Вхід для користувачів
 




27 травня 2014

Олена Соломарська: Поезія і Мистецтво. Погляд з вежі зі слонової кістки

Світлій пам'яті Леоніда Череватенка

 

Гюстав Флобер (1821-1880) написав не лише «Пані Боварі», ім’я якої відомо як кожному споживачеві літературних творів, так і електронному словнику, який його навіть не підкреслює, що він не забуває зробити з кожним незнайомим йому словом. Однак у гігантській піраміді з імен французьких авторів ХІХ сторіччя, ім’я Флобера навряд чи побачиш. Адже він збудував собі персональну вежу – зі слонової кістки (правда, запозичивши її  у свого сучасника, призабутого тепер літератора Шарля Огюстена де Сент Бева).

Яких тільки прізвиськ не отримував цей письменник у метрів літературної критики: від інтелектуала, письменника-дослідника аж до «Дурника в родині», знаменитого есе Сартра! Але все ж найбільше мав рацію відомий дослідник його творчості професор Сорбонни Клод Дюше:

« Флобер, врешті-решт, містить у собі всю літературу. Лише флоберівські тексти вчать, як розривати пута і стверджувати самодостатність і суверенність Мистецтва». 

Крім літературних творів, тобто творів із вигаданими персонажами, Флобер залишив іще один величезний приголомшливий твір, де він сам виступає в ролі головного героя: це його кореспонденція. Переважну кількість його листів адресовано Луїзі Коле, Музі письменника, як він сам її називає. Ми тут наводимо лише кілька уривків з цього листування, безпосередньо присвячених темам поезії і Мистецтва (завжди з великої літери у листах): від року 1839 – письменникові лише 18 років! –  і до 1853 включно – року зрілості і найбільш вагомого епістолярного доробку письменника.[1]

З цих уривків вибудовується досить калейдоскопічна картина, недарма ж Флобера називали то романтиком, то натуралістом, то прихильником чистої поезії, а то й предтечею екзистенціалізму. Гюстав Флобер, безумовно, чистісінький романтик, коли він пише: «Ти мені говориш про єгипетських кажанів, через сірі крила яких можна побачити небесну лазур. Зробимо ж так, як робив я: споглядаймо, крізь мерзоти існування, велику лазур поезії, що є високо над нами і що лишається незмінною, тоді як все міняється і проходить». Так, він начебто прихильник «чистого мистецтва», «чистої поезії», адже зневажливо говорячи про критику, він із великою силою стверджує цю ідею: «Найкрасивіша жінка втрачає свою красу у морзі, з прищіпками на носі, з розрізаною ногою, і з половиною погаслої сигари, покладеної на її стопу. Ох! Яка ж капосна штука ця критика, це вивчення предмету, цей намір проникнути вглиб науки, щоб віднайти там лише пиху, проаналізувати людське серце, щоб віднайти там егоїзм, і зрозуміти світ, щоб побачити у ньому самі нещастя. Наскільки більше мені до душі чиста поезія, стогін душі, несподівані поривання і потім тяжкі зітхання, голоси душі, думки серця». Таким чином, можна б дійти висновку, що цей письменник не визнає розрахунку, аналітики у творчості. Ба ні: «Поезіятака сама точна річ, що й геометрія. Індукція дорівнює дедукції, а потім, коли вже дійдеш певного пункту, то вже не помиляєшся щодо того, що таке душа». Флобер – натураліст, як Золя? І з цим можна погодитися, читаючи його кореспонденцію, де він не лише теоретизує: «. Деталь це жорстока річ, особливо коли так любиш деталі, як я», а й на кожному кроці доводить свою любов до деталей, зізнаючись, наприклад: «Щодо інших днів, все було як завжди, знову багато води пройшло річкою, мій собака, як завжди, з’їв свій суп, люди бігали, пили, їли, спали». І водночас Флобер модерніст, що перегукується з Анною Ахматовою (чи то вона з ним?) в оцінці поетичної творчості. Пригадаймо в Ахматової:

Когда б вы знали, из какого сора

Растут стихи, не ведая стыда,

Как желтый одуванчик у забора,

Как лопухи и лебеда.

А отпочитаймо Флобера: «Колись вважалося,  що лише з цукрової тростини можна робити цукор. А тепер його видобувають із будь-чого; так само і з поезією. Давайте видобувати її з будь-чого, бо вона міститься в усьому й усюди.»

