У БАЙРАЦІ ХУТІР МРІЙНИЙ

 

Петро Левченко.  Натхнення. 1910-і рр.

 

ДВОЄ ХАРКІВ’ЯН

Кажуть, що найчастіше друзями стають люди різні за вдачею. Такими були Петро Олексійович Левченко і Сергій Іванович Васильківський.

Вранішніми харківськими вулицями поспішали до гімназії двоє хлопчаків - Петро і Сергій. Щодня по дорозі зустрічалися. Обидва змалку захоплювалися малюванням, отож було їм про що поговорити. Сергій - запальний, розповідав пристрасно, розмахуючи руками, щось доводив, сперечався. Петро, навпаки, більше мовчки слухав. Боявся образити товариша різким словом. М'який, лагідний, таким Левченко залишився на все життя. Сам сором'яз­ливий, поблажливо ставився до Сергійових витівок, щиро й весело сміявся, коли Сергій малював дотепні карикатури на вчителів гімназії.

Було в Петра, крім малярства, ще одне захоплення: хотів стати піаністом. Та зламав ліву руку, невдовзі вона почала всихати. Блискуче грав правицею, але для професіонала цього було замало. Музика жила в його серці. Тож дав їй життя у своїх картинах.

Любив самотність, може тому в майбутньому у пейзажах Левченка людина не частий гість. Навіть вулицю гомінкого, велелюд­ного Парижа примудрився зобразити майже безлюдною. Найчастіше зустрічаємо на його полотнах поодинокого мандрівника, який бре­де невідомо куди, в далечінь, як не раз брів і сам художник.

А Васильківський - втілення бурхливої енергії. Полюбляв веселий гурт. Там, де був він, завжди лунав регіт, точилися гуч­ні суперечки. Одного разу вчитель малювання вирішив під час літ­ніх вакацій допомогти своїм учням трохи заробити. Поїхали на село малювати іконостас - "коностасити". Сергій Васильківсь­кий помітив біля церкви чиюсь кобилу. Не роздумуючи, "заґрун­тував" їй шкіру і так ромалював бідну конячину, що її господар, вийшовши на подвір'я, остовпів:          ,

- Мара... І від воріт не відходить - перелякано шепотів він.

Раптом загриміло, небо розпанахала блискавка.

- Господи, та це ж нечиста сила, згинь, пропади!

На щастя, пішов дощ і змив з бідної тварини живописні фан­тазії невгамовного Васильківського...

Невгамовним він був у всьому. Вмів привернути увагу до  своїх робіт. Ще у студії, де гімназистами Сергій і Петро навча­лись малювати, Васильківський здобував медаль за медаллю. А скром­ний, сором'язливий Левченко залишався непоміченим, хоч малюнки його інколи були бездоганними. Щоправда, 1873 року поталанило і йому: він одержав медаль, яка пізніше допомогла йому вступити доАкадемії мистецтв.

 

ДО ДІДА НА  ХУТІР

- Я купець, - не без гордощів говорив про себе батько Петра Левченка, хоч мав лише маленьку канатну крамничку.

Важкою працею вибивався у підприємці. Нарешті побудував собі на      околиці міста будиночок. Не простий - з колонами, хоч і дерев'яни­ми. Пишався ними, наче мармуровими. Може, саме через ці колони художник Левченко усе життя не терпів показної "красивості".

В юнацтві у Петра був свій кінь. Влітку найкраща розва­га - верхи за місто, на хутірець до діда. Як улюблених супутників брав із собою книжки Жуля Верна, Майн Ріда, Фенімора Купера. На хуторі допомагав дідові косити, рубати дрова, поратися по гос­подарству. Ходив босоніж, купався в холодній воді - гартувався.

Хутір стояв під горою, край байрака, над зеленою левадою. А далі плюскотіла річка, праворуч на горі ледь виднілися будів­лі Харкова. Ліворуч старе село. Скільки подібних сіл, хутірців, левад, вітряків побачить Левченко у майбутньому, коли роками мандруватиме по Україні. І увічнить у своїх картинах принаду призабутих місцинок, старих млинів на одне колесо, солодкий шепіт лотоків.              

Чому стільки подорожував? Почалося усе з нещасливого одруження. Сам ніколи не ганявся за заробітками, за великим достатком. Дружина його не розуміла, постійно дорікала:

- Ти бездара. Твої друзі Васильківський і Самокиш живуть, як великі пани, не знають куди гроші кидати. А ми?

От і тікав з дому, мандрував, шукаючи у тих мандрах розраду. Потім усе пішло шкереберть. Дружина так і не стала його другом, а коли Петрові Олексійовичу виповнилося сорок років, пішла від нього.

