Вхід для користувачів
 




14 лютого 2017

Дмитро ГОРБАЧОВ «Слідами українських авангардистів в Києві»

Я розповім про трьох українських художників - геніїв світового мистецтва, які вплинули на мистецтво світу кардинально. Це, передусім, Малевич – безперечно найвидатніший киянин. Потім я поговорю ще про Архипенка, Пікассо від скульптури, який зробив переворот у світовій скульптурі. Від нього всі йдуть: Мур, Джакометті і так далі. А третя, це – Олександра Екстер, яка прислужилася  світовій сценографії. Повсюди зараз, де є конструкції, обігрується весь куб сцени,може, уже і забули в світі, хто розпочав, хто запропонував це - щоб не тільки ходили по планшету, знаєте, як по землі, ото повзаємо, а в небо ніяк не можемо сягнути. А в театрі - вона сказала: «Чого це ви повзаєте по планшету, коли є цілий куб не обіграний?» Почалися конструкції і так далі, ідея всеосяжності такої йшла від Екстер. І всі ці ідеї зародилися в Києві. Оця трійка, значить.

Я вам покажу спершу костьол, де хрестили Малевича. Потім ми підемо на Володимирську, там подивимось на школу Миколи Мурашка, де вчилися Малевич і Екстер. Потім, у нас наступний пункт, це буде НАНУ, Академія Наук. Малевич мав робити розпис, але справа обмежилася   ескізом розпису. Закінчимо ми біля художнього інституту, де викладав Малевич, він був там професором. Туди запросили й Архипенка, і він охоче погодився, але він був в Америці і сказав: «Знаєте, скульптури через океан перекинути важкувато, але я дуже прагну, я би вважав, що це для мене компенсація за мої поневіряння.» Але оскільки скульптури важкі, поки він хотів їх перевезти, минуло рік-два, і тут почалися постріли в потилицю, ну, він і не поїхав з Америки. Правильно зробив. Той, хто залишився, як, Бойчук – опонент Малевича, йому в акурат – в потилицю, по-більшовицькому.

 

Так от, почнемо з костьолу. Малевич народився 1879 року. Але йому чомусь здавалося, що він народився 1878 року. Я думаю, що мама переплутала. В 1878 році його мама і тато тут вінчалися. Батько був шляхтич, він з шляхетського роду волинського. В роду було багато священників, римо-католицьких, греко–католицьких і навіть православних. І один з предків Малевича служив навіть тут десь у половині 19 сторіччя у цьому римо-католицькому костьолі. Але коли у вас багато дітей, ну, це у вас, студентки, ще в майбутньому,  то вже  плутаєшся. От мама і переплутала. Вона забула, що народила через рік після вінчання. І, в акурат, Малевича записали 1878 року. Так що він помер, не знаючи, коли він народився, а я знаю. Мої знайомі знайшли документ, де чітко це прописано. Малевич був людиною релігійною. При чому він любив однаковою мірою і релігію православну, бо жив по селах українських, і любив римо-католицьку. У них в домі в селі, де працював батько, завжди були і католицькі розп’яття, такі, хрест – навхрест, і православні ікони. І батько інколи запрошував водночас ксьондза і попа, щоб подивитися, що з того буде. Але все було в порядку – всі випивали, грали в карти – все було ок, що називається. Малевич малював не тільки ж «Квадрат» , оце, зараз подивлюся... А от, до речі, батько його і мати… (показує фотографії). Мати його була спольщена українка. Вона була Людмила Галиновська, а стала – Людвіка Галиновська. Про це мені розповідала сестра Малевича, про свою маму. Ніхто не вірить. Хоча польські дослідники сказали, що Галиновські – це тільки православні є, а серед польських родів такого не було. Ну, знаєте, типово українська поліетнічна ситуація.

