Вхід для користувачів
 




19 квітня 2016

Ірина МЕЛЕШКІНА Лейзер Калманович – видатний актор єврейського театру в Україні

Єврейський театр багатий був на яскраві таланти та непересічні особистості. Серед таких – заслужений артист УРСР Лейзер (Лазар) Калманович (1883 – 1946) –  неперевершений виконавець комедійних та характерних ролей, актор великого темпераменту. Більшу половину життя Калманович працював у Києві, був актором театру «Кунст Вінкл» та Київського «ГОСЕТу», де створив цілу галерею яскравих національних характерів.

Лейзер Калманович народився 1883-го року в повітовому місті Козельці на півдні Чернігівської губернії, де мешкав до 15-ти років. За свідченням Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, наприкінці ХІХ ст. на п’ять з половиною тисяч мешканців Козельця припадало п’ять церков та дві синагоги. При одній з них кантором служив Мойше Калманович, батько майбутнього актора. До синагогального хору він залучив і свого сина Лейзера, який проявляв музичні здібності та мав сильний красивий голос. В єврейському театрі було своєрідною традицією, що співаки з хору у синагозі спочатку ставали театральними хористами, а згодом – і драматичними акторами. Саме таким і був шлях Калмановича на театральний кін.

Отримавши, як писав актор у автобіографії, домашню освіту, Лейзер 1898-го року їде до Києва і вступає до Київського Музичного училища. Місцевий генерал-губернатор Михаїл Драгомиров відзначав: «В Музичному училищі Київського відділення Імператорського Російського Музичного Товариства <…>, напідставі порядку, встановленого моїми попередниками, допускаються до прийому іногородні євреї з особливого щораз дозволу генерал-губернатора <…>, за клопотаннями Дирекції училища, в тих випадках, коли євреї ці, по попередньому випробуванні їх, будуть визнані такими, що мають музичні обдарування, та з тією неодмінною умовою, щоб вони проживали в Києві одні, без членів родин». Натомість в мистецьких учбових закладах Києва (Музичному та Художньому училищах) не вводилося п’ятивідсоткове обмеження  на навчання студентів-євреїв.

У Музичному училищі Лейзер Калманович провчився два роки і отримав ґрунтовну освіту. А 1900-го, насамому початку нового століття, 17-річний юнак вступає хористом до єврейської драматичної трупи Аврама Камінського. Трупа Камінського організована 1893-го р. і була одним з провідних мандрівних єврейських театральних колективів, що працювали на території «межі осілості»[1]. Дружиною керівника трупи та її прем’єршею була Есфір (Естер-Рохл) Камінська – видатна актриса єврейського театру, яку критика з повагою називала «єврейською Дузе».

В сезоні 1900-01 рр. проходили успішні гастролі трупи Камінського під Києвом, «на Слобідці в театрі «Венеція». Принагідно зазначу, що хоча Київ територіально і знаходився у «межі осілості», проте юридично був виключений з неї.Тому умісті селитися особам іудейського віросповідання дозволялося обмежено та дуже регламентовано.Єврейські театральні колективи «кружляли» навколо Києва, який був надзвичайно привабливим для антрепренерів з огляду на потенційного міського глядача – єврейських купців і підприємців. Трупа Камінського для виступів також зняла приміщення у пригороді, але дивитися вистави приходило усе єврейське населення Києва, зокрема – Лейзер Калманович. Спектаклі за участю легендарної Естер-Рохл Камінської справили на обдарованого юнака таке враження, що він вирішує присвятити своє життя національному театру. Він робить рішучий крок – вступає до трупи хористом. Подальше життя показало, що це емоційне юнацьке рішення остаточно і назавжди визначило долю Лейзера Калмановича.

З 1901 по 1906 рік Калманович служить в трупі Камінського. В цей період колектив мандрує територією Україні і Польщі, Білорусі та півдня Росії. Тогочасний репертуар трупи складається переважно з історичних оперет засновника єврейського театру Аврвма Гольдфадена. Вокальні здібності та акторський хист, що незабаром проявився у Лейзера Калмановича, сприяли значному успіху молодого виконавця у провідних ролях основного репертуару.

