Вхід для користувачів
 




18 листопада 2016

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 9. ПЕРШИЙ ПОРТРЕТИСТ ІМПЕРІЇ (Дмитро ЛЕВИЦЬКИЙ)

 

ПРОЩАННЯ

Він прощався з отчим домом, з Києвом, з Лаврською малярнею. Та пам'ятатиме про них до скону. Ніколи не згасне в серці любов до батька, а те, чого навчився в малярні, візьме з собою на все життя.                                              

Григорій Кирилович того дня навіть урочисто вдягнув рясу. Мав сан священника. Та передусім був художником.

Образ батька в довгому чорному одязі теж назавжди зали­шиться в пам'яті Дмитра Левицького.

Думав, що їде ненадовго. Побачить Москву, Петербург. Був молодий, до всього цікавий. Не гадалося, що залишає Київ назавж­ди...

Антропов запросив Дмитра Левицького до своєї московської артілі. В ті часи художники нерідко працювали невеличкими груп­ками. Дмитро став для Антропова надійним помічником на десять років. Звичайно, працюючи зі старшим за віком, досвідченим ху­дожником, дещо в нього запозичив. Але ж вони були такі різні! І за уподобаннями, й за манерою письма. Антропов малював монументальні, застиглі в своїй парадності портрети. Для рококо, яке панувало тоді, манера Антропова архаїчна. А Левицький завжди цікавився всім новим, у молоді роки був зачарований рококо, а пізніше, під впливом нових віянь, захопився просвітительським класицизмом. Проте вплив рококо відчувається в усіх його робо­тах, створених  зрілому віці.

Москва не приголомшила юнака, швидше здивувала своїми контрастами. Перші місяці кожної вільної години ходив гомін­кими вулицями та тихими провулками, роздивлявся вбогі церковки та пишні храми, маленькі будиночки, на яких вже почали з'явля­тися одновіконні мезоніни, та статечні дворянські особнячки. В одному з таких особнячків - пригадуєте Євгенія Онєгіна? -жила Тетяна Ларіна, коли  приїхала до Москви.           ,

Вільного часу ставало все менше й менше: артіль Антропова одержувала багато замовлень.                                       '

Антропов малював кілька портретів Єлизавети. Можливо, Дмит­ро  Левицький допомагав йому. Та це буде вже в Петербурзі, куди Левицький переїздить разом з Антроповим.

 

У ПЕТЕРБУРЗІ

Царський палац був пишно прикрашений картинами та панно. І портрети, і сюжетні полотна, здавалося випромінюють безтурботність, п'янку поетичність - "туман" емоційності. Про­стенькі пастушечки і тендітні маркізи зображені найчастіше в балетних позах, як у французьких художників того часу Буше і Фрагонара.                                                    

Відповідними були і поширені художні засоби - м'яке світло, нечіткі контури, швидкий, граційний мазок, чим ство­рювалося жадане аристократами почуття полегкості та раювання. Навіть на офіційних портретах позначилися ці смаки.

Усміхнені обличчя, руки, простягнуті до партнерів-танцюристів, викликали захоплення глядачів.

Щовечора у царському палаці веселі розваги. Правління Єлизавети Петрівни влучно схарактеризував поет О.К.Толстой, нащадок Кирила Розумовського 

Веселая царица

Была Елисавет:

Поет й веселится,

Порядка только нет...

При дворі над усе цінували веселощі, жарти, дотепні витівки.

Одного разу молодий, зухвалий паж, побившись об заклад, смикнув за косицю найвельможнішого того вечора гостя.

- Що-о-о-о таке? - обурено повернувся той до знахабнілого молодика.

- Пробачте, Ваша світлість, - соромливо прошепотів паж, - ваша перука трохи сповзла, і я насмілився її поправити.

- Молодець, дякую, - поблажливо відповів "його світлість” .

Ця історія не вигадка, саме так розважалась петербурзька знать, що оточувала Єлизавету. Випещені аристократи скаржилися, що вчені люди занадто серйозні, з ними нудно: "нерозумно бути розумним", - глузували нащадки Рюриковичів. Їм підспівували земляки Олексія Розумовського: "Такий розумний, що аж дурний".

При дворі цариц, було чимало українців, і поряд з російсь­кою мовою часто-густо можна було почути й українську.       

Відомий випадок, коли митрополит Платон під час відправи патетично звернувся до усипальниці Петра І: "Восстань!"

