Вхід для користувачів
 




28 травня 2017

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 10. ЖУРБА і РАДІСТЬ - ДВОБІЙ (Олександр МУРАШКО)

ЖУРБА і РАДІСТЬ - ДВОБІЙ

Того дня вони вирішили нікуди не йти з дому. Але друзі, що жили поруч, настійливо запрошували на вечерю. В Києві було неспо­кійно. Йшов 1919 рік. Але ж тут - недалеко...

Коли повертались, біля хвіртки їхньої невеличкої садиби їх наздогнало двоє. З темряви виринув третій:

- Хто такі? Ваші документи. Хіба не знаєте, що ходити міс­том уночі заборонено?

- Та ми вже дома... Оце наш будинок...

- Дружина може залишитися, а ви підете з нами, в міліцію. Він довго не повертався, і дружина вирішила піти до сусідів порадитися, що робити. Коли йшла вулицею, почула постріл. І хоч до нічної стрілянини було не звикати, чомусь лячно й боляче стиснулося серце.                                           

Вона назавжди лишилась переконаною, що це був саме "той постріл".                                                      

Коли на ранок звернулися до міліції, там про затримання нічого не знали.

Його знайшли неподалік у яру, з головою, розтрощеною пострілом у потилицю. Хто були вбивці, - невідомо й досі. А у потилицю, як відомо, стріляли чекісти. Того року більшовики полювали на українську інтелігенцію.

Так трагічно обірвалося життя художника Олександра Олександровича Мурашка.

 

ДИТИНСТВО 

Батьки його не були офіційно одружені, і хлопцеві дали прізвище матері – Крачковський. У дитинстві потрясінь було більше, ніж радощів. Від дитячих страхів став заїкою. Не любив про це розповідати. Лише про два випадки якось прохопився: дружив із собакою, як сирітки з Шевченківських віршів. Одного разу хлопчик заснув у садку і не зчувся, як до нього підповзла змія. Песик загавкав, збудив малого і тим врятував йому життя.

Іншого разу їхав верхи лісом. Тиша, довкола ні душі. Хіба що защебече якась пташка. Раптом кінь заскарапудився. Від страху і Сашко мало не знепритомнів: просто нього на дереві погойдувався мертв'як. Наляканий кінь з наляканим вершником помчав щодуху.

Родина жила у Чернігові. Батько Олександр Іванович Мурашко, іконописець, мав свою іконописну майстерню. Художником був і брат батька Микола Іванович Мурашко. Він керував Київською ри­сувальною школою, на той час єдиним у місті художнім закладом. Сашка з дитинства тягнуло до малювання. Та у батька були інші наміри.

 

У КИЄВІ

Київ 90-х років 19-го століття – велике, але провінцій­не місто. Найбільшою подією в його житті був щорічний Контракто­вий ярмарок, де складалися торговельні угоди поміж магнатами-поміщиками та магнатами від купецтва на продаж – купівлю зерна,  цук­ру, тощо.

Тихо, якось непомітно, спливали дні, тижні, місяці. Навіть будівництво Володимирського собору, нової резиденції Київського митрополита, тягнулося майже три десятиріччя. Та коли дійшло до оздоблення новозбудованої церкви, митрополит зажадав, щоб собор прикрасили не гірше за славетну Софію. На ті часи настінні розпи­си храмів давно відійшли у минуле. Та цього разу духовенство ви­рішило відновити старі традиції.

Організація і керівництво створенням монументальних розпи­сів собору було доручено професору історії Петербурзької Академії мистецтв та Петербурзького університету Адріяну Вікторовичу Прахову.

Він не вперше приїздив до Києва. Свого часу брав участь у реставрації Софії та фресок Кирилівської церкви. До цієї ро­боти він запросив у Київ тоді ще молодого художника Михайла Врубеля.

А тепер ось нова робота. На багато років вона стане сенсом життя Прахова. Саме йому собор завдячує своїми величними розписами. Прахов запросив до Києва художників з Петербурга, Москви, з різ­них міст України і навіть з Риму.

 

ДОПОМОГА “ВОЛОДИМИРСЬКОГО  ГУРТУ”

Прахов залучає до робіт по оздобленню собору і братів Мурашків. Олександр Іванович разом із своєю майстернею назавжди переїздить до Києва. Він наполя­гає, щоб син вивчав ремесло різьблення по дереву, потрібне для оздоблення іконостасів. Та Сашко ненавидів цю роботу.

Сварки з батьком не вщухали. Та опанувати нелюбе занят­тя він не хотів і не міг. І тоді батько вмрішив:хочеш малювати - малюй ікони.

Мистецтво іконопису перетворилося на той час на релікт середньовіччя, живописний лубок, на периферію мистецтва. Сашко цього може і не розумів, але його вабив інший живопис.

Подумки зазирнемо у минуле . Клас у школі Миколи Мурашка.

Позаду всіх, намагаючись, щоб його не помітили, сидить підліток. Це - Сашко Крачковський. Здавалося б, чого йому критися? Адже вчиться у рідного дядька. Та річ у тому, що у братів далеко не дружні стосунки, і Сашко потай, щоб ніхто не знав, інколи дозволяє собі свято - тікає з гімназії до дядькових рисувальнихкласів.