 1906 – 1910 рр. Калманович працює у трупі М. Л. Генфера. У цей період здійснюються успішні спроби кращих їдишистських театральних колективів грати у великих містах України, зокрема в Одесі та Києві, і відтоді єврейський театр стає невід’ємною частиною міської культури. Протягом наступних років Лейзер Калманович виступає у єврейських трупах Рудольфа (Ровн-Лейба) Заславського у Мінську, Переця Гіршбейна у Варшаві, Раделя в Одесі, Браславського. А 1918-го р. вступає у Полтаві в єврейський театр, організований «Культур-Лігою».

Там же в Полтаві 1919-го року видатний єврейський актор і режисер Рудольф Заславський заснував театр «Кунст Вінкл» («Куточок мистецтв»), до якого 1920 переходить Лазар Калманович з дружиною Розалією. Новостворений театр гастролював Україною, доки 1922 року не осів у Києві, ставши першим стаціонарним єврейським театром.

Театр, який працював на засадах жанрово-побутової школи, носив ім’я засновника єврейського театру Аврама Гольдфадена. Його репертуар загалом був спрямований на єврейську класичну драматургію, на продовження національних традицій. Форма існування театру також була цілком традиційною – так званий колектив «на марках» (тобто на відсотках). У «Кунст Вінклі» склалася сильна акторська трупа, але художнього керівника після від′їзду Р. Заславського не було. Фінансове і творче управління театром вів здібний адміністратор Анатолій (Тев’є) Люксембург, про якого в Києві говорили, що він завжди вміє заповнити глядацьку залу публікою.

З театром співробітничали відомі режисери Аксель Лундін, Семдор (Семен Дорошенко, Шимен Гольдштейн), Григорій Воловик, подружжя режисерів Олексій Смирнов та Олександра Смирнова-Іскандер, Володимир Вільнер та інші. Провідними акторами трупи, окрімЛазаря Калмановича, були Софія Ейдельман, Лазар Абелєв, Дмитро Жаботинський, Вольф Шайкевич, Емануїл Динор. Кращою актрисою театру по праву вважали Лію Бугову, яка перейшла з трупи Ліберта і Ракітіна.

На початку 1920-х рр. режисер Аксель Лундін здійснив на сцені «Кунст Вінкла» декілька постановок, проте програми і рецензії, що збереглися, дозволяють достеменно говорити принаймні про одну – виставу «Дер Дибук» 1922-го р. за всесвітньо відомою п’єсою Семена Ан-ского.Автор розповідає містичну історію про двох молодих закоханих, яким судилося з’єднатися тільки після смерті. Дуже помічною для реконструкції однієї з кращих вистав єврейського театру у тогочасному Києві є рецензія відомого київського театрознавця Хаїма Токаря. Якщо не зосереджуватися на актуальному на той час викривальному пафосі та прагненні руйнації «старого світу, що віджив своє», за текстом рецензії можна відтворити образ спектаклю.

«Загалом цю постановку слід визнати значним досягненням талановитого режисера Лундіна. <…> Як же впоралася трупа зі своїм завданням? Ансамбль та зіграність – найповніші, а деякі виконавці – неперевершені. Проте перш за все необхідно знати, що в особі цієї трупи ми маємо справу з групою акторів старої школи, чи, вірніше, без жодної школи, яка відсутня була для єврейських акторів до революції. Тим більше виконана робота цієї трупи заслуговує на всіляке схвалення. Більше того, ця вистава довела, що в трупі є справжнє талановите ядро (Шейнберг, Калманович, Гутгерц та Фрідман), якому тільки бракувало хорошого режисера. Лундін – вартісна знахідка для цього театру, що доведено цим спектаклем. Трупа під його керівництвом ніби переродилася».

Рецензент аналізує як виконавський ансамбль в цілому, так і окремі акторські роботи. «[Лундін] не ідеалізує середовище святенників. Типи старого світу <…> окреслені режисером найбільш опукло.  Калманович у ролі батька Лії – Сендера дає образний тип забобонного й брутального багатія. Але артисту слід було б дещо пом’якшити свій голос, особливо у третьому акті, на суді, де технічно роль у нього вироблена вельми добре».