Оцей будиночок, де народився Малевич, від 2012 року - на вулиці Малевича, існував до 1982 року. Але 1982 року варварська радянська влада руками товариша Патона зруйнувала його. Там треба було побудувати новий корпус інституту зварювання, його таки побудували.  До речі, тут була креслярня інституту Патона. Ми писали листи, що не можна будинок Малевича чіпати, але ці листи до Патона не дійшли. Потім мені заступник Патона сказав: «Знаєте, якби навіть  Вашого листа ми прочитали,ми би взяли, що? – друге видання «Советской энциклопедии». А що там написано? Малевич – враг... А якщо – враг, чого ж панькатися? Правда, можливо, ми б залишили шматочок фасаду, хіба що...». А тепер вже йдеться про те, щоб дошку... Але від того будинку неподалік нещодавно меморіальний знак Малевича встановили. Може, хтось бачив. Він є біля Володимирського  базару. На жаль, цей проект реалізовано десь на одну третину, а дві третини, як у нас заведено, вкрадено було грошей. Так що він ні те, ні се, трошечки, знаєте. Ну, але все таки пошанували Малевича, і десь неподалік від його будинку.

 

Тепер, я хотів би сказати, що Малевич був релігійний  і він малював, наприклад, хрести. От знаменитий його «Квадрат» знають всі. З бомжами і перекупками включно. У мене є бомжі, мої приятелі ... Я колись виходжу, кажу: «Малевича знаєте?» – «Що «Чорний квадрат» намалював?» – «Точно». Іду до прекупок, у нас там поруч Печерський ринок. – «Малевича знаєте?» – «А хто ж не знає?». Тобто, він найзнаменитіший, я думаю, по всьому світі. Так от дивіться,  сторінка 393 книги «Малевич та Україна». Крім чорного квадрата, ще чорний масивний хрест. Малевич виставляв одразу багато картин абстрактних, про свої картини він казав: «це модель космосу.» Там немає ні ваги, ні поняття «гора-діл», так що можна їх крутити, як завгодно.

І у нього є, крім квадрату, ще коло, чорне, масивне і хрест такий, який нагадує козацькі надгробні хрести. Він був містичний письменник. За це його і вигонювали з роботи. Ще 1926 році в Ленінграді його вигнали за «гріх містики», а він і справді був людиною містичною і коли на нього насипалися, то він писав в своїх віршах, такі верлібри у дусі Хлебнікова, з яким він приятелював:

Меня распяли бранными словами

Жрецы старого заката...

Тобто люди старомодні. Так що лексика навіть така, чисто релігійна. І власне, головна риса християнина – це любов до ближнього і співчуття. Той, хто не співчуває, той не християнин. Йому вона була властива величезною мірою. От наприклад, він єдиний, хто наважився відгукнутися на голодомор.

До речі, Малевич був один з найперших абстракціоністів в світі. Чому і слава така у нього надзвичайна, бо абстрактним мистецтвом захопилися зараз тисячі художників. Це дає великі можливості оперування кольором, ритмом і так далі. А коли Малевич, одним із перших, зрозумів, що можна малювати непредметно, несюжетно, безсюжетно, то він... Він каже: «Я був настільки приголомшений...» Всі ж малюють щось конкретне, там «Іван Грозний убиває свого сина», хтось когось любить, а тут безсюжетно... Він написав: «Я не спав тиждень, осяяний». Я коли прочитав, подумав: «А що тут такого? Сотні, тисячі художників малюють і сплять собі спокійно». А Малевич – перший, значить – не спав...

 

Так от, в 1932-33 році він намалював картину, де обвуглений селянин бігає поміж закривавленим хрестом і закривавленим мечем. При чому, хрест дуже нагадує тодішню містичну пісню, яку співали в Україні голодуючі:

При дорозі хрест високий

З Господом розп’ятим

Всенький кулями пробитий

Кров’ю обіллятий....

 

 

А під ту пору художників примучували малювали щасливе колгоспне життя. Малевич був великий патріот. Йому важко було змиритися з трагедією селянства. Він до 17 років жив по селах українських, і, до речі, рідна мова у нього була – польська вдома, українська – серед хлопців. Російську він опанував пізніше, і у нього лексика була дуже цікава: трошечки польських слів і дуже багато українізмів, українських  гегів, українських частівок. Гумор був абсолютно український, може буде нагода навести.