Хоч ішло урочисте богослужіння, у відповідь митрополитові пролунав густий "малоросійський" бас Кирила Розумовського: "Чоговін його кличе - як встане, усім нам дістанеться!.."

Минули роки. Після смерті веселої цариці Єлизавети життя в Петербурзі та й в усій імперії змінюється до невпізнання.

Зранку 28 червня 1762 року петербурзькі гвардійські полки та високі урядові особи присягнули Катерині П - дружині ще живого імпе­ратора Петра Ш. А надвечір, як згадує Дашкова - найближча по­друга Катерини П, "ми сіли на коней і поїхали на чолі двадцятитисячної армії", - поїхали звісно, до Петергофа. Обидві були одягнені в чоловічі мундири офіцерів Петровської гвардії. Відважні амазонки поспішали, якщо доведеться, то й за допомогою зброї, змусити Петра Ш остаточно зректися престолу.

Але слабовольний цар не чинив опору. Так завершився цей двірцевий переворот. Віднині Російською імперією по-новому стала управляти Катерина  П.

 

ДРУЗІ-ОДНОДУМЦІ

У Петербург Дмитро Левицький приїхав ще за життя Єлизавети. Тут у нього були могутні покровителі - гетьман України і президент Академії наук Кирило Розумовський та поміч­ник гетьмана Григорій Теплов. Дмитро Григорович одразу потра­пив у коло земляків.

Дружба з поетами Яковом Козельським та Іваном Туманським почалась зі спільних спогадів про Київ - обидва були вихован­цями Києво-Могилянської колегії. Інший поет - Василь Капніст - звеселяв товариство іскрометним гумором. Минуть роки, і за гостросатиричні виступи Капніста вишлють з Петербурга.

З веселого жарту почалось знайомство з художником Анто­ном Лосенком.

- Здорово, козаче! - звернувся він до Левицького. Дмитро Григорович зніяковіло відповів:

- Я підписую свої картини словами "вольний малоросіянин", але до козацтва, на жаль, не причетний.

- І я, голубе, теж на жаль, не причетний, хоч народився у Глухові. Але так мене називали за кордоном, коли там навчався. І, що не кажи, мені було приємно, що слава наших предків сягнула Європи.

Художники потоваришували. Лосенко розповідав другові про свого першого вчителя, відомого портретиста Івана Аргунова, - кріпака графа Шереметєва.

У колі друзів Левицького - було це на початку царювання Катерини - багато говорили про обов'язки монарха перед суспільством, про необхідність дотримуватися законів моральних і юри­дичних.

Цій темі присвячена і картина Антона Лосенка "Володимир і Рогніда". Подобались Дмитру Левицькому і портрети поета Сумарокова, актора Волкова, засновника Петербурзької Академії мистецтв Шувалова. Дружбу двох талановитих майстрів пензля обірвала передчасна смерть Антона Лосенка. Йому виповнилося лише 36 років.

Державні справи за Єлизавети були розладнані. Щоб поліпшити управління країною, Катерина П звертається за по­радами до французьких просвітителів - Вольтера, Дідро, Монтеск'є. Цариця не без успіху виконує роль "матінки" свого народу. Модним стає вважати себе "вольтер'янцем".

Нову правительку дратує все, пов'язане з її легковажною попередницею. Катерина не терпить рококо - символ безтурботнос­ті. Прекрасні палаци, зведені Растреллі, вона глумливо називає "алансонським мереживом", твердить, що архітектура повинна на­слідувати класичні зразки, а малярство - бути моралістичним.

Дмитро Левицький, як і більшість його друзів, захопле­ний ідеями французьких просвітителів.

До Петербурга на запрошення Катерини приїздить Дені Дідро. Готуючись до зустрічі, цариця замовляє Левицькому портрет великого енциклопедиста. Художник малює його з французької гравюри.

Дідро на портреті спокійний, серйозний, замислений. Одяг без будь-яких прикрас чи коштовнос­тей. Нині цей портрет Дідро зберігається в Публічній бібліотеці міста Женеви.

 

ПОРТРЕТ КОКОРИНОВА

1770 року в мистецькому житті Петербурга відбулася знаменна подія: Академія мистецтв влаштувала виставку картин тогочасних художників. Серед робіт були і твори Дмитра Левицького, він уперше виніс їх на суд глядачів.

Біля його картин затримуються справжні шанувальники ма­лярства, і ті, хто удає з себе знавців. Тому й оцінки різні. Та ясно одне: молодий художник перевершив майстерністю своїх колег.

