Вхід для користувачів
 




15 травня 2017

"САДИ АДОНІСА". Мала антологія світової поезії в перекладах Назарія НАЗАРОВА

Передмова

Ця книга перекладів – це поетичний требник.

Ставалося, що чужі голоси, яким було вже кілька тисяч чи кілька сотень років, говорили так виразно про щось настільки сучасне і буттєво важливе, що дати їм сказати щось крізь себе було найкращим рішенням. Усі слова уже були чиїмись, однак якби ж тільки слова! Старовинна побожність культів вегетативного божества жива в нашій свідомості сьогодні і ненароком пробивається крізь нашарування новітніх релігій. Тому ліричний сюжет антології – це смерть і світле воскресіння життєвої сили, яку втілювали то шумерський Думузі, то фінікійський Тамуз, запозичений греками, як Адоніс, то Христос. Їхні міфологічні життєписи і досі становлять прихований узірець для переживання наших власних життів. Адже для людини сучасної, мешканця міських територій, украй важливо мати на кого взоруватися, коли вона плаче чи вона сміється. На щастя, у світовій поезії багато текстів, які допомагають плакати і сміятися згідно з природними ритмами, радіти і сумувати відповідно до періодів обертання планет і сузір’їв. І епітафії Адоніса, і «Трени» Кохановського над донькою, і ностальгійні вірші Кавафіса над візантійськими хроніками – це вияв того ж почуття згасання і відновлення сил, які відбуваються з людьми й епохами відповідно до одвічних циклів кліматичних і історичних змін. Врешті, немає необрядових віршів. Кожен вірш – це маленький індивідуальний ритуал переходу, переродження. Саме тому назву цій малій антологій дав грецький звичай, що належав до культу вегетативної сили: напередодні Адонісій, свята Адоніса, висаджувати в кошики квіти і насолоджуватись їхньою швидкоплинною красою.

Ці кошики і називали «садами Адоніса».

 

із шумерської поезії

 

Думузі і Гештінана

 

Менший біс роззявив рота і старому бісу каже:
«Нум, ходімо, полетімо до Інани осяйної!»
Полетіли до Унука, там Інану ухопили:

«Шляхом, що лише для тебе, ти підеш в підземне царство!
5Шляхом, вимріяним серцем, ти підеш

в підземне царство!

Підеш до Ерешігалю, підеш у підземне царство!
Скинь свої розкішні шати – і зіходь в підземне царство!
Осяйну ти діадему скинь з волосся – сходь під землю!
І чарівність всю приємну – всю ізкинь ти, сходь під землю!
10І зніми із ніг браслети ти коштовні, сходь під землю!
А коли під землю зійдеш… [дефект тексту]

Осяйна Інана вільна, звільнена сяйна Інана!
Віддала вона за себе друга юного Думузі.
«Накладімо юнакові пута преміцні на ноги!
15Накладім йому колодки і на руки, і на шию!»
Гострого здійняли списа в юнака перед очима,
І залізнії сокири вже біси довкола точать.
Юнака вони підводять – юнака вони садовлять:
«Одяг з нього іскидаймо, нумо хлопця підведімо».
20Юнаку зв’язали руки, боляче йому зробили,
Голову йому зв’язали – власним одягом зв’язали.
І здійняв юнак до неба, і здійняв до Уту руки:

«Уту, друже мій, юнак я, ти мене повинен знати,
Бо сестру твою я маю в себе в домі за дружину.
25Та вона зійшла під землю, щоб звільнитися, лишила –
Навзамін мене лишила під землею,
Уту, ти правдиво судиш, тож мене не підведи ти,
Дай рукам подобу іншу, тілу дай подобу іншу!
30Дай із лап мені бісівських – дай втекти мені на волю!
Наче гадина, що в’ється по долинах і по горах,
До сестри до Гештінани хай живим я утечу!»

 

Уту витер його сльози,
Дав рукам подобу іншу, тілу дав подобу іншу,
35І на гадину повзучу він його перетворив,
Наче сокіл, що на здобич рине стрімко,
Він в оселю Гештінани перелинув.
Ледве-ледве Гештінана, ледве глянула на брата,
Щоки геть собі роздерла, носа геть собі роздерла,
40Поглядом блука довкола, одяга жалобні шати,
Завела жалобну пісню, завела над юнаком:

«О мій брате, о мій брате, ще ти днів своїх не сповнив,
О мій брате, о пастуше з Амашунгалана, ще років своїх не сповнив!
О мій брате, о юначе без дітей і без дружини!
45О мій брате, о юначе без товариша і друга!
О мій брате, о юначе, ти для матері нещастя!»

А біси довкола рищуть, скрізь шукаючи Думузі.
Подає біс менший голос і старому бісу каже:
«У бісів немає тата, у бісів немає мами, у бісів рідні немає.
50Ще звідтоді, коли небо із землею розійшлося,
Ви завжди довкола люду стоїте, мов огорожа.
Добрих діл вони не чинять, ні добра, ні зла не знають.
Хто без власної оселі зміг від нас живим піти?
Ми до друзів не підемо, свояків ми оминемо,
55Пастуха підем шукати до оселі Гештінани!»
І біси у руки плещуть і на пошуки рушають.

Гештінана не устигла припинити свого плачу,
А біси вже прилетіли в дім до неї:
«Де поділа свого брата?» А вона не каже й слова.
60Болячками вкрили стегна – а вона не каже й слова.
Їй роздерли все обличчя – а вона не каже й слова.
Поздирали з заду шкіру – а вона не каже й слова.
Їй смолу залили в лоно – а вона не каже й слова.
Не знайшли Думузі в домі, в Гештінаниній оселі.
65Меншний біс здіймає голос і старому бісу каже:
«Нум ходімо, полетімо до прекрасної кошари!»
Полетіли у кошару і Думузі ухопили –
Все довкола обходили, все довкола обшукали,
Поки в осяйній кошарі не угледіли Думузі.
70Проти юнака без дому підняли вони сокири.
І ножі на нього точать, і паркан його розбили.
І сестра ридає гірко через братову недолю, і блука,

як птаха,містом:

«Милий брате злі нещастя я б за тебе понесла…»

 

 

*****

із давньогрецької поезії

 

ГОМЕРІВСЬКІ ГІМНИ

 

VII. до діоніса

 

Про Діоніса згадаю, Семели преславної сина.
На узбережжі піщанім пустельного моря з’явився
Він на косі, у подобі незрілого хлопця: розкішне
З просинню темне волосся його розвівалось на вітрі,
5З-поза плечей його сильних спадала пурпурна накидка.
Трапилось на кораблі міцнопалубнім хижим піратам
Плинути поруч тиренським по темновинному морю.
Доля вела їх недобра. Тож ледве забачили хлопця,
Змовились швидко на мигах, раптово на нього напали
10Й на корабель його свій посадили, радісні серцем:
Сином їм здався царевим, що рід свій виводить від Зевса.
Путами зразу хотіли важкими його оповити,
Тільки на нім не трималося зовсім те пруття лозове,
З рук його й ніг відлетіло, а темні очі дивились
15З насміхом радісним. Зразу керманич, усе зрозумівши,
Інших до себе покликав, розважно таке їм промовив:
«О навіжені! Ми бога якогось, напевне, схопили!
Бо кораблеві міцному везти його далі не сила.
Може, це Зевс усесильний або Аполлон срібнолукий,
20Чи Посейдон, бо муж цей на смертних не схожий ні в чому –

Лиш на богів олімпійських, що мають небесні оселі.
Тож залишімо його якнайшвидше на березі темнім.
Руки свої не здіймайте на нього, бо ще розізлиться
Й бурю велику нашле, вітри супротивні здійнявши», -
25Так говорив. Та різкими словами ватаг відмовив:
«Сам навіжений ти! Справа твоя – піднімати вітрила
Й вітру чекать ходового. А хлопцем мужі хай займуться.
З нами Єгипту, надіюся, він досягне, або Кіпру,
Навіть до гіпербореїв чи й далі, аж поки не скаже
30Хто його друзі і браття і де всі його незчисленні
Статки, бо хлопця демон прихильний віддав нам у руки».
Ледве сказав це, поставили щоглу й напнули вітрила.
Вітер потужний подув, моряки натягнули канати.

