Вхід для користувачів
 




16 лютого 2013

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 5. ГРИГОРІЙ ЛЕВИЦЬКИЙ

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 5. ГРИГОРІЙ ЛЕВИЦЬКИЙ

НИВА ДЛЯ СІЯЧА

 

У ВРОЦЛАВІ

Маленька кімнатка в одному із старовинних будинків старого Вроцлава. Хоч і схожа вона на звичайнісіньке горище - це студія художника. На початку ХVШ століття Вроцлав був осередком мистецького життя. Сюди приїздила молодь з багатьох країн навчатися малярства, особливо техніки гравірування. Господар студії Григорій Левицький теж не тутешній. Він з України, з Полтавщини – сюди переселились його предки, коли багато українців з Волині, Галичини, Карпат тікали від переслідувань католицької церкви.

Батько Григорія Левицького, священик із села Маячки, Кирило Ніс, залишив синові у спадщину невеличку парафію. Та Гри­горій Ніс передав її старенькому попові з сусіднього села, а сам подався до Києво-Могилянської Академії. Мабуть, там і став нази­вати себе Левицьким: вихованці Академії частенько змінювали пріз­вище, що ставало й не псевдонімом, а вже родовим ім'ям.

Як Григорій Кирилович потрапив у Вроцлав? Хотів стати гра­вером, от і опинився за кордоном.

Хоч і маленька в нього "студія", не ремствує. Аркуші з гра­вюрами доводиться тримати на підвіконні, та це не біда. Серед гравюр є навіть відбитки уславлених Дюрерових.

Григорій стоїть коло столу, схилився над мідною пластиною. Вона так ретельно відполірована, що зблискує, як золота. Інакше не можна. Найменша подряпина залишить слід на майбутній гравюрі.

Художник вже переніс голкою на пластину малюнок з паперу. Починає працювати штихелем. І от уже на пластині з'являється польський лицар. Суворе обличчя, рука міцно стискає важкий меч. Гравюра відтворює надгробок одного з князів роду Пястів - борців з німецькими завойовниками.

Працюючи, Левицький завше щось наспівує. Ось і тепер  ледь чутно виводить:

Мор на цім світі - не мир скрізь панує,

В світі людина людину мордує.

Мир, то не мир вже, як миру немає.                  

Ходиш сьогодні, в гріб завтра впадаєш...

Підійшов до підвіконня, перебирає відбитки. На більшості з них людей розпинають, стинають їм голови, спалюють живцем. Таке малює і Левицький, особливо коли згадує дитинство, вимушену втечу з рідного містечка від вояків царя Петра, що мстились мешканцям Маячки за їхню підтримку шведів і мазепинців. Під настрій і пісні приходять журливі, як оця, на слова Івана Орновського:                    

Адже рік цей сталевий до грізної зброї -

Не за пера береться в тривалому бої.

Бо як грізно сталевий меч свисне зухвалий,

Правом скаже залізним, щоб струни мовчали...

 

БАРОКО

Левицький не єдиний гравер, який малював обличчя скорботні, навіть навмисно некрасиві. Він наслідував своїх попередників і сучасників, для творчості яких характерний мінор, сум, трагедій­ність. У ті роки, коли Левицький жив і навчався за кордоном, Євро­па рясніла витворами пишного і трагедійного бароко.

Стиль бароко народився в часи пізнього Відродження, коли ще лунали заклики гуманістів: оспівуйте радість буття! Звели­чуйте людське щастя!

Як і майстри Відродження, декотрі художники бароко вико­ристовували принадно-святкову гаму кольорів, зображували пишно вдягнених веселих дам і кавалерів. На те була ще одна причина: утвердження в більшості країн Європи абсолютизму. Художники, скульптори, зодчі прагнули догодити смакам аристократії.

Проте назвати бароко стилем радісно-святковим аж ніяк не можна. На ньому позначилися, не могли не позначитись, вікопомні історичні події. Ще жевріли криваві іскринки недавніх аутодафе. А що вже казати про спустошення та незагойні рани, які залишили по собі всеєвропейська Тридцятилітня війна та її подовження в Україні  - Хмельниччина і Руїна.       