Портрет Нечипора Сеземова приковує увагу саме випадкових відвідувачів.

- Диви, кріпак графа Шереметєва, а його подобизна разом з вельможними панами висить.

- Хоч і мільйонщик, каптан хутром обшитий, борода все одно мужицька.

- Чи правда, що він двадцятьма тисячами прислужився Мос­ковському Виховному дому?

І справді, Нечипір Семезов, власність графа Шереметєва, розбагатів, що цілком влаштовувало графа, оскільки він одержував чималі проценти від прибутків свого кріпака. Правда і те, що Сеземов не пошкодував грошей на сирітський притулок. Заснування притулку - задум самої Катерини П. В ньому повинні були вихову­ватись, за висловом імператриці, люди "нової породи". Притулок існував на кошти пожертвувачів. Катерина вирішила віддячити Сеземову, замовивши Левицькому його портрет.

Портрет цей цікавий своїм психологізмом: бачимо людину  метикувату, за зовнішньою благовидністю якої криється і самозадо­волення, і глибоко прихований смуток.

Біля портрету Григорія Теплова - представники "вищого сві­ту”. Розмовляють упівголоса. Ще б пак! З Тепловим треба бути обережним. Вихованець Псковської архієрейської школи, де понад усе цінували хитрість; він був розумний, але підступний царедворець. Якщо вірити чуткам, саме Теплов, у недавньому минулому права рука гетьмана Розумовського, а тепер радник Катерини, нашептав імператриці ідею скасування гетьманату.

Та був він не лише кар'єристом і честолюбцем, а й людиною високоосвіченою, знавцем багатьох мов, талановитим композитором і художником.

Яким побачив і змалював його Левицький?

Теплов став одним із покровителів художника. Проте Левиць­кий не принижується до лестощів. Він зумів відтворити в усій повноті складний характер портретованого. Вольове, різко окреслене підборід­дя, презирлива, холодна і гордовита посмішка і ледь замріяні очі, які все бачать і розуміють.

Правдиво зобразив Левицький і блискучого придворного кава­лера, постійного супутника Катерини в усіх її подорожах О.Строганова. Казково багатий, він може дозволити собі скуповувати шедеври мистецтва. Його колекція майже не поступається зібран­ню імператорського Ермітажу. А в той час до Ермітажу надходять полотна найуславленіших майстрів Європи, придбати їх Катерині допомагає сам Дідро.

Та повернімося до портрета Строганова. Як же любив він позувати художникам! Відомий його портрет роботи А.Рослена. Строганов на ньому - втілення аристократизму, пишноти. Випещене об­личчя вельможі навіть вродливе, хоч насправді його аж ніяк не  можна було назвати красенем.

Дмитро Левицький не погрішив проти правди. Перед нами зов­сім некрасивий чоловік, проте обличчя у нього приємне, очі ро­зумні.

Найбільшого успіху зажив на виставці портрет першого ректо­ра Академії мистецтв, архітектора Олексія Кокоринова. (Кокорин - так називав свого підлеглого К.Розумовський). Працюючи над цим портретом, Дмитро Левицький ще вірив у рятівну для держави діяльність "людей нової породи". Таким він вважав і Кокоринова, таким і зобразив свого вимріяного ідеального героя.           

Кокоринов стоїть у кабінеті, біля бюро, на столі розгор­нуте креслення - план будинку Академії мистецтв. Архітектор - не вельможа, а справжній просвітитель, ділова людина. Проте ця діловитість просвітителя поєднана в портреті з шармом рококо. Кокоринов неначе зібрався на бал, він підкреслено елегантний: виблискують атлас, хутро, гаптування його супермодного вбрання. Діловитість і парадність.

Але придивімося уважніше до обличчя Олексія Кокоринова. На ньому - ледь помітна ввічлива усмішка. А от очі... Чому ж у нього такі сумні, сповнені невимовної туги очі?

Пензель живописця виявився більш спостережливим, ніж він сам. Таке бувало у творчості видатних митців, і в образотвор­чому мистецтві, і в літературі...

Секрет, мабуть, в тому, що Кокоринов вже у ті часи був далекоглядніший за молодого, дещо замріяного художника. Бачив те, чого ще не помічав Левицький. Дійсність аж ніяк не відпові­дала ідеалам просвітителів. Між красивими словами, які проголошувала цариця, і реальним життям пролягала глибока прірва. Мине час, і розчарування Кокоринова призведуть до трагедії: він вкоротить собі життя на горищі ним же збудованої Академії.

