Вхід для користувачів
 




8 червня 2016

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 8. ПОДОРОЖ У РЕНЕСАНС

16 сторіччя, час сподівань на близький гармонійний лад між людьми, на земний рай, на життя без страждань, виповнене насолодою і душевним спокоєм. Розквіт мистецтв і літератури. Доба Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Джорджоне, Мікельанджело... Які імена!

Войцех Стефановський  Портрет  Стефана Баторія. 1576 (?)

 

ГУМАНІСТИ

Ренесанс має ще одну назву – “Доба Відродження”. Найосвіченіші люди намагалися розшукати і відродити античну культуру. Історія назвала їх гуманістами - від латинського humanitas, що означає – освіченість, а не гуманність.

Художники Ренесансу часто малюють мадонн - не Богородиць-страдниць, а земних жінок у розквіті молодості і краси, одухотворених своїм материнством.

Церква вважала все земне гріховним і воліла зануритись у маленькі келії з вузенькими вікнами, щоб гріховний світ не проникав до святині. Парадокс - саме у цих маленьких щільниках найосвіченіші богослови, інколи ризикуючи життям, переховували та переписували твори письменників античності, першими їх відроджували, чуючи в античній культурі перегук з християнством.

Їхній доробок успадкували гуманісти Відродження. Але ніде правди діти - не дуже-то вони згадували своїх попередників. Де там! Коли йшлось про ченців, гуманісти висміювали їх: одних за надмірну побожність, інших - за лицемірство, пияцтво, розпусту. Джованні Бокаччо так весело реготався над панотцями, що відлуння його сміху докотилося і до нас у "Декамероні".

Ідеальний герой гуманістів - людина сильна, вольова. Щоправда, ще й заможна: щоб раювати, потрібні гроші. І багатство стає ознакою доблесті, а бідність, на противагу середнім вікам, сприймається як нещастя. Конструюючи утопії щасливого майбутньо­го, гуманісти під впливом античної історії припускали існування в цьому суспільстві рабства. Комусь же треба виконувати тяжку й брудну роботу.

                                               

РЕНЕСАНС КРОКУЄ  ПО  ЄВРОПІ

У ХУ столітті вплив гуманістів у Італії і Франції швидко зростає. Їхній ідеал яскравої, сильної особистості припав до вподоби монархам і купцям - тогочасним господарям життя. Потіснивши схоластів-аскетів, гуманісти посіли чільні місця в європейських університетах.                        

У мистецтві панують ідеали краси і гармонії. Урівноваже­ність і симетрія композицій у творах П'єро делла Франческа, Леонардо і Рафаеля, гераклівська довершеність персонажів Мантеньї, ніжність жінок Перуджіно, досконалі пропорції нагих, схо­жих на олімпійських богів постатей нідерландця Мемлінга. У мис­тецтві мирно співіснують і античні міфи і християнські оповіді.

Чернечі ідеали терпеливої печалі, як запоруки раю небес­ного, зненацька зблякли у проміннях Золотого віку, що його, на думку гуманістів, от-от встановлять на землі освічені монархи.

Вірніше, монархині, бо ж урядувало під ту пору в Європі жіноцтво, чиї випещені руки впевнено лягли на кермо державних справ.

Хто саме? Довгий перелік тодішніх царствених дам подав знаме­нитий учений Кампанелла в трактаті "Місто Сонце": серед європейців, писав він, воцарились  Руська в Туреччині, Бона у Польщі, Єлизаве­та в Англії, Катерина у Франції, Марія в Шотландії, в Іспанії Ізабелла, за якої Колумб відкрив Америку...

Відтак, найпомітніша у тім престижнім списку - українка, або за тодішньою термінологією, Руська (латиною – Роксолана). На другім місці – Бона Сфорца, яка мала резиденцію вУкраїні.

 

ПОСАГ  ГЕРЦОГИНІ  СФОРЦА

Краків був столицею Зигмунта Першого, короля польського, князя литовського, українського та білоруського. Він узяв собі за дружину представницю однієї з наймогутніших родин Італії - герцогів Сфорца. "Сфорца" означає сила. Династія, родоначальником якої був простий селянин, силою, підступністю, жорстокістю здобула не тільки казкові багатства, а й титул герцогів Міланських.

При дворі Сфорца шанували мистецтво. Придворним художником Лодовіко Сфорца якийсь час був Леонардо да Вінчі, і меценатст­во стало традицією родини. З герцогинею Боною Сфорца йодружив­ся Зигмунт Перший.

