Вхід для користувачів
 




22 липня 2012

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 2: Микола ПИМОНЕНКО

Продовження. Поч. див. : Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 1: Давид Бурлюк

 

До 150-річчя від дня народження Миколи Пимоненка  

 

 ЗЕМЛЯ СПІВУЧА СМУТКУ і КРИНИЦЬ

Їду до Києва, знайомлюся з Пимоненком. Мене потрясло все побачене в його майстерні.  Безліч мольбертів, на кожному картини,  що зображали життя України.

Казимир МАЛЕВИЧ

 

ТАК ПОЧИНАВСЯ  ПИМОНЕНКО

Хлопчик поспішав. Батько, кравець, наказав віднести позичені в приятеля лекала. Ще й нагримав, бо на одному син щось намалював. І хлоп'я не йшло, бігло. Та раптом біля ма­газину – салону зупинився, як укопаний. У вітрині побачив кар­тину Миколи Пимоненка "Страсний четвер". Хлопчик - у майбутньому відомий харківський конструктивіст Василь Єрмілов - пізніше за­певняв, що під враженням від цієї картини остаточно вирішив ста­ти художником...

Так починався художник Єрмілов. А як починався художник Пимоненко?

Ще в юнацькі роки він бачив колекцію київських меценатів Терещенків.  Особливе враження справила на нього картина Івана Соколова "Ранок після весілля на Україні".                 

Іван Соколов був палким шанувальником Т.Шевченка. Тарас Григорович благословив його на подорож по Україні, дав рекоменда­ційного листа до своїх друзів. І Соколов захоплено малював те традиційне сільське життя, за яким стояла язичеська давнина, зако­ни природи, щирі людські почуття...

Картина "Ранок після весілля" випромінює нестримну радість! Небо, дерева, хмарки, хати і люди наче виповнені повітрям і сон­цем. Мине десять років і Микола Корнилович Пимоненко - вже визнаний художник, за плечима якого Петербурзька Академія мистецтва, створить картину на ту ж тему, що й колись Соколов, Назве її "Перезва", або "Весілля в Київській губернії". Але радощів у ній мало. Художник і на веселих людей дивиться з журбою, як дивилося на народ старше покоління передвижників.

Іван Соколов, як і більшість романтиків, - патетичний мрійник, схиль­ний сприймати бажане за суще. А Микола Пимоненко - тверезий реаліст, який дивиться на світ не крізь рожеві окуляри.

 

ВІЧ-НА-ВІЧ З  ДАВНИНОЮ

Ще до того, як розпочати роботу над "Перезвою", Пимоненко вивчає обряди, народжені у сиву давнину. Особливо ті, що пов'язані з весіллям: сватання, заручини, дівич-вечір, ве­сільне гуляння і нарешті останні дні його-перезву. Художник не обмежується літературними описами, а збирає, де тільки може, фотографії цих обрядів. Хоче бачити те, що малюватиме. Коли йо­го запитували, навіщо це робить, завжди мовчазний Микола Корнилович коротко відповідав:

- А щоб не переплутати очіпка з наміткою. Саме на фото запримітив, що не всі, хто прийшов на весіл­ля, такі вже й веселі. Бідність і тут дає себе знати. Чимало людей, прийшли на весілля босоніж. Звісно ж, не від хорошого життя.  

З картини Пимоненка віє нужденністю і від похилих парка­нів, і від сіренького неба, і від напіводягнених, босоногих випад­кових спостерігачів. Та й самі молоді якісь зажурені й спанте­личені. І це при тому, що пошлюбний обряд «комора» був для них вдалим. Про що свідчить червоний прапор – знак цнотливості, що його несуть учасники весільної процесії. За традицією, крім молодих, у перезві брали участь лише літні люди. Їм дозволялося усе! Як писав Олександр Олесь:

Той на спину взяв Горпину,       

Той одяг стару ряднину,

Той кожух

Той циганам матір рідну продає...

