Вхід для користувачів
 




31 грудня 2012

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 4. АЛІМПІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

Продовження. Див.: Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 3: Олександра ЕКСТЕР 

Мистецьке згромадження світу невдовзі поминатиме 1000-ліття упокоєння святого іконописця Алімпія , ченця Києво-Печерської Лаври. Це перший український художник світової міри і перший в Європі живописець, про якого було складено біографію –«житіє». (На Заході такої честі удостоївся лише через 100 років маляр-реформатор Джотто). Ювілейні вшанування починаємо завчасно, публікуючи  нарис Д.Горбачова та П.Утевської. 

Дмитро Горбачов, 31 грудня 2012 

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 4. АЛІМПІЙ  ПЕЧЕРСЬКИЙ

 

 

ПРЕПОДОБНИЙ  АЛІМПІЙ  ПЕЧЕРСЬКИЙ

 

В МОНАСТИР ПО НАУКУ

Ще не розвиднілось, як мати збудила його:

- Вставай, синку, час у дорогу.

Побачив - мати плаче. Затулила обличчя, щоб син не помітив сліз. Єдиний він у них, ще дитина, а тут у Лавру, в науку віддавати. Священик Іллінської церкви у неділю нагадував чоловікові:

- Відправу слухаєш уважно, то і мою раду слухай. Відвези сина в святий монастир. Господь не кожному хист дарує. А я бачив, як твій малював, чув, що ти його за теє по руках... До Печерської Лаври знамениті малювальники з Візантії приїздять. Синок повчиться в них. Теслею, як ти, кожен може бути.

От і плаче мати - лячно на серці. Як то дитині серед чужих людей буде?

А малому хоч би що.

Вийшли з подвір'я, їхня домівка схожа на інші дерев'яні зруби. На Подолі більшість будівель - дерев'яні. І церква з дерева зведена, старенька вже.                                               

Невдогад малому, що спливуть століття, і вчені, як найкоштовніші знахідки, відшукуватимуть щонайменші згадки про цю Іллінську церкву на Подолі, давнішу і за Пирогощу, і за Десятинну...

По дорозі - торжище. Хлоп'я зачудовано зиркає довкола: чого тут тільки немає!

Вузенькою вуличкою піднялись в місто, на гору. Поспішає батько - неблизький шлях до Лаври.

Дійшли до Лядських воріт, і далі в Хрещату долину. Колись при її кінці побіля Дніпра хрестили синів князя Володимира Свя­того. Тому й зветься вона Хрещатою, або Хрещатий яр.

Дорога знову пнеться вгору. Обабіч - ліс. Під розлогим дубом відпочивають прочани - босі, худі, чорнющі.

По дорозі все розважало хлопця. Коли пройшли у ворота, тоді ще невисокі, в нього аж подих перехопило: посеред монастирського двору в усій красі постав нещодавно зведений Успен­ський собор.

Хлопчина, побачивши натовп ченців, що якраз виходили з Трапезної палати, раптом здригнувся, збагнувши, що його сам на сам залишать тут, серед чужих, одягнених в усе чорне людей...

Кінчалося дитинство.

Починалося нове життя. А діялося все це в далекому XI столітті.

 

МІКРЕ-МУ.      

Успенський собор гордо височіє над монастирськими будівлями, невеличкими дерев'яними зрубами, в яких живуть ченці. Вранці всі гуртом збираються на молитву. Малому часом буває тоскно, хо­четься втекти додому, побачити батьків, відчути ласкаві материні руки.                                                      

Та ось у монастирі аж загуло: до Києва, до Лаври прибули давно очікувані майстри з Царграду, з далекої Візантії. Вони мали прикрасити фресками та мозаїками Успенський собор. А допома­гати їм будуть кілька підлітків, серед них і наш знайомий хлопчина з Подолу. Перелякано стоїть він перед царградцями. І балакають вони не по-нашому, і вдягнені якось дивно. Прибулі звуть його "мікре-му", що по-грецькому означає "малий".

