Вхід для користувачів
 




24 березня 2012

Фотографії Марії Синякової (1890, Харків - 1984,Москва) роботи Ігоря Пальміна та стаття Дмитра Горбачова про художницю

«Ніхто не вчив мене малювати. Це прийшло само. Народилася й провела молодість серед розкішної природи, неторкнутої потворністю міста. Пахучі зелені луки, лани, ліс, ріка в тумані, блакить неба – ось моя школа малярства.

Фотографії  Марії  Синякової  (1890, Харків - 1984,Москва) роботи Ігоря Пальміна та стаття Дмитра  Горбачова про художницю

Скільки себе пам'ятаю, рисувала і живописала. З натури. Малювала молодих хлопців і мужніх чоловіків, дівчат із ликами мадонни, жінок. Оголених. У купелі, у сонячному промінні, в затінку розлогих дерев. Серед отар. Хто лишень не позував мені! Наш дім постійно навідували письменники й поети. Хлєбников, Пастернак, Асєєв, Каменський. Усі вони були молоді, привабливі. Хлєбников попервах пручався позувати оголеним, казав, що він не ефеб, але й він поступився. Сестри також були моїми моделями.

У селі приклеїлось до нас прізвисько «синяки-голяки» - чому? Бо вдягалися коротко, інакше, як інші. Носили завше барвисті блузки з великими декольте. Влітку ми загоряли на сонці – такого ще не знали у глухій провінції. Хлєбников увів се прізвисько до одного із своїх віршів, але замінив на «синголи» - коментатор потім написав учено, що йдеться про невідоме монгольське плем’я. Смішно. Адже то про нас:

Вперед! Вперед! Ватаго!

Вперед! Вперед! Синголи!

Було нас п’ятеро сестер, господарювали у невеликому маєтку. Будинок, сад, свійська птиця, багато квітів. Були всі дуже молоді. Те село під Харковом, Красну Поляну, згадую як найпрекрасніший час у моєму житті. Більшу частину моїх картин там малювала».

Так говорила художниця Марія Синякова на схилі свого віку під час зустрічі з іноземним істориком мистецтва, сидячи у своєму московському помешканні – колишнє звичайнісіньке горище, котре вона переобладнала. Щастя її харківської юності було нетривалим. Так само, як і мистецьке визнання з боку харківської молоді, ба навіть захват перед нею, красунею з мідяного кольору волоссям і блакитними очима. Довгі десятиліття у Москві, куди перебралася з України, охопленої бурями громадянської війни, пригасили її творчу активність. Поступово Синякову забували. До того ж, вона потерпіла від репресій (Марію Синякову 1952року виключили зі Спілки художників за «плазування перед західним мистецтвом»). Мало хто знав тоді, що непретензійна і мовчазна пожилиця московської мансарди й осяйна героїня віршів геніального Хлєбникова – та сама особа. «Сині окови» - назва походить від Синякова, «Три сестри» - то красуні Синякови, та й оці рядки поета про Марію:

         Сегодня строгою боярыней Бориса Годунова

         Проплыли вы как лебедь в озере.

          Я не ожидал от вас иного

          И я забыл прочесть письмо зари.

Красна Поляна для бездомного Велемира Хлєбникова була як земля обітована, як рай, а Марія видавалася йому чарівною мавкою:

         И в сказку вечернего неба

         Летели девичьи глаза.

         И волосы темного хлеба

         Волнуются, льются назад.

… Коли молоді шістдесятники взялися за пошуки культурного спадку нашої Батьківщини, вони знайшли Марію Синякову. Літературознавець Олександр Парніс запросив і мене до Марії Михайлівни. Я був вражений, з якою гідністю і шляхетністю поводила себе забута художниця.

Відблиск великої культури лежав на її краснополянських акварелях. Тоді, 1914-1916 років, молода художниця з «очима великими Богородиці» малювала картинки, яскраві, як український лубок або буддійські ікони чи перські мініатюри. Під ту пору вона вже побувала у мистецьких студіях Харкова та Москви. Подорожувала Німеччиною та Середньою Азією. Пізнала малярство французьких примітивістів – Анрі Руссо, Гогена, Матісса – і зрозуміла, що колір то поезія художника.

Опісля зарубіжних мандрів її ще більше вразило селянське мистецтво – розпис весільних скринь, писанки, ікони, а також рушники, вибійки. Сільські майстрині - «Гогени з порепаними ногами -  часто-густо не поступалися кращим колористам-професіоналам. «Трапляється, - писав Марсель Пруст,- що витонченість, якої марно прагне найвдумливіший художник, ми з хвилюванням помічаємо у народній пісні, причілку селянської хати, де над дверима, точнісінько на потрібнім місці, розпускається біла чи жовта троянда».

 Марія Михайлівна відчула потребу передати свої враження від сільського світу й народного мистецтва. У краснополянських акварелях вона розмістила сценки сільського буття серед квітів і орнаментів народного дерева життя. У тих ясних, наче веселка, картинках, серед чистих, наче дощем промитих барв – ошатні дівчата, гордовиті вершниці, манірні городяни в циліндрах, баскі коні, корови на пасовиську. А навкіл синіють озера, сяє жовте сонце. І все те намальоване поривчасто, беззавітно-довірливо, як малюють діти або дорослі з дитячою душею. Тут поєднується вселенське і побутове, міфічне і повсякденне. Зі східних наметів визирають слов`янські обличчя, до «Руської Венери» сходяться типажі вивісок провінційних перукарень і крамничок. Це світ патріархальний, первинний, незатьмарений.