Луною озвалося у мистецтві пережите народами. Ось чому з багатьох гравюр і полотен з такою тугою дивляться на розбурханий, тривожний світ страдницькі очі мучеників. А в архітектурі стіни навіть найрозкішніших палаців і храмів, здається, вигинаються від болю, корчаться і стогнуть. Гвинтяться куполи, викривлюються карнизи, ламаються фронтони.

Все це бачить, та не все всотує Левицький, не все повезе він у пам'яті і в серці на батьківщину. Не раз згадує він слова одного мудрого свого земляка: "Єстлі в краі немецкія по науки удаємося, то з расторопностію єднак смітіє одкидуємо, а зерно беремо..."

 

МОНУМЕНТИ СЛАВИ

Прийшло бароко і на Україну. Самобутнє, своєрідне. Не лише болі і страждання, яких чимало було у минулому, а радість перемоги над шляхетною Польщею надихало українських митців.

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,

Мов пишні бунчуки,

бундючий гетьманат...

В адміністративних центрах, у стародавніх монастирях зводять монументи слави - храми, дзвіниці, колегіуми. Зовніш­ній блиск, парадність, декоративність, вибагливі фронтони, соко­виті ліпні орнаменти, колони, півколони, пілястри архітектурних ордерів. Стіни прикрашають кам'яною бахромою, яка імітує золоті китиці знамен.

В живопису, в урочистих портретах Богдана Хмельницького та його сподвижників, тих, хто прислужився національному визволенню, бачимо насичений колір, рухливі світлотіні, що нага­дують полотна Рубенса, Ван-Дейка, інших фламандців. Похмурому, страдницькому бароко з його культом мучеництва українські ху­дожники протиставляють життєрадісність, енергійний оптимізм.

До таких художників належав і Григорій Левицький.

До Києва Григорій Кирилович повернувся вже зрілим майст­ром. Його чекали у Лаврській друкарні. Там потрібен був ілюстратор-гравер високого класу. А в гравюрах Левицького помітні були сліди вроцлавських впливів, українського художнього оточення, навіть ледь вловимий подих нового стилю - витонченого рококо.

Чекали на Левицького і в Києво-Могилянській Академії, ви­хованцем якої він був.Історія цього наукового закладу варта того, щоб про нього окремо розповісти.

 

СІЯЧІ ЗНАНЬ

1644 рік. Знову, як і в давнину, в КиєвоПечерській лаврі працюють грецькі майстри фрескового живопису. І знову поряд з ними – художники-кияни. Прикрашають церкву "Спас на Берестові”, де у ХIIст. було поховано засновника Москви Юрія Долгорукого...

Спливло п'ять віків. Митрополит київський і  галицький Петро Могила вирішує оновити цього кам'яного свідка сивої дав­нини. В Києві фресок давно не малюють, і він запрошує майстрів із Греції.

Наслухались заморські художники про Петра Могилу, про його життя, незвичайну вдачу, про його чесноти. Син молдавського гос­подаря, Петро Могила відмовився від батьківського престолу, дбає не про свою можновладність, а про цілком інше: завдяки його турботам  піднялися з руїн  стіни Софії, знову “рвуться у сонмище хмар білопінних" [i]. За власний кошт реставрував храм Видубицького монастиря, красуються над Дніпром серед буйної зелені його рожеві стіни.

Художники вирішили вшанувати свого високого замовника: на одній із фресок "Спаса на Берестові" вони увічнили обличчя Петра Могили.

Хто малював його? Манера не грецька, скоріше київська. На фресці не іконописний лик, а живе обличчя. Під густим, хвилястим волоссям - чоло з залисинами. Голова гордо відкинута назад, розумні, напрочуд добрі очі  ледь сумовито вдивляються у вись. Чітко, вправною рукою вимальовані дуги брів, міцно стиснуті вуста.

Це обличчя мислителя. Петро Могила передусім був просвіти­телем. В історію він увійшов як видатний діяч української куль­тури, і насамперед як фундатор першої на Русі вищої школи, сла­ветної Києво-Могилянської колегії, (названої так на його честь).

У ній навчатимуться видатні вчені, державні діячі, письменники - Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Димитрій Ростовський, Сімеон Полоцький, Григорій Сковорода, Михайло Ломоносов.

