Вхід для користувачів
 




13 грудня 2011

Едуард Лощицький: Едігна – онука Ярослава Мудрого

Нікого вже не здивуєш тим, що наші пращури відігравали значну роль у житті західно-європейського суспільства. Київська Русь, межі якої мало не зрівнювалися з площою країн Західної Європи, впливала на формування багатьох країн Х – ХІ століть. І справа тут не тільки в військової потужності руських дружин, а перш за все в мудрості правителів Давньоруської держави – особливо Ярослава Мудрого.

Едуард Лощицький: Едігна – онука Ярослава Мудрого

 Політика, спрямована на розширення дружніх стосунків з королями західного світу, стала провідною на протязі всього його правління. Сила та багатство Київської Русі забезпечили їй привабливе міжнародне становище і королівські двори Європи, самі прагнули увійти в зносини з великою Східною державою. Один з таких шляхів – династичні шлюби. Сам Ярослав був одружений на шведській принцесі Інгігерді (у православ’ї Ірина). Кілька синів тримали шлюб з іноземними принцесами. Всеволода Ярославовича було  одружено з грецькою (візантійською) принцесою, донькою Костянтина Мономаха; Ізяслав Ярославович – з Гертрудою-Олисавою (Єлизаветою, донькою польського короля Мешека Другого). Святослав поклав шлюб з Одою, донькою графа Нижньої Саксонії Леопольда Штаденського – одного з могутніших сеньйорів Північної Німеччини. Його величезні володіння примикали до Польщі, і далекооглядний Ярослав, не дуже довіряючи цьому родичу, хотів мати союзника за його спиною.

Визначною була і роль жінок. Зв'язки з європейськими державами значно зміцнились та поширилися завдяки заміжжю сестри володаря Київської Русі та його дочок, за королями Польщі, Угорщини, Норвегії, Франції, а потім, і онуки з імператором Священної Римської імперії Генріхом ІV. Сестру Ярослава, Марію (Доброгніва) – було одружено з польським королем Казимиром I; старшу доньку Анастасію – з угорським королем Андрієм I; середню, Єлизавету – з норвезьким королем Гаральдом III, а після його смерті, з дацьким правителем Свеном II.

Про руську принцесу Анну, її привабливість і розум чутки з’явилися в Європі, з дня її появи у Києві, тобто часу, коли сім’я князя Ярослава остаточно переїхала до столиці Київської Русі. Саме про Анну та її дітей, про їх дивовижну долю – історія донесла до нашого часу цікаві спогади.

Життя Анни, доньки Ярослава Мудрого, яка уклала шлюб з королем Франції, та народила спадкоємців Королівського Дому Капетингів – це цікава життєва історія, що, на жаль, не знайшла ще свого достойного романіста. Спроби Д. Ладинського та Олександра Антонова висвітити життя руської княжни – є не що інше, як досить невдалі фантастичні витвори, які не відповідають історичній дійсності, а кінострічка, взагалі, красуню принцесу – перетворила в брудне пташеня, без надії стати лебедицею. Та не про це зараз йдеться – річ в тім, що наші пращурки, доньки правителів східнослов’янської держави, зробили не тільки певний внесок в налагодження стосунків з західно-європейськими країнами, але й залишили спадкоємців та нащадків, які у подальшому відігравали значну роль в їх розвитку. Цікава доля склалася у доньки Генріха І і Анни Ярославни, Едігни, яку проголошено «блаженною».

Багато ходило чуток про доньку Анни Київської та короля Франції Генріха І, але, всі вважали це легендою. Працюючи над дослідницькою працею про життєвий шлях видатної доньки українського народу, Анни Ярославни, я з сином Валерієм, та братом Станіславом, використали чимало джерел і навіть кілька разів подорожували до Парижу, Санлісу та Орлеану. Інформації надходили чималі, та на жаль не про доньку нашої княжни. Однак все по черзі.

У шлюбі з Генріхом Iу 1053 році, Анна народила першу дитину – сина. Дата спірна, але не про це зараз йдеться. Сину дали ім'я Філіп. Це грецьке ім'я в історії Франції було використано вперше, ставши згодом, ім'ям багатьох представників королівської династії Франції. Потім народжуються Роберт і Гугенон.