(Олесь. "Перезва")

 

НАСТАВНИКИ

Батько Миколи Пимоненка був іконописцем і різьбярем, мав невеличку майстерню. Микола змалку звик до пензля. Батько, бажаючи синові добра, віддав його у найкращу в Києві іконопис­ну майстерню, в яку час від часу заходили й відомі художники. Бував там і Микола Іванович Мурашко.

Побачивши роботи Пимоненка, зацікавився ними, а хлопцеві сказав:

  - Тобі треба вчитися не лише іконопису. Переходь до художньої школи, де я викладаю.

- Батькові нічим платити за навчання, - знічено відпо­вів Микола. Художню школу, в якій викладав Мурашко, утримував Іван Терещенко, і Микола Іванович умовив його дозволити хлопцеві навчатися безкоштовно. Мурашко став першим наставником Пимоненка. Саме тоді й побачив хлопець картину Соколова, про яку ми вже згадували.

1882 року Микола Пимоненко  вступає до Петербурзької Ака­демії мистецтв, вчиться разом з В.Серовим, М.Врубелем, С.Василь­ківським.

Пізніше, у Києві, працюючи над розписами Кирилівської церк­ви, Врубель запросить Пимоненка до співпраці, і колишній учень іконописної школи створить у цьому стародавньому храмі розпис - композицію "Різдво Богородиці". Як і розписи Врубеля, він збе­рігся до наших днів.

У стінах Академії мистецтв МиколаПимоненко познайомився з Володимиром Орловським. Чи міг гадати тоді молодий художник, що Володимир Донатович буде йому найближчим другом, а з його донькою він стане на весільного рушника. І буде це найщасливіший день у його житті.

А поки що Орловський - наставник, Пимоненко - учень... Різні вдачі: Пимоненко - мовчазний, нерішучий. Але за цією мов­чазністю криється звичка все обмірковувати, аналізувати. Орловсь­кий - навпаки, енергійний, швидко все вирішує, завжди сміливо відстоює сврї погляди.

Юнаком Орловський навчався у Київській гімназії. Серед його вчителів був Михайло Чалий - перший біограф Т.Г.Шевченка, та Іван Сошенко - старший товариш Тараса Григоровича.

Саме вони помітили в гімназиста Орловського дар до малю­вання. З їхнім рекомендаційним листом юнак поїхав до Петербурга, до Шевченка, який допоміг йому вступити в Академію.

З усією пристрастю своєї глибокої натури Орловський полю­бив Великого Кобзаря на все життя і не зраджував цьому почуттю за жодних обставин.

А одна з таких "обставин" була екстремальною.

До Академії прибув високий гість - сам Олександр Ш, само­держець всія Русі. Царю нашептали, що професор Орловський час­тенько розповідав студентам про опального поета і художника. У супроводі вельми поважного почту цар завітав до класу Орловсь­кого. Кілька ввічливих слів, і Олександр Ш незадоволено цідить крізь зуби:

- Я чув, що ви, професоре, надто вихваляєте перед своїми учнями Шевченка. Чи не здається Вам, що це зайве? Від тих Шев­ченків державі більше клопоту, ніж користі.

Володимир Донатович спокійно відповів:

- Я люблю живопис, а Шевченко - талановитий графік і живописець.

І почав розповідати цареві про принадність живопису, пере­лічуючи імена, назви картин.

Його величність, скориставшись першою паузою у цій "лекції", швиденько залишив клас.Втім цей цар до України був поблажливіший, ніж його батько Олександр ІІ. Він купував пейзажі Орловського, придбав у свого придвірного художника Іллі Рєпіна «Запорожців», був великим шанувальником таланту актриси Марії Заньковецької і сліпого кобзаря Остапа Вересая.

Та бували й інші гості у майстерні Орловського. Саме там Микола Пимоненко вперше зустрівся з друзями свого вчителя - І.Репіним, І.Шишкіним, І.Айвазовським.

Пимоненко навчався успішно. Та на перешкоді стала хвороба легенів. Лікарі порадили повернутися до Києва.

Минуло два роки, і з цієї ж причини змушений був залишити Академію і професор Орловський. В Києві вони зустрілися як друзі. Пізніше Орловський жартував:

-У нас з зятем не лише погляди та смаки схожі, але й хвороба однакова. Ох вже цей петербурзький клімат!