Тепер ми ідемо на вулицю Володимирську, де була школа Миколи Івановича Мурашка, знаменита школа, в якій викладав Пимоненко, улюблений вчитель Малевича, і викладав колись Врубель, не за Малевича, іще раніше, і вчилися Екстер, Сєров і багато художників- класиків світового, російського, українського мистецтва. Нам доведеться піднятися на гору, це Володимирська 47.

Малевич був до України налаштований надзвичайно патріотично. В анкетах він писався українцем. Говорячи сучасною мовою, Малевич був українським націоналістом. Якось мені розповідав небіж Малевича, як він малим чув, як його батько і дядько, в 1930 році, на кухні півголосом співали «Ще не вмерла Україна». Писатися українцем, як казала мені його сестра, було певною мірою безпечніше. Бо більшовики спершу нищили поляків, потім вже українців. Я думаю, що Малевич не з цих міркувань так робив. Бо брат Малевича, наприклад, переїхав до Польщі в 20 році, коли Київ зайнято було поляками і петлюрівцями, а потім Будьонний погнав їх, і багато українських поляків, Городецький, наприклад, виїхали. Брат Малевича теж виїхав, а Малевич залишився.

В юнацтві Малевич вчився у селі Пархомівка, в п’ятикласній школі, яку теж не встиг закінчити, батька перекинули на іншу цукроварню. Коли Малевич писав анкети, то там так: «звання» – «професор», він визнаний був уже за життя по всьому світі. «Освіта», і тут що написати? «Незакінчена сільськогосподарська п’ятикласна школа»? Так він і не знав, що там написати. Але він попри це, а, може, завдяки цьому був надзвичайно освічений, бо у нього було бажання бути культурною людиною, а до того ж, перевага була у тому, що він мислив надзвичайно самостійно. Навіть його лексика теж була дуже самостійною. От наприклад, про імпресіонізм він, знаєте, казав: «Ну, это – ржаное обстоятельство», тобто це, так сказати, – сільська дисципліна. Так само і про передвижників.

Це вже так на рівні Андрія Платонова, щось таке самостійне. Ось і Володимирська 47. Сюди привів художника Пимоненко, перший його вчитель. І оскільки це перший вчитель, для Малевича його імя було мало не священним. Він пише, що коли він вперше потрапив до майстерні Пимомненка, то картини, присвячені Україні, його вразили. «Я был потрясен», він написав. Це потрясіння залишилося у нього на все життя.

Це Мурашко, засновник школи, це – Пимоненко, а ось картини – Пимоненка «Квіткарка» і Малевича «Квіткарка», Пимоненка «Жниця» і Малевича «Жниця».

Але тут у Малевича форма складніша, тут є і від ікони багато чого, ясно, що це вже зовсім інша маніра. Й інколи Малевич впродовж свого життя малював картини в стилі Пимоненка.  Коли він потрапив у Київ вже дорослим і працював професором Київського художнього інституту, то він згадував дитинство, ходив Києвом, і чогось хотілося йому малювати в дусі Пимоненка. Якби мені принесли цю картину, я б сказав – Пимоненко, але ці три постаті трошки інакші, вже можна було б засумніватися.

В цій школі колись викладав Врубель. А Врубель у Кирилівській церкві, якщо ви там бували, у візантійському стилі намалював двох янголів. І оскільки візантійська геометрія була помножена Врубелем на об’єм, на обсяг, вийшов готовий кубізм, протокубістична форма. Безперечно, київські майстри-авангардисти це бачили. Так що до кубізму поштовх був з цього боку. До речі, навіть Пікассо дістав дозу кубізму від Врубеля. В 1906 році була виставка Врубеля в Парижі. Врубель малював геометризовано, форма наче футуризована. І Пікассо, кажуть, годинами там простоював. Значить, у Пікассо вже народжувалися ці ідеї кубістичні, і щось його притягало очевидно. А ця кристалічна форма у Врубеля є насправді протокубістична. Так що ми з вами поговорили про недовге навчання Малевича у школі Миколи Івановича Мурашка.

Ось ескіз Малевича розпису конференц-залу Академії Наук України – це 1929 рік.

