Вхід для користувачів
 




31 березня 2016

Дмитро ГОРБАЧОВ Безжальні пародії Ієроніма Босха

Сучасник Рафаеля і Леонардо голландець Босх був їм за антипода. Він не вірив у рай на землі, обіцяний італійськими гуманістами, як ми нині зневірились у комуністичних ілюзіях. Не вірив у прийдешню ідеальну людину, зоровий образ котрої так настійливо конструювали художники Ренесансу. Такі людські вади, як злоба, хіть, садизм, недалекоглядність є невигойними на думку Босха, і притлумити їх, хоча б частково, здатен лише страх Божий.

 

Босх ( не без допомоги літературних творів інквізиторів) намацав найуразливіше місце в доктрині гуманістів – культ насолоди, психологічне наставлення на життя без страждань і труднощів. Та ще за давнини пролунало застереження стоїків: «Обминай десятою дорогою місце, де зачаїлися насолоди».  Саме в цих місцях, за Босхом, зачаївся диявол і спокушає ілюзією легкого життя. Необачні заклики гуманістів віддатися радощам буття спровокували в Європі 15-16 ст. нечуваний вибух пияцтва і  розпусти.

І художник, вбачаючи за ренесансною розкутістю, вульгарний аморалізм, береться розвінчати, висміяти і спародіювати короткозорий гедонізм тих, хто заповзявся відроджувати античний міф про Золотий вік.

На великих дошках пише він для церков передвівтарні триптихи. Одному з них історики дадуть назву «Сад земних насолод», іншому – «Віз сіна». Сотні людських фігур, мало не тисячі видів тварин і рослин – реальних і фантастичних. Професійні знання з архітектури, будівництва, історії, богословія, музики, алхімії – автор картин справжнісінький  HomoUniversalis. А ще – захоплене знання нідерландського фольклору: притч, прислів’їв, демонічних вірувань, гидких непристойностей. Мовляв, народний досвід має більше мудрості і здорового глузду, ніж Платон з Аристотелем разом узяті, ці боввани, які запаморочили голови університетським професорам-гуманістам.

РАЙ. Ліва стулка триптиху складанця «Сад земних насолод» присвячена раю, але не античному, а християнському. Едем – природа без екологічної кризи, чисті вода і повітря, надмір флори і фауни. Бог Отець не відрізняється від Бога-Сина («У Святій Трійці Трійця є одиниця»), Він створює Єву з ребра адамового. Знавець кольорової символіки, Босх розцвітив картину райським кольорами – золотистим і рожевим. Та й у раю з`явилися небезпечні зони: чорна вода – далекий натяк на Тартар. Гріх у зародковій формі вже гуляє Землею: повзуть скорпіони і гаддя; навчена бісом кішка чавить мишку. Висловлюючись по-сучасному, до комп’ютера вдерся вірус і потекла інформація, не передбачена генеральною програмою. Нагадую, що у Біблії Творець і Роздавець усіх благ шкодує за тим, що створив людський рід, перетворений, як нам відомо, Сатаною на полігон для своїх злодійств.

Маестро Ієронім згадав попередній свій твір «Віз сіна». Писав він його у стані надмірної тривоги: бісівство розповзається Землею стрімко і невпинно. Про це, жахаючи, пишуть німецькі проповідники. Згадати хоча б лячну книгу «Молот відьом». Під тиском моторошних передчуттів Рай у тому триптиху вийшов мало не інфернальним: з неба на землю летять зграїська впалих янголів, перетворюючись на жалючих комах. Де вже порятуватися від них Адаму і Єві та їхнім нащадкам? Бог ніби відійшов на далекий план.

І от зараз Босх притлумив свою підозрілість: володарем Раю  на картині виступає Бог у рожевому одязі (рожевий колір означає райську сумирність, і розлито в Едемі безтурботність і благодать).