 

ВТЕЧА У  ВИМРІЯНИЙ  СВІТ

Залізне XIX століття... Хоч і виростають нові міста, та ще не народилися співці урбанізму, яких надихатиме пришвидчений темп життя міста. Поки що воно все ще лякає. Здається, може розчавити все ліричне, інтимне, патріархальне. В колах міської інтелігенції панує туга за незайманою природою. Від гамору міських вулиць, від димів фабрик і заводів хотілося втекти на свіже повітря широких ланів, у заспокійливе квітування садів і левад.

Подібні настрої панували не лише в нашій країні. Хіба невід лячноґо міста тікали у затишний Барбізон французькі художники? Таким "барбізоном" російських художників була Україна.

Офіційно Україна - лише "Малоросія". Українське друковане слово - під забороною. А тим часом російська інтелігенція протя­гом десятиріч знаходила розраду, тікаючи від "проклятого буття" у мальовничу українську природу, яку так солодко оспівували поети:

"Ти знаєш край, де все достатком диха"... (О.К.Толстой)

Архип Куїнджі збагачує мистецтво прекрасними пейзажами: "Українська ніч", "Дніпро вранці", "Степ". З цікавістю вивчаються пат­ріархальні українські обряди та звичаї, зростає інтерес до етно­графії. Захоплюють митців весільні свята, їхня барвистість і карнавальність. Костянтин Трутовський створює цілу серію полотен: "Відмовлення нареченому", "Пропивають наречену", "Прибирають молоду", В.Маковський - "Дівич-вечір". Навіть мариніст І.Айвазовський не встояв перед спокусою відобразити "Весілля на Україні".

Вже не перше десятиліття на Україну дивилися крізь призму      гоголівських "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки". Ще б пак!

Свято Купали, колядки і щедрівки, жарти, кпини, веселощі. Чим не розрада!

 

СОКОВИТИЙ  ЖИВОПИС

Українські обрядові дійства вабили і Миколу Пимоненка, та не самою лише мальовничістю. Йдучи за Шевченком, він збагачував свій реалізм романтикою етнографії, а не канонами античної краси, як це робили художники на початку XIX століття, зокрема Олексій Венеціанов.

Гляньмо на картину Пимоненка "Святочне ворожіння".

Дівчата у вишиваних сорочках і намисті сміючись роздивляють­ся тіні на стіні від шматочків воску, намагаючись розгледіти в них обриси свої суджених.

У цій сцені є щось таємниче. Рембрандтівське незвичайне освітлення, завеликі тіні на стінах, і водночас - прості глиняні глеки і миски, як стражі хатнього затишку.

А ось іще один традиційний образ українки - картина "Жниця". Це прекрасне сонячно-свіже полотно. Серед золотого лану стоїть, наче богиня плодючості Церера, усміхнена, вродлива селянка. На її сорочку пролилась синява безхмарного блакитного неба.

Минає час, і в поглядах та настроях інтелігенції відбуваються зміни.

З трибуни з'їзду сценічних діячів пролунав тверезий голос видатного театрального митця І.К.Карпенка-Карого:

- Чи не здається вам, шановне товариство, що глядач вже стомився, дивлячись на наше плясове мистецтво. Скільки років ми дуримо довірливу публіку, втлумачуючи їй, що на Україні життя людей - одне лише святкування, і немає там ні горя, ні печалі, ні злиднів, ані серйозних громадянських інтересів...

Минає небагато часу, і в творчості М.Пимоненка відбувається перелом. Саме тоді він і створює свою "Перезву", про яку ми вже розповідали: босонога бідність, сіренький сирітський колорит. За рекомендацією І.Репіна, художник стає членом Товариства пере­движників.

І хоч картина "Весілля в Київській губернії" ("Перезва") поступається майстерністю "Ворожінню" або "Жниці", вона свідчить, що художник виборсується з тенет стереотипних поглядів на українсь­ке життя.