У своєму листуванні Флобер висловлює як свої уподобання, так і свою нехіть до деяких письменників різних епох. Серед його сучасників найбільше дошкуляє йому Беранже і він абсолютно чітко пояснює цю свою нехіть: «Майже в усіх промовах  славили Беранже. Як же ним зловживають, цим дядечком Беранже! Я злий на нього через той культ, якого йому створюють буржуа. Є люди великого таланту, які мають нещастя обожнюватися низькими натурами: виварене м'ясо є неприємним, бо саме ним харчуються небагаті родини. Беранже це виварене м'ясо сучасної поезії: всі можуть його покуштувати і всі вважають, що це смачно». Тобто, на думку письменника, надто велика популярність, спричинена легкістю сприйняття з боку буржуа, є ганебною. О, ці буржуа! Нема у словнику Флобера принизливіших слів як буржуа, маси, корисність мистецтва. Флобер жив в епоху революцій: у 1830, йому лише 9 років, а от у 1848 – вже 27.  Гюго, якого він дуже шанував, палкий прихильник цієї революції, захищатиме її ідеї до останнього дня. А от ідеї Флобера (1853 рік, той самий рік, коли Віктор Гюго вимушений емігрувати з Франції) зовсім інакші: «Обожнення людством самого себе і задля себе самого (що призводить до доктрини потрібного в Мистецтві, до теорій  громадського спасіння і до державної необхідності, до всіх несправедливостей і всіх обмежень, до потоптання права, до нівелювання прекрасного), цей культ черева, кажу я, породжує вітер ( вибачте цей каламбур), і немає такої дурості, якою б не зачаровувалася ця дуже мудра епоха». А як там із вежею зі слонової кістки? І їй знайшлося місце в кореспонденції: «Вежа зі слонової кістки! Вежа зі слонової кістки! І очі на зорі! Це мені дуже просто говорити, чи не так? … Та ненависть, з якою, як я бачу, скрізь ставляться до поезії, до чистого Мистецтва, повне заперечення Істинного, підштовхує мене до самогубства. Хочеться здохнути, бо не можеш примусити здохнути інших, а може, кожне самогубство, це потаємне вбивство».  Може скластися враження, що Флобер, ненавидячи буржуазність, презирливо ставиться також до простого люду. Та й тут ризикуємо помилитися: «Чи матроси зроблені з іншого тіста, ніж робітники? Чому це так? Я думаю, що се пояснюється контактом з величчю. Людина, яка постійно має перед очима стільки простору, скільки може осягнути людське око, має від цієї звички  набути презирливої безтурботності ( згадаймо, як моряки будь-якого звання розтринькують життя і гроші). Я думаю, що саме у цьому напрямку слід шукати моральність Мистецтва. Як і природа, воно моралізує своїм віртуальним піднесенням людини і є корисним через величне…. Ідеальне, воно як Сонце; воно всотує всі нечистоти Землі». І як тут не згадати художника-супрематиста ХХ сторіччя Казимира Малевича, який порівнював робітників із селянами, беззастережно віддаючи перевагу останнім, і, так само, як Флобер стосовно матросів, ідеалізуючи їхнє життя: « Заводські люди становили друге суспільство, серед якого я жив, та це суспільство мені не подобалося. Вони жили у безнастанній праці – днями й ночами. Селяни цілу ніч сплять, а вранці йдуть на поля і працюють на повітрі, серед гарної природи, освітленої сонцем ранку, полудня і золотистого вечора. Трудяться вони з піснями і особливо гарно лунає пісня тоді, коли дівчата і парубки повертаються додому великими партіями. Головне ж, чим заводські робітники відрізнялися від селян, було малювання. Перші не займалися малюванням, не вміли розписувати своїх домівок, не займалися, я б сказав, мистецтвом. Усі ж селяни - займалися».

Наостанок, наведемо ще один приголомшливий приклад перегуку двох епох, двох світоглядів,  але, найголовніше, двох справжніх поетів.

Флобер:

«Хто знає, яким екскрементам ми завдячуємо запахові троянд і смакові динь? Чи хтось підрахував, скільки потрібно споглядати на підлоту, щоб створити велич душі? Скільки треба наковтатися зловонних міазмів, зазнати горя, винести страждань, щоб написати гарну сторінку? А ми і є асенізатори і садівники. Ми здобуваємо з гнилизни людства його насолоду, ми вирощуємо квіти з продемонстрованих страждань

Маяковський:

Я,ассенизатор

                   и водовоз,

революцией

                   мобилизованный и призванный,

ушел на фронт

                     из барских садоводств

поэзии – бабы капризной.

Попри весь революційний запал Маяковського, може, все ж таки мудріше було б, за прикладом Флобера, сполучити ці два ремесла?

 

 

 

Уривки з листів Гюстава Флобера, присвячені поезії та мистецтву.

 

1839

Щодо інших днів, все було як завжди, знову багато води пройшло річкою, мій собака, як завжди, з’їв свій суп, люди бігали, пили, їли, спали, а цивілізація, цей поморщений виплодок людських зусиль, ходила, бігала по тротуарах, у порту вона дивилася на пароплави,  з піднятим містком, з білими стінами, під пильною охороною поліції, а дорогою, п’яна і весела, вона розклала по закутках, разом зі шкаралупою устриць і качанами капусти, кілька своїх вірувань,  якийсь дуже зів’ялий шматок поезії; а потім, відвернувшись від собору і плюнувши на його граціозні контури, бідна дівчинка, вже божевільна і змерзла, ухопила природу, подерла її своїми нігтями і заходилася сміятися і горлати своїм пронизливим голосом: « Я просуваюся!» - Пробач  за те, що образив тебе, о пробач!, бо ти добра товста дівка, ти просуваєшся, нахиливши голову,  через кров і трупи, ти смієшся, коли все трощиш навколо, ти простягаєш свої великі брудні цицьки усім своїм дітям, у тебе всі груди червоні від поцілунків, що ти їх продаєш за високу ціну. О, ця добра цивілізація, ця добродушна продажна дівка, що  вигадала залізниці, тюрми, клістири, торти з кремом, королівську владу і гільйотину!

 

(Про критику): найкрасивіша жінка втрачає свою красу у морзі, з прищіпками на носі, з розрізаною ногою, і з половиною погаслої сигари, покладеної на її стопу. Ох! Яка ж капосна штука ця критика, це вивчення предмету, цей намір проникнути вглиб науки, щоб віднайти там лише пиху, проаналізувати людське серце, щоб віднайти там егоїзм, і зрозуміти світ, щоб побачити у ньому самі нещастя. Наскільки більше мені до душі чиста поезія, стогін душі, несподівані поривання і потім тяжкі зітхання, голоси душі, думки серця. У деякі дні я віддав би всю науку базік, минулих, теперішніх і майбутніх, усю дурну ерудицію вередливих критиків, живодерів, філософів, романістів, хіміків, бакалійників, академіків, за два рядки Ламартина чи Віктора Гюго; ось я і став анти-прозаїком, анти-мислителем, анти-шукачем правди, бо що ж таке є краса, як не неможливе, що таке поезія, якщо це не варварство, що таке людське серце, де його відшукати, це серце, коли воно весь час роздирається у більшості людей на дві думки, що часто заповнюють все життя людини: збагатитися і пожити для себе, тобто затиснути своє серце між своєю крамничкою і своїм харчоварінням.