На сцені «Кунст Вінкла» Лазар Калманович також пробує свої сили в режисурі. Приміром, для бенефісу Лії Бугової ним був поставлений спектакль «Ді вілде принцесн» за Ф. Грільпарцером, у якому бенефіціантка виконувала трагічну роль Медеї.

На жаль, в середині 1920-х рр. ситуація в театрі «Кунст Вінкл» змінилася на гірше. Це торкнулося, в першу чергу, репертуарної політики та стану режисури у колективі. Фінансова залежність від зборів часто змушувала Люксембурга потурати смакам публіки, раз-у-раз давати «касові» вистави, що негативно позначалося на репутації театру. Наприкінці 1920-х рр. творчий колектив «Кунст Вінкла» все частіше підпадав під їдку критику за «невитриманість репертуару», «відрив від громадськості», «низьку якість вистав» та інші подібні, реальні та приписані, недоліки.

Тим більш значимою видається подія, що відбулася в театрі у квітні 1927-го р. – провідному актору трупи Лазарю Калмановичу було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР на відзначення 25-річчя його сценічної діяльності. Присвоєння улюбленцю київської публіки звання було сприйняте не тільки як визнання особистих творчих заслуг, а як здобуток всього колективу.

Між тим 1928-го р. театр «Кунст Вінкл» було реорганізовано у пересувний. У Києві ж восени того ж року було відкрито другий в Україні державний єврейський театр – Київський «ГОСЕТ». Основу трупи новоствореного театру склали кращі акторські сили «Кунст Вінкла», а також актори, що перейшли з Харківського «ГОСЕТу» та інших театральних колективів.Лазар Калманович вступив до трупи київського «ГОСЕТу» у перші дні його створення, маючи за плечима великий сценічний досвід. Таким чином, у жовтні 1928 року розпочався новийважливий період у творчостіартиста.Перед Київським «ГОСЕТом» його організатор і художній керівник Захарій Він одразу поставивамбітнезавдання– стати їдишистським культурним центромдля єврейського населення Києва. І Лазар Калманович – актор, вихований старим єврейським театром– дуже швидко зайняв провідні позиції в театрі новому.

Популярною виставою першого сезонутеатру стала «Луфтшлессер» («Повітряні замки») за п’єсою Натана Фіделя (реж. – Володимир Вільнер), музична комедія з життя непманів. Дорікаючи театру в дрібнобуржуазності, критикасхвальновідзначила талановитих виконавців Лазаря Калмановича і Шеву Ейлішеву, «віртуозно працюючих у будь-яких виставах» і здатних прикрасити будь-який колектив.

1930 року Київський «ГОСЕТ» очолив режисер МХАТу Борис Вершилов. З приходом нового художнього керівника у театрі визначилися і нові напрямки репертуарної політики – виробничий та героїко-патріотичний.Критика негайно відзначила поворот репертуарної політики театру до сучасності.

Великий успіх у глядачів Київського «ГОСЕТу» мала постановка «Вулиця радості» Н. Зархі (реж. Б. Вершилов, худ. Л. Склютовський), яка репрезентувала жанр соціальної мелодрами. На сцені було показане життя мешканців величезного будинку по вулиці Джой-стріт на околиці Лондона, заселеного переселенцями з різних країн– шукачами кращої долі. Спектакль відзначався майстерною режисурою, цікавим сценічним оформленням, яскравими акторськими роботами.У виставі «Вулиця радості» Лазар Калманович переконливо і темпераментно зіграв роль безробітного італійця Спавенто. Подивившись влітку 1932-го р. гастрольні вистави Київського «ГОСЕТу» у Житомирі, актор Йосип Грос-Колін згадував: «Так, це була насправді трупа чудових майстрів. Це був єврейський художній театр у повному сенсі слова. <…> Реалістична манера гри, новий репертуар, нова тематика захоплювали глядача. Відмінним був спектакль «Вулиця радості». Там виділявся Калманович – о, що це був за актор!»