За портрет Кокоринова Дмитро Левицький 1770 року був удос­тоєний звання академіка. Невдовзі його призначають професором  Академії мистецтв. Дмитро Григорович став першим художником Петербурга, він одержує найвідповідальніші замовлення.

 

 

"СМОЛЯНКИ"

Новий успіх, що перевершив попередні, мала створе­на Левицьким серія портретів вихованок Смольного інституту. Цей навчальний заклад заснувала Катерина П для дівчат дворянського походження. Імператриця прагнула, щоб і серед жінок були освіічені представниці "нової породи людей". А для цього потрібні від­повідне навчання та виховання.

Катерині заманулося зустріти Дідро портретами кращих учениць, і вона замовляє їх Левицькому.

Розмови про те, як старанно вивчають смолянки різні сер­йозні науки, не цілком відповідали дійсності. Увага приділялась головним чином танцям, співам, театральним виставам. Мис­тецькі здібності смолянок вихователі охоче демонстрували вельмож­ним іноземцям, починаючи від короля шведського до такого серйозного гостя, як Дені Дідро. Серед вихованок інституту були і справ­ді здібні дівчата. Але увічнили їхні імена не успіхи в навчанні, не артистичні здібності, а талант Левицького, який створив серію портретів, відому під назвою "Смолянки".

Одним із найвдаліших є портрет двох Катерин - дванадцяти­літньої Хрущової й одинадцятилітньої Хованської. Автор зобразив їх як учасниць вистави, у якій Катя Хрущова виконує роль юнака, а Катя Хованська - його сором'язливої подруги.

Як ми вже згадували, художник звик малювати не лише з натури, а й з певних мистецьких зразків. Для подвійного портрета він обрав гравюру -ілюстрацію до п'єси німецького просвітителя, в якій пастух і пастушка ставали зразковими громадянами. Вибір гравюри, мабуть, не випадковий - просвітительські ідеали спо­відував і сам Левицький. Обличчя дівчаток художник писав з на­тури. Як весело виблискують очі в задиристого "хлопця" - молоденької Хрущової. Замріяно дивиться на нього дівчина - Катя Хованська.

Постать гарненької Борщової Левицький також малював з відомої статуетки. Навіть не здогадаєшся, що натурою для красуні Нелідової теж послужила порцелянова фігурка - справжнім шовком виблискують фалди її сукні, а який прозорий фартушок. Обличчя Нелідової, здається, найчарівніше з усіх. Можливо, що, малюючи її, художник згадав роботу свого батька - "Великомучениці", їх­ні порцелянові личка.

Алимова, що грає на арфі, зображена у пишному бальному туалеті, а Молчанова, яка ревно вивчає фізичні прилади, одягнена набагато скромніше.

Всі портрети цієї серії - втілення юності й краси. Деталі одягу: цупкість вовни, прозорість мережива, матовість пер­лин, гладкість шовку - намальовано мало не з голографічною об'ємністю.

 

 

ПОРТРЕТ “ЗАКОНОДАВИЦІ”

“Смолянки" уславили Дмитра Левицького. Щедро всміхалася йому доля, ширшало коло друзів, серед них з'явився високий урядовець Олександр Безбородько. Вихованець Києво-Могилянської Академії, особистий секретар Катерини П, в майбутньому - канцлер Російської імперії. Людина казково багата, він однак різнився від більшості царедворців, передусім від пихатого Потьомкіна - був простим у спілкуванні, щиро кохався в мистецтві. Його колекція перевершувала Строганівську. Нині колекція, яку збирав Безбородько і ще більше збагатив його спадкоємець Кушелєв, прикрашає зали державного Ермітажу.

Для Олександра Безбородька Левицький виконав портрет дружи­ни литовського коронного маршала графа Михайла Мнішка. Урсула Мнішек - племінниця польського короля Станіслава-Августа, жінка гордовита, розумна. Вона залишила мемуари, які засвідчують, що її інтереси були значно ширші, ніж ті, якими жили придворні кра­суні. Урсула після бесіди з її величністю відчула нещирість ца­риці, удаваність її доброзичливості. 

Рух ламких зборок Урсулиної сукні нагадує, як вже було мовлено, зображення єван­геліста з Андріївської церкви, але портрет Мнішек, безперечно майстерніший за юнацький витвір Левицького.