Бона привезла з собою до Польщі, України та Білорусії ренесансні моди, ідеї, мистецькі смаки. У Кракові італійські  архітектори збудували для неї й її чоловіка міцні як фортеця, богатирсько-приземкуваті, прямокутні і симетричні палаци, які нагадували давньоримські будівлі. Резиденцією подружжя було також місто Кременець на Волині. Гору, де знаходяться руїни ко­ролівського замку, і досі мешканці Кременця називають "Бона".

Новий стиль викликав у Польщі і в Україні жвавий інтерес, особливо у тих, хто здобув освіту в університетах Європи. На іта­лійських архітекторів і художників з'явився попит у Львові, Перемишлі, Самборі, і вони подалися на заробітки до великих міст і маєтків. Без перебільшення можна сказати, що у своєму посагу Бона Сфорца привезла на нову батьківщину Ренесанс.

Посіяне архітекторами Бони дало пишні сходи. У Львові виросли споруди в стилі Ренесансу - Чорна кам'яниця, обличкована гранчастим камінням, що імітує діамант, вхід до церкви Трьох Святителів  вирубано  як  тріумфальну  арку  з  колонами, з виноград­ними  гронами,  трояндами, акантами - античними  символами  олімпій­ських  богів.

Серед  наближених людей  при  дворі  Бони  опинився  і  відомий у  ті  часи  поет-гуманіст  Станіслав  Оріховський з  Перемишля. Пев­ний  час  він  був  учнем  самого  Лютера, який  навіть  дав  йому притулок  у  своєму домі. Станіслав  Роксолан /Руський/, як  себе називав,  тішився  тим,  що  його  батьківщина  Русь"лагідна, спо­кійна,  врожайна,  виявляє  великий  потяг  до  літератури  грецької і  латинської,  щорічно  відправляє в  Італію до  Падуї  багатьох юнаків. У  Падуї  їх  зараховують  до  поляків,  бо  Русь  належить Польщі".  Оріховський  як  більшість  гуманістів,  проявляв  віротер­пимість.  Пояснював  це  тим,  що  був  занепокоєний  загрозою турець­кої  експансії в  Європі,  вважав  своїм  обов'язком  закликати  усіх християн  до  об'єднання  проти  спільної  загрози  турецької навали. А  щоб  його  голос було чути по всій  Європі,  він  побував і в лютер­анах, і в католиках, і в православних. Радив  польському  королеві:

" Прямуй  на  Русь.  Коли  вороги  почують  брязкіт  твоєї зброї у  Кременці, у Перемишлі  чи  на Київщині,  переймуться  страхом."

Коли  Зигмунт помер,  жалобну  промову над  ним  виголосив саме  Станіслав  Оріховський.                                  

Бона  Сфорца  запрошувала до  свого  двору  художників,  пое­тів,  вчених - тих,  кого  об'єднували  гуманістичні  ідеї. А  гума­ністів у  ті  часи  на  наших  землях  було  чимало.  Варто  згадати хоча  б  Юрія Дрогобича.  Вчений  європейської  міри,  він  1432  року обраний  ректором  Болонського  університету. Сам  герцог  д'Есте запросив  Юрія Дрогобича до Падуї  навчати  його  дітей. З 1483  року стає  професором  медичного  факультету Краківського  університету.

Та  повернімося до  двору  Бони.  Серед  її  наближених  по­мітна  постать  - вчений Калімах,  знаний у Львові, у Кракові, в Дрогобичі. До  його  порад  прислухалася ще  одна жінка,  якій  теж  судилося відіграти  неабияку  роль у  поширенні  ренесансних  ідей  та смаків - Софія  Палеолог.

 

ВІЗАНТІЙСЬКА  ПРИНЦЕСА

Вона - з  родини  Палеологів,  останньої  династії  візантійських  імператорів.  Від  турків  утікла до  Італії. Ще вдома здобула високу освіту, тому її гостинно зустріли в Римі. За порадою папи римського Іван Ш, князь Московський, виписує з Риму наречену. Князю дуже кортіло стати царем Росії, і він охоче погодився одружитися з візантійською царівною. Так Софія опинилася в Москві. Услід за нею в останні десятиліття ХYстоліття з Італії сюди прибувають архітектори, яким нале­жить звести парадні споруди у Кремлі. Серед них - Аристотель Фіораванті - видатний архітектор і інженер.

Довга дорога до Москви, а Фіораванті вже не молодий. Та все його цікавить, все він прагне роздивитись, вивчити.

Побувши якийсь час у столиці, Фіораванті їде до Владимира, щоб оглянути Успенський собор, споруджений у ХП столітті. Повернувшись до Москви, він відтворює його на терені Кремля.