 

НА  ВСЕ  ЖИТТЯ

Коли Левченко приїздив до Києва, обов'язково бував у опері. Одного разу почув дивне меццо-сопрано молодої вродливої співачки. На афіші прочитав: Матильда Сєтова.

-         Хто вона? -запитав другого дня у знайомих.

-         Дуже талановита й дуже хороша жінка. На жаль, нещаслива. Вісімнадцятилітньою батько віддав її за багатія-негідника. Матильда швидко йому надокучила і він спробував продати свою дружину якомусь кавказькому князю.

- Продати? - не повірив Левченко.

-         Так, так. Але в співачки вистачило і гідності й харак­теру, щоб захистити себе. Чоловік не дає згоди на розлучення...

Левченко не пропускав жодної вистави, в якій співала Сєтова. Але познайомитися не наважувався. Одного разу дізнався про концерт за участю італійської артистки цирку та Сєтової. Першою виступала італійка. Антракт чомусь затягувався.

- Що сталося? - спитав Левченко у капельдинера.

- Акомпаніатор досі не з'явився.

І тоді сором'язливий художник пішов за куліси і запропо­нував свої послуги. Так вони й познайомилися. Невдовзі Матильда стала дружиною Петра Олексійовича.

Левченки переїздять з міста до міста: чоловік Матильди уперто стояв на перешкоді. А в ті часи не всім було до вподоби, що вони "не вінчані". Тікаючи від пліток і лихослів'я, вони переїздили з Харкова до Києва, з Одеси до Змієва , а там до Путивля. Як згадка про це древнє місто залишилась картина Левченка "Вулиця в Путивлі". На ній бачимо самотню фігуру перехожого, який іде, наче у безвість, повз довгий сірий паркан, за яким височать стіни старого монастиря, місця, де вгамовуються і пристрасті і веселощі.   

Паркан художник малює зеленувато-фіолетовими відтінками.Вони наче відблиски сутеніючого неба і пригаслої зелені дерев, а може, пригаслих почуттів, що ледь жевріють за монастирськими стінами.

29 червня - день народження Левченка. В один із цих днів Матильда подарувала чоловікові скриньку-етюдник з написом на срібній пластині: "Петрарці в живопису на відзнаку щасливого для мене 29 червня, Лаура".

Вона часто називала його Петраркою. А веселун Васильківсь­кий, який не раз чув це звертання, і собі серйозно промовляв:

"Петрарка Олексійовичу"...

Але все це було згодом, коли Левченку виповнилося 40 років. А до того був Петербург, Академія мистецтв, подорожі за кордон.

 

ДРУЗІ-ТОВАРИШІ

Академія мистецтв у Петербурзі. Неподалік від неї, над самою Невою, застигли два сфінкси. Ще у минулому столітті їх привезли сюди з Єгипту. Тераси біля них - улюблене місце зустрічі молоді. У 80-х роках 19 століття приходили сюди і наші харків'яни Левченко та Васильківський.

Коли їхали до Петербурга, не обійшлося без "родинних ускладнень".                

-Я все життя працював, щоб вивести своїх дітей у люди, - аж захлинався від гніву батько Левченка. А тепер мій первіс­ток, якому мав передати підприємство, хоче податися у босяки.Художник! Це ж самі п'яниці. Нема тобі мого благословення, не буде і моєї допомоги...

Петро умовляв батька, благав, змарнів і зблід, але від свого наміру їхати до Петербурга і вступити до Академії мис­тецтв не відмовився.                                                                                                                                                                                                                              

У родині Сергія Васильківського, який на той час працював у конторі свого дядька, аж гуло:

- Прокляну! - волав батько.

-  Що ти мені заяву про відставку подаєш, теж міністр. Геть з моїх очей, мерщій за роботу, не відпущу, - вторив йому дядько.

Якщо Петро тяжко переживав розлад з батьком, то Сергій не брав собі цього до серця. А дядькові, сказав:

-         От що дядечку, ви мене розрахуйте, та якнайшвидше. Інакше я такого встругну, що і мене з міста виженуть і вас. Мені цього тільки й треба, а вам?

Врешті-решт обидва юнаки опинилися в Петербурзі.

Майбутні уславлені пейзажисти вчилися у відомих живописців Михайла Клодта і Володимира Орловського. М.Клодт - передвиж­ник. Часто малював село у дусі "громадянської скорботи". Село на його картинах убоге, обідране, де ледве животіють люди. Відповідно й барви переважно сірі, пригаслі. Вплив Клодта відчуваємо у картині С.Васильківського "Після дощу". Сіре небо відбивається у такій же сірій калюжі. Грузькою, болотистою дорогою бредуть селяни, наче кинуті напризволяще.