Виблискує атлас її розкішного вбрання, прикрашеного коштовним мереживом. Волосся пишної зачіски за тодішньою модою напуд­рене. На нас дивляться дуже розумні, ледь насмішкуваті очі жінки, яка все вмієоцінити. Така ж і посмішка - люб'язна, іронічна і трохи сумна.

Друзі Левицького цінували Безбородька не за щедрість бага­тія -мецената, а за лібералізм у поглядах. Безбородько дружив з Левицьким і замовив йому портрет Катерини П.

Палац Безбородька в Петербурзі спроектував архітектор Микола Львов - людина незвичайна, щедро обдарована. Саме він був душею гуртка друзів, до якого входили Безбородько і Левицький. Львов порадив Левицькому зобразити царицю у храмі Право­суддя. Так народжувався портрет імператриці-3аконодавиці.

Художник виконав кілька портретів імператриці, хоч вона жодного разу не позувала йому.

Один з цих портретів, який призначався для Курського наміс­ництва, Левицький виконав з Росленового оригіналу. Для Безбородь­ка Левицький скористався англізованим варіантом зовнішності імпе­ратриці з робіт популярного при дворі художника Р.Бромптона.

Художник трактує августійшу особу як зразкового громадя­нина Росії. Вона кидає квіти спокою і насолоди у вогонь жертовника, що палає біля підніжжя статуї богині правосуддя Феміди. Так на картині Левицького імператриця присягає на вірність Справедливості.

Про цю картину сам Левицький згодом писав: "Середина кар­тини являє собою храм богині Правосуддя, перед якою у вигляді Законодавиці її імператорська величність, спалюючи на вівтарі макові квіти, жертвує дорогоцінним своїм спокоєм заради загаль­ного спокою. Замість звичайної імператорської корони вона увінчана лавровим вінцем».

На портреті справді немає ні корони, ні скіпетра, груди цариці прикрашає лише орден. Прості і строгі лінії сукні. В глибині картини традиційний пейзаж: море, а на ньому корабель, та не військовий, а торговельний. Художник наче підкреслює необхідність миролюбства для спокою країни. Кольори та відтінки цього пейзажу нагадують пейзаж на невеличкому панно "Сіяч" з Андріїв­ської церкви у Києві. Дмитро Левицький оспівує ідеальний образ цариці, в який він іще вірить, як наївно вірили і його друзі, зокрема поет Державін. Саме Державін присвятив цьому портретові оду, в якій читаємо такі рядки:

Кто сердце чисто, совесть праву

И твердый нрав хранит в свой век,

И всю свою в том ставит славу,

Что он лишь добрый человек;  .

Что карлой он и великаном,

И дивом света не рожден,

И что не создан истуканом,

И оных чтить не принужден...

                       

ВОЛЬНОДУМЕЦЬ

80-ті роки - пора прозрінь і розчарувань Левицького. Просвітительські балачки Катерини скінчилися закріпа­ченням тисяч селян, скасуванням автономії України. Яке там вже вольтер'янство, коли 1775 року відтято голову та четвертовано Пугачова. Дворянство іще довго тремтітиме з переляку навіть від однієї згадки про пугачовщину. Минуть роки, і прочитавши книгу Радіщева "Подорож із Петербурга до Москви", Катерина скаже: "Він бунтівник гірший за Пугачова". Вольнодумні настрої з далеких оренбурзьких степів, де гуляв Омелян Пугачов долинули до столиці, ними перейнялися навіть родовиті дворяни, такі, скажімо, як Воронцови.

На початку 80-х років у Левицького з'явилось чимало нових друзів. У гостинному домі Безбородька він зустрічався з дириген­том придворного хору, своїм земляком Полторацьким, Миколою Львовим, якого ми вже згадували -  поетом, перекладачем, ботаніком і му­зикою, інженером і графіком, архітектором, почесним членом Ака­демії мистецтв, членом Російської Академії з дня її заснування. Він полонив серця і душі всіх, хто його знав. Навколо нього гуртувалися найталановитіші люди того часу: поети - Хемніцер, Державін, Капніст, Дмитрієв; композитори Д.Бортнянський і Ф.Митрофанов. Жаданим гостем у цьому гурті був і Дмитро Левицький.