Ав родині справжнісіньке пекло. Не раз бувало, післясутичок з батьком хлопець не ночуєдома, шукає прихисток на схилахДніпра, де у кущах тулиться бездомна київська біднота, а частіше  - босота. Ті кущі кияни презирливо назвали "Зозулиною дачею". Але й тут Сашко - знервований, знесилений, голодний - продовжує малювати.

Одного разу він приніс показати Адріяну Вікторовичу Прахову свої замальовки типажів "Зозулиної дачі". Вони справили враження.

Сашко потоваришував з сином Адріяна Вікторовича - майбутнім художником Миколою Праховим. І не раз скаржився другові:

- Батько хоче, щоб я постійно працював в іконописній май­стерні. А я не хочу займатися цим усе життя, бо відчуваю, що можу створювати своє.

За наказом батька Сашкові доводилося копіювати роботи В.Васнецова, виконані для Володимирського собору, його художнє обдарування не лишилося непоміченим. Допомогти юнакові вирішив увесь "Володимирський гурт”:  М. Нестеров, дядько Микола Мурашко, сам В.Васнецов, Андріян Прахов. За їхніми наполяганнями батько офіційно “одружується” з матір'ю і визнає хлопця своїм сином. Сашко Крачковський стає Олександром Мурашком. Невдовзі батько нареш­ті дає згоду на від’їзд сина до Петербурга в Академію мистецтв. Щоправда, гроші на дорогу також зібрали його старші друзі з того ж таки "Володимирського гурту".

 

УЧЕНЬ РЕПІНА

Коли приїздишу незнайоме місто, найперше бажання - якомога швидше оглянути його. Так було і з Мурашком, який 1894 року при­був до Петербурга.'Тут була Академія мистецтв, тут творив Рєпін, до якого А.Прахов дав Олександрові рекомендаційного листа.

Перший візит, зрозуміло, до Рєпіна. Метр зустрів молодого киянина стримано, але доброзичливо. А далі - швидше побачити вулиці, якими ходили колись Пушкін, Шевченко, Достоєвський, Гоголь.

Як на зло, день був похмурий, холодний. Дощило. Здавалося, навіть Мідний Вершник зіщулився від негоди. Потьмянішали стіни пишних палаців. І Олександр Мурашко, трохи розчарований "Північ­ною Пальмірою", вирішив відвідати квартали, які так чудово описав Ф.Достоєвcький, змалювали передвижники.

Передвижники... У 70-х роках минулого століття група художників об'єдналася у "Товариство пересувних художніх виставок". Жили вони під знаком громадянської скорботи. Для цього причин було більш ніж достатньо: інтелігенція довгі роки переживала неславу Росії у Кримській кампанії. Пригнічувала, роз'ятрувала серця бідність країни, важке життя народу, так пристрасно й вод­ночас з гіркотою описане в поезіях Некрасова. Художники також намагалися відобразити болючі проблеми буття.

Через двадцять років після заснування товариства передвиж­ників, у часи, коли Олександр Мурашко приїхав до Петербурга, ро­боти сучасних йому майстрів за тематикою не дуже відрізнялись від робіт їхнїх попередників. Хоча склад "Товариства” і був до­сить розмаїтим - його членами стали такі митці як Репін, Суриков, Ге, Пимоненко, Левітан, Саврасов, Шишкін, Левченко, Полєнов, Світославський -всіх не перелічити-тематика, настрої, навіть гама кольорів  багатьох за двадцять років майже не змінилася. Сучасні роботи нагадували  портретДостоєвського роботи В.Перова, і "Христа в пустелі” І.Крамського, тобто твори перших передвижни­ків, виставлені ще в 70-х роках.

У Мурашка перше враження від петербурзької дощової імли певною мірою зливалося із враженням від кольорів багатьох побачених ним картин: настрої, породжені проблемами буття, затьмарювали живопис свинцевою плівкою сірих фарб. Пригнічені, знеси­лені постаті, безрадісне, безпросвітне існування... Таким було спершу і його малярство.

- Мій живопис такий же сіренький, бідний, як життя, з якого він зроблений, - міг би сказати сам Олександр Олександрович.

За роки перебування в Академії Мурашко створює кілька ці­кавих портретів. Здається – йому судилося бути саме портретистом.

Рєпін щиро прагнув йому у цьому допомогти. Та не лише покли­кання, а й вдача молодого художника не відповідали вимогам світського портретиста.

Олександр якось розповів Миколі Прахову про одне своє кумедне фіаско на цьому терені.

"За рекомендацією Іллі  Юхимовича прийшов я до вельми аристоратичної дами умовитися про дні сеансів. Та, якось розгубившись, я перекинув на її дорогу сукню попільничку з недопалками. Вкрай незграбно кинувся рятувати становище і сам мало не впав... Сором та й годі. Звісно, запрошення на сеанси портретувати я не одержав".

