Вхід для користувачів
 




4 жовтня 2012

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 3: Олександра ЕКСТЕР

Продовження. Поч.: Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 1: Давид БУРЛЮК 

Любителі Мельпомени Європи та Америки найчастіше і не здогадуються, що новітнім оформленням сценічного дійства - лаконічним, конструктивним, рухливим, - вони зобов'язані художниці з далекої України. 

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 3: Олександра ЕКСТЕР

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олександра Олександрівна Григорович народилась 1882 ро­ку у Білостоку. Батько - білорус, мати - грекиня. Невдовзі батьки переїхали до Києва, і Ася— так називали її друзі -стала киянкою.

Закінчила гімназію та Київське художнє училище. Разом з нею в училищі навчалися майбутні авангардисти - новатори зображувального мистецтва - О.Богомазов, О.Архипенко. Серед викладачів був Микола Пимоненко. Щоправда, він і не сприйме, і не визнає шляху, яким підуть авангардисти. Поезію Пимоненко шукав поезію поза індустріалізованим містом, будучи переконаним, що сільська патріархальність і чиста, незаймана природа кращі за машинну цивілізацію.

Речники XX століття, його учні, пов'язали свою творчість з містом, змінивши "хату, свиту і веснянку на кам’яниці, теку і вагранку”.

Одружившись, Олександра Григорович узяла прізвище чолові­ка, стала Олександрою Екстер. Під цим ім’ям вона і увійшла в істо­рію світової сценографії.

Одна з найвідоміших її картин - "Фундуклеївська вулиця" (нині вулиця Богдана Хмельницького). Тут вона оселилася з чоловіком. У мансарді знаходилася студія художниці, в якій навчалися майбутні кори­феї світового декораційного мистецтва – Вадим Меллер, Анатоль  Петрицький, Павло Чєліщев.

Коли залишалася у студії сама, підходила до вікна, мовчки милувалась своєю Фундуклеївською, що наче ріка у море вливалася у гомінкий Хрещатик.

Згадувала, як у гімназії на випускному іспиті зфізики витягла білет, де були запитання про силу,про динаміку. Всмі­халася - адже все життя вона шукала засобів,щоб якнайкраще відтворити динамікусильного руху. А на екзаменіз літератури розповідала зміст "Повчань Володимира Мономаха” та "Мандрів ”ігумена Даніїла”. Подумки бачила лісові хащі, що з первовіку зеленіли над Хрещатим яром, мисливців у лісі. Можливо, тут по­лював ікнязь Мономах, адже був уславленим ловчим...

Волання ігумена Даніїла,його ностальгію за далекою батьківщиною художниця згадає через багато років,  вже наприкін­ці свого життя. 

 

ПЕРША  ПОДОРОЖ

Вихованці художнього училища відвідували усі виставки. Одного разу Ася звернула увагу на худорлявого немолодого чоло­віка, та його вродливу супутницю. Вона стояли біля невеличкої картини.

- То Петро Левченко з дружиною, - почула чийсь шепіт. Коли подружжя вийшло із зали,Ася підійшла до полотна, яке вони щойно роздивлялися. Це був його, Левченка, малюнок!

На ранній картині О.Екстер бачимо сором’язливі квіти, м'яке завіконне світло, тиху поезію замріяного куточка. Щосьдуже близьке до інтер'єрів Левченка. Свого, оригінального почерку молода художниця ще не виробила.

На іншому ранньому її полотні - "Склянка чаю”– тежможна помітити вплив уже іншого митця. Цей натюрморт написано густими мазками, з соковитістю, яка на той час полонила молоду художницю в картинах темпераментного Ван Гога.

Перші роботи мали успіх у глядачів, але саму Олександру Екстер не задовольняли. І вона вирішує подорожувати у пошуках нових вражень. Їде до Швейцарії - вабили гірські громаддя, романтика оспіваного поетами Женевського озера. Але ті прекрасні краєвиди не зігріли її серця. У швейцарських пейзажах Екстер годі шукати сильні почуття. Намальовані вони в холодній зеленій тональності..

Художниця і тепер невдоволена собоюі вирішує продовжити навчання у Паризькій Академії мистецтв.

 

НОВІ 3НАЙОМСТВА

Спондвання знайти в паризькій Академії щось нове не виправдалися. І тут, як і в Київському училищі, та сама оголена натура, те саме копіювання...

Одного разу Олександра Олександрівна вийшла на прогулянку. Йшла неквапом, замислившись. І аж здригнулась, почувши не­сподівано:

- Асю! Звідкіля ти тут? Вона озирнулася і побачила товариша по художньому училищу Сергія Ястребцова.

- Що ж я питаю! - всміхнувся він. - Адже Париж - це Мекка для художників Європи, тому й ти тут.

- Вступила до Академії мистецтв, - відповіла Екстер, - але вже встигла розчаруватися. Академічні програми скрізь одна­кові.

- Мабуть, маєш рацію. Пам’ятаєш Архипенка, скульптора? Він вчився разом з нами у Києві. Теж втік з Академії. Стривай. Мені рішуче не подобається твій настрій. Ходімо, я познайомлю тебе з одним із найцікавіших людей у Парижі, з Аполінером.