Товариство пересувних виставок чи не першим визнало талант М.Пимоненка і охоче експонувало його картини. Була тут іще одна причина, над якою художник мабуть, не дуже замислювався. Картини Миколи Корниловича розкуповували прямо з виставок, що давало чи­малий прибуток Товариству. Тому охоче виставлялися й не дуже вдалі твори художника. Річ у тім, що Пимоненко надто довірливо йшов назустріч смакам публіки. Траплялося, що він повторював сам себе, задовольняючи попит на найпопулярніші свої картини, та вже без належної живописної якості, більше налягаючи на сюжет, ніж на естетичне його опрацювання.

В той же час Товариство передвижників не виставляло твори багатьох молодих, талановитих, але маловідомих художників. Така необ'єктивність журі обурила Серова, Світославського, Кисельова. Вони виступили з протестом і вийшли з Товариства..Перепало й Пимоненкові.

 

ЗНОВУ НА  УКРАЇНІ

Патріархальна селянська громада помітно руйнувалася під утисками державного чиновницького апарату. Проте нужденний колорит, сирітський осінній пейзаж і оспівування злиднів не на­дихали художника. Своїми думками та сумнівами з цього приводу він ділився з Орловським:

- Чи варто оплакувати і оспівувати тужливу бідність, коли ця тема давно обсмоктана художниками?..

В.Орловський з притаманною йому іронічністю відповів:

- Ти що, забув, що ця тема популярна навіть при царсь­кому дворі. Там "бавляться у бідність", колекціонуючи саме такий живопис, до речі, цензура не дозволить тобі скиглити над сучас­ними селянськими бідами. Оплакувати дозволяється часи не пізніші Миколи І.

Пимоненко за звичкою промовчав. Та на повен голос загово­рив його пензель.

Сценка "На річці" - щира і правдива. Хлопець прийшов напу­вати коня, але забув про все і не може відірвати погляду од дів­чини, яка допіру набрала відро води і прямує додому. Вона, хоч і не дивиться на нього, але шостим своїм почуттям відчуває цей погляд. І не зрозуміти, чи зашарілася дівчина під поглядом хлопця, чи то впав на її обличчя відблиск червоної фартушини?

Шедевр у творчості М.Пимоненка - картина "Брід". Сценка,  здається, найзвичайнісінька. По грузькій землі, омитій недавнім дощем, мало не в ногу йдуть телята і діти. Повітря прозоре, як тільки буває після дощу, а вода в калюжі, відзеркалюючи небо, здається розіллятим сріблом. Яке ж поетичне це злиття людей з природою, людей, що відчувають її повсякденно, живуть за її рит­мами, залежать від погоди чи негоди, від сонця, дощу, спеки.

Поет Іван Драч пише: "Чи є у нас хоч один літератор, який не ганяв би гусей з городу?". Справді, яке ж село без гусей? І на картинах Миколи Пимоненка вони також повноправні мешканці, бро­дять перевальцем, хлюпаються у воді, гелгочуть...

Одна з них - "Гуси, додому!" Мабуть, допіру пройшов дощ, наче на догоду усьому живому - траві, гусям, босоногій дівчині, яка щасливо й невимушене всміхається. На картині "Останній промінь двійко дітей женуть гусей додому, над усім панує безмежне небо, а останній промінь надвечірнього сонця осяває зворушливо-невибагливий краєвид з хатиною.

У цих картинах ніхто не позує, дивна гармонія всього сущого прозирає крізь цю невимушеність. Свіжа сірувата блакить по­вітря, полиск прозорої водиці, зелень трави - цим пейзажам бра­кує червоних барв - природа пошкодувала їх для себе. А селяни, наче розуміючи це, доповнили гармонію світу своїм яскравим домо­тканим одягом. Дівча красується у червоному платті, а дівчина - у червоній корсетці.

Дивлячись на ці полотна, як не згадати слова Миколи Го­голя: "Сонце метає вечірній промінь, розріджене повітря - чисте, в далені дзвінко дзеленчить мукання стад, блакитнявий дим, віс­ник сільської вечері і вдоволення, мчить світлими кільцями до неба, і вечір обійма заспокоєно землю"... 