В Академії викладали і точні науки, й гуманітарні: мови, співи, малювання. Учився в ній, як ми вже згадували, і Григорій Левицький.

 

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО

Вже у першій чверті ХVIII століття будинок, в якому містилася Академія, потроху став руй­нуватися. Причина тому і невблаганний час, і, мабуть, норов услав­лених Гоголем шибайголів - бурсаків.

Новопризначений київський митрополит Рафаїл Заборовський над усе любив будувати. Його коштом видатний архітектор Шедель перебудовує приміщення Академії, надбудовує над ним другий парадний поверх з великою конгрегаційною залою. (Вона існує і нині). Заборовський вирішує надбудувати і оздобити скульп­турними прикрасами дзвіницю Софії, за його задумом зводиться  "Шеделеве диво" - Лаврська дзвіниця, та шедевр українського ба­роко - брама Заборовського - парадний в'їзд до резиденції ми­трополита на території Софії.

Цій брамі присвятив поетичні рядки Микола Бажан:

... Потрясши ланцюги прикрас,

Важкою зморшкою напнувся владний м'яз,

Обняв краї спокійної безодні.                    

Підніс як пожаданий келих

Широку браму в вишину,

Широку браму, грішну і земну,  

Мов круглий перстень на руках дебелих,

І творчий хист,  що не втомивсь,  не вистиг, 

Снопи принадних зел на камені поклав,

Як груди дів, гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв…

Брама дещо перенасичена тріумфальними формами, гераль­дикою, різними емблемами. Прикрашають її й виноградні грона й елементи давньогрецького декору - машкари античних богів та листя аканту. Брама ця,  писав Бажан:

поєднала іздаля

Вкраїнських брам рясне гілля

З вільготними акантами Корінта.

Вінчає браму герб з короною - митрою та зображення "полуменіючого серця”.

Скульптурні оздоби брами Заборовського і Софійської дзві­ниці, чаруючи нас своєю красою, збуджують і нашу цікавість: будував Шедель, а хто автор рельєфів? Невідомий нам скульптор? В ті часи скульптурні прикраси часто-густо копіювали з малюнка чи гравюри. І, мабуть, не буде помилкою пов'язати ці скульптурні прикраси з ім'ям відомого тодішнього київського гравера Григо-рія Левицького, оскільки вони так подібні на численні деталі багатьох його гравюр.   

                    

"ТЕЗИ ЗАБОРОВСЬКОГО"  

17 липня 1739 року. Біля Києво-Могилянської академії зібрався натовп. Чого-чого, а людей на Подолі завжди повно-повнісінько, тим паче сьогодні - на відкритті пере­будованого приміщення Академії.

Одна за одною під'їздять карети. З них виходять і простують до храму науки пани. Серед них і представники вищого духо­венства з важкими золотими хрестами на грудях.

У великому конгрегаційному залі все готове до філософсь­кого диспуту - змагання студентів перед очима можновладного і велемудрого Рафаїла Заборовського. Незабаром Академію почнуть називати Могилянсько-3аборовською.

Надходить найурочистіша хвилина свята: Заборовському вручають дарунок - великий аркуш з гравюрою, в центрі якої портрет самого митрополита - так звані "Тези Заборовського".

Назва походить від того, що на гравюрі, за тодішнім звичаєм, вміщені поряд з численними малюнками і тези виступів учасників диспуту.

У ті часи часто відбувалися філософські диспути, а щоб вміти чітко висловлювати свої думки, студенти вивчали риторику, брали участь у театралізованих виставах. Наприклад, одягнений сіячем студент декламував біблейський текст, сповнений алего­рій та трохи осучаснений дидактичними додатками, що підкреслю­вали і звеличували майбутню діяльність вихованців Академії як сіячів добра і знань.

У першій половині ХVШ століття в українському мистецтві співіснували різні напрями. Парадні портрети гетьманів, висо­ких духовних осіб, козацької старшини. Поруч - численні лубочні картинки "Козак-мамай" - безіменний козак із списом і баским конем. Був іще один, інтелектуальний, так би мовити, науковий напрямок: художники намагалися втілити схоластичні, не завжди зрозумілі образи.

Серед інтелектуальних творів того часу справжнім шедевром є вищезгадані "Тези Заборовського" - чи не найвідоміша гравюра Григорія Левицького.

