Вхід для користувачів
 




28 березня 2012

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 1: Давид БУРЛЮК

 Інтерес до українського мистецтва зростає у світі, бо чимало видатних культурних явищ закорінено вУкраїні. Скажімо, польське монументальне малярство доби Ягеллонів чи російське бароко, чи американський експресіонізм, а чи кубофутуризм, супрематизм і конструктивізм.

Тому ми починаємо друкувати нариси, присвячені вершинним майстрам живопису України. Публікація буде складатися з 20 нарисів – від Алімпія Печерського (ХІ-ХІІ ст.) до Малевича (ХІХ-ХХ ст..). Вона має на меті спростувати поширене уявлення про нібито провінційність українського малярства, що побутує через брак науково-популярних видань.

Через 130-річний ювілей Давида Бурлюка починаємо публікацію з нього.

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 1: Давид БУРЛЮК

 ЧУКУРЮК! УКРАЇНСЬКИЙ  БАТЬКО  РОСІЙСЬКОГО  ФУТУРИЗМУ

"Уже  саме  ім'я Бурлюка - кипіння,  бурління - надзвичайно  характерне як для  особистості,  так і  для  мистецтва  цього  невси­тимо  упертого  козака з  великим  серцем. Народившись  в Україні побіля Лебедина Харківської  губернії 9 липня 1882 р., Давид Давидович  жив,  як  гоголівський  Тарас  Бульба.  У жилах  Бурлюкових -  кров  непосидючих  запорожців.  Відтак  зрозуміло,  що й у  мистецтві  він  справжній  син  тих  степів, де  став  радикалом  і  бунтівником..." Так  казав  про  Бурлюка  американський знавець  мистецтва  Крісчен Бринтон.  Невистигальний  творчий  хист,  неймовірна  плодючість  дивували  самого Бурлюка: художника - поета - прозаїка - есеїста - парадоксального  теоретика - невтомного  організатора і заводія- історика  мистецтв - естрадника -театрала і т. ін. в одній  особі.                          

Безперервне  творче  кипіння,  яке  переривалося лише  сном,  тривало  до  скону.  Траплялося,  малюючи етюди  на пленері,  не припиняв  праці  навіть  задля  обіду, і  найвірніша  його Мару­ся,  дружина,  продюсер і видавець  Бурлюка,  годувала  його з ложки.

Себе  називав  уродженцем українського  степу і  був  він насправді  сином  безберегої  стихії.  Село  Чернянка  на  Херсонщині,  де  мешкали  Бурлюки -  то був  маєток  графа  Мордвинова, його  володіння  обіймали  десятки тисяч  десятин.  « Можна  було йти  цілими  днями і ночами увсібіч  цією Геродотовою  Гілеєю і не  дійти  тих  володінь.  Усе  набирало  в  Чернянці гомеричних розмірів.  Неймовірні  купи  їжі,  що  вони  виповняли  вщерть шинкові,  ковбасні,  молочні і  ще  якісь  комори. То була  первородна матерія,  соки  Геї,  зібрані  там, у  степах,  мільйонноголовим  кишлом  чотириногих".  Так по-гоголівськи  живописав гніздо  Бурлюків  самовидець,  друг Давидів,  поет-киянин  Бенедикт  Лівшиць.

ВСЕСВІТНІЙ

Наслідки  його  діяльності - глобальні.  Його  називали і  сам  він  себе  величав "батьком  російського  футуризму"  (Василя  Каменського  охрестив він матір'ю ро­сійського  футуризму) “З постійною  любов'ю думаю  про  Давида. Прекрасний  друг.  Мій  правдивий  навчитель. Бурлюк  зробив з мене  поета. Давав  мені  щодня  50  копійок,  щоб  писав не  голодуючи" (В. Маяковський).