 

ПОХОРОН КОШОВОГО

Життя не стояло на місці. І на той час, коли Мурашко закінчує Академію, потроху змінюються художні смаки, уподобання, тематика. Сам Рєпін починає малювати широким пензлем, віртуозним маз­ком. Ця манера до вподоби Мурашкові, він намагається її наслідувати. А коли наспів час дипломної роботи, Олександр Олександрович прислухався до поради вчителя намалювати картину, героями якої будуть їхні предки  запорожці.

Картина "Похорон кошового" - єдина робота Мурашка в історичному жанрі. Її герої - не одчайдушні веселуни, як в уславленій картині Рєпіна. Учень захопився іншою тональністю, глибоко тра­гедійною...

...В нічній темряві потонула улоговина. Сторожко блимають свічки в руках похмурих, стужених, украй зажурених воїнів-запорожців. У жалобі, наче потай, ховають вони свого кошового отама­на. За традицією труна вкрита червоною китайкою.

Художник відтворює подію далекого минулого. Діється це у похмурому ХVIIстолітті, в часи руїн та міжусобиць, коли Україну роздирали на шматки ласі на її землі войовничі зайди. З картини війнуло тьмяними фарбами Рембрандта, наїжаченими списами Веласкеса.

Художник ретельно підбирав типажі, вивчав козацький одяг, зброю. Головне завдання полягало в тому, щоб передати настрій козацького гурту. Минуть роки, і червона китайка трагічно промайне у біогра­фії художника. Та це буде через два довгих, сповнених творчої наснаги десятиліття.

Картина "Похорон кошового" не характерна для творчості Олександра Мурашка. Він не став співцем суму. Це полотно- пік Мурашківського трагізму.

Дипломна робота мала успіх, і Академія мистецтв відрядила молодого художника у закордонну подорож.

 

ЯСКРАВІ  БАРВИ

Пік трагедійності... Він розтанув, як тільки Мурашко приїхав до Парижа. Наче надійшов для нього святковий день, він знайомиться з роботами імпресіоністів: Клод Моне, Ренуар, Сіслей, Піссаро, Едуард Мане... Якою радістю перейняті їхні картини!

Здалося, життя побачено вперше, і воно, виявляється, зіткане із сліпучих барв, із відблисків світла... Випадково помічена кольо­рова пляма несе із собою зміну настрою, збагачує сприйняття життя.

Ці художники переносять на свої полотна найяскравіші враження. Вони найбільше цінують несподівані, непередбачені спалахи емоцій. Глянеш на картину, - і відчуваєш таку свіжість, що, здається, легкий вітерець обіймає тебе приємним повівом.

Але не всі визнають це нове мистецтво. Мурашко не раз чув розмови на виставках, в уподобаних богемою кафе:

- Вони абсолютно не вміють малювати! Який неакадемічний живопис!

-Де чіткий рисунок світлотіньової об'ємності? Та раптом хтось роздратовано кидає:

- А як же японські художники? У їхніх творах світлотінь відсутня, а яке високе мистецтво!

Олександр Олександрович не вагається у виборі. Він одразу розумом і серцем сприйняв імпресіонізм - захоплююче розкриття таємниці барв, яке він і уявити не міг, сидячи в майстерні і компонуючи поважні сюжети з натурників, що від перевтоми позування мало не засинають. Мерщій на вулиці Парижа!

І фарби Олександра Мурашка засяяли сонячним світлом дня, золотом лампіонів, відблисками нічних вогнів на тротуарах після недов­гого дощу. Він пензлем передає шурхіт сукні молодої дівчини, настрій, породжений чорнотою оксамитів, білиною газових жабо, принадністю миттєвих усмішок, поглядів, рухів.

Він творить. На картині "У кав'ярні" червоне вбрання жінки, що п'є каву, наче випромінює радість, і радість ця пере­дана саме кольром. На іншій картині - граціозні парижанки, здається, ми чуємо їхню розмову.

Портрети, які О.Мурашко створює у цей час, ніби демонструють переконання художника: мистецтво повинно прикрашати життя, приноси­ти в нього радість, видовищний ефект.

Найяскравіший прклад цього – “Портрет дівчини у черво­ному капелюсі". На цьому полотні з вражаючою майстерністю поєдналися два кольори - червоний і прозоро-чорний. Мимоволі спадає на думку: він, Олександр Мурашко, молодий, вродливий, завжди охайно, а як є можливість, то й елегантно одягнений, непомітно присутній у кожній із своїх паризьких картин. 

Здається, паризькі враження цілком заполонили Олександра Олександровича. Та ні.... Портрети паризьких натурниць свідчать і про ностальгію. Невипадково один із них віддалено нагадує білопінну царівну-лебідь Врубеля, а в іншому є щось від  "Дівчини з персиками" Сєрова.       

Інколи Мурашко переживав години сумнівів, вагань, невдово­лення собою. Подумки радився з учителем і доходив висновку: Рєпін образився б, якби його назвали імпресіоністом. Проте і він цінував несподіваність яскравого, непередбаченого враження, передане на полотні яскравим мазком. На його картині "Не сподіва­лися" ("Не ждали"), серед похмурих напружених і переляканих постатей, спалахує яскраве світло, яке розряджає гнітючу атмосферу людських конфліктів.

