Вхід для користувачів
 




18 січня 2017

Ірина МЕЛЕШКІНА Мойсей Гольдблат – останній художній керівник Всеукраїнського «ГОСЕТу»

Мойсей (Мойше) Ісакович Гольдблат – актор, режисер театру і кіно – був ключовою фігурою єврейського театру в Україні. В його творчій біографії відбилася історія всього національного театру.

Мойше Гольдблат народився 16 грудня 1896 року в містечку Герца на території румунської Молдавії (нині – райцентр Герцаєвського району Черновецької області України). На межі ХІХ – ХХ століть географія єврейського театру значно розширилася, охопивши окрім майже всієї України та Бесарабії також північно-західні області Росії та всю Польщу. Мандрівні трупи єврейських акторів приїздили без винятку у всі містечка. Театр мав надзвичайну популярність серед публіки, мав з нею тісний контакт та розумів її потреби. Драматургія на їдиш у свій оригінальний спосіб відбивала проблеми, що хвилювали єврейське суспільство. Тож цілком закономірно, що юнацькі роки Мойше Гольдблата пройшли під знаком захоплення національним театром.

 

Ще підлітком Гольдблат брав участь у виставах аматорського драматичного гуртка у рідному містечку Герца, причому не тільки виконував головні ролі, але зазвичай був і режисером вистав, а подекуди – і автором п’єс. Згодом обдарований юнак вступив до мандрівної єврейської трупи. В період 1918-21 рр. Гольдблат виступав під псевдонімом Бен-Амі в пересувному театрі, що гастролював по різних містах України. На початку 20-х років, відчувши брак фахової освіти, Мойсей Гольдблат їде до Москви та розпочинає навчання у театральній студії при Московському «ГОСЕТі» під керівництвом Олексія Грановського (Абрама Азарха), яку закінчує 1924 року. Грановський, керівник студії і режисер «ГОСЕТу», одразу помітив здібного молодого актора і доручив йому спочатку замінити хворого виконавця ролі Гоцмаха у гольдфаденівській «Чаклунці», а потім – і самостійні ролі. Таким чином, ще з 1923 р. Гольдблат стає повноправним актором трупи театру.

1925 року Гольдблат виконав одну з головних ролей – Залмана – у легендарній кінострічці «Єврейське щастя», знятому Грановським за мотивами творів Шолом-Алейхема (автор субтитрів Ісак Бабель, художник Натан Альтман).

У 1924-37 рр. Мойсей Гольдблат – один з провідних акторів Московського «ГОСЕТу». За цей період зіграв багато цікавих ролей, деякі з них – в чергу з неперевершеним Соломоном Міхоелсом. Йосип Колін, актор біробіджанського театру, писав у своїх театральних спогадах: «Лише він, Гольдблат, великий і мужній актор, міг, не порушуючи готовий малюнок геніального Міхоелса, увійти в роль органічно, не втрачаючи своєї індивідуальності, вдихнути в неї своє власне життя, свою гольдблатівську інтонацію». З кращих ролей Гольдблата цього періоду можна назвати Шимеле Сорокера з «200 000» та Менахема Мендла з «Людини повітря» – комедій Шолом-Алейхема; образ «дідуся єврейської літератури» Менделе Мойхер Сфоріма з «Подорожі Веніаміна Третього» Д. Бергельсона тощо. 1935-го року актору було присвоєне звання заслуженого артиста РРФСР.

Водночас 1929 року М. Гольдблат збирає циганську театральну студію, яка пізніше склала ядро театру «Ромен». На теренах СРСР у той час проводилася так звана «політика заохочування культур національних меншин», що робить можливою появу першого професійного театрального колективу ромів (1931), на чолі якого від самого початку і до 1936 року стояв Мойсей Гольдблат. В студії «Індо-ромен» у його постановці вийшли вистави циганською мовою: «Життя на колесах» А. Германо (1931, худ. – О. Тишлер); «Табір в степу» (1934), «Дочка степів» (1935) та «Весілля у таборі» (1935), все – І. Ром-Лєбєдева та ін. Останньою роботою Гольдблата в індороменському театрі стала постановка поеми А.  Пушкіна «Цигани» (1936) з художнім оформленням О. Тишлера та музичним – О. Крейна.

1935 року Мойсей Гольдблат разом з Євгеном Шнейдером були режисерами кінофільму «Останній табір». Частина зйомок проходила у Києві, куди приїхав знаменитий єврейсько-німецький актор Александр Гранах – він грав циганського ватажка ром баро Данилу. Гранах після зйомок вступив до трупи Київського «ГОСЕТу». Трохи пізніше з цим театральним колективом пов’яже свою долю і Мойсей Гольдблат.