Щодня працював він у соборі. Швидко почав розуміти мову візантійців. Що робив? Підносив мозаїчистам смальту. А вони дивувалися, як швидко "мікре-му" навчився відрізняти не лише кольори, а й найтонші відтінки шматочків скла. Минали дні, тижні, місяці...

 

У СОФІЇ КИЇВСЬКІЙ.  

Мозаїки і фрески - не новина для хлопця. Він бував з батьком  у Софійському соборі. Роздивлявся розписи стін, золотаве сяйво мозаїк, незрозумілі грецькі написи на стінах, образи святих з німбами навколо голів.  Не знав, що вперше сонячним колом увінчали голову бога Ра ще стародавні єгиптяни. Вдивлявся у постаті дванадцяти апостолів- "Евхаристію", в розумні очі Григорія Богослова, страдницьке обличчя Іоанна Золотоуста, у зображення київських князів. І над усіма в куполі - Вседержитель, до якого молитовно звертається Богородиця Оранта.

Мабуть, не всі городяни, які приходили до собору, брали так близько до серця бачене, як цей хлопчина. У ті часи простий люд ще досить байдуже сприймав і нову віру, і нове мистецтво.

Хлопчину - вродженого художника - захоплювало все: і розваж­ливий спокій та надмірна стриманість персонажів фресок та мозаїк, і ліпота оздоблення собору.

Були в хлопчини улюблені образи. Були й такі, що лякали.

Дуже подобалась фреска, на якій зображена людина в князівському вбранні.                                  

- Це князь Ярослав, - якось пояснив йому літній дядько, що стояв поруч. - Люди звуть його мудрим князем. Не лише воювати вмів, а й книжник був знаменитий.

Минуть роки, і чернець Печерського монастиря Нестор, можливо, розповість художникові Алімпію про Ярослава Мудрого - фундатора Софійського собору та його бібліотеки. Адже саме з написаного Нестором літопису ми знаємо, що Ярослав "...книгам прилежа, і  почитая е часто в нощи й въ дне. И собра писцъ многы и перекладетеше от грекъ на словъенъское писмо... Ярославъ же сей, якоже рекохом, любимъ бъ книгамъ, и многы написавъ положи в святъей Софъи церкви, юже созда самъ".

Подобалося хлопцеві зображення князівських дітей, дочок і синів: на двох плащі-корзна, які він бачив на дружинниках, а на інших, здається, жіноче вбрання. Хоч і князівни, а одіж проста.

На багатьох фресках саме вбрання найбільше дивувало його. Звик до того, що городяни ходять у довгих сорочках з домашнього небіленого полотна. Горловина застібнута на дерев'яний або кістя­ний ґудзик, сорочка підперезана паском - вийти з дому непідпере­заним - непристойно. Рукави довгі. Коли холодно, вони й за рука­виці правлять. А щоб під час роботи не заважали, їх засукують.

Можливо, з тих часів і кажуть у народі: з осудом - "працюєопустивши рукава", і шанобливо:"робить, засукавши рукава".

Святі, які дивилися зі стін храму, були у дивному вбранні. Одежа, зібрана бганками, спадала важкими фалдами.

Не міг знати хлопчина, що цей одяг - сорочки-хитони, туніки, плащі-гіматії, як і сандалії босоніж візантійські митці запози­чили у давніх римлян.

- То, мабуть, янголи малювали? - спитав якось хлопчик у батька.

- Ні, синку, люди.

- От би побачити їх...

-Нема вже їх, синку. Повмирали. Давно це було. Люди казали, що працювали в соборі майстри з Царграду...                     

Хто ж вони, ті художники, що колись так чудово прикрасили нині всесвітньо відомий Софійський собор? Заморські майстри?

Не тільки, їм допомагали кияни, нащадки тих малювальників, які в сиву давнину оздобили стіни палат княгині Ольги витонченим рослинним орнаментом.