Вона дуже складна за формою і змістом. Вихованець Академії Левицький вільно оперує такими поняттями, як теза та антитеза, абстрактні символи та реалістичні зображення. Коли ми сьогодні  дивимося на цей твір, то й не здогадуємось, що майстерно намальо­вані альтанка, корабель у морі або звичайний дощ - то певні сим­воли, що не мають нічого спільного з реальною альтанкою, кораблем або зливою. Нам важко "читати" цю символіку, а от сучасники Левицького добре знали її.

На гравюрі тонко, чітко проступає кожна рисочка, ЇЇ без перебільшень можна назвати ювелірним твором. Особливо майстерно зображені чотири тендітні античні богині, що підтримують рамки вміщеного у центрі гравюри портрета самого Рафаїла. Вони уособлюють мудрість митрополита, його далекоглядність, ду­ховну силу і моральну чистоту. Одна з богинь тримає в руках "по­луменіюче серце". Під портретом - герб, увінчаний князівською короною. Ми вже бачили їх. Де? Серед скульптурних прикрас, що увін­чують браму Заборовського.

Та повернімося до гравюри. На ній зображено ще чотири античні богині, які тримають "дошку" з тезами майбутнього диспу­ту. Вони символізують математичні науки, що їх викладали в Ака­демії. Малюнки, які художник щедро порозкидав по полю гравюри навкруг портрета Заборовського - то самостійні завершені міні­атюри.

На берегах гравюри дві вертикальні низки зображень, схожі на сучасні кінокадри. Зовні реалістичне зображення сіяча - це відома алегорична постать із Біблії. Він засіває поле зернами віри, добра, розуму.                             .

Та на гравюрі не лише алегорії і символи. Є тут і Лаврсь­ка дзвіниця, лаврські покої митрополита. Ліворуч автор зобра­зив будинок Академії, а симетрично до нього, праворуч, бачимо трьох студентів - в народі їх називали "вченими спудеями". У них дещо незвичайний вигляд: пострижені під кружало, на пле­чах киреї з відкидними рукавами - козацька вдяганка! Але киреї задовгі, ніби чернецькі ряси. Дивлячись на ці постаті, мимо­волі пригадуються Остап і Андрій, одяг яких взяв на глум Тарас Бульба.

 

КИЇВСЬКИЙ ГРАВЕР

Якою ж цікавою виявилась для Левицького його робота в Лаврській друкарні! Погляньмо й ми на його ілю­страції. Неважко встановити, як позначився вплив навчання у Вроцлаві, наприклад, на гравюрі "Розп'яття", яку художник малював для виданого в Лаврі "Євангелія". Трагедійність центрального образу нагадує мідьорити часів його перебування у Вроцлаві. Але Левицький вже відійшов від похмурості європейських зразків. Ок­ремі символічні малюнки довкруг центральної постаті в пишному обрамленні буйного зела - це вже суто Левицький, життєстверджуючий, оптимістичний..

Цікаві гравюри Левицького для театральних афіш. Вони та­кож веселі, святкові. Тут часто зустрічаються витончені завитки - справжнісінькі равлики. До речі, термін рококо, походить від французького слова rocaille, що означає раковина.

 

ВЕЛИКОСВІТСЬКІ  ВЕЛИКОМУЧЕНИЦІ

Вони зовсім не схожі на мучениць. Їхні грайливі, майже порцелянові личка далекі від скорботи. Святі не завмерли у велично-трагедійній позі, а нав­паки, мало не танцюють. Варвара і Катерина елегантні, наче зібралися на бал. Міниться муаром бірюзовий атлас, мерехтить лискуче хутро, яскряться барви темно-зеленого оксамиту, кора­лового шовку, виблискують на шиях золоті, схожі на сучасні, лан­цюжки. Витонченість, аристократизм, ба навіть легковажність. Та що це? Під ногами у Катерини колесо тортур, випещені жіночі руки тримають гостролезі мечі, котрі годилось би бачити в суво­рих воїнів.

