Вхід для користувачів
 




9 серпня 2012

Анатоль Галицький - відтворювач «кровозмішаної реальності» (ТЕКСТ та ВІДЕО)

У цій кровозмішаній реальності

нехай залишається мистецтво нездетонованою бомбою,

як і тисячі-тисяч нагромадженого страхіття…

             Анатоль Галицький.  Повість «Роман-перформанс» 

 

Нове ім.`я в літературі – Анатоль Галицький. Так українською ще не писали. Може тому, що автор цієї живописно –навантаженої прози – відомий художник –абстракціоніст. Малярські ідеї, магічні імпульси і пережиття, як тепер кажуть, «імплементовано» у словесну матерію.  

Я стежу і захоплююся творчістю художника Анатоля Галицького вже багато років і дивуюся його тотальній відданості живописному мистецтву.

Весь його творчий потенціал і темперамент, оперті на активні культурні  враження, сконцентровано в його оригінальних полотнах.

Цікаво було спостерігати за реакцією глядачів-покупців живопису на Андріївському узвозі. Як людина «неслужаща» Галицький вряди-годи виходив по заробіток на київський Монмартр. Дуже часто байдужі фланери зупинялися біля його картинок, відчуваючи на собі потік їхньої енергії.  Молода подружня пара мало не розсварилася перед його творами. Її вони зацікавили, він взяв свою дружину на кпини: що ж доброго в цій мазанині? Перемогла жіноча настирливість. Картинку – купили.

Знаменитий абстракціоніст Іван Марчук, мандруючи Андріївським,  висловив своє захоплення невідомим йому митцем. Іноземці охоче платили сотню-другу гривень за картини, співмірні з живописом американця Де Кунінга (щоправда, за Де Кунінга дають мільйони доларів). Американський режисер Ігор Цішкевич напросився до майстерні Галицького. Це була невеличка кімната в забрьоханій общазі на околиці Києва. Підлога вищерблена, вигод нема, вода є, але технічна, не годиться для жодного вжитку. Американець уподобав мінімалістичну картину: на кривавому сутінковому тлі кілька розпечених білих мазочків. Двічі приходив і милувався. Обіцяв знайти покупця.

Закінчивши київський театральний інститут, Галицький повністю переключився на живопис, яким захоплювався з дитинства. Маючи  кваліфікацію актора і режисера, він організовує  живописний матеріал на засадах багатоскладової драматургії: в кожній картині кольори, лінії, плями виконують роль збудників і активізаторів глядачевого сприйняття, конфліктують, інтригують, замирюються, щоби зрештою утворити гармонійний лад. Та й виставки його творів нагадують виразний перформанс: на виставці «Треш»  було обіграно хаотичність напівзруйнованого інтер’єру, якому було протиставлено вольову напругу емоційно піднесеного живопису; театралізованим виглядав і показ творів у київській галереї «Сонце». Помітними були його твори і на виставці «Гоголь-фест 2007».

На відміну від багатьох перформерів сучасності, де живопису відводиться підрядна роль, Галицький воліє перетворити середовище виставки на потужний резонатор для малярства як головного мистецького чинника.

Його твори є продовженням традицій абстрактного експресіонізму, речниками якого були Кандинський, Де Кунінг, а серед наших сучасників – Бажай зі Львова. Ця традиція ускладнена елементами поп-арту, постмодерністичного цитування й іронізування, що надає цьому живопису властивостей актуального мистецтва. Галицький часто перетворює майже на абстракцію готові сюжети, скажімо,  Дюрера, Рубенса чи Делакруа. Він начиняє їх своєю вибуховою енергією, від чого маститі класики, певно, перевертаються у домовинах. Колись Сальвадор Далі вистрілював свої картини набоями з барвником, пояснюючи це тим, що зараз повсюду стріляють.  Галицький радше підривник, аніж стрілець, він закладає вибухівку під  спорохнявілу «високоповажану» старизну. 

Схильний він до містифікацій. Датує картини 22 сторіччям, ставлячи  замість нулів одиниці (замість 2005 – 2115), пророкуючи таким чином свою актуальність і через сто років. Гадаю, він має рацію. Величезна кольорова напруга – то еліксир від передчасного старіння.

Твори його багатоскладові і великоформатні. Їхнє тло, часом, це рівні, барвисті смуги, як у Малевича – подільського земляка Анатолія. Тло перекрите імпульсивними широкими мазками, пастозними і фактурними (на кожний мазок іде ціла туба фарби). Вони не раз закручуються в спіраль, зриваються з місця, як пале листя під шквальним вітром. І вся ця заметіль яскравих фарб посічена розжареними білими розрядами. Пригадуються стародавні греки, які вважали біле символом вогню. Розпечене «до бєлого калєнія», як кажуть росіяни.

Парадокси закладені не тільки в манеру, а й в назви: «Заратустра, котрий невірно зрозумів вчення Ніцше», «На цьому місці могла б бути ваша реклама».Тут він гідний продовжувач традицій пересмішника Бурлюка, татарсько-запорізького футуриста, який називав свої твори майже по Галицькому: «Концепійована за ассірійським принципом лейтлінія руху».

Не будучи саморекламістом, Галицький, одначе, має чимало шанувальників у творчих колах. Високої думки про нього художники  І.Марчук, Д.Нагурний, доктор мистецтвознавства О.Найден, мистецтвознавці О.Соловйов, Т.Лі, О.Сидор-Гібелінда, галеристи Є. Карась, Ю.Онух, і не лише вони.  Варто згадати також про дві передачі на українському телебаченні, присвячені обом його персональним виставкам.

В Анатоля Галицького є чимало нереалізованих проектів, що є цікавими і перспективними навіть на рівні ідеї. Сподіваємося, що він їх реалізує, позаяк знайшлися меценати з Музею сучасного мистецтва на Глибочиці, які  заопікувалися ним як непересічним явищем культури. Так на початку 20 сторіччя меценат Канвайлер заопікувався Пікассо і Браком, які винайшли для людства нову течію – кубізм.

 

Далі ми покажемо ще дві грані його таланту.

1. Проект перформансу «Луна-парк. Кровоносні судини і нервові клітини єства Анатолія Галицького».

Художник одягнений у блазенський костюм – перука руда, кумедні мешти, гротескований грим. Він трагічно веселий. Враження, що його от-от розірве від сміху – забавляючись, хвацько припрошує:

  • Прошу, прошу до Внутрішнього Світу художника. Прошу, прошу, пригощайтесь, прошу до внутрішнього світу художника.

Весь простір переплетений канатами різної товщини. Від товстелезних –до ледь видимих ниточок. від стелі до підлоги, підлога теж встелена канатами – в такий спосіб, що глядачеві доведеться переступати через них. А то й проходити через рибальські сітки, долаючи певні труднощі на своєму шляху. Цей простір – якби Кровоносна Система художника – на канатах розташовані картини.

Там панує ХАОС. На стінах картини, котрі художник, розпочавши, не закінчив, картини в стосах біля стіни, порожні полотна. Глядач побачить і щось сюрреалістично-химерне: на мольберті зроблене з пап`є- маше традиційне серце, пробите не стрілою – а пензлем.  «Я не знаю, я нічого не знаю, тільки одне я знаю – рану в серці маю».

При переході з одного відсіку в інший з’являється перешкода – водойма з камінцями для перестрибування. При перестрибуванні можна скористатися також линвою.

 

2. Він не лише художник (актор, режисер), але й прозаїк. Галицький наче скальпелем розтинає оболонку буття і відкриває психологічні переплетення своєї свідомості, надсвідомості і підсвідомості. Анатолієві Галицькому пасувало б наймення – відчайдушний автовівісектор

Уривок напруженої «кровозмішаної» прози, оголений потік свідомості головного героя Ореста. З повісті  А. Галицького «Роман- перформанс»:

Танець рухався Орестом дивними лініями – переплітаючись в агонії, вигинаючись загинався – переломлюючись через коліно – в несподіваних місцях – лінії танцю скручувались жмутками, пульсуючи живим організмом, то схрещувались орнаментами, витворюючи павутиння малюнків – ба навіть – проривались, оздоблені вогнем – знову – ледь-ледь оживали, коливаючись, підібрані заблукалим вітерцем – маленьким – лагідним – обережно чіплялись один одного, наче циркові акробати на трапеціях – і відчувши єдність і силу – продовжували той лінійний малюнок – посилаючи імпульс в руки, які, здіймаючись до неба разом з вогняними язиками, били в бубон, так що іскри бджолиним роєм запалювали дерева, наче свічки.

…До дітваків, що наче погубилися в розвалених церквах серед натовпу людей, прилине материнське серце, і, приголубивши, відрядить в далеку дорогу, ім’я якої – ЖИТТЯ – і, бігаючи ось тут, на тій виставці, серед твоїх картин і інсталяцій, серед цих страшних шматків м'яса – вони ще сьогодні будуть з тобою – ТАМ -… по той бік образів, які, посміхаючись своїми посмішками, гостинно запрошують в свої світи, наче розчахнуті вікна, за якими запашні поля заколосилися хлібами.

  • - Ці дітваки зберуть врожаї твої, Оресте, покоси духмяного сіна втрамбуються новими скирдами – та робота зароїться, підхоплена гармонією звукових відтінків, освітлюючи сади горобині – горобиним співом.
  • І понаряжаються  дерева тих садів красно, наче причепурені газдині плахтами – хто яблуко в кармані має, а хто грушку за пазухою – і такі собі молодухи червонощокі, згадавши вечорниці, будуть витанцьовувати до світанку, знаючи, що хазяйство попорали, худобу подоїли і молочко процідили.

                                                                                                                                                          Дмитро ГОРБАЧОВ, професор 

 

Анатоль Галицький  (нар. 1973 р., с. Вишнівчик Хмельницької області) - маляр, письменник. 

Навчався у Кам'янець-Подільському училищі культури (1988-1992 рр., за фахом музикант) та Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого (1996-2000 рр., актор театру і кіно). Служба в армії: 1992-1994 рр. Малярством займається з дитинства. Перший вчитель з живопису -- Анатолій Фесенко. Своїм вчителем вважає також Дмитра Горбачова.
Живе і працює у Києві.

2012 - персональна виставка «АБСТРАКТНИЙ ЕКСПРЕСІОНІЗМ. Живопис», Art Republic Gallery, Київ
2011 - персональна виставка «Живопис, інсталяція», Музей сучасного мистецтва України, Київ
2010-2011-- стипендіат Музею сучасного мистецтва України
2007 -- персональний проект «Треш. Інсталяція», Вальдорфська школа, Київ
2007 -- персональна виставка, галерея «Сонце», Київ
2007 -- ГОГОЛЬFEST 2007, Київ

 

 ****

 

 

 

Анатоль ГАЛИЦЬКИЙ

            

 П  Е  Р  Ф  О  Р  М  А  Н  С   

 

Частина І

 

 Людей підходило все більше і більше...

 Нарешті, ясі здався - запросити додому гостей, з радістю думав Орест...

 С в iт л о- заповнивши його пустоти, кратери, царапини.

 вирвані шматки плоті, котрі валялись в просторі - по стінах, на підлозі,

 попідвішуванi на гачках об’єкти - стікаючі кров’ю в миски підставлені,

 аби кров не розбризкувалась підлогою - створюючи тим незручностей,

 теж - випромінюючись, якось - горнулись облесливо, один до одного.

 Орест наповнився любов’ю по вінця.

 Вона - все набуваючи і набуваючи захлинала його єство,

 розшаліло-здичавілим буревієм, котрий витворюючи себе,

 і, себе ж руйнуючи озирнувшись з презирством, на подоланий шлях 

 не впізнає, зруйнованого ним ландшафту - переливаючи в собі,

 незбагненні відтінки кольорових мас - невимовної краси.

 Лишень малюючи уявою - гору чорної фарби - яку блискавки,

 що тільки й нагадують про знаходження тамтої бурі, в любовних обіймах

 нетутешньої - зовсім іншої сили, роздирають її - немилосердно фалосами

 вводячи житєдайнi  кольорові інгредієнти...

 Чорна гора - в екстазі, корчах, струшуючись піддатливим тілом своїм 

 обдається сріблястими плямами - а то, вибухне - протуберанцями сонця...              

 Орест часто запитував сам себе - звідкіля таке розмаїття осліплюючих фарб

 на моєму дикому Олiмпi?.. Потiм - Олiмпiйська темрява, його дна

 язики вистромить, зі всіх боків - "чорним бархатом"

 якого, наче куплено надміру, і він знай - змієм лещиться

 окутуючи все навколо...Ти ж - мов остовпілий на кону актор 

 в полоні чужого задуму - захлинаєшся воплями - незримого режисера,

 волаючого в порожній простір: "Н е в і р ю !  Н е в і р ю !"

 

 - Пане Оресте, доброго дня - зніяковіло привіталась - "Незнайомка" 

 дещо церемонно, і се трохи засмутило. Але дівчина виявилась напрочуд

 аж такою милою і смішною, що непотребущі думки геть відлетіли,

і так, солодкаво приємно розтеклось в Оресті те згадування - про НЕЇ - потім...

 коли він - вдихаючи свіже повітря, спостерігав гостей...

 А їх - все набувало і набувало...

 вони жартуючи обіймались, один з одним - мов гарні, і давні приятелі...

 

 Недосконалою досконалістю - "Незнайомка" сiяла зіркою далекою - тут поруч...

 Незавершиною завершиністю вимучила, ген-ген, ще коли гонив -

 маленьким пастушком, на пасовисько стадо корів - в коротеньких штанцях 

 з безкінечними, обперезавшими всесвіт - наче мотузками, мріями…

 Бігаючи напровесні - мов старка підсохлою стежкою -

 по краєчку широкої, як здавалось, дороги, такою м’якою і теплою,

 що зараз - стоячи перед - НЕЮ - зрівнюєш лінії цього - свіжопахучого плоду

 з лінією тамтої стежки, котра водила до 4-го чи 5-го класу,

 після - вивела ще далі, а після-після, блукаючи заблукав нею в глевкій млі,

 хапаючи з жадобою краплини світла... I агій! - Навіть в цю мить - ось тутечки...

 Стоячи - на своїй стежці... Перед лицем смертi... Вона - теж стоїть на ній...

 

 Незбагненним живим малюнком -

 переплітаючись хаотичною грою плям і ліній на площині,

 підсвітленій знадвору лампочкою... Я - пробудившись в дитинстві - почув голоси...

 З розкуйовдженим волоссям - заспаний, силкуючись збагнути - що сiстало,

 з а ч а р о в а н и й - тією живою картиною, проектованою на стіні -

 в закутку біля п’єца... розлився щастям під ковдрою - з д о г а д к о ю...

 Телятко народилось... Вибігши на поріг кричав: - "Ма! Бичок чи теличка?"

 примружуючи оченята засліплені лампочкою - а над нею копошiлися мухи

 і всіляка нічна мілюзга - розігруючи по той бік, в кімнаті -

 фантастичний театр тіней... І зачувши мамине -

 "Теличка-теличка, йди спатки, дитино" - побрикав підскакуючи на одній нозі в сон...

 А зраненька - телятко смоктало в мене з долоні моньо і - п о с м і х а л о с ь.

 Саме так, посміхалась - "В о н а"...

 Потім подейкували, мовляв - кубіта та, показавши руку виліплену кровов -

 подарувала Оресту квіти, як винуватцю - ТОГО  ВСЬОГО...

 Пророкотавши з якоюсь - чудернацькою посмішкою, котру до речі -

 теж - інтерпретували, як кому заманеться. - "Доторкнулась до вічності",

 вказавши "кривавою рукою" на об’єкт - стікаючий кров’ю...

 - Так, це добре - подумав Орест, але щось його відгонило в - н е в і д ь...

 гризло спогадами... Ось зараз - коли вже - В С Е...

 Змінити анічогісінько - не можна... i...

 В и с i т и...В и с i т и... тобiОрку - блазнем на мотузцi...

 Саме  зараз - прокрадались "тінями думки", ковиляючи зрадливим кроком -

 в царстві Орестової любові. Схаркуючи безсилля своє -

 серед цього шквалу радості й повноти -

 внутрішній оркестр - звучав так налагоджено смачно і соковито,

 що нечемні шарудіння в партері - чи скрипіння крісел,

 ба навіть, наглий кашель - не могли - були невзмозі,

 втрутитись в божественно довершену математичну систему,

 розлиту Орестом - мов залою - гармонією звукових відтінків...

 Така - н а п о в н е н і с т ь, така сила - сила чистоти,

 чистоти звучання, приречена - ж и т и...

 В и б у х   к р а с и

 Саме "вибух краси" - ЖИВЕ - незважаючи на МIРУ -

 заблукавшу в "лабіринтах хитросплетінь"... і розпуста являє себе -

 в обіймах - з ледь помiтною долею секунди - сукою хтивою...

 ВIЧНIСТЬ - приголубить "миті прекрасного"- прийнявши їх - в своє лоно.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

"Чому і навіщо - я порозвішував ці об’єкти?" -

 картав себе Орест. Адже можна було і без них.

  Вони - ой як багатьом не приглянуться - не сподобаються...

 Враження від них... хай не кажу - неприємне враження...

 Орест відчував це й сам. Хотілось йому, щоб всі гості,

 котрі прийдуть сьогодні на це... "ДIЙСТВО"... Він не знає їх,

 але вони прийдуть, вже он скільки прийшло й ще -

 підтягуються і підтягуються, - аби і вони наповнились любов’ю.

 А тут - точно на зло - сі об’єкти - смурні, похмурі, жахні... а саме -

 

"Величезнiкуснi- паруючого м`яса - стiкаючiкров`ю"

 

 Орест - звичайно, якби це було можливо - саме зараз - в цю мить,

 безжалісно б відмовився від огидних інсталяцій. Йому на хвильку здалось,

 що вони нічого не додають... Лише чумне гнітюче враження...

 Та й оригінального мало - думав Орест. Хіба цього не було?

 А взагалi-ЧОГО  НЕБУЛО???  Посміхнувся Орест - то тема без кінця -

 ліпше її не чіпати...

 Саме такі - х м а р и н ки - пробігали в голові, але пробігаючи - пробігали

 страхаючись бездоної чистоти неба.

 Орестову любов не зруйнувати дрібницями. Чистоту звучання -

 не засмітити "рипінням крісел".

 Розпрощавшись благополучно - з останнім загоном - кульгаючи потворно,

 думок-тіней, видраявши блювотину-  полишену розумом,

 Орест - отямившись помітив, що - Незнайомки вжей слід простиг...

 Саме так в мене й повилось - гiрко посміхнувся, але це й краще...

 адже - в о н а - була... і є... десь ходить... Ходить, як і ходила раніше,

 збігаючи горбом - в коротенькій спідничці в горошок,

 який розсипався з бантів по всьому платячку...

 І покотились - покотились вкупці вони - своїми стежками.

 Мінлива мода - змінювала форми, ті ж наливаючись круглішали,

 пробуджуючи молодечу  уяву - розбурхуючи кров і плоть...

 Стежки - переплітались поцілунками в візерунки, мов на мерзлих вікнах,

 аж поки не позбігали долинами і горбами сьогодні сюди.

 Саме в це місце, де вони собі і здибались...

 Він – здарованим букетом польових квіток.

 Вона ж - як брехали потому - смакуючи по краплі людську біду -

 з "кривавою рукою"... Яку обмурзала, мов дитинча мале -

 в ці осоружні - висячі шматки-вохлапки м’яса.

 Там всередині - було хитромудро вмонтовано,

 мішечки з бичачою кров’ю, і вони - буцім плакали,

 стікаючи омиваючись. То такий - т р ю к,

 часто сам себе переконував Орест.

 Такий жест. То лише - ефектний мазок художника.

 Такий собі - піжонський кандібобер.

 Я придумав його давно - шепотів давлячись слізьми Орест.

 Я придумав його... Я надумав його…

 все повторював і повторював, як - "Отче наш", як -

  "Здрався Маріє", як, як, як…

 Розуміючи - ох як розуміючи, що - Д О Ж И В С Я...

 Вже аж так, - д о ж и в с я... що далі нікуди...

 Перетворившись ні в що інше, як в той осоружний

 "вохлапок м’яса - стікаючий кров’ю..."

 I часто здавалось йому, що незрима кістлява длань,

 почепила-підвісила його - незнамо за котрі такі заслуги й вислуги...

 на зіржавілий гак... Такого - вибраного і званого...

 Та й за саме вухо. За вухо ліве..."За діло праве"...

 I боліло не так вухо, як смикало десь вище - біля скроні -

 якось пульсувало там... наче серце - збившись зі своєї стежки -

 пересунулось в голову - перетягнувши з собою, і  кровоносну систему

 Їм було тісно. О б і й м а м и - вони, рятувались -

 заглиблюючись одне в одного - глибше і глибше - перетворюючи себе

 в - невидимий згусток енергії. Біль був такий, що "Великий вибух",

 так-так, отой - "Великий божеський стогін"- пройнявшись ним,

 намагався розірвати - г о л о в у - на міріади кавалків...

 І розлетяться вони - безкінечним простором...

 Створивши ще один всесвіт...

 

 Пiдвiшений долею, й мотелявся Орест - на дощахiморозах -

 невідомо скільки - в очікуванні того "в и б у х у"...

 Потiм - об’явились добрі люди, і перевезли люб’язно його -

 в інший простір. Ось сюди - на виставку, де збиралось нині -

 добірне товариство. Так підвішений за ліве вухо - до останьої миті -

 вiн намагався впiзнати дорогих гостей - котрих набувало на щастя

 все більше і більше… Розгледіти - міг усе і всіх.

 Кров - надокучливо повзалась ящіркою йому в очі - але ж руки мав,

 і хустинкою сяк-так витирав і ліве око - і праве око, і навіть праве вухо,

 якщо на совість протерти, то можна розчути радісні голоси й вітання...

 Саме завдяки старанню - й охайному витиранню очей і вух,

 Богу дякувати - спромігся розгледіти свою - н е з н а й о м к у...

 Котра не усвідомивши сама - згорнула навколо нього - той "чорний бархат"...

 І бачили її вже де інде - глибоко задуману...

 Вона - стояла величаво над вогнем - кидаючи останні клапті,

 тієї ненависної, як казала - м а т е р і ї...

 Орест шкодував, що не поспів - нічого сказати - вiдчуваючи,

 що знає ЇЇ - ліпше за всіх. З повного Орестового незнання -

 вибухаючiпрозріння-iнсайти, освітлюючи - темний i мудрий всесвіт -

 розбудили в ньому - ВСЕ...

 Ось це - ВСЕ...

 Вмістило i -її...

 А може лиш - "ЇЇ"...

 Вона ж - для решти всього - ВМIСТИЛИЩЕМ  БУЛА...

 

Так зрежисувався - нинішній Орестiв вечір - до самісіньких дрібниць...

Що таки, їй Богу, в тамтих дрiбницях - зачаївся - сам сатана...

 

 Розкладаючи полицями - лукавiпосмішки... хтивiпогляди - жести...

 Щупальці протиріч - самотужки, плотами, кровоносною системою -

 проти течії - варварами явились в серці, скувавши кайдани з -

 пiдгулялогорозуму... Серце - відмовилось битись тодi...

 Оресту чітко закарбувались в пам’яті -

 переплутані сталеві клубки стежок - його суперечливого життя...

 з тамтих клубкiв - долотом, і стамесками видлубував спухле від біди -

 серце своє... Експлікацію дійства сього - видко розписав - злий дух...

 А дурний розум, гопака скакав - розкладаючи акценти...

 

 Хоча - Орест того вже незнав...скидалось на те, що вiн – незнав нiц...

 Втіха й радість - охопивша його, вже  н i я к о г о,  на ту пору -

 котрою так пишався - не могла... Не повинна була - обслуговувати -

 сатанинський план... В ряди-годи, Орест пишався,

 що спроможний повнотою почуття - залити форми, які дали тріщину -

 розбубнявілiрани їх - з вдячністю вдивлялись в нього,

 о б г о р т а ю ч о г о - своїм теплом... Кривава смужка - повзалася

 мов ящірка очима - але можна було таки купатись у відчуттях,

 і попри все, бачити - бачити океан любові й вдячності,

 яким вони омивались...

 

 Божеська любов - наче Цнотлива Пангея – вбрана.мов

 кохана для любчика свого - квітла в вселенських запахах...

 Чортяцький план, прорвавшись з глибин темних -

 розкидав "Цноту" кавалками в різні боки....

 Вони й стікають дощами-сльозами - омиваючи рани свої в віках...

 

Тамтой - "ПЛАН"- отрутою розлився по усюдах ...

Проектуючись - Бiлим Свiтом - мов білим, як сніг екраном...

Очорнюючи можливiiнеможливiсценарiї...створенiй нестворенi-

вiдкладенi -на полицiу вiчностi... Тамтой "план"- пошматував -

пречисту любов... Й мерехтiла вона,

як, уламки покрампсованої кіноплівки - вже, нена бiлому екранi...

 

Чому не вийти - до цих людей?.. До гостей своїх...

Адже, вони напевно цікавляться -"винуватцем торжества"- думав Орест.

Чому спостерігати заманулося мені - збоку - самоусунено.

В цьому є щось, пiдозрiло-неприємне... якась невiдповiднiсть...

Н Е В I Д П О В I Д Н I С Т Ь

Невідповідність нинішня - мотельнула його, охмелілого свіжим повітрям

в ту - безпробудну ніч...

 В ту - маленьку смерть...

 В той - безпробудний сон...

 В котрому "незвана гостя"- розпаскудила життя -

 переполовинивши його - так зло, і так - зловтішно...

 Безсоромність "її"- викрутила руки Оресту,

 зав’язавши їх вузлом на спині.

 Очі - всотавши видиме й невидиме - тремтіли,

 обійнявшись в купці з пам’яттю - мов діти сироти в грозову ніч, 

 а розум - гейби сука бродив - попід обісцяних заборiв -

 і гелготав обважнілий безпричинно...

 "Незвана гостя"- вмостилася в кутку - така собiЧічка -

 з бантами в горошок, який розсипався по всьому платячку...

 і теліпала нозями недосягаючими - Д о л і...

 Вдивляючись в тіні - грайливо бігаючі - її гарненьким личком...

 і провалюючись в нього... наче в безодню -

 Орестів погляд - ледь повернувся з - ВIДТАМ...

 але повернувся вже - т а к и м... що схарапуджене серце -

 не витримавши - зайняло місце розуму... а проти нього -

 вірвався терпець кінець-кінцем, вже геть зовсім...

 Здогадавшись про таємницю Орестового погляду -

 темнiсили "якiсь" - наславши - вітри, шквали та буревії

 несамовито-ошалілi- "заказали Ореста"...

 вимикнувши йому серце - з правічного рабства, жбурнувши його -

 в корито з кип’ячою кров’ю...де воно і бовталось -

 вільне і дике...а над "ним"- розкрамсовано-пошматована

 кровоносна система - корчилась, акі невидимий звір -

 ранений смертельно в лісах...

 - Чому така ти прийшла?.. кричало серце - огидливо відсахуючись

 і відганяючи розум, що повсякчас присмоктувався до нього -

 мов до цицьки... Вічно голодний -

 заплутаний у власному павутинні павук -

 хапаючись за розірване шмаття аорт і вен - невміло притицькував їх,

 до витанцьовуючого - танець смерті серця...

 

 Смерть сиділа – йнi мур-мур...

 Лиш, підскакувала час від часу з крісла -

 звертаючись дитячо-благеньким тільцем - то ліворуч, а то праворуч

 наче з партера - де мала квиток не в першому ряду, а туди глибше...

 стирчавівші ж, попереду голови - загороджували їй - сценічне дійство...

 

 "Чому така ти прийшла?" - продовжувало невгамовне серце -

 зганьбивши природу речей... Тобі в пісочку бавитись -

 просіваючи його - з відеречка в відеречко -

 тримаючи в одній ручці лопатку, а другою - обіймати мамчину ніжку...

 Ти ж скачеш козою кривою - мільйонами років...Ти - суко стара...

 Розуму не набравшись, якщо навідалась сьогодні - ТАКА...

 

 Розірвались красоти мудрості 

 Незбагненного живого плетива 

 Безкінечної кiнечності, життєвих обіймів - в танці земному... 

 Любовному переплетінні сердець -

 котрі переливаються з однієї реальності в іншу...

 Розлучившись з серцем - тут в долинах -

 інше серденько - підіймається ввись...

 Витанцьовуючи візерунками...

 Очiкуючи любов свою...