 

УГОДА, СКЛАДЕНА  НА  ВЕСІЛЛІ

У київських художників свято - дочка В.Орловського одружується з Миколою Пимоненком. У нареченої батькова вдача: енергійна, рішуча, з гумором. Коли вже задумала щось - не відступиться.

На весіллі жартома склали угоду про те, що коли Олександрі Володимирівні сподобається якась із чоловікових картин, то вона стає її власністю. 

Угоду, сміючись, скріплює своїм підписом Микола Іванович Мурашко. Чи думав хто тоді, що саме завдяки цій жартівливій угоді Микола Корнилович уславиться на всю Європу.

Через кілька років після одруження художник створює одну із кращих своїх картин - ту, яка пригадуєте? - справила таке силь­не враження на підлітка Єрмілова - "Страсний четвер".

Околиця Києва. Сутеніє. Приміськими вулицями обережно ступають люди з запаленими свічечками в руках. Вони щойно з церкви.

Тут і старі й молоді. Вони прагнуть лише одного: донести беззахисний вогник додому. Так само щороку несли свічки цією землею їхні предки. Свічки обгорнуто кольоровим папером, і ці червоні, зелені, жовті ліхтарики у темряві здаються таємничо-казковими. Обличчя ледь освітлені. Цнотливі погляди і жести людей скерова­ні на ці кольорові спалахи. Хоча вони, напевне, не замислюються, звідкіля, з якої сивої давнини дійшов до них цей поетичний обряд.

 

МЮНХЕНСКИЙ ТРІУМФ

“Страсний четвер", нарешті, закінчено. Дружина в захопленні від картини! Володимир Орловський радить:

- В Мюнхені передбачається велика виставка. Може б, тобі, Колю, надіслати туди свій "Четвер" - картина прекрасна...

- Що ви? У Мюнхен? Цей європейський художній центр? Де вже мені...

- А чому б і ні? - втрутилася у розмову Олександра Воло­димирівна. - Я згодна з батьком.

- Та що ти!

- Чоловіче, ти здається, забув нашу шлюбну угоду? Карти­на мені більше ніж подобається, отже, вона моя власність. Я сама відвезу її до Мюнхена...

Пимоненко позирає то на дружину, то на тестя, відтак без­порадно розводить руками. Знає, що сперечатися з Олександрою Володимирівною - справа безнадійна.

Полотно було велике. Довелось знімати його з підрамника, інакше не занести до вагона. І за кілька днів Пимоненки вирушили до Мюнхена, щоправда, без особливого ентузіазму.             

Зупинилися в готелі. Треба було подавати картину на роз­гляд жюрі виставки.

- Не поїду, - бурмотів Пимоненко. - Соромно, якщо відмов­лять. Але Олександра Володимирівна була невблаганна.

- Ну що ж, в такому разі я сама подам її, а ти чекатимеш на вулиці.

Схвильовано тупцював художник тротуаром біля приміщення виставки. Аж ось нарешті з'явилася Олександра Володимирівна. Усміхнена, радісна:

- Ну, хто мав рацію?! Прийняли твою картину. За кілька днів відкриття виставки, - переможно сповістила вона.

На виставку, звісно, поїхали удвох. У вестибюлі дружина затрималася з головою журі, а Микола Корнилович, переконаний, що його картина у кращому разі експонуватиметься в якомусь неве­личкому залі, пішов шукати її. Обминувши головний зал, засмучено ходив з кімнати у кімнату. Картини ніде не було. Нарешті у за­лі за номером 20 його розшукала Олександра Володимирівна. З нею було двоє членів журі.

Розгублений, знічено дивився на них Пимоненко. І дружина усе зрозуміла.                               

- Ходімо, - мовила, і взявши чоловіка під руку, повела його у перший, найпочесніший зал. Тут на чільному місці, поряд з картинами уславлених майстрів Кнауса і Бекліна висіло його полотно.

Картину придбала знаменита Мюнхенська галерея "Нова піна­котека".

А невдовзі у Паризькому Салоні експонувався пимоненківський "Гопак". Художник одержав за цю картину найвищу нагороду - полотно назавжди лишилося у Луврі.