1937-го року він разом з дружиною Євою Шапіро, також актрисою Московського «ГОСЕТу», від’їжджає з Москви до далекого Біробіджану, щоб взяти керівництво новоствореним місцевим єврейським театром – «БирГОСЕТом». Як режисер він одразу взяв курс на  серйозний драматургічний матеріал, здійснивши постановки п’єс Мойше Кульбака «Бойтре-газлен» («Розбійник Бойтре») та «Біньйомен Магідов» (обидві – 1937), прем’єри яких не відбулися у зв’язку з арештом драматурга. В 1938-39 роках Гольдблат поставил «Тев’є дер мілхікер» («Тев’є-молочник») и «Менчн» («Люди») за мотивами творів Шолом-Алейхема, п’єсу К. Гуцкова «Уриель Акоста». До роботи над виставами залучалися відомі московські художники Нісон Шифрин и Ісак Рабічев, композитор Лев Пульвер и хореограф Яків Ицхоки.

Успішно завершивши сезон 1938-39 рр., Мойсей Гольдблат отримує нове призначення. Його направляють до Києва – очолити один з кращих єврейських театральних колективів країни, відкритий ще восени 1928 року. Тож сезон 1939-40 рр. Київський всеукраїнський «ГОСЕТ» зустрічає з новим художнім керівником. З приходом М. Гольдблата в театрі настає період творчої стабільності, закінчується часта зміна режисерів, що належали до різних сценічних шкіл та напрямків. З Мойсеєм Гольдблатом Київський «ГОСЕТ» пройде весь свій подальший шлях.

Першою постановкою нового головного режисера на київській сцені була історична трагедія Самуїла Галкіна «Бар-Кохба» («Син Зірки», худ. Н. Альтман). Тема нескорених полонених традиційна як для історії єврейського народу, так і для національних драматургів (відома одноіменна п’єса А. Гольдфадена). В основу сюжета покладені історичні події – повстання мешканців прадавньої Іудеї, яке очолив мужній Бар-Кохба, проти римських завойовників (132-135 рр. н.е.). Повстанці визволили Ієрусалим, але багатотисячна армія римлян придушила заколот. П’єса С. Галкіна була новим високохудожнім твором для театру: яскраві індивідуалізовані характери, натхненні масові сцени, високий драматизм подій.

Режисер-постановник «Бар-Кохби» Мойсей Гольдблат виявив великі ансамблеві можливості колективу у виставі, що являла собою величезне історичне полотно зі значною кількістю дійових осіб, масових сцен. До речі, вміння організувати масовку – одна з найсильніших рис режисури М. Гольдблата. Вже у цій своїй першій постановці новий художній керівник театру показав визначну театральну культуру, а також прихильність до високого романтизму. Окрім того, режисер зумів виявити і донести до глядача нові грані таланту багатьох виконавців. Так в головній ролі – Бар-Кохби, народного ватажка – виступив Дмитро Жаботинський, відомий актор на характерні ролі. Це була його перша робота у героїчному амплуа, і одразу ж безсумнівний успіх.

«Поставлена заслуженим артистом РРФСР орденоносцем М. Гольдблатом (новим художнім керівником театру), драматична поема Галкіна «Бар-Кохба» була поворотним моментом у житті Київського єврейського театру.

Побутовщина, яка тяжіла над талановитим колективом, поступилася місцем перед шуканнями справді театральної виразності. Піднеслася культура мови. Героїчні образи п’єси щиро схвилювали глядача. «Бар-Кохба» – ця захоплююча сторінка далекого минулого єврейського народу, втілена Галкіним в привабливі контури сценічної легенди – прозвучала як героїчна драма і відкрила нові, приховані до цього, можливості в твормості багатьох акторів» – писав про виставу відомий київський театральний критик Хаїм Токар.

 

Мойсей Гольдблат на сцені Київського «ГОСЕТу» одразу проявив себе і як талановитий актор. 1940-го року він виступив у головній ролі Шимен-Еле у виставі «Дер фаркішефтер шнайдер» («Зачарований кравець») за Шолом-Алейхемом (реж. Л. Литвинов, худ. Н. Альтман). Старшина кравецького цеху Шимен-Еле – веселий бідак, який за власним висловом «востаннє покуштував молока, коли його відлучали від груді». Шимен-Еле, якого гризуть злидні, його дружина і містечкова несправедливість, борсається між маленькими містечками Злодіївкою та Козодоївкою, мріючи купити... козу. Саме коза, за думкою кравця та його жінки, має прогодувати всю родину. Родич Шимен-Еле – шинкар Додя, коли кравець сидить в його корчмі, підпоює його та підмінює козу цапом. Потім ця трагікомічна ситуація повторюється кілька разів, стає для кравця джерелом страждань, і, нарешті, призводить до божевілля. Фінальна сцена вражала глядачевий зал – кравець божеволів від прозріння, що «бідняк молоко може бачити тільки уві сні...».

«Київський єврейський театр, вступаючи в нову фазу свого творчого життя, невипадково звернувся до Шолом-Алейхема.