 

 Колись я думав, я розмірковував, я писав, я краще чи гірше виливав на папері те завзяття, що мав у серці; тепер я вже не думаю, не розмірковую, а пишу ще менше. Поезія, здається, занудьгувала та й покинула мене. Бідний янголе, так ти вже не повернешся! А між тим я відчуваю, хоч і невиразно, як щось у мені ворушиться, я зараз у перехідному періоді, цікаво, чим воно все закінчиться, як я з цього виберуся. Моя шерсть линяє (у сенсі інтелектуальному); чи я залишуся общипаний чи прекрасний? Маю сумніви. Побачимо. Думки мої плутаються, уява не працює, все, що я пишу, є сухе, вимучене, силуване, витягнуте з болем. Вже місяців зо два тому я почав писати містерію; те, що я написав, абсурдне, абсолютно порожнє. Мабуть, тут я і зупинюся!  Ну що ж, я хоч зазирнув за чудовий обрій, але посунули хмари і знову занурили мене у темряву вульгарності. Моє існування, яке мріялося мені таке прекрасне, таке поетичне, таке безмежне, таке приязне, буде, як і в усіх інших, монотонне, розмірковане, дурне; я вивчатиму право, я складу іспити, і потім, щоб достойно закінчити це, житиму у маленькому провінційному містечку, як-от Івето чи Дьєп, обіймаючи посаду помічника королівського прокурора. Бідний шаленець, що колись мріяв про славу, про кохання, про лаври, про подорожі, про Схід, і таке інше! Я авансом скромно призначив собі все, що у світі є найкраще. Але, як усі інші, ти пронудьгуєш усе своє життя і матимеш гробовище після смерті і гнилизну у вічності.

 

1845

 Я нечасто втрачав ілюзії, бо у мене їх ніколи не було багато. Яка пласка дурість весь час вихваляти брехню, кажучи: поезія живе ілюзіями! Начебто втрата ілюзій не є у сто разів поетичнішою!

 

1846

Я регулярно читаю і пишу від восьми до десяти годин на день; і якщо мені заважають, я від цього просто хворий. Протягом багатьох днів я навіть не виходжу на терасу; човен навіть не спущений на воду. Я прагну серйозних студій і тяжкої роботи. Те внутрішнє життя, про яке я завжди мріяв, нарешті, починає вимальовуватися. Можливо, поезія тут трохи загубиться, тобто натхнення, пристрасть, інстинктивні порухи. Я боюся, що наука мене висушить, але ж, з іншого боку, я такий невіглас, що сам перед собою червонію.

 

Художник, що справді є художник, лише для себе, не турбуючись ні про що, оце було б прекрасно; насолода його, мабуть, була б безмежною. Можливо, що задоволення, яке відчуваєш, прогулюючись у джунглях чи полюючи на тигра, псується від думки про те, ще це треба описати дуже приступно, так, аби сподобатися якомога більшій кількості буржуа. Я живу самітно, дуже самітно, все більш усамітнено. Батьки мої померли, друзі мене покидають чи змінюються. «Той, казав Шакья Муні, хто збагнув, що його біль походить з прихильності, замикається у самотності, як носоріг».

 

Я перечитав Історію Риму Мішле; ні! Справді, від античності у мене паморочиться в голові. Я точно жив у Римі за часів Цезаря чи Нерона. Чи ти колись думав про вечір тріумфу, коли поверталися легіони, що навколо колісниці палили аромати, а полонені королі ішли позаду? А цирк! От бачиш, жити треба саме там; повітря чисте лише там, і ти вдихаєш повітря поезії на повні груди, як високо в горах, так, що серце починає калатати! О! одного дня я доста нап’юся Сицилії і Греції. А тимчасом, у мене фурункули на ногах і я не встаю з ліжка.

 

З прекрасних сюжетів постають посередні твори. Байрону не вдався Сарданапал. Який художник відтворить обличчя Цезаря? Античності судилося народити таких людей, які, через самий факт їхнього існування, перевершили будь-які можливі мрії. А ті, хто хоче їх відтворити, їх не знають; от у чому справа. Коли ти молодий, ти легко спокушаєшся цими фігурами, чиє сяяння сягає аж до тебе; ти простягаєш руки, щоб до них доторкнутися, або біжиш їм назустріч…а вони відступають, відступають, здіймаються до хмар, зростають, сяють, і як Христос апостолам, кричать, щоб ти й не намагався до них доторкнутися.

 

Я зараз перечитую Дон Кіхота у новому перекладі.  Я підкорений, я хворію Іспанією. Яка крига! Яка книга! І наскільки ця поезія є весело меланхолійною!

 

Хоч якої б поганої думки ви були про людство, вам стає гірко на серці, коли чуєш, як верзуть такі нісенітниці,  коли бачиш таку безмежну дурість. Майже в усіх промовах  славили Беранже. Як же ним зловживають, цим дядечком Беранже! Я злий на нього через той культ, якого йому створюють буржуа. Є люди великого таланту, які мають нещастя обожнюватися низькими натурами: виварене м'ясо є неприємним, бо саме ним харчуються небагаті родини. Беранже це виварене м'ясо сучасної поезії: всі можуть його покуштувати і всі вважають, що це смачно.

 

1850

Бачиш, одна річ є для нас згубною, одна дурна річ, що нас стримує: це «смак», гарний смак. У нас його аж занадто багато, тобто ми надмірно ним переймаємося. Жах перед поганим смаком огортає нас, як туман (гидкий грудневий туман, що спадає на нас зненацька, що проймає холодом аж до печінки, що смердить у носі і щипає очі). І от, навіть бажаючи просуватися вперед, ми залишаємося на місці. Хіба ти не відчуваєш, що ми перетворюємося на критиканів, у нас уже є своя поетика. Свої принципи, свої усталені думки і правила…чого нам таки не вистачає , так це відваги. Через різні застереження ми починаємо скидатися на святош, що не живуть через страх пекла і будять свого духівника рано-вранці, щоб звинуватити себе у тому, що вночі їм снилися еротичні сни. Не переймаймося так результатами. Кохаймо, кохаймо, хіба важливо, яку саме дитину народить Муза! Хіба  найчистіше задоволення не таїться в її поцілунках? 