 Ти була - золотою обручкою - кришталевим мостком -

  не усвідомлюючи - всі любили тебе... перемругуючись  світами...

 

  Промінь світла - освітивши сцену, вмить зник - провалившись...

  Орест чiтко бачив - ЇЇ... свою смерть...

  "Маленьку дівчинку"- очі і губи якої - потопали в хтивості -

  зазиваючи в трупні обіймища...

 

 Нарешті прокинувся. Не знаючи скільки лежав - зрубком в ліжку.

 Сон - скапував з нього. Ще нерозтуливши спухлих очей -

 погнало його "щось" - хлестаючи галабаєм -

 у мандри пошматованим нутром... пошматованим  с в i т о м...

 В якому - "цей сон"- злягаючись з "тою курвегою" -

 довалив рафінованою вакханалією те людське,  що ще ледь-ледь

 мерехкотіло в ньому раніше...

 й реальною примарою стовбичив, холоднокровно - осторонь i...

 Вiщував...Вiщував...Вiщував...

 Орест - загублений в життi- мов перевернуте корито,

 в якому шубавталось серце, валявся окутаний перегарними парами -

 гейби на кону - по закінчені сценічного дійства,

 обстріляний тисячами - вдячних очей...

 Очі - сфокусувались з партера на ньому,

 мов на головному виконавцеві ролі...

 Зужита кров - розлившись магмою - обпалила в зародку всі ідеї -

 задуми - сподівання...

 Розум - з перепою метушився - стягуючи до купи рештки -

 кровоносної системи, що знай розповзалась -

 порубленими гадюками... Орестовими пустками - в різні боки...

 Ландшафт, акі після шабашу на Лисій горі - зруйнований вщент -

 розiтріскався під променями палахкотілого в агонії серця.

 На одному стільці - на диво вцілілiм,і не перевернутiм,

 красувався пахощами - букет польових квітів - скромний жест надії...

 О Боже - "сестричка смерть"- таки не зраджувала собі.

 Розум, стуливши рештки сяк-так до купи, важно приосанившись -

 на "ЇЇ" місці... Обклавши Ореста - аки мерця - квітами iвiночками -

"НА  ВIЧНУ ПАМ`ЯТЬ"... Розпочав свою промову...

 

    Л Е К Ц I Я   Р О З У М У

 

- Оресте, хто ти є? - спитав

- От хто ти є?

- Чому "МИ ВСI" - стражденні заручники твоєї недолугості? Га?

- Ти лузер, Оресте, але до чого тут - "МИ"...

Орест вслухався в себе...в тоє "МИ"- в тоє "МИ ВСI"-

вслухався - напружуючись багатостраждальним єством своїм...

Серце відвернулось - не в силі сперечатись - з зачатованим безумством...

Розум провадив далi- гейби йому пороблено...

гейби його вже - геть, вiдрiзаливiд Ореста...  

- Оресте, вихід є, iвін, до банальности - простий.

 Ти той хто мусить вмерти... Ха-ха-ха...

- Ниньки -"в о н а" навідалась - оглянула те дійство...

Оресте, недостойне тебе "дійство" - в с т и д а й с я...

- Ти ж мов - хлібина розламана на кавалки, які ніяк не змириш в собі -

   то нагодуй інших... Вона пахкала в очі - тут і тепер - явившись зовсім

"юною квіткою" - задарує і роздасть тебе окрайцями - по всіх землях,

   блукаючи світами, збираючи букет свій з - достойників...

 - Так споконвіку повелось, Оресте...

 - Вона обдаровує, віддаючись в обійми коханцю.

 - Розлившись в тобі - "в ч а с н о" - вона ЗАБИРАЄ,

   а забравши - ВIДАЄ… Оресте, допомогти людям -

   можна лише - в ч а с н о... ЇЇ вибір впав на тебе, будь милосердним,

   допоможи їм.

 - ПОМРИ  ОРЕСТЕ -

 А п о л о н - втратив могутнє військо своє, його музи продались Мамоні,

 акі курви старі, кутаються в дорогому дранті прикриваючи - масла свої.

 Ти це знаєш, Оресте, ти це знаєш…Вони лише заграбастують,

 і не віддають нічого. А це безславний кінець, Оресте. - Ф і н а л -

 Аполлон занурився в хащі непролазні... виє неоклигано-самотній,

 ратня міць минувшини - зрадила йому...Невже "старий безумець"-

 який сушив дошки - для гроба Господнього - харкаючи зі склепу свого

  -  Б О Г   П О М Е Р  -  

 Не виколупав те все, трясця, собі пальцем з дупи...А розвіювався вітрами 

 від кінця до початку - озираючи чуттями води ріки...

 І жахнувся - тої каламуті - котра сповзаючи раком - з низин,

 втравлюючи собою плин той - шкрябалась - Аполлоновим крилом у вись...

 до зеніту - гнилими пазурами роздираючи його як, стирку...

 І летить тепер - ю з о м - з висот Парнасових

 однокрилий гордий син Зевса...

 - Оресте, прикро, що ти - обезцiнив власний - свiй розум...

 - Серце відвернулось від мене, але вчуйся.

 - Всі форми - к а н і б а л і с т и ч н о г о   ж и т т я - суперечливі,

  в гармонії своїй... адже, як відомо, існують - БIЛЬ IСТРАЖДАННЯ...

 - Я чесно визнаю, що…

 Тут він нарешті видихнувся, заглох-підозріло вдивляючись в серце-

  котре - крадькомавслухалося,в - наростаючу,iне вiдворотню бiду

 

 Орест сповна пізнав - р о з д в о є н н я - своє, р о з т р о є н н я -

 своє, своє - ч е т в е р т у в а н н я - на "кавалки",

 щомиті відчуваючи їх зойки, глухого, микаючого болю.

 І мусив їх любити.

 Любити - те унікальне й дике поєднання в собі.

 

 АНЕКСIЯ - спаявши тамтi  к а в а л к и  "вогнем і мечем"-

 породила Ореста аки - монстра... Аки - всемогутню імперію...

 тріщавшу на сю-пору по швах, і в агонії предсмертній -

 загружає хижі  клешні свої розбуджуючи - з летаргічного сну,

 Орестове божевілля... Котре ось-ось зашевелиться -

 мов ведмідь в берлозі... і грізно з риком - виповзе кликасте Грізлі -

 явивши жахний лiк свій...

 

"Орестова імперія"- підіймалась в"зiрковий час"-в шляхетності -

 на пружні ноги, і, як водиться...вклякала, під тягарем злодіянь -

 проходячи щаблями, від світанку до заходу - по етапу...

 

  ПО ЕТАПУ -ВIД ЗЛОЧИНУ ДО КАРИ

 

 Орест - добивав своє життя, як міг.

 Воно ж, як могло - добивало Ореста.

 Таке важке і неприродне, щось клацнуло там... -К Л А Ц -

 дало збій, в самих простих й людських якостях.

 Що було - п р о с т и м... Для Ореста виявилось - с к л а д н и м...

 Що було таким   п р и р о д н і м  -  настовбурчувалось перед ним,

 як  н е м о ж л и в і с т ь.

 - І так він жив...

 - І так він був...

 - І вже й - набувся...день за днем, день за днем, день за днем…

 

 Унікальний шлях, котрим бродив, сей юродивий - вперся вістрям,

 процюкнувши невидимі перепони.

 І злились - в о н и - з водами ріки...

 РIКА ЖИТТЯ - прийняла многогрішника - в благосне лоно,

 закохавшись в вічно голодні очі його.

 Омила ЇХ... а витерти -  з а б у л а...

 І виділи його часто потім - з мокрими очима.

 Витирав їх, обтирав - чорним бархатом, і на ньому ж таки записував,

 як казали - непутящі, каракулі якісь... Їх ніхто не міг прочитати...

 Чорний бархат - з ненажерливістю поглинав всесвіт відтінків -

 наче в безодню... а він - Орест, писав той текст віками,

 черпаючи його з - б е з о д н і...

 й, в - б е з о д н ю - відсилаючи те послання...

 Аж поки - надтріснутому розуму - увірвалося щось,

 і він – не витримавши напруги - написав білою крейдою -

 мов рубанув по живому: "Помри Оресте"

 

Саме розуму, вже такому - т р i с н у т о м у -

судилося виволікти за шиворот - "все те" - що Орест - завжди знав...  

  - ЗНАЮЧИ - ЗАМОВЧУВАВ -

Гейби мале дитинча - бавився з собою в змовлянки,

чи то пак, даруйте, в змовлянки зі своїми "кавалками",

як недолуго обізвав його - його-ж таки, нещасний розум...

Щось в Орестi- шепталося і шепталося - вдосвіта з серцем,

а як худобу подоять навечір - з розумом, напуваючи його -

акі лінивого кота, парним молоком.

Але вже так повелося - трапляються революції.

Так і тут - назріло, нагноїлося, і прорвало...

Розум, відсунувши манєрку з молоком - затребував горівки…

напився п’яний - вчинив бучу... вчинив підлий заколот...

А революції попри те презирство, котрого по праву заслуговують -

завше потрібні - завше неминучі.

Саме тому - розум Орестів - гостро відчував тиху відразу серця...

ніколи не зраджуючи, пречисте - не поміщалось в хитросплетіннях -

затіяних його безумом...

 

 РОЗУМIСЕРЦЕ - сказати по правді, й ніколи не жили мов

 "не розлий вода". А загострилось дужчiще, ще з тих пір,

 давним-давно... Напившись-п`яний- Розум обізвав Серце -

 принизивши - холодно - і процитувавши такого, як сам розумника:

 "Серце є нiчим iншим, як насос "

 А згодомдодалась - ревність... Почалось, як завжди буває.

 Прийшла Божа неділенька, і серденько - здибалось собі -

 й закохалось в інше серденько. І тут - о, Господи! розум верщав:

 - Не те!.. - Не така!.. - Не те!.. - Не така!.. - Не те!.. - Не те!.. - Не те!..

 Верщав, аки базарна блядь - боячись продешивiти...

 Од тамтого "вiчно-розумного" - "не те" - "не така"...

 ТАК -зiплiснявiлосяОрестове життя, що й- н е з г а д а т и...

 Але нiчого -протерлось... стерлось...відплакалось... підгоїлось...

 Пам’ятно лишень, що розрiшилось все - к а т а с т р о ф iч н о...

 КАТАСТРОФА - ДОВЖИНОЮ В ЖИТТЯ

 

 Орест не довідався до останнього подиху-на якому свiтi, вiн - є...

 Захлинаючись в хвилях - тiєї катастрофи... Хвилiякої -

 наганяючи одна-одну тисячоліттями, тікали од епіцентру,

 занурюючи його, аж в мул самого дна, а то вигулькували

 на високості... На яких сонця - пломенями випалювали -

 таємні знаки... саме в них - припритувався код - БУТТЯ...

 Код ще не дешифрований... Змовляючись з собою,

 можна було – менш конфліктно до пори до часу -

 номінувати тамті відголоски - тисячолітніх жахних містерій.

 Просто і незарозуміло...

 К А Т А С Т Р О Ф А - саме складання буквочки до буквочки,

 якось вспокоювало його...

 Як і іншiскладенiбуквочки - Б  О  Ж  Е  В  I  Л  Л  Я...

 Оресту-було прости Господи, трошки затишніше -

 за конкретними словами - хоча б і такими, капарними.

 Йому легше було - за таким заняттям - залiсти у зашморг...

 Таке спрощення втихомирювало... Серце затерпало...

 Смiючись - вiн часто згадував каламбурчик:

  -Що вашiдiвчата роблять?

  - В`яжутьiспiвають

  - А мати?

  - Торочать iплачуть.

 Орест - торочивi смiявся...

 Мусів, таки мусів змиритись - з тими мареннями...

 а марилось, що - ВIН Орест - замішаний на уламках

 вселенських катаклізмів... І ся катастрофа -

 "божевільна  катастрофа"- вже відбулась...І нічого тут не вдієш...

 ЦЕ  ЖИТТЯ...  I ВОНО  ТАКЕ...

   - i  художник - вмер...

   - i живопис - вмер...

   - i слово - вмер...

   - i бог - вмер...

   - i сатана - вмер...

   - все вмер...

  I  ТИ - ЗДОХНИ  ОРЕСТЕ!

 

 Що мав вiдчувати Орест? Вiн оголено відчував - власну полишеність...

 Господь, здавалось, залишив його ще до народження...

 Смутно - вiдзявлювалось йому згадкою - у тому мареннi,

 як в материнському лоні - перепудився невідворотної приреченості,

 спресованої у власній долі. Панічний страх скував Орестів зародок -

 мов каторжанина... Саме тому - цілісіньке життя - природнім було -

 неприродне бажання - бажання втечі...

 Кроки тупотіли, доганяючи одне одного,

 напевно - про це довідався він значно пізніше,

 порушивши ритми його серця... Тому воно якесь таке...

 Н а б л и ж а ю ч и с ь - кроки не вщухали ні на мить.

 Чулося йому завше, що в середині кудись біжить. Тікав від усіх і вся.

 Саме в материнському лоні - кольнула в серце колька...

               "БОГ  ПОМЕР"

Аж  вкам’янів - ненароджений Орест - від жаху...

вимолюючи в -"щасливого Отця"- й собі смерті...

Він так йорзався в материнському животi-

мов - об`явив війну - вітрякам... ненароджений "Дон Кiхот" шукав смертi -

ще там - в утробi... Не бажаючи з’являтися на світ... в котрому -

схоронивши Бога... Вже наїлися борщу...I згадують,

перехиливши кварту браги: "А помните?  Небіжчик… Хо-хо…"

"Я вам доложу - шутнік-с", і примружуючи хитро п’яні балухи,

помахував великим пальцем, акі з "вежі слонової кістки" поцюриною,

промовляючи: "Знаєм, знаєм… Iми знаєм..."

Ненароджений Орест вимолював смерті…

Але не забуваємо "курвечу - з бантами в горошок"

Це ж вона затіяла "цяцьку-мацяцьку", відправляючи його -

на "Пір - під час чуми"...

 

Чи то прийшла пора, як сказали б мудрецi. Чи то з власного безсилля,

як зiзнавався часто сам-собiОрест, але вiн таки - накивав п`ятами

з материнського лона... Одразу по-полуднi- в парку літню днину -

озвався "пустинно одинокий глас", верстляво долітаючи,

з - відтам - в кудись... Приречений, чи не випадково,

як думалось з пересердя потім  Оресту, застригнути саме - ТУТ...

Агiй!.. - Може, а то й, швидше за все - з дурнуватої причини -

бігме  котресь бiсенятко - буцiмто недопетрало привідкритидвері,

аби ти мiг шмигонути - повз бардак сего -  б е з б о ж н о г о  с в i т у

А закрили щільно-щільно, і ні шовчика тобі не лишили Орку,

ні щілиночки не лишили... А тепер вже - га?  Хай буде...

Хоча може - чудувався Орест, коли відлягало трохи -"так iтреба"...

День - 16 червня, як-не як видався - спекотним...

Тай мухи би позліталися, комарі, бомки...

М и -  н iч ог о -  н е з н а є м...

А в "них там" - свої правила, статут там... клятва там…Гіппократ...

"Там всi"... І продумано... Що казати... І на хрена тії "бути чи не бути"

ЯКЩО ТИ  ВЖЕ Є - ТО ВЖЕ БУТЬ...

Народна мудрiсть каже "Прийшов до млина, то мели",

"став до кола то - т а н ц ю й".

 

 Об’явившись на світі - Орест, даруйте пукнув, і кричав...

 Я кричу, а всі тішаться..."Дивись, дивись - який козачок буцматенький"

 посміхалась наді-мною бабка пупкорізка. І давай мене обтирати,

 я сiтріпаю рученятами й ноженятами, вона ж знає своє - о б т и р а є,

 г л а д е - чую лоскоче...Я лоскоту боюся, йой з а л о с к о ч у т ь -

 мушу верещати. Верещу… Вони сміються... Ж и т т я...

 З Д Р А В С Т В У Й    Ж И Т Т Я!!!

 

 Згодом Орестів крик - трохи піднабрид, і сприймався багатьма -

 не як міць, а як ницість. Орест й сам -пiзнiше визнавав,

 що не одразу осягнув - сей неосяжний світ.

 Власне й - Cвіт не одразу осягнув - кого породив...

 Сяк-так перепросившись, вони мов сліпі кошенята в мішку -

 повзалися один одним, збиваючись на манівці.

 Добре збереглися Оресту цілі шматки дитинства.

 Вони - випливали з пам’яті, паперовими корабликами - Орест пускав їх,

 ще шмаркачиком - річечкою, що пробігала повз його хату.

 Річечка-батіжок, тонесенькою змійкою - звиваючись городами -

 розрізала поверхню земної кулі - з’єднавшись,

 з мільйонами й мільйонами - таких самих, і більших, і велетенських рік...

 

 Орест посмiхнувся тому, як далеко можна шуганути у своїй бiдi -

 на своєму щастi... десь в туди - в емпiреї... Спустившись на грішну землю -

 Орест подивився на гостей своїх, а їх все набувало й набувало,

 більше і більше…Погляд його - зупинився на купці жінок.

 Такі веселі, радів Орест, щасливі, он як щебечуть втішаючись зустрічі.

 Видко то колiжанки - певно не часто здибались,

 що аж так розпашілися хохотульки. Туляться манірно одна до одної,

 лещуться, не набудуться ніяк. Нарешті здибались. I де здибались?

 Саме тут...

 Я об’єднав їх...

 Їхня радість - благосно окрилила Ореста. То радість найвища -

 в низинах цих... Радість жінки, що носить під серцем -

 НОВЕ  ЖИТТЯ - і так манить до себе нас грішних.

 Нічого прекраснішого не стрічав Орест. Вони так, гонорово стоять,

 наставляючи - ж и в о т и к и  свої...Пошли щастя їм, Боже, шепотів Орест

 ПОЖАЛIЙ  ЇХ...

 "...Матір Божа, молься за нас грішних.

 Благословен плід лона твого..."

 

Мама, мама - чапало розкинувши рученята - щастя манюнє -

заплітаючись у ніжках своїх до мами. І ніжкою, брик - брик, ніби  каже:

"Дивіться, дивіться всі: - я вже йду, я вже йду".

Молоденька мама - граціозно присівши - приймає в обійми - плід свій.

Заливаючись по вінця щастям, рученятка обіймають її шийку,

і щось лепече собі - Щ а с т я... лепече - лепече: "Слухайте всі: це Я, Я, Я…"

Орест спостерігав і плакав...Плакав від щастя.

Плакав купаючись єством - в мудрості життєвих проявів,

в мудрості безкінечного потоку - світла й любові.

СВIТЛО  Й  ЛЮБОВ - струменять цим, божественно гармонійним світом,

і він теж струменить... До своєї - вічної гармонії... своїми - воістину

незбагненими стежками... Сльози Орестової радості -

стрічаючись капка до капки - перетворились в свою річечку,

ще меншу за ту... з дитинства. Річечка Орестових сліз -

завіяла його - маленьким корабликом власної пам’яті - в місцину,

з якої тікало - св`яте Орестове дитинство,

розпростерши рученята верещало панічно - вже недитячим голосом:

"М а м а !  М а м а !.."

 

Орест - вмить опинився на березі річки - окутаної густими туманами.

Розмоклі "паперові кораблики", плаваючи догори пузом -

перетворились на кораблі привиди, що виринали - акі мертві потвори,

жахаючи химерними формами - дитячу уяву.

Гнаний потойбічним страхом, Орест біг у глиб туманів -

з розпростертими рученятами, волаючи: "Мама! Мама!.."

Не знаючи куди біжить, біг  д о в г о... Аж поки не зупинив його -

к о р а б е л ь... Корабель - мов відлуплена льодяна брила -

уламок айсберга...То був - "П`ЯНИЙ  КОРАБЕЛЬ"...

Наче Амазонка - повернула води свої в руслі -

так жахіття повернулось до Ореста.

П’яний корабель - з глибин океанських - приплив проти течії -

кровоносною системою землі - на круги своя...

З правічної пам’яті - в пам’ять Орестову... Орест кричав йому,

гейби чудовиську, підказаний незримим суфлером текст:

- А де ж твоє знамените?

"За течiєю рік, байдужим плином гнаний…"

 

Чому ти тут - П Р О Т И  Т Е Ч I Ї?

Він п’яний - лиш прошамкав:

            А море-мученик у беззастережнім світі

            Мене підносило на схлипах злих своїх.

            Воно несло свої тінисті квіти,

            А я, мов дівчина, навколішках затих,

            І взявши на своїх бортах гойдати

            Їх чвари та послід, я майже острівець

 Ледь задкував, коли в мої тонкі канати,

 Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець.

 

Оресту мов - виорали в голові рядок:

 Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!

 

Iдалi- "Моє пробудження благословляли шквали"...

Шквали, шквали - лункотіло навколо Ореста.

Він поїдав очима стражденний образ "п’яного корабля",

відкриваючи його життя - все й одразу - так ніби своє,

н а п е р е д...Текст не вривався.

 

   Мов корок, танцював я на морських валах.

               В сосновий  корпус мій текла вода зелена.

               Солодка, як малим  кисличний сік вона,

               Відкинувши убік і якір і демено,

               Блювоту вимила та плями від вина.

               В настої зорянім,

               В морській поемі милій

               Я плавав і ковтав зелену синь тоді

               Як мрець замислений, вигулькує з-під хвилі,

               Неначе тьмяний знак занурення в водi.

 

Орест, проклятий текстом, вилазив мотузяною драбиною, лепкою

облiпленою жабуринням, на палубу - долаючи  щабель за щаблем,

підіймаючись  ввись... Жабуриння сопляками - чіплялось долонь,

приклеюючи їх до мотузки. Ледь вилізши наверх, Орест -

неспам’ятавшись навіть, як послизнувся на баченому -

й полетів сторч головою... Хляпнувшись на палубу,

мов на - спустошену землю... Вмить подорослішав на життя.

Прожогом бігав палубою, і перед ним - відтворювалась історія,

цього божевілля...

 

 За течією рік байдужим плином гнаний,

 Я не залежав більш од гурту моряків.

 Зробили з них мішень крикливі індіани,

 Прибивши цвяхами до барвних стояків.

 

Орест бачив тамтiтрупи - котрiвалялись поміж вантажів...

Бігав по розламаних мокрих фламандських буханцях...

Заплутався в сукно - мов в чорний бархат,

як пізніше дізнався Орест, те сукно було з Англiї

Але...

           "...Урвався крик матроської ватаги..."

 

Приголомшений Орест - маленький старець, сивий мов лунь,

пережовував один неможливий рядок:

 

               - Я вирушив туди, куди хотів давно.

               - Я вирушив туди, куди хотів давно!!!

               - Я вирушив туди, куди хотів давно?????

 

Відповіді не було. А текст кляв далі:

 

 Скажено хлюпали припливи океанські,

 А я колись глухий, як мозок дітвори

 Все за водою плив, і заколот гігантський

 Зняли півострови, простори і вітри

 

З а к о л о т - пульсувало в голові Оресту це - з а к о л о т.

Текст не скінчався:

 

 Як мрець замислений вигулькує з під хвилі,

 Неначе тьмяний знак занурення в воді.

 

З н а к - промайнуло…Орест згадав неможливий рядок:

 

"Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!"

 

ТУТ  ХТОСЬ  Є - стрімголов кинувся Орест наче в прірву -

 на пошук своїх мерців. А "мерцi"- тут як тут...

 Десь з того боку - проскрипів голос.

 

За європейською сумуючи водою

Холодну та брудну калюжу бачу я,

Де вутлий корабель мов мотеля весною,

Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.

 

За бортом, мов піймана на гак, за жабра обглоджена риба,

хитався поплавком на хвилях, якийсь п’яний-безногий,

ще зовсім молодий, як думав тоді Орест - морячок...

Він невинно посміхався, але так, що Оресту захотілось плакати.

Здригаючись гостренькими плечиками, Орест дивився мов у дзеркало

на живого обрубленого мерця, котрий виплив - п’яний - за компанію

з п’яним творінням своїм, і шкірячись пробелькотів в хмільному чаду:

Оресте - з н а й:  А - чорне,

                            біле - Е,

                            червоне - І,

                            зелене - У,

                            синє - О.

 Iщез - полишивши Оресту на пам’ять посмішку -

 від якої хотілось плакати.

 

                                                        

Перше колесо

Друге колесо

Третє колесо

Четверте колесо - і всі гейби змовились -

с к р и п л я т ь  н е з м а щ е н i...

Так скриплячи - ледь плентаються болотом...

Болото мов фарба - думав Орест. Йой-йой, яке трясця кругом -

ніде й ступити. Геть зіпсована картина... Живописні образи,

оживаючи на полотнах - хоронили цнотливу площину -

живописною масою... А потім якогось біса верещали... як я...

Ще не зрілі - посміхнувся Орест - ще не відкричались...

Ще -  р а н о - п о ж д і т ь...

Елементи їхні, хизуючись повнокровністю, жили

власним життям, відчуваючи тісні  родинні зв’язки - єдності.

А я відчуваю?

Самотність.

Вічна - тотальна самотність - серед людей...

це погано - нікуди не годиться - чим більше їх, тим більша вона.

Посміялася та курва, має бавленку зі мною...

Орест - "хоронив своїх мерців"...

Він, маленький старець - плентався за возом, колеса скрипіли -

а там, в домовинi  лежав безногий дід - жовтий страшний,

вусатий - безногий дід. З А Д У М А В С Я...

Єдності в ньому не було - обрублений світ...

але нічого  якось ЖИВ, казали, в "танку горів"…

Чому я тут?

Чому маленьке дитя прибилось до цього похорону?

Болото...

Довіку живописний світ - йтиме за катафалком...

Цнотливі площини самі себе раді зарити - під кольоровими масами,

занурюючись часто в болото... в якому і грузнуть

незмащені колеса - везучи своїх мерців...

Колеса скриплять...

Якісь бабки просуваються за возом - шепчуться, хрестяться...

Ніхто не плаче... Я ПЛАЧУ...

Орку, чого ти плакав за тим дідом?.. Ти ж його навіть не знав...

 от якби взнав…тобі ж не розвидниться до скону,

 як потрафив на - сей похорон...

 - І чого ти тут хлопчику?

 - Чия це дитина?

 - Йди додому…

 - Де твiй дiм?...

 - Де твоя мама?...

    І я пішов...  

            

 Всі ці спогади - кружляли навколо Ореста -

 скалками потрощеного дзеркала, розрізаючи очі -

 вони зайчиками розбігались Орестом - мов галявинами -

 і танцюючи  не наважувались запросити його до кола -

а він, зачмелений - од того нашестя,

мов заклопотаний господар балу - ввічливо вклонявся...

і тікав геть. Спогади різні, як люди - посміхався Орест...

         НЕЗБАГНЕНIСТЬ  ЖИТТЯ - переповнившись вiдтiнками-нюансами -

         розхляпувалась, калабанями по стежках - По  с т е ж к а х - на яких плакав,

         розриваючи тугою... нічну тишу...проливався дощами на себе

         п р о р о с т а ю ч о г о - непролазними хащами, iпестив слух -

         пташиним спiвом. Гнаний звідусіль - ковиляв біля річок дитинства -

         пускаючи кораблики в тумани свого божевілля - ритми якого,

         барабанили - примушуючи танцювати, ще небачений танець.

         Барабани то пестили з середини, а один - товкмачив,

         наче макогоном  по голові - заставляючи незугарно якось -

         викобельчувати ногами. Ватри палахкотіли навсібіч зорями...

         Шакали зграями рискали - лякаючись вогню,

         в очікуванні виваливши слиняві язики - аки - брехуни підлі -

         завжди готові... А ВIН - в ночах своїх...танцював танець -

         розпростерши обабіч руки - бігав дико і смішно,

         підстрибуючи навколо вогню - наче навколо сонця...

         Танець рухався Орестом дивними лініями -

         переплітаючись в агонії - вигинаючись загинався -

         переломлюючись через коліно, в несподіваних місцях -

         лінії танцю скручувались жмутками - пульсуючи живим організмом,

         то схрещувались орнаментами - витворюючи  павутиння малюнків -

         ба навіть проривались - оздоблені вогнем... знову ледь-ледь, оживали -

         коливаючись - підібрані заблукалим вітерцем, маленьким - лагідним,

         обережно чіплялись один одного - наче циркові акробати на трапеціях,

         і відчувши - є д н  iс т ь   i   с и л у - продовжували той лінійний малюнок -

         посилаючи імпульс в руки - які, здіймаючись до неба -

         разом з вогняними язиками, били в бубон - так, що іскри бджолиним роєм

         запалювали дерева - наче свічки - то в ноги, смішно брикавшi-

         навколо розшалілих кострищ...