Чудесна казка про зачарованого кравця ніби чекала на те, щоб вдруге ожити, в новій якості, одягнувшись в яскраве театральне вбрання. Заслуга інсценіровщика цього твору – артиста Київського єврейського театру М. Ойбельмана полягає в тому, що йому вдалося створити сценічний варіант «Зачарованого кравця», в якому цілком зберігся ідейний зміст шолом-алейхемівського твору. … Інсценіровщик талановито передав не зовнішність, не «букву», а саму душу цієї нвдзвичайної казки. Галерея шолом-алейхемівських образів набула закінченого, в розумінні театральному, – вигляду.

Режисер спектаклю засл. арт. БРСР Л. М. Літвінов видобув з художньої скарбниці творчості Шолом-Алейхема його ліричний юмор, натхненну поетичність і пристрасну думку. Ця думка глибоко і темпераментно висловлена в гнівних словах кравця Шімон-Елі, спрямованих проти світу, в якому він живе. «У цьому світі повно крадійства, розбою, грабунку. Тут усе не за законом, не за справедливістю. У цьому немає й краплі совісті».

Елементи «народної гри», ряд умовностей у побудові спектаклю (інтермедії, прекрасна сцена сну), загострені, з елементами гротеску, характеристики деяких образів, ритмічність акторського виконання в спектаклі роблять «Зачарованого кравця» дуже цікавою художньою подією на нашій сцені.

Театр своєю цікавою роботою довів, що Шолом-Алейхем – не сміхотливий оповідач, не обмежений побутовий письменник, а проникливий філософ, який уміє художньо узагальнювати життя, пізнаючи його і вивчаючи гострим всеосяжним поглядом людини благородної, щирої і насамперед – розумної. Розумної – у всьому». [Х. Токар. Шляхом шукань // Театр № 10, 1940]

Своєю акторською грою Мойсей Гольдблат зумів піднестися до невичерпної теми світового мистецтва – теми «маленької людини». «Сміх крізь сльози» – так колись визначив Шолом-Алейхем особливість свого творчого кредо; і тому жанр вистави – трагікомедія – найбільш точно відповідав суті шолом-алейхемівської прози. «…найяскравішим у цьому спектаклі є образ кравця у виконанні заслуженого артиста РРФСР орденоносця М. Гольдблата. Київ знає цього артиста з його багаторічної роботи в Московському ГОСЕТі, але в такому творчому розквіті, на такому художньому піднесенні ми бачимо його вперше.

В образі кравця Шімон-Елі схрещуються ідейні і стильові тенденції всього спектаклю. Трагічна нотка, яка звучить у вустах артиста, коли він співає пісеньку : «Ти, Шімон-Еля, п’ятдесят років уже бідняк, і бідняком, з божою допомогою, лишишся», – визначає весь стиль спектаклю і настрій цієї ліричної трагікомедії.

Пластичний малюнок образу кравця у виконанні М. Гольдблата гранично виразний. Артист надзвичайно музикальний і ритмічний, культура слова у нього не залишає бажати нічого кращого. Він глибоко розкриває найтонші душевні переживання свого героя. Все у нього внутрішньо виправдане. Несправедливі є спроби ототожнити образ Тев’є-молочника з образом Шімон-Елі. В Шімон-Елі, безперечно, є риси, що споріднюють його з Тев’є-молочником, але Тев’є жив у складніший час, коли капіталізм почав рішучий наступ на містечковий побут Козодоївок. …  Артист Гольдблат врахував і те, що споріднює Тев'є і Шімон-Елю, – але він також усвідомив і те, що Шімон-Еля – аж ніяк не двійник Тев’є, що це яскрава особистість. Артист підкреслює все, що зв’язано з «плебейським» походженням Шімон-Елі: його громадський темперамент, його юмор і дотепність, розвиваючи тему соціального протесту проти світу розбою, в якому Шімон-Еля гине, протесту, що палає в душі бідного кравця.

Погляньте на Шімон-Елю – Гольдблата, коли він мріє, як про недосяжний ідеал, про «цибулю з редькою в салі», – в той час, коли йому доводиться задовольнятись шматком хліба, твердим, наче підошва. Ось він узявся було їсти, та раптом його погляд упав на поснулих голодних дітей. Щось зупинило його рух, вбило бажання… Діти прокинулись. Сантиметром Шімон-Еля – Гольдблат відміряє дітям по шматочку хліба, розраховуючи так, щоб дещо від цього «добра» ще лишилось на вечерю. Зовні це дотепна юмористична сценка, але артист уміє розкрити її глибокий, драматичний зміст, показати глядачеві зворотну сторону медалі. Подивіться на кравця – мешканця жалюгідної халупи, стіни якої взимку потіють, а влітку вкриваються цвіллю, коли він раптом опинився на лоні природи. Він захоплено вдихає аромат полів, слухає співи соловейка, бережно жменями бере землю, пестячи її, як улюблену дитину. Він друг, син землі, проклятий якимись невідомими йому силами, відлучений від її плодороддя, здоров’я і могутності. Він пестить землю теплу і родючу, він схвильований, бо в містечку земля тверда і укрита покидами, неродюча і скупа, так що єдиною їжею злодіївських кіз є солома обдертого даху синагог.