Так Олександра Екстер потрапила в коло найвидатніших но­ваторів європейського мистецтва. За кілька днів Аполінер познайомив її з Пабло Пікассо. Пізніше, коли вони потоваришували, Олександра Олександрівна сміючись, зізналася метрові;

- Коли уперше прийшла до вас, розгубилась, мов дурне дів­чисько. Уп'ялася у ваше обличчя, а ще більше дивилась на ваші руки... Намагалася запам’ятати кожне ваше слово, а натомість пригадувала всі ваші картини. І нічого не могла з собою вдіяти.

- Я зрозумів твій стан, - всміхався Пабло Пікассо,- і не знав, як допомогти тобі стати з голови на ноги.

В майстерні Пікассо, мислителя і творця, збиралися ху­дожники, поети, тут велися цікаві бесіди.

Пікассо познайомив Екстер ще з одним художником-новатором - Браком. Брак - автор декоративних, стриманих за кольором, кубістичних композицій. Йоро натюрморти та спрощені пейзажі, розважливі й спокійні - повна протилежність творінням темпераментного Пікассо. У колі нових друзів Олександра Олександрівна нарешті знайшла те, чого марно шукала в стінах Академії -нову філософію мистецтва.

" Коли я уперше побачив негритянську скульптуру, - розпо­відав Пікассо, - мене охопив первісний жах. Та незабаром від­чув, що в цих геометризованих, приземкуватих постатях африканських божків втілено опір цілого народу найстрашнішим природним  стихіям.

Я виріс у київському університетському саду, втрутився у розмову Архипенко. - Там стояли стародавні половецькі скульптури, ледь обтесані кам'яні брили. Вдень я видирався на плечі ідолам, а ввечері обминав їх десятою дорогою. Архаїка сповнена колосальної енергії.

Зацікавили Екстер і розмірковування про новий напрямок у мистецтві - футуризм. У Пікассо вона зустріла одного італійського художника, який порадив Олександрі Олександрівні поїхати до Італії.

- Хотів би, щоб ви познайомилися з нашими роботами, по­бували у майстерні Боччоні. Дуже талановитий футурист! Варто його послухати, подивитися його твори.

І от вона у майстерні Боччоні.

- Футуризм означає "майбутнє". Вас дивує наша швидкісна манера? Дивує, що малюємо лише місто? – темпераментно, пристрасно говорив Боччоні. - Живописці майже два століття ми­лувалися сільськими краєвидами. Але ми живемо у місті! І наші нащадки житимуть у великих містах, де сконцентровано силу жит­тєвої енергії. Ми вдячні нашим попередникам - імпресіоністам за відкриття принади броунівського руху натовпу. Та місто - це ще й цілеспрямованість. Гляньте у вікно: ось мчить авто, за ним - велосипедист. Вони рухаються по прямій, повз прямссутні гран­часті будівлі, що виструнчилися своїми фасадами з їх об'ємною чіткістю карнизів та віконних прорізів. І в архітектурних формах є свій рух, своя динаміка. Ми повинні показати її людям. Нас чекає велика робота, приставайте до нашого гурту...

На Батьківщину Олександра Екстер повернулася перекона­ною кубофутуристкою.

 

ОДНОДУМЦІ

Але художниця не одразу втілила на полотні свої уподо­бання. Для цього потрібен був час. А поки що Екстер стає орга­нізатором новітнього мистецтва, виступає в пресі зі статтями, публічними лекціями. Коли вона, з незмінною короткою стрижкою, висока, худорлява, струнка і красива, підіймалася на трибуну, сама здавалася втіленням того нового, про що так переконливо говорила.

На одній із виставок молодих художників на її роботи звернув увагу старий педагог, друг Рєпіна, Микола Мурашко.

Картини О.Екстер експонувалися не лише у Києві, а й у Одесі, Москві, Петербурзі, Парижі, Венеції, в "Салоні" Володимира Іздебського поряд з картинами таких митців, як Нарбут, Шагал, Ларіонов, Бурлюк, Кончаловський.

Серед художників, яких полонив кубофутуризм, були Давид Бурлюк та Олександр Богомазов. Вони стали друзями-однодумцями Олек­сандри Екстер.

З ім’ям Бурлюка пов’язана історія вітчизняного футуризму. Він був близьким другом В. Маяковського. Поет згадував: “З постійною любов’ю думаю про Давида. Прекрасний друг. Мій справжній вчитель. Бурлюк зробив з мене поета”.

Енергійний, непосидючий, веселун, Бурлюк втручався в життя і роботу своїх друзів. Кому міг - допомагав. Маяковському видавав щоденно по 50 копійок. Щоб писав не голодуючи.    

Буржок, хоч і був футуристом, (а футуризм зародився в Італії), не вважав за потрібне в усьому наслідувати італійців. Малював не лише місто. Не цурався і сільської тематики. Писав краєвиди рідної Херсонщини та Харківщини, малював козаків, зок­рема Мамая. Був нащадком козацького роду і дуже цим пишався.   