З  Парижа і  Мюнхена  через  Одесу,  Київ і  Чернянку густо йшла  на  північ  кубофутуристична  мистецька  інформація від українських  парижан Архипенка, Екстер, Іздебського, Бурлюка.  Ось як  готувалися  до  московської  виставки "Бубновий  валет" брати Бурлюки: " - Глянь-но,  дитино,  каже  Давид  велетові  Володими­рові,  що  мені  дала  Олександра Олександрівна".  Фото з  остан­нього  твору  ІІікассо.  Його  лише  допіру  привезла з  Парижа Екстер.  Останнє  слово  французького  малярства.  Наче  змовни­ки  над  захопленим  планом  ворожої  фортеці,  схилялись  брати  над дорогоцінним  знімком - першою  спробою  розкладання  ті­ла  на  площині.

Величезні  мольберти  із  заґрунтованими  полотнами,  на  підлозі  туби з  фарбою,  схожі  на  великокаліберні  набої,  наче  чекають  на  сигнал,  щоби з  гиком і  завиванням  накинутися  на спокій  білих  полотен.  Але  брати  ще  обмірковують  останні подробиці  атаки... Можна  починати... - Ну,  розпікассь  його як слід, - напучує  брата Давид».

Футуристів  цькували  так, як  у  царській  Росії  не  ць­кували  нікого, - з  гіркотою  згадував  Давид Давидович роки перед  першою  світовою  війною.  Міщанство  сатаніло,  читаючи у  збірнику "Ляпас  громадському  смакові"  погрози  скинути кла­сиків з пароплава  сучасности. Не  розуміючи,  що та  молодь, і то  вельми  освічена (Бурлюк,  приміром,  знав кілька  мов - давніх  і  новочасних),  пропонує задля  творчої  напруги  задерику­вату "гру в  цинізм", до  речі,  не  вперше і  не  востаннє у  світовій  культурі.

Запорозька  безцеремонність  гілейців  дратувала  їхніх північних  побратимів - поміркованих  петербурзьких  футуристів. Поет  Северянин  гнівно  виголошував:

Для отрезвления народа,

Который впал в угрозный сплин,

Не Лермонтова с парохода,

А Бурлюков на Сахалин.

Футуристів  загризали  злидні. Майже всі були жебракоподібними. Віктор Шкловський спостерігав самовпевнений естрадний виступ несамлвитого Давида: публіка перших рядів з «недоброзичливим співчуттям» дивилася на торочки штанів оратора. Злидні проте лише підстьобували творчу винахідливість молодих бунтівників. “Бідність – то краса”, - рецитував він чернечий середньовічний вислів.

Мне нравится беременный мужчина.

Как он хорош у памятника Пушкину.

Одетый в серую тужурку,

Ковыряет пальцем штукатурку

И не знает, мальчик или девочка

Появится из злого семечка.

Такі вірші нагадували французького непослуха Рембо і тут таки натякали на Бурлюків сільський досвід (сором’язливо-еротичний жест колупання печі дівкою під час сватання). Про речі інтимно-потаємні від говорив без будь-якої встидливості, «з Гомерівською об’єктивністю, яка мала за підставу закон великих чисел» (Лівшиць)

Якось після ночівлі в помешканні Екстерів вийшов до сніданку в розідраних штанях. Крізь дірку видніли лілові сподники. Пояснив, що вночі залицявся до немолодої дами, гості цього дому, і зазнав поразки. «В його розповіді про нічну історію не було досади й особистий інтерес наче і не був присутній» (Лівшиць).

Його мислення було сповнене якоїсь архаїчної дитинності. 

Де б не ступала його нога, мистецьке життя відживлювалося. Німецькі історики знають, яких поштовхів зазнав Мюнхен 1910-х зі вступом Бурлюка до експресіоністичного угруповання “Синій вершник”. На початку 1920-х він – в Японії. Мистецтвознавець Тошихару Омука каже: “Батько російського футуризму спонукав японських митців стрибнути у майбутнє”.