 

МАНДРИ І ПОШУКИ

Мюнхен здавна був осередком художнього життя Європи.     Всесвітньовідомі його картинні галереї, особливо Стара і Нова пінакотеки. До Мюнхенських художніх шкіл приїздили навчати­ся мало не з усього світу. Наприкінці XIX століття в часи розк­віту імпресіонізму найблискучішими представниками цього напряму в Німеччині були Слефогт і Корінт.

Тож не дивно, що з Парижа Мурашко вирішує завітати до Мюнхена.

Для Олександра Олександровича це ще пора шукань, а часом і творчого невдоволення собою. Бували дні серйозної, копіткої роботи у себе в студії, а траплялося – і ризиковані художні пустощі, щоб затамувати це невдоволення собою.

"Прочитавши в газеті, що має проїхати інкогніто російський великий князь, - оповідав Олександр Олександрович, - ми з товариша­ми вдалися до містифікації. Узявши напрокат вишукане вбрання, я подався за місто, а звідти прибув залізницею до Мюнхена, де на "високого гостя" з квітами чекали друзі-змовники. Перон наповнився цікавими. Начальник станції узяв під козирок. Натовп видихнув: "Ур-ра!" Ми всілисяв екіпажі, і раптом - о жах! - побачи­ли, що нас шанобливо супроводжує поліцейський ескорт з шести велосипедистів”.                        Обман, на щастя, такі не розкрили,німецькі газети детально описали дефіляду інкогніто-самозванця.

У Мюнхені Олександр Олександрович зустрівся із своїм дядьком Миколою Івановичем Мурашком. Зраділи обоє. Микола Іванович пізніше не без задоволення, навіть з певною гордістю згадував витівки свого "куражного племінника".

Перебування у Мюнхені, звісно, не обмежувалося витівками.

Мурашко серйозно вчився. Мистецтво мюнхенських імпресіоністів захопило його своїм живописним напором, хоч і було позбавлене фран­цузької елегантності.

Густі, енергійні мазки бачимо і на його картинах. Зго­дом художник віддасть перевагу саме такому експресивному живо­пису, що пасуватиме до українського колориту: до сліпучо яскравої природи, ба навіть до барв та ліній національного одягу.

Залишивши Мюнхен, Мурашко їде до Італії, відтак до Алжиру, Тунісу. І нарешті повертається на Батьківщину.

 

ПОВЕРНЕННЯ ДО ПЕТЕРБУРГА

То були неспокійні часи. Переддень першої революції, суспільна перенапруга, терор. У селі Нова Гребля на дачі Прахових погромники нищать картини. Палають поміщицькі маєтки.

Все це бентежить Мурашка. Нові враження сплітаються в безкінечну в'язь...

У Петербурзі зустрічі з товаришами по Рєпінському класу.

Нескінченні розмови про роль художника в суспільстві. Викривати вади сучасного життя, продовжувати традиції передвижників? А може, художник повинен нести людям розраду, втіху, красу?

Після багатьох вагань та роздумів Олександр Олександрович, як і його славетна землячка Леся Українка, вирішує: "Ніяка туга красі перешкоджати не повинна". Він прагне донести до глядача поетичні враження від природи, відчуття свята і полегкості, яке дарує нам мистецтво.

Після подорожей за кордоном, Мурашко відчуває спокусу вдатися до живописних засобів старих майстрів. Особливо вабить муаровий мазок Веласкеса, його кольоровий шарм. Тому картину "Дівчина з собакою" художник аранжує в дусі Веласкеса. Але от біда! Дівчинка цілком нерухома, вона ніби старанно позує худож­никові, а не живе своїм життям. Та й собака наче застиг.

Героям Веласкеса – придворним дамам та кавалерам - не доз­волялася невимушеність у поведінці, статуарність поз була нормою не лише у мистецтві, а й у житті.  Але ж спосіб життя людей XX століття динамічний, отже й у мистецтві він повинен знайти своє вираження. 

 

СОНЯЧНІ ПЛЯМИ

Мурашко знову в Києві. Зустріч з рідним містом, з природою, серед якої виріс, вливає в нього свіжі сили, оновлює почуття.                  

Багато полотен Олександра Олександровича того часу вико­нані в новій манері. Художник прагне показати навіть у нерухомих предметах відчутну живу тремтливість. Він уміє відтворювати і невловиму вібрацію повітря, плескіт води, і яскристу напівтінь.

Мурашко малює портрети друзів, життєрадісні, оптимістич­ні. Здається, він свідомо уникає мінору. Майже одночасно О.Мурашко і М.Нестеров портретували художника Яна Станіславського, людину на той час хвору. Михайло Нестеров акцентує увагу на його кволості, майже приреченості. У Олександра Мурашка - це товстун, з веселими очима й усміхненим обличчям. Руки Яна Станіславського - сильні, енергійні. Полотно освітлює довга плямасонячного проміння, яка перетинає тло картини...