Важко забути монолог у заключній сцені божевіля. Жодного натяку тут немає на «клінічні» вправи, такі традиційні на сцені в аналогічних випадках. Фінальна сцена потрясає весь зал глядачів». [Х. Токар. Шляхом шукань // Театр № 10, 1940]

«Дуже порадував нас акторський колектив, що брав участь у створенні спектаклю. Такої стрункості ансамблю, як у цьому спектаклі, раніше не було на сцені Київського єврейського театру.

У цьому спектаклі немає великих ролей, крім центральної постаті кравця Шімон-Елі. Вся трудність полягала в тому, щоб переконливі, узагальнюючі і яскраві образи були створені на матеріалі маленьких ролей. Театр доручив ці «малі» ролі провідним акторам і актрисам. Навряд чи вони мали спочатку бажання займатись «дрібницями», – тепер же, коли відзначена критикою і глядачем перемога ансамблю, і вони, мабуть, прийшли до думки, що можна і треба і в малій ролі бути справжнім художником і творцем. Цю думку достатньо переконливо довели артистки Р. Яцовська, А. Шейнфельд, Є. Томська в талановито поставленому і розіграному епізоді «хедеру». Теж саме бачимо ми і в сцені «халястра», коли голота веселиться в халупі Шімон-Елі. [Х. Токар. Шляхом шукань // Театр № 10, 1940]

Вистава «Зачарований кравець» привернула увагу і київської публіки, і театральної спільноти як визначне мистецьке явище на столичному кону. Як бачимо, вже перші роботи Мойсея Гольдблата – і режисерські, і акторські – на київській єврейській сцені переконливо довели, що в театрі з’явився безперечний лідер, режисер із сильною творчою волею і оригінальним мистецьким почерком. Новий художній керівник Київського «ГОСЕТу» вдало сполучав гостру, виразну, підкреслено-театральну манеру видатного режисера Олексія Грановського, учнем якого він був, з життєвим реалізмом, притаманним школі старого єврейського театру. А як талановитий актор М. Гольдблат приніс на київську сцену високу культуру і кращі традиції Московського «ГОСЕТу».

*     *     *

 

 

У передвоєнний період, за свідченнями критики й очевидців, відвідуваність єврейського театру різко зросла. Адресу Київського «ГОСЕТу» – Хрещатик, 29 (у глибині Пасажу) – знали не тільки всі євреї міста, але й численні глядачі інших національностей. По обидва боки арки (над входом у Пасаж) була розміщена світлова афіша театру двома мовами – російською та їдишем. Кращі вистави проходили з незмінними аншлагами.

В цей самий час над театром збираються хмари: 1937 рік, арешт Александра Гранаха став відправним пунктом репресій і утисків, які скоро торкнуться багатьох акторів і співробітників «ГОСЕТу».Але театр всупереч обставинам, тиску влади, жив і працював. І глядачі, які щовечора заповнювали зал, бачили талант і майстерність улюблених акторів у повному розквіті. У передвоєнний період у репертуарі «ГОСЕТу» з’являється кілька веселих розважальних п’єс – музична комедія «Доня» Ліпе Рєзніка, «Ді Кішефмахерін» («Чаклунка») А. Гольдфадена – нібито комедійними постановками театр прагне відволікти глядача від суворої реальності.

Протягом 1939-1941 рр. працювала урядова комісія з перевірки діяльності Київського «ГОСЕТу». Досконало і прискіпливо вивчалися репертуарна політика театру, його фінансова документація, особові справи акторів і співробітників. Шукали найменші недоліки у роботі театру, зловживання керівництва тощо. За висновками розслідування головний кримінал керівництва «ГОСЕТу» полягав у тому, що для вистави «Кол-Нідре» («Всі клятви») Переця Маркіша (реж. М. Гольдблат, худ. Л. Альтшулер) було придбано святковий талес та купувався ритуальний живий півень – до кожної вистави новий. Комісія різко засудила «націоналістичні надлишки», але суворіших звинувачень висунути не змогла. Ось тільки нове приміщення, призначене для Київського «ГОСЕТу» (по сусідству зі старим, за адресою вул. Хрещатик, 43) – просторіше і зручніше, переселитися до якого так мріяла вся трупа, так і залишалося недобудованим...

Прем’єру «Кол-Нідре» Київський «ГОСЕТ» зіграв у квітні 1941 року. У виставі було відображено драматичні події, що відбувалися напередодні Йом-Кіпура 1939-го року у невеликому єврейському містечку на Галичині, зайнятому радянською армією.