 

Так, дурницею є бажання робити висновок. Ми є ниткою і ми хочемо збагнути її основу. Це те саме, що вічні розмови про занепад Мистецтва. Зараз ми весь час повторюємо один одному: все вже скінчилося, ми дійшли останньої межі, тощо. Хто з сильних духом коли давав кінцевий висновок, починаючи з Гомера? Задовольнімося самою картиною; це також добре.

А врешті, друже, хіба вже немає сонця (хай навіть руанського сонця), запаху скошеного сіна, плечей тридцятилітніх жінок, старої книжки коло каміну і китайської порцеляни? Коли все умре, з галузок бузини і з черепків нічного горщика уява знову відтворить світи.

 

Колись вважалося,  що лише з цукрової тростини можна робити цукор. А тепер його видобувають із будь-чого; так само і з поезією. Давайте видобувати її з будь-чого, бо вона міститься в усьому й усюди: нема жодного атому матерії, що не містив би якоїсь думки; давайте навчимося дивитися на світ як на витвір мистецтва, переносячи його методи у наші твори.

 

 Ми перечитуємо Ронсара і ми ще дужче ним захоплюємося. … Сотні чудових речей, тисячі, сотні тисяч містяться у повному зібранні творів Ронсара, з ним треба ознайомити людей, крім того мені хочеться його читати і перечитувати у зручному форматі. Я напишу передмову. У передмові я розповім історію сприйняття поезії у Франції, викладу, що під цими словами ми розуміємо у нашій країні, який для цього потрібний такт, яка увага до дрібниць. У французів немає жодної уяви. Якщо хочеш, щоб поезію сприйняли, слід бути дуже вправним і вдатися до переодягання.

 

У Ла Брюйєра   є один вислів, дуже для мене важливий: « гарний письменник має писати розважливо». Це те, чого я хочу – писати  розважливо, це вже велике завдання. Однак, сумно дивитися, як великі люди легко досягають ефекту поза межами самого мистецтва. Чи є щось гірше сконструйоване, ніж твори Рабле, Сервантеса, Мольєра і Гюго? Але які там раптові удари кулаком! Яка міць в одному слові! А нам треба викладати одне на одне маленькі кремінці, щоб побудувати піраміду, яка не досягне і сотої частини їхньої висоти, бо їхні зроблені з єдиного блоку. Однак бажати наслідувати методи цих геніїв, означає занапастити себе. Навпаки, вони великі, бо не мають методів. Їх, правда, багато у Гюго, і цим він себе зменшує.  Він не різноманітний, він більше сконструйований у висоту, ніж у простір.

 

Ти мені говориш про єгипетських кажанів, через сірі крила яких можна побачити небесну лазур. Зробимо ж так, як робив я: споглядаймо, крізь мерзоти існування, велику лазур поезії, що є високо над нами і що лишається незмінною, тоді як все міняється і проходить.

 

Я не люблю поетичних людей, я люблю поезію.

Не можна зробити щось велике без фанатизму. Фанатизм є релігія; філософи 18 ст., протестуючи проти фанатизму, нищили релігію. Концепція релігійності змінюється, це справа людських рук, врешті-решт, це ідея. Що на землі змінювалося, так це догми, історії  Віщшлоит ршну, Ормузда, Юпітера, Ісуса Христа. А що залишалося незмінним, так це амулети, священні джерела, дари за обітницею, і таке інше, брахмани, фігурки святих, відлюдники, зрештою, віра у щось вище за життя і потреба поставити себе під захист цієї сили. У Мистецтві так само, саме фанатизм Мистецтва і є поетичним відчуттям. Поезія це просто спосіб сприйняття зовнішніх об’єктів, спеціальний орган, що провіює матерію і, не змінюючи її, її перетворює. Так от, якщо ви станете дивитися на світ виключно через цю лупу, світ всякне її фарбу, і слова, що виражають ваші почуття, будуть фатально пов’язані з тими фактами, які їх викликали. Аби добре зробити якусь річ, треба, щоб вона злилася з вами. Руки, очі, голова ботаніка не можуть бути схожі на руки, очі, голову астронома, ботанік має бачити зорі лише у сполученні з травами. З цієї комбінації уродженого хисту й освіти постає такт, стиль, смак, блиск, і врешті осяяння. Скільки разів я чув від батька, що він вгадує хворобу пацієнта, не знаючи як саме і з якої причини! Те відчуття, що дозволяло йому протидіяти хворобі, має нам підказати потрібне слово. Цього щабля досягаєш лише якщо ти народжений для цього ремесла і завзято займаєшся ним довгий час.

 

Цей добрий дядечко Беранже! … У нього брудні лапи, у цього Беранже! А в літературі дуже важливо мати чисті руки. Існують такі люди (наприклад, Мюссе) в яких це було майже єдиною заслугою, або принаймні половиною заслуги. До речі, поетів судять їхні шанувальники, і все, що відповідає у Франції найнижчим поетичним інстинктам, ось уже тридцять років умліває від Беранже. Я пам’ятаю, у 1840 в Аяччо, у префекта, я єдиний, у присутності п’ятнадцяти осіб, дозволив собі стверджувати, що Беранже є пересічним третьорозрядним поетом. Я певен, що все це товариство взяло мене за погано вихованого школяра. … Однак будучність швидко відвернеться від цих людей, які бажали бути корисними й оспівували певну справу. Вона вже і зараз не клопочеться ні про Шатобріана з його оновленням християнства, ні про Беранже, з його вільнодумним філософствуванням, а скоро забуде і Ламартіна з його релігійним гуманізмом. Істина ніколи не міститься у сьогоденні. Якщо прив’яжешся до нього, загинеш.

 

Зараз я навіть думаю, що мислитель ( а хіба художник не є тричі мислитель?) повинен не мати ні релігії, ні вітчизни, ні навіть якихось соціальних переконань.

 

Яку насолоду ми відчули від казок Лафонтена!  Все хочеться вивчити напам'ять .