З цим храмом пов'язане ще одне славетне ім'я - художник Діонісій. Ідеальні пропорції нових, багато в чому ренесансних храмів Московського Кремля викликали до життя і новий напрям в іконописі. Згадаймо попередників Діонісія, зокрема Феофана Грека. У нього блискавкоподібна манера письма. Вона відтворює ту мить натхнення, коли людина, здається, втрачає зв'язок із земним і потрапляє в орбіту ідеальних, божествених почуттів. Небесним, ідеальним пройняті і жертовні образи Андрія Рубльова.

Діонісій та його сини де в чому наслідують своїх поперед­ників. Але ренесансні настрої захопили і їх. Діонісій вніс у доти неспокійний світ іконопису дух умиротворення. Кольори згубили свою напругу, стали м'якшими, як пастелі, а персонажі по­збулися внутрішнього буревію Феофана Грека, філософськи спокій­но розмірковують про добро і зло.

Вітри гуманізму наприкінці ХV століття долинули й на Україну. Про це свідчить передусім "Красівська Богородиця", ікона, знайдена у селі Красові, нині вона зберігається у Львівському музеї. Своїм гармонійним ладом вона цілком відрізняється від напружено трагедійного, стражденно-мученицького «Блакитного Успіння» Андрія Русина. Замість конвульсивних гострих і колючих ліній – співають пісню радості плавні овали і параболи. Ісус з високим чолом, хоч і немовля, схожий на філософа, який збагнув своїм ро­зумом таємницю небуття і виборов безсмертя. Широке заокруглене обличчя матері Марії дихає гордовитим спокоєм. Вона не докоряє, як "Волинська Богоматір", не оплакує долю сина, як "Оранта" Алімпія. У цьому світі душевної рівноваги не плачуть і не сміються, арозмірковують про гармонію духа і тіла - так, як у філософській академії Платона. Домінуючий коричневий колір то темнішає, то рожевіє. Він неначе заколисує глядача. Забуваєш, що цей брунатний колір в іконописі символізував "стражденне терпіння".

 

О, ВЕНЕЦІЯ

Венеція... Приморське місто, яке нерідко порівнюють з перлиною. Бруківок у ньому обмаль. Замість них - канали - дочірні розтоки Адріатики. Засоби пересування - гондоли з не раз ос­піваними гондольєрами. Вздовж каналів височать палаци, біль­шість яких теж перлини часів Відродження.

Господарі міста - купці: Венеція протягом багатьох років - центр європейської торгівлі. З усіх країн Європи та азіатського сходу приїздили сюди торгівці. Чимало їх і з слов'янських країн.

Та не лише вони постійні гості Венеції. Гуманісти вважали мало не своїм обов'язком побувати тут. В палацах Венеції можна було побачити полотна та скульптури найвидатніших митців: в об­рамленні тріумфальних арок давньоримського зразку - портрети вчених, художників, імператорів, багатіїв-банкірів, заповзятливих купців і навіть євангелістів, Ісуса, Марії. Палаци при­крашав химерний, на зразок східного декор, близький до візантій­ського.

Українські художники віддавали перевагу Венеції перед ін­шими мистецькими центрами Італії. Флоренція здавалася їм надто раціоналістичною. Флорентійські художники креслили чітку пер­спективу, опрацьовуючи обличчя і тіло персонажів скульптурно й об'ємно. А венеціанці - Джорджоне чи Тиціан, олімпійський спо­кій уявляли як молитовний стан, поетичну журливість. Вони не забувають про сонце, про всесвіт, про небесну височінь і духовні глибини, їхня живописна "матерія - м'яка і податлива, пронизана золотистим сяйвом. Синій і золотий - їхні улюблені кольо­ри, а це так близько до традицій візантійських і давньоруських, де синє - любов до ближнього, золото - рай.

До того ж у Венеції багато слов'ян з Дубровника, Чорно­горії. І книжки слов'янською мовою вперше з'явилися тут. Ве­неціанці завжди шанували візантійський живопис. Декотрі митці навіть картини малювали на золотому тлі, як ікони, сперечаючись тим з флорентійцями і своїми земляками -Джорджоне і Тиціаном.

Роль Венеції у дальшому розвитку українського мистецтва досить помітна, навіть зображення Мамая склалося не без вене­ціанського впливу. Людину, яка серед поля журливо награє на лютні /кобзі/, вперше зобразив Джорджоне, і українські художники ХVШ століття, малюючи зажуреного козака-кобзаря, який сидить, по-турецькому підібгавши ноги, малювали його в золотисто-синіх тонах.                      