В.Орловський - повна протилежність М.Клодту. Малював панорамні пейзажі з високим небом, з глибинною перспективою і вирізнявся надзвичайно сонячною палітрою, особливо зображую­чи українські й кримські краєвиди, його світлу заздрив сам ве­ликий І.Рєпін. Ефектні панорами Орловського звучатимуть у Ва­сильківського, надаючи і його пейзажам ефектності.

Учні, особливо з України, схвильовано слухали розповіді Володимира Орловського про знайомство з самим Тарасом Григоро­вичем Шевченком. Великий Кобзар рекомендував колись Орловсь­кого до Академі ї мистецтв.

Сергій Васильківський закінчив Академію мистецтв, а Лев­ченку не поталанило. Матеріальна скрута, хвороба  змусили його залишити Академію. Він не вмів влаштовувати свої картини, як це робив ще студентом енергійний Сергій Васильківський. І час­тенько бідував. Не мав він великих заробітків навіть коли став визнаним художником.

 

ПОШУКИ,  ЗАХОПЛЕННЯ

В час, коли Сергій Васильківський і Петро Левченко навчалися в Академії, більшість художників-пейзажистів захоп­лювалися ефектними романтичними мотивами: море, буря, гірські урвища, яких багато хто з них ніколи й не бачив. Малювали й італійське небо, лячні ущелини Кавказу. Їм здавалося, що лише таким чином можна створити образ всесвіту, аж ніяк не менше.

Петро Левченко теж якийсь час дивився на світ крізь ака­демічні окуляри. Побачивши валуни на Росі, він змальовує їх, переконаний, що створює середньо-європейський краєвид. Так народжується картина "Валуни". Щоправда, це єдиний випадок, коли Левченко малював з чужого голосу.

Мине час, і згадуючи свої колишні уподобання, художник не без іронії цитуватиме Пушкіна:

Когда-то мне казались нужны

Пустыня, волн края жемчужны.

И моря шум, и груды скал,

И гордой девы идеал.

Иные нужны мне картины,

Люблю песчаный косогор,

Перед избушкой две рябины,

Калитка, сломанный забор... 

І Левченко, і Васильківський побували в Парижі. Щоправда,  не водночас . С.Васильківський разом із М.Самокишем поїхали за кордон одразу після закінчення Академії.

Париж. Наприкінці XIX - на початку XX століття він був центром мистецького життя' всієї Європи. Може не в усіх, хто приїздив сюди, вистачало грошей на щоденні обіди. Але то дур­ниці! Натомість був Латинський квартал, Монмартр, численні май­стерні художників. У них не тільки творили: гучноголосся, супе­речки, зіткнення смаків, поглядів, уподобань.

У пейзажному живопису вирізнялися два напрямки: імпресіо­нізм, представники якого вважали за найважливіше відтворення життєвого  яскравого враження, миттєвого спа­лаху почуттів і фарб.

Не менш популярними були й картини барбізонців. Так на­зивала себе група художників, до якої входили Дюпре, Руссо, Тройон на чолі з уславленим майстром "батечком Коро”. Вони осе­лилися у невеличкому селі Барбізон і вважали, що тамтешніх краєвидів достатньо для відтворення образу їхньої рідної Фран­ції. На полотнах барбізонців бачимо величавий схід сонця, спо­кійну вранішню тишу, високе небо, широкі простори інколи оповиті легким серпанком...

І хоч як це дивно, непосидючий, сповнений іскрометних заду­мів, темпераментний Сергій Васильківський захопився творчістю тихих барбізонців. Він їздив по їхніх слідах, малював Барбізон, терпляче копіював їхні твори.

 

ПАРИЖАНИН 3  ХЕРСОНЩИНИ

Про те, що Лувр - резиденція французьких  королів, ми згадуємо, мабуть, лише читаючи "Трьох мушкетерів". Вже друге століття у Луврі міститься один з найбільших музеїв світу. Потрапляючи до Парижа, не лише митці, а й багато   хто поспішає оглянути зібрані тут шедеври. На кожному кроці в музеї можна побачити художників з невеличкими мольбертами: вони копіюють твори своїх улюбленців.

С.Васильківський і М.Самокиш також приходили до Лувра копіювати -Васильківський, зрозуміло, барбізонців, а Самокиш -баталістів. Звісно, як було заведено, розмовляли тут французькою мовою.

Одного разу біля них зупинився незнайомець і сказав по-українському: "Нумо, хлопці, кидайте роботу, ходімо борщ їсти. Все одно видно, що хохли".

