Вхід для користувачів
 




КИЇВ ПІД ЗНАКОМ МАЛЕВИЧА

 «Говорячи сучасною мовою, дядько був український націоналіст» - каже рідний небіж Малевича, який мешкає у Києві.

«Малевич і Україна» - під такою назвою 2006 року вийшла книга з 420 сторінок, в якій документально і науково показано кореневий зв'язок генія мистецтва 20 ст. Казимира Малевича з Україною. Він народився в Києві на вулиці Бульйонській 1879.    

Цю вулицю Рішенням Київради 20 вересня 2012 року було перейменовано на вул. Казимира Малевича (див. СТРАСТИ ПО МАЛЕВИЧУ или еще раз об улице Малевича в Киеве...  ).  

Про український вимір Малевича пишуть учені всього світу – Нової Зеландії і Японії, Росії, України, Білорусі, Польщі, Німеччини Франції, США і Канади.

Серед цих досліджень вирізняється масштабністю текст польсько-французького мистецтвознавця професора                    Université de Bourgogne Анджея Туровського, який ми подаємо у перекладі українською та англійською мовами.

                                                                                                                                                                                                                       

           

На фото зліва: Київ 1970х. Будинок, де народився К.Малевич (не зберігся, кол. вул. Бульйонська 13 - майбутня вул. Казимира Малевича);   справа: Київ, Костьол Св.Олександра, де хрестили Малевича 1879.  Малюнок Т.Шевченка  

 

Додаток:

1.

20 березня 2011 року, Київ

Голові постійної комісії Київради з питань культури та туризму

Бригинцю Олександру Михайловичу

 

Шановний Олександре Михайловичу!

 

      Звертаємося до Вас з пропозицією про перейменування вулиці Боженка (Голосіївський район м.Києва) на вулицю Казимира Малевича, всесвітньовідомого художника.

       Малевич   Казимир Северинович (1879-1935) народився в Києві в сім’ї потомствених  польсько-українських шляхтичів на вулиці Бульйонській 15 – нині Боженка. 

      Майбутній художник вчився у Київській малювальній школі М.Мурашка у видатного українського художника М.Пимоненка. Малевич усе своє життя з вдячністю згадував Пимоненка й, траплялося, малював картини в стилі Пимоненка.

      У своїй  автобіографії художник згадував відвідання майстерні Пимоненка на вул. Гоголівській у Києві: «Велике враження на мене справили його картини. Показував він мені картину «Гопак». Я був у захваті від усього побаченого у його майстерні. Сила мольбертів, що на них стояли картини, де зображувалось життя України. Демонструю свої роботи - етюди з натури. Потрапляю до Київської художньої школи…».

      1928-30 був професором Київського Художнього інституту, малював київські краєвиди, у 1920х рр. брав активну участь у художньому житті Києва, належачи до Об’єднання сучасних митців України ОСМУ.

      Серед його найближчих друзів були київські художники викладачі КХІ Л.Крамаренко, В.Пальмов, О.Богомазов, А.Таран, а серед київських учнів К.Малевича – С.Григор’єв, С.Шишко, І.Жданко.

      В КХІ Малевич займався й теоретичною роботою в інститутських комісіях, де творчо полемізував зі своїми колегами, зокрема з М.Бойчуком.

      Прикметно, що останню свою прижиттєву персональну виставку Малевич провів у Київській картинній галереї 1930 року.

      В київських журналах друкувалися теоретичні статті самого Малевича, а також схвальні рецензії на  його творчість. У своєму листі до Крамаренка Малевич відзначає: «Пишіть, у Києві Ви чи ні, надішліть відгуки про мою виставку, купують чи ні…».

      Малевича було запрошено до розмалювання стін конференц-залу Всеукраїнської Академії Наук (вул. Володимирська 55). Зберігся ескіз розпису, який знаходиться у київському Національному Художньому Музеї України.

      На жаль,  1930 року Малевича, як й більшість висококваліфікованих педагогів КХІ, було звільнено з посади професора й він змушений був повернутися до Ленінграду, де його було ув’язнено на декілька місяців як «німецького шпигуна».

      Проте у своїх листах до київських друзів (до речі, писаних українською мовою) і в автобіографії художник згадує Київ з ностальгійними нотками: «Неповторним залишався у моїй  пам’яті Київ. Будинки, вимурувані з кольорової цегли, гориста місцевість, Дніпро, далекі обрії, пароплави. Усе його життя впливало на мене дедалі більше…». У тих листах Малевич переймається долею старого київського художника С.Світославського, який перебував у злиденному стані.

      Нині серед екскурсійних маршрутів Києва існує екскурсія «Київські місця Казимира Малевича»: вул. Боженка (місце народження великого митця); костьол Св.Олександра (де хрестили Малевича 1879 р.); Ярославів Вал, 12 (де стояв будинок професорів КХІ, зараз на цьому місті будинок Посольства Польщі); вул. Володимирська, 47 (місце розташування Київської художньої школи М.Мурашка, де вчився Малевич); Вознесенський узвіз, 20 (КХІ, де викладав Малевич); Музей Російського мистецтва на вул. Терещінківській (місце останньої прижиттєвої виставки Малевича 1930); памя’тний знак Малевичу (вул. Володимиро-Либідська);  Святошин  (київська околиця, яку малював Малевич -  пейзаж «Святошин під Києвом, 1930» експонується у Третьяковській галереї).

      Киянин К.Малевич - один за найбільших художників в історії світового мистецтва, засновник нового художнього напрямку – супрематизму. Вплив Малевича на мистецтво ХХ та ХХIст. є надзвичайно великим, у т.ч. на українське, російське та білоруське.

      Враховуючи вищенаведене, вважаємо що ім’я Малевича мусить бути присутнє у назві київської вилиці. Найбільш логічним було б назвати ім’ям Малевича вулицю, на якій він народився (вул. Боженка).

       Проcимо Вас, шановний Олександре Михайловичу, підтримати наше звернення та увічнити пам'ять професора Київського Художнього інституту К.Малевича.

 

професор  В.Брюховецький   

академік НАН України  І.Дзюба

академік НАН України М.Попович

голова Спілки Театральних діячів України Л.Танюк

 

ініціатори вшанування пам’яті Казимира Малевича у Києві

проф. Д.Горбачов

президент Асоціації Європейських журналістів А.Рудзицький

 

2. Рішення Комісії з питань найменувань та пам'ятних знаків виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

 

                                                                                                                   

                                                                                                                        

На фото вгорі Київ, вул. Володимирська, 47 - місце розташування Київської художньої школи М.Мурашка, де вчився Малевич; всередені: Київський художній інститут, в якому викладав Малевич, 1928-30;   внизу: Київська картинна галерея (нині музей Російського мистецтва), в якій 1930 року експонувалася персональна виставка Малевича                                     

Анджей Туровський про Малевича 

Переклад Олени Новикової

 

  К.Малевич. Весна. Святошин під Києвом. 1930. олія на полотні

 

Генеалогія

 

Прізвище родини Малевичів зустрічається в Польщі, Литві, Україні і Білорусії. В Польщі воно частіше розповсюджене в східних землях, особливо в Білостоцькій та Сувальській землях, а також в місцях міграції поляків з Росії після революції 1917 року і більшовицької війни 1920 р. у Варшаву, Познань, Люблин і Білосток, і нарешті на заході, де оселилися вихідці зі сходу після останньої війни: у Вроцлавському, Зеленогірському, Гожовському, Єленогорському, Бидгощському, Кашалінському, Щецинському і Гданському повітах.

