Вхід для користувачів
 




2 грудня 2016

Олена СОЛОМАРСЬКА Чи має художник батьківщину?

Може, точніше було б поставити питання ширше: чи має батьківщину видатна особистість? Здавалося б, дивне питання. Однак відомі десятки випадків, коли кілька країн висували своє право стати батьківщиною тієї чи іншої видатної особистості. І це почалося ще, принаймні, з античності.

Відомо, що за право називатися батьківщиною Гомера змагалися аж сім грецьких міст. А тоді мало не кожне місто становило окрему державу. А за часів Середньовіччя взагалі поняття батьківщини було дуже далеким від нашого. Так, один із найвідоміших королів того часу Ричард Левине Серце з мамою Альєнор Аквітанською розмовляв провансальською мовою, а з усіма своїми англійськими підданими французькою, бо англійської не знав зовсім. (В англійській історії він так і залишився під своїм французьким іменем Richard Coeurde Lion, а у французьких антологіях поезії друкуються його вірші). З сучасниками теж не просто. Взяти хоча б Бруно Шульца (1892-1942), вже з близького до нас двадцятого століття: письменник та художник єврейського походженняз Дрогобича, міста, що тоді входило до складу Австро-Угорщини, писав польською та німецькою мовами. Однак поставлене питання стає особливо слушним, коли  йдеться про художників слова – письменників. Основне знаряддя письменника – не космополітичний пензель, а слово, яке, на жаль, після руїни Вавилонської вежі, стало суто націоналістичним. Отак, на початок ще трохи про  письменників, що їм довелося або писати двома мовами, або повністю полишити рідну мову.

Серед перших найяскравіший приклад це Тарас Шевченко, уся прозова, дуже цікава, творчість якого і «Журнал», тобто щоденник, написані російською мовою. Безумовно, тут переважили політичні обставини. І він був далеко не єдиний. Варто пригадати переписку Чехова із Заньковецькою. Вона йому докоряла, що він українець, а пише російською мовою, а він її агітував перейти на російську сцену, бо там аудиторія ширша. Другим, тим, хто повністю перейшов на чужу для них мову, мабуть, доводилося тяжче, але результати теж непогані: видатні французькі письменники Анрі Труайя (колись москвич Лев Асланович Тарасов із вірменським корінням), Ельза Тріоле (Елла Урьєвна Каган, єврейка з Москви), знаменитий англійський письменник Джозеф Конрад (Теодор Юзеф Конрад Коженьовський, поляк, народжений у Бердичеві),  а цього вересня літературну премію престижної французької газети Le Monde було присуджено французькому історику і письменнику на ім`я  Іван Яблонка (Ivan Yablonka), єврейсько-польського походження.

Трохи детальніше ще про одного поляка, оскільки до мистецтва він був також безпосередньо причетний, і не лише через підозру у крадіжці разом із Пікассо Джоконди з Лувру.

Ґійом Аполлінер (справжнє ім'я — Вільгельм-Альберт-Влодзімєж-Александер-Аполлінаріс Вонж-Костровицький) — знаменитий французький поет, критик. Один із засновників літературного  авангарду, що визначив напрямки розвитку французької та світової поезії у ХХ столітті. За українськими мотивами(і за відомою картиною Іллі Рєпіна)написав поетичний твір «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові»,блискуче перекладений М.Лукашем на українську мову.

Майбутній французький поет народився у Римі.Був позашлюбним сином напівполячки-напівіталійки дворянки Анжеліки Костровицької, російської підданої, дочки польського шляхтича, який емігрував до Італії після придушення Польського повстання 1863–1864 років. Рідними мовами його були італійська та польська; французькуопанував лише згодом. До Франції переїхав 1899, у віці 19 років. Аполлінер не тільки багато писав про сучасний йому живопис, але й є засновником орфізму, представниками якого було подружжя Делоне. Аполлінер дружив з Пікассо, Дереном, Пікаб’я, Вламінком, Екстер, Архипенком. У 1917 році, на особисте прохання Кокто і Дягілева, виступив з маніфестом «мистецтва майбутнього» під назвою «Новий дух і поети » (« L’esprit nouve auetles poètes »)», який, як вважається, щонайменше на два десятиріччя визначив розвиток новітнього мистецтва у Франції. Того ж року він уперше вжив у листі до друга термін «сюрреалізм», який стане поширеним після опублікування 1924 року Андре Бретоном «Маніфесту сюрреалізму». А його «Каліграми» – хіба ж не зразок графіки?