Режисер Київського «ГОСЕТа» Мойсей Лоєв у своїй книзі спогадів свідчить, що вистава «Кол-Нідре» стала справжнім тріумфом Гольдблата і Маркіша. Перець Маркіш, який завжди був надзвичайно вимогливим до режисера і акторів, що втілювали на кону його п’єси, наголошував – в особі Гольдблата він знайшов талановитого однодумця.

Успіх Мойсея Гольдблата у виставі був подвійним. Як режисер він створив  напружену гостросюжетну виставу з психологічно достовірними характерами, а як актор був надзвичайно переконливим у виконанні головної ролі – єврейського літописця Арьє. Перед героєм складний вибір: видати свого запеклого ворога – воєводу пана Градульського (арт. Д. Дніпров) чи проявити милосердя і напередодні Йом-Кіпура врятувати йому життя. У цьому екзистенційному виборі Арьє віддає перевагу прощенню і гине.

А за два місяці після гучної прем’єри трагічні події змінюють життя театру, як і всієї країни, ламають всі плани – на українську землю прийшла війна...

*     *     *

Київський державний єврейський театр УРСР вже у перші дні війни повністю реформує свою роботу: було організовано кілька концертних бригад для виступів на мобілізаційних пунктах та у шпиталях. Концертні програми йшли українською та російською мовами. До середини липня, як і всі інші театри м. Києва, єврейський театр було евакуйовано. Трупа розпалася; зібрати її вдалося тільки 1942 року у м. Джамбулі (Казахстан).

У Джамбулі базою Київського «ГОСЕТу» стало приміщення Казахського театру. Дві трупи – місцева і єврейська – працювали в чергу. Головним режисером були відновлені кращі старі вистави «ГОСЕТу»: «Тев’є-молошник» та «Зачарований кравець» за Шолом-Алейхемом, «Цвей Кунілемлех» («Два недоумки») та «Чаклунка» А. Гольдфадена, «Уріель Акоста» К. Гуцкова. Вистави йшли на їдиш, але незнання мови аніскільки не заважало глядачам сприймати і розуміти те, що відбувалося на сцені.

У цей період – з 1941 по 1944 роки – Мойсей Гольдблат за сумісництвом був призначений художнім керівником Казахського державного театру драми в Алма-Аті, тобто керував одразу двома театральними колективами. На відзначення його праці, 1943-го р. Мойсей Ісакович був удостоєний звання народного артиста Казахської РСР. 1942-го року на кіностудії в Алма-Аті він виконав невелику роль безіменного єврея у короткометражній стрічці режисера Бориса Барнета «Безцінна голова» у Бойовому кінозбірнику № 10.

1944-го року театр переїхав до Коканду, а потім – до Фергани. В цей період відбулася прем’єра вистави «Іх леб» («Я живу») за п’єсою Моше Пінчевського, яка стала яскравою подією в житті Київського «ГОСЕТу». П’єса розповідала про події на окупованій Україні, про мужню боротьбу в’язнів єврейського гетто з фашистами за право жити, бути вільними. Провідну роль у виставі – старого теолога Цале Шафіра – виконував художній керівник театру Мойсей Гольдблат, він же був і постановником цього легендарного спектаклю. Цале Шафір у виконанні Гольдблата поставав мудрою та стійкою людиною, яка підтримує у в’язнів гетто людську гідність, віру, надію, а у фіналі рятує їх від загибелі ціною власного життя. У виставі був зайнятий весь колектив театру, і всі працювали з великим піднесенням та повною віддачею, починаючи з ветеранів єврейської сцени Якова Ліберта і Софії Ейдельман і закінчуючи молодим поповненням театру, задіяним у масових сценах. І всіх без виключення тривожила думка про родичів та близьких, що залишилися на рідній Україні – чи живі? чи пережили окупацію? З листопада 1943 року, коли до Середньої Азії докотилася звістка про визволення Києва, актори Київського «ГОСЕТу» мріють про повернення до рідного міста, з яким пов’язане все життя – і особисте, і творче.

*     *     *

 

1944-го року, після повного визволення України, була проведена реевакуація Київського «ГОСЕТу». Але у рідному Києві місця єврейському театрові вже не знайшлося. Хрещатик лежав у руїнах, обидва приміщення – і старе, і недобудоване – були зруйновані. До зведення нової будівлі «ГОСЕТ» було розміщено у м. Чернівці. Сподівалися, що тимчасово, а виявилося – назавжди, до самого закриття.