Це був Іван Похитонов, український художник з Херсон­щини. Репін називав його мініатюри перлинами. Багато років прожив Лохитонов у Парижі, дружив там з Тургенєвим. У столиці Франції знали і поважали відомого російського письменника. І коли Тургенєв на одній з виставок придбав одразу сімнадцять малюнків Похитонова, на художника з далекої невідомої Херсон­щини одразу звернули увагу.

Похитонов малював свої мініатюри на невеличких дощечках червоного дерева, часом працюючи над одним пейзажем роками. Малював тонюсіньким пензликом, користуючись збільшуючою опти­кою. Постаті людей, дерева, тварини на його пейзажах вигляда­ли як коштовні емалі. Серед колекціонерів мініатюри Похитонова користувалися неймовірним успіхом.

Художник не забував батьківщини і одного разу, гостюючи вдома, поїхав до Москви. Там він познайомився з Львом Толстим і створив мініатюрний портрет великого письменника.

Потоваришував Похитонов і з Васильківським. І вони разом їздили до Барбізона, на узбережжя Середземного моря, у мальов­ничі місця Бельгії.

Повернувшисьдо  Харкова, Сергій Васильківський не поривав з Парижем. Паризький Салон запропонував йому виставляти­ся без проходження журі, що було для художників великою честю.

 

ТРЕМТЛИВІ ВОГНИКИ  ДАЛЕКИХ  ХУТОРЦІВ

А Левченко? Що робить він у цей час? Петро Олексійович шукає собі притулок в українській глу­хомані. Коли почалися його мандри, він і сам не уявляв, що  чекає на нього. Шукав розради, а знайшов своє покликання. Може, тому, що зазнав гіркоти й душевного болю, полюбив скромні куточки, де живуть тихі бідні люди, серед яких можна зігрі­тися теплом чистих сердець. Як у вірші К.Галчинського:

... можна зігрітися трошки,

Негоду, дощ перебути,

Не говорити нічого,

І не тікати нікуди...

Художник не ідеалізує життя селян, перші його пейзажі- суцільний мінор. У країні, де нещодавно жили Шевченко і Достоєвський, важко було зоставатись оптимістом.

Одне з кращих полотен Левченка, мальоване ще до подорожі за кордон, - картина "Глухомань".

Вечоріє. По мокрому снігу, повз скособочені мазанки чвалає конячина. Тужливо згасаючий обрій, безсилий боротися з темрявою, яка насувається на село. Хати стоять на крутосхилі, здається, вони от-от впадуть, і сніг, який вкриває стріхи, вкриє, засип­ле все, що тут є живого.

Подібний настрій і на інших картинах, зокрема "Вечір. Сльота". Колорит теж безнадійний, сумний. Блакить на білому тлі, чорні дерева, посірілі стіни хатинок...

Ці полотна типові для передвижників, до яких належав і Петро Левченко. Вони також передають і його тодішній душевний стан.

Спливає час,і художник все частіше помічає не лише сірий колір скорботи. Йому відкривається і краса пишної багатобарвної української природи, краса, серед якої живуть люди, всотуючи не тільки смуток, але й радість буття. Сонце і смуток. Якийсь час художник був співцем сонячного смутку. Він не відмовився від постатей самотніх перехожих, він малював їх усе життя. Але на його полотнах все частіше бачимо ясні сонячні пейзажі.

Змінюються погляди Петра Олексійовича на життя, на мистец­тво. Він починає шукати яскраві барви, нуждені сіренькі кольори поступаються сонячній палітрі. Перехід цей певною мірою по­легшився, коли Левченко знайомиться з творами французьких ім­пресіоністів, з полотнами Ренуара, Сіслея, Моне, Піссаро.

 

ЩЕ ОДНЕ НЕСПОДІВАНЕ  ЗАХОПЛЕННЯ

У 90-х роках роботи Петра Левченка потрапляють на виставки передвижників, і там звернув  на них увагу петербурзький меценат барон Штігліц. Він запропонував художникові тисячу карбованців для подорожі за кордон. Так Левченко несподівано потрапляє до Франції та Італії.

У Парижі Петро Олексійович, як і Сергій Васильківський, в захопленні від мініатюр Похитонова. І роботи Левченка сподобалися художникові. Та Левченко не зажив у Парижі того успіху, яким життя щедро  обдарувало його друзів - Похитонова та Васильківського. Але коли уважно придивитися до пейзажів цих трьох митців пізнішого періоду, то в роботах Похитонова і Ва­сильківського можна помітити, що Левченко зачаровував й їх.

І ще одне: якщо темпераментний Васильківський захопився тихою і лагідною манерою барбізонців, то тихого й скромного Левченка полонили яскраві фарби і сміливий мазок французьких імпресіоністів. Відблиск того сонячного проміння, яким зігріті їхні полотна, інколи промайне на картинах Левченка вже після повернення з закордонної подорожі додому.