Якщо ж звернутися до художників у вужчому розумінні цього слова, тобто до малярів, що або змушені були покинути батьківщину або полишили її на власний розсуд, то таких можна налічити десятки, лише добре відомих. А скільки ще незнаних! А от яку країну вони самі вважали своєю батьківщиною і чи задавали собі взагалі це питання? Це тема для окремої розвідки, але вона дозволяє нам безпосередньо перейти до Малевича.

Він теж був не лише художник, а й, як і Аполлінер, теоретик мистецтва. Однак, здавалося б, тема батьківщини та еміграції не повинна мати стосунку до Казимира Малевича, що народився у Російській імперії і помер в імперії радянській. Проте так само, як Австро-Угорська імперія не здужала (але треба віддати їй належне, вона й не дуже прагнула) стерти національні особливості, так і імперія російська, а потім СРСР, попри, навпаки, шалений тиск і деякі успіхи в цьому плані (свідченням чого є події на Донбасі) не змогли викорінити національні відчуття. 

А щоб пересвідчитися, як джерела, що претендують на об’єктивність, на кшталт довідників, відбивають офіційне ставлення до особи митця, що не сидів на місці, а подорожував просторами величезної імперії, яка, як і всі імперії світу, зрештою розпалася, порівняймо кілька сухих  відомостей про художника з російськомовної Википедии та з Вікіпедії україномовної, виписавши спочатку ті моменти, що стосуються походження митця. Безумовно, Вікіпедія це не енциклопедія вивірена, відредагована і надрукована, але це те джерело, до якого сучасні користувачі Інтернету звертаються найчастіше у пошуках інформації.

Отож у російськомовній Википедии читаємо:

«Казимир Северинович Малевич (польск. Kazimierz Malewicz; 11 (23) февраля 1879, Киев — 15 мая 1935, Ленинград) — российский и советский художник-авангардист польського происхождения, педагог, теоретик искусства, философ. Основоположник супрематизма — одного из наиболее ранних проявлений абстрактного искусства новейшего времени».

Пересічний читач, мабуть, задовольниться оцим першим абзацом. Отож, поляк, але російський і радянський художник.(Між іншим, існує в російській мові така дуже зручна синонімія, відсутня, на жаль, в інших європейських мовах: российский и русский. Про Васнєцова чи Коровіна пишуть: русскийхудожник, а про Малевича – российский. Отож, можна було б вважати, що російськомовне видання спритно обходить питання про національність, підміняючи її громадянством, якби не оте нелогічне з цієї точки зору  «польське походження» – адже Польща теж перебувала у складі Російської імперії.)

Звернімося тепер до україномовноїВікіпедії:

«Казимир Северинович Малевич (пол. Kazimierz Malewicz; нар. 11 (23) лютого 1878 (або 1879), Київ, Російська імперія — пом. 15 травня 1935, Ленінград, РРФСР, СРСР) — український художник-авангардист українсько-польського походження, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва».

Не дай Боже пересічному довірливому читачеві порівнювати паралельні тексти! Кому ж бо йняти віру? Єдине, що є спільне у цій характеристиці, це слово «польський», до того ж. обидві енциклопедії наводять польську транскрипцію його імені. Отак, запишемо це у наш власний довідничок. А от російський чи український він художник-авангардист? Будемо читати далі.