Малевич працював тоді професором Київського художнього інституту. До речі, тоді він урятувався від, може, загибелі, саме в Україні. Бо його цькували несамовито в Ленінграді, в Москві. Сталін і Ворошилов ненавиділи його мистецтво. А керівник української культури Скрипник шанував його як художника. І коли Малевич після арешту в Ленінграді 1927 року приїхав до Києва, щоб відпочити у своїх родичів, то його залучили до художнього інституту нашого, зробили професором, приставили до нього спеціального стенографіста, з яким я був знайомий, який занотував все, що говорить метр. На підставі цих записів було видрукувано кращі теоретичні статті Малевича, українською мовою до речі, в журналі «Нова генерація». Протягом трьох років його тут друкували. Для нього це була велика втіха. До речі, ці статті Малевича в журналі «Нова генерація» прислужилися «українізації» малевичезнавців. Кілька малевичезнавців світу змушені були вивчити українську мову, Андерсон, наприклад. Кажу: «Звідки Ви знаєте?» – «А що мені робити? Відкрив, а там і з двома крапками, що та де...» Вася Ракітін теж... Питаю: «Васю, звідки добре знаєш..?» – «А куди мені подітися?...»

Тут працював над розписами конференц-зали його товариш, художник Крамаренко. Крамаренко запропонував Малевичу взяти участь просто, щоб підробити навіть. І Малевич, сидячи на квартирі Крамаренка, зробив такий фор-ескіз. Бачите,  конференц-зал з люнетом, з півциркульним склепінням. Але Малевич зробив таке, що б цензура не пропустила. Це – 1929 рік. Традицій підрізація, колєктивізація, а тоді називали «кошмарізація». І Малевич, який страшенно любив селян, і малював їх раніше, як залізних чоловічків, бо їм зносу нема, тут раптом побачив, як можна їм хребет перебити.

Він намалював на тлі пейзажу якусь постать лялькоподібну і хрест великий. Ясно, що жодна цензура це би не пропустила, але у всякому разі спроби Малевича щось зробити у монументальному мистецтві українському були. Взагалі, Малевич намалював в Києві кілька творів. У нього є пейзаж Святошина, наприклад, і ця річ намальована теж в Києві. А так, переважно, він приїздив до Києва, щоб читати лекції, приблизно кожний місяць на два тижні. Зробив він у художньому інституті, ми ще там це згадаємо, як він сам називав, «кабінет для лікування студентів від реалізму», там самісінькі були абстрактні речі. Тобто для Малевича реалізм це – несповна розуму, а для реалістів абстракціоністи – несповна розуму. Так що не знаю, хто має рацію, а хто її не має.

Тепер перейдемо до іншого імені. Екстер. Це – оперний театр, де працювала в 1918-1919 роках знаменита балерина і хореограф Броніслава Ніжинська, сестра Вацлава, (Вацлав, до речі, народився в Києві), яка реформувала хореографію всього світу. Звідсіля, з її школи київської, Серж Лифар, який оновив хореографію Франції. В Парижі вже вчився у Ніжинської  Баланчин, Баланчивадзе знаменитий, він не з Києва, але вона йому давала київські уроки. Тут Екстер малювала для Броніслави костюми, для її хореографічних мініатюр.

Екстер – Григорович, правда, народилася не в Києві, а в Білостоку. Була вона білоруска. Але батько привіз її зовсім маленькою, півторарічною до Києва, так що завжди вона мала себе за киянку і казала, що народилася в Києві. Але в архівах знайшли на Заході позначку, що вона народилась у Білостоку. І в енциклопедіях світу до останнього часу писали «Bialystok, near Kiev». А це Гродненська губернія, тепер Білосток – це Польща. Потім вже розібралися.

Хочу вам показати те, що вона робила для Броніслави Ніжинської.