Футуристи вважали себе революціонерами і вдавалися до епатажу буржуазного суспільства. Робили це інколи в кумедних, наївних формах: екстравагантно вдягалися, розмальовували кутас­тими лініями, комами та чотирикутниками обличчя.

Олександра Екстер за вдачею була стриманою, скромною жінкою, вона не шукала "скандального успіху". Проте щиро рего­тала над гайдабуренням друзів, коли дізналася про виступ у київському міському театрі В.Маяковського, Д.Бурлюка, В.Каменського. На сцені стояв рояль, який їм заважав. Довелося підняти його до колосників. Але блок, за допомогою якого підіймали рояль, заїло, і поважний музичний інструмент безпорадно завис між небом і землею та ще й ніжками догори.

Розсунулася завіса, і публіка аж заревіла від обурення. У відповідь загримів бас Маяковського:

- Рояль висить тому, що а на ньому грати не буду.

 

ФУНДУКЛЕЇВСЬКА ВУЛИЦЯ

...Знову Олександра Олександрівна у своїй майстерні. Знову підходить до вікна. Минуле відійшло, на порозі - сучасність. Вона малює "Фундуклеївську вулицю”.

Будинки не стоять на місці. Вони, здається, збігають з гори на Хрещатик, мчать униз, як діти на санчатах. Вулицею мчить авто, мчить по прямій, повз прямокутні, гранчасті будівлі...

По-різному сприйняли цю картину і публіка, і фахівці. Прихильники традицій обурювалися. Один із ошелешених відвідувачів виставки не утримався від уїдливої епіграми. Епіграма вразила художницю. Уперше спало на думку, що футуризму широке коло глядачів не сприймає. А чи сприйме у майбутньому?           

Образу приховала, навіть сміючись повторювала рядки епіграми:

Не може бути сумніву,

Тут доказів чимало:

Чи не за землетрусу

Вона "пейзаж" писала?

Текстівкою до “Фундуклеївської вулиці" може слугувати такий рядок із вірша поета-футуриста Михайла Семенка: "Вулиця повна перетинаючих зломаностів”. Захоплення відтворенням швидкості, руху наштовхує Семенка на спресування слів: "Експресовітер", "рухобіг", "соняшноекстази".

Найкращі кубістичні картини О. Екстер - "Видок міста Севра", "Порт". Бажання ознайомитися з експонатами уславленого музею севрського фарфору привело художницю з Парижа у Севр. Потім вона довго бродила вулицями Севра. Вийшла на берег Сени, замилувалася мостом. Пригадалися радки з вірша її друга Аполінера:

Минають дні, години і хвилини

Мине любов

                        і знову не прилине.

Під мостом Мірабо хай Сена плине,

Хай б’є  годинник, ніч настає

Минають дні...

                               (переклад М.Лукаша)

Подумалося, що намалює цей міст. Але чомусь він не викликав у неї елегійно-журливого настрою, як у Аполінера. Її зацікавило інше - геометризм усього, що вона тут побачила: важка арка мосту, паралелепіпед його форм, навіть вода, виявляється, зовсім не аморфна! Вона кристалічна, має свої грані і ребра.

Дивилася перед собою, а подумки малювала. Рух води під мостом найкраще відтворити швидкими кутастими геометричними лініями. Шосе біжить у далину неквапливо. Отже, малювати його треба по-іншому, не роздрібнюючи. Ще треба знайти спосіб, щоб по­казати швидкий рух авто на шосе. Будинки обабіч вона намалює кубістичними. А те, що і гори за містом геометрич­ні, не викликає сумніву, вони так і тягнуться у небо своїми верхівками-конусами. Тільки хмари, мабуть, треба зобразити овальними, щоб показати їх спокійнішими, ніж стрімкий рух води та динаміку вулиці.                                     

...Минуло небагато часу, і на мольберті художиці з'я­вилось нове полотно- "Видок Севра".

Ще одна картина - "Порт'', намальована після відвідин Генуї. На ній – породжене фантазією художниці місто. Може це Гринівські Зурбаран або Лісс? І звідкіля вітрила кораблів, намальовані праворуч? З якого століття припливли вони сюди?

Композиційний центр картини - нагромадження будинків-кубів - засвідчують сучасність. А географічна адреса зображе­ного міста батьківщина художниці: центр картини вінчає білосніжна з зеленими банями церква, подібна до козацьких. До неї туляться прямокутники сучасних будівель.

На жаль, Олександра Екстер залишила не так-то уже й багато пейзажів, зокрема київських.

Незабутні київські пейзажі створив її друг і однодумець - Олександр Богомазов.

 

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Йдеться про історію не таку вже й давню - перші десятилітя неспокійного XX століття.

Трагічний 1905 рік. В колах інтелігенції розпач: життя багатьом здається суцільною катастрофою. Зростає відчуття своєї непотрібності, відчуженості. В моді декаданс ( у перекладі це слово означає “занепад”), що оспівує вщухання, вмирання. В моді символізм - спроба втекти від сучасних проблем у вига-    даний, ілюзорний, примарний світ.      

Але, як писав Тарас Шевченко:

Поки живе надія в хаті,

Нехай живе, по виганяй...