І тут російська Википедия починає якось дивно затинатися. Отож, поляк і російсько-радянський авангардист раптово наче прикипає до України:

«Семья Малевичей была  польской, дома в семье говорили по-польски, в окружении — по-украински; впоследствии Малевич написал на украинском языке ряд статей об искусстве. Современники Малевича считали его поляком, и сам Казимир Малевич относил себя к полякам, но в 1920-е годы, в период т. н. коренизации, Малевич в некоторых анкетах писал о себе «украинец» и даже пытался склонить к этому своих родственников; после увольнения из Киевского художественного института он, напротив, заявлял: «Я больше не хочу быть украинцем». Тем не менее в «Главах из автобиографии художника», написанных незадолго до смерти, он вспоминал о себе и своем лучшем друге курского периода Льве Квачевском: «Мы оба были украинцами». Также в некоторых источниках ищут белорусские корни отца художника. Детские годы Казимира прошли в украинском селе. До 12 лет в Моевке Ямпольского уезда Подольской губернии, затем в Пархомовке, Волчке, Белополье; далее до 17 лет он преимущественно оставался в Конотопе. В 1895-6 годах посещал Киевскую рисовальную школу Н. И. Мурашко, учась у Н. К. Пимоненко».

Дивна якась людина був той Малевич, недарма ж супрематист! Текст натякає, що його визнання себе українцем пов’язане з політикою так званої коренізації, тобто українізації, що відбувалася в Україні у 1920-х роках. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у двадцяті роки минулого століття керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. То що це, мімікрія, підлабузництво з боку художника? Але далі читаємо про те, що він не лише «схиляв» («склонял» - якесь дуже кгбістське слово!) рідних записатися українцями, а й писав уже набагато пізніше про себе і свого друга: «Ми обидва були українці», публікував українською статті у «Новій генерації», через образу емоційно проголошував: «Більше не хочу бути українцем!». До речі, щодо останнього, то тут можна було б пригадати французького письменника Стендаля, який, у захваті від Італії, писав: «У Франції неможливо жити» (« La France estinvivable »). А також згадаймо російського письменника Антона Чехова, який із гідною подиву настійливістю повторював у своїх листах: «Я – хохол», апід час перепису населення 1897 року недвозначно записує: «національність – малорос».

Отож недарма, мабуть, за малюнками Малевича робили вишивки селянки українського села Вербівка. Адже 1890 року родичка композитора Петра Чайковського Наталя Давидова, що походила  з козацької родини Гудим-Левковичів, а до того ж була родичкою композитора П.Чайковського та філософа Н.Бердяєва, у своєму маєтку в селі Вербівка Полтавської області зорганізувала майстерню, яка поєднала професійних художників, таких, як К.Малевич, О. Екстер, Н.Генке-Меллер та деякі інші, з народними майстрами – Ганною Собачко-Шостак, Євменом Пшеченко, Василем Довгошиєю.

А у вересні 2014 у Харківському художньому музеї пройшла виставка «Авангардна вишивка: Малевич і народні мотиви на полотні», де вже сучасні українські художники представили вишивки за ескізами майстра.

Про роботу Малевича в Києві російська Википедия лаконічно повідомляє:

«С 1928 до 1930 года Малевич преподавал в Киевском художественном институте».

Отут-таки вже не дуже довірливому читачеві доведеться звернутися до української Вікіпедії:

«В 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі «Нова ґенерація» (1928–1929) у Харкові.

В 1927–1930 викладав у Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Олександр Богомазов, Василь Касіян, мав намір працювати з О.Архипенком. Але початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича знову повернутись у Ленінград» .

Отак обстоять справи із батьківщинами митця.

Та все ж таки, чому у світовому мистецтві він дуже довго вважався виключно російським художником? Так, на жаль, і зараз пишеться у англомовній і німецькомовній Вікіпедіях, а от франкомовна, дипломатично вказавши, що він народився у Києві від батьків-поляків і не надаючи йому жодної національності, у примітці (чомусь російською мовою, цікаво, скільки французів нею володіють!) дає посилання на те, що в деяких анкетах він писав себе українцем. То невже усталене звання російського художника було надано йому зовсім безпідставно? Ба ні. Бо народився в Російській імперії, хоча й на українській землі. З 1907 року жив у Москві, брав участь у московських, а потім петербурзько-петроградських угрупованнях, та й знаменитий його «Чорний квадрат» був уперше виставлений у Петрограді 1915. Взагалі, слід визнати, що дореволюційна Росія та й пореволюційна першої половини 1920-х років, коли митці ще плекали ілюзії щодо вільного розвитку мистецтва і, зокрема, нового, авангардного мистецтва, була досить сприятливою для творчого зростання Малевича як художника.