У часи розквіту Венеція володіла великими територіями, навіть мала свій квартал у Константинополі. У Львові венеціанські купці відкривали контори, торгівельні склади.

Як на прощу їздили українські художники до Венеції.

 

АНДРІЙЧИНА МНОГОГРІШНИЙ

У бібліотеках Москви та Новгорода зберігаються книжки, ілюстровані художником, який скромно підписував­ся: "Мазав Андрійчина Многогрішний". В ті часи модним було пе­реінакшувати свої імена на латинський лад. Німецький гуманіст Бауер (в перекладі з німецької – селюк) гордовито іменував себе Агріколою, що, до речі, означає "селюк" латиною. Андрійчина Многогрішний не латинізує своє ім'я, залишається українцем.

Якби навіть крім кількох мініатюр Андрійчини ми не мали жодного українського ренесансного малюнка, все одно було б ясно, що ренесансний живопис існував вУкраїні.

Ми дуже мало знаємо про Андрійчину Многогрішного. Деякі етапи життя художника можна уявити з певною ймовірністю, якщо уважно роздивлятися його книжкові ілюстрації.

У ті часи заможні і освічені люди збирали для своїхбібліотек книжки, здебільшого писані на пергаменті, багато ілюст­ровані. Друковані їх не цікавили - дешеві й безбарвні.

Найвідоміша книжка, проілюстрована Андрійчиною, - так зване "Холмське Євангеліє". Саме Євангеліє датується ХШ століттям. А ілюстрації Андрійчини - це вже ХVІ століття.              

На хвильку уявімо собі, що сучасник Андрійчини, якийсь холмський книголюб придбав рукописне "Євангеліє" ХШ століття, ілюстроване, але так, як ілюстрували ЗОО років тому.

- От біда! - скаржиться він. - Надто вже ці малюнки якісь варварські. Прости господи, але здається, що намальованих тут святих схопили корчі! І які вони всі худі, виснажені!

І він замовляє Андрійчині нові ілюстрації, щоб осучаснити давню книгу. Чому саме Андрійчині? Може, художник був його земляком?

Місто Холм – сусід Любліна і Кракова. Коли король Ягайло заснував у Кракові університет, його дружина влаштувала при університеті бурсу для незаможних православних юнаків. Бурса існувала і за часів Андрійчини, він міг там навчатися. Тоді ж у Кракові при бернардинському монастирі працював скрипторій - майстерня, де виготовляли рукописні книги, що мали характерну, чисто місцеву прикмету - перенасиченість орнаментикою. Таку перенасиченість ор­наментом бачимо і в декотрих малюнках Андрійчини. Можливо, навчався він в університеті, бував у скрипторії, спілкувався з чен­цями, хоч і був православний, а вони - католики.

Віротерпимість - ознака Ренесансу. Євангеліста Луку Андрійчина намалював з католицькою тонзурою на голові... Трошки смішно, а може, зворушливо: прототипом для Луки міг послужити хтось із його приятелів-бернардинців. А може, художник товаришував з якимось ревним католиком у Львові - хто лише не бував у цьому місті, центрі гуманізму й освіти вУкраїні. Бував - не міг не бувати там і Андрійчина.

В його малюнках відчутні давньоукраїнські та ренесансні впливи. З одного боку - традиційні для України сині, червоні та золоті барви, але нова, ренесансна гармонія їхніх сполучень.

Архітектурні куліси позаду євангелістів, як і на іконах, символізують місто, згабки традиційних хітонів та гіматіїв мальовано витонченими кольоровими і золотими штрихами, як у Софії Київській. Але фігури обрамлені, як це робили венеціанські майстри, пишними тріумфальними арками. Очевидно наш земляк побував йу Венеції. Малюнки перенасичені античним декором: важкі, соковиті рослинні орнаменти наче вихлюпуються з рогів достатку, захоплюючи мало не весь аркуш.

Але на відміну від флорентійських, ці орнаменти розміщені на аркуші без жорсткої системи, трохи довільно, навіть хаотично. Вони м'які, подат­ливі, насуваються, тіснять одне одного. Так міг малювати худож­ник, в якого не вщухла емоційність, і холодні правила інтелек­ту не здолали душевної живогрепетності.

Орнаменти на мініатюрах Андрійчини утворюють навкіл тріумфальних арок вінок слави, водночас символізують Едем, -"Земний рай", а ще - нагадують розкішний східний килим.