Завдання сучасної критики – повернути Мистецтво на його п’єдестал. Прекрасне не популяризують, його принижують. … Карликам так приємно дивитися на підкорочених гігантів! Та все, що є кращого в Мистецтві, завжди залишиться невідомим пересічним натурам, тобто трьом з половиною чвертям роду людського.

 

Обожнення людством самого себе і задля себе самого (що призводить до доктрини потрібного в Мистецтві, до теорій  громадського спасіння і до державної необхідності, до всіх несправедливостей і всіх обмежень, до потоптання права, до нівелювання прекрасного), цей культ черева, кажу я, породжує вітер ( вибачте цей каламбур), і немає такої дурості, якою б не зачаровувалася ця дуже мудра епоха.

 

Чому, що ближче, як мені здається, я підхожу до метрів, мистецтво письма само по собі мені здається неможливим і я все більше з огидою відвертаюся від того, що написав? О. слова Гете: «Я міг би стати великим, якби не виявилося, що мову не можна підкорити!» І це сам Гете!

 

1853

Вежа зі слонової кістки! Вежа зі слонової кістки! І очі на зорі! Це мені дуже просто говорити, чи не так? … Та ненависть, з якою, як я бачу, скрізь ставляться до поезії, до чистого Мистецтва, повне заперечення Істинного, підштовхує мене до самогубства. Хочеться здохнути, бо не можеш примусити здохнути інших, а може, кожне самогубство, це потаємне вбивство. 

 

Якого біса це потрібно масам, Мистецтво, поезія, стиль? Їм усе це не потрібно. Пишіть для них водевілі, трактати про роботу в’язниць, про робітничі селища і про матеріальні інтереси даного моменту…. Чим пояснюється надзвичайний успіх романів Дюма? А тим, що їх читання не потребує жодної підготовки, а сюжет забавний. Отож, вас розважають, поки ви читаєте. А потів, закривши книжку, оскільки вона не залишила у вас жодного враження і все це проминуло, як біжуча вода, ви повертаєтеся до своїх справ. Чудово!

 

О людська глупота, як давно я за тобою спостерігаю! … ті самі люди, які говорять «поезія озер», тощо, ненавидять будь-яку поезію, будь-яку природу, будь-які озера, якщо це тільки не їхній нічний горщик, який вони беруть за океан.

 

Знаєш, це моя давня мрія, написати рицарський роман. Я думаю, що це можливо, навіть після Аріосто, додавши елементи жаху і поетичності, чого йому бракує. Але що тільки мені не хочеться написати?

На жаль, французький дух так скажено воліє забав! Йому так мало подобається те, що я вважаю справжньою поезією, а саме, виклад теми, який можна зробити або за допомогою живопису у картині, або шляхом психологічного аналізу…. Мені хотілося б писати книжки, де лишалося б просто записувати фрази (якщо так можна сказати), так само, як для того, щоб жити, треба лише дихати. Що мені докучає, так це хитрощі планування, комбінація ефектів, всі ці підспудні розрахунки, які однак є Мистецтвом. … Я можу дати тобі дві рекомендації: 1). не забувай продовжувати метафори. І 2) жодних деталей, що не входять до сюжету, тримайся прямої лінії. … коли рядок удався, він не відгонить школою. Гарний рядок у Буало дорівнює гарному рядку у Гюго. Довершеність має усюди однакові прикмети, це точність і обґрунтованість.

 

Якщо мені вдасться закінчити цю книжку, яку мені так важко писати, самим цим фактом я встановлю дві істини, що для мене є аксіомами, а саме: по-перше, що поезія є річ суто суб’єктивна, що в літературі нема гарних сюжетів…і, як висновок, що можна гарно описати будь-що. Художник повинен все підносити; він, як насос, він містить у собі великий шланг, що заходить у нутрощі будь-чого, доходить до глибинних шарів. Він втягує в себе і виносить на сонце гігантськими оберемками те, що лежало пласким шаром під землею і чого інші не бачили.

 

Я вважаю, що зауваження Мюссе про Гамлета є глибоко міщанським, і от чому. Він йому закидає непослідовність, Гамлет виявляє скептицизм, коли він бачить на власні очі душу батька. По-перше, він не душу побачив. Він побачив якийсь привид, якусь тінь, якусь  річ, якусь живу матеріальну річ, що не мала жодного зв’язку з народними і поетичними уявленнями тієї епохи, повернімося до тієї епохи, про абстрактну ідею душі. …

 

Життя! Життя!  Це головне! Саме тому я так люблю лірику. Вона мені видається найприроднішою формою поезії. Ось вона тут, без одягу, вільна. Вся сила твору полягає у цій тайні, і ця її найперша якість, саме цей motusanimicontinuus(вібрація, постійний рух духу – визначення красномовства за Цицероном) створює лаконічність, рельєфність, мовні форми, поривання, ритм, розмаїття. Не треба бути хитромудрим, щоб стати критиком! Про достоїнства книги можна судити з того, з якою силою ви вдаряли кулаком по столу, читаючи її, та за який час до неї знову повернулися. Між іншим, наскільки ж схильні до крайнощів великі люди! Вони не знають меж у своїх ідеях. У Пурсоньяку ідеться про промивання черева одній людині. Приносять не один клістир, а засипають ними цілу залу. У парняг Мікеланджело кабель замість м’язів, у вакханках Рубенса писяють просто на землю. А взяти всього Шекспіра, і т.п, і т.п., а останній з цієї родини це Гюго. Яка чудова річ Собор Паризької Богоматері! Я нещодавно перечитав три розділи. Оце сила! Я думаю, сила – це те, що насамперед характеризує генія. Але дотепність несумісна зі справжньою поезією. Хто був більш дотепний за Вольтера і хто менше був поетом, як він? А в цій чарівній Франції публіка сприймає поезію лише переодягнену. Якщо їй надати поезію не препаровану, вона крутить носом. Слід з нею поводитися як із кіньми Аббаса-Паші, яким, щоб зміцнити їх, дають м'ясні котлетки, обкачані у борошні. Оце й є Мистецтво! Вміти зробити красиву обгортку!