 

Це такі кубофутуристичні речі. Але з дуже яскравою розкольоровкою. Звідки цей колір? Не від Пікассо, її приятеля, тому що Пікассо був принципово монохромний. Пікассо вибрав собі, як сказати, за опонента Матісса. Якщо Матісс яскраво малює, ми будемо навпаки. Коли Екстер яскраво кубофутуристичні речі малювала, французи навіть були невдоволені. Леже їй казав: «Ася, що ти наче не з нашого табору?». Вона відповідала: «Розумієте, я їзжу по селах українських, відроджую там народні промисли, а українці малюють дуже яскраво». Так що, цей яскравий колорит, безперечно, це поєднання українського села і паризької дисципліни кубістичної. Взагалі, симбіоз досить рідкісний. До речі, вона стала абстракціоністкою, на що не наважився Пікассо і Матісс. На Заході абстракціонізм погано давався. Вони настільки звикли дивитися на натуру, настільки у ній  занурені, а люди православні дуже швидко можуть забути про земне, подумати про щось інше, про якісь вищі матерії і не реагувати на безпосередній імпульс вражень. Так і у Малевича було, і в Екстер теж. Видно, що розкольоровка значною мірою селянська, така як у Собачко-Шостак, це її учениця. До речі, в українців, і у Бурлюка, Богомазова, і Малевича дуже часті сполучення мимовільні: жовто-синій, не тому, що вони думали про націоналізм, а тому що все, і саме мистецтво, і політика певною мірою, і природа на це наштовхують. У Екстер був епізод співпраці з гетьманом Скоропадським, який був великий меценат, і він допомагав російській інтелігенції перебиратися в Київ. В Києві не було голоду, і тому російська інтелігенція тікала в Київ з Москви, де було голодно і був терор, як і в Петрограді. Хотів переїхати сюди і Таїров, московський режисер, який родом з Ромен, з Полтавщини, сам він караїм. Екстер у нього працювала, робила ескізи в Києві, а везла їх до Москви. Вона домовилася з гетьманом Скоропадським, що Таїров теж сюди приїде. Таїров з трупою хотів сюди перебратися, він тут бував у будинку Екстер. Але на нещастя для мистецтвознавців, Петлюра поквапився і вибив Скоропадського з Києва. А потім більшовики швиденько вибили Петлюру. Так що неповороткий Камерний театр залишився в Москві. Але Таїров страшенно любив український репертуар: Куліша, Корнійчука, Первомайського.

У авангардистів форми були не натуралістичні, а надто динамізовані. Вони казали, що ми живемо в промінні космічної енергії: от ви, наприклад, проміння, і я, ми всі складаємося з космічної енергії. Динамізм був адекват космічної енергії. Будинки, які малювала Екстер, наче діти на санчатах скочувалися. А містяни мислили літературними категоріями: сюжет мусить бути більше наближений до реальності, і тому її висміювали. У одній з київських газет була така епіграма:

Не може бути сумніву,

Тут доказів чимало,

Чи не за землетрусу

Вона пейзаж писала.

Бо там все летіло і ламалося. Сказано досить точно.

Коли її твори з зображенням цієї вулиці побачив Рене Клер, він запросив її, сказав, щоб вона була сценографом його фільмів. Був такий знаменитий німецький фільм «Кабінет доктора Калігарі», там абсолютно в стилі Екстер ламаються лінії і дають відчуття якогось хаосу і навіть аномалії. Після того фільму, не без впливу, думаю, Екстер Маяковський написав:

От плача моего и хохота

Морда комнаты

Выкосилась ужасом...

Коли ви хвилюєтесь, ви бачите якісь деформації.

Це будинок свекра Екстер (вул. Богдана Хмельницького 27). До війни тут було два поверхи і мансарда. Тут мешкала Екстер з чоловіком. В мансарді була її майстерня. Кого там з художників тільки не було, буквально десятки художників там працювали, як правило, вони ставали класиками свого мистецтва, чи російського, чи єврейського, чи українського. Її називали «вчителька багатьох». Вона вміла вчити, вчила і в Парижі теж, і звідти багато учнів роз’їхалося по всьому світу.

В 1919 році вона спробувала втекти від більшовиків до Одеси. Таємно, навіть близькі не знали цього. Коли укладалися угоди про оформлення Хрещатика в 19 році, то від її імені підписувався Меллер, який не знав, що вона не в Києві. І ми завжди думали, що вона в цей час була в Києві, насправді, вона чкурнула до Одеси. Але більшовики досить швидко захопили й Одесу, так що вона змушена була до Першого травня там оформлювати вулиці абстрактними і конкретними панно.