Не одразу відходить Левченко у своїй творчості від мінор­них настроїв. Про це свідчіть і картина, навіяна перебуванням у Франції. Це не опромінений яскравими лампіонами Монмартр, не величні стіни Собору паризької Богоматері, не пишнота парків Версалю, яка так зачарувала Олександра Бенуа. Вулиця, яка привернула увагу художника ("Вулиця в Парижі") - лискуча, омита дощем, осушена свіженьким вітерцем. Вітер зірвав плакат з афішної тумби. Паризьке благополуччя також не завжди далеке від запустіння й негоди, ніби підказує нам художник, у цій вулиці є щось невловиме журне. Чи то згадка про сльоту на да­лекій батьківщині?

Отже, і за кордоном Левченка не полишають ті настрої, якими він жив удома. Зміни в його поглядах, в його палітрі не можна пояснити лише впливом імпресіоністів. Їхнє джерело не Франція, а Україна.

 

НА ОСОННІ 

Петро Олексійович не був балакучим. Та якби проголосив своє кредо художника, воно прозвучало б, мабуть, так: "Мають рацію мої друзі передвижники. - Селянське життя нужденне. Але чомусь картини, у яких змальовано лише гіркоту селянської долі, хвилюють, починаючи ще з минулого XIX століття, чуйну до чужої біди інтелігенцію. А самі селяни? Вони бачать навкруг себе не тільки сірі барви. Вони прагнуть красивого, яскравого. Хіба їм недоступна пишнота українського літа? Якими чудесними, барвистими візерунками розмальовані миски та куман­ці на Україні. А яке буяння невгамовної фантазії у гаптуванні, на сорочках, рушниках, які кольори на плахтах! Селянин прикрашає свою домівку не нашими, сповненими скорботи картинами, а строкатим, веселим лубком...''

Картини Левченко свідчать, що художник прагне краси. Куряче пір'ячко, що лежить на подвір'ї, здається йому перламутро­вою черепашкою, солома виблискує чистим золотом. Художник відтворював у своїх невеличких картинах все те прек­расне, що бачив навкруг себе. Розлитим над землею золотом здаються нам жовті плями вигорілих на осонні кущів. А по­гляньте на "Краєвид Харківщини" або "Вигін край села". Сонце панує над хатиною ("Стара завалюха"), і вона полум'яніє золотом. Весело біліють навіть старі віконні рами. За ними своє життя, свої мрії. А на стінах - блакитні тіні, мов шматочки неба. Хат­ки то жовто-гарячі, розпашілі від спекотного полудня, то блакитно-малахитові в затінку.

3-поміж багатьох художників Петро Левченко найтепліший і найдзвінкіший своїми барвами. Почавши як передвижник, він оби­рає не журбу, а святковість. Святковість природи, усього життя, навіть тоді, коли це нелегке життя людей з далекої глухомані. Не випадкової одній із своїх картин художник дає узагальнюю­чу назву "На Україні". Як і на інших полотнах бачимо тут хату під солом'яної стріхою, стіни повітки підмальвані червоною вох­рою, відливає  золотом солома стріхи, золотяться і пісок стежки, й випалена сонцем трава. В мерехтливому барвистому тумані га­рячого повітря –постать дівчини з коромислом. Мініатюрна, як і вся картина, вона оповита кольоровим серпанком, який і ро­бить її буденне вбрання справжнім самоцвітом.

Густе зело дерев, кущів, трави на картинах Петра Левчен­ка перегукується з Гоголівським: "Все густо заросло розлогими вишнями, бузиною, лопухом, що просунув аж на самий верх свої високі стовбури з чіпкими рожевими шишками. Хміль укривав, немов сіткою, верховіття усього цього строкатого зборища дерев та кущів”...

Картина "Водяний млин" та "Подвір'ячко" - наче ілюстрації до наведеного опису-пейзажу.

Та це літні картини. Але й для зимового пейзажу худож­ник знаходить багаті барви. Паморозь у нього сяє відтінками від синюватих до рожевуватих, відлига - ціла кольорова гама. На картині "Засніжені оселі" хатки, коли дивитись на них зго­ри, вкриті снігом, наче теплими шапками.

 

БАРБІЗОНЕЦЬ 3 ЗАПОРІЗЬКИМ  ТЕМПЕРАМЕНТОМ

Сергій  Васильківський.  Козаки в степу. 1901

Сергій Васильківський залишив нащадкам майже тисячі картин, ескізів, замальовок. "Вільний козак", як жартома називав він себе, Васильківський не був одружений. Подейкували, що причина в нещасливому першому коханні. Він покохав, а вона ні. І на все життя залишився вірним цьому почуттю. Але друзі Сергія Івановича жартували:

-Де вже Сергієві знайти час справити весілля. Навіть родинне щастя промалював.