Візантійські майстри, які прикрашали стіни київських хра­мів, принесли в Київську Русь канони та стиль візантійського ре­лігійного мистецтва. Наприклад, у серії сюжетів, пов'язаних із "Святим писанням", заздалегідь визначено композиційні схеми: що, кого і як, в якій послідовності, в яких позах малювати. Незмінною лишалася й символіка кольорів: коричневий означав терпіння; пурпурово-фіалковий - урочистість, велич; червоний - мучеництво.

Київські майстри перейняли та успадкували візантійські канони. Вплив візантійського стилю на довгі роки позначився на староруському мистецтві. Не міг він не позначитися і на творчості найвидатнішого художника часів Київської Русі Алімпія Печерського, який хлоп­чаком, мабуть, бував з батьком у Софійському соборі.

 

ОРАНТА.        

Хлопчина не міг відірвати очей від найбільшої мозаїки хра­му - "Богородиці Оранти".

- Це - наша заступниця, - казав синові батько. - Бач, руки до неба простерла... За нас, грішних, молиться.

Посоромився спитати хлопчина, чому в неї таке суворе облич­чя. Красиве. Дуже красиве. Та недосяжно далеке. Жінки, яких бачив щодень, не такі. А ця - Богиня. Як таку просити, щоб і за нього помолилась? Ніколи б не наважився...

Давньоруські храми будувались не абияк, а за певними пла­нами.У східній частині храму знаходилася так звана абсида - напівкруглий або гранчастий виступ. Це було центральне місце храму. На внутрішній частині абсиди Київської Софії височить найбільша в усьому староруському мистецтві постать - Богоматір Оранта. "Огаге" - латиною означає: та, що благає. Образ Богоматері-заступниці досить поширений в іконописному мистецтві стародавньої Русі.

На Оранті з собору Софії Київської - синій хітон, поверх нього пурпуровий плащ-мафорій - це кольори одягу візантійських імператорів. На ногах - червоні царські чобітки. Враження підсилює золотаве тло. Смальта виблискує сонячним промінням. Обличчя суво­ре, сповнене нежіночої сили - чимось нагадує античну Афіну-Палладу.

Легенда оповідає, що коли  Київ у ХШ столітті захопили полчища Батия, ординці в'їхали у Софійський собор на конях. Ви­рішили в стінах православної святині влаштувати стайню, а відтак стали розважатися - стріляли запаленими стрілами по образах. Тільки від Оранти стріли відскакували, повертались, як бумеранг, вражаючи тих, хто стріляв.

Здивовані ординці помітили, що руська богиня гнівно ди­виться в очі кожному, де б він не стояв, загрожуючи піднятими руками і вороги в страху покинули храм.

 

ПЕРШИЙ КРОК.           

Можливо, що саме дитячі враження від фресок і мозаїк Софійського собору допомагали хлопцеві, коли він став помічником візантійських майстрів. Йому навіть доручили самому викладати тло одного образу. Як же здивувались досвідчені митці, коли побачили, що "мікре-му" збагнув одну з таємниць смальти: якщо до золотих скелець додати жовтих або й зовсім прозорих, мозаїка враз спалахне жовтими вогниками.

Стіни собору прикрашали не лише мозаїками, а й фресками. І тут заморським малярам знадобився кмітливий "мікре-му". Він слухняно розтирав і змішував фарби, хвацько злазив на найвище риштування, підносячи фарби.

Тільки іноді зупинявся біля високого вікна, вдивлявся у далечинь. Бачив сиві хвилі Дніпра, які щодалі, здається, тем­нішали. Хотілося взяти пензля, перенести бачене на стіни собо­ру. Мріялось малювати задніпрянські луки, зеленкуваті та ніжно-блакитні, наче повиті серпанком, а далі до видноколу - темну смугу лісів.

Спливали дні, тижні, місяці. Все довкола вкривав сніг, потім він танув. Оновлювалась земля. По-весняному цвірінькали пташки і знов зеленіла  задніпрянська далина.

Якось на свята його відпустили додому погостювати. Низень­кою здалася хлопцеві рідна оселя. Постарів батько. Вразило обличчя матері. Уперше помітив, яка вона красива. Раніше таке на думку не спадало. Зворушила ніжність стулених вуст невеличкого рота. Тонкий, мов виточений ніс. Під темними дугами густих брів меланхо­лійно зажурені ласкаві очі. Привітне, ніжне материнське обличчя.