Не всі представники творчої інтелігенції поділяли мі­норне спрямування у мистецтві, у літературі. Оптимістично дивилися на світ футуристи.

Футуризм- це майбутнє! І ми створюємо його! - твердили вони. А такі майстри слова і пензля, як Маяковський або Малевич, спиралися на марксистські переконання у невпинності істо­ричного прогресу.

Джерелом, яке рятувало багатьох митців від зневіри, стала народна творчість. Нею захопилися і Олександра Екстер, і К.Малевич, і М.Синякова.

 

ЖИВОДАЙНЕ  ДЖЕРЕЛО

У Олександри Олександрівни гості - дві її близькі подруги, художниці Євгенія Прибильська та Наталія Давидова. Обидві не з Києва. Прибильська живе у селі Скопці, Давидова - у Вербівці. Подруги навперебій розповідають про те, як вони вирішили відродити народне ужткове мистецтво, відкривши у селах, де мешкають, кустарні майстерні.

"Асю, ти повинна побувати у нас. Ми малюємо ескізи до килимів, для вишивання. Може, і ти візьмеш участь", - запрошують вони Екстер.

І ось вона у Вербівці.

- Не слід забувати, - каже Євгенія Прибильська, - що українське народне мистецтво сягає у глибінь тисячоліть. Геомет­ричний малюнок на прадавньому глечику - пращур сучасного орнаменту на сучасній кераміці...

- А мені здається, - розмірковує Екстер, - що геометризм цих орнаментів близький і моєму кубізму...

Невдовзі Олександра Олександрівна створює чимало малюнків для народних умільців. Зацікавилася вона і народним костюмом.

А далі... Забігаючи наперед, скажемо, що у 1922-23 роках           Олександра Олександрівна працювала у Москві, де б ви думали? - у Москвошвеї. І не одна, а разом з Давидовою, Прибильською та Мухіною - в майбутньому відомим скульптором. У той час вони створили парадну форму для Червоної Армії.

- Одяг Червоної Армії, - чуємо голос художниці, - побудовано на динаміці кольорових площин. Сірий прямокутник шинелі перетинають застібки на грудях - три діагональні невеликі ко­льорові смуги. Яскраво-червоний клапан на правиці під час руху ритмічно перекреслює нагрудні смуги, підкреслюючи враження колективного динамічного ритму. Будьонівка, схожа на богатирський шолом своєю гострою верхівкою, посилює стрункість і динамічність усього вбрання.                         

Олександра Олександрівна залучила до малювання ескізів, за якими сільські дівчата створювали свої вишивки, а ткалі -килими, ще одного киянина - Казимира Малевича. Вони познайоми­лися у Москві, обидва були ініціаторами створення молодіжної художньої організації під зухвалою назвою - "Бубновий валет”.

Умовляти Малевича не довелося. Він довгий час жив на селі. І герої більшості його картин - селяни.

Геометризм К.Малевича - це рівні рядки зораної землі, це крицеві силуети богатирів-селян, носіїв одвічного працелюбства. Інколи його малюнки нагадують дитячі, але вивіреність композиції засвідчує майстерність художника. А яке синє небо на його кар­тинах! Художник згадував, що пізніми вечорами любив слухати, як співають пісень сільські хлопці та дівчата, вдивлятися в "українське небо, на якому, немов свічки, горіли зорі. А українське небо – темне-темне, як ніде в Росії. Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи і допомогав їм вимащувати глиною долівку хати і робити візерунки на пічці", - писав Малевич.

 

ЗАЧАРОВАНА НАРОДНИМ  МИСТЕЦТВОМ

На виставках у Києві та Москві Олександра Олександрівна зустрічалася з художницею Марією Синяковою. Синякова здобула художню освіту у студіях Харкова і Москви, багато подорожувала, знала нове французьке мистецтво - імпресіо­ністів, Гогена, Матісса. З нею, молодою, розумною, вродливою, було цікаво й весело.

Улітку сестри Синякови виїздили на свою дачу в село Красна Поляна під Харковом. Там часто гостювали поети і худож­ники - Велімір Хлебніков, Давид Бурлюк, Василь Єрмилов, Борис Пастернак. Хлебніков присвячував вірші і Марії, і її Батьків­щині - Україні. Напівжартома напівсерйозно запевняв друзів, що всезагальне щастя прийде до людства тоді, коли

На хвилях світового танцю

Здійметься вітер гопака.

Точилися нескінченні розмови, зокрема про фольклор. Одного разу Хлебніков, говорячи трохи роздратовано про сучасну поезію, сказав:                                               

- Бальмонт оспівує смерть, а народна творчість- життя...

 Марія додала:

- Мене від песимізму вилікував селянський живопис. У нашому селі я маю багато друзів. Як люди розмальовують свої хати! Які веселі лубки прикрашають їхні домівки. Варто придиви­тися до писанок, ікон, гаптування. Їхні барви сповнені лірикою і піднесенням, гумором і добродушністю. Як цього бракує сучасній поезії. Я нещодавно прочитала вірш якогось Тичини... Прекрасно, але як скорботно. От послухайте:

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь,-

Мов перед образом Мадонни.

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, -

Узори сліз.