ЖИТТЯ ЗЕМНЕ. Вражаючих розмірів (2х2 метри) центральна частина триптиху «Сад земних насолод» і досі породжує сумніви в істориків. Веремія нескінченних радощів, теплий клімат, що дозволяє товпищам народу ходити, в чому мати породила, як Адам і Єва, надмір солодких ягід, і все це золотисто-рожевеньке. Чи не повірив художник у рай на Землі, чи не перейшов до табору проповідників Золотого віку?У «Возі сіна» він був суворим і їдким висміювачем та карикатуристом. Життя, за приказкою, це віз сіна – кожен охочий вхопити як найбільше. Туляться люди до годівниці, на всіх не вистачає, от і штурхають одне одного. А декому поталанило. Вхоплять свій оберемок і несуть до хати. Гадають, підвищили свій життєвий рівень. Та невже ж?Забувши Бога, женучись за статками, опустилися. На картині наблизились до підземної чорної дірки, омерзилися, зледащіли.

На воза ж видертися пощастило най-найвдатливішим. От де ніхто не перешкоджає насолоджуватися життям: пий, гуляй, жінок не минай. Бренькає на лютні, цьому інструменті п’яниць,щасливий і не бачить, що за акомпаніатора йому впалий янгол: дудить, як у трембіту, у власний ніс. За спиною ж сластолюбця янгол - охоронитель кличе Господа: скинь полуду з очей людських. На це стражденний Ісус дає відповідь сумирним жестом: хто Господа полишив, того полишить і Господь. Тимчасом людям не має коли поглянути далі свого носа, інакше не захотілося б їм думати про збагачення: віз тягнуть простісінько до пекла бридкі гібриди, створені дияволом за законами потворності: риб`ячі голови на людських задках, псячо- і кішкоподібні  гноми… Сам нечистий займається конструюванням новоутворень, не передбачених небесною номенклатурою,наче повчає Босх. Тим самим пародіюючи схильність гуманістів до інженерії, створення нових технологій, наслідком чого була поява зброї масового знищення за доби Ренесансу, а також проекти танків, кулеметів, багатоствольних мортир, здатних, за Леонардо да Вінчі, «завдавати шкоди людям».

У новому триптиху художник вирішив не розкривати своїх поглядів, надати персонажам свободи дій, навіть «покайфувати» разом з ними і приховати знущання, попередження і небезпеки під укривалом краси і безжурності.

Теперішній погляд матиме цю композицію за луна-парк з масою атракціонів або за бал у Воланда з роману «Майстер і Маргарита», де, як відомо, дами, передавши неграм сумочки, з радісними вигуками, ластівками пірнали у підсвітлений знизу басейн з коньяком. На картині Ієроніма, здається, є все, що може уявити собі знуджена фантазія чоловіка -  любовні ігри і перекидання, купання і водіння кола, повітряні польоти, ковзання по воді, а також насолоджування пізнанням, як колективним, так і усамітненим. Таке солодке життя через сто років після Босха дотепно викриє Шекспір: «Натовп нероб і зграя шльондр».

Художник відмовився від суворого засудження. Він встигне ще це зробити у третій частині вівтарного образу, безжально скинувши своїх героїв до пекельної тортурні Вельзевула. А тепер йому потрібно втовкмачити глядачеві-прихожанину церкви, якими підступними звабами нечистий перетворює людей на свою клієнтуру, пропонуючи гру у вседозволеність, гру з подвійним дном: рай, пропонований Сатаною, виявиться передпокоєм пекла. Ось колективно смокче ягоду-полуничку гурток смакош. «полунички захотіли» - насміхається Босх. Але задоволення буде миттєвим, а муки довічними: земляна ягода на тому світі перетвориться на знаряддя тортур, і насіння її наїжачиться жалючими голками.