Андрійчина воліє змалювати рай на землі, а не на небі. І хоча він зображує небо не голубим, як італійці, а золотим, іконописним, воно в порівнянні з рослинним орнаментом займає незначну площу.

Одяг на героях Андрійчини - традиційний для іконопису, але по-ренесансному просторий, це робить його персонажів кре­мезними богатирями. Як вони різняться від щуплих, безплотних зображень середньовічних святих!

Такі художники як Андрійчина мали вплив на своїх земляків. Доказ тому - "Пересопницьке Євангеліє", те саме, на якому присягають президенти України.

ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ

У ХVIстолітті польські та українські магнати змагалися один з одним, за найпишніший палац, найкоштовнішу бібліотеку, хоч і не всі полюбляли читання - куди цікаві­ші лови й веселощі!

Саме з меценатством шляхетних українських родів, т. зв. “княжат головних” (Острозьких, Вишневецьких, Четвертинських) пов’язана європеїзована йаристократизована гілка тогочасної української культури. В Україні побутувала як латинська мова (шкільна для всієї Європи), так і національна (доречі, національну ідею гаряче пропагували і в Європі тогочасні християни-протестанти).

Національна свідомість в Україні була доволі висока. Князь Вишневецький 1569 р. На сеймі в Любліні казав: “Ми, русини, є народ поштивий і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю”. Траплялося, на листи від короля польського українські князі гордовито відповідали: “Відаєт король, же-м русин, а позви мні по-польському шлет”, себто нехай король до мене , українця, пише українською.

Та й латиномовні українці (т. зв. падуанська молодь – вихованці Падуанського університету) не раз повторювали своїм італійським колегам: “Я русин і хвалюся тим”.

Православна княгиня Анастасія Заславська, власниця села Пересопниці, не пошкодувала грошей на дорогоцінну рукописну книгу "Пересопницьке Євангеліє".

15 серпня 1556 року в селищі Двірці син протопопа Василевича Михайло розпочав переклад з болгарської та переписування тексту. А завершив роботу 1561 року архімандрит Пересопницькогр монастиря Григорій.

Книга переписана пізнім уставом, літери чіткі, витончено красиві. Хоч Михайло та Григорій перекладали на мову книжну, однак зберегли чимало рис живої, народної мови.

Якщо, приміром, у тексті залишаються іноземні терміни, на берегах надаються їхні українські відповідники: спекулятор -кат, алектер - півень, сандалія - черевики, житница - клуня або стодола.

Пергамен для "Пересопницького Євангелія" виготовили розкішний, тонкий. На книгу довелося пожертувати цілу череду телят. Чорнила зробили з найстійкішого барвника. Книжка і зараз вражає свіжістю, жодна літера не поблякла, не вицвіла.

Княгиня Заславська сама знайшла і художника. Ім'я його, як довів мистецтвознавець- реставратор Лев Скоп, іконописець Федуско з міста Самбора, вельми популярний на заході України.  Він, як і Андрійчина, поєднував традиційні образи євангелістів з ренесансним італійським орнаментом. Одяг, постаті святих нагадують галицько-волинський іконопис. Середньовічна витонченість у постатях, мальованих тоненькими штришками, і водночас - обважніла рослинність на берегах мі­ніатюр. Орнаментальний бордюр широкий, барвистий, виписаний з явною насолодою і натхненням. Він відлунює венеціанською пиш­ністю і віртуозністю.

Традиційні для України сині, червоні і золоті барви і новітня гармонія їхніх сполучень справляють незабутнє вражен­ня.

На одній з мініатюр орнамент трохи колючий - далекий відгомін тернового вінця готики, яку не забували йу Венеції ХVІ століття. Інші мініатюри м'якші, багаті на кольори і від­тінки, тло пергамена вкрите блискучою, незатьмареною золотою плівкою.

Ми точно не знаємо, що саме спонукало княгиню замовити "Євангеліє"-пиха чи побожність. А от Михайло і Григорій доб­ре усвідомлювали, в ім'я чого працюють. У післямові, якою за традицією закінчували свою роботу переписувачі, читаємо: "А иже есть прекладана из языка Бльгарского на мову Роускоую. То для  ліпше вырозоумленя Люду хрстіанского Посполитого".

 

ДРУКАР КНИЖОК НЕБАЧЕНИХ

Один пам'ятник йому споруджено у Москві, другий – у Львові. На його могилі напис: "Друкарь книг пред тым невиданных". Під плитою з цим написом знайшов вічний спочин першодрукар Росії й України Іван Федоров. З того дня, коли його поховали, минуло чотири століття. Роки не зменшують, а збільшують його славу - винахідника, художника-гравера, страждальця і, перш за все, великого гуманіста. Одного з тих синів Відродження, якими й досі пишається людство.