Бог їм одразу справи являти почав дивовижні.
35Спершу солодке вино запашне по човні темнобокім
Скрізь потекло і пахощі вмить розлились амброзійні.
Подивом всіх моряків охопило побачене чудо.
Поряд з найвищим вітрилом гарна лоза виноградна
Виросла буйно, і незчисленні з неї звисали
40Ґрона розкішні, і плющ темнолистий обплів усю щоглу,
Пишно заквітчаний, згорда здіймав він плоди свої вгору.
Кочети квітами всі увінчались. Пірати, це взрівши,
Зразу до суші керманичу путь повертатисказали.
Бог же у трюмі левом зробився, страшним неймовірно.
45Голос могутній подав, і являючи дивні знамення,
Посеред палуби хижого він сотворив ведмедя.
Лев іспідлоба дивився, ведмідь же піднявся дибки,
А на кормі пірати зібрались – охоплені жахом,
Поряд з керманичем стали розважним, зі страху безсилі.
50На верховоду раптово наскочив Діоніс, а решта
Кинулась геть із човна, від страшної тікаючи долі –
В море пірнули божисте, набувши подоби дельфінів.
Лиш над керманичем змилувавсь бог і йому не зашкодив,
Щастя йому дарував і слово до нього промовив:
55«Зовсім не бійся, побожний, ти серцю моєму став милий.

Я ж бо Діоніс гучний, що мати мене породила –
Кадмова донька Семела, із Зевсом в коханні зійшовшись.»
Радуйся, сину Семели! Той, хто тебе забуде,
Ладити пісню солодку ніколи вже більше не зможе.

 

 

ХІХ. До Пана

 

Музо, повідай мені про милого сина Гермеса.
Він, козлоногий, дворогий і шумолюбний, в лісистих
Хащах блукає, йдучи услід хороводним німфам,
Що по верхівках стрімчастих скель безстрашно ступають,
Кличучи Пана, пастушого бога з кошлатим волоссям,
Що у його володінні – пагорбів сніжні верхів’я,
Маківки дальніх гір, а ще кам’янисті бескети.
Бог цей мандрує повсюди поміж кущів непрохідних,
То він, буває, піддасться на поваб повільних потоків,
То він, буває, заходить на скелі стрімкі і урвисті,
На щонайвищі шпилі, ізвідки всі видно отари.
Часто він мчить поміж урвищ, що ясно сіяють на сонці,
Часто в дібровах гірських він диких впольовує звірів,
Бог гострозорий. А ввечері, ледве вернувшись із ловів,
Грає пронизливо й гарно на очеретяній флейті.
Жодна пташка у співі Пана не перевершить,
Навіть ота, що напровесні на різнобарвних пелюстках
Сидячи, скарги свої виливає у пісні солодкій.
Разом із Паном збираються німфи чистоголосі
Біля струмка темноводого спритні водити танці,
А на гірських верхів’ях плаче у відповідь Ехо.
Бог же танцює повсюди: то скочить посеред гурту,
Зграбний у русі. З рисі накидка у нього на плечах
Темно-коричнева. Співи солодкі йому до душі
На трав’янистому лузі, де крокуси і гіацинти
Пахнуть приємно і квітнуть у травах м’яких упереміш.
Славлять блаженних богів і висоти святого Олімпу,
З-поміж усіх обираючи часто швидкого Гермеса:
Згадують, як він вісником служить богам несмертельним,
Як ув Аркадію многоджерельну, матір отарам,
Він завітав, де шанують його як бога Кілени.
Там він, хоч будучи богом, стада доглядав густошерсті
Смертному мужеві, адже жага пойняла його сильна
Доньку довговолосу Дріопса узять за дружину.
Пишне весілля зіграли – жона народила в палатах

Богові любого сина, що зразу був дивний із виду:
Був козлоногий, дворогий, охочий до шуму і сміху.
Геть утекла годувальниця, вгледівши ледве дитину
Із бородатим лицем, що суворо дивилось на неї.
Щедрий на поміч Гермес, на руки сина узявши,
Радісний духом став несказанно. Тож вирушив швидко
До олімпійських осель несмертельних богів, загорнувши
Сина турботливо в хутро пухнасте із зайця гірського.
Поруч із Зевсом його посадив і святими богами.
Сина він їм показав, і сподобався він несмертельним,
Та найприхильнішим з-поміж усіх був до чада Діоніс.
Паном ­його нарекли, бо усім він припав до вподоби.
Радуйся ж ти, о владарю, я в пісні до тебе молюся.
Зараз же пісню інакшу ладнаюся я заспівати.

 

Орфічні гімни

 

Під такою умовною назвою відома збірка 88 гекзаметричних гімнів, яка, ймовірно, слугувала  як требник для богослужінь секти орфіків. Про це свідчать, зокрема, заголовки до кожного гімну, де вказано, яку саме «офіру» підносити кожному божеству орфічного пантеону. Час написання гімнів можна приблизно визначити проміжком від ІІІ ст. до н.е. – до ІІ ст. н.е. До Європи в 1420-их роках було привезено два списки, у складі  яких були ці тексти. Від них і походить подальша рукописна традиція і друковані видання.

Українською мовою мені відомий лише переклад одного гімну «Природі» (Фюсіс), який здійснив Іван Франко.

Переклад здійснено за виданням: Orphica, Procli Hymni, Musaei Carmende Heroet Leandro, Callimachi Hymniet Epigrammata; adoptimorum librorum fide maccurate edita. Lipsiae. 1829.

 

 

ІІІ. Ночі – тимінам, жарини.

 

Ніч оспіваю, богів і людей всеблаженную матір,

Всього початок, тому ще її і Кіпрідою звімо.

Зглянься, богине, що зорями сяєш у тьмяній блакиті,

Радісна ти в тишині непорушній, глибокій дрімоті.

5Сходини любиш до рана і снам незчисленним мати,

Після гризоти щоденної ти забуттям відрадним

Все заколисуєш, кіньми правуючи певно крізь морок.

Маєш природу подвійну – підземну з небесною навпіл.

Ноче округла, радієш, у пíтьмі знаходячи здобич.

10Світло проливши з небес, ти вертаєшся знов до Аїду,

Адже відомо – впокорює все невідступна принука.

Нині ж, о ноче, усім пожадана і благодатна,

Приязно зглянься: прийшовши, страхи розжени паланням.

 

VII. Зорям – тиміам, пахощі.

 

Зорі небесні, світила священні, я вас викликаю,

голос побожний підносячи, кличу вас, демони чисті.

Зорі небесні, улюблені чада претемної ночі,

Вихором стрімко кружляєте вічного трону довкола,

5вічні родительки всього, вогнисті, палючі, сяйливі,

ви, доленосні, усьому звістуєте присуди долі,

людям смертельним богів ви являєте шлях таємничий,

ви сімома поясами ясними пливете в повітрі,

путтю огненою йдете, небесні й земні, непоборні,

10мороку ночі, сіяючи, ви прикрашаєте шати,

ви блищите серед ночі, прихильні і завжди безсонні,

вчуйте благання святої відправи, прошу вас, прийдіте,

після уславлених справ свій шлях завершаючи добре.

 

 

VIII. Геліютиміам, ліван і манну.

Зглянься, блаженний, з оком одвічним і всевидющим,

золотосяйний титане, найвищий, ти світло небесне,

боже невтомний, народжений з себе, приємний для зору,

справа – народжувач ранку, а зліва ти – ночі початок,

5ти чотирма ногами у танці ступаєш огненнім,

грієш усі пори року, швидкий, яснолиций візнице,

вихором котишся ти у безмежжі небесної сфери,

ти поводар для побожних, ти гнівом разиш нечестивих,

золотолірний, усесвіт на путь ти ведеш гармонійну,

10справ ти шляхетних керманич, плоди свої самспоживаєш,

о вседержителю і колобіжцю, флейтисте, палючий,

ти, світлоносний Пеане, змінний і життєдайний,

Зевсе безсмертний, пречистий, ти часу є батьком, погожий,

всесвіту око мандроване, все осяваєш, юначе,

15в повнім сіянні чи згаслий, ти шлеш нам чудовепроміння,

о водолюбний, взірцю правосуддя, правителю світу,

завжди найвищий, спасителю всього, ти в правди на варті,

око чесноти і світло життєве, о вершнику добрий,

впряжену у колісницю женеш ти коней четвірку,

20зглянься на нас і щасливе життя навіщуй своїм містам.

 

XXV. Протеєві – тиміам,пахучу смолу.

 

Кличу Протея, що має ключі від глибокого моря.

Сутність природи пізнав усієї він, бог первородний,

Він надає всім речам незчисленні і різні подоби;

Бог велемудрий, шанований всіми, обізнаний з сущим,

5З тим, що раніше було, як із тим, що лиш має відбутись.

Форми одразу усі помістила в Протея природа.

Батьку, явися нам у таємницях святого обряду,

Добре завершення давши життю по великому труду.