Вперше згадка про Малевичів зустрічається 1491 року. Історично прізвище було пов’язане з землями Великого князівства Литовського, а з початку ХVІ ст. згадується в більшості описів шляхетських родин на великих територіях від Жмуді на півночі через Віленщину, Полісся, Київщину, Волинь та Поділля аж по південну Бесарабію, Буковину, що колись належали молдавському князівству.

Родини з прізвищем Малевич знаходимо серед володарів садиби “однодворців”, які втратили шляхетські привілеї під час численних ревізій, а також серед відомих родів, вписаних після розподілу до книг і генеалогічних метрик ХІХ ст. усього Західного краю російської імперії. У ХVІ і ХVІІ ст. прізвище Малевичів, об’єднаних гербом Шеліга або Суліма, фіксується серед шляхетських родин в Литві в Осмянському повіті на південь-захід від Вільна, а також Лубенському і Гродзенському повітах. Габриєль і Ян Малевичі з Осмянського повіту були учасниками виборів Яна ІІІ Собеського на короля Польщі і Великого князівства Литовського. В метриці Галіцийських земель значаться Ян і Антоній, сини Богдана, онуки Юрія з гербом Малевичів, “вірмени і шляхта Волоська, які, одержавши маєток у Хлебичині Дольним у Коломийському окрузі, отримали вид на проживання у 1816 р.”. Інші з Малевичів, Констянтин, син Павла, був становим головою в Дубенському повіті, а Ян, син Юзефа, фіскальним чиновником  у Волковському повіті.

Шляхетське походження Малевичів визначено у 1857 і 1861 роках в родових книжках Гродненської губернії. Цей же гербовник вказує Юзефа і Томаша, які за заслуги, відзначені Комісією освіти у 1790 р., знову отримали колись втрачені шляхетські привілеї. Прізвище Малевичів знаходимо також в Галіції, де у 1720 р. Натанаель Малевич був рукопокладений патером Базиліанського монастиря у Стоянові. Відомим скарбником був Віктор Малевич, приходський ксьондз у селі Раків Мінського повіту. Він, переслідуваний за участь в січневому повстанні, помер у Городищі у 1887 р.

Серед прізвищ художників джерела згадують Петра Малевича, митця, що у 1776–1778 рр. працював у Радзивіллів в Несвіжі. Якщо прізвище Малевичів досить часто зустрічається в різних історичних та геральдичних розробках польської шляхти, то варто відзначити, що більшість російських генеалогічних книжок цього прізвища не згадують. Це без сумніву свідчить, хоча і опосередковано, про історичний зв’язок прізвища Малевич з польською родовою традицією, хоча переважно воно зустрічається в землях давнього Литовського королівства.

 К.Малевич. Фото. 1920-ті

Цікавість до генеалогії Казимира Малевича викликала в свою чергу звуження території пошуків. Таким чином, докладні історичні розвідки привели до Полісся1, Волині, Поділля та Київщини. Пошуками було охоплено перш за все різні публікації, а також списки шляхти окремих районів, що видавалися наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Пізніше, дотримуючись такого напрямку, були критично опрацьовані архівні матеріали Петербурзької Герольдії, губернські документи відповідних комісій та шляхетських зборів, костьольні книжки парафій та деканатів і нарешті фіскальних органів, а також у менших розмірах губернаторські, воєводські і повітові акти, розміщені в архівах Польщі, а також Києва, Житомира, Мінська та Петербурга. Вже перші пошуки сконцентрували увагу на території Волині, де в друкованих матеріалах зафіксовані імена двох братів: Костянтина Миколайовича Малевича, штабс-капітана, полкового квартирмейстера 41 полку піхоти, що розміщувався у Дубно, а також Михайла Миколайовича Малевича, титулярного повітового чиновника, що виконував у Старокостянтинові обов’язки помічника бухгалтера, і нарешті його сина Порфірія Михайловича Малевича, голови І Волинського відділу казначейства.

Якщо в списках легітимної шляхти Поділля, Полісся і Київщини прізвище Малевич не фіксувалося2, то у списках Волинської губернії воно виникало аж двічі у І і в VІ частині того вказівника. В першому випадку йшло про ревізію і вписання до родової книги 26 травня 1898 р. родини, що вела початок від Стефанія Малевича і його сина Миколи, чиїми синами були відповідно Нікодим, Гедеон, Кшиштоф, а також Ілля і їх нащадки по чоловічій лінії Ежі, Михайло і Микола. Другий запис стосується родини, що нас цікавить, – Казимира Малевича, шляхетське походження якої підтверджено вписанням до волинських книг наступних родових гілок: синів Артемія і Яна в році 1838, у 1849, які продовжували лінії Янова, у 1897 – синів Мартіна, а у 1903 – Станіслава, сина Болеслава3. Акти російської Герольдії, що збереглися майже цілком (стосовно родини Малевича) в петербурзькому архіві (розділ Правительствующего Сената Департамента Герольдий), а також документи зібрання шляхетських депутатів Волинської губернії (передусім розділ Волинського Дворянського депутатського зібрання) в Житомирському архіві, що містять, крім витягу з родовідної книги (Родословная книга Волынского дворянства), змістовну кореспонденцію, а також низку поміток, записів та свідоцтв, пов’язаних з ними, дозволили реконструювати чоловічу лінію роду Малевичів, а також фрагментарно пов’язану з нею жіночу лінію, оскільки, як відомо, дружини та дочки звичайно не виступали в родовідних списках4. В цьому останньому випадку додатковим джерелом інформації були акти костьолів, особливо метричні книги Київсько-Васильківського деканату з архівів Києва, Житомира і Вінниці, в яких, між тим, немає багатьох даних стосовно конкретних років.

Досить приблизна історія родини Малевичів стосується ХVІ ст., коли в ревізійному документі 1616 р. вперше були описані їхні предки-бояри. В документі серед боярських сіл Білоцерківського старостату згадані були Новоселичі, “посесорами” яких названі благородні Малевичі, бояри білоцерківського замку, на що вони отримали довічне право від величності короля Августа в Вільно в року 1555, що підтверджено його величністю королем Стефаном у 1578 р., а “яко нинішній його світлість пан король наш у Варшаві на важливому сеймі в року 1608 його підтвердив, у зв’язку з чим вони повинні правити військову службу при білоцерківському старості або його заміснику, а у зв’язку з тим, що вони самі признають замковий уряд, право їхнє добре, перевірці не підлягає”5. Збіг останньої дати дозволяє нам тільки припустити, що існує гіпотетичний зв’язок між описаними тут діями родини у ХVІ ст. і пізнішими, які зафіксовані документами шляхти.

Нам відомий ще один об’ємний документ короля Яна Казимира, що підтверджує “право на гарне селище Новоселиці” родині Малевичів від 25 жовтня 1663 року. Читаємо там, між іншим, що до короля надійшло прохання: “братів Григорія і Максиміліана, Стефанія Жухальського, Стефанія Кислого, Якоба Панцевича з Малевичів Новоселицьких з одного роду, яким завдяки великим порадам панів цнота, постійна віра Речі Посполитої добре прищеплені, і які, як відомо, не брали участь у минулих завірюхах і бунтах на Україні, щоб нам, тим, хто має від предків одвічне право на добре селище Новоселиці6, назване в Київському воєводстві, це право було підтверджено, аби при спокійному житті та керуванні воно в нас залишилося і ми зберігати його намагалися б”7.

