна з коштовностей Третьяківської галереї.

Як же встановили авторство майстра Андрія?

В сучасному мистецтві кіно, телебачення існує прийом  подвійної експозиції, коли водночас на екрані бачимо події, хронологічно віддалені одна від одної. До подібного прийому вдався у ХV столітті Андрій Русин.                                 

На іконі зображено мертву Марію і Марію воскреслу. Та це ще не все.

Багаторазова експозиція продовжується:  на похорон з різних країн пос­пішають  апостоли  на перлистих хмаринках, “пілотованих" небожителями. Це у  горішній частині картини.  Внизу - ті ж самі апостоли вже "приземлились" і, схилившись над труною, оплакують померлу. Стрима­ний плач, журбу цих мужніх, вже немолодих людей художник змальовує  з притаманною  саме Русину експресією .

Русину? Так. Образи апостолів допомогли мистецтвознавцям розгадати  таємницю авторства ікони. Якщо уважно придивитись  у скорботні обличчя, пересвідчуєшся, що писала їх та сама рука, яка створила у Любліні портрет короля Ягайла.

У "Блакитному Успінні"  Андрій Русин постає, як блискучий колорист. Яскраві,  контрастні  барви зіставлено так рішуче, що з них, здається, викрешується полум'я цілої гами почуттів. А червона китайка на ложі поруч з оксамитово-чорним  одягом небіжчиці, віє  жалобою й драматизмом. Цей червоно-чорний акорд фарб у сцені оплакування викликає  в пам'яті  вірші Тичини:

Гаптує дівчина й ридає-

Чи то ж шиття!

Червоним, чорним  вишиває

Мені життя.

Синій колір неба створює ірреальний, фантастичний ефект поруч з сліпучо-золотавими площинами. Контрасти теплих  і холодних  тонів - світло-зелених і рожевих,  синюватих і жовто-гарячих, блакитних і червонястих, породжують атмосферу неспокою, драматичної напруженості. Фарби притягують глядача, хвилюють, відтворюють музичний ефект оплакування. Горішня частина кар­тини - "Вознесіння Марії" - така м'яка за кольорами та їх від­тінками, що заспокоює, несе умиротворення. У сцені "Вознесіння" кольорові дисонанси неначе знаходять своє розв'язання.      

 

                                                                              

В КИЇВСЬКОМУ  МУЗЕЇ    

У Києві, в Національному художньому музеї України серед кращих творів середньовічного живопису експонується ікона невідомого майстра під назвою "Луцька Богоматір". Чи то робота самого Андрія Русина, а коли ні, то когось з учнів? Кирило, який працював у Любліні, залишив на одній фресці свій підпис - "Кир". Є напис і на стелі, яку він розмальовував. Може, "Луцька Богородиця" - його робота? До речі, на стінах Люблінської каплиці є кілька написів, і в їхньому тексті зустрічаємо українізми, а під зобра­женням одного з апостолів замість старослов'янського "Марк" читаємо українське "Марко". В цьому немає нічого дивного, ад­же Андрій і Кирило - обидва з України.

В іконі з Луцька йдеться про трагедію Сина Божого, про хресну муку. Разючий погляд Марії випромінює нежіночу напру­гу. Ісус не по-дитячому скрушний і замислений. У святого малят­ка обличчя "старовіка". І хоч як дбайливо обіймає маленького материнська рука, все одно стане він жертвою людської злоби. Червоний хрест над його головою уже накреслив мученицьку путь.

А що означають оті "движки-пробіли", що вони блискавками збуджують живопис ікони? То "світло небесне, яке виринає з глибин сердечних, очищає душу і мозок без розумових зусиль з нашого боку", як пояснювали стародавні теологи. Майстер-волиняк, автор "Луцької Богородиці", був естет та інтелектуал в одній особі. І був він не одиноким видатним художником на Волині під ту пору. Волинська іконописна школа зажила тоді слави на ши­рокім терені од Новгорода на півночі до Мазовії на Заході - по всій Києво-Литовській митрополії (яку називали "Малою Руссю" на відміну од більшої розмірами митрополії московської).

