Вхід для користувачів
 




21 лютого 2013

Дмитро Горбачов: Похмурий український гумор Анатоля Петрицького

Ще з кінця 20-х років про Анатоля Петрицького почали писати в Європі та Америці. Зокрема, про картину «Інваліди», що успішно експонувалася на Венеційській бієнале (1930), у Цюриху (1931), а далі два роки подорожувала Америкою в складі виставки картин, про які найбільше писала європейська преса. Пізніше через «залізну завісу» все забулося. Нині Петрицький має статус вельтмейстера. Зокрема на виставці «Кращі сценографи світу 20-го ХХ сторіччя» (1986) в Німеччині Петрицькому віддали почесне місце.

Дмитро Горбачов:  Похмурий український гумор Анатоля Петрицького

Був він людиною театральною і незрівнянним майстром театру для себе. Його розіграші, кпини, часом уїдливі, ба навіть скандальні, виказували вдачу зухвалого футуриста. Така поведінка нагадувала поширену серед дітей гру-дражнилку. Московський балетмейстер Захаров казав про манери Петрицького: «Похмурий український гумор».

Художник Фрідкін пригадував: на репетицію в Харківський оперний театр заходить Петрицький. Побачивши його, колега Олександр Хвостов показує на Анатолія Галактіоновича і каже: «Гадає, що він художник…» На що Петрицький моментально скаламбурив: «А ти хіба Хвостов? Ти Прохвостов».

Якось Петрицький сварився з директором Київської опери Гонтарем. Той зверхньо кинув: «Я директор, а не Ви». Петрицький принишк, підійшов до вікна й люб’язно попрохав Гонтаря підійти до нього і глянути на вулицю. «Бачите, — сказав він. — Серед тих, що там ходять, директорів багато, а художників — жодного». Гумор, гідний Вольтера: якось Вольтер катався човном із королем Фрідріхом Прусським. Біля причалу човен хитнуло, і Фрідріх вистрибнув. «Ваша Величносте, — озвався Вольтер, — треба було почати з мене. Королів багато, а Вольтер один».

Цікавий випадок згадувала художниця Раїса Гаврилівна Марголіна. Виступає на зборах художник-демагог, каже, що він спершу комуніст, а потім художник. Петрицький — із місця: «А коли настане це «потім»?

1929-го в Харкові вийшов люксусовий альбом «Театральні строї Петрицького». Нині на аукціонах світу його продають за тисячі доларів. Альбом цей мав у своїй бібліотеці Пікассо. Екстер послугувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі. Щоправда, в 1940-х цей формалістичний альбом фігурував як компромат на радянського художника, якому «не місце серед професури Київського художнього інституту». Кажуть, що Петрицький розшукував примірники цього видання і знищував.

Так ось, 1929 року на вихід альбому відгукнувся ректор КХІ І. Врона, людина великої культури з партійним квитком. Він віддав належне таланту Петрицького, але самого художника-неслуха назвав «анархо-богем’єрським», на що наш дотепник тут-таки відгукнувся в журналі «Нова генерація» реплікою під заголовком «Відповідь господину Вроні»: «Якщо я анархо-богем’єрський, то Ви, Господине Врона, викапаний клерикал. Бо Ви вихваляєте художника Бойчука, який учився на гроші митрополита Шептицького». Ніхто й не гадав, що за цією грою-дражнилкою уважно спостерігали відповідні органи, які згодом вставлять ці пустотливі формулювання у смертні вироки.

Блискучою містифікацією в тому самому журналі був жартівливий некролог по поетові Семенку, написаний самим Семенком. Річ у тім, що на критику бойчукістів у «Новій генерації» журнал «Літературний ярмарок» озвався таким робом: «Якщо бойчукісти не художники, то й Семенко не поет. Поета Семенка нема». І в некролозі в траурній рамочці зазначалося: «Труп Семенка знайшли на вулиці. Його вбито якимсь тупим знаряддям (можливо, «Літературним ярмарком»)». Услід за некрологом ішли спогади Петрицького про «вбитого» приятеля: «Я бачу, як живого, Семенка: невеликого зросту, з кучерявою кучмою волосся, як у негра. Коли заплющити очі, то він дуже подібний до Пушкіна. А коли розплющити, то бачиш монголоїдні очі. Це пояснюється тим, що його мати довгий час жила як не в Япанії, так у Владивостоці».