 

 

XXVIII. Гермесовітиміам, ливан.

 

Вчуй мене, Зевса посланче, Гермесе, о Майїний сине,

серцем могутній, ти завжди у битві, очільнику смертних.

Боже прихильний, кмітливий, провіснику, Аргуса вбивце,

о крилоногий і мужозахисний, ти людям пророчиш,

5вчинкам радієш облудним і вправним, святий змієносцю.

Всього тлумачу, даруєш прибутки, рятуєш зі скрути,

миру тримаєш в руках своїх зброю міцну, бездоганну,

ти хитромудрий, блаженний і всім помічний Міхоношо,

о помагачу в діяннях, товаришу смертним в притузі,

10мови страшна в тебе зброя, достойна людей поклоніння,

вчуй цю молитву мою і життю дай шляхетну кончину,

в радощах слова, у справах і спогадах, серцю утішних.

 

XXXIV. Аполлонові – тиміам, манна.

 

Фебе, прийди, Лікорею, Пеане, Тітія вбивце,

Сяйнопрославлений, щастя дарителю, чистий, мемфійцю,

Золотолірний, заступнику ратаїв, юний Титане,

Вбивце Пітона, Смінфею, дельфійський пророче, всім любий

5 Отроче славний, світлий демоне несамовитий,

Муз поводатарю, перший у танці, лучнику добрий,

Бранхію і Дідімею, ти навіть із віддалі сильний,

Владарю делоський, бачиш усе світлодайним оком,

Злотоволосцю, ясні віщування даєш нам пророчі,

10 Вислухай цю за народи молитву мою прихильно!

Адже ти споглядаєш усю нескінченність етеру,

Понад землею ти бачиш і крізь непроглядний морок

В тиші нічній, як спадає тьма зореока, ти зрієш

Корені під землею, тобі всі частини помітні

15 Світу, турбуєшся нарівно ти про кінці і початки.

Ладиш ти гармонійно звуком своєї ліри

Вісь світову, до струни то найнижчої плектром дійшовши,

То до найвищої знову. То ладом фрігійським надавши

Міру усьому, ти судиш живих істот покоління.

20Ти прикрашаєш співмірністю смертних уділ у цім світі,

Струнами цими ти змішуєш порівну зиму і літо,

Зиму – найнижчими, літо – найвищими ти відрізняєш,

Ладом дорійським весни пожаданої квіти приводиш.

Смертні тебе тому й називають Володарем Паном,

25Богом дворогим, вітрів що тримає могутній подув.

Форми світу усі – це відбитки твоєї печаті.

Зглянься на нас, блаженний, і бережи своїх містів.

 

LV. Афродіті

 

Завжди усміхнена, вславлена співами, о Афродіто,

з моря народжена, матір блаженна, що любиш бенкети,

звіднице в темряві, підступів прялю і матір принуки,

все-бо від тебе походить, і три світотвору частини

5ти, уярмивши, поєднуєш міцно. Ти все породила:

все, що на небі існує й живе на землі многоплідній,

в моря глибинах; блаженна супутнице Вакха на учтах,

шлюби готуєш щасливі, нестримного матір жадання,

10явна чи втаєна, донько вкосичена доброго батька,

ти, на весіллях застільнице, ти, берлоносна, вовчице,

чада даруєш і любиш мужів, життєдайна богине,

смертних принукою непоборимою ти уярмила

й звірів поріддя велике, любовним впоївши їх зіллям, –

15зглянься, прилинь, Кіпрородна, де б ти не була у цю хвилю,

чи на Олімпі, царице, ти ликом щаслива й промінна,

чи пробуваєш у храмах сирійських, де мнозтво ливану,

чи колісницями мчиш золотими по чистих рівнинах,

щоб підкорити Єгипту святого плодючі купелі,

20чи на блакитних повозах ти понад схвильованим морем

линеш, радієш, бо в танці зійшлися підводні істоти,

чи темноокими німфами ти утішаєшся в Дія –

в царстві підземнім на взмор’ї піщанім ті в танці зійшлися,

чи ти на Кіпрі, вітчизні своїй, де тебе прославляють

25діви незаймані, гарні невісти на святі щорічнім

разом з Адонісом любим – юним, святим і безсмертним, –

зглянься, блаженна богине, і, ликом принадна, явися,

кличу тебе я у дусі побожнім святими словами.


 

LVI. Адонісові – тиміам, пахощі.

 

Вчуй цю молитву, багатоіменний демоне славний,

довговолосий, любителю пусток, багатий плодами,

різних подоб набуваєш, святий годувальнику всього.

Діво і хлопче, Адонісе, пагоне, в рості прекрасний,

5гаснеш, а потім спалахуєш знову у зміні пір року.

Ти життєдайний, коханий, оплаканий демон дворогий,

ловів любитель, чудовий, блискучий, із пишним волоссям,

духом шляхетна, Кіпріди принадная парость, зачата

на закосиченої Персефони весільному ложі.

10То опускаєшся в Тартару ти непроглядний морок,

то на Олімп повертаєшся в час дозрівання врожаю.

Містам, блаженний, явись, обдаруй їх плодами земними.

 

LXXXIII. Океану – тиміам, пахощі.

 

Я океан зву, нетлінного батька і сущого вічно,

смертних усіх і богів несмертельних прадавній початок.

Межі землі ти оточуєш хвилями й плинеш довкола,

з тебе походять всі ріки й моря усі гірко-солоні,

5з тебе – волога підземна, що б’є із джерел пресвященних.

Зглянься, блаженний, сяйливий, з богів ти найбільший очисник,

обвід землі, її вісі основа, ти шлях єси водний, -

прошу, явися, блаженний, завжди прихильний до містів.

 

LXXXV. Сну – тиміам із маком.

 

Гіпне, володарю смертних людей і богів несмертельних,

всього живого, що східна земля його щедро годує.

Все ти тримаєш у владі своїй і до всього приходиш,

пута, що міддю не куті, на сонні тіла покладаєш,

5гониш настирні турботи, по втомі даєш ти спочинок,

маєш на болещі всякі святу помічную розраду.

Душі рятуючи, ти їх до смертної хвилі готуєш,

братом єдиноутробним приходишся Леті і Смерті.

Тільки, блаженний, прошу я, явися, даруючи втіху,

10містів рятуючи у благодаті за справи побожні.

 

LXXXVII. Танатові – тиміам,манну.

 

Зглянься: тримаєш в руках всіх життів нетривалих удила,

кожному час призначаєш святий, ти,  для всіх потойбічний.

Мучить душу твій сон непробудний і тіло руйнує,

ледве розв’яжеш ти пута природні, які їх єднають.

5Сон ти даруєш опісля життя, сон тривалий і вічний,

спільний для всіх, що живуть, а для декого ніби й дочасний,

в розквіті віку коли обриває життя молодече –

суджене всім тільки ти один здійснювать можеш по праву,

і не зворушать тебе молитви ані ревні благання.

10Довгого віку, проте, я у тебе, пречистий, благаю

словом побожним обітниць і щедрістю жертвоприносин:

старість щаслива для смертних людей – це шановане благо.

 

 

Тексти назолотих пластинках із поховань

Тексти написані на невеликих шматках золотої фольги, яку клали в руку, в рота чи просто на груди померлому. Іноді фольга мала форму листя плюща. Припускають, що ці тексти відображають ритуальні діалоги, що відбувалися в секті орфіків.

 

Перекладено за виданням: Alberto Bernabé, AnaIsabel Jiménessan Crisóbal. Instructions for the Nether World. – Leiden, Boston, 2008.

 

Це Мнемозінине діло. Коли буде суджено вмерти,

вирушиш ти у збудовану добре оселю Аїда,

справа від неї криниця під білим струмить кипарисом.

Душі померлих туди опускаються, щоб охолонуть.

5Ти не підходь до цієї криниці ні в якому разі.

Іншу знайдеш ти і битиме з неї водиця погожа

із озерця Мнемозіни. Стоятиме поруч сторожа.

Мудрою річчю вони заговорять з тобою, спитають,

щó ти шукаєш у глупому мороці царства Аїда.

10Так їм кажи: «Я дитина Землі і зористого Неба.

Спраглий і висхлий, я гину. Тож дайте мені ви скоріше

випить водиці погожої із озерця Мнемозіни».

І розпитають про тебе вони у цариці страшної,

потім сторожа дозволить тобі із криниці напитись.

15І, вже напившись, ти вийдеш на шлях пресвятий і одвічний,

що ним простують, прославлені, інші вакханти і місти.