Інша робота - "За п'яльцями" Портрет Г.Прахової/. Па­ризьким жіночим портретам Мурашка притаманна висока майстерність, але вони позбавлені того сердечного, домашнього тепла, яким зігрітий портрет Прахової. Маленький куточок хатнього затишку, схилена над столом, зосереджена постать вишивальниці. Художник своїм гострим спостережливим оком і тут побачив силу-силенну відтінків. Блакитні тіні сновигають по обличчю вишивальниці, білій сукні, сірій стіні, а різнобарвний жмут ниток ніби пульсує.

Українські краєвиди сліпили очі, в них знайшов Мурашко почуття свята і насолоди.

Коли дивишся картину "На кормі" (портрет брата - Жоржа Мурашко), забуваєш, на небі ти, чи на землі. Художник виступає тут водночас і портретистом і пейзажистом. Це одне із найяскравіших його полотен. Скільки щастя на обличчі Жоржа! І подарувала це щастя природа. Тремтить і щось шепоче зелене віття над ним. Ми чуємо, як хлюпоче вода довкола човна. Плямами-мазками проби­ваються крізь листя сонячні зайчики...

Золотаві зайчики "стрибають"  по доріжці парку вже в іншій картині Мурашка, яка так і називається - "Сонячні плями".

Вони покладені на полотно, здається, безладно, то видовжуються, то ширяться, то закруглюються і немає на них управи. Такі пля­ми колись хотів спіймати капелюхом Антон Павлович Чехов.     

 

НАГОРОДЖЕНО  ЗОЛОТОЮ  МЕДАЛЛЮ

Любо стежити художникові за молоденькими селянками, коли потрапляють вони у приголомшуюче, гомінке місто. Начебто і не вельми велика подія - покрутитися на ярмарковій каруселі. А для дівчат, безпосередніх, щирих - це втіха, яку пам'ятатимуть ще дуже довго. Світ ніби перетворився на круговерть, барвисту веремію, а натовп - на мерехтіння барвис­тих плям. Олександр Мурашко говорив, що йому хотілось відтвори­ти вихор каруселі, блиск її балаганних прикрас, зніяковілість і радість сільських дівчат, які уперше в житті сіли на дерев'яних  лошат...         

Було це 1909 року на міжнародній виставці у Мюнхені. Зо­лота медаль авторові "Каруселі", численні репродукції в німець­кій пресі, персональна виставка українського живописця в Берліні, Кельні, Дюсельдорфі у 1910 році, яку влаштовує німецька фірма Шульте.

Приходить слава: твори Мурашка охоче купують іноземні колекціонери, ширшаєгеографія їхнього визнання - від Нью-Йорка до Женеви. Прагнуть виставити Мурашка і Венеція, Відень, і Амстер­дам. Едуард Шульте надсилає Мурашкові до Києва схвальні відгуки преси, де віддають належне художникові за його рідкісну вдачу відбивати на полотні ті моменти, коли природа найбільш поетична, коли звичайна непримітна подія набуває романтичного імпульсу, а предметам притаманна  наївно-делікатна новизна.

Наче про Мурашка написані слова письменником Прустом:

"Часом завдяки несподіваному ефекту, мені доводилось радісно спостерігати синю й плинну смужку, не відаючи  належить вона морю чи небу. Ті рідкісні миттєвості, коли ми бачимо природу поетично, саме вони і є змістом картин Мане", а ми додаймо: і Мурашка.            

Відгук про "Карусель" залишив художник Г.Лукомський: "Побут, його красу Мурашко відтворив так талановито, як це мало кому вдавалося на­віть із наших найкращих художників-жанристів".

 

НОСІЇ БАРВИСТИХ  РАДОЩІВ

Київське художнє училище запрошує Олександра Мурашка на викладацьку посаду. Здавалося б, цілком природно. Та не зовсім. В офіційних художніх закладах Російської імперії та й у інших країнах Європи імпресіоністів шанували не скрізь. Саме в Київському училищі молодого Анатолія Петрицького гудили за надто яскраві самобутні пейзажні етюди, а його землячку, київську художницю Олександру Екстер, лаяли на різні лади у Паризькій академії за такі ж самі "злочинні вади". Та захоплення мистецтвом незапланованих, безпосередніх вражень попри всі офіційні перешкоди, рутинерство все більше полонить тих, хто щиро любить новітнє мистецтво, хто живе радощами, які дарує сонцесяйна при­рода.            

У Олександра Мурашка в Києві знайшлись послідовники. 1913 року на європейських виставках уславився ще один київський імпресіоніст - А.Маневич. Про його виставку у Парижі писала мало що не вся європейська преса. Свої картини Маневич не раз називав симфоніями. Вони й справді

пронизані музикою. Художник сповідував безпосередність вражень, переживань, використовував надзвичайне багатство барв, манера його письма дуже рухлива. Пізнати роботи А.Маневича неважко за неповторним візерунчастим тонким мереживом віт. Їхній живий потік, в якому вчувається мелодійний передзвін - ніби позивні художника.      