Там, в Одесі, з нею трапився такий випадок, який вона з жахом розповідала все своє життя. Напередодні першого травня працювали швидко, терміново, вночі, зробили великі панно, але художник напівсонний перечепився через відро, і фарба залила на картині якогось там червоноармійця. За цим всім спостерігав і наглядав комісар з маузером. А кар’єра комісара залежала від того, чи вчасно, якісно все буде зроблено, то він витяг маузер, наставив на Екстер, вона подивилася і замалювала ту пляму, перетворила її на декоративний елемент, і вийшла зі скрути. В Парижі вона потім розповідала: «Малюєш, а на тебе маузер дивиться.»

В 1920 році вона знову повернулася до Києва, але свекор її не пустив, бо чоловік Екстер помер в 1919 році, а свекор одружився з молоденькою. Так що Екстер змушена була переїхати до мами на вулицю Круглоуніверсітетську 6. Той будинок, до речі зберігся. Так що, бачите, життя Екстер було не подарунок. Але їй дуже вдячні художники багатьох країн, і особливо їй вдячні єврейські художники. Завдяки тому, що вона і Богомазов навчили кубізму єврейських київських юнаків, витворилася єврейська кубістична школа світового значення. Так, як Малевич прислужився в Вітебську євреям, школа супрематична відома по всьому світі, так кубофутуристична школа виникла саме тут. Євреї дякували Екстер от чому: абстрактне мистецтво дуже суголосне саме єврейському мистецтву. Нам по синагогах заборонено малювати предмети, людей, з різних міркувань, а малювати щось треба. Тому ви нас просто виручаєте. А тут можна, виявляється, малювати абстрактно, тобтов єврейському дусі.

1920 року Екстер приїхала до Москви на короткий час, а потім уже до Венеції і Парижу. Її Луначарський послав у відрядження, так що вона була завжди радянською громадянкою, навіть в Парижі. Коли німці прийшли, а вона радянська громадянка, але її ніхто не виказав. Німці не зачепили її. В 1947 році вона спробувала дістати громадянство французьке, але їй не дали, тому що вона часто бувала в радянському посольстві, виконувала якісь доручення.  1949  вона померла.

Екстер в Парижі вийшла заміж за актора МХАТу Некрасова. Він був дуже приязний. Екстер була надзвичайно патріотично налаштована до України. Просто тому, що це її батьківщина. Вона завжди в Парижі і в Москві оточувала себе українським народним мистецтвом. Бо вона в Україні відроджувала промисли селянські, вона була занурена в село. Вона мала і все життя з собою возила українські килими, мальовки, рядна. Ті, хто бував у неї в Парижі, Пікассо, Леже, Таїров, Коонен, це відзначали. В її майстерні висіли також подарунки: малюнки Пікассо, Брака і так далі. Це поєднання сільського і новітнього якесь дивовижне і дало їй ім’я. Її завжди супроводжувала покоївка Настя, яка возила з собою тарілки дибенські, вона навчила Пікассо ліпити вареники...

Біля будівлі на вул. Воровського – Київське художнє училище. Київське художнє училище – це кузня класиків чотирьох мистецтв – світового: Екстер, Богомазов, Архипенко, українського – Трохименко, єврейського – Рабинович, Тишлер, російського – Володимр Бурлюк, який, правда, і туди, і сюди, він був українець, і, скажімо, Лентулов. Взагалі, кілька десятків імен: Оксана Павленко, бойчукісти, Падалка. Тут вчилися одночасово Екстер з Маневичем, Богомазовим і Архипенком. На всіх велике враження справив той самий Пимоненко. Він був на півімпресіоніст, пленерист, він був реалістичний художник, але його пленерність зачаровувала навіть паризьких глядачів. Він справив на них величезне враження. Хоча потім, коли всі пішли кубістично-футуристичним шляхом, Пимоненко був засмучений за своїх учнів. Навіть писав: "Невже мистецтво піде цим шляхом?" Йому б цього не хотілося, але він був людиною інтелігентною, толерантною, куди ж подінешся? Молодим видніше, що називається. Архипенко, який спочатку почав малювати живопис, а потім вже зайнявся скульптурою, короткий час навчався у скульптора Саля, того, що зробив левів перед музеєм українського мистецтва і химер на "будинку з химерами". Потім Архипенко поїхав до Парижу навчатися в академії, в якій і Екстер вчилася, яка згадувала про те, що, виявилося, програма навчання там така сама як і в Київському художньому училищі. Академічна програма була міжнародна, а це багатьох не влаштовувало. Але в Парижі проживав випускник київського училища Ястребцов, приятель Апполінера, Пікассо і так далі. Він повів Архипенка й Екстер до Апполінера, який познайомив їх із Пікассо. Так почалася ця дружба. І фактично на кубізм першими з іноземців зреагували українці. Якщо ми вивчаємо ретельно нашу культуру, картина виглядає досить непогано.