 

Гіппоніон(Пд. Італія), V-VI ст. до н.е.

 

Зліва від пишного дому Аїда знайдеш ти криницю

і кипарис білосніжний стоятиме поруч із нею.

Ти не підходить до цієї криниці ні в якому разі.

Іншу знайдеш ти і битиме з неї водиця погожа

5із озерця Мнемозіни. Стоятиме поруч сторожа.

Так їй кажи: «Я дитина Землі і зористого Неба,

рід же у мене небесний. Та й так ви це маєте знати.

Спраглий і висхлий, я гину. То ж дайте мені ви скоріше

випить водиці погожої із озерця Мнемозіни».

10Зразу сторожа дозволить тобі із криниці напитись,

потім з героями іншими разом почнеш царювати.

 

Петелія, IV ст. дон.е.

 

 

 

Біон зі Смірни

Біон зі Смірни – давньогрецький поет (ІІ ст. до н.е.), який поряд із Теокрітом і Мосхом входить до канону буколічної поезії. Нечисленні вірші збереглися в старовинних антологіях. «Епітафія Адоніса» («ΑΔΩΝΙΔΟΣΕΠΙΤΑΦΙΟΣ») виголошувалася, ймовірно, на щорічному святі Адоніса, Адонісіях, про що свідчать заключні рядки вірша. Цей вірш має багато відгомонів у європейській літературі, серед них і поема «Венера та Адоніс» Вільяма Шекспіра. Українською «Епітафію», наскільки мені відомо, інтерпретував лише Іван Франко, здійснивши переспів із німецького перекладу поч. ХІХ ст. Йогана Гайнріха Фосса (JohannHeinrichVoß, 1808). У переспіві Франко не дотримувався принципу еквілінеарності, хоча художні якості франкового тексту не варто ігнорувати.
Я у своєму перекладі, відтворюючи по змозі оригінальний поділ на рядки, вирішив не відтворювати ретельно гекзаметр, а обрати розмір, ймовірно, архаїчніший від нього – восьмистопний хорей, та й до того ж, текст «Епітафії» подекуди дає підстави для такої заміни.

Переклад здійснено за виданням: The Greek Bucolic Poets. – London, New York, 1919.

 

Епітафія Адоніса

Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
«Гарний поконав Адоніс», - так голосять всі ероти.
Більше вже не будеш спати на постелі із шарлату,
ти, Кіпрідо, - в чорні шати одягайся, бий у груди,
голоси, аби всі чули: «Гарний поконав Адоніс!»
Я заводжу голосіння – і голосять всі Ероти.
Ліг на пагорбі Адоніс, у стегно жахливим іклом –
у стегно утятий гострим, – і у розпачі Кіпріда
божеволіє із горя. Чорна кров тече із рани
по його блідавім тілі, очі – в погляді застиглім,
з уст його тікає барва, а нещасна Кітерея
все цілує його тіло – бо цілує вже востаннє.
Й мертвого підняли б знову ці Кіпридині цілунки,
лиш Адонісу байдуже до посмертних поцілунків.
Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
О жахлива, о жахлива у стегні зіяє рана,
тільки рану ще страшнішу в серці носить Кітерея.
Вірні пси довкола квилять, і за хлопцем гучно тужать
німфи лісу – ореади, а нещасна Афродіта,
розпустивши довгі коси, навмання блукає лісом,
неутішна, босонога. Гострі шпичаки ожини
їй впиваються у тіло і святую ронять кров.
І вола богиня прикро, мчить, нещасна, по галявах,
тужно кличе ассірійця – юнака, свойого мужа.
Чорна кров йому залила весь живіт довкола пупа,
гарні груди обагрила ця смертельна кровотеча –
а були вони раніше наче сніг – пречисті, білі.
«Горе, горе Кітереї», – заливаються ероти.
Втратила сяйного мужа – і святу красу з ним разом.
Гарною була Кіпріда, доки був живий Адоніс,
та усі її принади із Адонісом померли.
Плачуть гори: «О нещасні Афродіта і Адоніс!»
І ліси, і бистрі ріки з Афродітою сумують,
і ключі холодні в горах за Адонісом ридають,
а усі красиві квіти закривавилися з горя.

Не вгаваючи, Кіпріда у дібровах плач заводить:
«Горе, горе Кітереї! Гарний поконав Адоніс!»
Ехо їй відповідає: «Гарний поконав Адоніс!»
Про Кіпрідине кохання хто б, почувши, не заплакав?
Ледве вгледіла богиня ту Адонісову рану,
кров побачила багряну, що струмить із його паху,
в горі руки розпростерши, заволала: «Залишися,
бідолашний, залишися, доки я прийду востаннє,
щоб з’єднать вуста з вустами, щоби міцно обійнятись!
І цілуй мене так довго, скільки житиме цілунок,
доки дух не перейде твій крізь вуста до мене в серце,
доки я сповна не вип’ю трунку любощів солодких,
і любовного напою – збережу цей поцілунок
від Адоніса на спомин; бо, нещасний, ти відходиш,
ти відходиш так далеко – до потоку Ахеронту,
до царя, страшного вельми. Я ж лишаюся живою,
і, нещасна, несмертельна, за тобою йти не можу.
Тож прийми мойого мужа, Персефоно. Ти від мене
набагато є сильніша: все прекрасне йде до тебе.
Я, знедолена, страждаю з ненаситної розпуки –
за Адонісом ридаю, і твоїх я справ боюся.
Ти помер, мій пожаданий, наче сон, любов минула,
овдовіла Кітерея, і Ероти посмутніли,
і квітковий пояс висох. О навіщо ти, зухвальцю,
що таким родивсь красивим, звіра роз’ярив на ловах?
Так ридає Афродіта і голосять всі Ероти:
«Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний!»
Скільки він утратив крові, стільки сліз гірких пролила
Пафія. І проростають миттю квіти із тих крапель:
кров породжує троянди, ревні сльози – анемони.
Я заводжу голосіння, бо помер Адоніс гарний.
У лісах свойого мужа не оплакуй вже, Кіпрідо,
бо Адоніса не гідне це просте із листя ложе.
Хоч і мертвий, хай спочине на постелі Кітереї.
Він-бо і по смерті гарний, мов не мертвий, а заснулий.
Поклади його на ніжні і коштовні покривала,
на яких у сні священнім спочивав він, натомившись,
на ліжниці щирозлотній – хоч і мертвий, а жаданий.
Оповий його квітками – бо пов’янули з ним разом –
бо пов’янули всі квіти, хай же разом з ним загинуть!
І скропи його сирійським – миром ти скропи пахучим,
хай всі пахощі загинуть, бо сконав Адоніс гарний.
Ой поліг Адоніс пишний на пурпурних покривалах,
а довкола неутішно заливаються ероти:
пишні кучері зістригли із нещастя і жалоби.
Хтось з еротів тягне стріли, інші – лук із сагайдаком,
із ноги хтось зняв сандалю, інший золотим відерцем
носить воду, омиває стегна хтось його криваві,
ще хтось крильми овіває зі спини юначе тіло.
Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний.
Згасли шлюбні смолоскипи у руках у Гіменея,
і вінки весільні – долі, не співати Гіменею –
не співать пісень до шлюбу, все у пісні його чутно:
«горе, горе!» і «Адоніс!» – чутно в пісні Гіменея.
І оплакують Харити юнака, Кінира сина,
«поконав Адоніс гарний» – чутно в їхніх голосіннях.
Навіть Мойри – й ті зітхають: «Горе, горе! О Адоніс!»
Тільки він лежить байдужий, тільки він того не чує,
не тому лиш, що не хоче: просто Діва не пускає.
Годі плакать, Кітереє, годі бити себе в перса:
через рік знов заголосиш, через рік ізнов заплачеш.

 

НЕВІДОМИЙ АВТОР

 

Смерть Адоніса

 

Коли вже неживого
Адоніса Кітера
побачила з волоссям,
скуйовдженим жахливо,
з поблідлими щоками, –
сказали, щоби вепра
їй привели ероти.
Одразу легкокрилі,
розбігшися всім лісом,
знайшли страшного вепра,
попутали, зв’язали.
„Ти, перший, за мотузку
тягнути будеш бранця, –
а стусанами ззаду
ти підганяти будеш.”
І вепр ступа непевно,
злякавшися Кітери.
Сказала Афродіта:
„Зі звірів найгидкіший!
Це ти стегно поранив?
Це ти скалічив мужа?”
І відповів на те він:
„Клянусь тобі, Кітеро,
тобою, юнаком цим,
і путами своїми,
й мисливцями прудкими,
що шкоди юнакові
не хтів я заподіять –
як голого угледів,
то весь пойнявся жаром
стегна торкнутися
жадливими губами.