 

Поезіятака сама точна річ, що й геометрія. Індукція дорівнює дедукції, а потім, коли вже дійдеш певного пункту, то вже не помиляєшся щодо того, що таке душа. Моя бідна Боварі, мабуть, зараз, у цей самий час, страждає і плаче одразу у двадцятьох французьких селах.

 

Людство нас ненавидить, ми йому не служимо і ми самі його ненавидимо, бо воно нас зневажає. Давайте ж любити одне одного у мистецтві, як містики люблять один одного у Богові, і нехай все зблідне перед такою любов’ю! Нехай усі інші свічки життя (вони всі смердять) зникають перед цим великим сонцем! В епохи, коли всі зв’язки між людьми розриваються, коли Суспільство є лише суцільний бандитизм (урядовий термін), краще чи гірше організований, коли інтереси плоті і духу, наче вовки, відплигають одне від одного і виють кожен на самоті, тоді потрібно, як це роблять усі, виробити собі певну форму егоїзму ( лише більш привабливу) і жити у своєму лігві.

 

Мені хочеться побачити Лапландію, Індію, Австралію. О. яка  ж земля прекрасна! І як же можна померти, не побачивши й половини її! Не поїздити на північних оленях, не погойдатися під паланкіном на слонах! Я все це вміщу у свою Східну казку. Туди я перенесу свої уподобання, як я переніс до Словника свої ненависті.

 

Чи ти береш мене за прихильника легких любощів, як Ж-П Беранже?

 

Так, я наполягаю (і я вважаю, що це має бути практичною настановою для кожного художника) що життя треба розділити на дві частини: жити як буржуа і мислити як напівбог. Задоволення  тіла і розуму не мають нічого спільного…Якщо  ви схочете одночасно шукати Щастя і Красу, ви не досягнете ні того, ні другого, бо друге обов’язково потребує жертв. Мистецтво, як Бог юдеїв, живиться голокостами. Так рви себе на шматки, бичуй себе, посипай себе попелом, плюндруй матерію, плюй на своє тіло, виривай своє серце! Ти залишишся на самоті, твої ноги скривавляться, пекельна нехіть супроводжуватиме всю твою подорож, нічого з того, що надає радість іншим, не подобатиметься тобі, те, що їх лише злегка штрикне, розриватиме тебе, і ти будеш котитися, підхоплений ураганом, прозираючи лише цей маленький промінчик світла на обрії. Але він зростатиме, він буде збільшуватися, як сонце, золоті промені ляжуть на твоє обличчя, вони просякнуть тебе, ти висвітлишся з середини, ти відчуєш полегкість, станеш як дух і після кожної кровотечі тіло важитиме менше. Не шукаймо ж спокою;  прохаймо у життя лише зручного крісла, а не тронів, лише задоволення, а не сп’яніння. Пристрасть погано уживається з постійною терплячістю, якої вимагає ремесло. Мистецтво настільки широке, що воно займає всю людину. Відняти від нього якусь частинку, це майже злочин, це окрадення ідеї, це  невиконання обов’язку. Але людина слабка, тіло безвольне, а серце, як гілка, просякнута дощовими краплями, здригається, торкаючись землі. Як ув’язнений, потребуєш свіжого повітря, безкінечні немочі звалюються на тебе, ти, здається, вмираєш. Мудрість вимагає скинути за борт найменшу можливу частку вантажу, щоб корабель міг спокійно плисти.

 

Чи матроси зроблені з іншого тіста, ніж робітники? Чому це так? Я думаю, що се пояснюється контактом з величчю. Людина, яка постійно має перед очима стільки простору, скільки може осягнути людське око, має від цієї звички  набути презирливої безтурботності ( згадаймо, як моряки будь-якого звання розтринькують життя і гроші). Я думаю, що саме у цьому напрямку слід шукати моральність Мистецтва. Як і природа, воно моралізує своїм віртуальним піднесенням людини і є корисним через величне…. Ідеальне, воно як Сонце; воно всотує всі нечистоти Землі.

 

Я багато перечитую Рабле. Що за людина цей Рабле! Кожного дня відкриваєш у ньому щось новенького.

 

Яка ж нахабна штука ця природа! Яке в неї безсоромне і грайливе личко! Мучишся у здогадках, намагаючись зрозуміти ту безодню, що відділяє нас від неї. Але що є ще кумеднішим, так це та прірва, що відділяє нас від самих себе. Коли я думаю, що тут, на цьому самому місці, дивлячись на цю білу стіну, окантовану зеленою смужкою, я відчував, як калатається моє серце, і що тоді я був сповнений «Погезії», я вражений, я гублюся, у мене паморочиться голова, наче я раптово відкриваю коло своїх ніг стрімке провалля у дві тисячі футів.

 

За останні два роки, я майже не бував на свіжому повітрі; це мені було потрібно. І до того ж, я трохи зміцнішав від споглядання хвиль, трави і листя, ми, письменники, весь час зігнуті над Мистецтвом, ми не вміємо встановлювати з природою стосунків, заснованих на уяві. Іноді потрібно подивитися прямо на місяць чи на сонце. Сік дерев проходить просто у ваше серце через довгі безтямні погляди на них. Це як з вівцями, що щипають чебрець на лузі – тоді їхнє м'ясо стає смачнішим, так само якісь пахощі природи мають обійняти наш дух, якщо він як слід насичується нею.