Документально відомим предком з цікавого нам роду Доротич Малевичів, відповідно з записом у родовідній книзі в першому пункті, був Кондрат (Кондратій), що отримав привілеї на користування або володіння якимись грунтами, можливо, сіножатями, тобто луками, придатними для косіння, від князя Павла Яновича Сапеги, що було підтверджено королем Зигмунтом ІV Вазою 29 серпня 1604 р. в Кракові і записано в актах Київського воєводи 1 вересня 1631 року. Його відомим нащадком був Артемій Доротич і його син Іван (Ян). Артемій значиться в документах як овруцький староста. В одному з них Зигмунт ІІІ звертається з нагадуванням до бояр і шляхти, називаючи їх по черзі: “...до Вас Іване, Васько і Богдане Гекевичи, Лондзіковичі, Логміні8, Артемію Доротичове і Росметкові, наші бояри, також до шляхти арендаторів посередників усіх сіл Геєвичів” і та ін9. Про село Геєвічі (Хеєвічі), яке було б черговим родинним місцем перебування Малевичів, знаємо, що воно лежало на захід від Овруча і відомо з 1548 року. У 1571 році воно належало овруцькому замку і жило в ньому п’ятеро бояр.

Нащадками Івана, сина Артемія, були Яків, Фелікс і Іван (Ян). Тут розпочинаються три основні родові гілки Малевичів, маєтки яких знаходилися на північ від Волині в околицях Ковеля, передусім в селі Дроздні (Дрожні). Перед тим місцем проживання Малевичів мало бути село Глубочинь, де вони володіли землею і 107 селянськими душами. Її продали у 1760 році. На жаль, село Глубочинь не зафіксовано в відомих мені джерелах. Навпаки Дроздне то давнє поселення, що виступає в актах від ХVІ ст., відоме також під назвою Дрозди, Дроздяни. В написаних російською архівах виступає як Дрозне. Знаходилося у Ковельському повіті, волості Любитів. “У ХVІ ст. – читаємо у географічному словнику – цим селом Дрозденьцем володіли заможні поміщики Луцького повіту”. Іван Дрозденьській з “Дроздян” згадується в рапорті луцького замку 1545 р. Наприкінці ХVІІІ ст. ми зустрічаємо так кілька володарів: більшою частиною володів Діонісій Огоньчик Дубецький, бургграф володимирського замку. Бургграф володимирський був першим керівником (маршалком) Ковельського повіту після розділу Польщі. Під його гостинним дахом в Дроздні, читаємо у географічному словнику, збиралося велике коло вихідців з Франції, у дні великої Революції (...). Серед власників Дроздні бачимо Рачинських, єдиних з нащадків після Кондзелі, володимирського бургомістра (...). Сьогодні то маєток, де буває багато відвідувачів, що належить кільком володарям і містить 1810 десятин грунту. Селяни, 695 душ, мають 118 селянських дворів, 1667 десятин землі. Грунт землі складається з карбонатного грунту і чорнозему на мергельній основі. Розмова русинська”.

В цілому в кожному поколінні Малевичів зустрічаємо передусім уніатських і католицьких, а також православних духівників. Багато служило в війську, часами серед Малевичів ті, хто обіймав урядові посади службовців. В середині ХІХ ст. Лукаш, син Стефана, був титулярним радником, а його син Олександр службовцем у Віленському посаді, а потім надвірним радником10. В першій генерації нащадків Яна, Яків11, був ксьондзом, не виключаємо, що і греко-католицьким, в Дроздні, на котрого було зроблено кілька дарчих на землі, оформлених в ковельських судах. В наступній генерації, на переломі ХVІІІ і ХІХ ст., Василь, син Івана (Яна), був луцьким каноніком кафедрального уніатського костьолу в Кашогродзькім деканаті (Кашовка у Ковельському повіті), а його брат Ян приходським ксьондзом костьолу в Буліні. Два покоління пізніше католицьким викарієм у костьолі Божої Матері у Краснополі у Житомирському повіті буде Лукіан, син Антонія. Серед військових слід відмітити Івана Івановича, який у 1790 році був призначений Станіславом Августом капітаном артилерії12, а син Антонія Титус буде в 50-их роках підофіцером піхотного полку. Сина Яна Марцелія нагородили бронзовою медаллю, заснованою Олександром І для увічнення Народної війни 1812 року “... як знак на віки, що предки мали заслуги перед вітчизною”13.

Генеалогічна гілка, що веде безпосередньо до Казимира Малевича, пов’язана з нащадками Івана (Яна). Власне, серед них згадується капітан артилерії 1749 року народження, що стане батьком Антонія, котрий в свою чергу буде дідом Казимира. Іван Іванович (Ян Янович), одружений з Анною з роду Веселовських, що мешкали в Мікулінцях14 в Літинському повіті на Поділлі, яких відносили до не осілої шляхти15, мав 5 синів та дочку Пауліну 1797 (або 1799) року народження. Старшим сином був Марцелій (що в документах називався також Марчіном)16, 1781 року народження, який близько 1816 року осів на селі Заліванщині17. Пізніше у 1832 році він заснував маєток Татіщево в селі Пасат, і нарешті проживав в місті Балта, де його у 1844 році і поховали. В нього було п’ятеро дітей: старший Анастасій, який отримав освіту у відомому одеському ліцеї Рішел’є і проживав в селі Фернатия, народився у 1828 р. і помер у 1872 в Одесі (де його поховали); молодший Юліан (що народився у 1831 році) і три дочки: Теофілія, Марцеліна (Белінська) і Просперіна (Козловська) (померла у 1872 році). Далі наступними нащадками Івана Івановича були: Станіслав 1784 року народження, одружений з Барбарой (народилася 1803, померла перед 1832 р.), що приблизно у 1811 році проживав в селі Уладовка18 Вінницького повіту, де був приєднаний до чиншової шляхти-орендарів; пізніше володів маєтком у селі Трибусово. Наступною дитиною Івана був син Йосип (Йосиф) глухонімий, 1787 р. народження, потім Ян 1789 року, дружиною якого була Франциска 1805 р. народження. Вони мали двох дітей, Станіслава 1822 р. і Цецилію 1825 р. народження. Наймолодший син Івана Івановича – Антоній, батько Северина, дід Казимира Малевича.