Тож не щади, Кіпрідо,
відріж їх, покаравши,
чи вирви геть нещадно –
ці ікла закоханця,
якщо цього замало –
то й із губами разом:
все витерплю охоче!”
І зжалившись, Кіпріда
еротам наказала
його із пут звільнити.
Відтоді вепр не ходить,
не блудить темним лісом –
а до вогню любові
з еротами простує.

 

РУФІН

(вірші з «Палатинської антології»)

 

V, 41

 

Хто тебе вигнав із дому півголу, жорстоко побивши?

         В кого душа кам’яна, а очі не бачать?

Певне, невчасно прийшовши, з коханцем тебе він застукав.

         Всяке стається, усі це роблять, дитино.

Та відтепер, як коханець у тебе, а муж поза домом,

         Двері ти міцно закрий, щоб це не повторилось.

 

V, 9

 

Руфін моїй найсолодшій Елпіді бажає радіти.

         Правда, якщо ти радіти зможеш без мене.

Більше не стерплю, клянуся твоїми очима, самотність.

         Ложе холодне без тебе й гірку цю розлуку,

Плачу невпинно завжди – чи йдучи на Кореський пагорб,

         Чи в Артеміди великої молячись храмі.  

        

 

Григорій Назіанзин

329–390

 

Гімн Богу

 

Вседержителю одвічний,
дай мені тебе прославить.
О владико, через тебе
гімни ці і ці хваління,
5 ангельських чинів кружляння
і століття безперервні,
через тебе сонце світить
і свій шлях знаходить місяць,
і зірки прекрасно сяють,
10 і людині через тебе
все божественне відкрите,
світлій розумом істоті.
Сотворив і уладнав ти
все в довершенім порядку,
15 скрізь утілюючи задум:
слово мовив – стався витвір,
слово стало божим сином.
Він тобі єдиносущий,
славою він рівний батьку,
20 що всьому надав подоби,
щоби правити всім сущим.
Обіймаєш цілий всесвіт
духом божим пресвятим ти,
і за всім ретельно стежиш.
25 Трійцею тебе назву я,
неподільним і єдиним,
непородженим, одвічним,
що з природи невимовний
і для ґлузду недосяжний.
30 Ти небес держатель вічний,
безначальний, нескінченний,
світло, оку не доступне,
весь усесвіт оглядаєш,

всі безодні ти розвідав,
35 і глибини, й висі неба.
Батьку, зглянься наді мною
і дозволь мені служити
справами всіма для тебе.
Геть гріхи мої відкинь ти,
40 і очисть, мене згадавши,
від усякого зломисля,
щоб божественне я славив,
руки звівши у молитві,
щоб Христа благословляв я,
45 вдячно ставши на коліна.
Він мене до себе прийме,
в день, коли зійде на царство.
Батьку, зглянься надо мною,
спокій дай мені і радість,
50 благодать твоя і слава
скільки віку не поляже.

 

На мовчання під час посту

фрагмент

Стримайся, мово; перо, залиши лише вислови тиші:

тихо повідай очам в серці затаєний біль.

Тіло неволячи, божим стражданням у смертній подобі

жертву таємну несу, бо я помер для життя

в сорокаденний, встановлений царським Христовим законом,

час для очищення тіл – стільки триває цей піст.

Спершу, у дусі нерушний, самотню обрав я оселю,

Мешкав я довго у ній, наче в печальній пітьмі.

В себе зібравшись увесь, мій розум не відав облуди.

Тільки блаженних мужів врешті дослухавсь порад.

Губи вратами закрив, бо належало спершу навчитись

Міру давати словам, гору узяти над всім.

Адже якщо з багатьма ми несамовиті у битві,

Легше покориш того, менший хто буде числом.

Здалека стріли крилаті якщо ти пускаєш поцільно,

Вистрілиш влучно завжди, станеш якщо поблизу.

Так корабель, що здолав морські небезпечні глибини,

Може сміливо іти в води спокійних заток.

Хто ж володіє малим, не відомо, чи зможе велике

втримати, навіть якщо сильно запрагне цього.

Саме тому я зневажив бажання до мови в надії –

Слово ніколи з моїх більше не випущу вуст.

Адже немає крім мови у смертних більшої згуби –

Мова стрімка, наче кінь; на поготові, як меч.

<…>

 

*****

із перської поезії

 

ОМАР ХАЯМ

1048–1131

 

Чи хтось ще молодий, чи вже дійшовши літ –

Усі вони підуть одне за одним вслід.
Ніхто на світі цім на віки не лишивсь.
Приходили і йшли, і йтимуть, доки світ.

Із ким поговорою – де є той друг єдиний? -
про те, що із правіку судилося людині:
Творець її зліпив з печалі, наче з глини,
недовго поблука – і швидко крок зупинить.

Життя мов караван – із виду дивина!
Прекрасна мить ота, що в радощах мина.
Ти не сумуй, сакі, що скоро судний день –
Закінчується ніч, налий мені вина!

 

І день, і ніч були до нашого приходу,
І небо вже було, що крутиться ізроду.
Тому не поспішай, на пил не наступай –
Зіницями він був, прекрасними на вроду.

 

Одвічних таємниць не знаємо ми вдвох.
Не знаємо письмен, якими пише Бог.
Говорим ти і я немов за запиналом.
Коли воно впаде – не стане нас обох.

 

Якби я місце міг для спокою знайти,
Якби ж цей довгий шлях приводив до мети,
Якби ж – коли пройдуть багато тисяч літ –
Сподіванка була травою прорости.

 

Не бійся перемін від часу-візника,
Бо мить, яка прийде – так само нестійка.
У радощах живи, ніколи хай тебе
Минуле не смутить, майбутнє не ляка.

Боюся: у цей світ не вернемося знов,
Зі щирим другом ми не вестимем розмов.
Із миті, що живеш, ізповна користай,
Бо зараз ти живий, за мить – ти видійшов.

 

Як питимеш вино – то з мудрецем великим,
Або із юнаком ти пий тюльпаноликим.
Вино потроху пий – не пий вина надміру,
І потай миру пий – не пий вина із криком.

 

Знайшла краплина в морі кінець свойого шляху.
З’єдналась із землею мала частинка праху.
На що була подібна твоя поява в світі?
З’явилася на мить – і зникла знов комаха.

 

Заслона таємниць не відкрива доріг.

Приготувань душі ніхто не спостеріг.

Оселя лиш у тих, хто в темну землю ліг.

Тож пий вино, аби дослухать казку зміг.

 

Чи повернувся хтось, пройшовши довгий путь?

Якби я стрів його, саму спитав би суть.

І пристрасті, й страждань остерігайсь розпуть –

Залишене отут ніколи не вернуть.

 

із турецької поезії

 

НАЗИМ ХІКМЕТРАН

1902–1963

 

Три кипариси

 

Перед моїм домом росли три кипариси.

Три кипариси.

Кипариси на вітрі розхитувались.

Три кипариси.

Коріння в землі, верхів’я – між зір.

Три кипариси.

Розхитувались кипариси на вітрі.

Три кипариси.

Уночі якось ворог підійшов до дому.

Три кипариси.

На моєму ложі убив мене.

Три кипариси.

Зрубав кипариси під корінь.

Три кипариси.

Де ж мої – коріння в землі, верхів’я між зір –

Три кипариси?

Кипариси на вітрі уже не розхитуються.

Три кипариси.

У камін мармуровий, порубані, полягли

Три кипариси.

На закривавлену сокиру світло кидають

Три кипариси.

 

1933


*****

із польської поезії

 

ЯН КОХАНОВСЬКИЙ

1530–1584

 

Із «Тренів»

 

ТренІ

 

Усі гіркі плачі і сльози Геракліта,

І скарга Симонідова несамовита,

Усі зітхання, суми і розпуки,

Усі жалі, з яких заламували руки,

До мене в дім усі – летіть усі щосили,

Оплакать поможіть моє дівчатко миле,

З яким раптова смерть мене вже розділила,

І всі мої утіхи мороком укрила.

Отак, буває, змій, побачивши у листі

В гніздечку солов’яток, лапи пазуристі

В них запускає ласо. Мати їхня квилить,

Сама убійника, нещасна, не осилить,

Їй пазурів самій уникнуть важко,

І марний бій лишає слабосила пташка.

«Тож марні, – кажуть інші, – сльози ці пролиті!»

А що не марне, запитаю, на цім світі?