 

           Орест  т а н ц ю в а в

 

        Тіло його - обперезалось шкірами диких звірів - роздертих ним -

        ДЕСЬ ТАМ... Моцні ноги - внизу дзвеніли дзвіночками...

        А грива - розкудлавшись в темну ніч - люто герцувалася з вітрами...

        На голові Ореста - красувалося перо Орла - а з рота скапувала кров печінки...

        "тамтого розпростертого" Орест - видер її цiлим вохлапком -

        з дзьоба посланця - осатанілого Зевса.

 

        Орест танцював музику сфер... "свого божевілля"...

        Зорі льодяно зиркали на те дійство - що розгорталося на кону

        фарсом нечесаним, і сміялись над Орестом так, аж було видко,

        як - н е б о - мерехтіло розкотистим реготом, а одна - з о р е н ь к а -

        надто смішлива, не витримавши того танцю - впала з неба...

        лопнувши, напевно, від сміху... Орест встиг загадати бажання...

        Ш а м а н і ю ч и - він виборсувався з-під завалин своїх...

        уламки розпанахуючи його зсередини в кров - просочувались полотнами...

        ХУДОЖНИК IЙОГО ТВОРIННЯ - топилися наче в трясовині -

        безвісти пропащі... Орест - к а м л а в - у вiчнiй круговертi,

        точно з кривавою пащекою - пожирав сам себе - сей банальний Катоблепас...

        х в о р и й - в своєму "хворому світі" - а хворий хворому на щосi здав?..

        Як і на що сі здав - он тому сліпому, якого повів в безвісти - сліпий?..

        Лишень сховавшись за обрієм - вони будуть розвортиховані на клапті,

        на шкіру для барабанів - на шмаття - на сандалі, i- п р о с т о   т а к ...

        ОРЕСТЕ  ДЕ  ТИ?

        Чому висоти твого дна такі жахні?.. 

        Осатаніла зграя богів твоїх - вимиловує шкіру з достойніших -

        для пустопорожніх барабанів.

        Чому ти - ТУТ?

        Зарийся хробаком...звідки ти родом?.. 

        Ще не пізно…

        Так кажуть… 

        Хто?.. Ну так кажуть...

        Кінець-кінцем Оресте, так не файно - в с т и д а й с я...

        Густі тумани клубочаться - в божевіллі твоєму Оресте,

        ніяких споруд звичних не видко - за туманами маревом мерехтить -

        плямою розлитою, якийсь - д я д ь к о... чи то - д iд ь к о?...

        Розчепірив руки в сторони - наче пугало на городi...

        Його там споконвiку - Орел карає... скурвий син -

        заведеним механізмом - дзьобає бiдачку...

        Б iд а ч к а - кричить, корчиться, дригає смішно ногами - iнікого немає

        аби посміятись над - НИМ... Iнiкого нема - аби посмiятись над тобою -

        Оресте... Хай би сміялись, як он ті зорі…

          - Смійтеся, смійтеся буде веселіше…

          - Оресте твiй свiт без - СИСТЕМИ...  

          - Ще не - і н т е р п р е т у в а л и - ТЕ, що накинулось дикими псиськами

        тобі на голову... Аж надто глибоко ти - соколе  залетів - н а з а д...

        Відтак танцюй, як сам знаєш, а не знаєш, то як вмієш, а якщо небораче

        не вмієш - то просто гавкай... Г а в к а й, як i гавкав споконвіку -

        перед площинами свого ХАОСУ... Вдивляючись мозком,

        і осмислюючи очима - те незбагнене булькотіння феєрверків...

 

      Коли ти малюєш, Орку - серце твоє - помпує неначе насос,

      колесо спущене на велосипеді, з твого дитинства...

      К р о в - розбризкуючись полотнами - зрошує газони, квітники... не зривай...

      не треба твоїх букетів... Хай ростуть - ТАМ... не причепурюйся ними,

      будь - який ти є, і мовчи...мовчи...благаю - не бреши... В твоїм безгомінні -

      квіти посміхнуться до сонця, один одному,

      будуть  вам - люди добрi- всміхатись... але без - т е б е...

      "художник помер - в низинах цих"

      Його не треба - ТУТ...

      Тебе не треба - ТУТ

      Ти чужий...чуєш  Оресте?...

      Тебе ТУТ - не треба...

      О б р а з и   н е м о в л я т а - пищать мокрі, не обтерті,

      туляться один до одного - наче  циці шукають...

      Фарба свіженька, ще не закоцюбла, якось непевно тримається -

      потрібен час... не тільки тобі... їм теж, потрiбен час...

      Нехай живуть - вони кращі за тебе... розумніші за тебе...

      благаю тебе... ПОМРИ  ОРЕСТЕ... 

      - АМIНЬ -                         

 

     Орест -господарем непроханим - був на тому балу спогадів...

     Вони наче показившись - закрутили голову завірюхами -

     встеливши стежки покривалом - снігові заметілі -

     вбрали файними строями сценічний простір...

     казкою пахкало Орестові, те видиво - дзвеніли дзвіночки - д е с ь...

     Наче колядують - прислухався Орест- Б о г а   с л а в л я т ь - файно як...

     Бабко - бабко: "ЗIРКА ВЖЕ ЗАСIЯЛА"...

     Гайда діти до столу - кутя стигне - проривався голос дідуся

     з Орестових туманів. Подумки ступивши кілька  кроків -

     Орест купався в любові своїх рідних... давай - давай не лови гав, помагай,

     біжи-но принеси кілішки, бо вже сідаєм. Шуткував мiй смiшний вуйко

     надiмнов маленьким. Iя, карапуз - погнався дiлово "помагати", з криком:

     Бабко, бабко, гайда не тягнiть... давайте кiлiшки, бо вуйко казали,

     що пора пити горiвку!

     Бабуля злившись з п’єцом - вистромляла коцюбов тамті дарунки -

     наче з правічного черева - пахощі понатирали їй щоки, і такою Берегинею -

     залишилась навічно в Орестовому серці…

     Бабко!…бабко!..вривався я вітром до кухні, таж  не тягнiть давайте кiлiшки -

     бо вже пора пити горiвку...

      - Які кілішки?.. Яку горiвку?..

      - Вуйко дрочиться з тобов - от горе, шо мале, шо старе - один розум...

     біжи катьом дитино до хати, бо і так шмаркаєш, я вже йду...

       - Той СВ`ЯТ-ВЕЧIР, наче в купелі - о х р е щ у в а в - Ореста...

      Вiдгомiн голосiв - з його памятi, мовби швендяючись з кутка в куток...

      як діти бавилися в жмурки... то ховаючись за фіранку - то лопочучи:

      "а мене немає" - "а мене немає"... Повна хата дiточок -

       наливала щастям їїпо вiнця. Дiти - то заходились смiхом,

       то заспаними котенятками - ховаючи личко своє "лапками"...

       і тупцюючи нозями по одному місці...

       наче все щастя світу скупчилося на тiм мiсцi...

       чи за тою фіранкою... розцяцькованою півниками.

       Старенька мазанка - для Ореста була, велетенською безкінечністю -

       наповненою рідними голосами - брязкотом стаканів, вилок, ложок -

       двадцятьма стравами - кутею з медом, меленими горіхами -  і, пахла

       засіяними маками…

       А ще під столом марудилися хвалькувато - пузаті бутлі сивухи,

       зачекавшись, коли витягнуть i їх, присоромлених нині...

       І, як бабуля скажуть: - Ну то ви вже такі, шо негодні без тої горівки -

       в Такий Вечiр? Дiдусь гладив її плече iвсьо: - Хай там, бабко - хай там,

       не сварися...Вона сердега - лишень махала рукою - відвертаючись...

       - Ви вуйко, не гнівайтесь шо я так понімаю - але нам би бачитись частіше -

       казали мій дідусь.

       - Тай так сказати…а як роздивитися то як частіше?..

      самі знаєте хазяйство... вчераки льоха гукала...

      тай, телятко вродилося - Слава Богу

      (а ви то знаєте, бо ж самі приймали) - а моя вже негодна…

      Таж так, таж так, - махав головою дiдусь - ну, будьмо вуйку! -

      Слава Богу здибаємось…

      Орестховався за фіранкою, і розфарбовував буряком півників.

      О, вже співають - сміявся Орест.

      Свічки понахиляли голови - мов прислухаючись згорали -

      наповнюючи світлом простір 

        - Нова Радiсть стала 

        - Яка  небувала 

        - Над Вертепом - Звiзда ясна

        - Весь Свiт осiяла... 

     Рознеслося звісткою...Оресте, йди-но сюди,

     що ти там малюєш мені по фіранках?

    Я причимчикував набурмосений - вишкрабався бабці на руки,

    як на п’єца - iспівав:

    "Над Вертепом звізда ясна весь світ осіяла…"

 

 Співали стільки - аж кутя вже була зимна - балачками перекидалися,

 наче пампушками в макітрi.Всі мене обіймали - колихали, як ляльку -

 а я, під столом вовтузився по валянках, і сміявся, аж заходився.

 Чого вони - до мене чіпляються?..

 Хтось щипне - хтось підкидає до саменького неба -

 я ж звідтам дивлюсь на його лице - гарне таке, з люлькою в роті,

 і аж трясуся всім тілом від реготу...

      Так Оресттішився - наповнений любов’ю і сьогодні...

      озираючи гостей своїх... А вони все пiдходили й пiдходили...

      напакувалось багацько їх...

      Їй богу - наче тютюну в люльцiмого вуйка...

 

     А смiшний мiй вуйко, розчервонiлий -

     все пiдкидав мене до неба iприказував:

     - Рости великий-великий

     - Рости великий-великий

     - Так і шуміло в голові Оресту...

     - Рости великий-великий

     - Рости великий-великий…

 Вiд спогадiв - Орестова посмішка - квітла більше і більше...

 а він - стояв перед лицем смертi- великий грiшник...

 на своему ешафотi- гейби на кону, оглядаючи декорації -св`ятого вечора -

 iзгадував його, до дрібниць... Наче поховані по кишенях

 тi- щ а с л и в і   д н і... Скільки їх було? Б а г а т о...

      Так незаслужено - б а г а т о - за що мені стільки?.. дивувався Орест.

      А як, смішно прощались - мої рiднiлюди -

      не могли надивитися одне на одного.

        - Ну пождіть, вуйко - чулося Оресту - а помните ще цю?

        - Ну то гайда "на коня" -тай заспіваєм.

        - Iпішло-поїхало, як той казав "на коня", "на кобилу"...

     дудлили вже - за кожне колесо на возі, потiм - за кожне колесо на хазяйствi-

     а набутися не могли... Дiдусь - примруджував хитро очi,й казали: -

     А там за хатов в мене ше є старе колесо, а ви його й невидiли - то гайда,

     ше потрошки вип`єм, хай iвоно - к р у т и т ь с я - iне скрипить...

     будьмо вуйко... БУДЬМО! - i цiлувались iобнiмались...

         - Хто знав про ті колеса?..  

         - Вони тоді не скрипіли...

         - Тоді не скрипіли...

                                               

      БОЖЕВIЛЛЯ Орестове, наче - р о з с л о ї л о с с я -

      вибудовуючи поверх за поверхом - вежу перекошену...

      Ті пласти - кришилися пляцками - розсипаючись піском...

      який, барханами сунувся, його пустелею - маніфестуючи проголошував -

      царства міражів... С в о ї х   д iт е й - Орест бавив - ТАМ...

      Збудував - ДIМ - с в і й... Вбiблейських його садах - любка походжала,

      стежками всіяними трояндовими ароматами... Напивались одне-одним,

      розбиваючи від сп’яніння бокали на щастя...

      Божiпташки - спiвами орошували сади...сади розквітали -

      буяючи запахами... виплітаючи коханій моїй віночки...

      Орест малював - портрет душі, любові своєї... а вона - б о г и н е ю -

      заквітчана яблуневим цвітом - Р О З Р О Д И Л А С С Я...

      ТАМ - махаючи руками по колу - і розіп’ятий в ньому,

      як ціпом вилущував - о б р а з... який, з’являючись з - небуття -

      в с м і х а в с я - наче дивуючись своїй з’яві - тут...

 

    Палаци Ореста - жевріли здалеку, зачаровуючи собою всіх -

    немов чудасія якась...Так і питали часто, мудрецi-пустельники -

    котрi надибувли у ті місцини: " Що за чудасiя перед нами?" 

КОЛО - обрієм процарапало свої міражі...

    Орест маяком оглядав неосяжні простори - направляючи в гавань хвилі -

    наче кораблі, котрiгігантськими караванами, випливали

    з Орестових  володінь - везучи на собі, багатства  відправлені... на суд -

    людської байдужости...Каравани гонорово пропливаючи пісками,

    з гордо піднятими головами - там за небокраєм, в людському шумовинні,

    перетворювались - в потворно скриплячі вози...

    Д а р у н к и  - вигниваючи розпластались - купами гною...

    аки на катафалку, "старий безногий дід" з дитинства...                                                                                                                                                                                                                                            

    Все мутнiло в Орестовiй головi... мутнiло в душi... грузнуло в багнюці -

    мов скриплячiколеса на возi- з безкiнечного похорону...

    Скрипiло його життя... скрипiло всеньке тiло - марилось,

    що сьогоднi- то не сьогоднi- а щось iнше...

    Яж - схоронив своїх мерцiв...схоронив всiх... шепотiв пiд нiс Орест.

    В с iх ?...

    Лиш я сам - гнiй невивезений...

                                                      

   Ти вештаєшся Оресте, як пиячок - по тих похоронах -

   так, ніби горівки шукаєш... Чого шукаєш ти там? Там нема чого шукати…

   П а м `я т ь - ТАМ - безпам`ятна сука продажна...

 

           "НА  ВIЧНУ ПАМ`ЯТЬ" 

  "ПАМ`ЯТАЄМО - ВIЧНОЮ ПАМ`ЯТТЮ"

  "Від люблячих колєг", "Від люблячих дітей", "Від люблячої Гертруди"...

  Ще раз - "Від люблячих колє"...

  Iтам за гробом бовваніє ще десять разів - "Від люблячих колєг"...

  Хтось крейдою дописав:

 "ХОРОШИЙ ХУДОЖНИК - МЕРТВИЙ  ХУДОЖНИК"

 

    Орест, наче передумав - тікав з своїх поминок горбами, аво милуйтесь -

    порозлягалися землею, аки - невмирущiчерепахи - лежать, мовчать,

    гейби яйця висиджують - не можуть нажитися - скупі такі...

    "к р у т i   т а к i"... думав захеканий Орест, од того - безкiнечного бiгу...

    Шлях Ореста - плаями порозмотувався, вигріваючи животи на сонці.

    Ш л я х - засліплював нескінченністтю своєю, як дзеркалом...

    х м а р и н к и - грайливо плутаючись, забавлялись під ногами -

    віддзеркалюючись у свідомості... Божевiльне вiдлуння -

    вирувало океанами - навислими - над життям Орестовим...

    Там наверху - теж царства подумав Орест...

    Вони розтяглися витворивши лабіринтами небесний простір -

    й чатують либонь - свої Мінотаври...

    ошукані обнадійливою посмішкою - ТАМ...

    посмiшка - вселившись у серці закоханого... О Боже! - закляк Орест...

    А чи не я, вже - д о ж и в с я... iздатен позливати - Свiти-Океани...

    невже, так - з а т е р п л о - менi,йзабув, як формувались вони...

    гiркими сльозами - заповнюючи пустоти, кратери, царапини - немов

    миски підставлені... Це ж - ВIН - колись перевернув ті миски... 

    ПОТОПИВШИ СВОЄ ТВОРIННЯ...

 

  "Дрібонька ляля" лежала в - я с л я х - навколо, вівцями збились

  старі дядьки - з довжелезними, як бороди палицями -

  позгиналися знаками запитання над НИМ...

  Плакала та лялька чи сміялася? - не знаю...

  Орест пам’ятав цей малюнок - з книжки свого дитинства -

  гортаючи її все життя - й часто, не знаходячи сторінок -

  вирваних розумом - по смітниках периферії своєї шукав їх,

  ті жмутки днів скалічених... любовно розгладжуючи -

  підшивав знайдений день в намисто - вбираючись

  коштовними перлинами - свого досвіду…

 

То були плоди - істеричних буйств його - нещасного розуму -

 якому ніби пороблено...

Вiн сходив сам з себе - цинiчно iциклiчно...

Розцяцьковуючись оксамитовою мантією того ж таки цинізму - горланив:

     - Оресте, ти - н і щ о

     - Все суще - н і щ о

     - Суцільна помилка...

          - Ти, як таратайка, плентаєшся в - Н I Щ О…

          - Трупоїд ти - і в обійми до Трупожера линеш - соколе мій ненаглядний...

          - Що ти там оберігаєш?

          - Що ти там гладиш по кишенях, наче яйцями більярд граєш?

          - Що то за дні ти такі оберігаєш, Оресте?

          - Якого такого Бога ти там прославляєш?

             "Над вертепом звізда ясна, весь світ осіяла…" ха - ха

          - Всі зірки сміються над тобою, аж падають від реготу з неба.

          - Цей світ осяяний - б а й д у ж i с т т ю...

          - Його БАЙДУЖIСТЬ "осіяла" - Оресте...

          - Тебе треба - жорнами перемолоти - аби нарешті облущився від полови -

             яка полудою засипала очі твої... Сліпий виродок ти - ось ти хто...

          - Серце шубовтається он …ну, воно - таке - нічого вже не вдiєш…

          - Кровоносна система напуває тебе, невдячного… Я бачу все ...

          - А де ж Вона?

          - Де?

          - Де - д у ш а   т в о я

          - Я не бачу її

          - Оресте - ЇЇ  НЕМА...

      В тобі найбільше - гавна Оресте, абись знав…а душі - я не бачу.

      Коли ти млієш під образами навколішках - зі свічкою в руцях,

      і щебечеш горобчиком - якісь віршики... Як на кону...

      Табуретку тобі підставляти треба - тобі на столі ті віршики вицвірінькувати,

      пританцьовуючи - аки дешевій шльондрi. 

      ТИ  АКТОР - віршики розповідати мастак...

        - А де ж реальність?.. Iяка твоя реальнiсть?..

        - Твоя реальність - це я… Оресте «Я»

        -  Iти це знаєш - бухгалтер чортів...

      Своїми змовлянками - ти затрахав усі - ха-ха  "воєнно-морські сили,

      і  військово-повітряні ха-ха теж"... Як тобiкаламбурчик?

     Ти плаваєш там, чи літаєш в своїх непотребах...

     н е й т р а л ь н і   в о д и, ти порушив сам... Так що тепер - в iд п о в iд а й...

      - Ти перетнув межу - скурвий син.

      - Ти нагадуєш мені - коли торчиш на колінах, з огарком в руцях - того...

      хто уздрів - перепеленане чортенятко в люлі... а потім, наклавши в штани -

      шепчеться сам з собою - бурмочучи пiд нiс, щось на кшталт:

      "Я його не бачив" - Ти нікчемний, колінкуватий бузувір.

     - Танці твої смішні і недолугі. - Зозуля накувала - бо дурна - абись знав…

     - Твій час, вже не кукує - пружина тріснула... Ти заплутався у своєму часі...

     - Твій час перевернувся догори-цапки піщаним годинником,

      і висипає царство твоє... дітей твоїх, сучку твою, яких ніколи і не було...

      ТИ  ПОСТ-МОДЕРНОВЕ  БРИХЛО  ОРЕСТЕ. 

     - Тамта шлюшка - хотіла тебе взути в капчики, такі тепленькі з вушками,

     акiв зайчика-побігайчика - попоїти цицковим молочком -

     і вмостити перед телевізором? - ха..ха… - Тебе - ха-ха …

     - Оресте, і ти - п і д і г р у в а в - нещаснiй дурепi- ха…ха…

     - Ось тут ти перегнув. Сучий ти виродок. Ти хочеш спокою, хочеш любові,

     але - ти знаєш, що ти не знаєш, чого хочеш…

     Час і простір свій - ти пострушував, немов яблука на городі,

      iвони тарабахкаються м’ячами - перескакуючи один через одного...

      - Оресте, твій Бог - таки грає в кості - ха…ха…

      - Ти свого Бога - примусив кидати кості - підлітаючи, вони не доберуть ніяк,

      щобитакого показати, на ребрах своїх -перед твоїм ясним,

      як, тобі би хотілосьзором. - Томним взором сучий ти потрох.

       - На твоєму полі не один м’яч. - Ти нечесний гравець, Оресте.

      Твої м’ячі потрощать тобі ноги - і дай Бог, ще щось…

      У твоїй колоді карти намиловані з чужої шкури... скибочками розклавши -

       підмастив сальцем - аби не скрипіло? - Боїшся щоб не скрипiло?..

       - З тобою важко, Оресте. - Ти позаплутував все і всіх.

       - Якщо милуватись тобою здалеку, то вроді нічого - хай би було -

       а ближче підсунешся - то хай твiй  Бог - м и л у є…

      - Благаю тебе, помри, Оресте. - Не сором того, що вже є...

       Ти не вартий - с в о г о   т в о р i н н я... - Твiй текст - кращий за тебе...

       Якi"сей свiт", -кращий за - Н Ь О Г О...

 

          ВIН НЕ ВМЕР... ВIН БОЖЕВIЛЬНИЙ...

 

      Нехай пiски божевiлля - позатрамбовують, всі ємкості

      заривши в собі "царство твоє" -"дітей твоїх " і за компанію,

      "любку-сучку" твою…

      Дім стане - гарною могилою для "Святого сімейства"...

      А сади фантастичні, якими ви буцім то походжали,

      милуючись трояндовими ароматами,

      будуть розквітати в головах ваших, буяючи запахами -

      хай буяють тобі "Вічну пісню"- на "Вічну пам'ять"...

      Я притарабаню ЇЇ - "вiчну память", з собою, закручу в хустку -

       в модну хустку, і напишу:

      "НА ВIЧНУ ПАМЯТЬ - ОРЕСТУ"...

      Який так оберігав в пам'яті своїй, якісь - д н і... "щасливі дні" -

      свого дитинства... Розпатякував, як він-де маленький,

      за фіранками ховався - "щастям маленьким",

      наче все щастя світу - там скупчилось...

      Тобі варто було - повішатися на тій фіранці,

      а не розмальовувати півників - буряки лишень переводиш,

      і взагалі, Оресте, ти все тільки переводиш...було б легше...

      Хе-хе - підкидали його манюнього до неба - блимаючи люлькою...

      Оресте то п`яний вуйко - тебе мотлошив, iна ранок вже забув -

      а ти, все життя носишся з пам`яттю своєю, аки з писаною торбою -

      оберiгаючи... О боже! - який йолоп - "м и т i   п р и к р а с н о г о"...

      Оресте ось ці люди, ниньки позбивались - мов "тютюн в люльцi",

      як ти поетично виражаєшся. П I Д П А Л И   ЇХ... 

      Підпали ту люльку... на Герострата ти все одно не тягнеш…

      єдине, на що бись здався - вишкрябую перед твоїм ясним взором:

      П о м р и   О р е с т е...

      "Маленький Янгол"- по валянках під столом -"він"- бігав хе-хе...

      За гробом тобі чорте бігати  хе-хе...

      Адже  твоє - "Так" нiколи не було - "Так"...

      а твоє - "Ні"- ніколи не було - "Ні"...Ти брехло...

      Ось і весь секрет твій Оресте... Ну що ж - п р о д о в ж у й...

      Поки що...

      Я повторюсь - для особливо обдарованих, це ж - ВIН -

      перевернув тiмиски - потопивши - "своє творiння"...

      "З а л и й  своє  т в о р i н н я"...

      "П i д п а л и   л ю л ь к у"...

       Осьдечки вони - цiлюди, гостiтвої довгожаданi...

       випльовуючи прокльони, будуть бовтатися ниньки -

       в чеснотах  своїх - і ще, завтра до полудня будуть бовтатись...

       Пожалій їх, адже в них - по сім п’ятниць на тижні...

       А пополудні - нахлиставшись донехочу - "Христової крові"-

       поласують плодами своїми… Дивлячись на тебе висячого...

       аки на гроно своїх бездiянь...Чи дiянь...

       Воiстину, яка вже там рiзниця...

       Зненавидячи тебе - можливо те каміння, яким вони повлягалися -

       при битій дорозі, якось зашевелиться...

       Може - вони не лише, аки патологоанатоми будуть констатувати...

       "Вже вмер", або - "Ще сiтрохи трiпає"...

        а, боже борони - р у х н у т ь с я... Оресте, пожалій їх бідненьких...

        Помри на радість їм... це наповнить завтрашній день їхнiй - сенсом...

        Iбудуть вони - р е м и г а т и - тебе,

        поки не пристануть від своєї праведності - і не полягають спати,

        не пробуджуючись... Оресте, вони бачать - "сон в сні", -

        для них "життя є сон"... Ти не розбудиш їх - не сподівайся.

        Якщо "ТОЙ ДЕНЬ"- котрий ти так оберігаєш - дивиться на них,

         і аж - зашарівся від встиду, то "твої дні" - залишаться,

         падалицями не визбираними попід яблунькою...

         і сьогодні нікому напувати вином твоїх врожаїв.

         Тебе переорали, а заволочити забули...

         Ти нерентабельний, Оресте - це я просвіщаю тебе

          "Соврємєннимі огнямі".

 

         Але посміхнеться - день завтрашній...

         ти привітаєш його вже - З В I Д Т А М...

 

        ЗАВТРАШНIЙ  ДЕНЬ - посміхнеться для ось цих діточок,

        які скупчились щастям маленьким - цитую тебе - цитую,

        голубе сизокрилий... Ось подивись…

        Орест, мов заворожений дивився на гостей своїх...

        Їх набувало все більше і більше…Так багато дітей - засмучувався Орест.

        Чому вони тут?.. Що тут цікавого має бути для них?..

        Ті мамеги тягають їх за собою - куди треба і куди не треба -

        наче доповнення до   гардеробу…Це в них мода зараз така. Ох!…

        Повбирають їх, як ляльок, і валандаються… О Боже…Скільки їх?..

        Подивись - вони в жмурки граються, як ти колись в дитинстві -

        нашіптував, наче з суфлерської будки - Орестів розум.

        Чому ти фіранок не поначіпляв? Може б котресь розфарбовувало півників?

        А мо`серед них є, "Новий Орест"... але вже кращий?..

        Ти ж так бажаєш цього!..

        Придивись до них, он те бравеньке - дивись,

        фецькаєтся, немов телятко новонароджене - все йому вдивовижу,

        все йому треба помацати, дивись-дивись, картину твою мотеляє кулачком.

        Цікаве-прецікаве яке, Оресте…

        Ти будеш - палімпсестом для їхніх - р о з к о п о к...

        "Шар за шаром" - "Пласт за пластом" - зніматимуть вони тебе з зашморга...

        Це - в о н и - знімуть тебе з зашморга - ось ці дітки... Впізнай їх…

        І ще он ті… Озирнись туди... Орест повернув голову в інший бік, і обімлів.

        Купка вагітних жінок знай щось собі  щебетали -

        притупцьовуючи, мурликали, ніжились, немов лебедиці. 

        О Боже, і ці ще тут - не розходяться, хай би вже виміталися звідси…

        Теж мені мами познаходились - вирвалось, як біль - з Ореста досадою…

        Оресте, це вони - нашіптував розум. "народженiiненародженi".

        Це Вони...

        А длябайдужих гостей ось сих - "день твій останній" - п р о м и н е -

        як проминає для них - в с е...

        Пожалій їх - вони теж нещасні, і волочаться своїми возами -

        перед якими проминають, днi- форми і знаки...

        Вони не бачать - н i ч о г о... Не впiзнають - н i к о г о...

        Їм вiчно - н е д о т о г о...

        Дай Бог - камінчиком, на якому колесо їхнє ледь-ледь зашпортається -

        будеш ти в тамтому проминанню...

        То нехай - бiдолашних трошки струсане,

        можливо встануть з воза невмивані, iпідуть випісяються -

        нехай хоч випiсяються - їм трошки стане легше…

        Розум Орестiв, тривожився дужче й дужче,

        Але й разом з тим, сумнiше iсумнiше продовжував шепотiти.  

        Оресте - смішно і гірко - про це товкмачити, але нічого не змінилось.