Тут ми вступаємо в царину релігійної символіки. Мечі - ознака воїнства Христового, вічнозелене гілля пальми - символ безсмертя, золотарський келих - чаша страждань, хрести - знак мучеництва. На хрестах розпинали злочинців у давньому Римі. Римські власті мали за злочинниць і цих жінок - Катерину та  Варвару. Ще б пак! Вони не вірили у всевладного Юпітера, а моли­лися стражденному Ісусові. Автори їхніх житій розповідають, що римські язичники люто ненавиділи християн. Якісь вони чужі, вигід не шукають, кар'єри не прагнуть, танок "оси" (тодішній стриптиз) у цирках дивитися відмовляються. Вбити таких мало!

І вбивали. Варвару різали ножами (один із них на іконі під її ногами). Катерину колесували, заганяючи в тіло гострі штирі. Навіть батьки дівчат - заможні патриції - дочок своїх не бо­ронили. До християн жалю не було. Кажуть, і під тортурами Ка­терина одстоювала свою віру, цитувала (була ж бо освіченою) тексти грецького філософа Платона, чимось близькі до Христових пропо­відей. Тим то філософи та інтелектуали християнської Європи визнали Катерину за свого патрона. Художники Відродження (Рафаель, Кранах) шанобливо зображали її. І цю традицію успадкували українські майстри 18 ст. На той час, філософів на Україні не бракувало. Не лише таких, як гоголівські Хома Брут і Тіберій Горобець. Всесвітньо відомий Григорій Сковорода аж ніяк не випадкова постать.

Сучасника Сковороди художника Григорія Левицького вва­жають автором "Великомучениць": Катерини - улюблениці українсь­кої інтелігенції, Варвари - заступниці простолюду. В день поминання селянки щороку на її честь варили вареники на згадку про те, що мучителі кинули святу в киплячий казан.

Та Григорію Левицькому, котрий увійшов до найвищих верств аристократії, щонайменше хотілося відбити трагедію. Його вишу­каний смак жадав над усе краси. А святі були знатного роду - рим­ські патриціянки. От і зобразив їх справжніми аристократками. Лише меланхолійний вираз очей - як згадка про  трагедію їхнього життя.

 

СИН

З Подолу до Лаври неблизький шлях.  Та щоранку Григорій Левицький із сином Дмитром прямують ним. Батько - до Лаврської друкарні, син - теж до Лаври. У малого неабиякий хист до малю­вання. Перший його наставник і вчитель - батько. Та Григорій Кирилович добре знає, що домашнього навчання замало. А в Лаврі своя малярня, художники виконують різні замовлення, пишуть ікони і портрети, а також навчають молодь.

Подобається Дмитрові в школі. Керує нею відомий художник  Алімпій Галик. Він чернець. Коли приймав постриг, обрав собі чернецьке ім'я на честь великого художника давнини Алімпія Печерського.

У школі свої традиції: один пише обличчя для портрета, другий - одежу, третій - вимальовує зброю та різні регалії. Одіж, звичайно, напинають на манекен.

Портрети часто перемальовували з гравюр. Великим успіхом користувався портрет письменника Дмитра Ростовського роботи Алімпія Галика, виконаний з гравюри Григорія Левицького. Писати портрети, користуючись гравюрою - теж традиція Лаврської маляр­ні. Багатьма навиками лаврських художників користуватиметься Дмитро Левицький пізніше в своїй творчості.

У майбутньому Дмитро Левицький стане людиною стриманою, навіть замкнутою. А поки що він вчиться... І щодня разом з бать­ком прямує з дому до Лаври. Щасливий, веселий. Адже це - пора його юності, його творчого веснування.                  


 

ШЛЮБНА ПОДОРОЖ

Одружившись з красенем - співаком придворної капели Олексієм Розумовським, імператриця Єлизавета Петрівна подалась у шлюбну подорож на батьківщину чоловіка, в Україну. Хоч і не дуже афішувала вона цю родинну подію, на пам'ять про перебування у Києві монархиня вирішила побудувати церкву.  Цариці сподобався мальовничий пагорок, на якому, за легендою, колись встановив хреста  і благословив майбутній Київ проповідник християнства, апостол Андрій Первозванний.

Опромінений,

Ласкою в серце вражений,

Виходить Андрій Первозванний.                         .

Ступає на гори.

Благословенні будьте гори, і ти ріко мутная.