З Фергани до Чернівців театр добирався більше двох місяців. На Буковину актори прибули на початку 1945-го року і одразу ж почали облаштовувати свою нову домівку. Київському «ГОСЕТові» було віддано будівлю «Скеля» по вул. Ф. Шіллера, де до війни містився Єврейський культурний центр. В місті з’явилися афіші новоприбулого театру, в обласній газеті – велике інтерв’ю з його художнім керівником. На відкриття єврейського театру глядачі чекали – квитки на вистави були розкуплені заздалегідь, причому не тільки євреями – мова їдиш у Чернівцях була знайома багатьом.

Першою виставою театру, показаною на буковинській землі, була «Іх леб» («Я живу») Моше Пінчевського; прем’єра відбулася 10 березня 1945 року. Героїчний спектакль з піднесенням і вдячністю був сприйнятий глядачами, у пам’яті яких назавжди залишились страшні події недавнього минулого. Разом з режисером Мойсеєм Гольдблатом над виставою працював художник М. Аксельрод. Він створив виразне сценічне оформлення з домінуванням двох контрастних кольорів – білого та чорного. На завісі художник зобразив фігуру матері і напис на івриті «Ам Ісроел хай!» («Єврейський народ живий!»). С. Штейнберг зробив музичне оформлення вистави на основі єврейського фольклору. Показово, що саме цей непересічний спектакль першим наразився на хвилю несправедливої критики – за націоналістичні мотиви, песимізм, відсутність ідеологічного змісту та упадництво. На жаль, цей розгром у пресі знаменував собою тільки самий початок утисків єврейського національного театру.

Восени того ж 1945-го року колектив «ГОСЕТу» нарешті їде до Києва – не назавжди, на гастролі. На честь 20-річчя заснування І Всеукраїнського державного єврейського театру (м. Харків, 1925 р.) єдиний у повоєнній Україні «ГОСЕТ» запрошують до столиці з кращими виставами. До міста, яке тривалий час було театрові рідною домівкою, єврейські актори повертаються як гості.

В ознаменування великих заслуг театру, зокрема у роки війни, «ГОСЕТу» було присвоєне ім’я Шолом-Алейхема, класика єврейської літератури. Нагородами і грамотами були відзначені окремі актори театру. Художній керівник колективу Мойсей Гольдблат одержав звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, такого ж звання була удостоєна провідна актриса Ада Сонц; акторові Дмитру Жаботинському присвоєне звання заслуженого артиста УРСР. А на звання та нагороди чекало більше п’ятнадцяти провідних творчих робітників театру! І, в результаті, на всіх них – лише три грамоти Верховної Ради.

На святковому ювілейному вечорі з нагоди 20-річного ювілею «ГОСЕТу» серед інших почесних гостей виступив Соломон Міхоелс – народний артист СРСР, художній керівник Московського ГОСЕТу, голова Антифашистського комітету Радянського Союзу. Міхоелс вручив художньому керівнику Всеукраїнського ГОСЕТу Мойсею Гольдблату, своєму учневі та багаторічному дублерові на московській єврейській сцені, різьблену кришталеву вазу, щільно заповнену насінням квітів. Подарунок супроводжувався словами про те, що Соломон Міхоелс привіз цю вазу, наповнену насінням, щоб посіяти його у Бабиному Яру, де пролилася невинна єврейська кров; і нехай квіти, що виростуть, нагадують людям про жертви найстрашнішого злодіяння нацистів. А ваза нехай наповнюється до країв щирими сльозами глядачів, але тільки тоді, коли на сцені буде йти вистава про трагедію Бабиного Яру.

Гастролі тривали більше місяця, і на всіх виставах зал Театру оперети був переповнений. Київський глядач переконався, що тяжкі роки війни й евакуації не позбавили «ГОСЕТ» ані акторської майстерності, ані ансамблевих якостей, ані талановитої режисури. Все те, за що публіка любила один з кращих київських театрів, було в наявності – але по закінченні гастролей «ГОСЕТові» довелося знову повертатися до Чернівців.

Через півроку після київських гастролей іде з життя Лазар Калманович. З його хворобою і смертю з репертуару зникають принципово важливі для театру вистави, зокрема легендарний «Тев’є-молочник». І «ГОСЕТ» готує нову постановку, виконавцем головної ролі і режисером якої виступив Мойсей Гольдблат. Вистава відзначалася прекрасним акторським ансамблем. Щодо втілення Мойсеєм Ісаковичем центрального образу критика відзначала: незважаючи на те, що історія Тев’є – це низка бід та розчарувань, вистава мала оптимістичне, життєствердне звучання. Тев’є у виконанні Гольдблата – класичний образ мудреця з народу, трудівника із притаманними йому гумором, вітальністю та вірою у майбутнє.