Під враженням від Маневичевої "Симфонії весни" поет Василь Стус напише вишуканого вірша:

Пелюсточками, пальцями, руками,                              

Як жалами співучими, - до віт

березових, хистких, бузково-тканих,

в його лірично-фосфоричний світ.

Картини-симфонії А.Маневича присвячені не пишним будівлям і ошатним центральним вулицям Києва. Він оспівує околиці рідного міста - Поділ, Куренівку, Лук'янівку - та провінційні містечка. Про виставку полотен Маневича в Парижі так писав А.В. Луначарський: "Тут було дещо від далекої Батьківщини...Маневич приніс нам дещицю неба, повітря, злиднів і широти, смутку й усмішки просто із серця рідної природи. Що красивого у тих, таких частих у нашого художника задвірках або руїнах. Він тужить за ними, і дров’яний склад раптово починає звучати, як принишкла в своїй журбі музична п’єса Шопена".

Французький критик писав, що у Маневича "червоний будинок кричить закоханим криком, вітаючи серед снігів весняні надії”.

Пейзажі Маневича купила Третьяковська в Москві, Люксембурзький музей в Парижі, Картинна галерея Женеви. Його роботи прикрасили віллу Горького на Капрі, де гостював худож­ник, а Максим Горький бував у Маневича в Києві.

Для Київського музею чимало робіт Маневича придбав Микола Біляшівський.

Гурток київських імпресіоністів ширшав. Після навчання у Кракові в Яна Станіславського до Києва повертається Микола Бурачек. На його невеличких картинах українські села і міста, здається, впіймали саме сонце, конденсують його енергію, щоб водночас випромінювати її, осявати і зігрівати життя. "Осінь" Бурачека- це суцільна жовтогаряча гама. Віти дерев ніби полу­м'яніють живим вогнем.

Хоч Олександр Мурашко побував у більшості музеїв Європи, колекція братів Кричевських вразила його.

Федір і Василь Кричевські були обдарованими художниками. Колоритними постатями. Обидва кохалися в народному мистецтві. Зібрали величезну колекцію виробів з кераміки, килимів, дукачів, намиста, вишиванок. Анатоль Петрицький, у майбутньому відомий художник, людина широко освічена, згадував, як Василь Кричевський гостинно відчиняв двері музею перед тими, в кого помічав щире зацікавлення витворами народних умільців.

Потоваришувавши з Федором Кричевським, Мурашко захопив його імпресіонізмом.. Поступово змінюється  характер творів Кричевського, з'являються світлі, аж до прозорості пройняті ранковою свіжіс­тю блакитно-золотисті етюди.

 

ВИХОВАТЕЛЬ

У мистецькому житті Києва радісна подія: відкрилася художня студія Олександра Мудашка. Чому пішов з художнього учи­лища? Методи викладання Олександра Олександровича, його погляди на роль художника у суспільстві були надто далекими від засистематизованих програм офіційної школи.

Здібні, обдаровані учні нудилися, змушені перемальовувати гіпсові фігури, а в живописі - усталені сюжети. Олександр Мурашко вивів своїх студійців за стіни училища на природу. Він прагнув, щоб кожний з них навчився бачити, розумі­ти, любити довколишній світ. З дитячих літ полюбивши схили Дніп­ра, знав, куди повести студійців, чим їх захопити.

До студії Мурашка перейшов і Анатоль Петрицький. Пізніше він згадував: "Я вчився у Мурашка два роки. Спочатку в Київському художньому училищі, згодом - у його студії. Мурашко був вродливий. Вишукано одягався. Він був надзвичайно ввічливий, що мені завше подобалося. Кожному учневі Олександр Олександрович намагався від­крити очі на природу і показати, як її відтворювати живописно.Він застерігав від розфарбування й від чорноти в картинах. Він учив зустрічатися з природою як зі святом. Його картини до­сі тішать людей і збагачують їх духовно".

Тоді, 1912 року, друзі вітали Мурашка: ще б пак – своя студія! Розповідали, як один, киянин поїхав учитись до Мюнхена, а йому там кажуть: "Якщо хочете потрапити до справжньої худож­ньої школи, радимо вам їхати до Києва. Там є студія художника Мурашка, він у нас колись був, ми його знаємо... Той навчить..."

- Олександре Олександровичу, Ви, нарешті, задоволені ? Здається, були всі підстави радіти. Але він мріяв про інше, більше: мріяв про утворення на Україні Академії мистецтв.

Київ, з його неймовірною мальовничістю, з тисячолітньою культурною традицією немає вищого мистецького закладу. Кращі його художники Архипенко, Маневич, Богомазов, Грищенко, Екстер, через байдуже до них ставлення змушені їхати світ за очі. А вони ж могли навчати і працювати у Києві.

 

ПЕРША  СВІТОВА

У серпні 1914 року у далекому Сараєво вбито австрійсь­кого ерцгерцога. Почалася перша світова війна.