А тепер трохи поміркуймо про ставлення влади згаданих держав до митця в останній період його життя.

Видатна українська поетеса Ліна Костенко писала:

То небезпечно – генія  цькувати,

Він у безсмерті страшно вам воздасть.

Безсмертя Малевич дочекався, але для живої людини це все ж, мабуть невелика потіха.

Отож 1927 року Малевич поїхав до Берліна через Варшаву. Відчуваючи, що ситуація в СРСР стає для нього все менш сприятливою, він подає прохання про можливість залишиться у Польщі. Марно – адже художник вважається «збільшовиченим». У проханні притулку йому відмовлено. Може, саме з цієї причини польськомовна Вікіпедія, абсолютно поминаючи прикрий факт відмови уже дуже відомому митцю у громадянстві, який міг би, мабуть, врятувати йому життя, однак начебто виправдовуючись, всіляко наполягає на захопленні митця комуністичною ідеологією, називаючи його чомусь комуністичним філософом і російським державним чиновником ?

У Берліні його творам було відведено цілий зал на щорічній Великій берлінській виставці. На жаль, творче спілкування з художниками німецького Баухаусу було перервано через терміновий виклик до Ленінграда. Малевичу довелося залишити у Берліні усі картини, експоновані на виставці. 1929 року відбулася ще одна експозиція його картин у Москві, у Третьяковській галереї, у 1930 – у Києві, а вже восени 1930 Малевича заарештовують як «німецького шпигуна». Кілька тижнів, проведених у в’язниці, далися взнаки. Як він пошепки розповів своїй сестрі, там його піддавали тортурам. Від хвороби, пов’язаної з катуванням, він і помер. Отак віддячила «російсько-радянському» художнику його російсько-радянська  батьківщина.

А тепер про Україну. Безумовно, на жаль, і вона була радянська. Але на якийсь короткий час вільніша за Росію. Малевич не просто став професором Київського художнього інституту (КХІ), а й отримав тут свою лабораторію. Його зв’язки з українськими друзями були на диво розкутими. А листи його до художника Льва Крамаренка та його дружини Ірини Жданко сповнені справжнього гоголівського гумору і соковитості:

«Я вже писав Льву Юрьевичу, что дело еще с фресками не выяснилось и до сих пор. Я только разработал проект покраски и на этом пока что все дело кончается. Очевидно этот вопрос станет в сентябре, ибо все едут, и я в том числе, на отдых.

«Де ж він милий чорнобривий запропав, лічить все свої ніжки» Жаль, що ніяк з ним не зберемося на этюды. В Київі кажуть еды хоч одбавляй – вишні-черешні та друга ягода що росте біля самої землі. От би добре було вареників з сметаною та оцієї ягоди з молоком та с сахаром. Еще кажуть, що поросята в будинку вчених на обід можна брати. Де ж він милий чорнобривий, чи приїхав до дому чи ні?» (Здається, що «українськість» деяких людей, що виїхали з України, можна визначати за ностальгією за вишнею і за садком вишневим: той самий Чехов – «Вишневый сад»).

На жаль, радянська влада розорила КХІ, вигнала директора Врону, а з ним і Малевича.

Повертаючись до зазначеної теми: чи має художник батьківщину? – задамо собі питання, чи можна назвати, скажімо, Шагала виключно французьким, або ж Кандинського виключно німецьким художником? Таке твердження, мабуть викличе посмішку і звинувачення у невігластві.

Зрештою, доходимо висновку, що поляк Kazimierz Malewicz, що писав себе українцем і довго і плідно працював у Росії, в Україні  і трохи у Білорусі, а визнаний в усьому світі, є справжній «громадянин світу», що робить честь як оцим згаданим країнам, так і всьому людству.

 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home