За кордоном Васильківський створив тонкі й тендітні пейзажі: "Ранок у Барбізоні", "Село Лютерна Бретань", "Рання весна. Франція". Його картина "Череда. Околиця села" повторює мотив барбізонця Тройона, в картинах якого знайшло своє відображення характерне для барбізонців панорамне бачення простору, високе небо, серпанок "батечка Коро". Все це бачимо й у багатьох українських пейзажах Сергія Васильківського. Навіть на картині "Козача левада". Сюжет, здається, суто український, а манера виконання – “офранцужена”.

Та є у Васильківського чимало пейзажів, таких як "Опішня. На Полтавщині", “Воронець у цвіту", в яких художник всім серцем відчув тихе життя української глибинки. Вони - наче тиха сповідь, за духом дуже близькі до пейзажів Левченка.

Глядач бачить грузький полтавський чорнозем, покривлені плоти, хати, що, здається, сповзають у байрак, чіпляючись за похилий косогір. Ці пейзажі, хоч і позбавлені барбізонської елегантності, такі неповторні, писані впевненою рукою майстра.  

Не маючи сім'ї, компанійській Сергій Іванович мав багато друзів. Він приятелював з відомим вченим, істориком, археоло­гом, етнографом Дмитром Івановичем Яворницьким: саме під впли­вом Яворницького художник створює велику серію картин на історич­ну та етнографічну теми. Це насамперед "Запорожець на посту", "У запорозькому степу", "Сутичка запорожців з татарами" та інші. Щоправда, Рєпін дорікав Васильківському, що постаті козаків статичні, позбавлені внутрішнього життя.        

На початку 1900-х років архітектор Василь Кричевський зво­дить новий будинок Полтавського земства і запрошує Сергія Іва­новича взяти участь в оздобленні залу засідань. Художник знову малює давнину: "Козак Голота", "Вибори полковника Мартина Пуш­каря", "Чумацький Ромоданівський шлях" - три великі панно.

У панно “Ромоданівський шлях" – високе-високе небо з ніж­ними прозорими хмаринками, які Васильківський малював так, як ніхто з його сучасників. М'які, майже ніжні силуети дерев. Попри всі українські прикмети, в цих картинах відчувається вплив барбізонців в делікатній колористиці, пронизаній сер­панком м'якій розтушованості і димчастій трепетності дерев, що стоять обабіч шляху, наче благословляючи і кличучи чумаків у далекую путь.

Гуртом працювати веселіше, особливо коли співавтори такі яскраві натури, як Васильківський, Самокиш, Яворницький. Утрьох вони створюють альбом "З української старовини". Малювали зро­зуміло художники, а текст написав Яворницький.

Коли складали угоду, видавець, людина практична, застеріг:

- Хочу вписати в угоду, що коли ви продасте іншому видавцеві право опублікувати наші малюнки, маєте сплатити мені двадцять тисяч карбованців неустойки.

- Та краще вже два мільйони, - весело відповів Сергій Васильківський.

- Не розумію, ви жартуєте? - розгублено мовив видавець.

- Та ні, цілком серйозно. Ні двадцяти тисяч, ані двох мільйонів у нас однаково немає. А мільйони, знаєте, воно якось солідніше...

 

ОБРАЗ КОХАНОЇ

Ранок. Петро Олексійович ніколи не візьме пензля до рук, поки не поголиться, не підстриже рудувату "чехівську" борідку. А щоб краще працювалося, підійде до рояля, візьме кілька улюбле­них Шопенівських акордів. Частіше до рояля сідає Матильда, по­грає йому, поспіває.

Хто хоч раз бачив у музеї роботи Петра Левченка, той неодмінно завітає сюди ще не раз, щоб відчути їхнє сердечне тепло. У 1960-х роках до Києва майже щороку, долаючи десятки тисяч кі­лометрів, приїздила американська поетеса, уродженка України На­таля Вендель. Приїздила, щоб ще і ще раз помилуватися роботами Левченка. Як на прощу. Особливо полюбляла його інтер'єри з портретами Матильди.

Їх чимало: “Матильда в рожевому", "Натхнення", "Матильда біля рояля", "За книжкою при рожевій лампі", "У садку, за столом".

Ось дружина музикує. В кімнаті висвітлено лише невелич­кий куточок. Ця тендітна мініатюра - справжній шедевр живопису. В картині "Світ лампи' під рожевим абажуром теж освітлено лише частину інтер'єру, все інше потонуло в сутінках. Тим переконли­віше враження спокою, родинного щастя. А картина "За читанням листа” сповнена нічим не затьмареним світлом, радістю. А скіль­ки скромного й тихого щастя у постаті жінки, яка читає листа...