А Луцьк уважали за другу після Вільнюса столицю Литов­ської Русі. Не дурно ж саме тут 1429 відбув свої засідання перший в історії всеєвропейський з'їзд християнських монархів - і католиків, і православних. Волинське князівство 14-15 ст. пе­ребрало на себе головну роль в українському сепаратизмі. Його князеві Свидригайлу вдалося, щоправда, на короткий час, вивести Велике княжіння Руське з-під контролю центральної литовської влади.

У тому-таки Національному музеї є ще одна ікона - "Георгій Змієборець".

Серед християнських текстів досить відома легенда про Георгія Змієборця. Сюжет не новий. В шумерському епосі, створено­му шість тисяч років тому, оспівується перемога напівлегендарного героя Гільгамеша над казковою звірюкою - Хувавою. Серед мітів стародавньої Греції чи не найпопулярний - "Тезей і Мінотавр" та "Геракл і лернейська гідра". Є схожий сюжет і в українському фольклорі - сказання про перемогу Микити Кожум'яки над змієм, що завимагав собі у жертву юних киянок.

Легенда оповідає, що Георгій, прибувши у віддалену провін­цію Римської держави дізнається про лихо, яке спіткало її мешкан­ців: страшний дракон вимагає молодих дівчат. Не злякався Геор­гій чудовиська, вирішив стати з ним на герць – і переміг.

На картинах часів пізнього середньовіччя майже завжди присутнє "архітектурне тло". І саме тло на іконі, про яку йдеться, підказує нам, що створена вона не в Києві, а в Польщі, там, де тривалий час жив і працював Андрій Русин разом зі своїми учнями. Не палати київських князів бачимо на задньому плані картини "Георгій Змієборець", а середньовічний замок. Такі будівлі характерні для Західної Європи, зокрема Польщі: готичний замок з вежами, флюгерами, штандартами. З вікон замку за битвою Георгія із змієм спостерігають король, королева, королівський блазень, герольд. Біля воріт застигли лицарі в середньовічних металевих панцирах. Сцена двобою, який, за легендою, відбував­ся у Ш столітті, дивовижно "помолоділа", осучаснилась. Цей поєди­нок нагадує лицарські турніри, які міг спостерігати тогочасний художник. Митець створив образ юнака-героя за допомогою святко­вих фарб, життєрадісного, свіжого колориту.

Кінь Георгія чимось нагадує коня, якого бачимо на портреті Ягайла. В іконі "Георгій Змієборець" не відчутно тієї експресії, динамічності, які були характерні для творчості Андрія Русина. Ще одна деталь в картині переконує, що писав її учень художника: копита коня. Вони не дуже вдалися і вчителю при зма­люванні коня короля Ягайла, а учневі й поготів.

Андрій Русин та його учні певною мірою новатори. Їхні роботи - приклад ранньої європеїзації українського мистецтва, адже жили вони на рубежі середніх віків та часів Відродження.

У середні віки християнська релігія проповідувала аскетизм, відмову від радощів життя. Її герої - страдники, пустельники-анахорети, здатні на самопожертву. У сприйнятті середньовічної людини ці герої - святі. Святі мученики. Їхні традиційні постаті, створені численними художниками, - страхітливо худющі, виснажені, часто-густо вкриті виразками.

Проти цих монаших ідеалів повстали гуманісти Ренесансу. Вони закликали до відродження життєрадісності античної філософії та античного мистецтва. Їхні проповіді вже лунали в різ­них куточках Європи в часи Андрія Русина. І він чи не перший з українських митців у своїй творчості, нехай помірковано, відходить від аскетичного мистецтва. Андрій Русин інколи інтерпретує євангельські сюжети досить вільно, навіть злободенно. Митця вже торкнув­ся подих нових часів, нових ідеалів.

У тексті наступні твори:

Андрій Русин. Блакитне Успіння. Ікона 15 ст.
Андрій Русин з учнями. Ісус уздоровлює в суботу. Фреска 1418
Андрій Русин. Король Ягайло вклоняється Богородиці з Немовлям Ісусом. Фреска 1418
Андрій Русин. Христос Вседержитель з символами євангелістів. Фреска 1418
Анонімний художник. Волинська Богородиця з Немовлям Ісусом. Ікона 14 -15 ст.



Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home