Антоній народився 19 серпня 1791 р. і був охрещений у 1801 році в церкві у Сквирі19. Вперше він одружився з Фортунатою з Тафелів (або Тафонов), вдруге з Юлією з роду Папроцьких20. З 1822 р. проживав в селі Турбів (Бердичівського повіту) в поймі ріки Десни, притока Бугу. Володів невеликим маєтком. Відомості, ким він був і чим займався, знаходимо у свідоцтві “Губернії” Київської, виданому Антонію сину Яна Малевича, виконуючого обов’язки маршалка шляхти Махновського повіту. З цього документу дізнаємося, що Антоній у ревізійних реєстрах шляхти значиться “як шляхтич першої категорії, а на засаді права про застави володіє частиною села Турбів і 108 душами”. Далі читаємо: “живучи в повіті з 1822 р., виконував різні функції відповідно його шляхетському походженню. Як свідчить реєстр стану служби, що одбувала шляхта цього повіту, його обрали наглядачем шляхів і пересування через повіт війська і груп рекрутів. Цей обов’язок він виконував від 25 квітня 1828 до 28 червня 1830 р., потім став чиновником по захисту населення від хвороб (холери morbus). Ці обов’язки виконував від 3 грудня 1830  по 23 серпня 1831 р. З приводу проникнення з Подільської губернії на територію Вінницького повіту мора худоби його призначили 3 січня 1834 р. комісаром 1-го округу 2-ої половини повіту. За рекомендацією влади його висунуто шляхетською громадою Махновського повіту 4 січня 1836 р. кандидатом куратора складів резервів. Нарешті 17 березня 1838 р., за пропозицією махновської повітової шляхової комісії, він став керувати відрізком поштового шляху від кордону Сквирського повіту до кордону Липовецького повіту, що проходив через урочище Босиброд (поштова станція між Сквирою і Ліповцем в бердичівському повіті – А.Т.). “Усі доручені обов’язки згаданий Малевич виконував дуже ретельно відповідно до благородного походження службовця, чим заслужив схвальні відгуки. В зв’язку з вищезгаданим на його прохання мною про це складене, підписане і службовою печаткою припечатане свідоцтво в Махновці 16 лютого 1844 р. Згідно з оригіналом, свій підпис поставили: виконуючий обов’язки маршалка шляхти Махновського повіту, суддя М. Вітославській”. Антоній Малевич з першою дружиною Фортунатою мав трьох синів: Титуса, Люціана і Полікарпа, а з другою двох: Северина і Болеслава. Про дочок нічого не знаємо. Родина Антонія належала до чиншової шляхти. Займаючи скромну позицію в суспільній структурі поміщиків, вона не брала участі у громадському та політично-економічному житті багатої і здавна проживаючої тут місцевої шляхти21. Перед процесом привласнювання землі і селяни на терені Турбова були поділені між Каролем Драгомірецьким (506 душ), Адамом Райським (57 душ), Йозефатом Корвіним Петровським (53 душі) і Хоноратою Божецькою (50 душ). Частина землі належала православній церкві Святого Димитра. У 1863 році на 1580 жителів 1486 були православними, 7 – католики, 18 – іудеї22. Турбовицькі багатства Малевичі втратили, напевно, внаслідок конфіскації після січневого повстання. Достатнім приводом для цього був факт (якому ми ще приділимо увагу пізніше) участі в повстанських боях Полікарпа і Антонія, двох синів Антонія. Турбів та його околиці були “вибуховим” місцем. Зі спогадів знаємо, що у Турбові збирали зброю і готувалися до повстання, читали Золоту Грамоту, через Турбів багато разів проходили між 11 та 15 травня 1863 р. частини з’єднань повстанців під керівництвом Леона Чеконьського та Платона Крижанівського, які були остаточно розбиті в битві під Булаєм. Молодші за Антонія Малевича співволодарі Турбова Кароль та Апполін Драгомірецькі були заслані23. Хоча надруковані джерела не фіксують конфіскацію майна Малевичів, усі побічні факти свідчать про це24.

Повернемося все ж таки до попередніх часів. Після листопадового повстання побоювання щодо декласування усієї родини, особливо у контексті чергових ревізій шляхетських титулів, стали для Антонія Малевича серйозною проблемою. Як відомо, гарантоване Грамотою Катерини ІІ право від 21 квітня 1785, що визнавало шляхтою усі родини, записані у сеймікових книгах, після листопадового повстання підлягало сумніву. В грудні 1831 року прийнято рішення російського Сенату піддати ревізії усі шляхетські титули, які розглядали тепер спеціальні комісії за участю представників шляхетських громад та не в меншій мірі Петербурзької Герольдії, що робила остаточні висновки25. То був довгий і складний процес, що істотно змінював суспільну, економічну і політичну ситуацію в усіх західних губерніях імперії.

На Волині, де проживало найбільше зубожілої польської шляхти – т.зв. традиційно чиншової шляхти, – процес ревізії розпочався в умовах шалених протестів в ім’я “святого характеру і недоторканості рицарського статусу”, з якими серед інших виступив і маршалок волинської шляхти Граціан Ленкевич. І цей останній спротив, як і численні інші прохання і протести, не вплинули серйозно на переміну рішення. З одного боку, ревізійні комісії почали свою діяльність з поділу розглянутих справ на три категорії, що деяким, не віднесеним безпосередньо до групи поміщиків, давало шанси віддалення у часі наказу про сплату податків і обов’язків служити у війську, з другого боку, шляхетська громада видавала різні свідоцтва щодо приналежності до шляхетського стану, що завжди віддаляло термін ревізії. Одначе ці останні документи, що попадали в цю правову прогалину, не надовго допомагали, оскільки від 1834 року Петербурзька Герольдія майже цілком вважала їх недостатніми або фальшивими, як і усілякі інші аргументи – не досить вірогідні або  такі, що викликають хоча б тінь підозри.

Антоній Малевич у 1836 році отримав легітимне шляхетське свідоцтво від ревізійної комісії Махновського повіту, що розглянула його справу у 1834 році і разом з синами Титусем та Луціаном віднесла до першого розряду26, тобто до категорії володарів землі (конфіскованої або ні), які підлягали подальшій ревізії Герольдії, що автоматично не позбавило їх привілеїв, тільки перенесло перевірку у часі. І так два роки потому в листі від 14 липня 1838 року на засаді рішення Герольдії було визнано, що свідоцтва їх шляхетства недостатні і тому підтвердити їхні привілеї неможливо27. Ця відповідь викликала нові намагання Антонія у 1844 р. підтвердити його шляхетське походження на засаді вже раніше виданого запису. Проте і цього разу – фіаско. Комісія знову визнала аргументи недостатніми, тобто підтвердження шляхетського походження від 1834 року недостатнім. Антоній ще раз подав маршалкові шляхти Бердичівського повіту нові свідчення та свідоцтва з проханням знову підтвердити своє та п’ятьох синів шляхетське походження. Справа тягнулася аж до 1859 року з намаганнями підтвердити та закріпити вірогідність шляхетства. Нарешті, зібравши усі ті матеріали, маршалок громади представників шляхти у Бердичеві відіслав справу до Волинської громади шляхти, яка 4 вересня висловила свою позитивну думку (на основі § 17, р. 82 привілеїв Катерини ІІ від 21 квітня 1785 року) для затвердження її Петербурзькою Герольдією. Серед аргументів, крім метрик про народження та хрещення, а також ранніх свідчень про шляхетство, враховано ствердження київської, подільської та вінницької податкових палат про несплату родиною подушних податків, хоча переважило, як здається, переконуюче визнання свідчення шляхетства частини родини в роках 1838 і 1849, а також надані тепер свідчення Василя, сина Івана Малевича, луцького каноніка уніатського костьолу, що признавав Антонія з синами своїм кузеном по дядькові з того ж самого роду Малевичів, права якого були підтверджені 28 березня 1803 року. Герольдія остаточно визнала усі документи і на засаді власних матеріалів по історії роду, починаючи з 1604 року, визнала підтвердженим шляхетське походження Антонія з 1803 р., і рекомендувала рішенням від 7 квітня 1859 року п.3743 вписати його ім’я разом з синами до родовідної книги волинської шляхти28. Гербом роду Малевичів, на який легітимно спиралися нащадки Яна – Фелікс, Стефан і Миколай – був Гриф, описаний чиновником в родових геральдичних анкетах у гербовнику Каспара Несецького. “На червоному полі білий гриф29, половина якого від голови представляє орла з скривленим дзьобом, висунутим язиком, з двома кігтями, піднесеними до гори, і двома крилами, що приготувалися до польоту; друга половина – лев з лапами, на котрих він стоїть з піднятим до гори хвостом; передні ноги і жовтий дзьоб обернені вліво, над короною половина орла з трубою, без кігтів”30.