Лише з-захмар часом прилине

Прощання з літом журавлине –

Погасле, як грезет із риз.

Не знала художниця, що цей “якийсь Тичина” незабаром на весь світ уславить українську поезію, що мине не так-то й багато часу, і замість журливих рядків він проголошуватиме:

Минув як сон блаженний час

І готики, й бароко.

Іде чугунний ренесанс,

Байдуже мружить око.

У яскравих, мов веселка, акварелях М. Синякової,серед чистих, наче дощем омитих барв, ходять ошатні дівчата, скачуть кудись гордовиті вершники, поважно походжають городяни в циліндрах, гарцюють коні, пасуться корови. А довкола синіють озера, сяє жовтогаряче сонечко. І все те намальовано поривчасто, беззавітно, довірливо, як малюють діти або дорослі з чистою дитячою душею. Художниця твердила: «Колір – це поезія, а живопис – радість для людини».

У житті бувають символічні зустрічі. 1986 року вийшла з друку книжка Веліміра Хлєбнікова «Творения». На її сторінках зустрілися поет і друзі його молодості – Марія Синякова та брати Бурлюки, Казимир Малевич, Василь Єрмилов, творами яких проілюстровано книгу.

 

НАРОДНА  МАЙСТРИНЯ

Кияни поспішають на виставку, організовану Олександрою Олександрівною Екстер. На глядачів чекають твори селянки Ганни Собачко. Рослинний орнамент вїї роботах несподівано збагачується оригінальними вигадками. Серед переплетіння фантастичних листочків і квітів прозирає не менш фантастичний образ птаха, звіра, а іноді й людини. Навіть орнаменти інших народів – китайські, індійські – з якими познайомила майстриню Євгенія Прибильська, вона інтерпретує по-своєму.

Дивовижні кольори в її роботах, особливо оксамитово-синій, що підносить настрій малюнка, червоний і жовтий надають йому святковості. Плавні контури, ритм ліній і форм заспокоюють, наче оспівують радість буття. Часом настрій малюнка змінюється, лінії загострюються, здається, навколо запанувала тривога. Чорна барва вдирається в неспокійний, рвучкий, тепер вже асиметричний ряд ліній.

Відкриваючи виставку творів Ганни Собачко, Олександра Екстер сказала:  “Ганна Собачко - приклад того, що народне мис­тецтво й в своєму розвитку залишається народним. Але для того, щоб воно існувало і квітло, сповнювалося новими силами, воно повинно припадати до живих джерел сучасного мистецтва, органічно засвоювати його...”

 

ТЕАТРАЛЬНІ  КОНСТРУКЦІЇ

До О.Екстер сценічні декорації складалися з розмальованих куліс, розмальованого задника або з трьох стін того чи того приміщення. Навіть декорації, створені міріскусниками, зок­рема Головіним і Добужинським, майже нічого не змінили. Їхні ро­боти - ошатний, святковий, багатобарвний живопис - лише тло для гри акторів.

Якби в один із днів 1916 року хтось з найпалкіших шануваль­ників театру побачив жінку, яка щойно вийшла.з поїзду Київ-Москва, йому б і на думку не спало, що вона привезла з собою революцію у світовій сценографії.                                

Олександра Екстер приїхала до Москви на запрошення Олек­сандра Яковича Таірова. Талановитий режисер, Таїров мріяв про прищеплення театрові пластики руху, про розкріпачення тіла актора, про свободу у створенні масових мізансцен. Мріяв режисер і про нову сценографію. Замість пишного антуражу Екстер запропонувала створити на сцені цілу систему рухливих, лаконічних, чітко геометричних майданчиків для гри акторів. В залежності від бажання режисера, їх можна було підіймати на будь-яку висоту над коном. Вони, як і рухливі гвинтоподібні сходинки, розширювали або звужували простір сцени. Режисер дістав можливість створювати виразні композиції з акторів, а наявність на сцені дзеркал, різних блискучих фактур, перетворювали драматичну гру на яскраво-виразне видовище.

Так уперше в історії світового театру рухливі конструкції замість мальованих декорацій були запроваджені Екстер в Камерному театрі Таїрова. Відтоді і з'явилось поняття: театральні конст­рукції.

 

"ФАМІРА  КІФАРЕД

Перша спільна робота Таїрова й Екстер - п'єса Інокентія Анненського “Фаміра Кіфаред”.

Головний герой п'єси - син фракійського царя і німфи - Фаміра - уславився своєю грою на кіфарі. Він викликав на змаган­ня муз. На це зухвальство вони жорстоко його покарали - позбавили зору й музичного чуття.

Коли московські театрали прийшли на прем'єру вистави, вони були певні, що побачать на сцені пишну південну рослинність, обов'язковий античний храм  з обов'язковою кодонадою та античними скульптурами, акторів у традиційних туніках.

Публіка наче заніміла від подиву. На сцені - суміш українського народного лубка і кубо-футуристичних конструкцій. Декорації динамічні: асиметричні зсуви, зломи, лінійні звиви надають постановці напруженого темпу і ритму. На широких сходах звиваються тіла вакханок.