1564 року у Москві народилася перша друкована російська книга "Апостол" Івана Федорова. Він сам сконструював машину для друку, сам зробив літери, сам проілюстрував свого первістка. На фронтисписі книжки - апостол Лука в обрамленні ренесансної тріумфальної арки.

Здавалося б, міг сподіватися на славу і шану. Але московське духівництво стало підозрювати першого друкаря в усіх гріхах:

-         Чи не єретик він?..

-         Книжки чужоземні копіює...

- У католицькому університеті вчився, у Кракові. Івану Федорову загрожував арешт і диба. Він подався до Білорусії, де проживав митрополит Київський і чимало православного люду. Затим - Львів. Тут Федоров видає першу українську друковану книжку - той самий "Апостол" з портретом того Луки під тією ж тріумфальною аркою. Але він і сам добре розумів, що перше видання трохи архаїчне. Адже вЄвропі панує Ренесанс! І новий варіант гравюри "Апостол Лука" для нового видання Федоров доручає львівському художнику Войцеху Стефановському, який використав у своїй роботі елементи галицького іконопи­су. Таке поєднання західно-ренесансних і місцевих форм нам уже знайоме: до нього вдавалися Андрійчина Многогрішний й ілюстратор "Пересопницького Євангелія"Федуско з Самбора.

У мандрах Федорова супроводжував його друг і помічник Мстиславець. Федоров не раз говорив йому: "Я хочу друкувати недорогі книжки для люду посполитого. Багато книжок. Але для цього потрібні кошти. І незалежність..."

Серед львівських ремісників у першодрукаря було багато не­доброзичливців. І коли князь Костянтин Острозький-молодший запросив Федорова працювати в його маєтку, той погодився. Князь був меценатом і шанувальником культури і мистецтва.            

В Острозькому замку Федоров видрукував Біблію слов'ян­ською мовою, вперше у повному її обсязі. Титул цієї книги оздоб­лений ренесансною тріумфальною аркою, в яку вкомпоновано довгу  назву книги.

Князь Острозький глибоко шанував Івана Федорова, призна­чив його ігуменом місцевого монастиря. Але той прагнув переду­сім бути незалежним.

Як і його великий попередник Леонардо да Вінчі, Федоров мріяв також створювати машини, захопився ідеєю багатоствольної мортири. Зі своїм проектом він подався спершу до Стефана Баторія, а відтак і до кайзера Рудольфа П. Та ба! Проект не заціка­вив монархів. Вони хотіли бачити мортиру в дії. Та для цього у Федорова не було грошей.

У пам'яті нащадків Іван Федоров лишився друкарем книжок “ пред тым невиданных”.

Шимон Богушович  Портрет Юрія Мнішека.  1610 р.

 

ПРИСМЕРК ГУМАНІЗМУ

Світ прекрасного... Чільне місце у ньому посідають портрети художників ХV- ХVІ століть. Ось два з них, створені на нашій землі.

Краків у жаkобі. Помер Зигмунт П - останній Ягелон. Польські, литовські, українські магнати заклопотані: треба обрати нового короля. На сеймі вирішили запросити на престол іноземця, який, не знаючи місцевих мов, не втручатиметься у їхні магнатські справи.

Пощастило не одразу. Генріх Французький правив кілька місяців, та знов подався до Парижа: запрагнув примирити католиків з гугенотами. Тоді на престол запросили уславленого полковод­ця угорця Стефана Баторія.

Він вирушив до Кракова через Львів. Тут зупинився.

- Львів - діамант у Польській короні. Хочу оглянути міс­то, побесідувати з найпочеснішими його людьми... - владно мовив новий король.

Серед львів'ян, представлених королю, був і місцевий художник Войцех Стефановський, той самий, який ілюстрував "Апостол"   Івана Федорова.

- Ваша величність не відмовить мені позувати? - спитав Стефановський при зустрічі.

Його величність не відмовила.

Щойно Стефановський закінчив роботу, як до львівського живописного цеху, що об'єднував художників, посипалися замовлен­ня на копії королівського портрета. Хто прагнув прикрасити ним свою торговельну контору, а хто поповнити колекцію картин у фамільному маєтку.

Портрет зберігся до наших часів. Нині його можна побачити у Львівському історичному музеї.