П’ятеро синів Антонія народилися у Турбові: Титус – 6 грудня 1834 р., Луціан – 7 січня 1836 р., Полікарп – 26 січня 1840 р., Болеслав – 15 березня 1846 р., а також Северин, батько Казимира, 8 січня 1844 року31. Охрещений він був 8 червня 1844 року, хрещеними батьками вказані Антоній Орловський, судовий виконавець житомирських судів, і Анна Козубова, дружина російського поручника; на урочистості були присутні Антоній Рушчиц, Кристіна Орловська, Вацлав Вольській, хорунжий та Юлія Піотровська. З деяких джерел знаємо про дочку Марію, за чоловіком Ожеховську. Усі діти Антонія хрещені в римо-католицькому парафіяльному костьолі в Вахновці. Містечко Вахновка, угіддя якого належали тоді генералові Ромуальду Тшечеському, знаходилося близько 10 кілометрів на схід від Турбова. За внесок Тшечеського у Вахновці в 1820 р. збудували дерев’яний костьол, в парафію якого наприкінці століття входило 1441 віруючих.

Про найстаршого сина Титуса Малевича, про якого найбільше йшлося в самих ранніх клопотаннях про підтвердження шляхетства, не залишилося багато відомостей. Один лише раз у 1858 р. він згаданий як підофіцер Полоцького піхотного полку, де служив з військовим цензом.

Луціан згадується в документах частіше. Ми знаємо, що у 18 років він бажав піти на військову службу на правах “бідної шляхти”, у 1859 р. вже був дияконом, абсольвентом римо-католицької духовної семінарії в Житомирі, а пізніше, після певного навчання, – вікарієм у Краснопіллі. В липні 1864 року представник єпископату повідомив Міністра внутрішніх справ, що в результаті проведеного слідства, ксьондз Люціан Малевич “винен в участі в повстанні проти уряду озброєної шайки польських бунтівників, розбитих нашими силами 10 травня 1863 року під містечком Мільковці, за що позбавлений прав і висланий на каторжні роботи в копальнях на 12 років”. Можна припустити, що Луціан приєднався до групи повстанців, які в ніч з 8 на 9 травня 1863 року вийшли з Житомира з Едмундом Рожницьким на чолі, через Янів та Краснопіль в напрямку Любари, Полонного до Мирополя і був взятий у полон в якійсь з сутичок по дорозі32. Ув’язнений, а потім засуджений, він був засланий на каторгу. Місцем призначення Луціана стала копальня срібла в Акатуї Нерчинського округу (Забайкалля). Усі праці про події після повстання стверджують, що вислання на Нерчинську каторгу було найсуровішою карою після вироку смерті (що на ксьондзів взагалі не розповсюджувалося), яку отримували головні організатори повстання. Подальша доля Луціана була пов’язана з Тункою, “малим бурятським селом в котловані між Саянськими горами, відгороженим від людей і байкальського світа природою з нездоровим кліматом”. До Тунки у 1867–1868 рр. вислано на поселення близько 150 польських ксьондзів, які також перебували на каторзі в Акатуї. У спогадах з Тункі Евард Новаківський пригадує Луціана двічі, згадуючи, що ксьондзи Йозеф Ковалевській і Люціан Малевич “писали філософсько-критичні роздуми і також такі, як наприклад, про карти (зрозуміло жартівливі) та різні інші під назвою czubrawiec. То був напрямок, протилежний статтям під назвою “Вигнанник”. Відтіля і полеміка, і репліки і заперечення на них і т.д. Луціана також обрали господарем організованої на засланні селянської спілки, як “людину сумлінну та у курсі справи”. У зв’язку з амністією та розпорядженням царських урядовців ксьондзи з Тунки отримали дозвіл на переїзд до інших регіонів імперії за винятком Литви, Білорусії і Польського королівства, а також Московської та Петербурзької губерній. Луціан повернувся на Україну у 1875 році і, як більшість ксьондзів-засланців, оселився у Єкатеринославі (нині Дніпропетровськ). Остання дата, яка підтверджує його перебування там, стосується 1877 року. Потім, можливо, він переїхав до Києва33.

З ім’ям Полікарпа зустрічаємося у документах значно пізніших, але всі вони мають безпосередній зв’язок з його минулим з 1863 року, коли, вірогідно, він, як Луціан, брав участь у січневому повстанні. За це він також був висланий до Сибіру, правда, не вдалося виявити, куди. Завдяки амністії Олександра ІІ 15 травня 1883 року Полікарпа формально звільнили від нагляду поліції і обмежень щодо місця проживання. Практично ж, як виникає з кореспонденції до волинської громади представників шляхти, ще у 1896 році він не міг вільно пересуватися і весь час жив в Новому Соколі в Єнісейській губернії. Свідоцтво про шляхетство мало допомогти йому повернутися на Волинь, куди він, дійсно, переїхав тільки в серпні 1896 року, працюючи в Київській губернії на будівництві одного з відділів залізниці Південно-західного товариства. Займаючись отриманням посвідчення особистості, він вказував місцем проживання Чернянку, а професію – підмайстра34.

Про участь в повстанні молодших братів Северина і Болеслава (тоді 19 і 17 років) нічого не відомо. Скоріш за все, вони не брали в ньому участі та не були безпосередньо репресовані. У 1866 році Болеслав, можливо, і вже повнолітній Северин, ще перебували у Турбові або десь у родини в Київській губернії і піклувалися про паспорт, про що свідчать запитання у цій справі, надіслані з канцелярії губернатора35. У 1881 році Болеслав одружився з Розалією Крог у когійському римо-католицькому костьолі, а в травні 1884 року жив вже у селі Селище на Київщині. З початку 90-х років його прізвище фігурує серед вищого персоналу Селіщанських цукроварних закладів, що належали князю Лопухіну-Делештову і якими керував С.Д. Полторацький, де Болеслав в ті роки виконував обов’язки помічника директора. У 1902 році він подав клопотання про вписання свого сина у книгу родоводу волинської шляхти, де Станіслав син Болеслава, був вміщений як останній з роду Малевичів 8 лютого 1903 року36.

З ім’ям Северина зустрічаємося знову лише у 1878 році вже в Києві з приводу його шлюбу з Людвикою Александрівною з Галиновських 1858 року народження. Її батьками, згідно з записами у метричній книзі шлюбів, були губернський шляхтич Київського повіту Александр Галиновський та Юлія з роду Федорович (Fedorowicz – Fiedorowicz). До родини Галиновських і Федоровичів належала добра половина у селі Шарковщизна і Бохі у Дзержинському повіті37. Северин і на 14 років молодша від нього Людвика одружилися 26 лютого 1878 року. Вінчання їх відбулося у Києві у парафіяльному костьолі св. Олександра. Тоді вони жили в дерев’яному одноповерховому нині вже не існуючому будинку на вулиці Боженка, 13 (нині Бульонській, 15) в бідній південній володимирській ділянці міста недалеко від цвинтаря і Байкової гори, недалеко від київсько-московсько-воронезької залізничної колії38. Будинок належав тітці Казимира Марії Ожеховській, його хрещеній матері.