        Вже мільйони років - втрамбувалися в "скирду", а все - Н Е З М I НН О...

        Люди - лише потрощили все на кавальчики,

        і вже манюні кавальчики - р о з ч е п и л и - на кавальчики,

        залишившись при цьому канібалами…Вони підпалять ту - "с к и р д у"-

        легше, аніж ти свою люльку… Вони ту "с к и р д у "- просіють через сито -

        жбурнувши в чорний бархат всесвiту - жменьку порохів,

        які теж, у - п р о м и н а н н і - своїм, будуть непоміченими...

        серед загубленого шляху зірок...

         Що - "порозсипав з торби - циган старий"...

        Отак і сі цигани - загублять - МАТIНКУ ЗЕМЛЮ -

        висипавши її, з торби дірявих голів своїх, і брехливих сердець своїх...

        Вже прийшли - "насмішники з своїми насмішками"-

        але підсмішковуватись не буде кому, і не буде над ким…

        Чи не так Оресте?

        Це низини глухонімих... а очі їх повиколуплені - зяють дуплами,

        немов викорчовані зуби - порозкидавши коріння своє.       

       - Оресте, де твоє коріння?..

       - Де ти перегриз пуп’янок свій - зарив його, чи може з’їв?

       - Краще б ти - язик свій з’їв - і, забув мову свою -

       якщо не впізнаєш нікого… Стань в рядочок з цими людьми.

       Вони вишикувалися перед - кривими дзеркалами, милуючись -

       вічні господарі кунсткамер - і головні експонати своїх колекцій...

       Пожалій їх, Оресте.

       Розсміши їх.

       Бачиш, я стараюсь…Їм скучно…Вони скучають…

 

      Оресте, я нічого не знаю про ЗЛО - але мій мозок бачить -

      с у м у  з л а... вдивляючись довго в безодню...

      Тепер - в о н а - шкіриться в нас - своїми гарнющими,

      осяяними зіницями - в и п а д к о в о с т і...

      Там грають в кості, Оресте..."Випадковість страждання"...

      Адже - руйнувати, підвладно лише - випадковості?

      ТО ДЕ Ж ТВIЙ БОГ?

      Оресте, благаю тебе, не мовчи... зараз не мовчи…

      Скажи Оресте... ПОМРИ  ОРЕСТЕ...

      Серце он - бовтається в кориті, але відома його пісенька,

       аж надто – в нього одна пісня: - "З нічого немає нічого"

       - Невже це любов така?..

       - Але Любов мовчить...

       Таж - Вiн сам - нічого й нiкого не впізнає, і промине від отакої любові...

      "Проминання - проминуть, в проминанні своїм"…

      - Оресте, я хочу вірити, що нагребли купку і похукали на неї.

      - Але чому похукали ТАК?

      - Хто ж, ТАК хукає?..

      - Воiстину - одна сльозинка дитини, не варта тамтого хукання…

       Це я цитую по твоїй  знаменитій пам'яті...

       Це якесь - надто зарозуміле хукання… Оресте, я не питаю,

       чи ти по цьому боці - "річки  життя" - чи вже по тому...

      Я лише кажу - "ПО  РIЧЦI  ПЛИВУТЬ  ТРУПИ"...

       I -т р у п и - не лише" ворогів...

       Там трупи невинно убієнних дітей  твоїх...

       "Народжених і ненароджених"...Жінок і матерів твоїх...

       ВОНИ - встануть з могил - ще до Судного дня - і запитають

       у - б а й д у ж о с т і... Чому вона - так хукала???

       Оресте - БАЙДУЖIСТЬ - не є об’єктом моєї критики -

       вона - бездонне джерело мого страждання...

       - Я встидаюсь того хукання…

       - Iя встидаюся себе…

       От ти, приміром, Оресте -п о с т м о д е р н і с т -так кажуть...

       а розум твiй - д а д а ї с т - абись знав…

       І Орест тихенько - "в собi", сміявся...Орест - вчився сміятись,

       "в собi",- i"над собою" підтримуючи посмішку - наче мама,

        підтримує дитя, котре робить - перший крок свій.

 

      В розтривоженiм Орестi - буря начебто вщухала -

      утихомирюючись злагодою, полишаючи - знаки запитання,

      попідвішуванiкрючками... на яких, сьогодні, iмотилялись "об’єкти"

      стікаючи кров’ю, в миски підставлені - аби кров -

      нерозбризгувалась долівкою-створюючи тим незручності...

      Знаки запитання - оберемками в’їдалися в Ореста,

      не відпускаючи ні на хвильку - вкручувалися ржавілими шурупами

      в голову...

     Орестзгадував - непрожитий свiй роман... подумки - буцiм брав до рук

     "неiснуючий"- чи iснуючий десь - ТАМ  власний текст...

      і, звіряючи його з дійсністю - читав: "Біль був такий... аж Великий вибух -

      так так - отой "ВЕЛИКИЙ  БОЖЕСЬКИЙ  СТОГIН "-

      пройнявшись ним - обіцяв розірвати ту голову - на міріади кавалків...

      і розлетяться вони безкінечним простором, створивши,  ще один Всесвіт…"

 

    Орест виглядав з порогів своїх - дорогих гостей, так довго,

    що коли вони прийшли - то були йому вже непотрібні...

    Як, і непотрібен він їм...

    Орест плакав - бачучи весь непроглядющий глухий кут - власного життя...

    Тепер - тут - на цій виставці здибались дві непотребущі, одна одній сили...

    ХУДОЖНИК I ГЛЯДАЧ

    Дві пропащі сили - вони понадкушували одне одного, і - п р о м и н у л и…

    Тiшило лиш, що глевка фальш - розкурвотившись на цьому збiговиську,

    на сiй - тусовцi, заголившись - аки блядь, сконає сконом...

    Тепер мудрість промовлятиме  вустами ось цих дітей -

    народжених і ненароджених... ВОНИ знімуть тебе Орку - з зашморга -

    "шар за шаром - пласт за пластом"...

 

    Орестів розум - в агонії був iстеричний й жорстокий,

    як і всі правителі провінції... Він покавальцював його - наче стару куфайку,

    розпластавшись зморшками... Суперечливість - якось вiдзявилась клаптями -

    в тій куфайці... Набубнявілі шви, порозходились - не загоївшись.

    Шви - білими нитками зраджували - не витримуючи напруги...

    А вiн геть здурнiлий - вгризався хижаком диким в нитку - виймав її з рани -

    розвортиховуючи - живу плоть, Орестових - "п р о к л я т и х   з а п и т а н ь"...

    які скачувались з низин своїх - на Світ Божий - підпаленими тюками сіна -

    тамті тюки розкрадав Орест - з скирди втрамбованих віків...

    і кричав блискавками й вогнями:

    "Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде".

    Ці запитання, як і їх заперечення, вигулькували в Орестовім мозку -

    непізнаваними феноменами - як "речі в собі".

    Вони виникали зразу - з двох боків - на Сході і на Заході -

    ширяли в космічні глибини - своїми відтінками,

    як в чорний ненажерливий бархат - процарапуючи циркулем лінії -

    котрiстриміли до центру - туди в... Б Е С К I Н Е Ч Н I С Т Ь... 

    А то - складалися двома горизонталями, як море і небо...

    і бавлячись - п р о м и н а н н я м - підсмішковувались лукаві -

    над своїм знанням... як підсмішковується молоденьке дівчатко

    над хлопчиною - котрий з букетом квітів чекає - ЇЇ -

    Н а   п е р е х р е с т i   д о л i...

    Чекає зустрічі...

    Коханнячко чекає своє...

    Довго чекає - аж квіти зів’яли...

 

   Орест тремтів в бажанні своїм - аби ці дітваки,

   таки поздибались в садах його...аби вони, хмеліючи,

   спiзнавали - не хитру математику життя - адже,

   ОДИН ДОДАТИ ОДИН  =  ТРИ...  

   І нехай - діти їхніх дітей - пускають свої кораблики,

   так нашіптував утихомирений розум -

   нашими підземними ріками, Оресте... рiки сублімуючись -

   порозриваються гейзерами до неба -

   витворивши симфонію водограю, паркових алей...

   Блакитні птахи - доповнять "картину життя" - спiвами,

   ти розiвчився спiвати... Ти розгубив слова - власних пiсень Оресте…

   Твої - с л о в а - засипані пiсля - к а т а с т р о ф и, між уламками -

    розкопають ось ці діти - "шар за шаром - пласт за пластом"...

    Вони познаходять тамті слова...здiймаючи тебе з - зашморга...

    Порозчищають непролазні хащі твої,

    відшуковуючи там зарубки, обрублене гілля, яке ти - розкладав -

    піктограмами, аби не забути шлях свій…

    Інсталяції - якими ходять "дорогiгості" - фотографуючи нутро твоє -

    наче нутро мамонта - замиловуючись поламаними лініями -

    будуть для дітей дороговказом...

     Пригадай Оресте - Спочатку було - СЛОВО

     I слово було у Бога 

     I слово було Бог

     Але ж - ЙОГО закопали, зарили - наїлися борщу, i забули...

 

   Безсловеснiнизини цi, немов кістяк голий - з якого здерли м'ясо на продаж,

   відсахують, своєю - палеонтологічною  правильністю...

   Весь свiт - гейби бескiнечний базар - на якому одне одного - а л к а ю т ь:

  "обмахать" -

  "обрахувать" -

  "недодать"-

  "общiтать" -

  "об`єгорiть"-

  "наєбать"-

  "об`єбать"...

  "переєбать"

  "проєбать"

  "человек человеку - в о л к"...

  "человек человеку - в а у"...

  "человек человеку - б р е н д"...

 На тамтому - б а з а р i -люди, аки здоровецькі вохлапки м'яса -

 стікаючи кров'ю в миски підставлені, відлякують - одне одного -

 своєю брутальною реальнiстю...Але Оресте, це ж їхня - р е а л ь н iс т ь...

 вони гидують, i милуються нею... фотографуючи ті лінії поламаних ребер…

 У котре благаю тебе - помри Оресте... упокойся в мертвiм бозi...

 

 Ця - р е а л ь н і с т ь - стане реальністю для дітей, які граються в жмурки -

 наче ховаються від неї...

 Цiдорогi гостi - наївшись борщу... прям "спохорон" завiтали на сю виставку...

 Так сказать -"с корабля на бал"... Що саме хотiлось їм побачити?..

 Як оживити ті ребра, що пам’ятають життя своє -

 як пам’ятають полопані струни - відгомін колосальних симфоній…

 Лиш - с л о в а - котрiзазвучать, мов пташки небеснi-

 порозсiдавшiелектричними дротами...

 Вони накресливши себе нотним станом...будуть свiтитися жарiвками...

 спiваючи оздоблювати мертву канву, живими квiтами...

 - ТодiОресте - симфонії розіграються водограями...

 - Повнота звучання - з твоїх чорноземів - наповнить безцінним крамом комори

 прийдешнiх поколiнь. 

 - Наповняться бурдюки молодим вином - заливши пустоти - світлом любові...

 - Вони не будуть, як викорчовані зуби, валятись пеньками трухлявими...

 - Не будуть - перекотиполем тікати від себе...

 - Коріння молоде прийме благодатна земля - напуваючи живильними соками...

 - До дітваків, що наче погубилися в розвалених церквах, серед натовпу людей -

 прилине материнське серце, і, приголубивши, відрядить в далеку дорогу,

 ім’я якої - Ж И Т Т Я...

 I, бігаючи ось тут - на сій виставці, серед твоїх картин і інсталяцій,

 серед цих страшних шматків м'яса - вони, ще сьогодні будуть з тобою - т а м …

 По той бік образів, які - посміхаючись своїми посмішками,

 гостинно запрошують в свої світи, наче - розчахнуті вікна,

 за якими запашні поля заколосилися хлібами.

- Ці дітваки зберуть врожаї твої Оресте -

 покоси духмяного сіна втрамбуються новими скирдами,

та робота - з а р о ї т ь с я - підхоплена гармонією звукових відтінків,

освітлюючи сади горобині - горобиним спiвом ...  

- І понаряжаються дерева тих садів красно, наче причепурені газдині плахтами -

 хто яблуко в кармані має, а хто грушку за пазухою -

 і такі собі молодухи червонощокі, згадавши вечорниці,

 будуть витанцьовувати до світанку -

 знаючи, що хазяйство попорали, худобу подоїли, і молочко процідили...

- Так, iти знай Оресте -

 що знайденiслова твої - проявляться,

 вони  висушаться, як шматтячко, порозвішуване на дроті -

 і повбираються ними, як у біленькі трусики і маєчки - маленькі халамидники,

 біжучи бавитись з метеликом - милі такі…

      Поміж тими завалинами проявляться - с в і т и - вони оживуть, як кіноплівка.

      В тамтих неосяжних просторах... ти спізнав - всі невидимі нашарування -

      кожного окремого слова, і якщо хворіла котрась буквочка -

      чи була зовсім негодна, а потім, бідненька, помирала собі -

      ти в пам'яті занотовував всі координати місцезнаходжень - тих поховань...

      Всі ті рудименти і атавізми - хороба би їх взяла -

      Ти ж не мiг пощищати немов луску з риби  ножем -

      iвихлюпати разом з - тельбухами в води рiк своїх...

      Саме тому - вони задирали часто-густо, свої зболілі голівки,

      наче шалик з-за комірця...чи висувались з рукава, кліпаючи очима -

      годинниковою стрілкою, якій вже сі - голова закрутила...

      Т И   Н Е В И К И Д А В   Ї Х...

      Ти проціджував свої слова - наче газдиня молочко через цідилку -

      а все сміттячко, що полишалось на цідилці, не стріпував...

      а файно складав хусточкою до свого строю, з лівого боку - там,

      біля саменького серця, і вона квіткою-ружею доповнювала образ твій.

      Ось чого ти такий моднявий тепер Оресте... під’юджувало над ним серце...

      Ти тепер парубок хвацький - парубок хоць-куди...

      Гайда катьом до гурту - чуєш, як скрипка зачинає якусь пісню.

      Біжи туди, Оресте, біжи…там молодиці - "кров з молоком" -

      витанцьовують, аж гай шумить.

      Забудь про тамті - смішні і недолугі танці - взмолилось серце - біжи до них...

      хай би, приймили тебе до коломийок -

      аби закрутився перед тобою Світ Божий, як на каруселі -

      хай би голова тобі закрутилася від веселощів...

      от якби смішлива червонощока якась, тай поцьомала смачно в губи тебе -

      зачуханого такого, щоб тобі - світ миліший став -

      бо спаскудився ти вже геть зовсім...

      - Біжи Оресте...

      - Біжи до гурту....

      - В твоїх хащах - захаращилися сонячні промені -

       і вони, непролазні, забули, що таке - С в і т л о…

      - Оресте біжи до гурту - викинь немилосердний розум свій,

       як подерті капці - а то вже так понадушував тобiмозолiв,

       що iдо танцю не буде кого припрошувати...

      - Біжи, Оресте, біжи - а сонце підсвітить…   

       Послідні словечка лункотiли ехом - вже десь здаля...

        Серце, не вгамовуючись, пульсувало - БIЖИ  ОРЕСТЕ...ЛЕТИ  ОРЕСТЕ...

        І він летів - на звуки скрипки, яка наче з цимбалистом поженились

        і вже таке вкупі виграють, аж сусіди позбігались...

        А барабан вистукував дрібнюні - туки-туки - ТАК - що де там,

        важко уявити, які б оце чобіточки - тай поспіли за ним

        викаблучувати краков’як.

        Орест струменів, підхоплений на крила тої пісні...

        йому здавалось, що він вже - ТАМ - навприсядки крутить - к у м а ч а...

        а наперед нього, як на гойдалках - завертілися пишні щебетульки такі -

        і всі сміються, і сміються над ним...

        і він сам сміється над собою - і йому - добре...добре...добре...

        Орест відчував, що летить навпрошки - лісами і полями,

        а десь там…десь там спереду - дрібоніла річечка...

        Мов "золото поколото" аж така вона була...

        Серце - соловейком тьохкало в грудях - п’яніючи свободою.

        Ось ще трошки - ще трошки, і вже кладка - тішився Орест.

        Навкруги - вся природа танцювала...

        коники стрибунці цвірінчали, піддримбуючи музикам,

        а джмелі, наче дорогі гості, летіли повагом "господарями" - теж на весілля...

       Боже - дивувався Орест, як я не помічав то всьо -

       всі святкують, всі веселяться, а я вже чого аж такий  проханий?

       І хляпнувши себе по потилиці, продовжував бігти…

      Он ще трошки iкладка. 

      Он вона - все ближче i ближче - ху...ху...ууу... ось, осдечки вона - рідненька…

      Орест зупинився... смiявся - радiючи життю -

      шубовтнувся по щиколотки в річку - захекався, розпашівся,

      подивився на себе, як в дзеркало - щасливий, смішний -

      клякнув на коліна, наковтався з річки води, немов телятко,

      пофецькав головою, ще раз обдивився себе, намочив чуба -

      файно заправився, аби геть ніц не стирчало, і, перебігши кладку,

      подався далі…

      А музики - вивертають душу, наче кожуха на виворіт,

     як тая скрипка поспіває - чудувався Орест, і там її, як самосаду, рясно - і там...

     То з одного боку придумає викрутаса, і встромить...

     То з другого...

     Агiй! - бігме, дрочиться з цимбалістом…а цимбаліст хитрющий-прехитрющий,

     задкує - задкує, піддається їй, піддається, а потім, ніби з гречки вискочить,

      як накинеться на неї - своїми струнами -

      вона ж, переполохана, як дівка - шмигає з тими "йойками"...

      і нема кінця-краю їхнім жартам - чи то така добра горівка з медом в газди,

      чи од своєї любові, але чутно було, що таке виробляють на тих гоцках, ніби -

      в першу нiч... Бум-ца, бум-ца, бум-ца, бум-ца, бум-ца, бум-ца, бум-ца, бум-ца…

      Б у м ц а є   б а р а б а н -

     А де ж скрипка з цимбалістом? Тішився своїй здогадці Орест. 

     А барабан виручає - бум-ца, бум-ца, бум-ца, бум-ца...   

     Скрипка вже мовчить...д о г р а л а с я...струни змащує...

     летить Орест на теє бум-ца,

     а цимбаліст йой, йой - штанку в чобіт заправляє -

     і вареником заїдає...

     сметана йому тече за штанку...iпо вусах...а він знай розходився на все весілля,

     і кричить: "Файна горівка, файна!" Обтираючи рукавом вуса,

     хитро підмругує барабаністу - бо вони собі  знають…

     І знов за своє, як лупонув по цимбалах - мурашки в траві -

    гай, гай і не познаходиш…То в той бік закруте... то не в той...

    Аво, точно заскучав - скрипку шукає, а вона - нiби на припiчку принишкла,

    буцім - н е д о в о л ь н а...

    но зазирає з-під лоба, шукаючи місця, аби знов за чуба посмикати,

    і таки - з н а й ш л а... Як той казав - "Ще очі не попротирали, і знов за своє"

    Найшли одне одного - iніби показилися...

    Б а в л я т ь с я - ще дужче, як перший раз…

    Годні, Слава Богу…

    Г О Д Н I  !!!

 

   Музика вже лунала зовсім близько - здавалось, ще трошки,

   і можна її рукою помацати, як - к а р т и н у - біжучи, сміявся Орест.

   Перед очима - пробігали, живописні образи...

   Вони теж - наче бігли доріжкою на весілля, припрошуючи - "своєю музикою" 

   до "своїх столів"- переповнених всякими яствами заморськими -

   повідкриваними вікнами залиті сонцем - с в і т и л и с я - наче ті музиканти...

    - Iкожне виводить свою пісню...

    - Iкожне годне…

    - Iкожне щось каже…

    - Iкожне щось вміє…

    -  Iкожне щось знає…

    - Iкожному є, що …

    - Вислухати б їх усіх - обійняти…

    - Адже всі вони - н е п о в т о р н і - поз’являлися на цей світ,

      підкоряючись незбагненній силі, яка часто - епілептичними вулканами,

      з ревом, розцарапуючи своє нутро - в и б у х а є...

      Потiм розливається магмою, і булькаючи приймає в себе

      зливи розжареного каміння, які - падаючи з неба,

      дивували дивними переливами - котрих ще світ не бачив…

      Як колись - дивували тканини Паракасу - згадував, біжучи, Орест...

      Через розчахнуті вікна Орестових полотен - проглядались смугасті фігури -

      велетенських розмірів - на пустельних плато...

      десь там - за далекими горами…там, де "сонце не заходить і не сходить",

      а ті "Наски" щасливі - просто відчувають, що воно - Є…

      сміявся п’яний - від радості Орест,

      там ширяє гордий - КОНДОР - під музику - АНД -

      вирвалось з грудей - просто так, що небуть, як -

     "добрий день - вам люди добрi"...

 

   Боже, то як - так все склалося в сему свiтi...

    повилуплювалося, як грибочки після дощу…

   Звiдкiлля воно - П О З `Я В Л Я Л О С Ь ???

   Всі сперечаються - як воно з’явилось, гарнюнє таке -

   А ВОНО СОБI- Є!!! 

   Ти знай, чи не знай - а воно дивиться на тебе -

   кліпає оченятами - і сміється, як телятко, їй-Богу.

 

   А скрипка - виплітає хрестиком по цимбалістових плечах -

   таке ніби вишиває любчиковi- нову сорочку, і так старається -

   так догоджає, що таки подумається: - завтра їдуть на ярмарок -

   а вона, сердега, боїться чогось не доплести.

   То там - жовтою ниткою затягує октавами...

   То там - голубенькою...

   і все так любовно вкладає візерунками - як газдиня гладущики на воза,

   що аж любо слухати... Завтра запряжуть коней...

   подалися собі на базар молодята - скажуть сусіди -

   перехрестивши їх на дорогу, і розходячись з двору

   по своїх господах - повторюючи про себе -

   Їдьте, діте, їдьте - хай вам Бог помагає.

 

   А чого на тому ярмарку тільки не видко,

   і все так гуде, і все лещиться, аби його погладити…

   Iтобі теж вроді хочеться, і сміючись в собі, думаєш

   - От вже понавозили зiвсiх свiтiв - всякої всячини…

   I добре, що понавозили…

   Дай їм Боже здоров’я. А ярмарок - дійсно, так вовтузиться,

   наче в класика на якійсь сторінці - чи то на 25 знизу - чи на 26 зверху -

   не згадаю, але так смачно приготував,

   що хоч повиривай - з його книжки  листочки, і попідклеюй собі...

   Він же стоїть всередині... залицяючись з гускою - купує в неї крила -

   аби описати пером - н е в и д и м е... через - в и д и м е...

   Хитрюгану такому - вдалося всіх постуляти до купки - любенько,

   складаючи сторіночку до сторіночки, рядочок за рядочком -

   так, що можна поміж тими рядочками надибати кого хочеш...

   Он якийсь дід - виставив лисину, і ніжиться на сонці - підхвалюючи, продає гарбузи.

   Поміж  рядками молодиці, як пампушки -

   носять гладущики з сметаною, облизуючись, мовляв: - Попробуйте, яка свіжа…

   А килими кругом порозвішували такі файні -

   ніби їх ножем позрізали з гір -

   що, розриваючись вулканами, витворили з себе мантії,

   як - П Л А Х Т И... і пообв’язували їх - ТАМ далеко...

   А тепер Вони - ТУТ - близько...на ярмарку - так що можна рукою помацати -

   репрезентуються малюнками, наче дорогоцінним камінням -

   переливаючись на сонці свіжо видоєним молочком з горнятка в горнятко…

   - Ай Боже!

   - Чого тільки не видко за тими рядками.

   - Навіть якусь бувальщину - розігрують шуткарі,

     зазиваючи під свій рядочок - на виставу...

     і так ловко один підкидає яблука, аж до неба,

     що якби їх, захтів пощитати, то - ай`я, де там, точно би збився,

     а він все підкидає і підкидає, одне зловить - два підкине,

     навколо нього людей набилося багацько, як кажуть - тютюну в люльці -

     а він знай, сміється знаходячись в колі зівак,

     і по ньому ж таки вертоплясить руками…

     Бідні яблука - вже не знають, куди їм летіти... Чи може туди, вгору...

     Чи може… Але зупиняться трошки над головою -

     наче, подумають-подумають... і, підкоряючись якійсь силі -

     летять знову йому до рук - в те саме місце…

     Так і тут, на тому ярмарку - стягується все докупи, зо всіх боків -

     куди оком не кинеш, як в торбу.

     Агій! Якби тота торбега розпоролася по швах -

      iповивалювалося з неї всьо начиння - їй Богу - воно завертілося б,

      наче на каруселі, притягуючись – трималося б сього мiсця...

      Як файна дівка - тримає на собі погляд - он того легiня,

      що геть - втративши од кохання голову,

      як "барвiнок  в`ється"-городами, попід річкою... А вона-Пава, несе воду,

      точно - Галя "намальована - на коромислі"- з тамтої пiснi...

      Iвже так в неї вигинається стан билиночкою,

      вона ж - повагом собі йде по стежці, до своєї хати- і хоч би краплину розлила...

      Їй хоч би що…

      Що там казати…

      "К Р А С О Т А - ТО  С Т Р А Ш Н А  С И Л А"

     Так і Орест - притягувався звуками музики, біжучи на весілля ...

      а вони чого такі близькі і такі далекі - сміявся Орест

      та вже, здається, ось-ось, за тим горбиком видніються,

      а за горбиком - горбик, як в житті, їй Богу...

      Серце, розігравшись, підганяло - Біжи, Оресте, біжи -

      он ще один горбик видніється, як килимок гарнюній, засіяний квіточками -

      хоч згорни його попід пахи, і неси на ярмарок - сміявся, біжучи, Орест...

      А там між рядками ходять борзо покупці -

      розглядаючи килими, iпозирають на виставу, яка вже почалася -

      під сопілку, якось здаля... Згадували потім люди, розказуючи бачене.

     - Той в смішних штанях вже змучився яблуками підфітькувати до неба,

        і людям голови морочити. - Так балакали дві молодиці між собою.

     - Слухайте кумо - слухайте... ЗIРКА маленька - здаля об’явилася,

        і всьо наближається, наближається - ніби її хтось з того боку - суне,

       так вона виїжджає - кругом неї, коза-дереза бекає...

       з дзвіночками йдуть дядьки бородаті з вати,

       видно здалеку йдуть, каже вона показують на - з iр к у...

      Хитають головами...iвсьо так, "торжествено" - "повагом, повагом"...

     А тут вурвитлі з нашого села - підсадили на воза чиєсь дитинча,

     а воно зашарiлося, i щедрує:

       Я маленький сівачок,

       Дайте грошей в кулачок,

       Не давайте копійки

       Бо діряві кишеньки,

       А давайте паперові,

       Будьте газди гонорові.

    І такий кавардак почався - позбивались всі докупи, як вівці в кошарі -

    регочуть, заглядають туди, за ті коври,

    котройсь спритний - винiс маленьку ляльку в яслях, під жовтою стріхою -

    обступили її, зi всіх боків,

    і  шум, і гам, і сміх, і танці, і крики, і регіт...

    заступили мені світ - я вже нічого більше не виділа.

    Тільки чую за тим гамором: - От понапридумували якусь катавасію -

    сонце пече, а вони  щедрують…

    А про себе думаю - "килимки файні"

    Питаю: А чиї це килимки такі файні?..

    А мені котресь розумне на то: - А нічиї…

    Та й, я сiвсердила -розвернулась кругом, та й пішла.

    Бо мій - поспродував, слава Богу - всівся на воза, і зачекався бачу.

    А я трохи сі - загавронила на тому ярмарку, тай повмощувалися,

    і з Богом поїхали додому… От таке я бачила...

    Всяке є на світі - всяке… Прости Господи, ми всі під тою - З і р к о ю  ходимо...

 

   І, як вже - тії писарчуки, вміють описати всякі побрехеньки -

   біжучи, дивувався Орест. Понапридумують таке - хоч стій, хоч падай,

   і всі знають, що то - н е б и л и ц і - а очима би з’їв сторінки -

   вже так виймаєш з листочків - рядок за рядком, немов з перепою,

   квашену капусту з бочки... а писарчук шельма, ловко заплутує між рядками...

   читач, ніби сидить в нього на долоні, вже п`яненький...

   а там смачна капуста - щойно виймана з бочки, стікає розсолом...