 

Коли щось пишеш від себе, фраза місцями може бути вдалою ( і лірики цього легко досягають, бо це відповідає їх природним нахилам), але нема цілого, дуже багато повторів, перегуків, банальностей. А коли, навпаки, описуєш якусь вигадану річ, оскільки тоді все має залежати від задуму і кожна кома залежить від генерального плану, тоді увага роздвоюється. Слід водночас мати око на оці обрії і дивитися під ноги. Деталь це жорстока річ, особливо коли так любиш деталі, як я. З перлинок формується намисто, але нитка його тримає. Отож, нанизувати перлинки, не втрачаючи жодної і не випускати нитку з другої руки, от у чому заковика. Усі шаленіють від Кореспонденції Вольтера. Але ж вона вміла тільки це, ця велика людина! тобто вміла лише висловлювати власну думку; і вся її творчість була саме такою. Тому Вольтер був жалюгідний у драматичному мистецтві, у чистій поезії. Він написав лише один роман, що резюмує усі інші його твори, і найкращий розділ у Кандіді це візит до пана Пококуранта, де Вольтер знов таки висловлює свою власну думку майже на все. Ці чотири сторінки є чудом прози. Вони  були конденсатом 60 написаних томів і півстоліття роботи. Але хотів би я побачити, як би Вольтер описав бодай одну з картин Рафаеля, якого він бере на глум. Мені здається, що найвеличніше у Мистецтві (і найважче), це не викликати сміх або сльози, не розпалити вашу хіть або вашу лють, але діяти так, як природа, тобто змусити мріяти. Тому лише прекрасні твори мають цю властивість. Вони безтурботні і незрозумілі. Щодо вжитих засобів, то вони недвижні, як скелі, бурхливі, як Океан, сповнені пуп’янків, зелені і шепотіння, як ліси, сумні, як пустеля, блакитні, як небо. Гомер, Рабле, Мікаланджело, Шекспір, Гете мені видаються немилосердними. Це невичерпне , безкінечне, безкрайнє. Через невеличкі отвори бачиш безодню; а надолі темно, голова йде обертом. І тем не менше, щось надзвичайно ласкаве ширяє над їхнім творінням! Це проблиск світла, посмішка сонця, і це спокій! спокій! і це дуже сильно…

 

Що за нещасне створіння, наприклад, Фігаро у порівнянні із Санчо! Як добре уявляєш собі останнього, що сидить на віслюку, їсть сиру цибулю, слідуючи за шкапою і балакаючи зі своїм хазяїном. Як добре бачиш дороги Іспанії, хоч вони ніде й не описані. А де перебуває Фігаро? У Комеді Франсез. Це світська література. А мені здається, що таке слід ненавидіти. Я люблю твори, що відгонять потом, де крізь білизну прозираєш мускули, твори, що ходять босоніж, а це важче, ніж носити чоботи.   Яка шкода, що я не викладаю у Колеж де Франс!  Я би прочитав цілу лекцію про велике питання порівняння чобіт у різних літературах. «Так, Чобіт, це цілий світ», сказав би я, і т.п. Які елегантні зближення можна було б з робити між Котурнами, Сандаліями! І тому подібне…

 

Яке красиве слово – Сандалія! правда ж, воно вражає? Ті, в яких гостро загнуті носки, як місячний серп, і ті, що гаптовані блискітками, повністю вкриті чудовими орнаментами, схожі на індійські поеми. Вони походять із Гангу. У них люди заходять до пагоди, проходять по підлогах із сабуру, почорнілих від диму кадильниць, просякнуті запахом мускусу, вони  вештаються по гаремах, по килимах з примхливими арабесками. …

У переплетенні шнурів на ногах Аполлона Бельведерського пластичний геній греків показав усю свою грацію. Які сполучення орнаменту і голого тіла! Яка гармонія змісту і форми! Як нога відповідає взуттю, а взуття нозі!

За часів Людовіка XIVлітература ходила у добре підтягнутих панчохах! вони були коричневого кольору.  Було видно литки. Взуття мало квадратний кінчик ( Ля Брюйєр, Буало), існували також витривалі чоботи для верхової їзди, міцні чоботи, крій яких був грандіозним (Боссюе, Мольєр). Потім носки чобіт загинаються уверх, це література  Регентства, Жіль Блаз. … а тепер у нас анархія фітюльок. … Беранже зносив аж до шнурків черевички гризетки, а Ежен Сю весь час виставляє на показ мерзенні чоботи бандита. Від одного відгонить згірклим салом, а від другого стічною трубою. Фрази першого вкриті жирними плямами, а стиль другого весь у плямах гівна.

 

Позавчора я прочитав у ліжку майже цілий том Історії Реставрації Ламартина (битва при Ватерлоо). Що за посередність, цей Ламартин! Він не зрозумів краси Наполеона на заході слави, цього безумного гніву гіганта проти пігмеїв, що його знищують. Жодних емоцій, нічого величного, нічого живописного. Навіть Александр Дюма видавався б прекрасним у порівнянні з ним. Шатобріан, більш несправедливий, більш зневажливий, набагато вищий. І до речі, яка жалюгідна мова!

 

Я зараз перечитую твори Буало, точніше, всього Буало і роблю  купу приміток на полях. По-моєму, це дуже сильно. Те, що гарно написано, ніколи не набридає. Стиль це життя! це сама кров думки! Буало був маленькою річечкою, вузькою, неглибокою, але напрочуд чистою і гарно прокладеною. Ось чому ця вода не вичерпується. Ніщо не втрачається з того, що він хоче сказати. Але ж скільки Мистецтва знадобилося для цього  і якими малими силами!... Те, чим я захоплююсь у Буало, це те саме, чим я захоплююсь у Гюго, там, де один був гарний, другий був незрівнянний. Краса лише одна. Вона та сама повсюди, але має різні аспекти; на неї в більшому чи меншому ступені лягають відблиски світла. Вольтер і Шатобріан, приміром, були посередніми з однакових причин.

 

Посередність обожнює Правило, а я його ненавиджу. Я повстаю проти нього, і проти будь-якого обмеження, корпорації, касти, ієрархії, рівня, стада, огида переповнює моє серце, і, можливо, через це я розумію, що таке мучеництво.

 

Я просидів 4 години і не зміг зробити жодної фрази. Я сьогодні не написав жодного рядка, або точніше я їх накарлякав сотню! Яка страшна робота! Яка нудьга! О Мистецтво! Мистецтво! Що це за оскаженіла химера, яка кусає нас у саме серце, і навіщо? Безумно так цим перейматися! Ну, Боварі! Вона ще мене спом’яне!