Нарешті настав день, коли йому доручили розмальовувати окремі деталі фресок.

На пергаменті був малюнок, зразки потрібних кольорів і навіть відтінки. Вдивляючись у нього, хлопець старанно вкривав фарбами одяг та крила якоїсь фантастичної постаті. Обличчя вже було намальоване. Зненацька підняв пензля і дозволив собі недозволене - на пласкому байдужому обличчі домалював кілька рисочок-зморшок - під очима, біля вуст. І застиг, невимовно зрадівши: обличчя ожило, враз стало смутним і величним. 

- А що це ти робиш? Хто дозволив? - гримнув один з візантійців. І несподівано замовк. Зі стіни на нього з докором дивились живі засмучені очі.

Покликали найголовнішого з царградських майстрів. Довго вдивлявся той у намальоване обличчя, а тоді мовив:     

- Ти справжній художник, мікре-му...

 

СВІДЧЕННЯ “ПАТЕРИКА”

Чи було все саме так, як ми розповіли? Чи так минали дитинство і юність Алімпія Печерського – першого давньоукраїнського художника, ім’я якого лишилося нащадкам?

Наша розповідь - не фантазування. Середньовічний письменник Полікарп залишив нам життєпис Алімпія, що увійшов до "Патерика Печерського", складеного у ХШ столітті.

Полікарп розповідає, що "Преподобний же Алімпій преданъ бываетъ  родителема своими на учение иконънаго пісаніа, а Алімпій же бъ помагав имъ и учася". Зі сторінок "Патерика" дізнаємось і про те, що Алімпій став ченцем. До речі, ім'я Алімпій він одержав після постригу. Як звали його в дитинстві - невідомо.

Чому прийняв постриг? На це запитання важко відповісти однозначно. В ті часи монастирі були осередками культури: тут переписувались книги, створювались бібліотеки. Ченцями були великі просвітителі - творець слов'янської абетки Кирило та тво­рець вірменської абетки Месроп Маштоц. Ченцями були Томазо Кампанелла - один з перших представників утопічного соціалізму і спалений на вогнищі інквізиції Джордано Бруно.

А в Києво-Печерській Лаврі на рубежі ХІ-ХП століть жили і працювали ченці Нестор-літописець, лікар Агапіт і живописець Алімпій... Яке сузір'я талантів!

Послухавши ради Ігумена Никона, Алімпій зрікся мирських радощів. Залишився наодинці зі своєю вірою і зі своїм пензлем. Йому присвятив життя.

Полікарп пише, що Алімпій був великим майстром "икони пи­сати", що робив це не "багатьства ради", що писав ікони "и для игумена идля всеи братии"..."от сего ничто же възимаа". Писав на замовлення храмів та окремих осіб. У творчості бачив сенс усього свого життя: "многажды же моляше други своя, да въ церкви, где видъвше объветшавша иконы, и тыа к нему принесуть, і сиа обновивъ поставляше на своих мъстъх. Вся же се творяше, да не празденъ будетъ".                     

Алімпій творив наприкінці XI - на початку ХП століть. Вели­кою була слава художника, якщо відгомін її залишився таким голос­ним у ХШ столітті, коли жив і писав Полікарп.

З "Патерика" довідуємось й про трагікомічний випадок з життя Алімпія.

Троє ченців-пройдисвітів тричі, начебто за дорученням Алімпія, стягали плату з одного наївного киянина. Той побудував собі церкву і хотів прикрасити її роботами знаменитого художника, такого популярного, що цей "меценат" ХП сторіччя довірливо тричі сплачував гроші шахраям. Нарешті, їхні витівки було викрито, і ченців з ганьбою вигнано з монастиря.

Про Алімпія складали легенди. Ось одна, вміщена в "Пате­рику": до Алімпія прийшов хворий на проказу, благаючи про до­помогу. Художник взяв пензля й вкрив обличчя нещасного своїми фарбами.  А потім залишив його переночувати у своїй келії. На ранок хворий умив обличчя і разом з водою з нього зійшли всі виразки й рубці. 