   й порпаючись в сторінках - заїдаєш нею, боячись, аби не дуже розп’янiвся -

   і не блукав рядками, а як збереш тії рештки докупи, то посічена капуста

  складається в такий гарний качан...в якусь таку гарну бородату голову,

  що навіть самий маленький бешкетник з нашого села задумався б

  тріснути по ній щелбана - чи все ж таки утриматись...

  а потім роздивиться на всі боки - щоб ніхто не вловив -

  i таки, лупане щиглем по лобі, якби відчуваючи щось…

    - Це тобі наперед, курвий сину - аванс виплачую...

 Воно й справді - "фiлозопи"- напридумавши чорт-зна чого,

 повивалювали з себе - такого, що й самі розібратись не можуть...

 і, як ті козлоногі сатири - ремигають свою трагедію, поки вона не скисне…

Продажнiза "капусту", таки - "капустяні голови"- повиросталинепотребом,

аки гарбузи на городi,й жеруться -                                                                                                                                                                                                                                                                                      

поміж себе - один важніший другого,

гарбузиння позапльонтувавало городам коси, що просто так-гребінцем,

 і не розчешеш - повимикуєш, і бурячок, і барабольку з корінцями,

 як того непотребу захочеш здихатись… Зайти на свій город - нема сили -

 ніщо не годне дихнути на повні груди, бо кругом гарбузи заглушили їх ріст,

 і блимають лисинами... Навіть, як приходить погожа пора -

 збирання врожаїв своїх, і так гарно все поналивається, як хліба в полі -

 все так підійшло до своєї пори, що тільки радій... а де там - тут гарбузи кругом,

 мов нерухоме каміння, порозлягаються  панками, і висмокчують соки,

 що дійсно, як кажуть не тільки бублика,

 а й дірку від бублика з’їш - поки його обійдеш...

Ще й гарненько оглядайся, аби в ту дзюрку не провалився, як в каналізацію...

вона відкрита, чекає завжди...

Та дзюрка - зяє могилою чорною, намалювавши себе - н у л е м...

То є «О» (нуль)...

Але скільки не додавай «О» до «О» - в сумі виходить «О» (нуль)...

Серце має рацію з - НIЧОГО НЕМАЄ НIЧОГО...

 

  Тi  "к а п у с т я н i   г о л о в и" - прикриваючись од свiтла, од сонця -

  непролазними "лже системами"- наче гарбузи гарбузинням - внушаючи всiм,

  свою винятковiсть - вибраність, і вже аж так понавчались - лупати балухами,

  наганяючи загадковості...при цьому загадковість їх, не більша анiж -

  загадковий забитий унітаз для сантехніка...

  Вони хотіли б сяяти зірками - забувши, лукаві, що не можна називати - зіркою -

  лампочку в туалеті, а то почнеться плутанина - велика плутанина...

  Саме тому - здогадався Орест, мудрий дід з сторінок дотепного писарчука,

  і виїхав на ярмарок. Як виявилось пізніше - на те було, декілька шляхетних,

  економічно доцільних, соціально-філософських користей.

    По-перше: - гріє свою лисину на сонці (а не під лампочкою в туалеті).

    По-друге: - повиривав гарбузи з городів своїх.

    По-третє: - він знає - бо життя прожив, що трошки гарбузяної каші -

  нікому не зашкодить, і якщо в діда куплять гарбуза, каже він,

  гірше нікому не буде, а копійчина якась - принесе дітям цукерку.

    І по-четверте: - стара моя, розказував, бувало, дід, в якої вже  тоже -

  зуби мишні покрали - менше буде дзьобати на лавці зернята,

  з сосiдкою Горпинкою - й перемивати добрим людям костомахи -

  бо мають обидві ще, замолоду такий гріх. Бувало, я парубкував,

  а вони ж, - ше дiвулiтiбули - як в'їдяться обидві в мене своїми язиками,

  то висмоктають аж до п’ят...

  Проживши життя з жінкою, із такими думками - наш дід став філософом -

  що і не дивно. І якщо покупці кричать йому в вухо: -Діду, почому гарбузи?

  То він чесно скаже: - Їх, діти, на обійстю, і задурно не треба - але каша добра...

  якщо не кожний день - свіженька, тільки - но з п’єца, то дуже добра.

  І сміється. Мудрий дід, нічого не скажеш…

 

  То таки правда - на тих городах позахаращується, ніби хазяїн напився, п’яний -

   і в будяках безпробудно хирляє.

  - Треба висцятися йому в писок - казали старі люди,

  аби не згорів від тої горівки. Вже так ховаються "лже-системами"- від себе,

  що випили б хмару, аби не чути серце своє...

  А вже, як в голові бражка вибродить, заливши балухи хмелем,

  і стане вона такою важкою, як в Катоблепаса, бородатою - лисою,

  прибиваючись сама від себе до землі - сунеться -

 старим щербатим котигорошком - тоді вже  приймаються за свої інтерпретації...

 П о н а і н т е р п р е т у в а л и - п’яні, одне одного,

 що таки хочеться їм сказати: "Не хлібом єдиним…"

 Ті - л и с и н и - такі слизькі, як ковзанка, і так вже лізуть в історію... падають,

 зашпортавшись один за одного - встають, чухають бороду, і знов за своє...

 Інколи зайдеш, згадував Орест, в бібліотеку, згрішиш, прости Господи -

 а там повмощувалися голомозiбороданті - і чешуться...гейби блохи,

 послизнувшись на лисинах, летіли-летом з нерозкритими парашутами -

 і якщо поспасало їх щось, то лише бороди...

 куди вони, благополучно приземлившись - порозплоджували кубла свої...

 Приглядаючись пильніше, в ту - н о м е н к л а т у р у,

 бачиш - як скуповуючи на блошиних базарах "лже-системи"-

 своїх попередників,спалювали ті книжки-гріючись, аби не замерзнути -

 од власної порожнечі...

 Ніби - п о р о ж н е ч а - може зігріти - п о р о ж н е ч у...

 Повикручували людям голови - п р и м у д р ос т я м и - як шмаття,

 розвішуючи, знищували їх - с и с т е м н о... а самі, безсоромні халуї,

 обслуговуючi"СИСТЕМИ" - відзначились, називаючи людожерiв-тиранiв:

 "Ви є царi"..."Сильнiсвiту сього"...

   - Не милі вони.

   Того би діда випитати добре, бо він щось таки знає -

 он праве очко чогось не досказує, а ліве весь час плаче.

 Бджола вкусила дідові в око - тай воно вередує -

 закортілося на старості років меду... Так тільки-но скаже, махне рукою,

 і поковиляв собі дальше від гріха, витираючи очі - своїми сторінками.

     Мудрий дід, повторював Орест.

  Вiн - ж и в и й - а ті "лисмаки" - м е р т в і,..

  як хати, з позаконопачуваними з середини вікнами - аби ніхто, і не довідався,

  що там - ні душі…Люди ж гуляють попри ту хату, пісень співають,

  Бога славлять - і не здогадуються, що виздихало там все...

  там - закапарино в утробi, що задихнешся от зловоння - а хати тільки но так,

  як для - "Потьомкіна якогось", підрихтували знадвору про-людське око,

  замастили вапном штахети, відгородившись од усіх... Навіть лавку з обійстя,

  де, бувало, молодята тішились своїй балачці - з а б р а в... З а т о в к - нею

  з середини вiкна - так, що ніхто не зрозуміє-н i ч о г о - як і в їхніх,

  лже-лже-лже-лже-лже-лже-лже-лже-лже-лже-лже-лже - с и с т е м а х...

  За тими вікнами не щебече пташка до пташки.

  І діти на гойдалці не гойдаються.

  Там біля джерела - не напуває парубок коня, виглядаючи свою чорнобриву.

  Глина позсувалася, загативши річку, і,зупинившись - вона...

  засмерділась в застоях своїх. Риба там - на ладан дихає,

  дзяваючи німим ротом, благаючи в браконьєрів милосердя.

  Вона в - м е р т в и х... просить - ж и т т я.

  Де таке чувано?

  Тій глині - не закрутитися під гончаревимими руками,

  витворюючи з себе гладущика, залитого повінця сонцем...

  а ввечері пригостити - свiжовидоїним молочком, ще й котика-мурчика,

  і стояти на лавці таким - р о з м а л ь о в а н и м...

  Води ріки, думав Орест - затопили, як випалений ландшафт з моїх снів,

  всі ідеї, надії, сподівання, розповсюджуючи сморід, аж до неба...

  Якби розгатити ту греблю - переймався Орест...води б, відмивши самі себе,

  розігралися б водограями - переплітаючись поцілунками в візерунки...          

  Цього - н iк о л и - н е б у д е  …

  О Боже! Цього - нiколи не буде - як блискавкою, протаранило Ореста...

  Н I К О Л И...                                                

  ОРЕСТ ЗУПИНИВСЯ

 

  Серце, розбуянившись, пульсувало своє: - Біжи, Оресте, біжи…

  Музики викрутасами припрошували до гурту, красоти навколо -

  не змарніли личком зовсім, але Орест - з у п и н и в с я. Вкляк...

  Сили покидали… Невже, я не добіжу до весілля свого?

  Невже неспроможний - на таку милу людську бавленку? Чому, Оресте?

  Чому ти зупинився? - не вгамовувалось серце.

  Але так буває - коли мав би бігти - стоїш... Коли можна б, і перевести дух -

  женешся стрімголов у прірву...

  Джміль навколо нього покружляв - погудів аеропланом над вухом, і подався,

  аби, як то кажуть, не пасти задніх.

  Орест, як соляний стовб, зарився в бездонні глибини - ще казали потім, що він,

  наче - "річка перегачена зсувами"... Чуб його, ще не висох, вишиванка -

  справно заправлена, і взагалі - то був парубок хоч куди,

  як підтрунювало над ним серце.                                                                                                                                                                                               

Але парубок - з у п и н и в с я...

 Та ще ж, за - першим столом не сидів, і горівку не пив, а чогось, наче в гарбуза,

 голова п’яна зовсім, як у тамтого гуляки, що спить в бузині непробудно...

 а над ним бідкаються люди... - Таж зовсім недавно, казали - танцював хвалько -

 прикрикуючи: "П`ю- п`ю i, не бере" -а тут будаку як взяло... і  НЕ  ПУСКАЄ...

 Бражка, в голові перебродивши - знесла кришку з баняка якось набакир,

 і дух їдкий рознісся вареним смородом... Хоч св`ятих виноси...

 Одним словом, і не п’яний, а дурний...

 - Оресте, може тобі яйце викачати - чи вугля скинути? Тебе наврочив хтось…

 - Подивися, як файно кругом. Всі святкують, веселяться - що сі стало?

 - Ти наче послизнувся…Оресте, ось реальність, і вона перед тобою,

  вписана в кожний листочок на дереві... Чому ти прощаєшся з друзями,

  не зазнайомившись?

  Скрипка з цимбалистом за стіл не сідають, чекаючи на тебе.

  Не будь такий проханий, так не годиться, Оресте.

  А помниш як, той барабаніст, вистукуючи - "туки-туки", таки знає,

  як виручати хлопаку спритного, що, бува, не пропустить жодну дівку,

  підманюючи її в гречку, підбадьорювалось - Орестове серце - гріха не буде...

  В житті, як на довгій ниві…розумному - в с е - можна, а дурному - н і ч о г о…

  Орест мовчав.

 

 ПЕРЕД НИМ - ВМИТЬ ЗУПИНИЛИСЬ - ВСI ЗУЖИТI ДНI...

         - Ще раз -

 ПЕРЕД НИМ - ВМИТЬ ЗУПИНИЛИСЬ - ВСIЗУЖИТIДНI...

 

Пружина таки тріснула...зигзиця, оговтавшись, взяла паузу...

"зупинені дні"- як картини, облущуючись, розчіплялися  дрібочками...

кожна молекула - стриптизеркою оголювалась до неможливості...

Довжелезний ланцюг днів... обсипаючись пострушуваними яблуками...

 вони не падали, як Орестів - Час і Простір - м’ячами,

перескакуючи, один через одного, а зависали в невисомості...

як зависає комп’ютер, позбавляючи нас інформації...

Лише логічний - п о ч а т о к,  і - з а в е р ш е н н я - об’єднували їх...

ІСХОД - виражався для розуму - в НЕЗБАГНЕНОСТI...

Аби зрозуміти, що - ТАМ...

Треба не розуміти, що - ТУТ...

 І це - "кровозмішення"- випльовувало - з незбагненого ЛОНА -

 викидиш реальності... Г л у х о н і м о ї - реальності...

 Л ю т о ї - реальності... Реальностi,як такої...

 - К Р О В О З М I Ш А Н О Ї    Р Е А Л Ь Н О С Т I-

 

Осмислюючи - ЇЇ, думав Орест - людство, не витримавши правди,

відрубало б голову свою - п е р ш о о с н о в а м и,

як різко вийманим з пiхов мечем...

Адже відомо всім, що в першу ніч - зубаста піхва - з’їдає фалос...

Чому ж, не розуміють, що так і "н е з б а г н е н н е"

з’їдає спотворену реальність...В такому стані - Д Н I- не виражаючи ніц,

мусять заскніти, як і хворі знаки, збагачуючи майбутнє  перегноєм…

Вони потребують разом, з прокислими рядками, хворобливих, лже-систем",

потужних діоптр...

Вдивляючись в простір - за кожним окремо вихваченим - д н е м,

за кожним окремо вихваченим - С л о в о м, відчуваєш, творення їх...

і це - т в о р е н н я - не лише за допомогою - фонем... а, ще чимось...

ЧИМ?.. Давився Орест - проклятими запитаннями, як костомахою в горлі,

     і не маючи відповіді, брався за конкретний розпластаний,

    мов на таці - д е н ь... Це було принципово для Ореста, надто очевидно...

    Навіть зараз, коли, ошпарено зупинившись - перед цим ганебним фактом

    "кровозмішення" - НЕЗБАГНЕНОГО, з РЕАЛЬНIСТЮ -

    Вже геть ошалiлий - стягував за лаби скліщених, наче пісюків -

    Сина з Матері - на руках котрого, ще не обсохла кров - Б а т ь к а…

    Дочку-Саломею, котра ондо - змією вигинаючись...

    приймає в дарунок на таці - "голову незбагненостi"

 

    Там мотилявся - перед очима Орестовими - м а я т н и к о м...

    на сухій гілляці - "П Е Р Ф О Р М Е Р" збагативши... 30 (тридцятьма)

    срiбняками -б о ж е в i л ь н е   л ю д с т в о...

 

    Всі ці - безкінечні сцени людського хвору - повстали наявністю,

    розкладені в площинах - "зупинених Орестових днів", як картини,

    зіпсовані кракелюрами...

    Синхронічна таблиця - переплутала всі події і цифри.

    Композиція - оживала кусками, театрально-сценічного дійства,

    розриваючи молекули мізансцен - на атоми

    наповнюючись гримучою сумішшю - вибухової сили...

    Одіваючи діоптри - Орест, наче під мікроскопом, бачив, як всі -

    відвернулись, одне вiд одного - пересварившись...      

    Перегативши води рiк - дихають на ладан - благаючи в браконьєрiв -

    ЖИТТЯ... Iсамiж таки, демонструють...

    останю модну колекцію кольору - ХАКІ... 

                         

    Інтерпретаторська номенклатура, зґвалтувавши - н е п о р о ч н е...

    Поскидувала "всеiвсiх",-як мотлох, в одну куперу...

    Вони, розкодовуючись... оживали під зорями -

    страхітливим апофеозом...

    Лякаючись цієї - брехливої п’єси, Орест волав: - Не вірю!...Не вірю!..

    Благаючи, просив у Бога - молився, про "замороження" п р о е к т у...

    Про неможливість втілювання - такого тексту в «життя»...

    Нехай полишається десь - ТАМ - в архівах... нездетонованою бомбою,

    як і тисячі-тисяч нагромадженого страхіття

    в цій "кровозмішній реальності" - сконцентрованій в дірці від бублика

    чорною кнопкою...

          К Н О П К А - К Р А П К А .

    Крапка в квадраті-чорному...

    Не розвинеться початком - лінійно-історичним простором.

    Лінійно-історична перспектива - нарешті заперечить себе сама...

    Два береги не зустрінуться - н iк о л и...

    Кінцева крапка - з’їсть берег - всмоктуючи його в себе, а з’ївши -

    випорсне - перетравлену реальність - ПО ТОЙ БIК...

    В Чорний безкінечний бархат... І байдуже - "п р о м и н а н н я",

    сконцентроване в НIЙ - обглодавши бублик, провалиться саме в себе -

    як в каналізацію, подарувавши - "голомозим бороданям" -

    на таці відрізану голову - н е з б а г н е н о с т i... як результат -

    їхніх  мастурбацій.

    Адже розчіпляючи все, в - О (нуль),

    вони реалізовують перекручену ними істину -

    "Все краще віддавати в жертву"... М О Л О Х У

    Орест - знаючи що, бібліотечний пил, в поєднанні з театральним -

    запаморочить голови глядачам - вривався з вічними -

    "Не вірю! Не вірю!" в операційно-репетиційну лабораторію,

    в якій - загерметизовані інтерпретатори, зґвалтувавши труп...

    зашивали його - кидаючи в розкромсовану плоть тексту -

    всі свої інструменти, а один - найрозумніший, як взнав пізніше Орест -

    плюнув туди - задовольняючи свої - "далекоглядні амбіції".

 

  Від такого - в и д и в а - Оресту якось здаля...

   в самому кінці тунелю, жеврів - ПОЧАТОК КIНЦЯ - відлунням міді...

  Мовлене слово є брехня - там... Тамте словоблуддя - вирвавши,

  жбурляють псам, як відпрацьований матеріал.

  Початок кінця зриває сургучі - м о в ч к и...

  Відчуваючибезталання своє - в "кровозмiшанiй реальностi"-

  здурiвши од безумуЇЇ - Орест запросив гостей - на се...

  диявольське дійство...

  В цих - спотворених площинах - неможливо виразити бачене...

  а безгоміння завжди зраджувало йому...Кричав-верщав...

  Приречений на безслав`я... В безбожнiм свiтi...

  Художник мусить померти...

                           ----------------------------------------------------------------------------------------------

  С в і т л о - з кінця тунелю, наближаючись до Ореста -

  пестило язиками своїми - зализуючи немов побитому камiнцями  псові рани.

  Цього споконвічного - землеміра душі - манили незвідані площини,

  "Тотальної землі". Потрапляючи в шквали та буревії - рятувало ледь живого,

  обвугленого сонцями - неосяжних широт, сплющене,

  немов між молотом і на ковальнею - С л о в о... Він хапався за нього,

  як потопельник за соломинку, вишкрябуючи собі в серці букву за буквою

  з криком - "Земля!"- "Земля!"...

  Як і колись, на вершині гори Фехес, збившись з оравою знесилинего війська,

  лунало: - "Т А Л А Т А!"- "Т А Л А Т А!.."

  З е м л я - наближаючись, рятувала - свого вбивцю... простираючи руку помочі,

  прощала - блудному сину, все наперед... Потрапляючи на безлюдний острів

  "божевілля" виглядав з-за кущів, наче Робінзон свого П’ятницю,

   а потім "розпослідющий злочинець"... У в і р у в а в -

   підіймався  вільним птахом, рятуючи свою багатогрішну - душу...

   Бачене ТАМ - в "зіркових площинах"- Орест змішував - ТУТ - з фарбами,

   і викидав на полотна... Але як, ТАМ -

   мелодія лагідного світла шепотіла на вушко - не бiйся! 

   ТУТ - божевiлля дiйсностi- засліплюючи, розпанахувало очі, виполощуючи їх -

   паскудством "кровозмішаної реальністi"

   Орест зупинився без причини -її не було…Причина - тут...

   Не є - причиною - там... Якби хто – не сформулював тамту "причину" -

   то лише звук... фізична вібрація - те саме, що - промивання самогонкою глотки...

   Ганебність людського діяння, присоромивши- п р и с у т н iс т ь - відсунула її,

   в куток, немов - Ящик Пандори -  на загальній виставцi- солянці, демонструючи її,

   разом з iншим мотлохом, як об’єкт під номером №999 -

   "На таці...з відрізаною головою"- так і називався...

   Дев’ятки - якось ніби їх не на совість поприбивали цвяхами,

   поперевертались догори дригом... що теж, як розповідали реципієнти,

   справляло на них певне враження.

   Орест мовчав… Без бажань… Серце відмовилось битись з вітряками...

   ВОНО - З У П И Н И Л О С Ь -

   Розгортаючись, акiплакат - перед очима штампами, розум знущаючись каламбурив:

   "Карфаген має бути зруйновано" - Помри, Оресте. 

 

   Оглядаючи себе збоку - в и д о в и щ е - аж, ніяк не тішило Ореста...

   Ні - він не лежав зрубком - на операційному столі, над яким - люди в білих халатах,

   опустивши руки, махають головами, вдивляючись в - розрите черево - як у могилу -

   і, приймаючи - найліпше рішення, залатували, гейби мішок - поточений мишами,

   з думкою: КОЛИСЬ ВОСКРЕСНЕ...

   Ні, Орест зашпортався в полі - серед запашних хлібів - здаля всміхалася лісосмуга,

   по одному боці протопталась втрамбована стежка - по якій ходили люди збирати врожаї,

   на другому - намалювався той самий горбик, як килимок, засіяний квіточками...

   Там далі чутно дзюркотіла річечка... Чуб Орестів збився, й стирчав кумедно набік,

   ще не висох, і ніхто так і не побачить, який він смішний буває...

   Музики затягнули сумної, немов відчуваючи...

     - НЕ ПРИЙДЕ -

  Стежка Орестова - не перепліталася поцілунками... вона покавальцувалася наче -

  покавальцована "лінія життя", на його долоні...

  І, чипiли вони - повідривані... посеред поля - серед буйства радості і щастя - неціловані...

  І якби, уявімо - для забаганки, котресь - смішливе дівчисько,

  зглянувшись на такого нечесаного, захотіла б щипнути, не змогла б добігти...

  Перепудившись, згерцувалася б, як дика лань перед наглою прірвою...

  Густа магма, сяк-так обтікала в - кровоносній системі - гострі кути,

  аби не позамуровувати тромби - цього  пришелепуватого - що вертляється навколо себе,

  гейби водій - вистрибнувши з машини, в надії збагнути - п о р ч у...

  Так і не второпав Орест - що, ВIН - то є саме, ВІН... Невже цей ніс, ці очі,

  цей ніби лезом пропанаханий - вузенький торохкотливий писок, і Є - Я?..

  Невже ось ці вуха, мною ніколи не бачені, і є, саме - мої вуха? Що-що, а вуха у мене,

  як у всіх... Файні вуха...

  Нагинаючись впритул - до свого вуха, немов бавлячись в змовлянки з собою,

  впізнавав знайомі, як інсталяції брили - вушних раковин...

  Отаким самісіньким ландшафтом, я вештаюсь, подумав Орест -

  коли жвендю чергову баєчку - про самого себе, аки про - Сірого Бичка.

  Вуха в мене добротні. Гарно навіть було б сказати - моцні вуха.А все решта м'ясо -

  геть непотребуще...Агій! Якесь воно куценьке, невиразне - глузував над своїм тілом Орест,

  бись докаландiти, щоб блохи - поперегризали ті три волоски на чолі -

  і, послизнувшись вже на моїй лисині, летіли, як той казав - летом,

  з нерозкритими парашутами  в бороду… Овва! - Мочалка моя! -

  Теж знатна, а в перспективі - в о о б щ е... Навіть лютим ворогам моїм -

  не розчепіриться гемба - брехати.

  Воно то - ТАК - але пождімо, бо може дасть Бог - і  не - ТАК... Подивимось, подивимось -

  зазвичай кажуть - "доброзичливцi"... А тут мусять визнати, як незаперечний факт.

  Таки славна борода? Еге ж? (запитає один розумник - в такого, як сам). Й обидвоє -

  багатозначущо помахають - "мудрими", "лисими", "бородатими" б а л б е ш к а м и...

  мовляв: так-так, борода в нього - славна...

  І коли блохи поспадають - з лисини мені в бороду - не кінчає,

  но підкручує - свою волинку Орест, тоді, з’єднавшись в безперсоніфікованій...

  або - персоніфікованій (яка вже тоді різниця!)  «Любові» з масами... -

  гелготатиму на барикадах розмахуючи прапором - щось на кшталт:

  Як я всіх люблю - чи то пак - обожнюю… Адже " любити всіх" у цих низинах -

  це "не любити нiкого"...

 

  Вiдiрвавшись - вiд свого вуха - Орест дивився - на долоню - лівої руки -

  констатуючи з сумом: - Ось де запущено все по-справжньому, ще з самого початку -

  й проводжаючи поглядом - "лінію життя"- якби мандрував нею - ось до цього місця...

  де і, - обірвалася вона йому на півдорозі - наче на півслові - як, в житті, так і, на долоні…

 Можливо, це і є - кінець... Може, просто не залазити в "машину", і не натискаючи на газ,

 залишити "її" посеред поля, серед запашних хлібів - поблизу цієї річечки...

 а он і горбик неподалік, вже засіяний рясно квіточками...

 і нікому не варто буде витрачатись на вінок,..музики, і так чогось скисли...

 можна, як тамтому розгніваному шоферу - попісяти під колесо, бовкнувши під носа -

  з десяток моцних слів - полишити обридлу розвалюху просто неба - самому ж,

 злетіти нарешті ввись, подалі звідсіля - до свого-таки дому…

 Так мерехтіло з кінця тунелю Оресту.

 Його розум - провадив бородату, як світ, комедію - грізно тримаючи, аки бунтар,

 розгорнутий транспарант з лозунгом:

 "КАРФАГЕН МАЄ БУТИ ЗРУЙНОВАНО - ПОМРИ ОРЕСТЕ"

 Лицедієм скоцюрбився - за текстом, як чортiв плагiат  -

 лише блазенська руда перука стирчала над буквами,  і смішні мешти внизу -

 виказували наміри - цього трагічного перевертня...

 геніального представника "кровозмішної реальності".

 Блазеньський червоний ніс - наче ніс п’янички, розпух - винюхуючи сморід інцесту.

   Бідний, бідний Орестів розум, як же ти ковиляєш до цих пір -

   скільки випито тої бражки - бігме, і не переплив би…

   І ніс, і очі, і серце, заціпенівши, спить - од свого: - Біжи, Оресте…біжи…

   Все видно Оресте - як в машині, яка б куценька і недолуга вона не була.

   Все ж таки, з горем пополам, здається на інші моделі…

   А що ж робити з розумом? З таким п’яним iдурним. Хоч відпанахай голову -

   поклади на тацю,iподаруй якійсь - Лисій - Бородатій - Суці...

   Нехай вже, кінець-кінцем має... А як же ж нам - з тобою жити?

   Орестiв розум - гейби вiдходив -згортаючи транспарант, наче полуду з очей -

   він, не кваплячись, стягував всю ту мiшуру-мов перуку, мешти, і, викидаючи -

   позорне посміховисько в річку, гірко мовив: - Нехай пливуть -

   як твої кораблики, Оресте...як і наші думки... Адже вони - н а ш i...

   НАШІ ДІТИ - НАШІ КВІТИ...

   Сказано: - Маленькі діти - маленькі проблеми. Великі діти - великі проблеми.

   Що ж ми маємо робити, сіромаха ти мій нечесаний?

   Згортай - "свої рештки докупи, заповзай в корито", і жми на газ, до - поліка…

    Наша - лінія життя - розірвана, але не закінчена…Ти забув про дітей…

    Шоу продовжується, Оресте…

    Біжучи на гулянку, ти з погордою знехтував мною.

    А що ж робитимеш після - Оргії?

    Серце благеньке вклякло, ми ж, оберігаючи його спокій - п о ш е п ч и м о с ь -

    Так треба, Оресте. Прийшов час.

    Серце незрадливе, згодиться нам, нехай качає твої - спущені колеса,

     як колеса - на велосипеді з дитинства.

     Отож підіймай цевйо i- П Л I!

     Пам’ятаєш каламбур:

     "Хватит дурака валять, Ваше Величество - идите царствовать!"

      Так що "ЦАРСТВУЙ"...

      Вмощуйся за кермо, і доста обсикати колеса, бо не виїдем,

      забуксуєм в калабанях... Ти ж знаєш - ніхто не підштовхне, хіба що в прірву...

      Ти допитуєшся - сам в себе мовчки: - що робитимеш?..

      Знаючи, що там-в небеснiй канцелярiї - розписано...iтебе незапитали...

      Але повторюсь: поки серце спить - П о ш е п ч ем о с ь .