Король зображений крупним планом. Одежа робить його справжнім богатирем. За модою тих часів чоловіки носили одяг на ваті або на каркасах.                                                  

На Стефані громіздкий кунтуш з великим коміром. Обличчя мужнє, навіть грубувате. Художник не вдався до лестощів. Його Стефан Баторій не красень, не елегантний кавалер, а воїн, солдат. На його обличчі - сліди виграних битв і довгих розду­мів. Очі втомлені, але спокійні. Вуста міцно стулені. Якщо король заговорить, то це будуть не пусті слова, не раптовий спалах емоцій. Він не дасть їм волі - завжди розсудливий і справедливий. Гума­ністи вважали, що саме таким і повинен бути можновладець.

На портреті немає атрибутів, які б засвідчували приналеж­ність короля до тої чи іншої віри. Адже він прийняв корону дер­жави, яка об'єднувала і католиків, і православних, і протестан­тів. Гуманісти напучували монархів: податки платять однаково всі, отже, будьте однаково справедливі до всіх, незалежно від того, яку віру вони сповідують.

Марно сподівалися магнати, що Баторій не втручатиметься у справи "Речі Посполитої двох народів". Король швидко збагнув, що не лише поляки і литовці потрібні йому для війни з Іваном Грозним. Третій народ - русини (українці і білоруси) - мають своє військо - Запорізьку Січ. І Стефан перший із польських королів офіційно визнав Січ. За його указом Україну поділили на військові округи - полки. Гетьманом над козаками став Богдан Розинський.

Портрет Стефана Баторія написаний у традиціях нідерландсько­го реалізму. Войцех Стефановський міг зустрічатися з нідерланд­ськими художниками, які в ту пору тікали від переслідувань гер­цога Альби у Польщу й  Україну.

Другий портрет належить пензлеві львівського портретиста Шимона Богушовича. Він був придворним Юрія Мнішека, батька тієї самої Марини Мнішек, яка, мріючи про корону Московської цариці спершу стала дружиною Лжедмитрія І, а після його страти -Лжедмитрія ІІ, "тушинського злодія".

Разом з дочкою Юрій Мнішек прибув до Москви. Заради висо­кого становища - ще б пак - Російська цариця! - примусив дочку змінити віру, перейти з католицтва на православ'я, визнав Гри­горія Отреп'єва "сином" Грозного. Авантюра закінчилась для всіх трагічно.

У російських мандрах Мнішеків супроводжував львівський художник Шимон Богушович. У зеніті слави, коли доля, здається, всміхалась йому, Юрій Мнішек замовляє Богушовичу свій портрет.

На портреті вловлюємо риси тіціанівського стилю - монументальність, важкуватість темнуватого колориту, самовпевненість. Всі ознаки Ренесансу. Але куди поділася ренесансна рівновага  світлих кольорів? Темні барви одягу і тла дисонують з червоною драпіровкою. А одутле обличчя на цьому тлі здається знекровле­ним. В очах закам'янів переляк, вся постать напружена, наче перед небезпекою. Як він не схожий на благородно стриманих, вольових і водночас інтелектуально розкутих героїв італійських художни­ків!

Життя руйнувало підвалини гуманізму, виявляючи хибність владолюбства, заснованого на моральній нерозбірливості...

 

А ТЕПЕР – ЩЕ ПРО ОДНУ ЖІНКУ

Султан Сулейман Пишний вважав себе володарем половини світу. І був не від того, щоб завоювати і другу. Та для дипломатів багатьох країн не було секретом, що найважливіші державні справи вирішує не султан, а його дружина Роксолана. Справжнє ім'я її - Настя Лісовська, попівна з міста Рогатина. Взята в полон татарами, потрапила до гарему Сулейманового й стала найулюбленішою дружиною. З Італії до Стамбула викликала вона архітекторів для будівництва ренесансового па­лацу Хасекі. Вслід за нею й інші вельможі почали будувати со­бі житла у новому стилі.

Венеціянець Белліні подався до Туреччини, аби намалювати гордовиту султаншу з натури. Потім сей портрет у копіях і репро­дукціях потрапляв до картинних галерей Європи. Хтось із львів­ських збирачів живопису, начитавшися, певно, дивовижних історій про потуречену землячку, замовив її портрет у тюрбані, перема­льований з гравюри. Зображена крупним планом, спокійна до само­впевненості, та жінка справляє враження людини з твердим харак­тером. Була владолюбною. Зачарований Роксоланою, султан дару­вав їй все, навіть найтяжчі гріхи. За її наказом стратив влас­ного сина - суперника дитини Роксолани. Вінценосне подружжя не вельми дбало про моральні чесноти: доба ренесансу при всій її високій естетиці хворіла на аморальність. Коли шукаєш  тільки вигід і насолод - уже не до моралі.