Сучасники вважали пензель Алімпія чудодійним.

В іншій йдеться про те, як незадовго до смерті, знесилений важкою хворобою, Алімпій не зміг домалювати розпочату ікону.

Він був у відчаї. Та сталось диво: у келію злетів з неба янгол, узяв Алімпіїв пензель, привітно всміхнувся хворому і викінчив ікону.

У "Патерику" читаємо, що надійшов день, коли "вси, яко единъми усты рекше: възмем честнъ мощи любимаго отца нашего Феодосіа, нъстъ бо нам лъпопастыря лишеным быти... и съвътъ сътвориша, абіе же повъелъша устроити мъсто на положеніе мощем святаго й раку камену поставиша".

Полікарп пише, що коли вдарив дзвін до заутрені, "всі мнісі, иже къ заутреніи идуше, такоже и мнози благочестивіи въ градъ видеша три столпы, яко дугы зареніи, и стоавше, приидоша на верхь церкви пречистыя идъже положенъ быстъ преподобный Феодосіє".

Полікарп згадує, що у церемонії переховання мощей Феодосія брав участь Нестор. Отже, мабуть, був там і Алімпій і теж бачив чудесне видіння- дуги зорянії.

Коли прийшло до художника Алімпія перше визнання? Мабуть з першим князівським замовленням.  

 

ПСАЛТИР ГЕРТРУДИ

Князь Ізяслав Ярославич був одружений з дочкою польського короля Гертрудою-Олісавою. Потрапивши до Києва, княгиня щиро полюбила свою нову батьківщину. Був у неї коштовний моли­товник, створений у Німеччині ще у Х ст. Високою якістю художнього оформлення ця книга не поступалась перед такими шедеврами дав­ньоукраїнського книжкового мистецтва, як "Остромирове Евангеліе", або "Ізборник Святослава". Молитовник зберігся, і відомий під назвою "Псалтир Гертруди".

Заманулося Гертруді-Олісаві додати до Псалтиря ще кілька молитов і ще краще його оздобити. Так з'являються у молитовнику ще п'ять мініатюр. Київська княгиня могла б замовити ці малюнки котромусь із уславлених німецьких художників, вони не відмовили б їй. Але Гертруда шукає таланти у київському оточенні. І знахо­дить. Те, що мініатюри мальовані у Киеві, засвідчує помітний вплив на них візантійського, на той час вже київського стилю, та написи над окремими фігурами, зроблені слов'янською мовою.

Мініатюри малював прекрасний художник. Може Алімпій? Іншого митця такого рівня у Київській Русі ми не знаємо. Є один, прямий доказ його авторства. А саме: була в Лаврі ікона - "Печерська Богородиця". ЇЇ вважали монастирською святинею. Зображена на ній Богоматір на престолі. На думку багатьох дослідників писав її Алімпій. А одна з мініатюр "Псалтиря Гертруди” - зменшена і спро­щена копія "Печерської Богоматері". Можливо, не копія, а перший варіант. Мініатюри "Псалтиря" були першим князівським замовлен­ням художнику Алімпію, першим визнанням його таланту.

 

СВЕНСЬКА БОГОРОДИЦЯ

 Не дарма вважалась "Печерська Богоматір" монастирською святинею. Ця ікона - справжній шедевр, взірець прекрасного. ЇЇ золо­те тло при мерехтливому світлі запалених у храмі свічок здавалося викладеним із чистого золота й коштовних самоцвітів. Воно не просто блищить, а пломеніє. На цьому тлі густо-синє і червоне забарвлення вишуканого одягу Марії справляло особливо сильне вра­ження. Кожна лінія, навіть найменша рисочка гармонійно скомпоновані, одна фарба доповнює другу. Таке створити міг лише колорист найвищого рівня.