Бо марне все! Шукаєм, де нам буде вільно,

Але нам тісно скрізь! Бо все життя – омильне!

І що облуда більша: проливати сльози –

А чи природі в боротьбі кидать погрози?


 

ТренІІІ

 

Наступниця потішна мною згордувала.

Маєтність твого батька іще менша стала,

Аніж якби тобі був з неї спадок дáний.

Дорожчий був безмірно розум ранній,

Краси чудові риси, ці приміти чисті, –

Майбутньої краси даремні передвістя!

Твої слова, забави! Ввічливі поклони!

О як за вами гірко батько сльози ронить!

Пішла, моя утіха, і без повороту –

Не вернешся, аби утішити скорботу!

Не велено, проте я за тобою пíду

По ніжками твоїми втоптаному сліду.

Побачу знов тебе, дай Боже, ти ж малими

Руками знов мене обіймеш дорогими!

 

*****

 

із англійської поезії

 

ДЖЕФРІ ЧОСЕР

1340/1345–1400

 

Початковий фрагмент «Кентерберіськихоповідок»

Духмяними дощами вже Апріль

Прогнав сльотливий Марець з чистих піль,

І соком встиг судини тим налити,

Що з нього проростають перші квіти.

Коли Зефір вже подихом привів

В ліси і луки зелень пагінців,

І Сонця молодого, стрівши Овна,

Наполовину путь була неповна,

Коли вночі пташок маленьких спів

Так розлягавсь, що спать ніхт не смів

(Так спонукала в серці їх пора ця), –

Тоді запрагли люди пелгримацій.

В чужих краях досвічденим прощанам

Вклонитися кортіло мощам знаним.

Із Англії всієї, звідусюди

До Кентербері йшли побожні люди,

Щоб мучневі вклонитися, аби

Їх ізцілив – вже хто на що слабий.

Вдень якось я шукав собі спочинку

У Саутверку, у «В герольда» шинку,

До Кентербері вже готовий рушить,

Відвагою я сповнив свою душу.

Надвечір завітали до корчми

Прочани між усякими людьми –

Їх двадцять дев’ять… 


 

ЕДМУНД СПЕНСЕР

1522–1599

 

Із циклу сонетів «Amoretti»

 

35

 

Раз корабель, що океаном плив
Й незрадная зоря його водила,
Зорю згубивши в шалі бур і злив,
Без курсу йшов і занедбав кормило.
Так і моє звитяжене світило
З-за хмар не шле вже промені ясні
І навмання я йду один безсило
Повз небезпеки, сховані на дні.
Та шторм мине – так віриться мені –
Й мого життя небесна провідниця
Засяє знов, і чисті ті вогні
Мій хмарний сум примусять проясниться.
Та поки поряд йде моя турбота,
Затаєна журба і дум гризота.


 

ДЖОН ДОНН

1572–1631

 

Блоха

 

Лише поглянь: у цій блосі –
Твої мізерні одкоші усі:
В моїй крові змочивши зуби,
Вже п’є твою, з’єднавши нас без шлюбу!
Не є, сказав би і святий,
Це втратою дівочої цноти,
Та в тім зазнаймо насолоди:
Із двох – одна, кров плине, наче води, –
Так запал наш далеко не доходив!

Ти три душі помилуєш від згуби:
В істоті цій ми з’єднані у шлюбі!
Це ти і я, блоха ця нам –
І шлюбне ложе, і вінчальний храм.
Попри батьківську вдачу псину,
Ми вдвох в живому домі із бурштину.
Тож не дозволь, щоби твій гнів
На самогубство міритись посмів,
У вбивствах трьох дійшовши трьох гріхів.

Та пощо злюці боронить?
Невинна кров твій нігтик червонить!
Блохи цієї в чім вина –
Що краплю крові випила вона?
Радієш ти - тобі байдужі блохи!
Ти кажеш - не ослабли ми нітрохи.
Та не такий страшний вже був той гріх:
Збезчестить він тебе не більше міг,
Ніж крові ти утратила від бліх.


 

Із «Побожних сонетів»

 

* * *

 

Моїй виставі призначають небеса

останній акт, паломництву – останню милю,

вкорочується шлях мій кожну хвилю,

і вже наприкінці мій час, що вигаса.

Хоч смерті непробудній буду я яса,

душа, що тлінному чужа вже буде тілу,

не спатиме, а споглядати буде сміло

лице  Твого, чий страх всього мене стряса.

Коли ж душа на небо вирушить в політ,

а тіло за оселю землю сю посяде,

тоді гріхи свої я зможу відпустить,

щоб не тягли мене униз, в провалля Аду.

Тоді, вже чистого, суди мене в чесноті,

Бо так залишив я цей світ і біса плоті.


 

ДЖОН МІЛЬТОН

1608–1674

 

Фрагменти першої книги «Втраченого раю»

 

Про першу непокору між людей,
Про плід заказаний, чий тлінний смак
Привів на землю смерть і всяке лихо,
Про втрату раю, поки більший Муж
5 Відновить нас і сяде на престол,
Співай, небесна музо – пастуха
Надхнула на Синаї ти й Оребі,
Щоб він навчив вибірні зерна, як
Земля і небо спершу піднялись
10 Із хаосу; але якщо Сіон
Тобі миліш й купальня Силоам,
Що побіч храму Бога, я ізвідти
Позву тебе своїй на поміч пісні,
Що не ширяє в серединнім леті,
15 А до речей, не втілених ні в прозі,
Ні в римі, мчить над Іонійську гору.
Найперш Тебе, о Духу, що миліш
Тобі за храми серце щире й чисте,
Прошу: навчи, бо знаєш Ти. Ти був
20 Одвіку, дужі крила розпростерши,
Мов голуб, над широтами безодні,
І запліднив її, – ти ніч осяй
В мені, і підніми низинне, щоб,
Довівши до вершин велику повість,
25 Я міг утвердить вічне Провидіння,
Вказать шляхи Господні до людей.

Бо духи, як захочуть,
Статей обох одразу набувають –
425 Така в них незабруднена природа,
Не скована суглобами і плоттю
І не зіперта на ламкі кістки,
Як у людей. І форму будь яку –
Летку й міцну, яскраву чи похмуру, –
430 Прибрати вони в змозі, щоб чинить,
Як їм велить любов чи ворожнеча.
Поріддю цьому звірився Ізраїль,
Його живлющій силі, в забутті
Олтар лишивши правий, у поклоні
435 Він падав у кумирні – так і в битвах
Він падав від ворожої потуги.
Із духами була і Астарот,
Астарта фінікійська, що над небом
Царює й має роги перехресні.
440 Це їй вночі при місяці сидонські
Дівчата слали молитви й пісні, –
Оспіваній в Сіоні, де стояв
Для неї храм на бескеті нечистім.
Його ізвів той женолюбний цар,
445 Який кохав, хоч серце мав велике,
І нечистивиць. Таммуз далі йшов –
Поранений щорічно, повабляв
Жінок сірійських він до голосінь,
Пісень любовних в літні дні. Тим часом
450 Адоніс пурпуром стікав зі скелі
І плив до моря – і вважали кров’ю
Його із рани Таммуза.

 

ВІЛЬЯМ БЛЕЙК

1757–1827

 

Пастух

 

Щасливий уділ пастуха:

Не спить уже він, як світа,

Овець він пасе цілий день,

Хвала його повнить вуста.

 

Бо чує він поклик ягнят,

Ягниці відозву просту.

Їх спокій завжди огорта,

Бо знають, що поряд пастух.

 

Заблукалий хлопець

 

«Тату, тату, куди ти йдеш?

Твоя хода швидка!

До хлопчика ти свого озвись,

Щоб я не заблукав!»

 

Довкола – тьма, і тата нема,

Змок хлопчик від роси.

Лякала без дна трясовина,

І крив туман ліси.


 

ВІСТЕН Г’Ю ОДЕН

1907–1973

 

Блюз римської стіни

Вітер по полю розносить порошу.
Простуда у носі, в туніці - воші.

Дощ протинає небесну пітьму.
Я солдат на валу. Я не знаю чому.

Імла підповзає по сірій стіні.
Кохана удома. Самотньо мені.

У  неї є Авлус, новий кавалер.
Поганий з лиця і не знає манер.

Пізон - християнин, довіривсь рибині.
Він каже: цілуватисями не повинні.

Програв я у кості її обручку.
Кохану люблю – та люблю й получку.

Коли я додому вернусь однооким,
Милуватися буду небом широким.

жовтень 1937

***

Пані, ви на перехрестях
Не шкодуйте сліз.
Ваш коханий-сокільничий
Мчить на лови в ліс.