А як приємно водити коло, зручненько вмостившись оголеними тілами на м`яких пумах, левах, пантерах. Щоправда, хтось необачно загнуздав свиню, а на ній в aкурат заїдеш туди, де козам роги правлять. Насолода – штука фізіологічна. Того, що лякало середньовічних монахів – сверблячкитомління і розмноження – найновіша етика не соромиться. Адаміти, наприклад, називають себе «гоміне інтелігенте», у своїх клубах влаштовують оргії, кажучи, що вони силою розуму побороли гріх, і величають себе «Адамом до гріхопадіння». Адаміти Брюгге уславились тим, що голяка виходили на вулиці, вербуючи в такий спосіб адептів. Одне лишень втішає, що прості, неінтелігентні люди не мають сором за категорію застарілу і під час зустрічей лупцюють «нових», щоб не кортіло.

(Нагадаю, що згодом так само вороже зустріне простолюд безбожників вольтер`янців у Франції, а у Росії і в Україні народників і соціалістів.) З цього моменту Босх починає знущатись і застерігати. По цілій картині розкидані ягоди і плоди. Розумний християнин, пам’ятаючи історію Євиного яблука, уважно подивиться, хто ж пропонує дармове гощення, і відмовиться. Лише вкрай легковажні, себто позбавлені правдивого розуму, не бачать загрози обману: солодощами частують чорні істоти з хвостами і дзьобами, схожими на хвости (птахи і гади, ведмеді і русалки, негроїди). До райського колориту домішана чорнота – колір пекла. Іще одна загрозлива властивість введена у цю панораму; на кожному кроці розставлені гострі предмети. Колючу тему художник розробив з нечуваною віртуозністю: у псевдо райських птахів неприродно довгі дзьоби, сухим терням поросли батисфери – ці каюти для інтимних побачень. А химерні, наче казкові замки, павільйони просто нашпиговані колючками.

Окрім хвостів і колючок, переляк бере від безлічі каверн, отворів, порожнин, що ведуть до лабіринтів невідомості. З деяких, наче дим з крематорію, вилітають вісники смерті ворони. Час від часу деінде з`являється на картині сова – античний символ мудрості. Та де взятися розуму в цьому мурашникові втіх, коли більшість героїв хизуються не головами, а протилежними місцями. Замість прекрасноликих бачимо прекраснозадих. Лишень безголові можуть ловитися, наче риба на вудку, на доволі примітивний корм. Воістину, умне умне, аж дурне.

Босх раптом згадав власний сатиричний малюнок: у темряву кошика, наче до печери, лізе любитель пізнання. У темряві уявляються йому таємниці буття, котрі він береться витлумачити. Від задоволення він пускає вітри, із задка вилітає пташка, за приказкою: «На безпташші і зад соловейко». А лютніст, почувши звук, лупить того бідолаху інструментом, маючи його за конкурента з видобування нездалих звуків. Діти бігають, ловлять пташок, не здогадуючись, з якого нешляхетного матеріалу вони виникли.

Отак їм – задоликим мудрагелям, що повернулися до істини тим місцем, на яке шапка не налазить.

В «Саду земних насолод» висміяно любов гуманістів до винаходів, формул порядку у вигляді трикутників, пентаграмм (т.зв. квінкунксів), октoгонів і т.ін. На картині подібні фігури витворюються не з «чистого розуму», а з сідниць і геніталіїв. Ревнителів високих матерій художник уподібнює до мандрівних безсоромних мімів-акробатів. Одні варти інших, бо ж вклоняються Мамоні.

За Босхом, життя без християнських орієнтирів позбавлене сенсу й перспективи. Власне, перспектива скерована до пекла. Колоподібні маршрути на картині – шлях в нікуди. А чисельні сфери, напівсфери, циліндри, ці піфагорійські знаки упорядкованого Всесвіту, подібні до місць ізоляції від правдивого Бога. Ідеологічно мессір Ієронім зайняв антиренесансну позицію. Але естетика його – від епохи Відродження. Художній алгоритм є загальний для усіх сучасників. Симетрія і врівноваженість композиції, бездоганна анатомія людського тіла, емоційна стриманість персонажів, глибинні панорамні пейзажі, наукова точність зображення рослин і тварин. Таким арсеналом прийомів у той час користувався не лише Босх, але й його опоненти – Рафаель, Леонардо, Дюрер. Споріднює їх пристрасть до логічності викладу, сполученої з чіткою ідеологічністю.