В Парижі Миколу Пимоненка обирають членом інтернаціональ­ної Спілки мистецтв і літератури. Диплом про його обрання підписали кілька видатних митців, і серед них - Огюст Роден.

 

СЕРГІЙ  СВІТОСЛАВСЬКИЙ

Був він пейзажистом, учнем Олексія Кіндратовича Саврасова, як Левітан і Коровін. Світославський і Левітан товаришували. Їх навіть називали нерозлийвода. Завжди удвох, завжди разом. Навіть екзамени примудрилися складати мало не дуетом. Нерозлучні були у всьому, як пізніше згадував Костян­тин Коровін.

Найкращі в доробку Сергія Світославського блакитняво-сіруваті краєвиди Києва. Малював їх з висоти пташиного польоту, точні­ше, з Володимирської гірки. Саврасов учив, що найцікавіші в при­роді не стабільні стани, а перехідні: надвечір”я, ранкові заграви, прихід весни.

Та не лише київськими пейзажами уславився художник, його "Вечір у степу" зворушує своєю спокійною урочистістю. Двоє зако­ханих, заворожені глибоким почуттям, забули про все на світі - і про коня, і про шлях, з якого збочив кінь.

Є у Світославського пейзаж "Повінь на Дніпрі". Бідолашні мешканці Труханова острова терпляче - не вперше! - сидять на дахах своїх напівзатоплених осель. А над ними золотий гомін право­бережних храмів, ніжно-блакитна імла туманного неба.

Ніжні пейзажі, замріяність, небесна блакить... Здається, автор таких полотен має бути трішечки сантиментальним, м'яким за вдачею. Де там! Ми вже згадували про те, як Світославський вийшов з Товариства передвижників, коли журі не брало на виставки полотна молодих, не традиційних, але талановитих художників. Тоді ж саме він, Світославський, різко осудив Пимоненка за те, що виставляв недосконалі роботи.

Суворий до досвідчених художників, Сергій Іванович завжди намагався зрозуміти молодих, допомогти їм.

1905-1906 року кілька десятків київських студентів було виключено з училища за участь у страйку. Найактивнішим загрожу­вала солдатчина. На знак протесту Микола Пимоненко подає у від­ставку, а Сергій Світославський відкриває для виключених з учили­ща власну студію, а згодом влаштовує виставку творів цих художників.

 

СОНЦЕ і  ПОВІТРЯ

У Києві на Гоголівській вулиці був пустир. Нікого він не приваблював, бо посередині пустиря зеленів чагар­никами та бур'янами величенький яр. Та саме цей пустир уподобав Володимир Орловський. Засипавши яр, він насадив

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

тут садок і збуду­вав будинок, а в садку для Пимоненка - флігель. Дружба колишніх вчителя і учня тривала, вони разом створюють картину "Сінокіс", де краєвид належить пензлеві Орловського, а людей малює Пимоненко.

Душа Пимоненка прикипіла до селян, він відтворює їх­нє життя, хоч і не завжди ця тематика була престижною. В одній із київських газет художник прочитав про себе як художника таке:

"Пан Пимоненко немає рівних у зображенні вульгарного малоросійського типажа". Через десятки років поет Євген Плужник відповість таким поцінувачам мистецтва рядками свого вірша: 

Давно душа моя схилилась ниць,

Міста, під вашим подихом отрути,

Так через віщо ж досі не забути

Мені світанків в полі й косовиць;

Так через віщо ж солоденький Гриць

І досі ще мені хвилює груди?

Працювати художник волів не в місті, а на своїй дачі, не­далеко від Києва в селі Малютинка. Збудував собі там майстерню з скла, бо любив сонце й повітря.

Пимоненко відкрив для себе сільський світ природи, і його живопис збагатився соковитістю зела, пленерністю (з французької -"свіже повітря”). Він вже не звертається до вечірніх та нічних пейзажів - віддає перевагу сонячним, літнім, полудневим. Світ для Пимоненка, як зелена брама:

Зелена брамо, ти з трави й води,

Земля зелена - ось зелена брама.