Донька народилася у 1055 році. Питання про існування у Анни дитини жіночої статі, було дуже химерним. Джерел, які б підтверджували це, здавалося не збереглося. Були легенди – більш нічого. Та як відомо легенда – це схиблена історія минулого, тому саме до них ми поставилися дуже ретельно. По-різному тулмачилась доля доньки Анни, різні дають їй імена – Емма, Едігна, Ендіга. Одна з легенд, донесла до нашого часу, що Едігна росла розумною, гарною дівчиною – схожою на матір. У 1074 році її брат, король Філіп, замислив одружити Емму проти волі сестри. Дівчина виказала непокору і втекла з королівського палацу. Тривалий час вона ховалася та подорожувала по країнах, поки їй, край знесиленій, не дали притулок мешканці приміського селища Пух (околиця Мюнхена). У цьому містечку вона мешкала до смерті, заробляючи знахарством та вихованням дітей. У XVII столітті Церква проголосила Емму – блаженною.

Що тут правда, що плітки?.. Чесно кажучи, якщо за Анну Ярославну, все ж таки джерела надавали певну інформацію, то про Едігну – майже нічого. Доля доньки французького королівського подружжя Едігни, деякий час стала нашим провідним завданням. Наш товариш пан Гаюк Володимир, великий патріот України і мій однодумець, за свої часи директором музею з Історії релігії у Львові, переймаючись нашою працею, надавав певну допомогу. Він знайшов публікацію, яка допомогла закрити цю білу пляму і завершити дослідницьку працю про життєвий шлях Анни Ярославни.

Так сталося, що у грудні 2005 року, стаття Михайла Нискогуза: «Нашого світу по цілому світу» – спрямувала мене з сином у невеличке містечко Пух (Фюрстенфельдбрук), розташований за 30 кілометрів від Мюнхену. Під’їхавши на авто нашого друга, мешканця Німеччини Леоніда Трембицького, ми чесно кажучи, були трохи збентежені. Місто як місто – таких тут багато, та й тисячоліття не відчувалися. Та поблукавши трохи, побачили купол невеличкої дзвіниці. Леонід припустив: що це те що потрібно. Серце його не підвело. За три-п’ять хвилин, ми вже були біля невеличкої церкви-каплиці на подвір’ї якої, розкинулась дуже стара, в п’ять обхватів, липа з дуплом. Саме про неї розповідають легенди – сумніву немає. Біля цього легендарного дерева, майже 35 років Едігна надавала допомогу мешканцям міста. Зайве казати про наші почуття та піднесення – вони були чималі. Мабуть це Господнє Провидіння спрямувало нас саме сюди, в цей затишний привабливий куток Німеччини. Знайомлячись з вбранням церкви, розглядаючи ікони з зображенням подорожуючої на возку з півнем та дзвіночком Едігни, ми, немов би поринули у той час. На нефі намальовано картину з Едігною, яка разом зі Спасителем надає допомогу хворим. Відчуття святості останнього пристанища принцеси і якогось енергетичного насичення ефіру, не залишало нас весь час перебування у каплиці. Хтось тут є, але хто?.. Через кілька хвилин ми знайшли відгадку. Біля лівого вівтаря в скляній труні під іконою, зберігаються мощі блаженної Едігни. Ось у чому справа! Святий дух доньки Анни Ярославни до сьогодення зціляє, оберігає та надихає людей на порозуміння.

Знайшлося кілька джерел, які надали нам додаткову інформацію. Після їх ретельного вивчення виявилось наступне:

За легендою: – Едігна була донькою короля Франції Генріха І (1008 – 1060 рр.) та доньки Ярослава Мудрого (978 – 1054 рр.), Анни Ярославни (1028/32  – 1075/85? рр.). Щоб запобігти шлюбу з не коханою людиною (інша версія – втрата невинності перед шлюбом), вона, не без свідома матері, втекла з Франції. Куди прямувала принцеса?.. Невідомо! Може в далеку Рабастію (Русь). Добравшись до містечка Пух в Баварії, вона залишилася там назавжди. Коли принцеса проїжджала на возику біля старої величезної липи, бики зупинились, півень, що сидів поруч з Едігною, заспівав, а дзвіночок, який та тримала в руці, залунав сріблястим дзвоном. Прийнявши це як Господню волю, вона залишилася там до кінця свого життя, лікуючи біля липи хворих та, надаючи допомогу потребуючим. Брат принцеси кілька разів робив спробу повернути сестру, але його посланці їхали від неї не з чим. Не міг він повернути її і силою, бо громада міста захищала Едігну від будь яких зазіхань. Про неї казали, що вона одружилась зі Спасителем. Померла принцеса 26 лютого 1109 року, переживши свого брата короля Франції Філіпа І, рівно на рік. З того часу до її могили починається паломництво зі всієї землі Баварської. На місці поховання Едігни люди зцілювалися від хвороб, отримували захист від ворогів, бажали добробуту собі та своїм родинам. Ця легенда, тривалий час була надбанням тільки Баварської землі, та чутки про чудодійні здібності принцеси поширилися на всю Німеччину.

Взявши все це до уваги та використавши нові джерела, дійсність виявилась така:

Перше письмове згадування про доньку французького короля Генріха та Анни Київської є в дослідженні німецького історика Йоганеса Авентінуса (1477-1553) «AnnalesDucumBoianae» («Баварській хрониці»). Він повідомляє про Едігну у зв’язку зі смертю кайзера Людвіга Баварського. Той помер від апокаліпсичного нападу в жовтні 1347 році, біля Пуху під час полювання. Авентін пише, що саме в цьому місці поховано Едігну, яку шанують і у якої просять захисту від втрат та крадіжок.

Розквіт святості Едігни розпочався в Пусі, з підняттям її останків із склепу в 1600 році. ЇЇ було перепохованно в особисто присвяченому для неї, лівому вівтарі. Мощі до сьогодення зберігаються в скляному гробі під іконою. Час зробив свою справу – старий склеп було загублено. І все це, мабуть теж більш нагадувало б легенду, як би вже за наші часи, у 1978 році, при відтворенні вівтарної кімнати, не було знайдено саме перше місце поховання. Могила знаходилася під готичним пластом землі, який відносився до старої романської церкви, побудованої ще у VIIIстолітті. Саме в неї, 26 лютого 1109 року за вівтарем, який тоді знаходився з внутрішньої сторони стіни апсиди, було поховано Едігну, та в 1600 році перепохованно в лівій частині вівтаря. Все склалося – було доведено належність останків до Едігни, доньки Анни Ярославни и у скляний труні вона зберігається до сьогодення.  

Легенда перетворилась в історичну дійсність, а згадки про паломництво до могили блаженної з легендарного далекого 1200 року набули реальність. Каплиця зберегла свій вигляд з 1453 року. Про це свідчить підпис на торці апсиди. З роками паломництво до могили Едігни, чим дальше, тим більше поширювалося. Ще за часи курфюрста Максиміліана, воно розповсюдилось на всю Баварію. Невипадково Райдер в 1-му томі «Баварія Саекта», пише: «Релігія сама по собі не може бути релігією…». і звертаючись до правителя, додає: «По справедливості та з повним правом дієш ти Герцог Максиміліан, коли проявляєш своє піклування про багатьох святих, котрі коли-небудь народились, чи приїхали та померли в баварській землі, для того, щоб вони в нагороду захищали тебе і твій народ. Бо шанування святих, ніколи не залишається без нагороди». Це стосується і блаженної Едігни.

Перша жінка курфюрста, Єлизавета Лотарингська, кожен рік здійснювала паломництво в Пух, і, навіть, подарувала церкві як підношення, дорогоцінну труну, яку на жаль, було пограбовано у 1661 році шведами. Потім, всі речі за різними обставинами було повернуто, що ще більш ствердило Едігну, як захисницю від крадіжок та пограбувань. Паломництво не зупиняється дотепер. До неї і сьогодні закликають, як помічниці при сьогоденних турботах: нещасних випадках, для повернення втраченого чи вкраденого, від хвороби, та в смертну годину. ЇЇ вважають чудотворною та помічницею знедолених і втілення альтруїзму. Вшануванням Едігни переймаються громади з Дахау, Міттендорфу, Оберпфафоренгофену, Фюрстенфельдбруку, тощо.