В іконографії є чимало зображень Богородиці на престолі. На них, обабіч Марії, завжди намальовані два янголи. Автор Печерської ікони відійшов від усталеної традиції. Біля його Богородиці намальовані портрети святих Антонія й Феодосія. А портретування в ті часи лише починалось. І в цьому наш художник новатор. Обличчя обох святих мають виразно індивідуальні риси. І одяг Марії, Антонія й Феодосія нетрадиційний. Лінії вбрання Богородиці схвильовані, рухливі, навіть збентежені, відповідно її настрою. Адже вона знає долю свого сина, його приреченість. Фалди на плащах Антонія й Феодосія спокійні, врівноважені, наче породжені впевненістю у справедливості їхньої віри, справедливості Христового вчення.

Алімпій не бачив живими святих засновників Лаври. Мабуть, був присутній, коли переховували мощі Феодосія. Можливо, що хтось зробив замальовки облич обох святих, а Алімпій тим скористався. Хто знає?  Мовчать пожовклі пергамени.

Ікону "Печерської Богородиці" перевезли з Києва у Свенську обитель, не­величкий монастир, по сучасному - філіал Печерської Лаври. Згодом ікону почали називати "Свенською Богородицею". Так називають її і нині.

Спливав час. Чи то ікона обвітшала, чи була кимось пошкоджена, але року 1288, якийсь невідомий нам іконописець зробив точну копію Алімпієвої ікони. Він не залишив нам свого імення, але залишив свідчення, що і у далекомусередньовіччінаш народ був багатим таланти.

Нині "Свенська Богородиця" прикрашає експозицію Третьяківської галереї.

 

ОРАНТА  АЛІМПІЯ  ПЕЧЕРСЬКОГО

Найбільш відома інша ікона Алімпія Печерського “Богоматір Втілення”, або “Ярославська Оранта". Яка вона? Іконописці Київської Русі уживали золотий колір, як символ "сьомого  неба” – раю.  І для Оранти Алімпій, як і в “Печерській Богородиці”, малює тло золотом. За традицією, Оранту зображено з простертими до неба руками. Обабіч неї небесні вартові, два архангели.

Владно тримає підняті руки Оранта з Софійського собору. Скрушно зведені до неба руки Алімпіевої Марії, - це руки звичайної земної жінки.Зворушує ніжність стулених вуст її невеличкого рота. Тонкий, мов виточений ніс. Під темними дугами густих брів - меланхолійно зажурені, ласкаві очі. Привітне, ніжне материнське обличчя. Так у дитинстві дивилася на Алімпія його мати.

Стривожений, скорботний погляд Алімпіевої Оранти. В її очах -туга. Бо вона передусім мати, на грудях у неї, наче в серці, її син. Він у червоному одязі, що символізує мучеництво.Обличчя дитяти по-дорослому напружене. Ісус наче передчуваєсвою трагічну долю.

Якщо в Оранти з Софійського собору в одязі домінує холодний колір - синій, то Алімпіева змальована теплими, навіть гарячими фарбами - коричневою, рожевуватою, золотавою...            

Алімпій і вдруге звертається до символу мучеництва: Оранта   стоїть на постаменті - на землі, забарвленій у червінь.

Таке тлумачення образу Богоматері з сином люди ще не раз зустрінуть у мистецтві. Вершинами визнають геніальні "Сикстинську мадонну" геніального Рафаеля і "Володимирську Богоматір". Ця ікона сповнена почуття такої сили, що наші предки щиро вірили легенді: ікону малював сам євангеліст Лука. Образ пройнятий ніжністю, любов’ю, материнською відданістю. Як і в "ОрантІ", в ній - трагедія матері, що знає приреченність сина, знає, але нічого вдіяти не може. І ще материнська мужність, що владно прозирає крізь серпанок жури й меланхолійності. Ніжність та меланхолійність стануть прикметою давньоруського мистецтва. Вони пануватимуть і в Рубльовській "Троїці". Рубльов реставрував фрески ХП століття і, можливо, з них запозичив ці мінорні мотиви, так тонко відтворені Алімпіем.