Була тут і південна рослинність - кипариси. Але які! Геометрізовані, з вмонтованими у них сходинками, на які, наче акробати, видиралися сатири.

Лаконічні форми декорацій відповідали духу первісних ритуалів.

Античність О.Екстер відобразила як дитинство людства, ескізи до "Фаміри" були дитинно-фантастичні. Тлом для персонажів слугував насичений синій колір, як на малюнках Ганни Собачко. А грецький стародавній вазопис своєю простотою також схиляв до кольорового і лінійного лаконізму.

 

ЇЇ СПЕКТАКЛІ

Наступний спектакль О.Таірова з декораціями та костюмами О. Екстер – “Саломея” за п’єсою О.Уайльда. Декорації об'ємні, дина­мічної форми, з ребристими подіумами. Художниця вдається до різких зіставлень вертикальних, горизонтальних, діагональних ліній.

Контрасти чорних і червоних кольорів допомагають повніше передати похмурість і хижість царя Ірода.

Костюми перетворюють акторів на живі кольорові скульптури. Але ці скульптури - у новітньому, кубістичному стилі. Їх геометризм підкреслюють фалди, які не лягають природними бганками, а стирчать, ніби вони зроблені з металу чи кольорової фоль­ги. В костюмі Іродіяди є щось металево-безжальне. Фалди одягу солдата - ніби продовження його меча і щита.

Спектакль мав величезний успіх. О.Екстер оновлює не лише драму, а й  балет. У мансарді на Фундуклеївській вулиці вона проек­тує костюми до вистав балерини Броніслави Ніжинської, засновниці київської "Танцювальної студії руху". Таких костюмів балетне мистецтво ще не знало. Спрощені до геометризму, підкреслено гранчасті, вони чи то з епічної минувшини, чи то     для майбутніх велетнів. Яке передбачення сучасного спортивного балету!

-Дорогу новому рухові! - проголошували прихильники О.Екстер і Б.Ніжинської. - Відкриймося впливам міста з його пришвидченим темпом, синкопованим ритмом, прямолінійністю будов, силою і точністю спортивного жесту!

Лаконізмом перейняті ескізи художниці до Шекспірівського “Отелло". Кілька різних за висотою гранчастих паль, чорних з одного боку і жовтогарячих з другого, виструнчилися, як важезний мур феодальної фортеці. Цей мур, ніби  гармошка, може розсунутися, або, як пастка, зсунутися. На фоні паль - беззахисні постаті акторів. Сонячний жовтогарячий колір, що несе життя, і чорнота небуття на гранях стовпів означають "бути чи не бути”. Суворій упорядкованості двірського етикету відповідають навіть хмарки, білі, але непри­родно прямокутні. Вертикалі паль і горизонталі хмар - це компо­зиційний контраст, за допомогою якого підкреслено незатишність, нежиттєвість світу.

 

“РОМЕО  І  ДЖУЛЬЄТТА”

І знову Камерний театр. Декорації О.Екстер  - як зигзаги блискавок і людських почуттів. Будинки агресивно  насуваються на глядача діагоналями і вертикалями ребристих фаса­дів. Міст через річку вигнувся, як спина хижака, що готується до стрибка. Гвинтові сходи пружиняться. Декорації міняють колір. Вони то холодні синьо-сірі, наче вкриті памороззю, то вишукано блакитні, то жевріють теплими брунатними, жовтими і вохристими барвами.

Що передусім вражає в ескізах костюмів до цього спектаклю? Несподіваність, неймовірність поз, поворотів, ракурсів, які ці костю­ми підкреслюють. Олександра Олександрівна була переконана, що костюм актора повинен бути акомпанементом до його жестів.

 

“КОЛЬОРОВИЙ ЕНТУЗІАЗМ”

1918 рік. Україна - незалежна держава. Олександра Екстер - іні­ціатор Першого всеукраїнського з'їзду діячів культури. "Що потрібно для відродження нашого мистецтва?"- питається в неї кореспондент газети "Відродження". "Якомога більше творчості, якомога менше провінційності" - чуе від неї відповідь.

1919 рік. До Києва, увійщли війська Червоної Армії. Вирішено було влаштувати просто неба масові видовища. На заклик відгукнулися поети і композитори, актори і співаки, скульптори і архітектори, і, звичайно, художники - від професорів Академії мистецтв до її студентів. Місто поділене на окремі райони, кожний прикрашає певна група художників, що має свого керівника - відповідального за виконання завдання.

Захоплено, самовіддано і нервово працює Богомазов. Сміливо фан­тазує Петрицький. Поруч - Хвостенко легко малює українські типажі на тлі орнаментальних соняшників. Зачаровує ліричністю Тишлер. Працює й сповнений академічного авторитету Ф.Кричевський. Не залишився осторонь іще один професор Академії мистецтв - Г.Нарбут. Привертає увагу молодечий запал групи монументалістів Бойчука, в якій працюють Седляр, Падалка, Оксана Павленко. Вони прагнуть витворити соціалістичний Рене­санс.                          