І засміялись гори,

Зазеленіли…

                 (П. Тичина)

Року  1744  урочисто закладено підмурок майбутнього храму. Першу цеглину поклала сама Єлизавета, за нею митрополит Рафаїл Заборовський . Водночас було закладено й підмурок майбутньої слави роду Розумовських.

З Чернігівщини, з села Лемеші до Петербурга приїхав Олексіїв брат - Кирило, згодом, завдяки вінценосній "братовій" він здобув високу освіту за кордоном, став гетьманом України та президентом Академії наук у Петербурзі.           

Так брати Розуми стали графами Розумовськими.

Щоправда, у колі близьких друзів вони щиро зізнавалися, що в дитинстві пасли вівці в селі Лемеші і гукали волам "цоб-цабе", оповідали, що їхнього батька, козака Григорія друзі, теж-таки за чарчиною, прозвали "Розумом". Та то було колись, а те­пер вони графи Розумовські, а графам годиться мати шляхетну генеалогію, шляхетний родовід.

І такий родовід не забарилися вигадати. Відомий на той час філософ, історик, письменник Мануїл Козачинський у своїй книзі  "Філософія Аристотелева" доводив, що Розумовські - нащадки княжого роду Розинських. Ілюстрував цю книгу Григорій Левицький.

 

ГЕРБ  ГРАФІВ  РОЗУМОВСЬКИХ

Ілюстрації до книги Козачинського "Філософія Аристотелева" - гравюри по міді - вершина української книж­кової гравюри ХVШ століття. Герб змальований з усіма лицарськи­ми атрибутами: панцир, забрало, лицарський штандарт, графська корона. Малюнок виконано у строгій, навіть суворій манері. Та життєлюб Левицький повністю розкривається в інших гравюрах книги. Найцікавіша з них - заставка, яку умовно можна назвати "щитодержательницею".

На ній бачимо щит, увінчаний графською короною. Його під­тримує жінка, яка за традицією мала б бути античною богинею. Біля неї годилося б помістити "ріг достатку". Та де там! Рукави  мантії богині змережані українським орнаментом. І сидить вона не біля античного храму, а на тлі дніпровського пейзажу, типова українська красуня.

Мистецтвознавець Платон Олександрович Білецький дотепно писав, що "щитодержательниця" зручно усілася на помості з пле­теним кошиком, повним овочів - наче очікує покупців, і далі пояснює: "Левицький жив у Києві на галасливім Подолі, де йшла жвава торгівля". Там відбувалися театралізовані свята, бешкету­вали спудеї Академії, а часом гуляли і запорожці. Ось цей києво-подільський оптимізм і життєлюбство зненацька виплескуються у творах Григорія Левицького.

Ілюстрації до книги Козачинського сподобались графам Розумовським, і коли Кирило після скасування гетьманату приїздить до Петербурга, він не раз засвідчує свою повагу синові Григо­рія Левицького - Дмитрові, на той час вже відомому у Петербурзі художникові-портретисту.

 

ЗОЛОТО  В  ЛАЗУРІ

Імператриця більше не поверталась до Києва, але бажання своєї вінценосної гості  кияни виконали.  І піднялась над древнім Подолом,  над Дніпром і задніпрянською далечінню казково-прекрасна Андріївська церква. Збудована вона за проектом чи не найкращого архітек­тора ХVШ ст. Бартоломео Растреллі. Вже два століття чарує вона людей. Тендітна, струнка, схожа на  іграшку зі слонової кістки або тонкої порцеляни.  Її оспівують поети:

І ніжність, і краса...

Стріла - і  туголуччя...

Блакитне  п'ятизвуччя

Стрясає небеса.

Творіння Растреллі схоже й на музичну симфонію. Стрункі колони, мереживо капітелей, ланцюжки золотих кульок, які наче намиста, прикрашають бані, поєднані так гармонійно,  як це може бути  хіба що у пісні.

І пісня, пісня синя,

Мов з дзвону виника.

Дніпровська дика сила

Від себе не пуска.

Ті зорі волохаті

Все кличуть у політ

Гармонію крилату...[ii]

Незвичайний інтер'єр церкви. Своєю пишнотою нагадує святково розцяцькований палац, щедро освітлений, прикрашений живописом. Стіни пофарбовані  у блідо-блакитний кольор. У мистецтві тої пори панує витончене рококо. Капітелі пілястр, облямування ікон, різблення по дереву щедро вкрите позолотою. Завитки на них частенько нагадують равликів.