 

У ПОШУКАХ ЗА ШЕДЕВРАМИ   

 "Ярославській Оранті" судилося довге життя. Але був час,   коли про неї забули. Хто малював її? На це запитання ніхто не шукав відповіді, нікого воно не цікавило. В усякому разі згадки про те, що ікона - витвір славетного київського художника, не знаходимо в жодному документі.    

Та ось 1919 року було організовано експедицію по верхній і середній течії Волги на двох неве­личких пароплавах. Мета - розшуки пам'яток стародавнього мистецтва. Очолював експедицію академік Ігор Грабар.

Пароплави наближались до Ярославля. Дивлячись на береги один із членів експедиції хмикнув:

- Ну що цікавого може бути у цій закутині?

- Не кажіть, - відповів старий реставратор. - У ХУШ ст. із стародавнього релігійного центру, Ростова Великого, до Ярославля було переведено архиєрея з його почтом та усім церковним майном. А біограф славетного київського художника Алімпія Печерського, письменник Полікарп, пише, що шанувальник мистецтва, князь Володимир Мономах придбав намальований Алімпіем образ Богородиці й надіслав його "в град Ростов", у збудовану ним церкву. Якщо нам пощастить, дуже пощастить...                                  

З причалу члени експедиції мало не бігли до архиєрейської резиденції. Та перші години пошуків нічого не дали. Лише звичай­ні ікони. Аж ось хтось помітив у стіні одного приміщення невелич­кі дверцята. На них великий старий замок. Не легко було його відчинити.

Невеличка комірчина. Вузьке віконце затягнуте павутинням. Комірчина майже пуста. Тільки в кутку величенька дошка, на таких у давнину писали ікони. Вона, неначе повстиною, була вкрита товстим шаром пилу.

Хтось зробив крок уперед.

- Обережно, - кинув старий реставратор. Він першим підійшов до  ікони, легенько хусточкою торкнувся дошки. Далі, вже сміливіше, протер значну II частину. На присутніх глянули живі, засмучені очі...

Вік її - мало не тисячоліття, - залишив свої сліди. Ікону треба було рятувати. Не день, не місяць працювали реставратори. І  таки повернули її до життя. Третьяковську галерею прикрасив ше­девр давнього живопису, "Яровлавська Оранта Алімпія Печерського”. Дивишся на неї і здається, що вона крізь віки повіряє нам свої жалі, свою материнську скорботу, закликаючи бути добрими, людяни­ми, - вічно жива киянка.

 

МИХАЙЛІВСЬКИЙ ЗОЛОТОВЕРХИЙ

1093 рік. На київському столі Святополк другий - Михайло, син Ізяслава Ярославича та Гертруди-Олісави. Князь пам'я­тав, що він онука Ярослава Мудрого, і прагнув бути гідним свого славного діда. Святополк вирішує побудувати храм не гірший за Софію, який мав уславити його ім'я і його князювання. Михайлівсь­кий Золотоверхий собор дійсно став одним з див стародавнього Києва, а його інтер'єри - скарбницею фресок та мозаїк. Дев'ять століть прикрашав він місто. Та надійшли страшні роки сталінізму. Знищувалися кращі пам'ятки давньої культури, пов'язані з релігією. 1935 рік. Михайлівський Золотоверхий висаджено у повітря. Вченим милостиво було дозволено вирізати зі стін та винести з собору кілька фресок і мозаїк, серед них - мозаїку "Євхаристію".

Хто створив її? За часів Святополка IIАлімпій був уславленим художником, не тільки живописцем, а й рідкісним знавцем мозаїчної техніки.Важко припустити, що князь Святополк не запросив його взяти участь у оздоблен­ні храму. Можливо і пам'ятав, що Алімпій ілюстрував псалтир матері князя, Гертруди. Наш сучасник, мистецтвознавець Григорій Логвин першим помітив, що апостоли з "Евхаристії" і архангели з "Ярославської Оранти" так схожі, наче писані однією рукою. Більшість мистецтвознавців зараз поділяють припущення Логвина, що "Євхаристія" створена Алімпіем Печерським.

 

ДИВО

Нам здається, що час, коли Алімпїй створював "Євхаристію" був кульмінацією його творчості.