Ось безлюдний інтер'єр. Відсунута фіранка, - хтось до­піру виглядав у вікно. Відсунуте й крісло, - хтось сидів у ньому і вийшов, може, лише на хвильку.               

Цей інтимний світ сповнений прикметами тонкої духовності, вишуканого смаку. На стінах невеличкі, гарно оправлені етюди, на столі на веранді зі смаком укладений букет квітів, що так пасує до жовто-зеленого кольору листя дерев, які видно крізь вікно. А скільки спокою у постаті людини, котра сидить неподалік, на лавочці. Перспектива досягається не лише композицією малюнка, а й кольором у глибині, набагато блідішим за барви букета і лампи на веранді на столі.

Окремі деталі малюнка "Інтер'єр з роялем" – настільна лампа, рояль, дзеркало у чудовій оправі-тремтливо мигтять в напівтемній кімнаті.

"Інтер”єр з роялем" виконано у стриманій тональності: чорнота меблів і білизна світла за вікном, картина міниться нескінченними переходами сріблястих тонів у оксамитово-темні, золотисто-рожевих - у зеленкувато-вохристі, холодно-блакитних - у тепложовтуваті. Світло, що пробивається крізь прозорі фіранки, сріблястою плямою лягає на блискучу підлогу, на дзеркало, а від нього відбивається й на роялі.

Чи були до Левченка відомі майстри інтер'єрів? Небагато. І серед них передусім слід назвати німця Менцеля у XIX столітті і голландця Вермеєра Дельфтського (ХVIIстоліття). У "хатніх" картинах останнього також відчувається дихання вели­кого світу за вікном, частиною якого є і невеличкий кімнатний затишок.

Але існує також істотна різниця між інтер'єрами Левченка і його попередника з далекого ХУП століття. Інтер'єри Вермеєра Дельфтського - аристократичні салони, а в Петра Левченка бачимо скромне помешкання звичайних людей. Вермеєр тягнеться до фран­цузького урочистого класицизму, а Левченко зумів поєднати най­кращі ідеали передвижників з непретензійним імпресіонізмом. Мабуть, найяскравіше це помітно в інтер'єрі "За самоваром". На ньо­му зображено жіночу постать, але це не Матильда, а хатня служни­ця. Фіолетова надвечірня сутінь. Кухня. Біля самовара, освітле­ного згасаючим сонячним промінням, наче у напівзабутті, сидить дівчина. Склавши руки, вона відпочиває, може уперше за цілий біготливий день...

Про образи згадні,

Заснуліу грудях навіки,

Мріять, мріять,

Вдивляючись в сутінь.                    (М.Семенко).

 

ВИЗНАННЯ

Петро Левченко ніколи не ганявся за славою. Часом здава­лося, що він свідомо уникає галасливого успіху. Визнання само прийшло до нього. Особливо багато шанувальників творчості худож­ника з'явилося на початку нашого століття. Його роботи експонувалися в Москві у відомій на той час галереї Лемерсьє. Його хва­лили на сторінках петербурзького журналу "Аполлон". Невеличкі живописні поезії Левченка, - як інакше назвати їх? - охоче виставляв у своєму "Салоні"  Володимир Іздебський. А він виставляв найталановитіших, найновітніших митців. І поряд з малюнками Георгія Нарбута та Олександри Екстер засяяли сонячні пейзажі Левченка. Його визнавали представники різних напрямків у мистецтві. Одного разу подружжя Левченків приїхало до Одеси. Зупинилися в готелі. Наступного дня вранці хтось постукав у двері. На порозі стояв незнайомець. Ввічливо вклонившись, він відрекомендувався:

- Киріак Костанді. Я прийшов висловити вам своє щире за­хоплення й повагу.                                          

Костанді - проводир одеських митців. Друг Крамського і Репіна, оборонець малих світу сього. Яка людяна  його "Рання весна": гріється на лавочці старе подружжя. Так небагато їм треба - бути разом і трішечки сонця. Чи не про таких мовлено:

У світі я ніхто. А ти?

Ти теж ніхто, мабуть.

Отож давай помовчмо

вдвох.              

А то нас проженуть.

Цей одесит близький йому, Левченкові, по духу. Виставля­тися з ним згоден, з ним та його колегами з "Товариства південно-руських художників''.                          

Ще 1899 року було засновано "Київське товариство худож­ників". З успіхом виставлявся тут і Петро Левченко. В ті роки вони з дружиною частенько затримувалися в Києві. Заприятелювали з колишнім учителем Петра Левченка Володимиром Донатовичем Орлов­ським, який повернувся з Петербурга на Україну, та його зятем - відомим художником Миколою Пимоненком.