Правда, в 1905 році з училища було вигнано й Архипенка, і Богомазова, бо вони протестували проти погромів. А на мітинги студенти і гімназисти ходити не мали права. А ці хлопці обурилися: погроми влаштовують погромники-чорносотенці, а поліція прибуває тоді, коли погром закінчився, і складає протокол. Абсолютно сучасна ситуація. Архипенко і Богомазов вийшли на протест. Тоді їх, і ще сорок учнів, було виключено з училища. Формальна причина – невчасна сплата рахунків. Виключення – то одне, але тепер з них знімався військовий імунітет. Це була головна небезпека. Але в Києві знайшовся меценат – художник Світославський, який відкрив свою студію, і всіх їх записав туди. Таким чином, офіційний свій статус студенти не втратили. І Світославський, якого дуже шанувала Екстер, бувала на його знаменитих "четвергах", зробив першу виставку цих дисидентів в теперішньому будинку оперети, тоді Троїцький народний дім. Там вперше виставилися Богомазов і Архипенко, про них було написано: "єсть Божа іскра", коротко і неясно. А Екстер, коли тут вчилася, любила ходити до племінника Петра Ілліча Чайковського – Давидова, який жив на вулиці Рейтарській. А туди приходив Микола Бердяєв, який і в Парижі приятелював з Екстер. Так що Екстер була не тільки  релігійна, але і філософськи надзвичайно освічена і вимагала цього від своїх студентів. Ще вона вимагала, щоб вони вивчали латину, тому що, вона казала, що у Горація настільки досконала ритміка, якщо ви відчуєте цю ритміку, у вас гарно піде робота у живопису. Так що Київ мав, так би мовити, гумус, на якому виросли ці генії.

Є ще один пункт, куди я сьогодні вас не провів – Університет, червоний корпус.

Там народився Архипенко.

І в ботанічному садочку стояв уламок половецької статуї. Архипенко пише: "Ми, хлопчаки, вдень видиралися на неї, а вночі я обминав її десятою дорогою».  Бо знаєте, в стародавньому архаїчному мистецтві спресувався первісний жах, який треба було подолати, а вночі це дуже відчувається. А потім, коли він став архаїстом, в Парижі вже, подивившись на полінезійське, негритянське мистецтво, він згадав, що і у нас щось було в запасі. Його ранні архаїстичні скульптури більше подібні до половецьких бабів, ніж до негритянського мистецтва. А в університеті йому спала на думку така річ: він дивився на дві вази, які привіз батько, вони стояли поруч.  Виявилося, що поміж цими вазами він побачив  інтервал у формі третьої.  Тобто, виявляється,  пауза теж активна, вона теж має свою пластику. І потім Архипенко став працювати на паузах, тим самим вніс абсолютне ноу-хау в світове мистецтво. Після нього паузи з'явилися, наприклад, у Генрі Мура. А все це розпочав Олександр Архипенко. Правда, коли він жив в Америці, тодішня консервативно настроєна діаспора ці дірки, наскрізні отвори не сприймала. Одного разу йому запропонували зробити бюст Шевченка. Він погодився задля грошей. Але його попередили, що, якщо замість обличчя буде наскрізний отвір – внесок в світове мистецтво, грошей не дадуть. От він створив такий банальний бюст, професійно, звісно, але дуже просив, щоб його не виставляли. Він подарував цей бюст музею в Саарбрюкені.