Северин опинився у Києві, виїхавши з родового Турбова, напевно, у пошуках праці у другій половині 60-х років. То імовірно, бо він вже мав перший професійний досвід в цукровій промисловості. Треба пам’ятати, що майже в усіх місцевостях, де проживали численні Малевичі, знаходилися цукроварні, а згідно з пануючою тоді суспільною думкою, “це було найбільш прибутковою справою, яка до того ж відповідала природним навколишнім умовам”39. В Турбові теж була цукроварня, заснована ще у 1847 році, яка спочатку належала Драгомірецькому, пізніше була перероблена у товариство, де працювали майже 200 робітників. Можливо, що на початку своєї київської кар’єри Северин і був пов’язаний з закладами Терещенків, як хотілося б декому вважати, проте нам не вдалося знайти жодного відповідного документа. Більш того, списки рафінованих і цукроварних закладів початку 70-х Київської губернії не мають будь-яких записів, належних до цієї відомої родини українських цукропромисловців, меценатів, і, власне, в той час Северин вже жив у Києві40. Він не мав вищої освіти, яку тоді отримували у Петербурзькому технологічному інституті, ні навіть середньої ліцейської, або спеціальної технічної в київській школі на Україні. Це було б занотовано в списку працівників цукроварні. Він належав до величезної розповсюдженої в ті часи маси практиків-самоуків з збіднілої шляхти, яких брали передусім як конторників, часто сезонних, в різних цукроварнях на Україні по дві сторони Дніпра. Слід підкреслити, що серед поляків, які в 60-ті роки займали більшість посад серед керівництва цукроварень на Київщині, тільки 5% були легітимними інженерно-технічними спеціалістами41. А практиків з великим досвідом, але без освіти, особливо шукали. Запрошувати фахівців з-за кордону коштувало дорого, а рафіново-цукрова промисловість, що безперервно і динамічно розвивалася  аж до 90-х рр., вимагала директорських, адміністративно-виконавчих і технічних кадрів. З часом ситуація змінилася, поляки, що переважно були заангажовані в цій царині, також користувалися гарною репутацією як працівники, особливо на правобережній Україні, і складали найбільшу частину персоналу. Говорячи про зайнятість Северина Малевича, також треба зазначити, що характерною рисою спеціальності цукроварника була його велика мобільність. Більшість зайнятих на виробництві працювала по контракту під час цукрових “кампаній” між вереснем і січнем кожного року і мінялася кожні 2 чи 3 роки.

Северина Малевича серед працівників цукроварні вперше зустрічаємо у 1882–1883 роках в Корюковських рафіново-цукрових закладах, побудованих у 1858 році в селі Корюковці в Сосницькому повіті Чернігівської губернії. Це було товариство під керівництвом трьох осіб на чолі з юристом Іваном Олександровичем Барановським. Адміністратором цукроварні був Кароль Осипович Шимановський, директором – хімік Микола Філіпович Міндер. Северин Малевич працював помічником дирекції. Серед вищих кадрів підприємства ця посада мала виконавчу функцію і вимагала не спеціальних знань, а практичного досвіду, тож він єдиний в опублікованому списку вказаний без опису освіти.

Далі на засаді документів йдеться про роботу Северина в двох цукрових заводах з 1886 по 1888 рр., де він виконував аналогічні функції помічника в дирекції цукрових підприємств в селі Моєвка поблизу подільського Ямполя. Власником цукроварні, побудованої у 1848 р., був Вацлав Маньковські, директором Станіслав Жмієвський, помічниками Юліан Ставскі і Северин Малевич. Роком пізніше в списку працівників компанії цукроварень ім’я Северина з’являється в Лівобережній Україні в підприємствах М.Зборомирського (побудованих у 1844 році і оновлених у 1882 році) в селі Малий-Істор в Лебединському повіті Харківської губернії42. В наступні роки ім’я Малевича в ролі працівника цукроварні ми вже не зустрічаємо. Або це від браку документів, або Малевич, дійсно, змінив свій статус, що не було відмічено в офіційних списках. З інших джерел знаємо, що потім, принаймні до 1896 р., коли родина Малевичів переїхала до Курська, Северин весь час працював як спеціаліст цукровидобування в Чернігівській губернії. Йдеться про згадувані в біографії Казимира Малевича Пархомовські (в Пархомовці), а також Миколаївські у Волчку  біля Конотопа підприємства, що належали штабс-капітану І.С.Курдюмову, під керівництвом Артемія Терещенка. Пізніше цей слід уривається43. Северин несподівано помер 9 квітня 1902 р. в Курську, а похований – у Києві на цвинтарі на Байковій горі.

Людвіка і Северин Малевичі були багатодітною родиною, яка дала потомство від дев’ятьох: п’яти синів та чотирьох дочок. Найстарший син Казимир народився у 1879 році. Наступна дитина дочка Ванда-Юлія у 1880 р., а померла вона, здається, у Варшаві у 1943 році. Северина народилася у 1881 р., пережила блокаду Ленінграду, дітей не мала, померла від хвороби серця у 1965 р. Мечислав, одружений з сестрою першої дружини Казимира Марії Іванівни з дому Зглейц, проживав у Москві у 1882–1962 рр.; це він разом з Антонієм, а не Казимир44, брали участь у революції 1905 р. Дата народження Антонія не уточнена, приблизно 1886-ий рік. Помер у Польщі в 1953 році. Одружений був на Марії-Анні, мали вони трьох дітей. Наступний син Болеслав народився 5 серпня 1888 року, а помер у Польщі у 1969 році. З дружиною Катариною вони мали двох дітей. Марія (по чоловікові Богданова) народилася у 1890 році, а померла і була похована у Москві у 1968 році. Мала три дочки і сина. Наймолодша з родини Вікторія (по чоловікові Зайців) побачила світ 22 квітня 1896 року, а померла у Києві у 1984 році. В неї було троє синів: Микола, Олександр і проживаючий і досі в Києві Юрій.

Дата народження Казимира Малевича вимагає уточнення і спростування. У всій присвяченій йому попередній літературі як дата народження фігурує 1878 рік. У 1978 році святкували 100-річчя його приходу в світ. Ця помилка виникла завдяки самому художнику, який, можливо, хоча і знав істину, називав невірну дату свого народження. Нічого дивного, що цей рік закріпився в родинних згадках, адміністраційних документах та біографічних записках45.

Насправді ж Казимир Малевич народився 11 лютого 1879 року, тобто роком пізніше, як звикли вважати. Метрична книга костьолу св. Олександра в Києві з документів Київсько-Васильківського римсько-католицького деканату свідчить про це досить виразно. На 13 і 14 сторінках під номером 39 в черговому другому запису в березні 1879 року подана дата народження Казимира 11 лютого, а хрещення – 1 березня за старим стилем. Що стосується дітей, народжених в попередні роки і хрещених тільки у 1879 році, факт цей завжди виразно відмічався в спеціальній рубриці. З примітки в метричній книзі біля інформації, що батьками Казимира є подружжя: шляхтич Волинської губернії Житомирського повіту Северин і Людвіка з Галиновських Малевичі, вдруге виходило, що їхній син Казимир народився в Києві у 1879 році. Хрещеними батьками були Болеслав Малевич, брат Северина, і сестра Марія Ожеховська (Orzechowska), які брали участь в хрещенні інших дітей Малевичів. Северин і Людвіка Малевичі тільки 26 лютого 1878 року побралися, що підтверджено метричним записом. Тобто Казимир як шлюбне дитя не міг народитися раніше цієї дати. Часто поданий термін народження наступної дочки Малевичів Юлії-Ванди – 1879 рік також не відповідає дійсності. Згідно з метрикою хрещення вона народилася 20 серпня 1880 року, а охрещена була 19 лютого 1881 року.