Київ став прифронтовим містом. Сюди йшов нескінченний потік ешелонів з пораненими і вбитими. У місті виросло нове військо­ве кладовище. Київ ніби вдягнув жалобу. Зблякли яскраві барви життя.

Змінюється і світобачення художника Мурашка. На його полотнах густішають фарби. Пейзажні мотиви наче потопають у в'яз­кій присмерковій тональності, найчастіше фіолетовій. Персонажі його картин тепер пригнічені, тихі, змучені. На його полот­нах з'являються інші герої - старі селяни, пралі, куренівські  квіткарки.  

На картині "Селянська родина" бачимо двох стареньких і їхню молоду доньку. Старість і молодість. З тонкою бережливістю виписані зморшки на старечих обличчях. Сутінки в хаті на­гадують сутінки їхнього життя...

Але поруч - молодість, донька. І не лише вона. Крізь вікно у хату зазирає гарячий гомін літа. Там, за вікном, у шумовинні зеленого листя гуляє свіжий вітерець. 

Старі, може, й не помічають цієї краси, але прагнення до неї відомо й їм. У спалахах барвистого світла, що увірвалося до хати крізь віконце, починають оживати ікони на покуті і лубки. Предметами народного мистецва прості люди прикрашали своє житло, і мабуть дешевенький строкатий лубок, придбаний на ярмарку, тішив горподарів не менше, ніж власника пишного палацу витвір знаменитого майстра.

Дівчина, яку художник зобразив позаду батьків, вбрана у традиційну народну одіж. На ній віночок, яскраве намисто, гапто­вана сорочка, плахта - усе це традиційні символи нездоланності і витривалості.

За статичністю персонажів картина нагадує провінційні родинні фото.

У тому ж році Мурашко створює й картину "Праля".

Безрадісно одноманітним минулося життя пралі. Печатка нужденного існування лежить на її старечому обличчі. Не чує вона, як художник кричить їй своїми барвами: "Поглянь на хвильку нав­круги себе моїми очима! Подивись на розпечено-червонясті од сонця  стіни, а поверхня води в ночвах і твоя власна біла сорочка - це ж екрани, що на них природа показує кольорове дійство!" Не     чує. Лоно природи не для неї. Її свідомість отруєна нуждою, і художник, наче від розпачів, працює нервово, динамічним мазком, бугристими виплесками яскравих барв, доводячи живописні відношен­ня між різними кольорами до перенаснаги, якої раніше він уникав.

Фіолетовий сум огорнув і "Продавщиць квітів". Сліпуче сонце на цьому полотні підкрерлене контрастно-глибокими синьо-фіолетовими тінями, якими затьмарено обличчя квіткарок. Одна з них, старенька, сидить, спершись на руку, ніби застигла в жалобі. На картині неспокійна лише вода в басейні, в якій пе­люстки квітів перетворилася на кольорові спалахи. Поринули у свої думки й інші квіткарки.

На жаль, художник не закінчив картину... Синьо-фіолетові відтінки на картинах Мурашка зачарували Анатолія Петрицького, і він протягом багатьох десятиріч розробляв кольорову гаму свого вчителя. Від статуарно-сумовитих квіткарок Мурашка пролягає прямий шлях до застиглих у глибокій скорботі "Інвалідів" А.Петрицького, цієї живописної ораторії трагізму першої світової війни.

Кольорова палітра Мурашка вплинула й на творчість Олек­сандра Богомазова, також видатного українського художника. Особливо цей вплив помітний на його динамічних замальовках київсько­го життя - "Сінний базар", "Паровоз", "Львівська вулиця".

1917 рік... Олександр Мурашко в цей час стояв на порозі  нових відкриттів мистецької виразності, про що свідчать ті твори, які він устиг написати, бо жити йому лишалося лише два роки... 

Багато чого художник не встиг зробити ще й тому, що до­велося займатися організаційно-педагогічною діяльністю. Нарешті в Києві було відкрито Академію Мистецтв. Сюди повертаються митці, яких війна розкидала по усіх усюдах: Нарбут, Бойчук, Маневич, Богомазов, Екстер, Лукомський. І хоч часи були тяжкі, Нарбут жартував і вигадував для всіх прізвиська, себе називав Нарбутякою, Лукомського - Лукошкою. Малював дружні шаржі, на яких Мурашка зобразав мурашкою, Бурачека - бурячком, а Михайла Жука, авто­ра ніжно-сумовитих акварелей, плетива тендітних квіточок - жу­ком.             

Повернулися до Києва й Юхим Михайлів, якого називали ук­раїнським Чюрльонісом, Григорій Світлицький - автор пейзажних ноктюрнів, новочасний Куїнджі.

Київ стає осередком різноманітних, втому числі й найновітніших мистецьких течіій, центром культури.

Олександр Мурашко, який так любив рідне місто, дніпровсь­кі береги, усе рідше й рідше буває на природі. Поодинокі прогу­лянки в ту тривожну пору були небезпечними.