Зараз ми йдемо до художнього інституту на Вознесенському узвозі, який зараз дуже складно називається – Академія…

Недалеко від будівлі художнього інституту жив Богомазов, один з трьох найбільших художників-футуристів Європи. Він, до речі, повернув Малевича в кольорову стихію. Малевич з певних міркувань в Ленінграді став знебарвлюватись. Він вважав, що міське мистецтво зрештою буде розробляти гаму чорного і білого. Сільське мистецтво дуже яскраве,а містяни навіть чисто зовні яскраво не одягаються, особливо тоді. Малевич вирішив бути міським. А коли повернувся в Україну, спрацювали спогади дитинства,  крім того, він побачив тут у інституті художників – спектралістів, які малювали, як Петров-Водкін, тільки більш насичено – Богомазов, Пальмов – "конгломератом незруйнованого кольорового матеріалу", прямо з туби, не розбілюючи. Малевич розкріпачився в цьому плані, згадав свій минулий яскравий період і почав малювати спектрально. До спектралістів Богомазова, Пальмова і Голубятникова, учня Петрова-Водкіна, приєднався і Малевич. Коли він зробив останню прижиттєву виставку в теперішньому музеї російського мистецтва, а тоді називалася Київська картинна галерея, то виставив багато таких речей. Я називаю цей період його творчості Києво-Ленінградським. До 1929 року він малював селян більш корпулентними, а після нищення селян - сирітськими, безпорадними.

Свого часу тут була духовна семінарія. В 1924 році її перетворили на художній інститут, у дворі стояла церква, і щоб не було спокуси для студентів піти помолитися перед іспитом, її зруйнували ще 1925 року.

Тут ще одне ім'я, пов'язане з інститутом. Це – художник Михайло Бойчук. Він один з засновників художнього інституту. Бойчук і спектралісти багато в чому були антиподами. Але було багато і спільного. І Малевич, і спектралісти любили ікону. Вони від неї брали геометричну кубістичну структуру і яскравий колір. А Бойчук взяв від ікони (він дуже любив "Троїцю" Рубльова) сумирний сумний настрій. А під цей настрій використовував вицвілий підсушений колорит. Тут і була контроверсія. Малевич казав Бойчуку, що коли ти малюєш в такому надто іконописному стародавньому дусі сучасних персонажів, селян, робітників, виходить певна невідповідність. Це все одно, якби Рамзес говорив по телефону або ж сучасний кравець шив смокінг Ісусу Христу. Він також говорив, що не можна робити фрески на постійно. Міняються смаки, ритм життя..., а там те саме, краще щось міняти. Так що мистецтво іде скоріше за Малевичем, ніж за Бойчуком, який вважав, що фрески треба малювати раз і назавжди.

Ректор цього інституту Іван Іванович Врона збирав найкращі сили, щоб Україна гідно виглядала в Європі. Значною мірою так і сталося. Але в 1930 році тут сталася "революція хунвейбінів". До влади прийшли недавні робітфаківці. Була давня ідея Сталіна і Леніна заступити стару інтелігенцію  своїми. Швиденько наклепали молодих неосвічених людей з дипломами. В 1930 році було вигнано всіх професорів, які мали "неправильну, дореволюційну освіту" та ще і не мали партійного квитка. Це був справжній погром. Було звільнено Крамаренка, Сагайдачного, Малевича, Касіяна... Богомазов тоді вже помер. Федора Кричевського помилували – зробили з професора асистентом другої категорії.  А перед цим Врона запросив і Архипенка, який охоче погодився, а перед приїздом подарував Києву бронзову скульптуру (вона зараз експонується в українському музеї) "Диригент Менгельберг під час виконання 9 симфонії Бетховена".

Був такий знаменитий голандський диригент, якого Архипенко слухав у Нью-Йорку. На цій скульптурі табличка українською мовою – "матері моїй присвячується". Але тут стався цей переворот, Врону вигнали, та ще й стріляти почали. Почувши ці постріли, Архипенко не поїхав до Києва, лишився в Америці, де і прожив до 1964 року.




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home