І кожен з нас йде звідси, йде туди...

Людина й лист - одна зелена драма...

(І. Драч)

Його живопис зіткано з першоелементів природи. Вода посі­дає у тій ієрархії панівне місце. Художник змальовує її чи не в усіх модифікаціях. Чуємо  її тихий плескіт у картині "Рибалки", де  хлопчаки вклякають над вудками, а вода - в'язка, спокійна у своє­му ліниво-плинному потоці. Вона хлюпоче біля човна (картина "На Дніпрі"), всією своєю могуттю обіймає пароплав, а далі - роздяга­ється аж до видноколу, майже зливаючись з небом. На картині "Бі­ля перевозу" художник змальовує воду так, що ми відчуваємо її пахо­щі, які злилися з пахощами трав, молоденького деревця, відчуваємо, як вечоровий холодок літа змагається з теплом нагрітої річки.

Вода, вологість живуть і в повітрі, коли перед грозовицею вітер здіймає, несе і розкидує жмут скошеного сіна ("Грозова хма­ра" – етюд), а вівці лячно поспішають додому ("Перед грозою"). Художник зафіксував мить, коли спекотного літнього дня небо от-от вибухне грозою.

Біля Пимоненкових картин потрапляєш у мікроклімат озонної свіжості. Його Вкраїна -

з прадідів селянка,

Земля співуча смутку і криниць...

(Є.Плужник)            

Чи не криниці виточують із своїх надр любовний напій? Дивлячись на полотно "Суперниці", згадується, що саме біля кри­ниць відбувалися обряди умикання наречених. Щось від тієї давнини, мабуть, сховали у собі ці джерела чистої, прозорої води. Щоправ­да, в Пимоненка не йдеться ні про міфи сивої давнини, ні про фі­лософські узагальнення. Він відданий яскравій миті сьогодення.

Біля криниці зібрався "любовний трикутник". Сонце яскраво осяває дівчину, що привернула увагу парубка. Виблискує оцинко­ване відро в її руках - ознака заможності. Купаються у сонячному промінні слухняна корова з добрими очима та мале телятко на бояз­ких ніжках. Погляд хлопця не зупиняється на розпашілому обличчі дівчини, він задумливо дивиться на корову, ніби прицінюється. Позад нього стоїть ще одна дівчина - суперниця з дешевеньким відром. На її скривдженому обличчі зеленкуватий наліт: чи то позеленіла від ревнощів, чи то буйне зело дерев кинуло свій відблиск.

Полотно "Суперниці" художник надіслав до Мюнхена. "Суперниць" виставили у залі німецького мистецтва, оскільки картини інших вітчизняних художників припізнилися. А коли, нарешті, й вони прибули, упорядники виставки не захотіли переміщати кар­тину, щоб не збіднити зал німецького мистецтва.

 

НЕЗВИЧАЙНИЙ ПРОЦЕС

Свого часу Микола Пимоненко звернув увагу на картини        Маковського, які скидалися на коротенькі розповіді-новели з цікавим сюжетом. Навіть у поганеньких журнальних репродукціях вони викликали жвавий інтерес.

Пимоненко також був неабияким майстром сюжетного живопису. На його популярності заманулося заробити горілчаному підприєм­цеві Шустову. Для етикетки "Спотикача" він взяв Пимоненкову картину, на якій зображено таку сценку: жінка батожить підпило­го чоловіка, як Одарка Карася. Та Шустов не обмежився етикет­кою. Одного погожого дня він вивів на вулиці Москви живу рек­ламу: дев'ять чоловіків несли щити з репродукцією Пимоненкової       картини і літерами, з яких складалося слово "Спотыкачъ".

Художник мешкав у Києві, і нічого про цю "маніфестацію" не знав, коли одержав обуреного листа від колег-передвижників. Його обвинувачували в тому, що він торгує святим мистецтвом. Після багатьох гірких докорів повідомлялося, що його викликають на товариський суд.

Суд відбувся, але не товариський і не над Пимоненком.