Підкупіть птахів, щоб змовкли
Серед верховіть.
Щоби ніч прийшла, із неба
Сонце проженіть.

Зимний вітер подорожнім,
Небо їм – без зір.
Наступа на п’яти розпач,
Ви мчите, як звір!

Як почуєте ви моря
Віковічний хлип,
Випийте його, хоч гірко
Ця смакує глиб.

Опустіться ви терпляче
Через моря товщ,
Ключ шукаючи коштовний
Між кораблетрощ.

Вартовий із вас цілунок
Візьме за прохід
Через міст, що над проваллям
Буде торохтіть.

Замок там чека на гостю,
Певне, від століть.
Ви ключем, пробігши сходи,
Двері відімкніть.

 

Перетніть порожню залу –

Сумнівам не час –

В дзеркало на себе гляньте
Ув останній раз.


 

У стіні ви ніж знайдете
У якійсь зі шпар.
У своє невірне серце
Вам лишивсь удар.

 

1940

 

*****

із французької поезії

 

ГІЙОМ АПОЛЛІНЕР

1880–1918

 

* * *

 

Його коханка на зло зливі

В село чуже втекла на танці

Втекла від нього на зло зливі

Танцює із новим коханцем

Жінки брехливі всі брехливі

 


*****

із новогрецької поезії

 

Із новогрецьких народних пісень

 

* * *

Мене, пташки, ви підманули, жайвори весняні,

Мене, пташки, ви підманули: думав, що не вмру я,

собі я хату збудував та й вищу, аніж інші,

на три високі поверхи і на шість десятків вікон.

Сів собі я при вікні, на море поглядаю,

поля зелені бачу я і гори темно-сині,

і Смерть я бачу, що до мене полем їде кінно.

Сама геть чорна, в чорне вбрана, кінь у неї чорен,

і хорт у неї чорен-чорен і біжить близенько.


 

* * *

Є скорохід один, найскорохідніший з усіх,

й наважився іти, відважний, в царство мертвих.

Листа йому хто хоче дать, привіт ним передати?

- Привіт я хочу передати, листи із ним послати.

Одежу хочу передать я діточкам коханим.

 

Нехай би вже Різдво прийшло, як я його чекаю!

Щоб сіли всі до столу, вечерю з’їли разом,

були щоб страви до смаку і стіл накритий гарно…

Пісні все страви на столі і чорна скатертина!

 

Пір’їнок скільки, скільки пуху носить чорна курка,

Стільки раз чекала вас, що ввійдете у двері.

Пір’їнок скільки, скільки пуху носить чорна курка

то стільки ж раз чекала вас, що сядите до столу.

 

КОНСТАНТІНОС КАВАФІС

1863–1933

 

Молитва

 

Забрала моряка солона глибина,

а мати його молиться і про те не зна,

 

і Богородицю благає при свічі,

аби додому син її вертавсь хутчій,

 

і вухо наставля до вітру перемін,

все молиться вона і не встає з колін, –

 

ікона слухає, суворо погляда,

бо знає – син не вернеться. Його взяла вода.

 

1898

 

Перепона*

 

Божественні діла нам легко перебить -

Істотам нетривким, які живуть лиш мить.

У Фтії й Елевсині чаклують у палатах

Деметра і Фетіда із помислом благим:

Там полум'я горить, валує чорний дим.

Та завжди Метаніра, почавши причитати,

Раптово вибігає з палацових дверей.

І завжди, зляканий, втручається Пелей.

 

1900, 1901

 

Троянці

 

Троянців ми нагадуєм, нещасні,

Тоянці ми за марністю зусиль.

Чогось досягнуто – і одразу

стаєм зарозумілі, почуваємось

відважними і повними надій.

 

Та завжди щось з’являється, стає нам на заваді.

Вже Ахіллес в рову поперед нас –

І ми жахаємось від його крику.

 

Троянці ми за марністю зусиль.

 

Вважаємо: рішучості й відваги

достатньо, щоб неприязнь долі подолать –

й виходимо за мури, починаєм битву.

 

Але коли тяжка приходить скрута,

рішучість і відвагу ми втрачаємо.

Тремтить наш дух, раптово ціпеніє:

і ми довкола мурів біжимо,

утечею рятуючись від смерті.

 

Проте поразка наша – неуникна. Угорі,

на мурах, уже лунають голосіння.

То наші почуття і спогади ридають.

Оплакують нас гірко Гекаба і Пріам.

 

1905, 1910

 

Місто

 

Кажеш: «Поїду в інший край і до чужого моря,

і місто краще, аніж це, я там знайду.

Всі починання тут роковані одразу на біду,

Тут серце – наче мрець байдужий в домовині.

Допоки скніти у безсиллі думки мої повинні?

Куди я не погляну тут, повсюди

Життя мого я бачу поруйновані споруди.

О, скільки літ я тут зазнав печалі й горя!»

 

Ти ні країв нових не знайдеш, ні чужого моря.

Бо місто буде завжди із тобою, і куди не йтимеш,

кварталами і вулицями простуватимеш все тими ж.

В будинках цих твоє волосся посивіє,

Ти завжди приїздитимеш в це ж місто. Тож покинь надію

потрапить в інше, бо шляхи тебе туди не приведуть.

Так, як життя своє ти знівечив отут,

й деінде ти б його прожив в печалі й горі.

 

1910


 

У порту

 

Прибув Еміс, юнак двадцяти восьми років,

у цей порт сирійський по морю широкім,

бо думав, що буде із нього колись парфумер –

але занедужав у довгій плавбі і помер,

ледве зійшовши на берег. Прόста могила

його тепер тут. Як при смерті був, зловили

із уст його ми щось про «дім» і про «милих батьків».

Та ким вони були – ніхто не зрозумів,

і де живуть у великому світі греків.

І в тім нема великої біди,

що він поліг у порту далекім –

батьки його живим вважатимуть завжди.

 

1917


 

Тіло, пригадай...

 

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,

не тільки ложа, що для тебе застилались,

але і ті бажання, що для тебе

палали в широко розплющених очах,

які тремтіли в голосі – і будь-яка

раптова перепона їх могла спинити.

Тепер, коли це все уже в минулім,

здається, наче знов оцим бажанням

ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,

в очах отих, які дивилися на тебе,

і як тремтіли в голосінесказані слова, о тіло, пригадай.

 

1918


 

Коли проступлять

 

Нехай горить свіча.      Не буде перепон

у вогнику хисткім         і у блідім промінні,

коли з пітьми проступлять         кохання мого тіні.

 

Нехай горить свіча.      Сьогодні у кімнаті

у сутінках покличу       я мріяння чудові,

дрімоту чарівничу. При світлі невеликім,

у мріяннях чудових, що згадок милих повні,

проступлять із пітьми        кохання мого тіні.

 

1920


 

Із кольорового скла

 

Збентежує мене одна дрібниця

у вінчанні на царство на Влахернах Йоана Кантакузіна

та Ірини Асан, доньки Андроніка.

Вони не мали зовсім прикрас із коштовного каміння

(країна наша змучена була й така убога)

і одягли підробні – шматочки незліченні скла:

червоні, голубі, зелені. Нічого

стидкого й нечестивого

не мають, як на мене, ці шматочки

кольорові скла. Проте нагадують

якийсь печальний опір

убогості несправедливій тих, хто під вінцем на царство.

Шматочки скла – це символи того, що мати личило б,

того, що належало насправді мати

на вінчанні на царство Йоанну Кантакузіну

й Ірині Асан, доньці Андроніка.

 

1925


 

Хвороба Кліта

 

Привабливий юнак на ймення Кліт,

мавши років десь із двадцять три,

виплеканий пильно і в еллінстві обізнаний прекрасно,

заслабнув не на жарт. Його пропасниця виснажлива взяла,

що шаленіла цьогоріч в Александрії.

 

Заслабнув не на жарт, бо був пригнічений духовно

тим горем, що завдав йому товариш – молодий актор,

що перестав його любити і жадати.

 

Заслаб Кліт не на жарт, його батьки в розпуці.

 

Стара служебка, що його зростила,

боїться теж за Клітове життя.

У цім неспокої жаскім на ум спадає їй

у капищі занедбанім бовван,

якому молилась ще малою, ще допоки

у християнський дім не найнялась і не хрестилась.

Потай узяла перепічок, меду і вина.

Несе їх до боввана напрямки. Наспівує вона

уривки молитов, пригадані надсилу. У глупоті

не розуміє, що чорному боввану – річ одна,

чи видужа – чи ні – якийсь християнин.

 

1926


 

Міріс. Александрія, 340 рік н.е.