 

     Оресте, ти знаєш - вибору немає - любити ЇХ - важко... iлюбов їхня...

     н е с т е р п н а... мовчи, Оресте, мовчи.

     В "кровозмішаній реальності" чого бракує, те просто - ОБЕЗЦIНЮЮТЬ...

     Обезцінено щирість... страшно вимовити - обезцінено любов...

     Здурілий, геть зовсім "клiкуша" - волав: "Чистий дух є чиста брехня!"

     От "брехня чи не брехня" - питання на мiльйон...

     Якщо покласти на терези правосуддя - їхнi- "брехня чи не брехня"...

     Ні одна шалька з місця не рухнеться, як позмовлялись, так і проскнiватимуть -

     незаведеним механізмом, ржавіючи нерухомо, як і ти зараз... Без серця...

     Статика непізнавана, Оресте - пізнання можливе лише в русі.

     "Чиста любов"-"глухонiмих низинах" Є - "ЧИСТА БРЕХНЯ".

     Б р е х н я - і, крапка... Якщо хочеш - крапка в квадраті-чорному,

     як ти там жонглюєш своїми рядочками.

     Серце тьохкає про - Божествену дійсність, вписану в кожний листочок на дереві...

     Так, Оресте - ТАК. Видко -"з нічого немає й нічого". Саме про "це і йдеться".

     Потрібна - не лінива, егоїстична "любов"... а "СТРАЖДАННЯ"- важка робота душі -

     яку лжелюбов і, заперечує... Граблями би позгрібати ті листочки в купери -

     напакувавши їх, брехливими системами - голомозих бороданiв - iзапалити -

     допоки ця земля - ще все ж таки крутиться...

 

     А "дорогих гостей" які підходять все більше і більше... я позбавляю шансу, Оресте...

     Після жаху накоєного... гостiматiнки землi- з’їли свій  шанс -

     запиваючи "Христовою кров’ю"... Семіотичне поле - т е к с т у - заміновано...

     самовбивці, приречені на безслав’я, їх - в и к и н е -

     облюбовлений ними ж - "Великий  вибух"... Отой - "Великий божеський стогiн" -

     на смітник історії...

     Їхні шанси вижити - прирівнюються в еквіваленті до них же самих...

     тобто до «О» (нуля) - куди, об’ївши свій бублик - п р о в а л я т ь с я...

     НОВА ЕПОХА... НОВА ЕРА... відкриє - н о в у - сторінку історії, на якій, нарешті,

     обійдуться, без... безславних імен - її "героїв"... І лише діти, Оресте...

Ось ці - св`яті янголята - перед очима яких, судилося повстати тобі -

мерзенним душогубцем - страждаючи, сформують "масу"- незакінченого...

піддатливо невловимого Образу…Вони, очищені стражданням -

"шар за шаром", "пласт за пластом" - знімуть тебе, з зашморга… поки серце спить -

почуй мене, Оресте... Ти хотів - туди...Туди... ДОДОМУ...

Серце, зупинившись, вгамувало біль... як же тобі летітиметься до "раю" -

вільним птахом?.. Полишаючи св`ятих   янголят -

серед продажних "капустяних голiв"-

серед карколомного - каркання лисих бородатих гарбузів... затiявших тут,

свiй шабаш - х е л о в iн... Вони-перевертні - не пожаліють їх… Iти це - знАєш.

І не пожадіють - нікого... Iти цЕ - знаєш...

Хотілося тобі, схоронити тіло своє - на ось цьому горбику, засіяному квіточками,

але вдивися гарненько -той горбик зайнятий, Оресте... Там ще й досі...

    - Висить на Хресті…

Iніхто - Його - не бачить, і ніхто - Його не чує...Св`яткують Хеловін...

А для зручності, аби не терчав перед очима, відсунули, як ти ж, і сам кажеш,

немов «ящик Пандори», в закапелок, на задвірки...

Iзамиловуються виставленою в - центрi- модною колекцією кольору "хакі"...

вояжирують у просторі з фужерами в руках...

сціжують кров, процюкуючи - Йому ребра... своїми діяннями...або без діяннями -

воістину, яка вже там різниця...

Вони клюють, як - Прометею клював - орел печінку... але тут гірше, Оресте...

гірше - це не орли, цим браконьєрам - потрібна лише дохлятина,

це порiддя - живиться дохлятиною...

Саме  тому - благаю тебе  Оресте...

                                                          

 До тями приходив Орест - незвіданим шляхом - йому відчинялися портали -

 розводячи мости простору… П р о с т і р - звужуючись,

 змінював і кольорове наповнення,розсипане залою,

 якби деформуючи структуру лабіринту, в якому - "золотою рибкою"

 пропливав Орест до самого себе...

 Там - в без часовому просторі - колір не фіксувався понятійно.

 П с i х е я - любляча донька - ТАМ,і не вигинається курвою -

 не знаючи сама, чого хоче.

 Класифікувати колір в тих  широтах - м а р н о -

 називаючи його - золотим чи божественним...

 Такі поняття майструють обору йому...

 звужуючи, обкрадають - бездонне багатство...

 Колір розчиняється з "часом  і простором" в - "н е з б а г н е н о м у"...

 Наближаючись до нас - бiльш захаращеними брудом  зонами -

 свiтло - iдентифiкувалось в своєму тускнiнi,

 як - с в iт л о - звичне для нас,людей...

 Люди називають його - Свiтло Осяйне... Божествене... iт.д.

 Орест - проник в лабіринт - котрий звужувався в перспективі до крапки...

 і ця крапка - не крапка кінця, а крапка - П О Ч А Т К У...

 Але - "Початок" - "голомозi  бородані"- затягнули "лже-системами",

 "густими туманами", з яких начебто...

  в з і р в а в с я - Вселенський - як вони кажуть - В И Б У Х...

  Кажучи, не - в i д а ю т ь, що самі себе і підривають, ним - свята простота...

 

 Такий "початок"- розпластавшись дешевою шльондрою під туманами -

 породив виплодок свій... "Кровозмiшану реальнiсть"

 Для них - і н ц е с т - постав як істина...

 Iвесь приплід той, розповзся - Святою Землею, піддаючи сам себе - анафемi...

 Божеський  КОД - записаний в каждім сердечку - голомоза номенклатура -

 обезцінила, просто напросто - з б и л а  - Перевертні - перекрутили весь світ,

 на свiй кшталт, і як результат..."маємо те що маємо"

 Синонімічні гнізда любові - вандали пострушували разом з дзвіницями,

 переплавляючи їх в ядра... Слова любові - наче пташенят голубиних - пожирали,

 а котре - не вилупилось, зжерли з шкаралупою, запиваючи

 "Христовою кров’ю"... Це єдине, від чого, ніяк - не відмовляться.

 Всі свої «перемоги» запивають «Христовою кров’ю», аж обсикаються по ночах...

 Воістину -"життя є сон", і це солодке блюдо,

 яке подають - патриціям і плебеям на рівних - з а р і з а л и - після Оргії,

 п’яні потопельники, опускаючись в жадобі своїй - на саме дно влади...

 Мертвецький сон - вселився в гостей твоїх, Оресте…

 Ти не розбудиш їх, то хоч сам - не спи… Орест пробуджувався...

 Щось лоскотіло в лівому боці - серце, немов мацюпуньке звіренятко в кишені,

 вовтузилось, нагадуючи про себе.

 В грудях ставало все - важче, і легше -

 а думка, що все ж таки там - не порожньо - зігрівала тіло.

 Члени - не могли надихатись, хапаючи порами кисень -

 аж голова пішла обертом Оресту.

 Він стояв у центрі - посеред поля - серед запашних хлібів, і зі всіх боків -

 роїлося метеликами - розмаїття відтінків.

 Красоти відкрилися Оресту, співаючи - гейби, дорогому гостю,

 ще  нечуваної раніше пісні. Приймаючи з вдячністю дарунки - Орест посміхався  -

 НОВОМУ ДНЮ - і легенько, аби ніхто не помітив, пошарудів на правій нозі,

 великим пальцем - вітаючись сам з собою, сказав: Агов! 

 

    Я ЄСМЬ!..

 Завше - в незбагненні миті, Оресту - небосхили, розплющившись в нескінченності -

 нагадували, як вибрикувався художник зі стійла -

 "лінійної перспективи" - здичавілим жеребцем - шукаючи щастя,

 по загублених підковах...

Сила слова - під тупотом копит - припорошена, тускніла в неспроможності -

розгорнути на пергаменті строкатість хворобливих днів,

розсипаних сторінками історії - розірваним  бісером…

Одіваючи потужні діоптри, волів навести в царстві хаосу - бодай якийсь лад.

 - Нема ладу - казав завжди Орест, і тим бідкався найдужче.

 - Не звучить найтонша струна... Все ладно настроєно лише -"дiтиска Адамовi"

провадять свою пісню - фальшиво кричучи, без душі якось,

ніби хтось - перехватив їх, прости Господи, серпом по яйцях -

так, репетують безтолково.

  - Як се сталося, що дивляться, і не бачать?.. Слухають, і не чують?..

  - Повідкривано багато їм, а найпростіше настовбурчилось - м у р о м.

  - Чому янголятка від народження - всихають кострубатими баобабами,

 обпанахуючи себе на корню - спалюють, немов боячись,

 щоб чортяцька смола в чані не застигла - так намудрували, на сiм свiтi- лукаві,

 аби якомога хутчіше - поліном гепнутися в вогонь пекельний…

  - Межа затерлася, чи що?

  - Хто винен, чорт забирай?

  - І що ж робити? - чорт забирай в квадраті...

"Тотальна реальність" - відпаювала ласий шматок в низинах цих,

а сама ніби в жмурки грається, сховавшись. Хай би нараяла

 ( а вони ж все одно не чують), що рано чи пізно про кров і плоть

 доведеться забути…

  - Де правда?

  - І чому все брехня - тут? Любов замордовано…

  - Хто приспав її? Що за мачуха - напоїла діток своїх маковинням -

 аж по затерпало їм бідним все так моцно?

 

 Орест - п р о б у д ж у в а в с я - в полі...

 Шукаючи відповіді, не знаходив - ніц. Не було чого шукати Оресту.

 Все було - з  н и м... 

 Все було - в  н ь о м у...

 I все було- н и м...

 Зрозумілим було - ВСЕ... Незрозумілим - НІЧОГО...

 Саме те - "нiчого"... вистовбурчилось в -"кровозмішній реальності "

 на показ - авангардом - ще з тих пiр, відколи - і н ц е с т - повстав як - І с т и н а...

 "Н І Ч О Г О" - повстало, як стверджують її адепти, чимось, що називається:

 "Науці ще не відомо" прибавляючи з хi-хi-хами: але надія - "Є"...

  Адже в кожного "святого", є минуле...

  А в кожного "грішника" - майбутнє...

 

  "Орест плентався в - майбутнє, наче батрак,

   тягнучи на раменах своїх - минувшину."

   Так інтерпретували його - потому…

   Хоча - м и н у л е - не було для Ореста лише минулим...

   а - м а й б у т н є - лише майбутнім. Вони, підхоплені - життєвими віхолами -

   взаємодоповнюючись, часто просувалися в, пустках його божевiлля -

   м і р а ж а м и - вигороджуючи декорації в такий спосіб - що долати їх,

   здавалося, не було сили.

   Iтепер - розгорнулось під небом йому - т а к е - що, якби хтось прочитав

   тамтой сценарій на ніч, як баєчку... то хоч, харкни межи очi- тай вже...

 

   На полі, де зупинився Орест, з-під лісосмуги, ніби з-під куліс,

   випросталися в лінійному стрімі - обрисами, три постаті - три мари...

        Підтюпцем-підтюпцем наближалися вони - у своїй реальній нереальності,

        підсвітлені пломенями - так, що Орестів зір, сфокусувавшись на них...

        в и р і з а в - весь світ - з контексту...

        Чи то бісівські хіхоньки-хахоньки їхні... Чи яка холера, але то всьо в купі,

        як потому здогадався - так спантеличили, що тамта сцена з власного життя,

        і не розвиднювалась йому ніколи…Наче потрапивши на ешафот -

        де замість поля, на котрому стояв - такий вибуялий, всотуючи аромат живих днів,

        повісили йому на груди - мертву табличку з біркою - "ПОЛЕ".

        На місце річечки, в яку вдивлявся, ще зовсім недавно, наче у дзеркало,

        iнамочивши чуба, хлептав звідтам воду, мов телятко новонароджене -

        вигороджено знову ж таки табличку: "РIЧКА"...

        Засіяний квіточками горбик - позначався заяложеними штампами - в цьому,

        бездарному режисерському рішенні - татуїровкою - "ГОРБИК".

        Лісосмугу - взагалі вирубали, а натомість - майорів шмат чорного бархату,

        саме його - як розповідали пiзнiше - рвала та кубіта -

        начебто з "кривавими руками"- стоячи, глибоко задумана, над Вогнем...

        Чи не з тамтої порожнечі, виповзли - старі Відьми ???

        Орествдивлявся - на тойбедлам, котрий вертоплясив - позаторішнім снігом.

        Чорну коробку - в якій напнулися банальні, абсолютно вкрадені - мізансцени,

        варто б було назвати -"ПОРОЖНIМ ПРОСТОРОМ"...

        Задуха мучила Ореста.

        Його - аж надто хутко, перекиулиз поля - в цю коробку, як реквізит -

        наче статиста пересіпнувши за наказом режисера в інший простір, ось саме в цей -

        задушливий - обвішаний з усіх боків лахміттям...

        Тай наповнення - сказати б, енергетичне наповнення -

        було не кращим - м у т н и м - воно було...

        Відчайдушні відтінки - допоки могли - відвойовувавшiсвою територію -

        немилосердно винищувались тінню - обвішаного навкруги - чорного бархату...

        Тінь - аки "Мамаєве нашестя" - навалюючись зразу - з північного сходу -

        і південного заходу - ордами знавіснілих племен - витолочувала все на своєму шляху,

        полишаючи незаволоченими - переорані території...

        Оресту щось переінакшилось в голові.

        Він збагнув, що стоїть не посеред грайливого поля -

        а закляк в "Порожньому Просторі"...

        Його, наче поплавок, кинули в - порожній простір...

        Тимчасом мара - зашпортавшись за чан із смолою, перевернувши його,

        затопляла все - глевким трясовинням, ретельно заливаючи по боках плінтусів,

        аби сонцю, і не здумалось народитись…

        А коли регіт - вiдьом, з середини - п і д р и в а в - то булькаючи, вони піднімались,

        немов потревожені болотяні потвори, виростаючи з бездонних надр...

        Саме так, iз`явились вони з - Н I Ч О Г О - Три постаті - три мари...

        три скоцюрблені відьми... мурмизи печеними яблуками зморщилися їм,

        ще трошки поживуть - і повідвалюються друзками, наче штукатурка,

        з муміфікованих масок... Спочатку повідлуплюються носи -

        чомусь ніс - вигниває першим в мистецтві такого штибу, там так - розвивається дія -

        це облюбовані штампи... Натомість цяткаста гадина, просунувши мордочку -

        висмокче по черзі очі - з очей, по вислизують тритони,

        і будуть собі лизатися…і т.д., і т.п.

        Все в такому стилі. Фу, яка бридота... Криза жанру.

        Без коментарів.

 

        Заки Орест- тим всiм обурювався, відьми, наближаючись,

        посіли місце, про яке сказано: - Воно не розвиднілось йому - н iк о л и...

        Леєм-полеєм, шморгаючись периметром в глибинах лівого боку -

        наче змії під серцем...i розчинившись у просторі...

        так різко - матеріалізувались у протилежному боці, що Орест не одразу прочитав -

        тамту хитромудру  мізансцену.

        За хвильку - відьми виростали з трясовиння, дещо в іншій якості -

        того ж таки лівого боку, але вже - на передньому плані - порожнього простору,

        сказатиб - промовляючи до партеру з авансцени ...

        Орест зарубкою собі  в серці відмітив, що при всьому нестандартному задумі -

        мізансцени - нечіткі, непереконливі - не додаючи нічого, нічого й не віднімали...

        Адже «0» - «0» = «0»…

        І вже потому, як було добре видно - з лівого боку авансцени,

        блимнули феєрверком - в правому, як би - завершаючи розкреслювати магічне коло -

        по чотирьох кутах землі...

        Саме з авансцени - передньої правої точки - розвернувшись до глядачів спинами,

        почали наїжджати - наче удав, загіпнотизувавши свою жертву.

        Ці модернові - чи то пак пост-модернові штучки-дрючки

        не чіпали Ореста аніскілечки. Він лише - силкувався збагнути

        неушкодженими частками мозку, кому б це було вигідно

        встромлювати його - в такий безперспективний проект…

        Єхидни, наближаючись з реготом, тицяли заскорузлими пальцями просто в очі.

        Боячись осліпнути - Орест розкладав видиме на фази - на кванти -

        вичленовуючи з цілого - тонюні вібрації, переосмислюючи їх, маленькими порціями,

        аби не втопитись у хвилях - бісівського глуму.

        Орест не міг, стерти гумкою - кавалок свого життя,

        котре - розпласталося тлiним грузом.

        Баласт потрібен, аби не перевернутися шкаралупою - при першому ударові грому...

        Правда, Орест нікуди не плив - адже, попутній вітер - дме в парус тому -

        хто знає свiй  курс, а сему - шлях зав’язався вузлом на пупі...

        Так і вигулькував на поверхню з - н е в i д i-

        наче поплавок в розтривоженому трясовинні, обкладений зівсібіч злиднями.

        А щоб було веселіше, котресь чортенятко - примотало дротами йому до ніг -

        "шматок стікаючого кров’ю м'яса", принаджуючи - до атракціону, акул і алігаторів...

        Ошпарений жахом-зранений Орест - повзав півкулями мозку,

        з одного поверху на інший, ледь зводячи кінці з кiнцями з ошалілим безумом...

        Проскніваючи під - віртуальними кабінетами віками...

        вмовляв тамтешніх чиновників ратифікувати цінні папери

        з безцінними спостереженнями, зафіксованими Орестом в - лініях жестів,

        чи просто в кривих посмішках "кровозмішної реальності".

        Правда, з бездушними чиновниками, як завжди, процес - затягнувшись,

        перетворився в процес - над чиновниками...

 

 Тримаючи поглядом, наче на долоні, тих вiдьом - Орест, прорізав їх, лазером -

 вскриваючи закриті репетиційні зали...

 При потребі, зрізав автогеном, ба навіть крадієм, озброївшись лише фомкою,

 збивав ржавілі колодки - тих задушливих зон, в котрих і проходили -

 навіть не репетиції цієї шабашки, а просто - брутальні змовки.

 Незримий "режисер"- р о з в о д и в - їх там...То так звані - "режисерські розводки".

 Для справки: "Низькопробний вид - репетиційного процесу, відживший  природньо,

 і в "наш час"- паплюжить горде ім’я - режисера".

 "Застільний період", того ж таки - репетиційного процесу - зведено,

 як взнав пізніше Орест - нанiвець - Просто - н а п о ї в ш и - всіх…І так, п’яних -

 турнув перед очеса ошелешеного партеру - на позорисько.

 Відвернувши очі свої - аби марноти не бачили, Орест не примітив - першу з’яву...

 А сновиди - тут як тут...Вже перед ним...

 Обмахуючись віялом, під’їжджали на - кривій козі - якось здаля.

 Так і підмулювало крикнути: - Старі відьми, заводьте свою маланку з ближчого кінця -

 бо по дорозі розвалитесь… І вони, о Господи - з а в е л и...

      ЗАВЕЛИ під музику - під музику харкотиння - зливаючись з громом.

      Напевно, не одні сновиди - ТУТ - подумав Орест,

      за лаштунками тарабанили ломами в бляху, створюючи шумові ефекти -

      Бубух! Бубух - рознеслося кругом - тупо так - ніби обухом в тім’я...

      Аж з глибини... з самого пекла бубухнуло, перемішуючи грім залізяччя,

      із сутністю видимо-невидимих примар.

      Орест - гейби хльоснутий галабаєм по очах, зморщився нутром.

      Таке враження, перешіптувалися глядачі в антракті, що нутро Орестове -

      нагадувало попечені, немов яблука, морди тих відьом...

      аж так всередині рипнуло йому - гармошкою. Якось, ри-п-ну-ло, казали вони.

      "Навіть було видно"- так описували в пресі - вже після прем’єри.

      "Самі, мовляв, бачили, на власні очі - якби хтось розповів, і неповірили б..."

      Одним словом - всі були задоволені... Всiбули під враженням...

      Під враженням був і Орест.

      Йому коси - вистовбурчились дубом, адже за шумовими ефектами -

      глядачі не примітили, як відьми потравили кирниці на околицях.

       - Там біда - волав Орест саме в грім, вона роз’їсть коростою, зачакловане коло,

       стягнувши зашморг - вам в серці…

       Сценографія - хитромудро розгортаючись,

       не одразу відкривала в партері - все дійство...

       Оресту ж, блимнули в свідомості - повідривані рядки - цієї п’єси,

       що розкодовувалась, як сказано - Страхітливим апофеозом.

 

  Почалося з того, що люди - погубили дітей своїх.

       Як буває - немовля жбурляне, іграшку в пісочок - ти ж вмовляй-не вмовляй -

       набусурманиться, і мовчить.

       - Та це ж твоя ляля, доню!

       А воно не впізнає, аж лячно буває, невже - старіє Янголятко на очах?

       Так і там, по закутках - по занедбували діток... і бродили вони попідтинню -

       мов жебраки, шукаючи матерів своїх. А мамам - аж спідниці попідфітькувалися -

       так закортілося ще дітей. Поскліщувалися в кацях - і но ноги піддригуються...

       (Така вважка сцена - хоч пропусти.)

        Діти ж блукали по всіх усюдах, немов ушкоджені ляльки...

        і безрукi,і з перекрученими ніжками, були й з повиколупуваними очицями -

        чи то дівчинка, чи хлопчик - монструозні  клони якісь - розкудлані,

        ні бантика на кісках, ні біленьких колготочків, на дитячих нозях в сандаликах -

        Н і ч о г о... Все перетасував - "Карабас Барабас",

        розкладаючи диявольський пасьянс.

        Коли де здибали - тамтих дітей старі люди, то тільки махали головами,

        а хто негоден був зовсім вмовчати, то питав: - Чи не безбатченки ви?

        Тим часом - газди потравлені кирниці - хутко позакручували дротами.

   А на кону розгорнулось і не таке.

   Те, що видів Орест, і не висповідаєш так, зразу - не перевівши духу...

 

   Якось-то дві молодиці, зранку набалакавшись добре,

   тай розходячись зажурилися обидві тими - в о д а м и... йойкнувши:

   - Ох, все в руках Всевишнього...І щось не знаю - додала Марфа - трафилось таке:

   Квочка - в мене не квокче... Та й розійшлись по хазяйству.

   А десь вполудне - вже лежали кури по дорозі, лежать на ладан -

   дзявкають дзьобами, як риби, і мовчки плачуть…

        - Прости, Господи, з тими водами - агій! ніби вони їм повідходили,

        і порозчапірувалось там  всьо...А родити кого мають? - Безплідні...

        З’юрмилося зо всього лану багацько душ, наробили верскоту, і рішили -

        Хто чим годував - і ячмінь, і кукурудза, і пшоно - геть всьо зерно -

        потравлено їм по коморах - бо як, би так було, щоб всі кури повиздихували?

        Наразі запідозрили вдову "чорнопискову".

        Вредна молодиця - казали баби, про неї в селi.

        Але якийсь дядько з гурту підняв за лабу курку з такими словами:

        Аво, ся біда - шо не її?

        То зразу стало ясно всім - тут щось гірше навіть, чим баба -

        але що, гірше могло бути баби, то вже в котрий раз хлопи не могли сказати…

        Повідпрягавши з возів коней - гарячі голови - поскакали шукати неподобців...

        А так як діти, забачивши кого-небудь, тікали стрімголов - світ за очі,

        то про них позабували і тати...

        Так воно і тягнулося -

        аж, поки вершник не об’явився біля таблички з татуїровкою

        "Горбик", возвістивши: - Вам що, повилазило?..

         - Таж лісосмугу - в и р у б а л и.

          Боже, та що сі діє - на цьому світі - вишкірилися один на одного,

          розвертаючи коней мордами до лісу, а там стрiчали їх   викорчовані пеньки,

          ніби повибивані зуби в роті, що тільки сплюнь - тай вже …

          Натомість, зі всіх бокiв - "чорний бархат" - повідгороджував "все від всiх",

          iбовваніє - піратським прапором.

        - Вже й людям відкрилися плоди тих - д і я н ь - подумав Орест,

          може, не зовсім я такий один.

          Відьми, читаючи Орестові думки, пестливо промурмикали:

       - Ти саменький тутечки?

          Аж запекло пеком від їхньої турботи - лише відмахнувся,

          як од докучливих мух. За сценою знавісніло тарабанили кувалдою в бляху.

        - Що то?

        - Невже в набат б’ють? - Таки справдилися мої сни - паткався Орест.

          В диявольських декораціях займилися по кутах рожеві обрії.

        - Боже! Хліба палять, злидні!

        Дим клубочився, витворюючи глядачам, як вони казали - "такі ефектні сцени",

        що кусок дійства, не закінчившись,   обривався - громом аплодисментів.

        Вогонь спопеляв - налиті колоски - а партер, акiвулик, напакований трутнями,

        не вщухав, оплескуючи своє невимовне позорисько…

        Орест - стрімголов летів в глибини простору, назустріч - розгніваній стихії,

        вибудовуючи план дій.

        Спочатку - так описували в пресі - він процарапував широку лінію,

        і тим - відпаював окраєць землі.

        Потім - вичисляючи серцем відстань - того шаленства,

        щоб не підпускати язики смерті надто близько - зачаївся на сторожі,

        із смолоскипом в руці, вижидаючи підходящої миті...

        аби потушити - вогонь вогнем...

        І ось вона...

        Орест жбурнув смолоскип - в стиглі хліба - відбігши поодаль - спостерігав,

        як зло - пожиратиме себе з середини.

        Вогонь - взвився вовком до неба, підхоплений попутними вітрами...

        Оскалився - осатанілими штормами собі назустріч.

        Наче - в роздертому посередині чортами - м о р і... велетенські цунамі вогню -

        неслися в палкі обіймища одне одному захлинаючись -

        в розверзнутий бездонний вакуум...

        Гейби - міріади саранчі, злітаються в - розриту могилу - пожираючи

        "кровозмішаною любов’ю" ексгумованого вурдалаку...

       - Ту могилу не засипеш... Не насунеш на черево їй саркофаг - з віночками

        "На вічну пам'ять". Вона відживає... Надуваючись, клубками диму і попелу,

         ядовитим грибом наче - відрізана голова...

 

   Глядачі, в екстазі аплодуючи, зворушені до сліз, таким -

   фантастичним видовиськом... Самі ж спритні, виваливши  брехливі язики,

   скакали з фотокамерами, увіковічнюючи діянні "кровозмiшаної доби"-

   зі всіх боків, з воплями: Браво! Браво!

  - Той Гриб - зі зливами впаде - чумою, на ваші голови, нерозумні діти -

   плакав Орест в серці своїм.

   Партер оплескував, стоячи. -"Глядач мав талант в той вечір" -

   лилося зі сторінок безкінечних рецензій. - "А Орест- по завершенні першої дії,

   обпершись величаво на табличку, з татуажем - "Горбик",

   читався витонченими гурманами, наче:

    "Піднявся тріумфатором на Голгофу".

 

  П’яні відьми - в екстазі святкували прем’єру - в інтерв’ю, не приховуючи,

  заявляли: "Заказ виконано успішно, фінансування інших проектів - не за горами".

  Фальшивомонетний двір - кував червінці, як взнав пізніше Орест, навіть на Паску -

  адже на сцені бойових дій видима лише вершина айсберга -

  макова дрібока, відкрита аплодуючим сомнамбулам. Оресту ж, ті айсберги -

  догори цапки - просвічувались наскрізь - тут і зараз.

 

  Таки зморщилось мені щось в середині - думав Орест,

  наче шкіра в печеному яблукові трісла, вирвавши з собою кавальчик м’якоті…

  Під грім аплодисментів - з вічними «Браво!Браво!» - чорний бархат -

   в і д ш м а т о в у в а в... - п е р еп о л о в и н ч у в а в... -

   - п е р е т р о щ у в а в  - Й О Г О -

   - ПО ТОЙ БIК - ДОБРА IЗЛА -

 

                                   АНТРАКТ

 

   Орест так і зостався, відрізаний - по тому боці... Зжужмилось таки щось в мені -

   чи не "ядовитий гриб" розпустився "першотравнем"- в мізгу пліснявою,

   хоч покрай - пацюкам, себе скибочками - сиром рокфором iпригощай їх -

   може кiнець-кiнцем би наїлися... Вчадів я, від тамтих оплесків.