Отже продовжимо опис генеалогії роду. Казимир Малевич вперше одружився в Курську з Казимирою Іванівною Згляйц (1870?–1942), дочкою польського лікаря, що була на 10 років старша від нього. Від цього шлюбу, який припинився розлученням у 1909 році, народилося двоє дітей. Старший син Анатолій помер в 14 років у 1915 році, молодша дочка Галина (Галина Соколова), 1905 року народження, померла у 1972 році. В шлюбі з Миколою Соколовим мала сина Ігоря 1922 року народження і дочку Нінель (по чоловіку Бикова) 1927 року народження. Другою дружиною Казимира стала у 1909 році в Москві дочка російського психіатра Софія Михайлівна Рафалович. В цьому шлюбі у 1920 році в них народилася дочка Іна-Анна (що з чоловіком Уріманом мала п’ятьох дітей). Після смерті у 1925 році хворої туберкульозом Софії Казимир втретє одружився з Наталією Андріївною Манченко. Шлюбна церемонія пройшла в Ленінграді після повернення Казимира з Берліна 7 липня 1927 року. У Наталії дітей не було, померла вона у 1990 році.

Повернемося до історії батьків Малевичів. Щоб вказати ще на один важливий факт для родоводу родини. Згадаймо, що смерть Северина у 1902 р. була для Людвіки, яка утримувала в ті роки ще четверо неповнолітніх дітей: Антонія, Болеслава, Марію і Вікторію, тяжким випробуванням.

Матеріальний стан родини був жахливим, і мати з дітьми опинилася “без засобів до життя і в крайній скруті”. В такій ситуації вона вимушена була шукати фінансову допомогу і за нею звернулася в 1903 і 1904 роках до волинської громади представників шляхти. Не отримавши нічого, вона у 1905 році звернулася до петербурзького Сенату. В результаті мала 25 червня 1906 року відповідь в формі резолюції від маршалка шляхти Волинської губернії про неможливість надання допомоги її дітям, бо вони не значаться у родовій книзі волинської шляхти. Останнім занотованим шляхтичем з роду Малевичів мав бути їхній померлий батько Северин.

Для Северина Малевича, що не мав землі, приналежність до роду вже не мала великого значення, і не тільки тому він, напевно, ніколи не звертався за визнанням шляхетських прав для його дітей. Те, що було таким важливим для його батька Антонія, для нього вже не мало істотного значення. Можливо, що під впливом смерті Северина його брат Болеслав, який також працював у цукровому виробництві, проте ще, як здається, був постійно пов’язаний з селом Селище, де мав землю, у 1902 році,  маючи до цього інтерес, почав клопотати про вписання свого сина Станіслава до родової книги. Однак Северин цього ніколи не зробив, тим самим закінчивши генеалогічну історію своєї гілки Малевичів. Для його сина Казимира Малевича, авангардного митця, проблема належності до шляхетського роду, як побачимо, не мала жодного значення.

 

Поява авангардного художника.

 

Нагальним питанням, пов’язаним з біографією Казимира Малевича, є проблема формування його художницької свідомості у зв’язку з різноманітним культурним середовищем, в якому пройшло його дитинство. Вирішення його не просте, зважаючи на непросту суспільно-політичну, національну і художницьку ситуацію, в якій знаходився Малевич, коли починав свою кар’єру художника. Ціла купа різнорідних обставин зумовлювала авангардне життя митця, народженого в українському Києві. Власне кажучи,  російського художника, що походив з незафіксованої на мапі України, розміщеної в неіснуючій розділеній Польщі, яка трактувала етнічні українські терени як традиційно власні. Він жив на Україні, яка у зв’язку з забороною Катерини ІІ проживати євреям в Росії, стала однією з найбільших територій поселення єврейського народу на Сході. Дитячі роки і ранню юність Малевич провів на землях в складі Російської імперії і жив в суспільстві під пресом русифікації. Виховувався серед українських дітей, кожного дня стикаючись з їхньою культурою, а через батька, службовця чергових цукроварень, знайомився з правами модернізованого польсько-російсько-єврейського господарства. В проханні французької візи він вказував свою польську національність, в той же час в автобіографії підкреслював, що є українцем. Добре знав українську мову. Розмовляв і писав польською. Його статті в українській і польській пресі перекладалися з російської мови. В родинному домі на Україні, як він  сам підкреслював, майже не додержувалися православних звичаїв, а католицька традиція теж не дуже плекалася. Російська мова стала мовою його мислення. На ній він висловлювався найвичерпніше, нею сформулював усю свою теорію мистецтва. Дуже рання цікавість Малевича селянською культурою, про що неодноразово він пригадував, мала етнографічний, а не етнічний характер. Художник, захоплений формами і кольорами селянського мистецтва, не вміщав її, як здається, в жодний національний контекст. Тільки пізніше, серед кубо-футуристичного авангарду, що тоді народжувався, а також разом з розвитком свого власного мистецтва, проблема орієнтальної культури і своєрідної релігії з’явилася в його рефлексії і творчості  в іншій, хотілося б сказати, інтертекстуальній перспективі, такій характерній для усього авангарду, що шукав універсальні джерела свого мистецтва на перехресті багатьох культур і різних часів. Слід розуміти, що, ставлячи проблему культурної свідомості Малевича, ми дотикаємося до завжди типової для усієї Західної і Східної Європи матерії, обтяженої в великій мірі національними ідеологіями і амбіціями, повної літературних і мистецьких міфологем і перспектив патріотичної мартирології і відродження або також утопіями суспільного змісту, і нарешті вплетеної в боротьбу інтересів і використованої в політичних суперечках. Ситуацію ще більше ускладнює факт втягнення сучасного дослідника в проблеми т.зв. мультикультуралізму, в культурну антропологію Іншого, у філософську і методологічну інтерпретацію свідомості суттєвого і нарешті в перспективу демократичної Європи і прав людини, які можуть викликати занадто прості узагальнення. Щоб не опинитися в одній з багатьох пасток, що і так не буде простим, слід ближче придивитися до історії і її дискурсів – критично дивлячись на той історично сформований своєрідний суспільний і політичний конгломерат, яким була в ХІХ і на початку ХХ ст. правобережна Україна з її російськими губерніями: Київською, Подільською і Волинською, а також лівобережною Чернігівською.