Художник звернувся до суду, звинувачуючи хвацького підприємця у тому, що він скористався без згоди автора його  твором.

Шустов приїхав у Малютинку, благаючи Пимоненка відмовитися від позову. Та художник і слухати не хотів.

За рішенням суду тираж етикеток було знищено. Шустову до­велось збирати крамольні пляшки в усіх шинках неосяжної Російсь­кої імперії.

 

                                         *  *  *

Ще у XIX столітті в літературі та мистецтві можна було зустріти твори, об'єднані спільною темою "Село у місті" : іронічне зображення пригод розгублених селян, які потрапили до гомінкого й метушливого міста. Автори цих творів свідомо кепкували над їхньою наївністю. Є така картина і в Пимоненка, але інтерпре­тує він її зовсім по-іншому. Це "Зустріч з земляком".

Дві селянки розгубилися в місті серед чужих, байдужих один до одного людей, у заплутаному клубкові вулиць. Та художник, шко­дуючи своїх героїнь, знайшов для них порятунок в образі земляка-городового, який вже давно став городянином, знає де, що і як, і тому позирає на наполоханих землячок з гордовитою поблажливістю.

Симпатії автора явно на боці наївності. Одначе цій картині вадить певна постановочність, таке враження, ніби художник сам розставив своїх персонажів. А тим часом найкращі його твори -"Брід", "Біля річки", "Ревнощі", "Страсний четвер" виглядають природними, наче митець підгледів їх у щоденному житті.

Життя можна спостерігати по-різному. Письменник Майк Йогансен писав, що навколишній світ виглядає зовсім інакше, коли диви­тись на нього з літака, з вікна залізничного вагона або їдучи ве­лосипедом. "Ще повільніша і ще барвистіша стала наша подорож, коли я сів на велосипеда. З простої путь наша зробилась крива і примхлива,

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ніякі рейки не стримували легких коліс, і земля ляг­ла у двох площинах - у сторчовій і поземній. Ховрашки танцювали край дороги, пахнув чебрець, скарабей поважно переповзав колію...цвірінькали горобці, і мов жменя пшона розбризкувались перед велосипедом.

А тепер ми покинули велосипеда в хуторі і покинули шлях. Ми сунемо зовсім поволі, зникли всі плани, і зосталося саме ті­лесне, тілисте життя. Уже не колеса, самі мої ноги топчуть пил і траву, і зір мій, і слух, і нюх до того повні живим життям, що годі мені його перелічати. Ми поледве-ледве сунемо степами. Переваги-ваги ми втрачаємо власну вагу в степах. Поволі-волі ми увіходимо у велику волю степів".

Пимоненко щодня бачив і зелену траву, і пахучий чебрець, чув цвірінькання горобців, дихав повітрям степу, спілкувався з різними людьми. І йому не доводилося вигадувати ні персонажів своїх творів, ні краєвидів. Він любив яскраву сонячну днину, роз­сіяне світло ледь захмареного дня! Останні картини художника про­низані світлом, наче він, передчуваючи свою ранню осінь, заходив­ся зібрати в один жмут увесь жар літньої пори...

 

                                    *  *  *

Дзвонять жалобні дзвони Володимирського собору. Там служать панахиду. Мерехтливі вогники свічок освітлюють стіни собору, засмучені обличчя людей.

Ридають дзвони. Скінчилася панахида. Люди виходять з собору. Пливе над натовпом труна. У натовпі чути:

- Ще зовсім молодий...

- П”ятьдесят.

Процесія повертав на бульвар. Людей більшає, хоч шлях і неблизький - аж до Лук'янівськаго кладовища. Хтось з перехожих питає:

- Кого ховають?..

Ховали Миколу Пимоненка. Художника. 

Список репродукцій картин Миколи Пимоненка :

1. Страсний четвер. Київ, Поділ, церква Богородиці Пирогощчі. 1900-і

2. Святочне ворожіння. 1888

3. Весілля в Київській губернії. Перезва. 1891

4. Брід. 1910

5. Вечоріє. 1900

6. Пасхальна заутреня.  1891

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 3: Олександра ЕКСТЕР 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home