    - За віщо ти нас так любиш, Господи? - аж тирса сипеться з діток твоїх...

   Пожалій нерозумних...Заштормилось всьо фіранкою тутечки...

   НЕ ГАРЯЧI МИ - I  НЕ ХОЛОДНI...

    - Чи таки вже - виплюнув діток з вуст своїх, Боже?

    - Зглянься, що діється на Світі твоєму.

    - Дай нам тої мазі, аби не пресмикалися, аж таким сліпаками…

    - Поможи нам, Отче…

    - Мозок зудить - а може, "наш" біль, і "тебе" занапастив і, через - нас грішних,

    так бідний - н е г о д е н ? Хто злічить тебе...

    - Якого зіллячка назбирати для здужання - Вседержителю наш?

    - В діток твоїх вавка коростою взялася, і так повипрівало їм, нечистим духом,

    що, може, і розлюбив нас... А може, і в ТЕБЕ - дві душі, і одна хробачлива?..

    - То якого такого зіллячка накопати - Божечко наш милосердненький...

    Думки Орестові запріли - як драглі в бочці,

    а злиденята, встромившись в саменьку душу, перескакують через ватру,

    не жаліючи, підкидають патиків, аж жовч відригувалася з писка йому -

    від того шкварчання. Мізки позаймалися і собі лупляться -

    висмикуючи з корінцями наверх розжиженого трунку -

    то одну мислю - обпечену з верскотом - то її близнючку - ушкоджену глибоко,

    немов гідру зачатовану…Відьми варили в Орестовій голові бурду,

    помішуючи кописткою - десь на саменькому споді з заспівками.

    Ті заспівки кльоцкалися, як вареники в макітрі, набубнявілі сметаною,

    одне важніше другого. А він все лепетує:

     - То за віщо ти нас так любиш, Божечко?

     - Може, тобі зіллячка накопати?

   Так і, зайшовся співом, як сміхом - борони Боже - якийсь подорожнiй,

   уздрів би його - такого навiженого, то бiдолашного й не відкричали б з того світу...

   Так тоди страшно вилетiв Орест з розуму - перевертнем, хвацько співаючи:

      В неділю рано зілля копала,

      В понеділок пополокала,

      А у вівторок зілля варила.

      В середу рано - Бога струїла.

      Прийшов четвер - пан Бог помер.

      Прийшла п’ятниця

      П О Х О В А Л И... 

      Наїлися борщу й забули - ха-ха-ха… гелготав Орест на весь рот, як порося -

      гелготав переминаючись з ноги на ногу, iпровадив - кричучи зсатанiло -

     "То за вiщо-ти так любиш нас"...

      Я піду-піду в темний лісочок, накопаю зіллячка...

      Бо де таке чувано, де таке було,

      Щоб пташечка про пташечку тай забула...

      ТО ЧОГОЖ ТИ - З А Б У В - ПРО НАС - МИЛОСЕРДНЕНЬКИЙ

 

     Може, надихався диму, чи ще яка виразка вчепилася, бігме, ніби стадо свиней -

     в р о х к а л о с я - і вже там, всередині, так  вигризають йому...

     землю з-під ніг, що горемичного - хоч разом з тими свинями -

     висікай з високої високості, як з носа - в саменьке море-окіян...

     Вже було таке колись тобі, Оресте - Було…ти, щасливенький  не помниш,

     хай би - н е п о м н и т и… Бо де би то всьо мало влізтися -

     по яких таких шухлядах пам`ятi- попритати, аби не вилазило.

     Хiба-що в - БЕЗПАМ`ЯЦТВО...

     А відьми жбурляють йому в голову, як у дзбанок. То здохлу жабу кинуть -

     Орест на те: - То за віщо - ТИ - так любиш нас?

     То з хіхами сала гадюки - заляють за пазуху, і Орест скалиться тепленький -

     має забаву... Так забавився - і, не спам’ятався, як завіса розчепірила -

     пащу партеру... Тільки щось заєнчало йому тоди -

     гейби розум вернувся на хвильку, так дмухнуло зимним - звідтам,

     немов з погреба - а п л о д и с м е н т а м и -

      

     Партер оплескував стоячи - початок другої дії.

     Орест - для годиться завстидався, аки ягідка на виданні,

     переминаючись з ноги на ногу - і, б’є поклони, з словесами:

     То за віщо - ТИ - так любиш нас, Божечко?

     На сцені, якось підтягнулося. Залізяччі нагадало про себе... але по-другому,

     ніби в кузні вуйко колись, коси клепали - згадалося Оресту.

       БУХ - і молоточком доганяє тук - тук - тук - тук - тук - тук…

       БУХ - молоточком - тук - тук - тук…

     Що бись мали косити? Препогані. Таж спопелили - ВСЕ - то хоч не бухкайте...

     А чортівня знову - БУХ - тук - тук - тук... ніби збиткуються над Орестом.

     Але йому - байдуже. Він має спокій - вже но співає...

     Чим глибше колошматять кописткою в його дуринді - тим якось луччіше...

     шайтанята, його руками жар підгрібають в душі -

     і, перескакуючи через вогонь, когутяться перед старими відьмами - агій! -

     Ніби перед дівками. Що ви накумекали, підлі костомахи, вже на цей раз?

     Чи неворожити, шалави,збираєтесь?

     Ба`вже нацупили велян - на мурмизи свої... Ви би і в пеленки схотіли залізти -

     згризли б дітей, як Орестову землю з-під ніг, повмощувалися  перепеленані -

     і, смоктали б - мамчину цицьку. На сцені знову: Бух-тук-тук-тук…

     Бух-тук-тук-тук… Чи не залицяються зі мною сновиди? - промайнуло в Орестi, -

     перелесника собі знайшли - повідправляли за дружками з дружбами гінців,

     а мене готують... Що мене готувати.

     - Я вже - г о т о в и й...

    Так і, казали потому, що Орест був - в п о к і й н е н и й  зовсім -

    тягнувши свій хрест, так зрісся з ним, і не розгледиш аби схотів, ні щілинки,

    ні шовчика, за образами того - л и ц е д і й с т в а... Ті шовчики і щілинки -

    Орест заліпив серцем, розлягшись мерцем на спочинок

    і, переступивши через - с е б е - розрішився геть зовсім.

    Відьми - вимотали з нього стільки "ниток"...так і не знайшовся Орестик,

    як голка в фірі соломи… Навіть якби Аріадна - линула по тій нитці

    до свого любчика, то і не спам’яталася б, закосичена, що трафилося з нею,

    такою молодою, на цім світі…

    Оресту вже десь - на якому він світі - і що діється йому. Партер все оплескує -

    Орест знай дригається на одній нозі, аж просяяний і - Бога славить:

    "То за віщо ти так любиш нас?" - І якби хто спитав: Чого вар’юєш - вже аж так,

    Орестику? На те - тамтешнiй Орестлиш, прикрився би - ш т а м п а м и,

    як, гидотний голомозийлисмак, лже-системами - видусивши з себе,

    щось на кшталт:- "Я роблю свою роботу" Або: - "На моєму місці так би вчинив -

    кожен настоящiй мужчiна". Що то за - м і с ц е - таке надибав, Орестику?

    Мовчить Орестик… має роботу - перескакує з ноги на голову...

    А там десь - знову чутно, з’являються по-закутках діти, шарахаються, замурзані,

    з куща в кущ, регочуть над юродивим Орестиком, а він, знай,

    полохає їх, як циплят, з городу - АВУШ!!!  Гайда, безквоченки, звідси,

    це моє місце. Бігає з буком по сцені, і наводить порядок.

    Вони ж - позакидуванiнапризволяще, хочуть бавитись - діти є діти -

    хто грудкою кине в Ореста, а хто патиком трісне по чолі…

    Він же полохає і полохає. Ади! - чіпляються до мене - байстрючата.

    Вже повиростали на мою голову - і не дають спокою… А незримий "режисер"-

    Карабас Барабас - денно і нощно вертить "облюбовлену тему"-

    аки порося на кострі - обсмажуючи зiвсіх боків, аби наїдки з напитками -

    понасичували кендюхи партеру. Так зненацька завернув за бік

    "чортяцьким ходом"- не поспіває Орестпо сцені бігати - задихається...

    Ще не здихався дітей, а сорока-білобока принесла на хвості свіжину.

 

     А все було так, як хвацьке перо рецензента -

     висвітлювало з неділі - котрогось тижня в пресі.

     "Таж здохла послідня курка на дорозі - оповідає місцевий газетяр -

     хлопи - висадилися на коней, і замекав товар. Просився доїтися...

     Жінки збідкані - розходилися по хлівах. А там яке молоко? Де то молоко?

     Вім`я - по надудлилося, розмалинилося ранкою - тільки-но,

     капкає-капками по дійках в сики. Корови жвачку не жують,

     хвостами шухають по мухах - де годні дiстати, там годні - а очі їм

     позамилювалися ґедзями, і навіть не видко, чи плачуть, чи сміються…

     І таке було в каждім хліві.

     Телята хочуть напуватися, бо прийшла пора - ти собі хочи-не хочи,

     шо мені з твого хочу? Лементували баби відв’язуючи гудзи на мотузках.

     Товар вкляк - насилу повиводили з стійла на дорогу, пообмотували,

     хто під яблунков хто під сливков, а самі збилися купами біля кирниці -

     і тільки трясуться - ніби не по-нашому Богу моляться,

     розмахуючи пустими дійничками.

     Та де ж, кричали - взяти тої сили? Аби - Д О Ж И Т И... А хто знав…"

 

    На сцену - виїдуть дядьки на конях -

    погарцуються-погарцуються молодцювато, шукаючи паліїв, як вітру в полі -

    і поскакали - ефектно так - но порохи з пiд копит...А партер - взривається

    аплодисментами, аж лячно...

    ЛЯЧНО - тільки не Оресту... Вiн собі вже но підскакує, і провадить: -

    То завіщо ти нас та любиш, Божечко?

    Порохи всядуться - трохи розвидниться на кону, і знай - пахкає Оресту

    з чорної ями воплями:  Браво! Браво! Спалахують спалахами - в самі зіниці,

    а він баєчку белькоче.

    Відьми встромлять йому букву до писка - ремигає Орест...

    До ладу, чи не до ладу, старається, так старається, аж - п е р е с т а р а в с я...

    Оресту нашому, і розум вже - не до всього доходить.

    Скривдили Орестика, заморочили голову. По чотирьох кутах простору -

    не все підносить вже його дуринда. Хай мо’- підказав би хто.

    Багато чого - не бачив Орест. Не бачив, як худобу дорізали.

    Не бачив, на яких базарах - поспродували гнилі туші.

    Не знав Орест, і де поділися маленькі вертопляси,

    десь - мо’знайшли прилисток циплятка - безнадії, сподівався Орест...

    Може би, приголубив хто - обтер душки їхні - замурзані так зрання,

    порозчісував кіски. Не знає, не відає Орест - н і ч о г о.

 

    А сцену, як землю - пошматували кордонами,

    і рубають сокирами одне одного... зазирнув за ширму - обухом в тім’я -

    Б А Б А Х!.. Переступив - накреслену крейдою територію - овва-а-а!..

    Знайшов гудза на свою голову - не розв’яжеш...

    Чорнорубашечників гай-гай скілько - їх тут, достобіса,

    як статистів понатикували. Звідки вас виколупали відьми проклятущі?

    Хто вас кинув в оце трясовиння, недоумкам на поталу?

    Ви ж, бідачки, такі, як я, але ви, ще - в ч о р а - а я вже - н и н і.

    Що ж, буде з нами - з а в т р а? Може б, ще пожили...

    Але поки що, стоять борзо - вовкодавами гавкають...

    Ви на серці собі вмостилися - ніби щось оберігають…

    Що оберігаєте? - Не втерпів Орест. - Ви би душу - свою зберегли...

    То що - з цього боку люди, а за рогом - вже не люди?

    Ніхто не дивується дурникові, кожен має роботу, кожен має в руках згверу,

    а біля штанки собацюру. І гавків кругом такий - що якби сказав: Слава Йсу!

    То з’їли б по букві - і не обтерлися б... за тим гавкотом час від часу

    проривається: ТА-ТА-ТА-ТА-ТА... Орест - трохи аж здригнувся од того,

    та-та-та-та-та-та гейби його трохи - п о п у с к а л о...

    - Чого тарахкотите? питає - як, будете тими руками - Святий хліб брати?

    А на сцені вже є чого тарахкотіти - є по кому - аво, скільки люду -

    йой! Яке юрмисько... - Ви звідки, небожі? - Де вас нагнало лихо?

    Допитує Орест, і сам відказує: таж - кого де...

    Овва! - Сунуться слід в слід кілометровими ланцюгами…

    - Ви розтягнулись, як мої дні - простогнав Орест - але ви ще, йдете,

     ще не зупинились... Тілько як, закахикає згвера:   та-та- та-та,

     то котрийсь випаде слабкою ланкою, і так, щасливенький,

     собі лишиться на місці... За хвильку: та-та-та-та, і лише так -

     трупиками зупиняються  наввипередки... Зупинившись, "розкладаються"

     перед очима Орестовими, як було вже йому з - д н я м и.

     Тільки тамтії - д н і - в и г н и в а л и, як падалиці попід яблунькою,

     нікому непотребущі, а цього бідаку - шакали так, розвортихають,

     що, в чоботях но-хробаки доїдають, все чисто-чисто,

     аби добро геть зовсім - не пропадало...

     Люди - пасмами проходять повз Ореста, і вже видко йому луччіше -

     все бачить - і як колихає немовлятко молодичка на руках, а озьдо - ледь йде -

     змучене, мов телятко манюнє, тримається за мамчину спідничку,

     в кулачку зiжмукне намальовану квіточку, і навіть не плаче -

     навiть не пхинькає зовсім…Розумненьке таке…

 

   Аби дiя стрiмко розвивалась - й публіка в партерiне скучала "режисер",

   до ланцюга нарошно, як-небудь, попримотував самих спритних...

   той "спритний" - но голову висуне, й з-за куліс: - та-та-та-та…

   І чоловік собі - "відіграв ролю", гепається під шквал аплодисментів

   в калабаню червону... з б у в с я...

   Вiдьма - всунула до писка букву Оресту, й вiн згадавши - про свою роботу,

   чемно так декламує: То за віщо ти нас так любиш - Божечко?

 

   Людей підвозили фірами, видимо-невидимо, і все їх не меншає,

   тіко більшає й більшає... То як так буде надалі - тота забава

   коли б мала кончитись?

   Не знає Орест... но позирає, як їх там в перспективі - щось засмоктує…

   - Не спішіть поперед батька в пекло, кричить, бо і так всмоктаєтесь, в тую -

   "Дiрку вiд бублика" - аби після -  випорснутись по той бік, чорного бархату...

   Невже тая, прости, Господи - п е р с п е к т и в а - таки заперечує сама себе -

   тут iзараз - по чотирьох кутах Землі…- Таж заждіть, дайте вмерти,

   аби не видіти - ТО ВСЬО…Не дають вмерти... і не дають жити...

   Сплели в голові йому диявольське лігвище, і бовтають помиї...

   Розвезло Ореста - завиває, як - вітер попід шибками...

 

   Людей же гейби на зло - родять і родять, якщо нехватка масовки,

   в котрійсь сцені, то виймає "синьобородий" - Карабас Барабас

   з домовини "л я л ь о к", і такого копняка копне,  що й не огризається ніхто...

   В небі виє хуртовина... Стелить ковдрою попід ногами білим-білим, -

   і но згвера захекає: та-та-та-та-та-та...То котромусь защастить -

   шагне сп`янiло, вiд "успiхiв влiчнной жiзнє" - зо два кроки, по

   "Червоній доріжці"- під спалахи фотокамер, і затим з

   "витонченою майстерністю" - хляпнеться личком в кров -

   під дружнє чорне - Браво! Браво! Щоб ви показилися - людям доброго слова

   негоден сказати, за вашими - Бравими Псами...

 

    - Зглянься на рабів своїх, Боже!

    - Аво паломники - перед тобою, дивись, які негодящі - померзли зовсім...

    - Подивись, вони не теплі ані трохи...

    - Вже зимні...

    - Тиж так сього волiв... 

    - То вже маєш.

                                                             

  Таки переінакшили відьми в голові Оресту - то який би дзбаник витерпів

  всьо то лайно. За помпований до нехочу захлинувшись,

  виблював би той непотріб... Так і Орест - спасається.

  Балачка його, якась дурна - не та зовсім - так і писали рецензенти в пресі:

  "В другій дії Містерії режисер - змінив і стилістику, і манеру - що є те саме,

  але не тотожне. Подача інформації - різнилася аж надто,

  і були б навіть претензії до постановників, але "Гра" - сказати б, її величність

  "Гра"- дуже, дуже і ще раз дуже - вражала органічними реакціями виконавців...

  Таки закрутили хвацько, шельми...

  Вітаючи вас, Браття і Сестри, приєднуюсь до партеру, в якому сидів...

  сиджу... і буду сидіти... і, злившись в неподільному пориві - в и б у х а ю:

                  Бравим! Браво!"

 

  Науковці дешифрувальники були стриманіші: "Не варто поспішати,

  писали вони, поки що не розкодовано Орестовий месидж,

  нам би дочекатись нового - Ш а м п о л ьй о н а - аби ієрогліфи,

  заговорили незнаною нам до цих пір, мовою".

 

  А Орест - видушує з себе, і не переймається - чи закодований він,

  чи розкодований. Таке натягує на себе, що натягується,

  а що й не натягується. І безстидний якийсь зробився…

  Позанапащував своє обійстя, аби хто прийшов до нього на Різдво,

  то заблукавши в його - тамтих захаращах, і не  знайшовся б,

  куди встромити, яке добре слово... Втік би,

  аби не спаскудити - Святий празник…

  Боже борони, хто би звикся - і прикипів серцем до серця, то нема гарантій,

  чи цей посіпака - би не занапастив невинну душку… такий -"нечистий дух"-

  йому вселився. Відьми ж - так вподобали його, що і не розпрощаються -

  сунуть і сунуть до писка - букву за буквою.Орест - складає букви до купи

  iозвучує - повторюючи раз-по-раз, як папуга: - То за віщо ти так любиш нас,

  Божечко?.. Лупаючи витрішкуватими балухами, як цап.

 

  Орестику, тікай-но звідтам - світ за очі, бо вже так вбувся,

  вже так добре граєш, що бігме не знаю, чи не пізно тобі - чи вже з а п і з н о.

  Подивився б в річку на себе, то таке віддзеркалене ряботиння там стріло -

  що, може б, злякавшись себе - поперекушував кликами невидимі окови -

  чортяцького лігвища. Але де ж - тої річки взяти, Орестику,

  маєш-но перед очима лише - т а б л и ч к и - вже так,

  обгородили тебе табличками, гейби, кабана перед закланням на оборі.

  Вивернуть тобі в дуринду здохлу жабу - і но рохкаєш виселиш публіку...

  Ніби вродився для сеї ролі.

  Заплескали його - поперебивали перепонки - н е м а - перепонок в Ореста...

   - Визуй очі небораче, тобі вже пару пристарали, там за лаштунками -

  п і д п у д р ю ю т ь - твою давню приятельку.

  Та сама: - "Ясочка, з бантами в горошок, який розсипався по всьому платтячку".

   - Вже навіщала вона тебе.

   - Чи помниш такий зараз?

   - Був тоди - пробудився вчасно. Не знаю, чи тепер спиш ти, Орестику,

  чи придурюєшся? - Може вже й сам не від того? - Хто розпльонтає тебе,

  такого запльонтаного? - Чи не та з бантами? - Яка дійсність твоя?

  Облюбовував, облюбовував про дітей, а сам...

   - Де розум твій підгулялий? - Їй Бо`приговорила його - "нечиста сила"-

   на страту, аби не пащекував зайвого?

   - Сказано: Правда одного варта менше, аніж брехня мільйонів.

   - Заказали тебе Орестику, заплатили різникам червінців - за твою голову.

   - Купили за - н і з а щ о - а продадуть за - н і щ о...

   - Нагрівають руки на тобі, бідаче, наколошматять ще достобiса  систем,

  як мегаполiсiв - на твоєму щастi -ти но помри, і побачиш сам...

   - Зодчество наше - лише вступило на узвіз твій, там, над твоїм урвищем,

  у в і к о в і ч н я т ь - "вежу з слонової кістки", і вже звідтам -

  гелготатимуть своє екзальтоване: - Браво! Браво!

   - І розсиплеться воно, як і твоє колишнє: - З е м л я ! - З е м л я !

   - Як і прадавнє: - Т а л а т а ! - Т а л а т а !  навкруги

   в загерметизованій круговерті...

   - Затягни зашморг - в процарапаному колі, бо там нема ні кінця, ні початку.

   П о ч а т к и - затуманені туманами, позкліщувалися в капищах - і плодять виродків.

   Почуй…За тими "бравими-браво", лунає дружнє - А Н А Ф Е М А!

   - От така реальність твоя Орестику - воістину "кровозмішна"

 

Орест, якось дивно засмiявся, акiтруп - вже "з в i д т а м"...

Вiн вiдчув, як його розум - нагадав про себе... Вирвавши з суцiльного божевiлля -

таке: - Якбись ти Орку, сучий син, мав - СОВIСТЬ... то вжеб давним-давноно - КУ КУ-

а так - позмовлявся з звiринським кублом - i  живеш собi...  

   Iбез - М Е Н Е 

   I без - В С Т И Д У

   I без - Н I К О Г О

   I без - Н I Ч О Г О...

А Орест - таки позмовлявся... Зегзиця не кукує-не кукує - i...

 за-кукує дурна... ку-ку  ку-ку  ку-ку... Орест щитає:  1. 2.  3.  4. 5. 6. 7. 8. 9. 10.

  11. 12.  13. 14. 15. 16. 17. 18. 19. 20. 21. 22. 23.  24. 25. 26. 27. 28. 29. 30. 31. 32. 33.

  34. 35. 36. 37. 38. 39. 40...

  51. 52. 53. 54. 55...

  60. 61. 62. 63. 64. 65...

  70. 71. 72. 73. 74. 75. 76 ...

   80...

    90...100...200..300..400..500...

   Боже Орестику - та вони дурять тебе. Чи-таки перевирнули - що на СЬОМУ,

    iна ТОМУ СВIТI- тобiперевиртатися.

   Ой, лишенько.

   Той-но щитає і додає:  500, 501,502,503,504,505,

       600, 601…

        700…

        800...

    Орестику, таж до нулика - завжди можна примостити - н у л и к -

    Спам’ятайся. Не йми віри дурним кукам. Бо і вона з розуму викинута,

    там лише щось ввімкнули, і так заведена, без серця - б р е ш е -

    як і ти, Орестику... Він своє: "То за віщо ти так любиш нас, Божечко?"

    Куку…ку-ку - куку - куку... А-а-а-а - то ви собі разом, як я бачу...

    Два чоботи  пара...

    Куку - куку...

 

 А на сценi- мобiлiзувалось...

 солдафони, з собацюрами поперегороджували шлагбаумами дороги,

 і не дуже пропускають бажаючих. Когось мотельнуть в один бік,

 когось в другий - кому епізод дістався в цьому житті,

 того он під ширму заволочать за чуба - iно чутно: та-та-та-та…

     В кожного своя роля, кожний тягне свого воза,

     а що вже йому туди встромлять, то лише... - ХТО ЙОГО ЗНАЄ?

     - А НIХТО  НЕЗНАЄ...

     Оресту "пощастило" йому кваки кидають в голову... Його вже назначили...

     Він тут вже - "дослужився" - чи не до самого-самого...

     Правда "другий", після Бога...

     Чи то "третій", бо щось таке на кону коїться, що мимоволі думка долітає -

     за - 300000 км/сик, а то й швидше, швидше-швидше - тут, абись знали

     все не так... А думка - хвацька така, пропонує сама себе, ачей -

     Сука підзаборна, мовляв: - "Саменький Пан Бог не справиться...

     тутечки, ще хтось є - такий самий "г л а в н и й"... А Орестик наш "сяє"

     третій - він зразу після того "Г л а в н о г о"...

   - Ну тай що? - огризається хамовито Орест, але все одно, не послідній.

   - Т р е т і й - не послідній. Так і зарекомендував себе, як "не послiднiй"...

   - Ви ще, не все знаєте... дере носа Орест...

   - Ви ще - в з н а є т е…

  І такий - скурвий син, переконливий, що в нього - п о в і р и л и.

 

  "Повіриш в себе, повірять в тебе" - з такими словами вже походжає,

   господарем - по своїй ділянці. За ширмою згвера -

   обценькнула чиєсь життя: Та-та-та-та. А вiн байдужо: О! знов котрийсь

   пішов на спочинок... під шквал аплодисментів...З а з д р и т ь - Орест...

   Заздрісний став до того всього... і безстидний... і заздрісний...

   цілий букет назбирав, як пес Сірко блох - на вашому бенкеті,

   відьми проклятущі...

   Плескайте, плескайте - оплескуйте своє позорисько... Орангутанги...

   ... Мавпячі виплодки.... Клони інцесту...

   Ви занапастили самого Бога - своїми оплесками.

 

  Ділово проходжає Орест - на своєму місці. Він вже в погонах -

  з свастикою - за пазухою, має документ. Свій в доску. Парень рубаха...

  Так і звертались до нього - поблизу границі чорнорубашечники: -

    Як ділішкі - "Парень рубаха?" - "Всьо пучком?"

    "Мертві бджоли не гудуть?"

   - Не гудуть - шкіриться Орест… Тіко партер ще чогось хоче...

   - Але то свої трутні - хай там - поки що...

  Назначили Орестика - н а з н а ч и л и - вже таки добре, по ньому видно.

  Він сам собі більмом на оці відзначився і - но коментує...

  Коментатором нашого Орестика назначили.

  Він каже: - Цей вже всьо… А оцей ше не всьо - хай тріпається…

   - А оцей - ше не всьо, але пущі всьо... Ше трошки подивимося -

  помилуємось здаля на нього, ясного голуба, і йому - а м б е ц...

  Що тут скажеш…к о м е н т а т о р... Безгрiшна робота ...

   Але при - "дiлiчоловiк"...

 

   НЕМА ГРОШЕЙ - НЕМА НIЧОГО - повчає Орест,

   розмахуючи згверою. Є РОБОТА -Є  ГРОШI -і до грошей -

   ковбаса, горівка, файну дівку можна вграти.

     - Є ГРОШI- Є ТОВАР 

     - Є ТОВАР - Є ГРОШI- Є ВСЬО...

   Iаво воно: - Медовуха є, сивуха є, до сивухи є - є сало, є до сала,

   є мамалига, є м'ясо - яке хочеш - і з кого хочеш...

   Любиш шкіру? Здирай шкіру.

   Згверу маєш - забив чумака і маєш фіру солі - і вже є шкіра,

    і є чим посолити… Н А Ї В С Я...

    Хочеш вийти - є в чім вийти, є в чiм зайти - є постоли, не тра постолів -

    є чоботи, є валянки - не тра валянок, є - луччіші капці. З И М Н О ?

    Камізелька є? - Є. Лапсєрдак є? - Є. Не тра куфайки?

    Є лучiше вбрання на вихід, абись був файний.- Бо стрiчають,

    як iзвєстно - по "одьожi"... Як тра настрічу їхати - маєш на чім їхати -

    маєш коня.

       Єслі б я імєл коня,

       Это был бы номер,

       Єслі б конь імєл мєня,

        Я б, навєрно, помєр…

   Складає «поезії» Орест на льоту - і шкіриться.

  Так на чому я зупинився? А, маєш коня…Маєш кобилу…

  Ну, те саме виходить - не хочеш кобилу…маєш щось друге - шо трапиться

  під - р у к о в... а як маєш роботу, то чого під - р у к о в... тілько нема?

  Є ВСЬО - є те... є се... є переоте... і не поназиваєш. Так його багато...

   А ЧОГО  БАГАТО?  Вопрос…

   Отвєт: - БО МАЄШ РОБОТУ - а маєш роботу - маєш гроші, а за гроші -

   н а м і н я є ш - то всьо… Ковбаси наміняєш - б а г а т о ! 