1969 року ті картинки виставили у своєму Будинку київські письменники.Cинякову відкрили наново! Згадали, що 1910-х її зірка сяяла серед великих футуристів, таких, як Малевич і Бурлюк, Гончарова і Ларіонов, Шагал і Єрмилов, разом з якими вона експонувала свої твори в мистецьких об`єднаннях «Спілка молоді» та «Сім плюс три». Що великий Хлєбников під впливом Красної Поляни згадував своїх предків-запорожців, починав писати гоголівською російсько-українською мовою і запевняв друзів, що всезагальне щастя прийде до людства тоді, коли

         На хвилях світового танцю

         Здійметься вітер гопака.

Кажуть, що письменник Франц Кафка не звернув увагу на першу світову війну, Синякова звернула. Про це свідчать її акварелі «Вигнання з раю» і «Бомба». Янгол з вогненним мечем злітає в осяйний Едем в момент найвищої насолоди закоханих. Бомба – як руйнівна комета. Відтяті голови сумно заплющили очі. Московське життя біля Нікітських воріт на горищі, пристосованому під житло, ще більше затьмарило чисті краснополянські враження. Це проявилося в її надзвичайно експресивних ілюстраціях до   «кримінального роману Ванька-Каїн і Сонька-манікюрщиця» (1926) херсонця О.Кручених. Колишні красуні-гурії напідпитку попередніх творів  тут обертаються на вульгарних дівок, а витончений трон Будди – на грубої бондарської роботи барило з сивухою.

У 1960-х забуту художницю разом з тими творами знайшов на горищі мій приятель історик футуризму Олександр Парніс. Виявилося, що її акварелі 1910-х - це справжні шедеври неопримітивізму, не гірші за малюнки Гончарової. Тож ми з Сашком запропонували зробити  її виставку в Спілці українських письменників у Києві. Голова спілки письменник Загребельний охоче погодився і навіть дав власні 60 рублів, щоб засклити ці твори. Будинок письменників височив над художнім музеєм, де працював я. І я тим косогором носив картинки Марії Михайлівни на вулицю Банкову. По дорозі побачив грандіозне офіційне шоу – відкриття виставки з величезними статуями сталеварів, доярок і свинарок. На трибуні стояли міністерські керівники, їх уважно слухав мій добрий знайомий-художник Іван Черніков. Я приєднався до нього і пожалівся, що величезні гроші витрачають на безперспективне мистецтво, а Синякову доводиться показувати підпільно. «Не те лихо – сказав мудрий Черніков, - що у них гроші, а те, що у них тюрми.» На виставку ми запросили з Москви саму Синякову. Вона трохи забарилася – не було грошей на залізничний квиток. Вона продала одну свою акварель рідній сестрі, благополучній Оксані, дружині відомого поета Асєєва. Столом і нічлігом забезпечили її ми з Лілею, моєю дружиною. Складаючи біографію Синякової, ми автоматично написали її паспортний рік народження – 1899. Але одразу  з`явилися накладки. 1911 року вона відома художниця у Харкові. 1912 виходить заміж. Ми здогадалися, що коли Синякова отримала на початку 1930-х років, як і всі радянські громадяни, паспорт, то 1890 рік народження грішно було б не перетворити на 1899. Ми й написали ухильно: народилася у 1890-х. Синякова була задоволена експозицією. Та прочитавши свою біографію, суворо звернулася до нас: «Що це за 90-ті роки?»

Після виставки у Києві та публікації у пресі до Синякової, як на прощу, потягнулися художники, колекціонери, мистецтвознавці з Парижа, Нью-Йорка, Варшави, Тбілісі, Києва. Молоді московські нонконформісти знайшли в її особі спільника і показували її картини на своїх бунтарських підпільних виставках. А вона сприймала успіх стримано  і спокійно. Завжди була такою. Навіть за найбільшої скрути під час війни в евакуації (жила в Єлабузі в одній хаті з Мариною Цветаєвою), коли потай ходила збирати картоплю, щоб не вмерти з голоду.

 

Її словесний портрет в останні роки життя залишив польський літератор і мистецтвознавець Шимон Бойко: «Обличчя Маріїне з правильними рисами, вже дещо загостреними, оточене бронзою волосся, видавалося мені екраном для очей, наче вкритих шаром фосфору. Та ще більше вразив мене вираз губ, на яких то з`являлась, а то зникала несмілива, майже дитяча усмішка. Та загадкова міміка означала, що Марія була присутня тут і водночас линула думками кудись далеко, до країни Лети. На горищі, над скромним столом ширяв дух Красної Поляни. Вірші Хлєбникова, що їх читала сестра Віра, чергувалися зі спогадами свідків, і це збуджувало уяву. Я був втягнутий у гру, давно вже завершену, але яку наново розігрували поміж собою три сестри. Театр життя знову виник перед очима, виповнений пристрастями, де кохання, заздрощі, байдужість і сентимент перемішувалися химерно, як міцні напої під час нашої бесіди. Сестрам марився рідний дім в імлі минулих часів. Лише Марія з рум`янцем на щоках задумливо, із загадковою усмішкою майже не втручалася в гарячу розмову. І забуваючи про журналістське своє завдання, піддаючись небуденному настрою, я наче піднісся вгору. Переповнена теплом поезія викликала в моїй душі поклоніння перед жіночими чарами, ніколи не згасаючими, вічно животворними».

         Зеленый плеск и переплеск

         И в синий блеск

         Весь мир исчез. 

На фото Ігоря Пальміна:  1970 р., Москва, Марія Синякова разом з художниками Дмитром Плавинським, Михайлом Однораловим, а також фотопортрет М.Синякової 1981 року         




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home