Доля звела художника і з Миколою Івановичем Новиковим. Це був письменник, пристрасний публіцист, активний борець про­ти кріпосництва, захисник самобутності національної російської культури. І - непримиренний ворог Катерини П. У своєму журналі "Трутень" він уперто і невтомно полемізує з журналом "Всякая всячина", редактором і автором багатьох матеріалів якого була сама цариця. Але це не лякало гостре перо Новикова. Він висміював лицемірну гру імператриці в "освіченого монарха".

Згодом Дмитро Левицький потоваришував з синами Радіщева, з родиною Воронцових.

Аде таке товариство художника, звісно, не до вподоби цариці, всі вони здаються їй підозрілими. От хоч би й Воронцови. Пускають по руках карикатури на Катерину, що роздаровує своїм фаворитам землі, селян, палаци, казенні гроші. Вона не забула, що саме представник роду Воронцових єдиний не присягнув їй у той день, коли вона стала російською імператрицею, заявивши, що хоч і не поважає Петра Ш, та поважає закон честі, і поки той живий,  ламати присяги не буде.

Двоюрідний брат найближчої подруги імператриці - Катери­ни Воронцової-Дашкової, Артемій Воронцов, також аж ніяк не був зразком вірнопідданості.

- У мене не тільки ім'я, а й вдача дідова, - жартував Во­ронцов. Він був онуком страченого за царювання Анни Іоанівни Артемія Волинського.

- Буйна ви голівонька, - усміхався Левицький, малюючи друга. Обидва, звісно, не здогадувалися, що іще буйнішою голі­вонькою буде хрещеник Воронцова - Олександр Пушкін. Капніст писав їдкі сатири на чиновництво і вельмож:

Бери, большой тут нет науки,

Бери, что только можно взять.

На что ж привешены нам руки,

Как не на то, чтоб брать.

Усіх цих людей імператриця небезпідставно вважала вольнодумцями, її особистими недругами, людьми вкрай небезпечними.

 

"НАТЮРМОРТ"

Живопис поєднує кілька жанрів: пейзаж - зображення природи; портрет - зображення людини; сюжетно-тематична карти­на - зображення подій з життя народу або окремої людини та на­тюрморт - зображення предметів.

Буває, що художник ставить собі за мету створити компози­цію з різних речей, які говорять самі за себе. Буває й інакше, коли майстер, відтворюючи певні предмети, прагне розповісти про вдачу людини, якій вони належать.

Дмитро Левицький уникав сухозлотиці у парадних портретах, навіть у портретах цариці. Та одного разу свідомо вдався до над­мірного зображення пишнот.

Критичне ставлення художника до тодішніх норовів і подій при дворі позначилися на портреті Ланського, молодого фаворита старіючої Катерини.Червоновогненний мундир генерал-аншефа, котрий ніколи не воював; вищі ордени; сила-силенна офіційних регалій; стрічки, коштовності. Левицький скомпонував пишний, блискучо-мерехтливий натюрморт, деталі якого характеризують і Ланського, і став­лення до нього художника: адже регалії генерал-аншефа Ланського - лише прикраси, а не відзнаки справжньої діяльності. І в обляму­ванні каскаду кольорів, предметів, атрибутів влади живописною плямою сприймається гарненьке юнацьке личко без жодних ознак розуму, як порцелянова лялечка. А увінчує цей натюрморт марму­ровий бюст Катерини - як мовчазний коментар до блискавичної кар'єри Ланського.

Чи зрозуміла цариця натяк? Мабуть, ні. Мабуть, навіть не припускала, що здатний художник на таку зухвалість.

 

СУМНИЙ ЮВІЛЕЙ

Творчість Дмитра Левицького загалом здається оптимістичною, і тому, що починав він як майстер веселого рококо, і тому, що просвітителі вважали неодмінною ознакою мистецтва - обнадійливість. Серед створених ним десятків портретів чи не більшість - парадні, виконані на замовлення придворного панства.

Але життя художника далеке від суцільного раювання. Не минали його й особисте горе - втрата близьких людей, і розчарування, навіть відчай. Але у творчості він лише раз передав свою гіркоту, біль, тугу.

1779 року в його майстерні серед замовних усміхнених бар­вистих портретів з'явився темний, як картини Рембрандта, глибинний, як людська доля, портрет небіжчика батька, який десять ро­ків тому помер у Києві.

Коли працював над портретом, замикався у майстерні. Волів лишатися наодинці зі своїми думками, згадував батька, Київ, рідні краї.