З великим успіхом 1946-го року пройшла і чернівецька прем’єра вистави «Ді кішефмахерін» («Чаклунка» А. Гольдфадена, вперше спектакль був показаний саме під час ювілейних гастролей «ГОСЕТу» у Києві). Вистава йшла у новій редакції, але центральний образ – Чаклунка Бобе Яхне – знову блискуче був втілений Абрамом Нугером. За свідченням критики, підкреслено-театральна вистава набула глибокого філософського звучання, жанрових ознак притчі. «Художній керівник театру і постановник «Чаклунки» М. Гольдблат та режисер вистави А. Нугер весь час підкреслюють, що театр показує умовні людські пристрасті, умовні страждання, горе та любов. Актори у цій виставі не живуть на сцені, вони тільки грають злу мачуху, бідну сирітку, жорстокого розбійника, шляхетного нареченого, страшну чаклунку.

Тому сирітка Міреле (артистка Є. Томська) грає так, щоб не викликати сліз у глядача. Тому мачуха Бася (Ш. Фінгерова) здійснює свої страшні злочини, а глядач бачить, що це тільки гра, жарт, що актриса дуже симпатична й чесна людина. Вона тільки грає роль оцієї містечкової леді Макбет, залишаючись симпатичною актрисою, яка з непідробним смутком посміхається публіці та співає приємних пісеньок.

Така пародійність та умовність нагадує постановку «Принцеси Турандот» в театрі Вахтангова. Тут є спільність режисерського підходу, у обох є яскрава театральність, проте це не є наслідування. Постановник знайшов оригінальне рішення вистави, яке можливе лише в «Чаклунці», а не в будь-якій іншій постановці». [C. Райцин. Спектакль актёрского мастерства // Радянське мистецтво, 9 жовтня 1945]. Режисерська школа Грановського, яку пройшов Гольдблат, дається взнаки навіть кілька десятиріч потому.

Програмним твором цього періоду для «ГОСЕТу» стає постановка п’єси відомого єврейського письменника і драматурга Переця Маркіша «Повстання в гетто» (реж. М. Гольдблат, худ. Л. Файленбоген). В основу сюжету автор поклав реальні події воєнних років: заколот в’язнів Вільнюського єврейського гетто, звільнення повстанців та їхній перехід до партизан. Головний герой – керівник повстання Гірш Глік (в цій ролі виступив М. Гольдблат) своїм прототипом мав реальну людину, молодого поета, ув’язненого в цьому ж гетто. Роль дружини і бойового товариша Гірша Нойми Глік зіграла Ада Сонц. Вистава відзначалася драматизмом та піднесеною героїкою.

Друга половина 40-х років для «ГОСЕТу» стала періодом творчого поступу: театр активно працює, збагачує репертуар, залучає нового глядача. У цей час театр ставить багато національної драматургії – і єврейську класику, і п’єси тогочасних авторів: Матвія Талалаєвського, А. Губермана, Моше Пінчевського, вищезгаданого Переця Маркіша. Значне місце в репертуарі посідає російська радянська драматургія: п’єси А. Софронова, К. Симонова, С. Михалкова – театр проявляє лояльність та ідеологічну витриманість. Але близько 1948-го року тон рецензій різко змінюється, особливо стосовно постановок національної драматургії – на часі боротьба з космополітизмом.

1949-го року економічне становище театру різко погіршується – «ГОСЕТу» відмовлено у державній дотації. Єврейський театр був приречений на поступове згасання... Адміністрація на чолі з Гольдблатом намагається врятувати театр – надсилаються листи М. Хрущову, іншим керівникам республіки з проханням перевести театр назад до Києва, де єврейське населення було більш численним і можна було сподіватися на більшу фінансову стабільність. Але прохання залишаються без відповіді.

«ГОСЕТ» з усіх сил намагається вижити, залишитися «на плаву», залучити публіку. Задля цього терміново ставляться нові й нові вистави. Так за 1949 рік театром було показано 13 прем’єр! Але збори були не в змозі перекрити навіть витрати на постановки. Актори театру ім. Шолом-Алейхема, намагаючись призупинити процес вмирання театру, одного разу всім колективом відмовилися від отримання заробітної платні. Але допомогло це зовсім не надовго. У цей час по всій країні пройшла хвиля репресій проти діячів єврейської культури. У січні 1950-го року були ліквідовані всі єврейські театри Радянського Союзу, наближалася черга останнього – Всеукраїнського «ГОСЕТу».

Ще 1946 року театр ім. Шолом-Алейхема поставив спектакль за інсценізацією його роману «Ді блондженде Штерн» («Мандрівні зорі», реж. М. Гольдблат, худ. Л. Файленбоген, Г. Кеслер). Тема вистави була особливо близькою діячам єврейського театру: тяжкі долі мандрівних артистів, складний шлях до успіху, колючі терни жаданої слави... В ролі Рейзеле виступила Софія Лейман. Ця робота стала тріумфом талановитої артистки, її кращою роллю. Здатність С. Лейман перевтілюватися, імпровізувати давали глядачеві можливість побачити, як дівчина з бесарабського містечка, дочка кантора стає видатною співачкою Розалією Співак. На створення образу працювало все: чудові зовнішні та вокальні дані, милозвучна мова, сценічний шарм. Новими гранями у виставі розкрився талант Семена Бідера, який раніше грав переважно негативні ролі – а тут він створив проникливий і темпераментний, привабливий і пристрасний образ талановитого актора Лео Рафалеско. Яскраво й виразно, соковитими народними фарбами змалювала типаж містечкової «примадонни» Брайнделе Козак провідна характерна актриса трупи Шева Фінгерова. Вистава вийшла ліричною та піднесеною. За визначенням глядачів, за всі п’ять років роботи Київського «ГОСЕТу» в Чернівцях саме вистава Мойсея Гольдблата «Мандрівні зорі» стала найвизначішою подією театрального життя, безперечним успіхом режисера, виконавців і всієї трупи.