У мистецьки неквапливій Америці (під Нью-Йорком маляр прожив аж до кончини в 1967-му) його гарячковість принесла йому титул “американський Ван-Гог”. “1923-го від мене було створено декорації до п’єси “Небесна діва”. То були перші декорації – конструкції на американським кону. Та Америці той  стиль прийняти було ще рано”.

Певно мав рацію матір російського футуризму Вася Каменський, коли казав: «Ім`я Давида Бурлюка було і назавжди залишиться інтернаціональним, як саме сонце на небесах».

УКРАЇНСЬКИЙ

Зазвичай Маяковський рекомендував свого друга-вчителя так: “Знайомтесь, мій друг-хохол”. Це імпонувало  Бурлюкові,  який  розмовляв з  помітною "хохляцькою" вимовою і  не  вважав  це  за  ваду.Своїми  предками,  писарями запорозького  війська,  пишався (“Україна в  моїй  особі  має  найвірнішого  сина"). Жовто-синій  колорит  його  картин – “глибоко національний",  за  його таки  висловом. Бурлеск, чи не  головна риса  його  творчості,  закорінений у Києво-Могилянській  бароковій  поетиці. З  козацької  історичної  глибинки  війнуло  на нього  відчайдушною ризиковістю,  бравадою і  пародіюванням.  У витівках Давидових відродився  бурсацький дух дяків-пиворізів, натхненників  Котляревського,  Гоголя,  Шевченка.

На фоне  картины  старинной

Струнный  играет  квартет.

Мелодии  тянутся  чинно.

Эх,  сюда  бы  наган да  кастет!

Парадоксальність  рятує  твори  Бурлюкові  од передчасного старіння.  Картина  "Карусель",  подарована Київській  картинній галереї  1929,  поєднує  ляльково-дитинну  манеру  малювання  зі  стародавньою  (ще з  часів  Трипільської  культури)  емблемою  космічного  руху -  спіраллю. За дитячими  забавами і  досі стоять  первісна  магія і  ритуал,  стихія руху,  звукова  вібрація,  перегуки і  перевтілення.  Бурлюк  знав,  що  дитинність - це  синонім  поетичності,  що  гра -  то  поле  свободи  творчості, що  філософи-киніки (циніки)  хизувалися  своєю  наївністю, яка  була для  них  протиотрутою  від  гендлярства і  кар'єризму "нормальних"  людей.

Цинізм  -  наче  наївність  мудрості.

Наївність - цинізм  цнотливості.

Бурлюк-художник  переспівував  картинки "Козак-мамай", то ж увійшов  відтак  до  лав українських  характерників. Бо ж традиційний "Козак-мамай" є пародія на високий штиль, це - епатаж аристократичного  смаку і  вульгаризація  героїчного жанру.

1914 Бурлюк, Каменський і Маяковський утнули в Києві перформенс з роялем, гідний пізніших розіграшів Сальвадора Далі. Перед глядачами міського театру замість очікуваного антуражу до «Вечора мовотворців» постав рояль, підвішений над сценою догори дрига.

- Рояль висить тому, що я на ньому не гратиму, - перекрикуючи репетування зали громовим голосом мовив Маяковський.

Публіка  початку  сторіччя не  визнавала  алогізму в  професійному  мистецтві -  лишень у  фольклорі і в дитячій  творчості.

Жартівливі  парадокси  Бурлюка  ще  могли  розраховувати  на визнання (так,  зрештою,  позитивно  сприйняв  його  гротескові ма­люнки Рєпін - постійний  опонент  футуристів).  Але  для сприйняття "серйозних"  алогізмів у  тодішніх  споживачів  культури  не було  критеріїв.  Наприклад,  для такого  мальовничо-асоціатив­ного  вірша, як

АА ЭКСТЕР И ЕЁ СОБАЧКА

Четвероногое созданье

Лизало белые черты

Эллады брошенное зданье

В заклятьи синевысоты

Пылали светозарно маки

Над блеском распростертых глаз

Чьи упоительные знаки

Лучом колеблемый алмаз!