Кияни ошелешені: біля урядових будинків встановлено пожежні драбини, на них власноручно перевіряють, як закріплено плакати і транспоранти не якісь там хлопчаки, а поважні люди, відомі в місті художники. Величезних розмірів панно, плакати, декорації, гасла святково захопили простір, заповнили його кольоровим ентузіазмом. Барвисті поля правили за тло для палких промов, колективних скандувань, акторських інсценізацій, хорових співів, політичних маніфестацій. Свято мало усі ознаки всенародного карнавалу.

Наркомат освіти та Наркомат військових справ запросили Олександру Олександрівну Екстер взяти участь у прикрашенні міста до свята. Її майстерні доручили оформлення головної магістралі міста – Хрещатика.                                           

Учень Олександри Олександрівни художник Климент Редько згадує: "Центральна вулиця Хрещатик - під владою найпередовішого авангарду живописців. Тут, на відміну від Софійської площі, немає сюжетних елементів. Упоперек вулиці рівнобіжними рядами висять різнокольорові оригінально скомпоновані прапори..." І під час маршу війська карбували крок під сліпучим морем барв.

Після цього свята були й інші. Здавалося, художники, сп’янілі від успіху, від загального визнання, не хотіли, не могли зупинитися.                                                    

"З'ясовується, що ми і хочемо і можемо розмалювати все, що завгодно, а якщо треба - то й усі вулиці міста. І наша група бере на себе розпис велетнів-пароплавів.

Пароплави чекають на художників біля Труханова острава. Щоденно рано-вранці моторний човен переправляє нас на лівий бе­рег Дніпра. Приставши до берега, який зеленіє від верболозу, бе­ремося за роботу. На якому ж просторі працюємо ми наш робочий день! Перетворюємо пароплав на писанку і водночас на могутнє знаряддя пропаганди" - згадував К.Редько

 

ПІСТОЛЕТ  КОМІСАРА

Великі сподівання на свободу і щастя в недалекому майбутньому наштовхувалися на повсякденну жорстокість і брутальність. Екстер уподовж усенького свого життя згадувала такий епізод. В Одесі бригада художників під її орудою малювала декоративні панно до 1 Травня 1919. Рано вранці того дня вони мали висіти на вулицях міста. За художниками наглядав більшовицький “рукастий” (як казав Л. Троцький) комісар. В останню перед святом ніч хтось з художників перечепився через відро з фарбою і залляв постать червоноармійця (панно бо розістлано було на підлозі). Оскаженілий комісар націлив пістолета на Екстер і не одводив його доти, поки художниця не виправила композицію. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІДРЯДЖЕННЯ, ЩО ЗАТЯГНУЛОСЯ

1924 рік... Нарком А.В.Луначарський запропонував О.Екстер виїхати до Парижа і Венеції для організації радянських художніх виставок.

Фернан Леже запрошує її викладати у своїй Академії сучасного мистецтва. Композиції самого Леже складалися з індустріаль­них форм - зубчасті колеса, труби, частини машин. Навіть самі персонажі ставали часткою цього машинізованого світу, нагадую­чи богатирів-роботів. Ритми живопису Леже важкуваті, як перші обороти паровозних кривошипів, але в той же час мажорні, як фан­фара в духовому оркестрі.

О.Екстер задоволена своїми учнями. А їх у неї чимало! Здається, зі всього світу: з Чехословаччини, Куби, Німеччини, Франції. В академії художниця викладала театрально-декораційне мистецтво. Підручником їй слугував альбом "Театральні строї Петрицького”, виданий у Харкові за сприяння Олександра Довженка.

Для Олександри Олександрівни не мало значення, чи стануть учні її послідовниками, чи ні - вона поважала усяке мистецтво, аби було талановитим, щирим і чесним.

Микола Глущенко згадував, як горнулися кияни і москвичі, що стажувалися у Парижі, до своєї вчительки. Вони бачать в її майстерні картини майбутнього міста - круглі скляні будинки. Та­кі справді почали будувати через кілька десятків років.

У 1937 року в Парижі готувалися всесвітня виставка.Радянський павільйон мала прикрасити скульптура Віри Мухіної "Робітник і колгоспниця", давньої приятельки О.Екстер.  

Зустрілися подруги дуже тепло, Віра Мухіна завважила, що Олександра  Олександрівна зовні дуже змінилася. Колись струнка і худорлява, поповнішала, важко дихає.

- Що з тобою, Асю? – з тривогою в голосі запитує вона.

- Хвороби обсіли, - сумно всміхнулася Олександра Олександ­рівна. - Добре, що Жорж, мій чоловік, підтримує, як може. Та улюбленого заняття не полишаю.

Якось Олександра Олександрівна розпитувала Мухіну, що відбувається у мистецтві на Батьківщині. Потім мовила:

- Все змінюється. Віро... І я розумію, що моєму футуриз­мові немає місця поряд з реалізмом. Важко на чужині. Ох, як я тепер розумію ігумена Даніїла.

Було в Олександри Олександрівни ще одне улюблене занят­тя – дивовижної краси керамічний посуд, який вона блискуче розписувала перетвореними у кубістичну форму українськими мотивами.