І саме цій виставі судилося завершити історію єврейського театру в Україні. У лютому 1950-го року комісія Комітету у справах мистецтв прийняла рішення про закриття Чернівецького державного театру імені Шолом-Алейхема у зв’язку з нерентабельністю. Ось як згадує очевидиця закриття театру – Вікторія Горгун, дочка актриси трупи Софії Пемової, про останній спектакль: «Це було взимку 1950 року в Чернівцях. Актори вже знали про закриття театру, але про це якось дізналися і глядачі. Всі квитки на виставу «Мандрівні зорі» були продані, і я пам’ятаю, що навіть проходи були заповнені людьми. Це було страшне, мовчазне прощання. Час був жахливий. Всі єврейські театри були закриті, багато акторів – заарештовані. В залі де-не-де були чутні ледь стримувані ридання. Коли скінчилася вистава, пролунав грім аплодисментів. А потім знову гробове мовчання. Ніхто з глядачів не хотів виходити із зали. Всі довго мовчки стояли. Потім повільно розійшлися по домівках.

Актори залишалися в театрі майже до світанку, прощаючись з усім, чим жили, чому присвятили кращі роки. Всі плакали, і я також сильно плакала, до мене підійшов Мойсей Ісакович Гольдблат – художній керівник театру, та на їдиш сказав мені: «Вікале, не треба плакати», а в самого очі повні сліз. Ніколи я не зможу забути цей день…» Гольдблат краще за будь-кого усвідомлював – щойно відбулася не просто остання вистава «ГОСЕТу» – відбувся похорон єврейського театру…

 

Після закриття «ГОСЕТу» талановитий цілісний акторський колектив розпався. По-різному склалися долі єврейських акторів. Дехто, подолавши мовний бар’єр, перейшов на російську сцену: Ада Сонц, Лія Бугова, Дмитро Жаботинський. Але переважній більшості реалізуватися так і не вдалося. Того мистецького злету, тієї атмосфери спільної творчості, яка панувала на сцені Київського «ГОСЕТу», не знайшов більше ніхто з цих акторів.

Керівник театру Мойсей Гольдблат наприкінці 1940-х років проходив у справі Єврейського Антифашистського комітету, проте, на щастя, заарештований не був. Він їде до Алма-Ати, де з 1951 по 1959 рік обіймає посаду художнього керівника Казахського театру драми та водночас працює режисером-постановником Російського театру драми ім. Лермонтова. Згодом повернувся в Україну, до 1969 року працював актором у Харківському російському драматичному театрі ім. Пушкіна. 1972-го року переїхав до Ізраілю, оселився у місті Хайфа. Помер 1974 року.

Мойсей Гольдблат залишив спогади про видатного українського актора і режисера Леся Курбаса, про свого вчителя і друга Соломона Міхоелса (обидва – 1969), а також більш пізні спогади про Міхоелса та Веніаміна Зускіна, що були написані в еміграції та не опубліковані (1974). Як очевидець написав нарис з історії єврейського радянського театру (мовою їдиш): «Дер уфкум ун умкум фун дер їдишер театер-култур ін совєтн-фарбанд» («Схід та загибель єврейської театральної культури у Радянському Союзі»), який зберігається в архіві М. Гольдблата в Інституті Діаспори в Ізраїлі.

 

Ірина Мелешкіна

Заступниця директора з наукової роботи Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

 

Підтекстівки

1. Мойсей Гольдблат

2. Програма вистави «Дер фаркішефтер Шнайдер» («Зачарований кравець»)

3. Афіша гастрольна «ГОСЕТу» УРСР ім. Шолом-Алейхема (Чернівці)

4. «Ді блондженде Штерн» («Мандрівні зорі») за Шолом-Алейхемом, «ГОСЕТ» УРСР ім. Шолом-Алейхема (Чернівці), 1946.

Розалія Співак – С. Лейман, Лео Рафалеско – С. Бідер.

5.   Програма вистави «Мандрівні зорі».

6.   Запрошення на 20-річчя Київського всеукраїнського «ГОСЕТу»

Всі ілюстративні матеріали — з фондової колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home