До  речі,  того  вірша  написано в  Києві, де  Давид з Асею (Екстер) організував  першу в Україні  виставку лівих художників "Ланка".  Про  знайомство з  Екстер є  спогад самого  Бурлюка:

"На  початку  1908-го  на  нашу  московську  виставку  "Стефанос" зайшли О. О. Екстер і Давидова. Я, либонь,  сподобався  Екстер. Вона  була  молода і  вродлива. Таким  чином  зародилася думка про виставку  в  Києві. Відкрилась  виставка у  крамниці  купця Єрнджишека на Хрещатику. Праці  мого  брата  Володимира  були ударами  сокири,  які  кремсали  старе.  Критика  Києва розгуб­лено  обляпала  болотом. Я і брат  Володимир  виїхали в  січні 1909  з  Києва до  Пітера”.                                   

Його  безпосередня участь у художньому житті  України тривала  понад  два десятиріччя. 1890-ті, перші вчителі - хар­ківські та  одеські, 1900-ті - "до мене приїхав у  Золоту  Балку (Херсонщина)  український  художник  Йосип  Опошко, з  яким ми малювали  силу-силенну  садиб,  зведених  ще  давніми  онуками запорожців".

1901 - 1905 - "у  Казані  придбано  невелику  мою  картину "Мі­сячна  ніч  на  Україні", а з учнівської виставки  моє  полотно: "Млин  на Дніпрі" ("Золота  Балка")  було  придбано  за  кілька десятків  рублів  до музею  при  художній  казанській  школі".

1904-1905 - виставка  Бурлюка  в Херсоні  та  перші  його ста­тті  про мистецтво  в  газеті "Юг".                          

Ось  хроніка 1929-го : "Лише  вчора  харківській  виставком "Українська  книжкова  графіка"  одержав з  Америки  листа од відомого  Давида  Бурлюка,  котрий  обіцяє  надіслати  свої  останні праці  до Харкова”.

Серед  лівих  художників  Російської  Імперії, які марили космосом і  всесвітністю,  його  український  патріотизм  уважав­ся  за  назадництво. "Давид,  хоч і з чотирьох  пунктів  пише, але  відстає від часу своєю давньосучасною Малоросією”, - казав про  свого  земляка Казимир Малевич.  Проте  батьківщина - не весь  світ і  сердечна  справа (Платонов), і  художники-космісти невдовзі  приземлилися. А,  приміром,  росіянин  Віктор  Пальмов дістав  від Бурлюка  таку  дозу  українізму (діялося те у  Зеле­ному  Клину в Сибіру та у Владивостоці),  що  згодом,  коли “став до  лав  українського  мистецтва" (слова Бурлюка),  то  швидко опанував  мовою,  створив  Об'єднання  сучасних  митців  України й уславив  українське  малярство  на  міжнародних  виставках у Москві, Венеції,  Цюриху, Нью-Йорку.

На  Сибір  Давид Давидович  потрапив  за  громадянської війни.  Його  син  свідчить: "Пасажирами ніхто  не  опікувався - во­ни  могли  хоч  вмирати.  Вагони  були  вщерть  заповнені  солда­тами, біженцями,  торбешниками. Навіть  батько, такий  здоровань, ледве  міг  дістатися до вагону.  Іноді  він  вважав за  краще їхати  на  бампері, хоч  надворі  було  40 градусів морозу, через  те, що у  вагонах  ночами  солдати грали  у "зозулечку",  стріляючи у темряву  навмання з  пістолетів».

І  все таки  Бурлюк  примудрявся  чи  то в  Читі,   чи у  Владивостоці  читати  лекції  і  показувати  картини. "Він у строка­тих  штанях,  з  підмальованою щокою - сам  собі  плакат  на  естраді  чи  серед  натовпу", -згадував  поет  Асєєв.