В джерелах з історії Баварського королівства: Матвій Райдер у 1624 році, Раслер – у 1714 році, та багато інших – згадують про Едігну, як блаженну. В середині XVIIIстоліття, церков у Пусі, не дивлячись на те, що її покровитель був Св. Себаст’ян, повністю спрямувала роботу на висвячення образу Едігни. За часи абата Лібгарда Кельнера (1714-1734 рр.), внутрішні стіни церкви розмальовуються картинами, спрямованими на висвітлення блаженної та любові її до Господа і людей.

Мешканці Пуху були тою громадою, яка століттями піклувалася збереженням останків блаженної Едігни. Останні 50 років (з 1959), створено Пуську фундацію, яка проводить кожні 10 років, 26 лютого: фестивалі присвяченні пам’яті Едігни Пуської. Перша керівниця фундації Едігни, Едігна Келерман – багато зробила для того, щоб блаженна стала святинею не тільки Баварської землі, але і всієї Німеччини. У 1988 році на пам’ять Едігни Пуської, у місті була делегація російської ортодоксальної церкви на чолі з Митрополитом Мінським і Білоруським, епіскопом Філаретом. Вони прибули для сумісної служби з кардиналом Веттером на шанування блаженної. На П’ятім ювілейнім Фестивалі, що відбувся в 1999 році, прийняли участь делегації багатьох громад Німеччини. На фестивалі лунали промови, які підняли образ Едігни Пуської на Європейський рівень. Тодішній духівник Пуху, Томас Шипфингер, який в різних публікаціях ретельно займався французько-руською історією поєднавшу колись їх предків, в ці дні був верхи свого апогею. Він бачить у сумісному вшануванні блаженної Едігни знак того, що: «Вона, як донька Сходу і Заходу бажає допомогти взаємному порозумінню, та єдності». Це те бажання, яке вирує століттями, незважаючи на тривалі часи «залізного завісу», це бажання до об’єднання не тільки Німеччини, а і Європи, це те, що прагнули кращі сини і доньки цих народів.

Чия свята, блаженна Едігна? Французька?.. – її батько король Франції Генрих І. Українська?.. – її мати донька Ярослава Мудрого?.. Чи німецька?.. – місце де вона мешкала, де знайшла свою долю та саме і визначилася як чудотворна. Католичка за віросповіданням, вона є прикладом християнського служіння всьому людству. Ні у кого мабуть немає на неї прав, хіба що у тих, хто вже тисячоліття шанують її та зберігають пам’ять про дивовижне єднання у одної особі ще за стародавні часи представників слов’янського та французького народів. Хто поважає нашу історію, хто цінує працю та життєвий шлях наших предків, хто дійсно любить наших чарівних жінок, той приїде до Пуху і біля останків блаженної Едігни протягне один одному руку дружби, допомоги і пошани, а це німець, француз і українець – представники трьох європейських народів. Життя коротке – ціна йому наші дії. Нема вже і нашого товариша Леоніда Трембицького, щирого друга, шановника Едігни, який чотири роки тому, запалив свічки пам’яті над останками святої. Та сумісна праця над цим дослідженням залишилась в наших серцях назавжди. Едігна і в цьому відіграла свою  чудотворну роль.

У 1075 році, за одними джерелами, і в 1085 за іншими, закінчився життєвий шлях Анни Київської, доньки Ярослава Мудрого. Вона прожила яскраве життя, сповнене служінню обом народам – руському та французькому, але про це вже готове інше дослідження. Наприкінці, здається, треба додати, що наші брати «великороси», не мають жодного відношення до Анни Ярославни, і не зовсім багато – до Київської Русі, в цілому.

Париж, Пух, Київ. 2011 р.




Коментарі

2012-05-24 12:46 Тетяна Пишнюк
Дуже хотілося б звязатися з автором цього дослідження. Пишу художній твір про Едігну, але бракує певної інформації про її життя.
2012-01-07 19:41 Давид Винницкий
Спасибо автору за познавательную статью! Побольше бы таких исследований,может и народ начал бы гордиться своей историей.

 


RSS 2.0 contacts home