Навіть ікони  виконано у стилі рококо. Скульптурні янголята  схожі на амурчиків.

Якщо зовні церква ще зберігає риси бароко, то у внутрішньому оздобленні панує цей стиль.

Маленька історична довідка: 1752 року до Києва з Петербургу , щоб керувати оздобленням храму, уряд відрядив відомого тоді художника Олексія Антропова.

 1752 рік. В Андріївській церкві працюють іконописці, скульптори, різбярі по дереву. Прикрашають, оздоблюють новозбудований храм. Біля східців, що ведуть до проповідницької кафедри двоє схилилися над арку­шем з ескізом майбутнього панно. Це - Левицькі, Григорій  та його син Дмитро. Батько уважно вдивляється у постать біблійного сіяча, щось домальовує. Відтак звертається до сина: 

 - Тепер ти спробуй, олією

Дмитро бере пензель.

Закінчено фігуру сіяча. Художник малює далі. Невдовзі народжується тло – це пейзаж, поле, річка. Виблискує водна гладь. Цей краєвид він згадає, коли малюватиме портрет імператриці Катерини II. Але буде це не скоро, спливе час, багато років. А тепер молодий художник захоп­лено домальовує панно.

До Левицьких підходить Олексій Антропов. Розмовляє з батьком, краєм ока  стежить за роботою сина.                                   

А Дмитрові і на думку не спадає, що цієї миті вирішується його до­ля. Не здогадуються обидва Левицьких, що мине два сторіччя  і мистецтвознавці сперечатимуться: хто автор "Панно з сіячем"?

На гравюрі Григорія Левицького "Тези Заборовського" серед бага­тьох алегоричних фігур є й постать сіяча...

І народжується гіпотеза про авторство Левицького-старшого, лише гіпотеза, доказів немає.

Ніде правди діти  - фахівці не поспішали з вивченням цього питання. Протягом багатьох років у нашій країні, на превеликий жаль, все, пов'язане з релігією,  було занедбано. А полотно висіло не на музейному стенді, а у церкві.

 

МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ  ДЕТЕКТИВ

Надійшов 1990 рік. Двоє ентузіастів, закоханих в український живопис, палких шанувальників творчості батька й сина Левицьких, вирішили поспитати долі, спробувати розгадати таємницю загадкового панно.

- Іраклій Андроніков запевняв, що науковий пошук бува не менш захоплюючи цікавим, ніж гостросюжетний детектив, - промовив один з ентузіастів.

- Згоден стати детективом, аби був результат,- як резюме виголосив другий.

Перші кроки дослідники спрямували до архівів. І перша невдача: у жодному документі, пов'язаному з Андріївською церквою,  прізвище Левицьких не згадується. Двісті років то двісті років. Котрийсь папірець міг випадково загубитись. Дослідники вирішують проаналізувати факти, відомі без документів.

По-перше: відомо, що Григорій Кирилович був  інспектором по дог­ляду за церковним живописом.  Керуючи  живописними роботами в Андріївській церкві, Антропов не міг не спілкуватися з Левицьким-старшим.

По-друге, не можна припустити, щоб відповідаючи  за оз­доблення храму, московський митець не запросив взяти участь у цих роботах  кращих, найвідоміших київських художників, а саме такими бу­ли батько й син Левицькі.

По-третє: коли оздоблення було закінчено, коли церква засяяла своєю витонченою красою, Антропов повернувся до Москви, а згодом  до Петербургу. Покидаючи Київ, він запросив з собою Дмитра Левицького, не як учня, а як помічника. Хіба став би досвідчений столичний метр запрошувати в помічники початківця? Знав силу і можливості молодого художника.

Відвідини Андріївської церкви стали для наших "детективів" майже традицією. Їх там гостинно зустрічали, допомогали збільшити у приміщенні освітлення. За два сторіччя картина вкрилась патиною, потемнішала.

Вивчено кожну рисочку у фігурі сіяча. Придивляються до тла панно. - Леле!- скрикує один з дослідників. - Адже таке саме тло на портреті Катерини ІІ - законодавиці... А писав її Дмитро Левицький.