А ось спогад директора Українського музею Олександра Тимофійовича Кнюха. У 1950-му його призначили головою Комітету з мистецтва замість художника-адміністратора Пащенка. Петрицький, із його любов’ю до «театру для себе», при зустрічах дражнив Пащенка петлюрівцем, бо той начебто свого часу був завербований до петлюрівського війська. Пащенко поскаржився до ЦК КП(б)У на образу. Обох було викликано до партійного секретаря. Той звернувся до Петрицького: «Олександр Софронович ображений тим, що Ви називаєте його петлюрівцем». Підкреслено ввічливо Петрицький відповів: «А хіба це не так?» Секретар спалахнув і почав матюкатися. Перепуджений Петрицький вибачився перед Пащенком і наступного дня всі поїхали на декаду українського мистецтва до Москви. У готелі номери Кнюха, Петрицького і Пащенка виявилися поруч. Вийшли всі одночасно, і Петрицький улесливо звернувся до Кнюха: «Який гарний новий голова у нас! Молодий, вродливий!» — (У цей час до них наблизився Пащенко). — «А попередній голова — петлюрівець!»

Проте за сталінської доби траплялися ситуації, коли було не до жартів.

Наведу розповіді про Петрицького його друга й соратника Василя Дмитровича Єрмилова. 1937року вони вдвох у Харкові готували проекти оформлення українського павільйону Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Петрицький малював імпульсивно, ще й коментував: «Бачиш, лінія йде сама туди, куди слід». Заздрісники знеславили Петрицького: він малював портрет ворога народу Скрипника. Ескізи було відхилено, а Петрицького вирішено передати в руки НКВД. Робилося це тоді «на прохання трудящих». Єрмилов показав мені статтю в харківській газеті, підписану чотирма «трудящими з пильним оком». У ній уклінно прохалося розстріляти двох поганих художників — Касіяна («Навіщо він прибув із Заходу на Радянську Україну?») і Петрицького, який малював ворогів народу. Єрмилов зустрів свого друга за тиждень у кав’ярні й одразу не впізнав — настільки той схуд.

Пізніше харківський художник Страхов розповів мені про подальші події. Справу двох «відщепенців» розглядали збори харківських художників. Так тоді годилося робити. Для статистика приєднали до тих двох іще й Страхова. На зборах Касіян, схопившись за голову, нервово розгойдувався, як єврей на молитві. Петрицький сидів, мов аршина проковтнув, і, не кліпаючи очима, дивився на президію. А Страхов не розгубився: «Я вибіг на трибуну і почав гримати — на кого руку піднімаєте? Петрицький уславив соціалістичне мистецтво за кордоном, Касіян був радянським громадянином іще в Празі. Мій плакат із Леніним одібрав золоту медаль у Парижі, й комуністи всього світу носять значки з цим зображенням». Учасники зборів були деморалізовані й не зважилися засудити своїх товаришів.

Наприкінці 1933 року влада зібрала «Пленум Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УРСР» (Зауважу, що Спілку створили лише в 1938-му — чотири роки пішло на розстріли та приручення). Кожен мав картати себе або своїх товаришів за помилки, вказані партійним функціонером. Бойчук мав засуджувати бойчукізм, колишні футуристи — футуризм. Доповідач дав орієнтири, чого не можна робити в живописі, та показав репродукції «буржуазного Пікассо» і місцевих художників-натуралістів, бо «повзучий натуралізм» не міг за своєю сутністю видавати бажане щасливе життя за вже існуюче. І ось Петрицький, великий прихильник Пікассо та своєї вчительки Екстер, приятельки Пікассо, дозволяє собі ризиковане: «Коли товариш Хвиля показав Пікассо, то зал серйозно дивився на всі деформації художника, а коли говорилося про ту або іншу роботу натуралістів, у залі був підленький глузливий смішок. Тоді я звернувся до тов. Ганса (а то був функціонер невисокого розряду. — Д.Г.) із запитанням: чим він пояснює те, що зал серйозно сприймає Пікассо і що тільки кілька старих або всім відомих своєю некультурністю художників засміялися, та й то дуже боязко, незграбно». «Але ж виявляється, — продовжував Петрицький, — Пікассо буржуазний, чого ми не знали. Партія розкрила нам очі, і нам тепер із Пікассо не по дорозі». А завершив покаянний свій спіч Петрицький, як завше, у блазенському дусі: «Мистецтво, — як проститутка: що більше йому даси, то більше воно дасть».