Щодо  мови.  Рідна - українська,  літературна - російська з українізмами, себто  одна  з  мов  української  інтелігенції, якою  писали  Сковорода,  Наріжний,  Гребінка,  Гоголь, Шевченко,  Яворницький.  Проза й  поезія Бурлюкова  насичена  українізмами і українськими  асоціаціями:

А  он  вдохновенье  зажжет,

Как  села  палил  Сагайдачний

                    (це про  Максима  Горького)

 

Когда  Буденного  нагайкой

И крупом  взмыленных  коней

Вновь  плещет  быль  о Наливайке

И  Хортице богатырей...

Неопримітивіст у  мистецтві,  він  залишався  наївним,  входячи в  царину  політики.  Ідеалізував  більшовиків (хіба він один?), але  розумів  більшовизм неканонічно.  Толстого, приміром називав  "великий  кроткий  большевик".

Наївне,  примітивне,  самодіяльне  мистецтво, що  його  нині так  поважно  трактує  весь  світ,  він  цінував  ще  на  початку сторіччя.  Цінував  за  гостроту  зору,  свіжість і  первородність почуттів. Він  так  само,  як  його  друг  Шагал,  збирав  вивіс­ки - картини  провінційних  крамниць і  перукарень,  що  їхню ху­дожню  привабливість  зауважив  Гоголь.

Серед  селян  Чернянки,  які  приходили  дивитися  на  "ма­люнки  паничів",  один  так    спокусився  бурлюківським живописом ,  що  побачив  у  малярстві  своє  покликання.  То  був  те­сля  Павло  Коваленко,  немолодий  бородань.  Бурлюки  постачали йому  полотно,  пензлі,  фарби,  сподіваючись  виростити з  нього другого  Анрі  Руссо, і виставляли  його  картини  поруч зі свої­ми.

Максималізм дитинства - до  цього  змагав  Бурлюк.  Усе гост­ре,  драпіжне,  яке  дряпало,  шокувало, кидав  він  на  свої полотна,  аби  повоювати  глядача  дисонансами, дисиметрією, дискомфортом. "З лорнетом у забрудненому фарбою кулаці  підходить Да­вид до щойно викінченого  Володимирового  пейзажу.

- А  поверхня в тебе,  Володінько, надто  спокійна...

Надворі  грудень,  але  ми  в Таврійській  губернії,  на  осонні  сніг  тане. Схопивши  полотно, Володимир  витягає  його на таловину і  жбурляє в рідке  болото. Я  шокований, але  Давид ро­зуміє  брата.  Той  зараз  перекриє  густим  шаром  фарби  присталі  до  поверхні  грудки глини і  піску і - його  ландшафт  стане плоттю  від  плоті  гілейської  землі" - писав  Бенедикт  Лівшиць.

Спогади  Давида Давидовича  про  дитинство - проза,  пластична й ностальгійна : “первые картины природы, такие  лучезарные,  столь  прекрасные,  когда  глаза смотрели,  обоняние  было  девственным, и каждая  пора  трепетала, впивая  благословенный воздух Украины.  Первые  блуждания  по садам, где  барвинок  ранил  впервые  сердце  юного  художника... Ночной  сторож будил  меня,  когда  начинали  тускнеть  очи украинских  звезд, когда  над  запорожским Днепром  начинала  индеветь пелена  тумана в холодеющем  предрассветном лиловом  воздухе, и я, схватив  с вечера  приготовленный  ящик с  красками,  бежал писать на  берег   Днепра  весенний  рассвет,  мазанки  запорожцев,  голубые  дали и  вербы, осокоры  и  степные  курганы."

За  часів  хрущовської  відлиги Давид Давидович  спробував увійти  до  мистецького  життя  України. 1962-го він  надіслав мені, головному  попрятникові  музею укрмистецтва листа -пропо­зицію:

"Дорогі  друзі - директорат музею; я, Давид, Маруся (дружина) і художній директор – можемо привезти на Україну до Києва - у  Ваш  музей  виставку  Бурлюка - 80-річчя - та  його  друзів - видатних  американських  художників.  Добре  було б цю виставку влаштувати  на  Рідній  землі  Бурлюка  Україні - у  пику моска­лям!!!