Земляки, що приїздили до Парижа, охоче збиралися у О.Екстер в її невеличкому помешканні. Побували тут і Таїров з актрисою Камерного театру Алісою Коонен, яка згадувала: "В її господі, так само як у ній самій, впадало в очі своєрідне сполучення єв­ропейської культури з українським побутом. На стінах серед малюнків Пікассо можна було побачити українські вишивки, на підлозі – український килим, до столу подавали глиняні горщечки, яскраві майолікові тарілки".                     

У колі друзів Олександра Олександрівна розповідала про роки 1918 - 1920, про театри Одеси, Києва, Москви. Якби не хвороби, все, здається, було б гаразд.

З початком другої світової війни зв'язки О.Екстер з Вітчиз­ною увірвалися.

Гітлерівці увійшли до Парижа. Олександра Екстер – громадянка  Радянського Союзу. І хоч про це знало чимало людей, ніхто під час окупації не виказав її.

Якось до художниці завітав знайомий художник. Він розпо­вів, що Пікассо - в Парижі. До його майстерні приходив німецький офіцер. Він відрекомендувався шанувальником мистецтва. Та побачивши репродукцію "Герніки", одразу спохмурнів: "Це ви зробили?! - запитав він. "Ні, - спокійно відповів Пабло. - Це зробили ви".

Олександра Олександрівна знала це полотно, пам’ятала, що Пікассо створив його після тотального знищення фашистами древ­ньої столиці басків міста Герніки.

Одразу по воєнному лихолітті шукає Олександра Олександрівна друзів молодості. Туга за Москвою, за Києвом буда нестерпною. Хвора і стомлена пережитим художниця пише Вірі Мухіній: "Мені здається часом міражем, що колись могла працювати день і ніч. А блакитне небо ввижається чорним. Напиши, чи жива ще Женя Прибильська?”.

Вже зовсім хвора, 1947 року у листі до скульптора Іздебського Олександра Олександрівна скаржиться: зима, що надходить, буде дуже важка. Це дев'ята зима від початку війни, і для мене вона буде найважча"...

Через два роки художниці не стало.


ВІДШУКАВСЯ  СЛІД  ЕКСТЕРІВ

На родючому грунті кубофутуризму і фольклору з'явився осередок новітньої культури – Київський художній інститут 20-х років. Коли 1926 в Ленінграді почали цькувати Казимира Малевича, він подався на Батьківщину, до Києва. Тут він обіймає викладацьку посаду, стає професором художнього інституту. Малевич пристає до гурту художників-кольорописців, які розробляли систему найдзвінкіших і найяскравіших барвосполучень. Професор Пальмов називав такі твори "кольоровим дійством”. “Немає ще градусників, казав він, для визначення кольоросили, але єсть, безумовно, сама сила. І цією силою можна і треба керувати - для досягнення радощів, святковості, здоров'я, бадьорості, життєвості, чи навпаки, з метою одержання протилежного впливу суворості, хворобливості, песимістичного". Пальмівська картина "І травня" -  зелений вибух весни; розтікаються жовтогарячі струмені бродіння і розмноження; любосні обійми і мітингові пристрасті - спорід­нені явища людського буття; серед густо-зеленого набряклого ко­льору спалахнув дитинний спогад про Неню, у цьому золотавому острівці радості сонце гріє - не пече; метелики - як квітки, а літаки-як метелики; у зелений шум вривається спазматичне дихання фабричних димарів; світ побачено наче вперше, і хіба можна про це оповісти по-старечому розважливо, ні, тільки по-дитячому захопленою скоромовкою.

Професор Богомазов з юнацьким захопленням малює серію картин "Пилярі".

Ставши членом гуртка "спектралістів" ( так прозвали В.Пальмова і О.Богомазова), К.Малевич знову, як і замолоду, малює синь неба, червінь зорі, лани як смугасте рядно, селян і селянок, усе єство яких увібрало кольорову енергію всемогутньої природи. Застиглі, як статуї давнини, напружені, як перед небезпекою (насувалася хвиля примусової колективізації!), ці чатові вічності не мають індивідуальних рис, бо ж природа, за Малевичем, "новий, все новий театр видовищ, вона як маска, що приховує свою багатолікість”.

На одному з полотен - "Кінармія" - дивним степовим килимом мчить нескінченна, мов перебіг століть, лава вершників - правічна ознака українського пейзажу.

Степи України малював Екстерів учень Олександр Тишлер. У картині “Махновці” бачимо гнучких, як лоза, вершників, які поганяють гладких, як поросята, коней. На вухах у коней погойдуються солом’яні капелюхи. Диявольський цей азарт не в змозі сколихнути безмовний і безлюднимй “степ як море” (Т. Шевченко). Махно умів і саму війну обернути на жорстокий карнавал: місто Катеринослав він відбив у денікінців, перевдягшись у наречену і прикривши бойових коней і тачанки весільними гірляндами.  Мистецтво Тишлера, багате на парадокси та експресію, просувало нашу культуру у бік сюрреалізму.

Але в часи сталінської диктатури усі паростки нового мистецтва було безжально знищено.    

 На фото: 

1.Олександра Екстер.

2. О.Екстер. Венеція. 1924 

Див. далі: Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 4. АЛІМПІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home