...Теорії гуманістів вочевидь розбігалися з практикою. Замість жити у злагоді європейці розбраталися наприкінці 16 сторіччя. Свара між католиками і протестантами спалахнула рі­заниною. Заклики гуманістів до гедоністичних радощів спровокува­ли вибух пияцтва і розпусти.

 

ОСТАННІЙ  СПЛЕСК  РЕНЕСАНСУ

Костянтин Острозький - молодший був нечуваним багатієм: київський воєвода, депутат сейму, власник багатотисячного війська. Серед його приятелів - князь Курбський (той самий, який утік від Івана Грозного), видатний полководець, політичний діяч і публіцист-, Мелетій Смотрицький - поет і вчений, першодрукар Іван Федоров.

Батько Костянтина Острозького був похований у Києві в Успенському соборі Печерської Лаври. Синові здавалося, що невеликий хрест на могилі надто скромний, не засвідчує глибокої шани до батькової пам’яті.

Київський воєвода бував у великих містах Європи і бачив пишні ренесансні монументи на могилах видатних осіб. Тому й вирішив замовити скульптурний надгробок на зразок надгробка Медічі роботи Мікельанджело.

Артіль скульпторів витесала з рожевого мармуру фігуру лица­ря - небіжчик був коронним гетьманом війська Литовського. Він лежить, спираючись на шолом, в позі античного героя, як на фронто­нах грецьких храмів. Від спокійного обличчя не віє смертю. Це стан глибокої задуми, як тоді казали, "Платонів сон”. Від Печерської Лаври доЗамкової гори, де височіла резиденція Київського воєводи, неблизький шлях. Князь, побувавши на могилі батька, повертався додому верхи. Наодинці думалось:

"Заманулося мені, щоб батьків надгробок схожий був на могилу Медічі... Медічі... Освічені монархи, меценати, шанувальники мистецтва, а живцем спалили Савонаролу... Та хіба вони одні? Родина Борджіа - кубло розбійників, жорстоких, без­соромних... А Лодовіко Моро? Теж мені гуманіст....Оспівував ра­дощі  життя,  а що з того  вийшло? Одна  розпуста... Мав  рацію наш стоїк  Оріховський-Роксолан,  коли  казав: "уникай  бенкетів з дівчатами, музикою,  будь  стриманий.  Не  бійся труднощів і  страху - цих двох  найкращих учителів  юності. Потяг до  Венери  відбирає у молоді всі інші  відчуття  зору, слуху, нюху і  смаку, забирає  почуття  сорому. Похітливий державець подібно  до  Дідони, занедбує  державні справи, пиячить,  як  Нерон. Нехтуй  грубу  силу, зневажай  багатства, жадобу до  панування, нещиру  справедливість.”                            Нещодавно князь Острозький одержав листа від Івана Вишенського, в якому той нищівно викривав розпусту гуманістів: "Іще єси м'ясоїд, куроїд, салоїд, іще єси м'ягкоспал, подушкоспал, периноспал, іще єси тілолюбитель, кровопрагнитель...”

Картав він і залишки язичества на Україні. Він вимагає від воєводи і його війська: "Пироги ияйца надгробные - отмените. Купала на Іванов день - утопите иогненные скакания отсеките..."                                                      '

Князь всміхається: "Дивні люди, ці письменники. Вишенський хоче, щоб і слідів від язичества не залишилося, а Себастьян Кленович - навпаки, оспівує наші обряди. Як гарно написав про ворожіння... Та й Київ мій уславив:

Знайте всі люди, що Київ на Чорній Русі значить стільки, скільки для всіх християн Рим стародавній колись...”

Наставав кінець ілюзіям. Замість вимріяної гуманістами віротерпимості на Україну посунула католицька експансія. Частину православних,надто освічених по-європейському, вдалося намовити на унію з папою римським. І з цим нічого не міг вдіяти навіть воєвода Київський зі своїм багатотисячним військом. Щоправда, воточенні князя були й українці –католики, cкажімо, латиномовний поет Пекалід. У панегірику Костянтинові він написав:  «Біблія світ тут побачить та й інші книжки в Острозі. Феб –Аполлон тим радіє. Що йому рідний Делос!»

Гармонійна особистість, вимріяна гуманістами, виявилася утопією.  В Європі знову заговорили про християнську мо­раль, в якій "Господь гордим противиться, смиренним же дає бла­годать". (Слова Григорія Сковороди). Надходила доба богобоязливого бароко. Очі і серця знову звернулися до Отця Небесного.
 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home