 

Як тільки я дізнався про біду

– що помер мій Міріс –

прибіг одразу в його дім, хоч завжди уникаю

бути вхожим у домівки християн,

передовсім коли у них жалоба або свято.

 

В сінях зупинився. Не хотів

проходить далі в дім, бо на собі відчув,

як родичі покійного ізкоса

з обуренням на мене поглядали.

 

Його поклали у просторому покої.

Мигком я бачив, стоячи ізкраю:

коштовні килими там скрізь на стінах,

начиння тільки срібне й золоте.

 

Плачучи, стояв я в коридорі.

І думав, що наші сходини й прогулянки

без Міріса утратять свої чари,

і думав, що вже більше не побачу,

як на красивих і розбещених вечірках

радіє він, сміється чи скандує вірші

з довершеним чуттям еллінського ритму.

Ще думав, що утратив я назавжди

його красу, утратив я назавжди

молодика, яким захоплювавсь безумно.

 

Якісь баби поряд зі мною пошепки

говорили про його останні дні:

у нього на вустах – весь час ім’я Христа,

в його руках – розп’яття.

Потім зайшли до покою

чотири попи християнські, читали молитви,

правили треби чи то Ісусові,

чи то Марії (не знаю надто добре їхню віру).

 

Ми, безперечно, знали, що Міріс був із християн.

Іще відтоді знали, як позаторік

до нашого він гурту увійшов.

Але він був у всьому, як і ми:

був найнестримніший із нас у насолодах

і щедро тринькав гроші на розваги.

 

Гордуючи повагою людською,

одразу він кидався у нічні бійки,

коли на вулиці нашому гурту траплялося

зустрітися із гуртом супротивним.

Не говорив ніколи він про свою віру.

Правда, ми йому сказали якось,

що візьмемо його із нами до Серапіону.

Але немов розгніваний він був

тим нашим кпином – пригадую тепер.

Ще інші два рази зринають у пам’яті.

Коли робили узливання Посейдону,

від гурту відділився він, дивився в інший бік.

Коли один із нас у захваті

сказав: «Нехай до нашого зібрання буде

прихильним захисник наш, бог великий,

прекрасний Аполлон!», – промовив тихо Міріс

(інші не почули): «Тільки не до мене».

 

Священники гучними голосами

молилися за душу юнака.

Я тільки стежив, як ретельно,

з якою болісною пильністю

згідно з приписами релігії

готувався християнський похорон.

Я дивним враженням був пойнятий

раптово, я відчув невпевнено,

неначе утіка від мене Міріс,

відчув, що він лишається, християнин,

із рідними своїми, а я стаю

чужим йому, таким чужим! І сумнів

в мені почав рости: а що, як пристрастю

уведений в оману, я завжди був йому чужий?..

 

Я кинувся прожогом зі страшного дому,

утік чимдуж, щоб не украли і не зіпсували

ці християни спогади про Міріса.

 

1929


 

НАПОЛЕОН ЛАПАТЬЙОТІС

1888–1944

 

Ноктюрн ІІ

 

Холодне сяйво місяця блідого,
що світить уночі – і більш нічого.

Лиш голос, що між гамору нічного
співає і змовкає – й більш нічого.

Ще – пароплав, якого жде дорога,
заблимав вдалині – і більш нічого.

Лише скорбота і німа знемога
в глибинах мого серця – й більш нічого.

 

14.11.1932. 


МІЛТОС САХТУРИС

1919–2005

 

Про звіра

 

Не тікай звіре

звіре із залізними зубами

збудую тобі будку дерев’яну

дам тобі горщик

дам тобі списа

і дам тобі іншої крові для забави

                                                    

Поведу тебе в інші порти

щоб ти побачив як паротяги їдять свої якорі

як розпадаються надвоє щогли

і як чорніють білі прапори

 

Знайду тобі знову ту ж дівчину

що у темряві зв’язана тремтіла як птиця

знайду тобі знову обвалений балкон

і пса-небо

що стеріг дощ у криниці

 

Знайду для тебе знову тих же солдатів

того що вже три роки як загубився

із діркою над оком

і того що вночі стукав у двері
відтятою рукою

 

Я знову знайду тобі гниле яблуко

 

Не тікай звіре

звіре із залізними зубами


 

Вгору – вниз

 

Коли виходив я на вулиці

і місяць обпікав мені руки

прокидалася донька пекаря сова

тоді я виходив і гукав Ніч

 

Коли спускався до річки

таємниця ночі кривавила мені груди

кожум’яка не мав де спати

тоді я виходив і гукав Ніч

 

Коли піднімався сходами

і плуталися перепели в мене під ногами

і тягли людину за волосся

тоді я виходив і гукав Ніч

 

Коли спускався сходами

і на мене чекали внизу для допиту

і проростали троянди в раковині

тоді я виходив і гукав Ніч

 

І коли знову проходив вулицями

і з землі підіймалися залізяки

і в крові корчилося «дякую»

тоді я виходив і гукав Ніч

 


Три сльози божі

 

ІІІ

 

Передо мною у високості на цій горі

якийсь білосніжний чоловік збирає стокротки

скидає каміння у цей божий мішок

коли-не-коли обертається і скорботно дивиться на мене

кидає мені квітку і знов повертається на свій шлях

У грудях моїх проросли натовпи стокроток

цей чоловік це я

 

Тяжка неділя

 

Із самого рання дивлюся на чудового птаха

із самого рання радію змії згорнутій у мене в горлі

Розбиті чашки на килимах

багряні квіти розпухлі щоки віщунки

коли задирає спідницю долі

щось проросте із цієї радості

або нове дерево без цвіту

або молода непорочна повіка

або слово обожнюване

яке б ніколи не поцілувало в губи забуття

Зовні б’ють у дзвони

зовні мене чекають неймовірні друзі

підняли високо стяг і розмахують

що за втома що за втома

жовта форма – вишитий орел –

зелений папуга – заплющую очі – каркає

завжди завжди завжди

оркестр грає фальшиву мелодію

пощо очі страждальницькі пощо жінки

пощо кохання пощо голоси пощо кохання

друже кохання кров друже

друже бай мені свою захололу руку

Тріщав мороз

уже не згадаю хвилю коли усі померли

залишивсь я один із замордованим другом

та зі скривавленою гілочкою за компанію

 

Спаситель

 

Рахую на пальцях моїх відтятих рук

години що я проблукав у цих покоях вітру

немає в мене інших рук любове моя а двері

не хочуть зачинитися і тому пси невідпорні

Із босими ногами зануреними в каламутні води

з оголеним серцем благаю (не для себе ж)

затишного вікна

хто збудував стільки покоїв стільки книжок трагічних

без жодної тріщинки світла

без жодного повіву кисню

для хворого читця

Покій-бо кожен це відкрита рана

як зійду я знову сходами що розлітаються на друзки

поміж бруду і лютих псів

щоби принести ліки і гілочку рожевої акації

а якщо побачу що аптека зачинена

а якщо побачу що аптекар помер

а якщо побачу оголене серце моє на вітрині аптеки

Ні ні скінчилося немає в нас спасіння

Зостануться покої як були

зі своїм вітром і очеретами

з відламками скляних облич які зітхають

з кровотечею їх безбарвною

з порцеляновими руками простягнутими до мене

з непрощенним забуттям

Забули навіть мої руки з плоті що відпали

час агонії своєї який я відміряв

 

ОДІСЕЙ ЕЛІТИС

1911–1996

 

Все що було в нас забрало літо
пишне волосся на буревії
першої стрічі ніжні надії
все що було в нас забрало літо
темні очі із сумом милим
церкву маленьку з її кадилом
все що було в нас забрало літо
край обіймам міцно сповитим

все що було в нас забрало літо
напівслова що домовить несила
порвані в бурі навпіл вітрила
бризкам усе віддало і хвилям
все що так щиро ми обіцяли
вдалеч віднесло пінявим валом
все що було в нас забрало літо
край обіймам міцно сповитим

 

***

В морській я плавав просторіні

і серце залишив на ріні

 

на рінь поклав його колючу

неначе мушлю блискотючу

 

несли дівчата парасолі

мою шукали мушлю долі

 

і хлопців гурт слідом проходив

ніхто з них мушлі не знаходив

 

роки пливу я без упину

чи десь любов я ще зустріну

 

сточило море скелі гострі

лишився одинокий острів



* У вірші йдеться про смертних батьків (Пелей – батько Ахілла, Метаніра – мати Демофонта), які завадили прихильним богам зробити їхніх дітей безсмертними.

 

 


 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home