Серед вистав, що були найактивніше відвідувані публікою в сезоні 1937-38 рр., стала постановка п’єси «Мішпохе Овадіс» («Сім’я Овадіс») Переця Маркіша (реж. Н. Лойтер, худ. Л. Склютовський). Тема постановки була актуальною – життя євреїв у новоствореній Єврейській автономній області. Але проблеми, поставлені автором, не замикалися на далекому Біробіджані.

Безперечно, постановкою «Сім’ї Овадіс» П. Маркіша Київський «ГОСЕТ» виконував певне «соціальне замовлення».Сильними рисами постановки були чудові жанрові сцени, драматична напруга сюжету, і, безперечно, сильні акторські роботи– насамперед, образ плотогонаЗайвла Овадіса, зіграний Л. Калмановичем.

Київському глядачеві вже була відома однойменна вистава московського «ГОСЕТу», який майже щороку приїздив до Києва на гастролі й підтримував тісні творчі стосунки з українськими єврейськими театрами. У московській виставі центральну роль – Зайвла Овадіса, батька великої родини – блискуче виконував видатний Соломон Міхоелс. У київській постановці старого Зайвла грав найстаріший актор київського «ГОСЕТу» Лазар Калманович. Якщо у виконанні С. Міхоелса на перший план виходить психологічна боротьба між громадськими та родинними почуттями, то Л. Калманович більше зосереджується на внутрішньому світі свого героя, підкреслює радісне відчуття ним нового життя, сподіванняна відродження єврейського народу, добру маркішівську усмішку.

Взагалі 1930-ті рр. були позначені новим злетом акторської діяльності Лазаря Калмановича. Саме на сцені Київського «ГОСЕТу»  актор зіграв свої кращі ролі, створив найяскравішіобрази.

Саме до таких належить головна роль у виставі «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник»)за творами Шолом-Алейхема (інсценізація Е. Добрушина та Н. Ойслендера, 1938 р.). Для постановки було запрошено Льва Литвинова, режисера Мінського «ГОСЕТу»,оформив виставу Є. Кордиш. Про особливості спектаклю пише згадуваний вже театральний критик Хаїм Токар: «Цей спектакль ми бачили в нас під час гастролей московського Госету. Літературний сценарій, який іде в київському театрі, той же, що і в московському, тих же авторів – Добрушина і Ойслендера. Але спектаклі обох театрів – різні. Творчість Шолом Алейхема така багатогранна, що вона дозволяє майстрам сцени користуватися своїм індивідуальним художнім почерком.

Якщо в московському Госеті «Тев'є» трактований як патетична трагедія, то в київському театрі дана лірично-побутова драма. Якщо в московському Госеті шолом-алейхемівський текст скоротили, поступившись місцем перед органічно-музикальною тканиною спектаклю, то в київській поставі наголос зроблено на значно ширшому використанні шолом-алейхемівського слова».

Новели, що створюють цикл про Тев’є-молочника, Шолом-Алейхем писав протягом кількох десятків років. Тев’є у виконанні Л. Калмановича нібито зійшов зі сторінок шолом-алейхемівської прози. Невтомний трудівник, містечковий філософ, його не в змозі зламати ніякі життєві негаразди. Він – сутність єврейського народу, його символ. «У центрі спектаклю – заслужений артист УРСР Л. В. Калманович. Ми знаємо його як талановитого майстра, але призаємося, що такого творчого діапазону не чекали. Гадаємо, що тут, звичайно, зіграв велику роль автор. Ось що значить твір великого художнього звучання!

У талановитого артиста при ознайомленні з таким матеріалом виростають крила. Калманович-Тев'є – це кремезний дуб, коріння якого глибоко увійшло в землю. Калманович-Тев'є – це дерево, у якого широко розрослося могутнє гілля, таке ж, як і він – його чудові діти. М’яка людська доброта, теплий юмор, оптимізм людини, якої не зігнули бідування, що мов із рогу достатку сипалися на його голову – ось який Калманович-Тев'є!»

Рецензент аналізує творчий шлях актора (з поправкою на знайомий нам вже викривальний пафос): «Цей артист прожив довге життя на єврейській сцені. Він популярний, але як багато довелося цьому майстрові розмінюватися на трюки та фортелі у бездарних п’єсах, метою яких було лоскотати нерви міщан! Радянська сцена позбавила його цієї долі, вона дала широкий розмах його творчості. І Тев'є – величезне досягнення Калмановича».