Левченко з дружиною оселилися на Великій Житомирській ву­лиці, неподалік Софійського собору. У вільний час любили посидіти  у скверику, що зеленів побіля його білих стін. Саме тут на­родився і задум картини "Софія": маленький задвірок біля велич­ної стародавньої споруди. Золоті бані - і непримітне прозаїчне жит­тя в тіні історії.

1915 роком датована картина "Сквер  біля Золотих Воріт". Барвистість, кольорове і тональне багатство цього малюнка, мере­живо та тендітна його графічність бездоганні. Це час злету май­стерності талановитого художника.

У мистецтві пожвавлення. Молода генерація митців перейма­ється молодечим духом оновлення живопису. З повагою ставляться до Петра Левченка його молоді шанувальники - художники  О.Мурашко, А.Маневич, М.Бурачек. Пізніше, коли Левченка не стало, один із найталановитіших імпресіоністів Києва Микола Бурачек напише: "Щоб доповнити історію змагань українських художників у напряму створення новітньої фізіономії нашого мистецтва, я згадую такого прекрасного пейзажиста, як покійний Левченко. Особливо гар­ні його роботи припадають  на останні роки його життя. Художник покинув трохи манеру попередніх своїх праць, став колоритнішим та елегантнішим".

 

ДРУГЕ  НАРОДЖЕННЯ

Це сталося у середині нелегких 1930-х років. Жив тоді у Харкові робітфаківець Микола Безхутрий. Більшість його товаришів збиралася перебудовувати всесвіт, не менше. Микола прагнув лише одного: стати мистецтвознавцем. Ще студентом був добрим знавцем живопису. Грошей у Миколи майже ніколи не було. Проте він частенько бував у антикварних крамницях. І хоч там знали, що він нічого не купує, зустрічали приязно: міг дати слуш­ну пораду.

Одного разу Микола, як завше, забіг до улюбленої крамнички. Сивокоса жінка з сумним виснаженим обличчям принесла на продаж невеличкі картини. Глянувши на них, Микола мало не остовпів. То були дивовижні речі. Антиквар запропонував за них копійки.

- Та я ж за такі гроші нічого не куплю. Мені треба хоч трохи борошна і сахарину,- забідкалася жінка.

 -Надто вони маленькі, ваші картини, як хочете, - байду­же знизав плечима антиквар.

Тут Безхутрий не витримав, майже закричав.

- Що ви мелете! Бач, маленькі! Та їм же ціни нема! Гляньте, яким благородним настроєм пройняті вони. Художник наче нагадує нам про щось таке, чого забувати не можна. Яка просвіт­лена сумовитість...

І раптом, глянувши на жінку, замовк: вона тихо плакала, не соромлячись сліз.

- Пробачте, - кинувся до неї Микола. -Хто ви? Хто малював ці прекрасні пейзажі? 

Жінка стиха відповіла:

- Ще небагато років минуло, як його нема, а вже всіма забутий... Я - вдова Петра Левченка.

А за кілька днів до скромного помешкання Матильди Йосипів­ни Безхутрий привів Павла Тичину, Миколу Бажана, Леоніда Первомайського. Невдовзі частими гостями в її оселі стали Петро Панч, Іван Мар'яненко, Семен Скляренко. Роботи Левченка незабаром по­сіли почесне місце в їхніх колекціях. Забутого художника згадали, про нього заговорили. Загальне захоплення його творчістю висловив Павло Тичина:

-         Це ж музика фарб, сонети любові до природи!

Так почалося друге народження художника.

 

ПОРУЧ НАЗАВЖДИ

Спливали роки. Дружба двох харьків'ян, Левченка та Васильківського тривала. Вони не знали заздрощів, суперництва. Постарівши, з такою ж теплотою ставилися один до одного.

-         У Сергія астма. Йому все гіршє й гірше, а він знай одне, малює. І весь час дихає фарбами, - непокоївся Левченко.

- Не довподоби мені Петрові рум'янці. Адже здавна хво­ріє на легені, - казав Васильківський друзям.

Зустрічаючись, все частіше згадували минуле. Зимові про­вулки Харкова, якими поспішали до гімназії, сфінксів біля Ака­демії мистецтв, гомінкі вулиці й бульвари Парижа. А ще частіше пригадувались тремтливі вогники забутих хутірців, які обом осві­тили їхній життєвий шлях.

Обидва померли в Харкові 1917 року, залишивши нащадкам, як дорогоцінну спадщину, свої творіння. Їхні картини завжди по­руч - у музеях і картинних галереях.