Вдягнений у скромний одяг священика, старий дивиться на нас з невимовним смутком. Обличчя, особливо спітніле чоло, ви­світлені так різко, що проступають рельєфно всі ознаки старечої плоті - зморшки, кожен горбочок на шкірі, сивина. Поет краси Дмитро Левицький схиляється перед лицем смерті кревної йому лю­дини.

Довго не розлучався художник з портретом батька. І лише через двадцять років, постарівши, подарував його духовно близь­кій людині. Нині ця картина зберігається в Третьяковській гале­реї.

 

ПРОФЕСОР  АКАДЕМІЇ

Сімнадцять років очолював Дмитро Левицький портретний клас Академії мистецтв.

Його учні копіювали картини тих майстрів, яких Левицький вважав найбільш гідними наслідування. Якщо уважно простежити вибір та смаки Левицького, переконуємося не тільки у його ви­могливості, а й у високій освіченості, ерудиції, у глибоких знаннях історії мистецтв.

Бажання художника виховати в учнів культурні навики певною мірою є продовженням традицій Києво-Могилянської Академії. Саме там викладачі намагалися дати своїм вихованцям якомога ширшу освіту. Левицький був переконаний, що вихованці мають бути обізнані і з музичним мистецтвом.                 

- Без розуміння музики важко тонко відчувати кольорову га­му. Музика допомагає заглибитись у світ прекрасного, зрозуміти ті почуття людини, які художник повинен передати на полотні - ка­зав він не раз своїм учням.

До речі, один з його вихованців, Є.Фомін, став не художни­ком, а музикантом. Академія навіть відрядила його до Болоньї удосконалювати майстерність композитора.

Левицький домігся права знайомити майбутніх художників  з кожною новою картиною, яка надходила до Ермітажу, копіювати відібрані ним полотна. Рембрандт і Ван Дейк, етюди чоловічих голів Рубенса і Тенірса, "Дівчина з ляль­кою" та "Портрет молодої людини в капелюсі" Ж.-Б.Греза. Та не лише уславлених іноземних майстрів копіювали вихованці Левицького, а й вітчизняних художників, зокрема Антона Лосенка.

В допетровські часи в російському портретному живописі панувало лише площинно-графічне зображення. Петро і вирізнив серед інших молодого здібного художника Івана Нікітіна. Він послав його за кордон для ознайомлення та вивчення європейської культури. Повернувшись на батьківщину, Нікітін починає творити у новій для того часу світло-тіньовій, вільній мальовничій європейській манері. Після смерті Петра І, за часів підозрі­ливої Анни Іоанівни, Івана Нікітіна заслали без усякої на те причини до Сибіру. Про нього як про художника забули.

Дмитро Левицький розшукав роботи Нікітіна. Усі без винят­ку учні повинні були копіювати цього забутого російського майст­ра: "Портрет Петра І" та "Малоросіянина", якого ще називали "Напольний гетьман", а також “Іван Мазепа”.

Сімнадцять років день у день поспішав художник до свого класу в Академії мистецтв.

 

В ОПАЛІ

Катерина П довго приховувала свою підозріливість і ворожість до вільнодумців. Та скинувши машкару освіченої цариці, вона жорстоко розправилася з ними.

Заарештовано Новикова, а Безбородько, який спробував за нього заступитися, - в опалі. Вислано з Петербурга поетів Капніста і Державіна. Невдовзі настала черга і Дмитра Левицького.

У державних архівах зберігається безліч документів, які засвідчують і визначні, і навіть дріб'язкові події минулого. Але були факти, які старанно приховувались “можновладцями світу цього”. До таких фактів належать деякі подробиці подорожі Кате­рини 1787 року на південь країни, зокрема, спорудження так званих "потьомкінських сіл". Подейкували, що для участі в створенні цих бутафорсь­ких осель були залучені художники - вихованці Академії мистецтв.

Левицького, який ненавидів лицемірство, не могло це не обурювати. Чутки про ставлення Левицького до задуму Потьомкіна, мабуть, дійшли до всевладногофаворитаімператриці.

1787 року Дмитру Левицькому, першому портретистові імпе­рії, художнику з європейським ім'ям, запропонували протягом од­нієї доби піти у відставку, начебто "за станом здоров'я", хоч прожив він ще після цього 35 років.

Придворні, вельможі більше не замовляють йому своїх портретів. А коли й замовляють - платять мізер. До мораль­них страждань додалась матеріальна скрута. Важкими були ті 35 років! Художник шукає розради в релігії,  таємних масонських гуртках. Він замкнувся у собі, став суворим.