Під час війни Петрицький опинився в Алма-Аті. Якось він прийшов до свого приятеля художника Злочевського і попрохав позичити 2000 рублів. Чемно подякувавши за гроші, Анатолій Галактіонович вийшов на вулицю, і Злочевський почув його волання: «Яке неподобство! Я, заслужений художник, двох тисяч не маю, а він має!» Злочевський кинувся до нього — як це розуміти? Той відказав: «Петю, ти знаєш, як я тебе поважаю, але я не можу не зачепити людину».

Він був дотепник на межі дозволеного. Колись я, готуючи альбом кращих обкладинок і титулів українського друку, вирішив репродукувати вражаючий експресивно-конструктивістський титульний аркуш роботи Петрицького до книги «Р.VX Рік жовтневої революції XV». Слово «рух» і цифра XV сприймались як перевертень (паліндром). Шрифтова композиція складалася з імен авторів цієї антології, письменників і художників.

Гра з цифрою XV натякала на поширений тоді серед творчої інтелігенції антипартійний анекдот: Малограмотний активіст читає панегіричний текст на честь XVІІ з’їзду: «Нас посилали на взяття Зимового, і ми брали Зимовий. Нас посилали на ХУ...» — «Іване Петровичу, —шепоче йому секретарка, —це на «сімнадцятий».

Придивіться до слова «Р.VX». Римське V тут також схоже на «У», а відповідно рік жовтневого перевороту можна читати як «ХУ».

1947-го у «вождя всіх народів» розпочався черговий репресивний напад. Усі галузі Радянського Союзу мали до цього підключитися. Академія мистецтв СРСР і її президент Олександр Герасимов уже й не знали, з чим розправлятися. Здається, було викорінено все — від постімпресіонізму до абстракціонізму. Залишалися недоторканими лише реалізм та імпресіонізм. Меч упав на імпресіонізм. Терміново було видано брошуру-вирок «Імпресіонізм на службі імперіалізму». На кожного художника заведено досьє: Ренуар, який ночував у революційному Парижі, а вдень їздив малювати етюди на передмістя — у Версаль, який був у юрисдикції монархістів, — підлягав осуду за «перебування на території, окупованій ворогом». На Сезанна, який нікуди не виїздив, знайшли інший компромат: він був католик, себто вірив у Бога, якого насправді не було.

Київських художників зібрали на чергове анафемствування. Озлоблений Петрицький, як завжди, утнув непередбачуване. Він заявив: знову партія відкрила нам очі. Так давайте ж засудимо Олександра Герасимова, ініціатора цієї кампанії, який навчався в імпресіоніста Коровіна і, бувало, сам малював імпресіоністично.

Але як член більшовицької партії, Петрицький і сам не раз мусив говорити те, що «положено». Тетяна Нилівна Яблонська розповідала мені: «Я на Ваше, Дмитре Омеляновичу, прохання почала писати спогади про Петрицького. І припинила. Бо пригадується неоковирне. П’ятдесят другого року я побувала в Кракові і з молодим комсомольським запалом переконувала краківських абстракціоністів у перевагах соцреалізму. Повернувшись до Києва, розповіла нашим художникам про загнивання західної культури. Петрицький підійшов до мене і сказав: Навіщо Ви говорите про те, чого не знаєте? Мені стало соромно. Наступного дня він виступав на партзборах і з трибуни, як секретар парторганізації, таврував «гнилий Захід» учорашніми моїми словами».

Починаючи з 1930-х, Петрицький-художник змушений був відступати в бік соцреалізму. Він мусив задіювати лише частину свого величезного обдарування. Але й за таких умов йому часто вдавалося зберегти експресію, часом парадоксальну. Скажімо, декорації до пустопорожньої опери «Щорс» були майже безбарвними, а натуралістичний реквізит нужденним. Натомість сцена «Смерть Тараса» з опери «Тарас Бульба» приголомшила всіх чорними барвами й несамовитою ван-гогівською покрученістю форм. На дворі стояв розстрільний 1937-й. Комісія, що приймала спектакль, була настільки пригнічена та спантеличена побаченим, що рекомендувала зняти цю сцену й закінчити спектакль прапором козацької перемоги над Дубно. До речі, відтоді ця опера йде повсюди без трагічного фіналу. 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home