Перегук з Дмитром пролунав ще раз в Андріїській церкві. Одяг одного з євангелістів, ікона якого висить під банею храму, мальований так, як на пізнішому портреті графіні Урсули Мнішек роботи того таки Дмитра Левицького.  

 

ОСТАННЯ  ЛАНКА 

Вважати і це випадковістю? А чи не забагато випадковостей?

Дослідники вже були переконані, що "Панно з сіячем"  - спільна робота батька і сина Левицьких. Але документальних доказів все ще не було. І все-таки дослідники вірять - докази повинні існувати, вони десь поруч...

Лишалось ще одне джерело, - родинні спогади. Вони живучі, перехо­дять від одного покоління до другого, від діда-прадіда. А в дідів і прадідів були онуки. Треба шукати нащадків роду Левицьких.

Починається новий виток пошуків. Візит у адресний стіл приголом­шив: Левицьких у Києві не перерахувати. Хвацький детектив за кілька годин у пошуках потрібного свідка порозпитує сотні людей. Та це у пригодницький літературі. А в житті?                           

Як і годиться справжнім ентузіастам, наші дослідники розповідали друзям про свої проблеми. Друзі щиро цікавились їхньою роботою, співчу­вали. І одного разу дослідники почули жадане:                    

- Здається, я вам допоможу, познайомлю з Олею Левицькою, вона – прямий нащадок Івана Григоровича, брата Дмитра Левицького...

Ольга Миколаївна - справжній нащадок старої української інтелігенції. Ввічлива, спокійна, доброзичлива. Уважно слухає співбесідників.

- Чи не зберіглась у вашій родині якась легенда про творчість Ле­вицьких, про щось, пов'язане з Києвом?

Батько був науковець, син відомого українського вченого Ореста Івановича Левицького, президента Української Академії наук. В родинах науковців поважали точність.

- Чому легенда. Можу розповісти, коли це вас цікавить, один факт. Батько не любив на людях говорити про наших уславлених предків. Не терпів хвальковитості. А в родинному колі беріг кожну згадку про своїх дідів. 1939 року батько повів мене до Андріївської церкви. Там є невеличке декоративне панно, на ньому намальовано сіяча. Батько сказав мені, що це панно - спільна робота Григорія й Дмитра Левицьких. Вона не підписана, але це точно так....

Минуло небагато часу і на шпальтах однієї київської газети з'я­вилась стаття, в якій розповідалось про уперті пошуки, невдачі й радощі, і про нарешті знайдену останню ланку - свідчення Ольги Миколаївни Левицької. Статтю свою наші дослідники назвали "Мистецтвознавчий детектив".


[i] С. Тельнюк.

[ii] С. Тельнюк.   

Зображення:

Вгорі:  Гр.Левицький. Великомучениці Катерина і Варвара. 1740-і

Нижче: Гр.Левицький. Теза на честь Заборовського. 1739 




Коментарі

2013-02-18 17:04 Дмитро Горбачов
Пані Марино, дякую за теплий відгук і освідчення. Я теж люблю ближнього. Моя версія про автора Великомучениць небезпідставна: зокрема, на красунях з гравюри Заборовський бинди намальовано так само, як на іконі. Кожна версія, як відомо, то науковий жест. Навіть, якщо версію буде спростовано.
2013-02-18 10:58 Irina Vysheslavsky
Прочитала уважно текст Утевської та Горбачова. Дуже поважаю обох, але взагалі не люблю белетризовану історію. А що до Левицького, то мені, як художнику, здається дивним, що гравер до мозоку кісток так писав великі живописні твори. Хоча такі приклади серед великих геніїв є Рембрандт, Дюрер. Тобто, це можливо. але ж треба докази. А ще відомі живописні твори Левицького?
2013-02-18 10:57 Марина Скирда
Картинка прекрасна - запозичена з сайту НХМУ. А в тексті - якась маячня до чого тут Левицький і що це за аргументація, немов би якісь собі авторитети вважають? Люблю Горбачова - він справжній артист і байкар-міфотворець. Але щодо фактів - він дуже часто (сказати б переважно) грається з ними, як заманеться. Відтак наука історія мистецтва тут зовсім ні при чому.

 


RSS 2.0 contacts home