Трохи пофантазуємо: Алімпій працює на риштованні Михайлів­ського Золотоверхого. Викладає шматочки смальти. Заглибився у роботу. В соборі урочиста тиша. На стінах вже живуть фрескові образи святих. У одному кутку щось майструють теслі. Ледь чутний шерхіт їхніх рубанків, ледь чутні розмови здаються породженими крилами янголів.

До собору завітав Нестор. Він і Алімпій ченці однієї обителі,  могли бути друзями. Нестор наблизився до Алімпія.

- Твої апостоли неначе живі...

- Вони дійсно живі, - відповів художник.

- Заздрю твоєму натхненню. Я коли пишу - спокійний, а в тебе неначе у душі палахкотить вогонь. Ти не знаєш спокою. Звідкіля це в тебе?

Алімпій замислився й стиха відповів:                         

- Двадцять років минуло з того часу. Я ще був юнаком, допомагав грецьким майстрам класти золотою мусіею образ Богородиці в Ус­пенській церкві нашої Лаври. Раптом побачили ми диво велике - з уст Богородиці злетів голуб і влетів в уста Спасителя. І світло, наче сонце, осіялонас, бачивших Святого Духа в тій святій церкві Печерській. З того часу не знаю я втоми. Вірую, що веде моїм пензлем Божія воля...Розповідь ця через сто років ожила на сторінках "Києво-Печерського патерика".

 

ШЛЯХИ  МИСТЕЦТВА

Давнє мистецтво не зазнавало різких змін. Але й найміцніші традиції відступають перед невпинним плином часу.

Перегорнімо літописні зведення, середньовічні європейські хроніки. Про що розповідають вони? Жорстокі війни, морові пошесті, церковні розколи, горезвісні хрестові походи. До гроба Господня вирушають і співвітчизники Алімпія. Чи повернуться вони?

Художникам вже не сила дотримуватись меж незворушної гармонії. Це позначилося і в оздобленні Михайлівського Золотоверхого собору.

Порівнюючи мозаїки цього храму з мозаїками Софії, одразу помічаємо нововведення: традиційні написи на стінах зроблені не грець­кою, а слов’янською мовою. У "Євхаристії" Золотоверхого собору перед нами на перший огляд знайома картина. Як і в Софії, підхо­дять до престолу з причастям дванадцять апостолів. Розташовані вони поіменно за тим же порядком.

Апостоли Софійського собору ступають ритмічно, один по одному, поза одного майже повторює позу інших. Відстань між окремими фігурами однакова.

А тепер уважніше погляньмо на михайлівську "Євхаристію".

Що сталося? Апостоли схвильовані, на обличчі кожного свій, притаманий його вдачі, настрій. Різні відстані між фігурами. 

 Вони повертаються один до одного, гальмують або прискорюють свій крок, стривожені, ба, навіть наполохані. Куди поділася  розмірена хода, яку бачив підліток Алімпій на стінах Софії, та й фарби тепліші. Стикаються одна з одною світлі й темні плями.

Від спокійної врівноваженості мистецтво прямує до експресії, нехай ще поміркованої. Художники вже не мислять категоріями "райського спокою".

Земне життя, сповнене постійних тривог, чвар, безперечно, вплинуло і на творчість Алімпія. Лінії у нього тепер розгонисті, кольори контрастні.

З кожним століттям напруга в мистецтві зростатиме. Воно драматизуватиметься. Широка емоційна шкала - від глибокого суму до динаміки внутрішньої схвильованості пронизає живопис наступ­них віків. Світ ще побачить несамовиту манеру Феофана Грека,  плач Андрія Русина, невимовні печалі Андрія Рубльова. Вони виведуть своїх героїв зі стану незворушності і перетворять мистецтво на іскрометний вияв пристрасних почуттів.

А почалося - із зажури і неспокою героїв геніального киянина. На рубежі ХІ-ХП ст. Алімпій ще не знав такої емоційності, як майбутні художники. Але крок до них він вже зробив у Михайлівських мозаїках.  




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home