Ренесансний антивідродженець – ось яка парадоксальна постать геніального голландця!

ПЕКЛО. Карати грішників було для Босха, напевне, справжньою насолодою. Тут він, здається, син доби інквізиції. Але не варто плутати мистецтво і судочинство. Наш художник тішився можливістю виявити рідкісний дар свій фантаста-карикатуриста, що примушує згадати описи Гоголя, цього знавця германської й української демонології: «Жилавим міцним корінням видавалися його притрушені землею ноги і руки. Довжелезні повіки опущені були до самої землі. Обличчя на ньому було залізне. Стояло якесь велетенське чудовисько у своєму переплутаному волоконні, наче у лісі; крізь мереживо волосся дивилися, жахаючи, два ока;  над ним трималося у повітрі щось, наче велетенський міхур з тисячами простягнутих із середини кліщів і скорпіонових жал» («Вій»)

Страшні суди і муки грішників у західноєвропейській літературі, мистецтві і фольклорі описувались детально протягом багатьох століть. Ця традиція живе, наприклад, в «Енеїді» Котляревського;

Багатим і скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород.

Які ж ізроду не женились,

А по чужим куткам живились,

Такі повішені на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

Що в світі так грішило сміло

І не боялося сих мук.

Босх невичерпний у створенні потвор і мук, що ті потвори можуть завдати. Потворністю, тією диявольською міткою, відрізняються і ті люди, що згідно прислів’я «проковтнули жабу» (попалися на гачок чортівні). Біси Босха часто жабоподібні – зелені, пухирчасті, або крабоподібні – панцирна шкіра, всипана бородавками. Серед традиційних відьом, подібних до баби Яги, серед жабо-, кішко-, змієподібних упирів новацією Босха є металічні гноми, «зварганені» з уламків лицарських обладунків. Вочевидь, далася взнаки тодішня ненависть нідерландців до французького лицарства, ласого до північних земель (нагадаю, що навіть за новіших часів Гітлер, вчинивши напад на Францію, намагався роз`ятрити  задавнену недовіру голландців до французів).

Поза сумнівом, Босх знав, що його співвітчизники під час Сторічної англо-французької війни допомагали англійцям, а у битві при Азенкурі 1415 року фламандська і голландські ремісники, в запалі класової ненависті знищили цвіт французької аристократії, шматуючи «залізних» лицарів.

Його репертуар тортур завше різноманітний. У віденському «Страшному суді», скажімо, вигадав він чудний бенкет п’яниці: напувають чорти його примусово та чим – сором промовити – уриною диявола, що передається через каскад від початкового пункту, намальованого дещо приховано – в лійку, і далі в асенізаційну діжку, а вже з неї тоненькою цівкою до пункту призначення – до ротaчереватого пияка.

А як вправно зашифрував він гріх того бідолахи, що його розтирають на жорнах! Епізод цей, дійсно, нагадує загадку. Нумо відгадувати. У відьми, що перебралася на кухарку (друшляк за поясом, фартух з кухонної тертки), такий непристойний вираз «морди лиця», котрий хіба що «належить  потай показувати з-під поли перед домами розпусти Монмартру» (В.Маяковський). Грішник, розмелений нею (з чавильні стирчить його рука), стікає кривавим фалоподібним фаршем у нічний горщик. Якщо ще й згадати еротичний підтекст, що його мають жорна у голландському фольклорі (до речі, як і в українському), неважко буде визначити «профіль» грішника.  Отож, хто він? - Розпусник!