Залежить од Вас.

З привітом,

Давид, Маруся Бурлюки. 1962 р."

Тодішній  комуністичний мінкульт з  його  "товариськістю  гриму­чої  змії"  рішуче  відмовив"емігрантові". Виставка доїхала до Праги, де мала успіх,  а  через  залізну  браму  Вітчизни про­битися  їй  було  годі.

 

                                       *  *  *

Український художник, російськомовний  поет і  прозаїк, діяч світової  культури - "татарсько-запорозький  футурист", як сам  називався, Давид  Бурлюк  пише  у  своїх  "Спогадах фу­туриста":

... З  боку  батькового -  ми українські  козаки, на­щадки  запорожців. Наше  вуличне  прізвисько  "Писарчуки", ми  були  писарями  Запорозького  війська. Батько  писав  вірші по-російськи й по-українськи,  але  рідною  мовою  мало. З  усіх  письменників  я  Гоголя  знав  краще всіх, завчивши з  нього  силу-силенну уривків  на пам'ять.  Тараса Шевченка українською  мовою читав  нам  звичайно  батько.  Читання  "Петруся"  завжди  закін­чувалося  слізьми.

1915-го  я  намалював  картину  "Святослав",  стиль  старовинного  українського  живопису. Мій колорит  глибоко  національ­ний.  Жовто-гарячі,  зелено-жовті,  червоні,  сині  тони  б'ють ніагарами з-під  мого  пензля.  Коли  я  малюю,  мен'і  здається, що  я  дикун,  який  тре  сук  однієї  барви  об  другий,  щоб отримати  кольоровий  ефект. Ефект палахкотіння.  Ефект  любощів, збудження  статтю  однієї  барви  характерних  рис  і  особливос­тей  другої.

У  своєму  житті  я  намалював  безліч українських  баских коней.  І  мені  могло б  пасувати  наймення,  перефразовуючи Геродота,  "співця  кобилиць".

Про  предків  моїх  міг  би  написати  цілу  книжчину. І напишу  колись,  як  часу  більше  буде.  Поки що пишу російською, а  потім і на  рідну  українську мову перейду.

Життя моє пролетіло мимо помахами сорока  семи  років  крил квапливих.  Народився  1882-го  на  хуторі  поблизу  Рябушок, Лебединського  повіту Харківської  губернії.  Будиночок  стояв на  високому пагорбі над  ставом. Біля ліжка породіллі  була лише  баба-повитуха,  а  пологи  були перші  тяжкі. Мати  роз­повідала:  "Отямилася  після муки,  яка  тривала  цілу  степову   добу...  Хлопчик  народився...  Тиша,  пахощі  польових  квітів та  листя  гаїв  дубових.  Пісні  женців,  що  повертаються  з поля.  Призахіднє    сонце,  що  переможно  торжествує  пилом зо­лотим,  оранжевими й  лимонними,  червоними  виблисками. Жити...Жити... 

Дід  Іван  Васильович  полюбляв  ясними  зимовими  днями по свіжому  снігу  на  легких  санках-ґринджолах  прудким  конем у  сусіднє  містечко  до  знайомих  панянок  прокататися. Ста­лося  тільки,  що  якось,  коли  він  зранку  поїхав отак,  над­вечір  до  подвір'я  його назад  примчав  кінь,  у  милі, весь тремтить, з  очима  криваво-косо  закоченими.  Чуючи  недобре, вирядили  верхівців  назустріч  Іванові.  А  пізніше  й усе що  трапилось,  було  відновлено  і  переказувалося  так.