 

ПОРТРЕТИ  ДРУЗІВ

Імператорський Петербург зробив усе можливе, щоб перекреслити Дмитра Левицького як художника. Та нікому не під силу було знищити його талант. Вірні друзі не залишали художника в  біді, не зреклися його.

Левицький продовжує малювати. Він створює нову галерею образів, які різко контрастують з пишними, розкішними колишніми парадними портретами. Вони природніші, інтимні, сповнені тепла.

Це передусім портрети родини Воронцових, портрет Львова, Полторацького, Новикова, подружжя Митрофанових.

Подвійний портрет подружжя Митрофанових символізує єдність почуттів, єдність поглядів двох людей, які щиро кохають одне одного. Скромний одяг, який нічим не привертає увагу глядача, для художника - другорядна деталь. Так само не зовнішні пишноти, а розум захоплює в портреті Новикова. З ним Левицький не поривав дружніх стосунків і під час ув'язнення Новикова у Шлісельбурзькій фортеці. Та художник не цілком утратив шарм рококо. Він оживає на портретах дівчаток Воронцових. Тут Левицький - знову співець обнадійливої, оптимістичної юності.

І все-таки портрети 90-х років позбавлені тої яскравої, життєрадісної сили, яка уславила Дмитра Левицького - кращого портретиста Російської імперії другої половини ХVШ століття.

Коли Олександр і став імператором, офіційне ставлення до Левицького стає кращим, але ненадовго.

 

ВЕЧІР У ЛЬВОВА

Чим холодніше ставилися до Левицького особи офіційні, тим більшою увагою оточували його друзі. Було це 1788 року. Микола Львов запросив художника у гості:

- Обіцяю вам сюрприз, ще й радісний.

- Які то вже в мене радощі, - сумовито відповів Левицький.

- Не кажіть. Сюрприз привіз до Петербурга Капніст. А ви ж раді, що Василь повернувся до столиці?

- Радий. Не те слово, - обличчя художника просвітліло.

Увечері він поспішив до друга.

Велика кімната, багато гостей. Коли Дмитро Григорович ввійшов до покою, назустріч підвелися двоє: Капніст і незна­йомець років тридцяти. Він почервонів і ледь не виструнчився перед Левицьким.

- Знайомтеся, - мовив Капніст. - Наш одноземець Володимир Боровиковський. Щойно привіз його до Петербурга. Він уславився, виконавши панно для Кременчуцького палацу, в якому зупинялася імператриця під час подорожі на південь. Зобразив Петра I, як орача державної ниви і царицю Катерину як сіяча на цій ниві.

- "Сіяча" колись і ми з батьком малювали, тільки не порфіроносного, а біблейського, - похмуро відповів Лавицький.

- Не гнівайтесь, Дмитре Григоровичу. Не міг Володимир від­мовитись від цього замовлення. Самі розумієте... Як і інші ху­дожники. До речі, мій молодий друг - ваш палкий шанувальник і мріє стати вашим учнем. Вчився в Лаврській малярні, як і ви колись, вчився і в батька у Миргороді.

- У старого Боровика? - голос Левицького потеплішав. -Я вже не професор, але чого зможу - залюбки навчатиму.

І вже ласкаво звертаючись до Боровиковського, запитав:

- А як там у Києві? Чи так, як і за моїх часів, перемальо­вують гравюри, копіюють портрети Богдана Хмельницького та козаків-бандуристів, що ото співають:

Надія в мине певна - мушкет сіромаха,

Та ще не заржавіла шабля моя сваха!

- Все, як і колись. Один малює обличчя, другий - руки, третій - бунчуки та клейноди.                  '

У кімнаті почувся поблажливий смішок і стих, коли Боровиковський почав розповідати про новий осередок українського малярства в Миргороді. Про собор у Самарі, на Запоріжжі, збудований козаками з одного лише дерева, без жодного залізного цвяшка. Про легенди, пов'язані з цим собором...

Так познайомилися, а згодом потоваришували два великі  митці. Дружба ця тривала до останніх днів життя Левицького. А вони, ці останні роки художника, були гіркими й нелегкими.

Коли помер 1822 року, урядові газети навіть не згадали про його смерть.
 

Фото репродукцій:

Дмитро Левицький. Автопортрет 1783

Дмитро Левицький.Смолянки Хованська і Хрущова 1773

Дмитро Левицький. Катерина - Законодавиця 1782




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home