 

Найперша якість Мистецтва і його мета – це ілюзія. Емоція, яка часто досягається нехтуванням деяких поетичних деталей, це зовсім інша річ, нижчого порядку. Я плакав над мелодрамами, які гроша ламаного не варті і не пролив ані сльозинки над Гете, відчуваючи лише захоплення.

 

Чому перші дні осені мені подобаються більше, ніж перші дні весни? А між тим, я вже відійшов від блідих поезій про опале листя і тумани під місяцем! Але цей золотий колір мене зачаровує, все має якийсь невловимий аромат, що п’янить мене. Я починаю думати про часи середньовічних полювань, про життя у замку, з величезними камінами. На берегах озер кричать олені і здригаються ліси.

 

Мені здається, що зіпсовані персонажі Бальзака багатьом заморочили голову. Крихкотіле покоління, що б’ється зараз у Парижі за владу і відомість, черпає у цих книжках безглузде захоплення буржуазною невмирущістю, якого воно прагне досягти. Мені вже в цьому зізнавалися. Тепер уже хочуть стати не Вертером або Сен-Пре, а Растіньяком чи Люсьєном   де Рюбампре. До речі, усі ці чудові хлопці, практичні, що знають людей, дуже мало захоплюються захопленням, прагнуть чогось солідного, здіймають ґвалт, турбуються, як каторжні, і так далі, так от, оці всі хитруни викликають у мене жаль, навіть з точки зору їхньої хитрості, бо я бачу, як вони постійно роззявляють пельку, намагаючись вхопити тінь, і втрачають при цьому здобич….

 

Може, страждати і мислити, це одне й те саме? Врешті-решт, геній – це рафінований біль, тобто більш повне і інтенсивне проникнення мети до нашої душі. Смуток Мольєра, мабуть, походив з того, що він відчув і увібрав у себе усю глупоту Людства. Він страждав від Діафорюсів і від Тартюфів, які через очі закрадалися до його мозку. А хіба душа Веронезе не набиралася весь час кольорами, як шматок тканини, що її красильник занурює в чан з киплячими фарбами? Він бачив усе у форсованих тонах, від яких, мабуть, у нього очі лізли на лоба. Мікеланджело казав, що мармур здригається від його наближення. А що вже точно, так це він сам здригався, наближаючись до мармуру. Отож він вважав, що гори мають душу. Вони були зроблені з однакової матерії, між цими спільними елементами наче існувало взаємне тяжіння. Але це мало викликати, не знаю вже де і як, якісь незбагненні вулканічні потрясіння, які здатні були б  на друзки рознести бідну людську крамничку.

 

Загальний недолік поетів, це довжина їхніх творів, так само, як недолік прозаїків це буденність, і в результаті перші нудні, а другі огидні: Ламартин, Ежен Сю. Скільки п’єс татуся Гюго удвічі довші, ніж треба? А вже сам вірш за своєю природою є дуже зручним, щоб замаскувати відсутність ідей!...

 

Я зараз шалію від Ювенала. Який стиль! який стиль! а що за мова, латина! Я вже починаю трошки розуміти Софокла, чим дуже пишаюся.

 

Лірика, у Франції, це зовсім нове явище. Я думаю, що виховання єзуїтів завдало величезного лиха літературі. Вони прибрали Мистецтво з природи. З кінця 16 ст. і до Гюго, усі книжки, хоча б і дуже гарні, тхнуть школярським пилом. Я збираюся перечитати всю французьку літературу і колись підготувати Історію відчуття поетичного у Франції.

 

Я думаю, що в мені є щось від татарина і від скіфа, від бедуїна і від червоношкірого. А що вже точно, так це, що є щось від монаха. Я завжди подивляв цих симпатичних чолов’яг, що живуть ізольовано і вдаються або до пияцтва, або до містицизму. Це красивий ляпас роду людському, соціальному життю, корисності, загальному добру. А що зараз! Індивідуальність – це злочин. 18 ст.  заперечувало існування душі, а 19, мабуть, докладе зусиль, щоб убити людину.

 

Я ненавиджу життя. я католик, в моєму серці залишилося щось від зеленого випоту норманських соборів. Я з ніжністю ставлюся до нероб, до аскетів, до мрійників.

 

Я ненавиджу пошуки земного блаженства. Я їх вважаю небезпечною манією посередностей. Хай живуть кохання, гроші, вино, родина, радість і почуття! Візьмемо з цього якомога більше, але не будемо у це вірити. Будьмо впевнені, що щастя це міф, вигаданий дияволом, щоб ввести нас у відчай.

 

Мені б хотілося сказати подячну молитву Богу, якби я знав, що він мене чує. Слава йому за те, ще я не народився торговцем сукном, автором водевілів, дотепною людиною, тощо! співаймо хвалу Аполлону, як колись, вдихаймо на повні груди холодне повітря Парнасу, стукаймо у наші цимбали і гітари, крутімося, як дервіші у вічному гаморі Форм і Ідей.

 

Хіба ж не слід пізнати усі закамарки серця і суспільства, з льоху до горища, навіть не проминаючи нужників! Там проходять чарівні хімічні процеси, плідні розпади. Хто знає, яким екскрементам ми завдячуємо запахові троянд і смакові динь? Чи хтось підрахував, скільки потрібно споглядати на підлоту, щоб створити велич душі? Скільки треба наковтатися зловонних міазмів, зазнати горя, винести страждань, щоб написати гарну сторінку? А ми і є асенізатори і садівники. Ми здобуваємо з гнилизни людства його насолоду, ми вирощуємо квіти з продемонстрованих страждань. Факт дистилюється у Формі і  піднімається догори, як чистий фіміам Духу піднімається до вічного, Непорушного, Абсолютного, Ідеального.

 

 



[1]Переклад мій за виданням Éd. Danielle Girard et Yvan Leclerc, Rouen, 2003.

 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home