Іван  Васильович  здолав  на  своїх  ґринджолах  уже більш  як  пів  дороги,  коли  раптом  побачив  на  краю  поля,  яке   перетинав,  дві  чорні  цятки.  Неначе  двоє телят.  Кінь нашорошив  вуха  і  знервувався.  А  вовки -  це  були  вони - колами  йшли полем,  щораз  тугіше  закручуючи вузол  свого  бі­гу.  Ще  за  кілька  хвилин  кінь  вивалив  Івана  з  ґринджол і  нажахано  щез  у  рожевій  морозяності  обрію, як  сполоханий птах.  А  Іван  підтягнув  пояса  на  своїй  чумарці  дужче і зовні  спокійно  розміреним  кроком  рушив  додому.  Дорога  була тут  навпростець  від  лісу  до  лісу,  та  поле  верстов  зо три - ні  кущика,  ні  виярка.  Звірі  кружляли  далі  довкіл  наміче­ної  здобичі  своєї.  Кола  їхнього  стрибкового  бігу  вужчали.

Врешті  настала  мить,  коли  вони  кинулись  з  двох  боків  на Івана  в  ноги,  з  наміром  звалити  приречену людину.  Швидким рухом, однак,  вправно  Іван  приловчився  й ухопив  дужих  зві­рів  кожного  водномить  за  шкури  на  міцних  карках, ніби  то були  не  вовки,  а  мисливські  хорти  і  спіймав  він  їх  за ошийники  згори  і  тримав,  ідучи  далі.  Тепер  вовки,  переля­кані  самі  тим,  що  сталося,  ронили  піну  зі  страшних  роз­зявлених  пащек,  і з  кожним  кроком  Івановим дужче  продирали кутастими  лапами  сріблястий  покрив  укоченого  їздою  снігу. Тримав Іван  вовків,  мов  на  залізних  палицях,  розвівши  їх  обабіч  себе,  аби  не  вкусили  звірі  його  за  ноги.  І  йшов, усе  йшов  на  захід  сонця, що  поволі  згасало  за  дубовим  гаєм.

За  людиною  й  двома  приборканими  вовками  лишалися  чор­ні  смуги  зяючої  з-під  снігу  чорної  землі.  Звірі  впирали­ся,  йти не хотіли,  але  вів  їх  Іван.  Він ішов  додому.

Коли  верхівці   побачили  Івана  Васильовича  з  пагорка, вони  заспокоїлися:  Іван Васильович у Семернецьких двох хор­тів  купив. Та  наблизившись  верхи й  побачивши  бліде  обличчя Івана  Васильовича,  волосся  скуйовджене  й  збите,  голову  простоволосу,  бо  шапка  загубилася,  зрозуміли  все... Вовків  убили...  Рук  людини,  яка  втратила  дар слова  і  пам'ять,  роз­ціпити  не  змогли.  За кілька днів  поховали  Івана,  що  помер від  гарячки,  з клаптями  вовчої  шкури,  затиснутими  навіки  в руках  його  залізномогутніх.

Подібно  до  діда  Івана  вів  я  вовків  нових уподо­бань  в життя ...

Продовження див.:

Д.Горбачов, П. Утевська. Нариси з історії українського живопису. Нарис 2: Микола ПИМОНЕНКО ›› 




Коментарі

2012-07-22 18:33 Данило Максимович
21 Июля 2012 года исполняется 130 лет со дня рождения Давида Бурлюка - «Отца российского футуризма».
А 22 июня эту дату отметят на родине появления этого уникального культурного явления прошлого века - селе Чернянка, Херсонской области. Именно здесь, в доме Бурлюков, в начале 1910 года возникла первая футуристическая поэтическая группировка «Гилея» (или кубофутуристы, «будетляне»), в которую вошли Владимир Бурлюк, Давид Бурлюк, Николай Бурлюк, Елена Гуро, Василий Каменский, Алексей Кручёных, Бенидикт Лившиц, Владимир Маяковский, Велимир Хлебников.
Уникальность этой годовщине добавляет то, что празднование будет происходить непосредственно в родном доме Бурлюков, который считался до 2011 года несохранившимся.
Координатор мероприятия Торос Данило Максимович +8-10-38 -0951465326

 


RSS 2.0 contacts home