Слова у фіналі: «Допоки душа тримається в тілі, їдь далі, Тев’є!» – у Лазаря Калмановича звучали оптимістично, незважаючи на те, що герой зі своєю родиною і нехитрим скарбом вигнаний з рідної Анатівки, попереду – нескінченні мандри і непевне існування. Талант актора взагалі був глибоко оптимістичним за своєю творчою  природою, а всі його герої ставали близькими та зрозумілими глядачеві.

Л. Калманович залишався єдиним виконавцем ролі Тев’є, але влітку 1939 року на гастролях у Ленінграді в актора ставсяінфаркт. Щоб не переривати виступи, на роль ввели іншого виконавця – актора і режисера Абрама Нугера. Ось як він пізніше написав у спогадах про свого старшого товариша: «Про Калмановича слід сказати, що це був актор від соків землі. Не вмів він грати впівголоса, впівсили, і завжди був щирий. Нохумце-Хане-Двойрес в «Міреле Ефрос» він грав як Б-г. А Сендер Бланк! Його Сендера Бланка розцілував би сам Шолом-Алейхем!»

Сендер Бланк – це головна роль Лазаря Калмановича в однойменній постановці сезону 1939-40 рр. (реж. А. Нугер, худ. Є. Кордиш). Інсценізацію роману Шолом-Алейхема «Сендер Бланк та його сімейка» зробив актор Київського «ГОСЕТу» М. Ойбельман, який також мав хист до літератури. А Калманович швидко відновив сили після тяжкої хвороби і знову вийшов на сцену на радість численним прихильникам свого таланту. Цього разу – в сатиричній комедії.

Багатій Сендер Бланк оголошує себе невиліковно хворим, щоб перевірити, як поведуться його рідні. І хижа «сімейка» одразу ж круками злетілася ділити спадщину, хоча Сендер помирати і не збирався. Пришкандибала навіть тітонька Добруш, старенька сестра Сендера Бланка, щоб також відтяти свій шматок спадку. Цю гострохарактерну роль майстерно, з великим гуморомграла одна з найстаріших актрис театру Софія Ейдельман, яка (як і Лазар Калманович) свого часу була партнеркою по сцені легендарної Естер-Рохл Камінської. «Є в цій п’єсі маленька, майже епізодична роль присяжної плакальщиці. Це неодмінний атрибут містечкового дореволюційного побуту. Її грає артистка Ейдельман. Грає так яскраво, показуючи таку сценічну культуру, що цю фігуру важко забути. Ми зупиняємося на цьому образі тому, що він створений одною з найкультурніших артисток дореволюційного єврейського театру».

Яскрава театральність, народний гумор, сатиричні образи – ось складові успіху постановки. І, безперечно, неперевершена гра Лазаря Калмановича. «Заслужений артист республіки Калманович показав мерзенний образ єврейського буржуа Сендера Бланка – його хамство, жадобу наживи, готовність переступити через сльози, горе, аби задовольнити свою страсть до грошей».Фотографії актора в цій ролі дають уявлення про багатство сценічних засобів і прийомів, що дозволяли передати широку амплітуду емоційних станів героя.

Маючи у своєму акторському арсеналі гротескові виражальні засоби, Лазар Калманович залюбки виконував негативні ролі. Окрім вищеописаного Сендера Бланка можна відзначити гострохарактерну роль «уламка старого світу» Гінгольда з музичної комедії «Доня» Ліпе Рєзніка – першої єврейської радянської оперети (реж. А. Нугер, худ. М. Драк, ком. С. Файнтух, 1937).

У передвоєнний період у репертуарі «ГОСЕТу» з’являється кілька веселих розважальних п’єс, ніби-то комедійними постановками театр прагне відволікти глядача від суворої реальності.Над театром збираються хмари, проте колектив,всупереч обставинам, тиску влади, живе й працює. І глядачі, які щовечора заповнювали залу, бачили талант і майстерністьулюблених акторів у повному розквіті.