   Горівки наміняєш - б а г а т о ! Дівок виграєш - б а г а т о !

   Кончилась медовуха? - З а х о т і в ? - На, вже є медовуха...

   Кончилась сивуха? - Хочеш залятися - поворухнув пальцем -

   з а л и в а й с я... Докупив сала скільки хочеш, докупив до сала -

   скільки душенька твоя забажає…Надер шкіри - сіль в мішку на подрах -

   з а с о л и в - що хочеш... Засолив м'ясо... зварив в баняку...

   Хочеш печеню - на печеню.

   Любиш сирове - їж сирове. Чумаків другий раз за що би мав бити?

   Та ж сіль - є!

   НЕМА  НАСТРОЄНIЯ... забив чумака... сіль висипав сусідові в кирницю...

   і вже є - н а с т р о є н і є...

   Стало зимно - взув валянки, бо ж - Є. Впрів? В И З У В.

   Хочу, ходжу босий, але знаю, що під лежмаком є - сандалі.

   Вийшов на город - там голота косить траву. Роблять на мене…

   ВЖЕ Я - ХОЧУ ДАЮ РОБОТУ... ХОЧУ  ДАЮ - К О П Н Я К А...

   Дівки перуть - під річков мені сорочку. П о н а г и н а л и с я...

   позастромляли запаски аж за пазуху... хочу - підійду,

   а не хочу - не підійду. Де діються?

   Вони дають мені - я даю їм.

   Хочу - йду дальше... не хочу - закинув ноги на побічню... І хроплю…

   Iсниться мені сон…Iне одинокий я...Iжонатий...

 

  А хочу - поляла мені  якась повнопазухата з кухлика на шию -

   вмився собі - втерся собі - сказав собі - Бррррр - і вже не хроплю...

  Захтів - вграв її... аби не шукала вже нині - і йду собі,

   підперезаний файним пурпуровим паском з квітками, куди хочу.

  Завернув до таких, як я, що мають роботу -

   прикидаю собі по дорозі на щотах.

   - Мають роботу - мають гроші, а мають гроші - мають товар…

   Iвже з ними ведуся. Не вподобав?

   То  не ведуся - мені там дуже… а ведуся з кимсь, кого вподобав,

   до кого мені діло. А яке мені діло до того, кого не вподобав?

   Очень інтєрєсно...

   Так себе моцно - О Щ У Щ А Ю - шо вже, продаю шо маю...

   А що не маю... Маю згверу…то єжу понятно - ВЖЕ МАЮ ТО -

   ШО НЕМАЮ... Велю, і мені привезуть.

   Висипають з кузова передомнов, і на - МАЙ -

   Iно скажуть: - "Всі з наших кругiв - мали...

   а но-ше ти, не понятно для нас, чого - не мав??? То вже маєш"...

   І я собі маю, і я собі тішуся…Бо мені добре.

   А як МЕНI ДОБРЕ - то суки - всім мусить бути -"добре"...

   А якщо, шось не добре? То пiшли ви - всiнахер - я забув.

   Як маєш гроші - маєш всьо - то в нагрузку, маєш таку - п а м `я т ь -

   що добре забуває. - Якi пожарища?- Не було пожарищ...

    -Якiдти?

    -Не було дiтей...

   Ядовитого гриба не було - і нема - НЕ ПОМНЮ...

   Кирниці ніхто не травив - не помню...

   Трошки поколядував в свято - "сіллю"- по сусідських кирницях -

   замолоду з ким не буває... Тож є сало, є сивуха, до сивухи є всього,

   ну і віддихнув після роботи чоловік…

  А  ЛЮДИ? 

  ЩО ЛЮДИ? Їх багато - а я, один…їх не витравиш…

  Тут стравлено, а за лінією не стравлено - перейшов кордон,

  і п’ю добру воду... Кругом мене знають. Я це Я - і в мене є місце.

  Пропускають без пашпорта, тра пашпорт - на пашпорт, і заткнись.

  Це не такий?

  То на з другого боку вже такий, і замовкни, трястя твоя мама.

  Ти чого мимзишся, мимза?

  Чого хочеш?

  То на тобі гроші, запакуйся, і не мороч мені голову.

  Ліктями повідпихав - хто без грошей нарушає общєственний порядок -

  перейшов свобідненько, як "культурний і бєлий" чоловік - крізь лінію...

  І що ви хочете мені казати? - К а ж і т ь.- Я слухаю уважно…

  вєсь вніманіє… лиш заждiть - нап’юсь водички... Озьдо криничка.

  П’ю чисту воду. Хто тут кирниці травив? - Я не помню…

  Захотів там заграницями - чорну - вграв чорну,

  хочу жовту - граю жовту. Хочу наших - дав грошей,

  вернувся за межу - і вже маю наших. Не хочу вертатись -

  "наших привозять", таких, як я хочу... Хочу закосичених -

   маю закосичених, хочу розпущених - маю розпущених.

   Хочу голомозих - на тобі, маєш голомозих.

   Хочу сам кого побрити - б р и ю...

   Хочу видіти, аби мені на очах - в і д р о с т а л о ? -

   Вожу шльондру в гаманцевi,і дивлюся, як - в і д р о с т а є.

   Н А Д И В И В С Я...

   Дав їй грошей, і нехай собі в неї відростає, але вже не мені на очах.

   Хай дивиться iмилується хто хоче, як в неї там відростає.

   Мені не жалко. Хай мають. Я маю - і хай хтось має,

   аби тільки не забувався, що Я, то Я... Бо - н а г а д а ю…-

   В мене згвера…і я всіх "люблю"... Iмене всі люблять…

   а якщо не так люблять, як я хочу, то я маю гроші - ЗАХОЧУТЬ...

   А не захочуть, то я -ПОПРОШУ - я маю згверу...

   Я маю місце, маю - т е р и т о р і ю... Хто не бачить - я підправлю

   К О Р Д О Н И... аби не казали, що не виділи.

   А котрий "буцім не бачить", то вправлю очі на місце -

   в мене згвера - хай помнят... Щось помнят - щось непомнят,

   про, ЦЕ - хай - н е з а б у в а ю т ь...

   Голота накосила покосiв - хай  сохне - буде  сiно. Сiно сухе.

   Вже висохло? Гайда запрягайте коней повезем на продаж.

   Я ПРОДАЮ... Хто забув... Я нагадаю... 

   Невсьо продали? Ще лишилося зогнивше? 

   Везу через границю...Тiз роскосими очима на мигах кажуть...

   Я їх не понiмаю... Менi- кажуть, шо - вони кажуть... 

   - НАМ  НЕ  ТРЕБА-

   Я їх прошу по хорошому - йоп-вашу мать - ЇЖТЕ  СIНО... 

   Вони  не хочуть. Я кличу голоту з косами - вже просимо разом...

   Iщоб ви думали? Жеруть на двiщоки наше - гниле сiно -

   аж облизуються... Питаю: ШЕ ХОЧЕТЕ?

   Лупають суки - переляканими очима – ХОЧЕМ, КАЖУТЬ -

   Везу ще...І кругом я на місці. Iкругом мене люблять.

   Чи не так, йоп вашу мать, сволота! Любите мене?...

 

  Під зливу оплесків - лупить Орест послідні акорди монологу.

  А навкруги: "Любим", "любим"...

  Наш лучезарний - так засвітився, так показує всім "кузькіну мать",

  що бігме не добереш, як його величати. Чи мо`генерал -

  чи в котрихсь важніших чинах. Ким - його відьми висунули -

  на який пост, і не второпаєш так зразу. Хоча видко по ньому, і по погонах,

  що вже велике цабе зробилося. Партер Воплями-Відоплясова голосує

  за свого кандидата, наче вже "коронований", вояжірує розжирілий -

  рихлий Орест, вичитує свою програму... Знедавна - відразу по назначенні в

  должность, і не старається, підскакуючи з голови на ногу,«сяяти» він і без того

  "С Я Є"... Певен, що люблять його вже - "просто так", і но скоса зиркає,

  як там всьо - само собою дригається - догори цапки...

  Токмо з нудьги - час по часу реве риком: - Любите мене?

   Любим! Любим!

    Браво! Браво!

   - Ну то чорт з вами - булькне під носа, сіпне згори до низу рукою,

    і як, паралітик - рвучко крутнеться навколо своєї осі,

    аки навколо ясного сонечка...І таким а-ля генералісимусом -

    вслизає тінню сам в себе, наче в  н е б у т т я...

    В - н е б у т т я - доконечне...

    В - н е б у т т я - споконвічне...

    В - н е б у т т я, - як в опозицію... Б У Т Т Ю.

 

  "Рубаха парєнь" - горланять, аж забризкують слиною очі, "чорнорубашники".

   Приймай на веса свіжину - нова партія, "нова генерація"- так твою розтак.

    - От курча мама! І кимарнути не дадуть. Гайда, заганяйте - мимрить Орест.

   Повиволочують за шиворот - «ворогів народу» - він но з просоння,

   оглядаючи їх, коментує…- Позаковані в кайдани ви, голуб’ята,

   аби - не випорхнули. То є гарно-гарно, по інструкції. Аво в пункті 666-му...

   є підпункт № 666... Там ясно виведено і заштемпельовано,

   чорним по чорному, що має бути - iя виджу, що так і є.

   Це гарно, гарно - ощупує кандали - й теліпає вдоволено головою.

   Всьо по інструкції, молодці. "Закукували руці-нозі як годиться"...

   І такі з виду ви зачмелені, як написано в інструкції. То є гарно, гарно.

   - І не вздумайти, як той казав - думати - просвіщає Орест -

   бо то не по інструкції. "Учімося, учімося - й  учімося", що шанси ваші -

   в еквіваленті - рівняються так би мовити… Ну, до ста, до ста -

   перед ким би оце я, та й розкидувався бiсером…

   Вони ж безвинні - ледь циготять на прогоні осіннім листком.

   Що на тих листочках вписано, переписано, стерто, збито, закатовано,

   замордовано, перемелено, перетрощено???  І не переймається наш Орестик,

   аж так люто надувся, акі пузир з стяками...

   бігме, згорнув би граблями в купи їх всіх... і пахкав немов люльку,

   всмоктуючи трупний гар, аби ще дужчiще, йому там всьо - всатаніло...

   Але ж, має місце, і має інструкцію. Відьми - проінструктурували його -

   щоб інструктурував строго настрого, по - і н с т р у к ц і ї.

   Шаг вліво - шаг вправо, i…Но в’їдливо допитується

     - Ви мене любите?

     - Любим, любим

     - А як саме любите? Збидкується нудоття - ану складiть губи в трубочку,

  iпокажіть, як... Дуже-дуже?

      - Дуже, дуже любимо - ледь ворушать сухими язиками.

      - Ну то голуб’ята, ось вам мій - С К А З...

  Чортенята підсадили його мов лантух на трибуну.

   ( Вклоняється. Злива оплесків.)

 

   ОРЕСТ  - Ниньки голуб’ята ваш - в е л и к д е н ь... Вам доручають місце

                   і доручають роботу, а є робота - є гроші, є гроші - є всьо…

(Аплодисменти)

         Озирніться, возлюблені мої, навкруги... й узрійте "купи"....

         то купи - братів і сестер ваших, жінок і матерів ваших,

         купи ваших дітей, народжених і не народжених.

         Й взявши -"ТIКУПИ"- до мислi... дайте но розлюб’язні -

         о д п о в і д ь - на питаннячко моє...

( Встромляє руку собі в голову, вириває з вереском жабу,

картинно розчепіривши футболить її в натовп.)

З ПАРТЕРА

                 - Браво! Бравісімо!

ОРЕСТ     - Так ось не забарилось питаннячко моє:

                  - Кому воно - "ТО ВСЬО" - треба?!

 (Затяжна мовчанка)

(Орест нервуючи видлубує з голови - вже здохлу жабу,

 зацямкує її собі до писка й гикнувши самостверджується до решта

з розкотистим реготом… ги-ги-ги -…)

 

 - А нікому не треба. - Вже ніхто не хоче вас.

 - Ані Божі пташки не хочуть - ані Божі тварі не - б а ж а ю т ь…

   Наталувавши мацьки - но посьорбують водичку.

 

За лаштунків: «ку-ку, ку-ку, ку-ку…»

 

ОРЕСТ - Це вона мені накукує нуликів

 

З ПАРТЕРА - Браво! Бравісімо!

(Вклоняючись - владно зупиняє жестом оплески)

 - Отож, возлюблені мої - підкорімося судьбі-доленосній,

   й нумо, з заспівками до роботи. - Ось кайло та долото,

   Iвйо, мій друг, і вйо, і вйо…Риймо-риймо траншеї,

   браття і сестри, глибоченькі та широченькі,

   абись мені всiладненько, за інструкцією повмощувались...

   і щоб не було затісно... аби мали місце...

   бо до світанку такий сморід встелиться, акі пан Бог

   таки забариться з другим пришестям,

   а так "прах в прах" як сказано, то мо`щей дочекалися б

   на свою голову...

 

(АПЛОДИСМЕНТИ)

 А відьми, як сказано, й не натішаться своїм чадом, до кісточок

 вимилували, аж за зятя собі намітили. Покоцали - і підливають

 щедро в дуринду йому зіллячка - не так но гірше -

 аби звести до решта, а за компанію перетрощити тамті коліна -

 через пень-колоду, і всіх гамузом позпихувати,

 до чортяцького котла... щоб було якось в партері - веселіше...

 Що за тими - в е с е л о щ а м и - буде далі Орестику?

- І де тії - д а л і ?

- І які тії - д а л і ?  А далі - вже не буде... Далі ніч несусвітенна...

 Всі фарби зілляються, мов в чорному квадраті,

 і наковтавшись лиходійства - самі себе вип’ють -

 гірким трунком по краплі, заглохнувши на віки вічні.

 Д а л і  -  не безкінечні Орестику.

 Є ПОЧАТОК - МАЄ БУТИ - КIНЕЦЬ...

 Де ж таке видано - БЕЗ КIНЦЯ...як утримувати тебе

 такого дорогого на сім світі. Ти ж надто дорогий,

 соколе - Матінка Земля лусне під таким багатством своїм.

 Хто дізнається про - запрілий підспідок твій, небоже.

 Які ж діти - зійдуть лабіринтами, по спіралі гріхів твоїх?

 Як зараз, аж такий "сяєш" чорнющий ночі.

 

 Полишмо - Браття і Сестри це люте опудало,

 перепаковане жабами, на оплескування,

 наче на пожирання йому подібних, вишвирнутих з розуму.

 Розгнівався розум... Кинув - недоумкам на поталу "сяяти"

 в отакім, прости-Господи, бедламі... Як і ген-ген колись,

 розверзлися зливами - сіркові дощі, спопеляючи - "Содом і Гомору"...

 Так і Орест - р о з п а с к у д ж е н и й - захлиснувся

 чортяцькими помиями... розпластавшись гладiнню,

 мов "Мертве море".

 Мертвий світ - полишимо... То "Мертве море"…

 

 Перегортаючи сторінку за сторінкою - долаючи рядок за рядком -

 поринаємо, наче - базальтовими брилами в Орестову тінь...

 аби вивести цього ідола з печери.

 П е ч е р и  -  схоронившої всі круги безуму…

 Безуму лютого… Бузуму шаленого…

 Відвернімося, Браття і Сестри - не од Ореста багатостраждального -

 а од цього зведеного на падло непутяще - завербованого

 і назначеного... од цього перемеленого - сатанинськими змовками пугала.

 Пугала, котре б і при сконі - витріщилося б - підсвітлене з утроби

 всесполяючими феєрверками - й вертоплясило б, акі голомозі гарбузи -

 злетівшiлемурами в "кровозмішаній реальності" на шабаш свій...

 "Х е л о у і н "

 Ходячі трупи - з вишкрібленими тельбухами...з абортами...з інцестами...

 iмпотенти від народження... зіниці вирізали кубиками їм,

 і пальцями віпхнули - у випатраний гарбуз - мов корок в пляшку...

 А писок кривущий - скидався зубцями на ножовку.

 І отаке  одробало - шкірячись, страхало б навіть - чорніше ночі вороння,

 карколомно каркаючи над ним отаким… О т а к и м…

 О Вседержитель! Таким, що й не висповідаєш - Святим словом твоїм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пірнувши в безодню Орестової тіні - вихватимо, кадр за кадром -

 наче з небуття, схоронену пам’ять. Там обрізано йому пам’ять...

 О б п а н а х а н о - мов електричні дроти - бензопилками, кліщами,

 витрощували долотом і зубилом - гамселили кайлами

 вмонтовані в жолобках кабелі пам’яті... аби не світилось, і не жевріло -

 ані в мiзку, ані в серці.

 "Душа Орестова" тріпотіла - блакитним птахом - замурована в скелі.

 Пам’ять - обривали бритвами, як в цирульні - під нуль, під нуль...

 І не зашпортаєшся, аби схотів, за котрусь щемку.

 Так і розчепірився, хляпнувшись на вожеледі безпам’ятства...

 Й осьдо - іваньцем-киваньцем, валяється, оплесканий і коронований -

 по чотирьох кутах землі - знавіснілим юрмиськом.

  - Чого бись мали чекати від такого Ореста?

  - Чого бись мали чекати від такого партера?

  - Хай Бог милує од такої любові… Не знайшлося місця для неї -

святої й пречистої - на мапі тамтих діянь.

Встеливши голову туманами - крутанули "ЇЇ"- своїми лже-системами,

так різко й стрімко, що розхляпались мізки, як океани -

з западин своїх - наче з мисок підставлених -

затоплюючи яруги і кратери, затоплюючи ущелини з урвищами...

 Потопили водами-водами...

 Водами - т р а в н е в и м и...

 Водами - т р а в л е н и м и...

 Обпанахана пам’ять Орестова - виплеснула, і його з купелі,

 і таким - нехристом загибає - всмоктуючись в тамтій - перспективi

 до пекла..."любовно закутий - оплескуваним баговинням".

"Св`ят вечір" - вирізали з пам’яті, згасивши світильник за несплату боргів...

 Чиї то борги - навісили на шию твою?

 Що то за - збірник податей?..

 Чарівна країна спогадів - о с л і п л а - завалившись, картковим домиком...

 А ти -"назначений" в льодяних хоромах... "Коронований"...

 "На троні", царюєш-баюєш...

 

 Запалiмо свічку - Браття і Сестри, в непроглядющих печерах -

 п р о х о д и т и м е м о - "тайною в невіді" - глибше і глибше...

 вгрузнувши до споду - наче пірнаючи в - глибини тексту.

 В глибини, "закодованого в манускриптах"- у величавiм безгоміні -

 Т Е К С Т У... Уявімо собі, що ще - не перевернули його

 догори-цапки на догоду - лакеї інтерпретаторської номенклатури.

 Заким загерметизована потолоч - не вгризлася йому в душу -

 розчахнімо нашим чуттям - невимовну драму, розгортаючи її -

 од світанку історії - сцену за сценою - кадр за кадром -

 п о в с та л у - проти глевкого мулу, наліпленого віками -

 зшкрябуючи його - "шар за шаром, пласт за пластом"...

 Побачимо - як, зімкнувши шеренги - ТАМ...

 Вишикувались - в очній ставці... Лицем до лиця...

 З кликами наголо - наче на шаховій дошці:

 "чорними і білими", "білими і чорними".

 На пируваннях тих - слони з рисаками валитимуться горілиць -

 в кривавих попойках, розкльовані круками - на очах ваших...

 І незримо - "синьобородий карабас-барабас", копняками -

 спихає в траншеї, пішаків всіх мастей - гарматним м’ясом -

 п е р е м е л ю ю ч и... крутячи кістлявою рукою м’ясорубку,

 аби наталувати кендюхи партеру - "хлібом і видовиськом".

 Свої лже-промови, лже-програми, лже-системи -

 вони встромлять в кожну шпаринку - денно і нощно,

 наче Оресту букви до писка.

 І відриті дітьми - серед уламків, шарів головного мозку -

 Матінки-землі, ті лже -, лже -, лже -…

 Мов посічені гадюки...

 Бридкі хробаки, зборознивши  живу плоть тексту -

 відбитками потворними, асиметричними гербаріями -

 засохлими на корню, зостануться навічно -

 незагоєними шрамами - на тілі історії.

 Історії спопилено-перепаленої, ще од світанку свого... і зараз -

 таку перетерту в макітрі -"лисими макогонами" на конопляну юшку -

 аби "мачанка" - для "свіжоконованих" не - с к і н ч а л а с ь...

 І щоб - сновигали її сновиди - до кожного серця, щоб напуваючи -

 конопляним маковинням - воно не бузiло. Iмоцно спало -

 під улюкання: - Бравого -"Б р а в о!"

 

 Спускаючись спіраллю - крутіше і крутіше,

  відкриваються нашим чуттям, на денці - виорані колом - м і р а ж і...

  й безкрайнє плато - розкинувшись, як на долоні -

  проявляє скоцьорбленими ребрами демаркаційні лінії свої.

 Аж такі потрощені, затерті, кривущі, наче - бик подорозi посцяв.

 Н і ч о г о - не додаючи в "кровозмішаній реальності"

 Н і ч о г о - й не віднімають, окрім - ж и т т я...

 Як і, відьмацькі - хитромудрі мізансцени.

 Адже: 0 – 0 = 0.

 

 Сіробуромалiнові тумани -

 мертвонародженою субстанцією сатанинського безуму -

 вслали "червоні доріжки" сновигаючим, легіонами лемурам шлях,

 в - с е р е д и н у... шлях до - утробного простору -

 "незбагненого тексту"... Заціпенівши на порозі, з острахом -

 окинемо зором - поприбивані на брамі за вуха - букву за буквою.

 Вони пищать - мов в’юни на пательні: "Хто йде сюди - покинь усі надії".

 Занедбано-спустошена земля та - жахає - мов розвалений храм -

 пророслими крізь обсипану штукатурку, дрімучими лісами...

 скувавши його путами... як і, Орестову душу - відьмацькі заспівки,

 непроглядющою пітьмою...

 І пливла та "Занедбано-спустошена земля" - наставляючи до сонця -

 понівечене тіло своє - еліпсами - космічних бездн...

 в пошуках втраченого часу... З а п л е с к а л и - нерозумні діти її...

 П р о х iх iк а л и... - "с п у с т о ш и в ш и" наче - палубу

"П’яного корабля"- на якому послизнувся, ген-ген янголятком Орест -

 в мареннях своїх. Як і тоді, він нажаханий шпортався -

 поміж вантажів і трупів - в надії здибати живу людину...

 Так і ми - Браття і Сестри, відправимося на пошуки - Орестової душі.

 Куди податися нам, Боже, од - п о ч а т к і в  т в о ї х.

 Чотири дороги перехрестились нам... і перехрестили нас…

 Струнами напнулись чуття - кличучи сурмами в путь.

 Яким вітрам - віддалась душа мученика?

 Ось цьому грайливо південному, що лещиться,

 забавляючи теплим подихом?

 Чи суворо північному - не обіцяючому ніц - но завиває люто морозом?

 Східному чи західному? Котрий з них - завіяв бідачку -

 перекотиполем наче дурман-зілля в невідь...

 Завіяв, на такі високості - б е з у м у, щоно підвискує - падаючи

 карабульцем з "відтам"... Наче з протаранених терористами

 літаками і, бомбовозами - х м а р о ч о с і в...

 Що і не признаєш - так на льоту - за "піротехнічними ефектами" -

 витвореними з клубків розшалілого вогню й диму, що то - падЕ...

 Навколо ґвалт і розбрат - копошаться застрахані зграї людей -

 під завивання сирен - зжужмилися так ніби - стада мурав`їв,

 облиті соляркою в передсмертній агонії - втративши розум і мову...

 А з - х м а р о ч о с і в - оповитих "ядовитим грибом" засівають -

 мов з "бездонного гаманця", мов з "відрізаної голови незбагненності"

 сірковими дощами, попелом та огарками...

 І лише долітаючи з верескотом до землі-матінки - довівши теорему

 власним життям, що вона сердега не лише - к р у т и т ь с я...

 а й - п р и т я г у є... сказати б, приарканює до себе...

 Розкривається перед зором кінокамер - кульмінація дійства.

 Найефектніша сцена - вихвачена стоп кадром - навіки вічні -

 з "кровозмішаної реальності".

 Ось та сцена.

 Анічогісінько "нового й оригінального"

 не стріне в ній - мистецький гурман.

 Як - з а в ж д и - вона розхляпана на асфальті вдризг... до банальності.

 Як - з а в ж д и - мізки з тельбухами до банальності -

 розлітаючись в різні боки оплакуються кров’ю.

 Як - з а в ж д и - до банальности - кожна шпаринка захлеснулась нею.

 А серце, як - з а в ж д и - чвакнувшись банально,

 банально зашкварчало наче шашлик на шампурі.

 Все банально... як - з а в ж д и... 

 Що сказати, Браття і Сестри?

 " І занурилася в пил - так недавно дивная ще голова."

 А з хмарочосів - не переставали ще, довго й довго - сипатися

 лапатим чорним снігом - обвуглені люди. Ніким не - п і з н а н і,

 як, не - п р о ч и т а н і - відірвані рядки спалених листків історії...

 Й зароїлося, мало не в страшній казці "вересневим падолистом".

 Бачимо, змішалось під "божевiльним небом" - як і в голові Ореста.

 Спалено - т е к с т...

 Обезцінено - л ю б ов...

 Стерто - п а м ’я т ь...

 Безбожнi- д н і - мов байстрючата, не знають чиї вони -

 з а б л у д и л и с ь...

 

 А тим часом, "буйства безуму" - б у я л и - новими гранями...

 На кону знову затарабанили знавісніло молотками.

 Монтують свіжі декорації. Навкруги заблимало плакатами

 й лозунгами - на старті - "виборча кампанія".

 Орест (в кулуарах вже коронований) - один з кандидатів...

 Його, як відомо, назначили й висунули...

 "Це наш зірковий час", бреше Орест з напнутих бігбордів -

 по чотирьох кутах - порожнього простору.

 На ново-спроектованого "месію" полились інвестиції

 з небаченими до цих пір - "0" нулями...

 0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

Воістину, як кепкували опоненти, не Орест, а - ГУГОЛ...

 

 Зозуля аж захрипала - все накукує і накукує.

 Орест но-щитає походжаючи зі згверою в руках, і втім`яшує

 всім і кожному в голову свою - п р о г р а м у...

 

 Бюрократія обслуговувала - с и с т е м у - досконало,

 і розпихатившись - в о н а - функціонувала в режимі - саморегуляції

 без збоїв, без скрипу. Кожен гвинтик і шестеренка - змащувались

 свіжетопленим солідолом.

 Орест - "сяяв - на вершині свого дна".

 Віднедавна - лінія розвитку його - струменіла безперервно,

 і ця безперервність кинула "великого керманича" на барикади вже -

 с т а л е в и м... Саме такими епітетами - нагороджували біографи -

 Орестів феномен... - "Безперервність ратних буднів, загартувавши -

 висунула його - авангардом в більш впевненіших і переконливіших

 вогнях, полишаючи опонентів далеко-далеко… Навіть не в хвості..."

 

 Правда, опонентів - н е  б р а к у в а л о...

 

                                                  Кiнець першої частини.

Анатоль Галицький. АБСТРАКТНИЙ ЕКСПРЕСІОНІЗМ




Коментарі

2017-09-20 13:16 Larrylek
Приобрести сироп Mangoosteen можно на веб-сайте httpmangystin.bxox.info

Предлагаем нашим покупателям инновационное средство для снижения веса сироп Мангустина. При помощи него возможно избавиться от 15 kg за 14 дней.

Растение гарциния произрастает на Филиппинах. Плоды данного дерева обладают потрясающими свойствами, которые были положены в основу сиропа Mangoosteen. В банке содержится более 20 плодов этого удивительного растения. Плоды растения мангкут помогают убрать лишнюю жировую ткань. И положительно воздействуют на человека в целом. Технология производства препарата, и уникальная упаковка позволяют сохранить все полезные свойства дерева.

Основным действующим компонентом сиропа Мангустина являются фрукты с дерева мангостан, в них содержится большое число полезных элементов. Благодаря компоненту ксантону, которое в огромных дозах содержатся в плоде, значительно замедляются окислительные процессы в теле. Окись дифениленкетона является одним из наиболее сильных антиоксидан
2014-01-14 14:45 maria shelpyc
Очень затронуло. Великолепно написанно

 


RSS 2.0 contacts home