У попередніх творах нечестивців труть, мнуть, варять, в`ялять, припалюють, до темних в’язниць саджають. У пеклі «Саду земних насолод» переважає інша – колючо-ріжуча тематика. Ось два величезні вуха, два підслуховуючі прилади, маючи повну інформацію про язикатих ( усе таємне стає очевидним), придбали різаки і січуть наклепників і богохульників із байдужістю заведеного механізму. Там, далеко, голодні пси шматують безпорадного лицаря, бідолашний вилягся на ешафоті, як на театральному майданчику. А за опертя ешафоту править ніж. Тут, на близькому плані, грають у садизм свиня і гномик (залізний шолом на дитячих ніжках): свиня цілує зблідлого чоловіка, вбравшися з цієї нагоди у скромну одіж чорниці, що сягає лишень попереку. Від свинячого запаху сластолюбець силкується ухилитися, але з іншого боку коле його залізний гном. Ліворуч – сморід, праворуч – уколи. Ситуація безвихідна, як це буває у дитячих садистичних іграх.

Тьма кромішня, вогонь невгасимий, зловісний колорит, аспідно-чорний у сполученні з криваво-червоним. Який контраст із сусідньою золотаво-рожевою стулкою, де люди віддаються радощам! От до чого ті радощі доводять. Така раптова зміна клімату має аналогію в українській поезії, у вірші Павла Тичини:

На небі засвітали

                   зарі –

                            зарі

кого там ще убили

                   зарі –

                              зали.

 

Зоря надій обернулася різаниною.

З усіма ідейними противниками поквитався художник у пекельній масовці. Вченому викручує члени ним самим, напевне, винайдений інструмент. Світському музиці, за життя відірваному легковажними мелодіями від Бога, тут наготована сумна доля: ноти чорними комахами роз`їдають ту частину тіла, сидячи на якій складалася ця нісенітниця. Лютніст розіп`ятий на лютні, арфіст – на арфі. Флейтиста з гуркотом всмоктує, наче до аеродинамічної труби, дуло його дудки, «лише дим іде із паху». Наче на естраді, по колу водять любителів волинки. Гугняве рипіння її доведено до такого ступеня, що серце кров`ю обливається. «Естрада» виявляється капелюхом чудернацької істоти з головою людини, тілом з розкладеного яйця і ногами чи то з кісток, чи то із стовбурів висхлого дерева. Такій патологічній фантазії через 450 років позаздрить Сальватор Далі, цей Босх двадцятого століття.

Увінчує видовище ганьби людства зовсім уже безсоромна сцена: Вельзевул на золотому троні – водночас унітаз – ковтає людину, яка від страху випорскує обвуглених птахів; люди випадають до клоаки екскрементами диявола. Направду, людина лайна варта. Хто після цього наважиться стверджувати, що людина – це звучить гордо?

Сучасного глядача застановляє повна відсутність у картині навіть натяку на співчуття. У цьому сенсі Босх не відрізняється від гуманістів. Річ у тим, що гуманістична етика та естетика, орієнтовані на олімпійське безсмертя, на ідеального героя або супермена –геракліда, вилучили або послабили християнське поняття жалю. Обминають ці почуття письменники Макіавеллі та Рабле, живописці Гоцці, делла Франческа і пізній Мемлінг. Крайнощі епохи Відродження – Босх і, скажімо, Мемлінг – збігаються в одному пункті. Культура Ренесансу у своїй тенденції безжальна.

Мине час, і епоха бароко виправить таке перехняблення. І коли Босх у картині «Блудний син» зловтішається, бачачи деградацію свого героя -амораліста, мовляв – катюзі по заслузі – то бароковий Рембрандт у своєму творі з тим самим євангельським сюжетом пробачає і жаліє непутящого сина-страждальця.

Як би там не було, Босх вміє і застановити, і насмішити, і наполохати, а психіка наша завше цього гостро прагне. Його театр жахів підбадьорює і відсвіжує свідомість глядача. З цього приводу зацитую Шевченка:

І день, і ніч – ґвалт, гармати,

Земля стогне, гнеться.

Сумно, страшно, а згадаєш –

Серце усміхнеться.

 

 

Автор: Дмитро ГОРБАЧОВ - спеціально  для  сайту  АЄЖ-Україна




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home