Важкі рокиДругої світової війни найдосвідченіший актор Київського «ГОСЕТу» пройшов разом зі своїм театром. До середини липня, як і всі інші театри м. Києва, єврейський театр було евакуйовано. Трупа розпалася; зібрати її вдалося тільки 1942 року у м. Джамбулі (Казахстан). В цілому, географія роботи театру в цей час дуже широка – Фергана і Куйбишів, Ульянівськ і Кустанай.

У Джамбулі базою Київського «ГОСЕТу» стало приміщення Казахського театру. Дві трупи – місцева і єврейська – працювали в чергу.Були відновлені кращі довоєнні вистави «ГОСЕТу», що йшли на їдиш, показані декілька постановок п’єс сучасних авторів російською мовою. Також були підготовані концертні програми, до яких входили одноактні п’єси і музичні номери, що йшли єврейською, українською і російською мовами.Лазар Калманович знову з успіхом грав і Тев'є, і Сендера Бланка. 1944-го року театр переїхав до Коканду, а потім – до Фергани.

Того ж року, після визволення України, була проведена реевакуація Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу». Але у Києві місця єврейському театрові вже не знайшлося. Хрещатик лежав у руїнах, обидва приміщення – і старе, і недобудоване – були зруйновані. До зведення нової будівлі «ГОСЕТ» було розміщено у м. Чернівці. Сподівалися, що тимчасово, а виявилося – назавжди, до самого закриття.

Восени 1945 року колектив «ГОСЕТу» нарешті їде до Києва – не назавжди, на гастролі. На честь 20-річчя заснування І Всеукраїнського державного єврейського театру (м. Харків, 1925 р.) єдиний у повоєнній Україні «ГОСЕТ» запрошують до столиці з кращими виставами. До міста, яке тривалий час було театрові рідною домівкою, єврейські актори повертаються як гості.

В ознаменування великих заслуг театру, зокрема у роки війни, «ГОСЕТу» було присвоєне ім’я Шолом-Алейхема, класика єврейської літератури. Нагородами і грамотами були відзначені окремі актори театру.Художній керівник колективу Мойсей Гольдблат одержав звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, такого ж звання була удостоєна і Ада Сонц, акторові Дмитру Жаботинському присвоєне звання заслуженого артиста УРСР. А на звання та нагороди чекало більше п’ятнадцяти провідних творчих робітників театру! І, в результаті, на всіх них – лише три грамоти Верховної Ради. Одна з них дісталася Лазарю Калмановичу, а,між тим, вся трупа була впевнена, що в дні ювілею цього легендарного актора гідно відзначать званням народного. Не судилось...

Після гастрольної поїздки, повернувшиз разом з театром до Чернівців, Лазар Калманович певний час хворіє і поступово згасає. Пішов з життя видатний актор 8 березня 1946-го року. Похований на міському цвинтарі Чернівців. До примусового закриття Всеукраїнського «ГОСЕТу» і розгрому єврейського театру актор не дожив.

Лазар Калманович – яскравий приклад того, як у долі одного актора відбилася вся історія єврейського театру.

 

Ірина Мелешкіна,

заступник директора з наукової роботи

Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

 



[1]Межа осілості – територія компактного проживання євреїв у Російській імперії, визначена царським урядом з метою запобігання проникнення їх у великоруські губернії і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Межа осілості була одним із порушень прав людини, зокрема на вільний вибір місця проживання.

На початку XXст. межа осілостізалишалася, алебагатоєвреївуже мешкали поза нею. Проіснуваладо 1917 року.

 

ІЛЮСТРАЦІЇ  

Всі ілюстрації – з фондової колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

1.   Лейзер Калманович, 1910-ті рр.

2.   Програма вистави «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник»)

3.   Тев’є – Л. Калманович,  «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник») за Шолом-Алейхемом,1938 р.

4.   Афіша «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник»)

5.   Сендер Бланк – Л. Калманович,  «Сендер Бланк» за Шолом-Алейхемом, інсценізація М. Ойбельмана,1939-40 рр.

Режисер – А. Нугер, художник – Є. Кордиш, композитор – С. Штейнберг

6.   Сцена з вистави «Сендер Бланк» за Шолом-Алейхемом,  інсценізація М. Ойбельмана,1939-40 рр.




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home