Повертався додому втомлений, але не відпочивав. Пензель клично нагадував про себе, вабила білизна полотна. Нерідко, див­лячись на дружину, згадував далекий 1909 рік, коли подружжя Мурашків гостювало на Капрі. Тоді він намалював її портрет. У цьо­му райському куточку землі, в прохолодно-синюватому затінку ве­ранди зобразив її щасливе обличчя.

Гру промінчиків у кришталевій вазі, перелив відтінків білої блузи від рожевуватого до блакит­ного, теплу, наче живу поверхню біло-свіжої скатертини, на якій уляглися не кольори, а їхні ніжні відтінки - тепло - бузкові, блакитні й жовтуваті.

І знову думками повертається до Академії. Радіти рано. Професура талановита, а от із студентами гірше. Приймають усіх, аби було бажання вчитися - і на те й свобода. Серед них,безперечно, здібна молодь, але без усякої підготовки, а є й просто випадкові люди.

І Мурашко гаряче, переконливо доводить на засіданнях вче­ної Ради Академії: 

- При Академії слід відкрити підготовчий клас, через який мусить пройти майбутній студент...

-Не згоден! Не можна зволікати. Нові художники для нового мистецтва потрібні вже сьогодні,- хтось заперечує йому. - І взагалі, так було у старі часи: спершу обов'язкове здобуття середньої мистецької освіти, лише потім - навчання в Академії...

Суперечки тривають нерідко до пізньої ночі.

 

ОСТАННІ  РОБОТИ

Найдинамічніший портрет, створений Мурашком у цей час,  - “Жінка у чорному". На ньому київська кафешантанна актриса, прізвище якої загубилося у тодішніх бурхливих подіях. Куди й поділася зажурена нерухомість багатьох попередніх героїнь Муряшка! Обличчя цієї чорнокосої красуні з кирпатим носом і злегка припухлими вустами різко повернуте до глядача. На ній чорна - під колір волосся сукня. Червоний колір майже абстрактного тла так пасує до чорного кольору сукні й волосся, що мимоволі згадуєш парижанку у червоному капелюсі, яку художник намалював п'ятнадцять років тому. Але ж який рвучкий, широкий, непомильний мазок плям, як промениться, міниться, наче коливається фіолет фону! Як доречно, наче спогад про золото сонця, покладено жовто-гарячу, нервову за силуетом пляму поміж червоною і фіолетовою живописними зонами. Такий живопис можна назвати живописом широкого жесту. Реальна форма наче зма­гається із стихією барв.

Такої свободи живописного діяння, такої енергії і май­стерності тональних взаємозв'язків, імпульсивних чергувань тем­ного і світлого, кольорових акцентів і пауз Мурашко ще не досягав. Ми вже зазначали, що із  спогадів Анатоля Петрицького Мурашко постає вродливим чоловіком, завжди вишукано вдягнутим.

Таким бачимо й на автопортретах останніх років життя.

Один із них, виконаний сангіною (олівці для малювання у вигляді паличок без оправи червоного або червоно-брунатного кольору) несе в собі похмуру рішучість худорлявого об­личчя з рисами Дон-Кіхота, благородство якого затьмарене важки­ми роздумами. Елегантний костюм, смуги якого то висвітлені, то затінені, наче стримують донизу.

Другий портрет виконаний олією. У зосередженому погляді очей та ж уперта енергія похмурого Дон-Кіхота. Ці очі вміли бачити різнобарв'я життя у найрізноманітніших його аспектах, ракурсах, кольорах.

Ця похмурість на автопортретах художника не випадкова: йому, співцеві сонячного світла, співцеві вуличного життя, в ті тривожні дні, в часи зміни влад було нелегко, незатишно. Більшу частину часу він змушений був перебувати вдома - вихо­дити на вулицю було небезпечно. Останню свою картину "Жінка з настурціями" - художник малював при зашторених вікнах. У цій картині в тісноті її композиції, у важкому темно-фіолетовому колориті, в статичній позі натурниці, в її зажурено-недовірливому погляді - є щось від вимушеного затворництва художника. Натурниця не живе на картині, а швидше позує. Може, Мурашко, професор новоствореної Академії хотів довести, попри усю свою любов до новацій, що академізм, який так нещадно відкидали як непотреб молоді гарячі голови, є великою мистецькою традицією?

А може, застигла постать цієї жінки віщувала нову потребу ху­дожника, поворот його інтересу від миттєвостей імпресіонізму до монументального стилю?

В руках у натурниці "тиха пожежа" жовто-гарячих квітів.

Її драпіровка промениться сталевими відблисками цупкої тканини.

Живопис Мурашка стає так би мовити дотиковим, матері­альним.

Картина "Жінка з настурціями" - це своєрідний синтез імпресіонізму, психологізму, декоративності... Олександрові Мурашку не пощастило дожити до свого п'ятидесятиріччя. В Лук'янівському яру пролунав постріл...

Ховала його сила-силенна народу, його, вкритого, як кошового, червоною китайкою...

У тексті наступні твори Олександра Мурашка:
Автопортрет 1917
Дівчина в червоному капелюсі 1903
Благовіщення 1909
Парижанки. Біля кав`ярні 1903
Праля 1914

 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home