Зважаючи на те, що цікава для мене проблема сформування ідентичності модерного митця до цього часу не з’явилася в історичних дослідженнях, залишається багато матеріалу для дослідження. В контексті біографії Малевича мене будуть цікавити усякі дослідження руху і культури польського народу, безпосередньо польської шляхти, що втрачали землю, а також польських керівників і технічних кадрів в промисловості в другій половині ХІХ ст. на Київській Україні. Цікавити мене будуть розвідки полоністичних традицій в ХVІІІ і на початку ХІХ ст., а також русифікація польської інтелігенції на Україні на переломі ХІХ і ХХ ст., а також розробки, що торкаються ідентифікації російських митців польського походження ХХ ст. Не байдужі мені стануть і публікації історичних українсько-польських реляцій, а також ті, що підіймають проблему сформування сучасної української інтелігенції ХІХ ст., а в її межах авангарду ХХ ст. і його зв’язків з російськими і українськими творцями. В порівняльній перспективі істотним буде звертання уваги на дослідження, що стосуються з’явлення універсальних ідей в колі європейських творців як в Києві, так і в Лодзі. Нарешті закликаю до аналізу ідеологічно-політичної проблематики, пов’язаної з більшовицькою війною та пореволюційною комуністичною владою, а також польською політикою відносно радянської Росії.

 

Переміщення польської народності на території сучасної Білорусії та України тривало сторіччями. Особливих розмірів воно набрало в ХІV ст., коли Польща захопила Червенські Гроди та Галицьку Русь. Трохи пізніше під владою Литви опинилися Полісся, Волинь і землі на правому березі Дніпра. Люблінська Унія 1569 року політично об’єднала Польщу і Литву, охоплюючи в межах Речі Посполитої (Корони і Литви) ці території в одній державі. Більш менш адміністративно виділені білоруські землі по Брест, Пінськ і Туров належали до Литви, а уся правобережна Україна в межах Малопольщі була пов’язана з Короною.

З цього часу польська шляхта повсюди почала заселяти території Полісся, Волині і Поділля, отримуючи тут наділи, а старі руські роди (боярські) підлягали швидкій полонізації. Цей процес найбільше проявився в католицькій Литві. Слід пам’ятати також, що селяни, втікаючи з панщини з Польщі, швидко асимілювалися з місцевими, опановуючи їхню мову і релігію. Велика хвиля поляків і євреїв заполонила міста. В ХVІІ ст. селянські та козацькі масові бунти на Україні стримували міграцію, не менше від початку ХVІІІ ст., проте з покращенням суспільної і господарчої ситуації цей процес відновився з новою силою. Таким чином в другій половині ХVІІІ ст. в результаті вказаної полонізації місцевого поміщицтва і напливу дрібної польської шляхти майже усі оброблювані землі на південно-східній Білорусії і правобережній Україні знаходилися в польських руках, коли на селі домінували білоруси і українці (русини), а спільноту міст складала багатонаціональна українсько-єврейсько-польська мозаїка. Це обумовило, що той простір був багатокультурним з спільним “об’єднаним” фольклором і звичаями як селянськими та міськими, так і шляхетськими і поміщицькими.

Напередодні розподілу Речі Посполітої на землях, пов’язаних безпосередньо з Короною, існували т.зв. українські воєводства: Брацлавське, Київське, Подільське, Волинське і часто приєднане до них Руське. В результаті першого розподілу Польщі у 1772 році Руське воєводство і частина Подільського відійшли до Австрії, а на протязі чергових розподілів у 1795 році під владою Росії опинилися Литовські воєводства, а також Київське, Брацлавське, Волинське і частина Подільського. Об’єднана таким чином Україна під владою Росії мала землі по дві сторони Дніпра. Незабаром на правобережній Україні утворилися три губернії: Київська (після повстання в листопаді – місцезнаходження царського генерал-губернатора), а також Подільська і Волинська, проте західна Білорусія була поділена між Гродненською і Мінською губерніями. Польську шляхту, яка тут проживала, зрівняли в правах з російською, спочатку залишили були шляхетське судочинство (земське і підкоморське) і польське шкільництво, а державними мовами стали польська і російська. Зрозуміло, політично-адміністративним центром з того часу став Петербург, а не Варшава. Не менш традиційно пов’язане з Вільном шкільництво залишилося. Це тривало не довго. Перш за все в період війни з Наполеоном у 1812 році, а пізніше у зв’язку з придушенням листопадового повстання національна політика змістовно змінилася. Крім посилення поліцейського нагляду і численних конфіскацій маєтків повстанців, ліквідації польських шкіл і введення стандартного російського судочинства (1840), а також вилучення греко-католицької (уніатської, 1839) церкви суттєве значення мало масове декласування польської шляхти. В процесі примусової ревізії шляхетських дарованих земель в 1832–1845 роках більшість зубожілої польської шляхти втратила привілеї, що означало зрівняння її статусу і прав з кріпосним селянством (т.зв. “однодворці”). Цей процес охопив тільки на правобережній Україні майже 300 тисяч, а разом з Литвою і Білорусією майже 500 тисяч осіб, що викликав процес зникнення польської національної ідентичності, до тих часів дуже пов’язаної з шляхетською традицією. Після січневого повстання репресивна політика Росії і русифікація поляків ще посилилися.

Якщо навіть підстави і напрям цієї політики не підлягали суттєвим змінам, в другій половині і наприкінці ХІХ ст. вона вже давала істотний ефект. Тепер йшлося передусім про належність земельної власності, котра вперше у 1896 році характеризувалася невеликою перевагою російських маєтків (крім Поділля). Боротьба за збереження землі велася переважно за рахунок декласованої і частково асимільованої шляхти, а також українського селянства. Відміна кріпацтва у 1861 році небагато чого змінила в цій справі, тільки загострила конфлікти з приводу приналежності звільнених ділянок землі, коли українські селяни використовувалися обома сторонами. Слід підкреслити, що предметом боротьби між поляками і росіянами фактично були не національні або патріотичні мотиви, як переконливо підкреслює Данієль Бовуа, а тільки намагання зберегти статус володарів і колишній спосіб життя. Крім того, чи, власне, тому, “земля як відомий і метафоричний знак могутності, переродилася в різновид фантазії, що охопила усі польські голови”46. Це істотна проблема, до якої ще прийдеться повернутися. Підкреслимо, що погляди, пов’язані з землею, були у другій половині ХІХ ст. і залишилися в багатьох випадках до сьогодні, одним з основних складників польської, а також української міфології і національної ідеології. Перша пов’язана з шляхетською традицією власності на землю, а далі з консервативним звичаєм, друга частіше базувалася на естетично-фольклористичному оповіданні про землю як джерело праці, а значить і життя, і людської краси.

 

Важко статистично окреслити демографічну ситуацію і національні відносини в першій половині ХІХ ст. на віленській Литві, південно-західній Білорусії і правобережній Україні. На підставі різних даних можна тільки взагалі вважати, що поза Віленщиною, де поляки складали переважну більшість населення, на інших територіях проживало переважно автохтонне населення литовців, білорусів і українців. Процент поляків і євреїв становив від кількох до десятків процентів, а росіян там було ще менше. Місцеве населення складалося з селян, в містах істотне значення мало польське і єврейське населення, адміністрація залишалася в руках росіян, а спочатку також і поляків. Проте майже уся земельна власність належала полякам. Поляки складали з приводу цього вагому господарську і культурну силу регіонів.

Найближчі демографічні дані відносяться до кінця сторіччя. У 1897 році відбувся перший в Росії перепис населення, ретельний аналіз якого свідчить, що в Україні тоді проживали 58,4% українців, 12,4% білорусів, 10% євреїв, 7,8% росіян, 7,1% поляків, а серед решти 4,3%  - інші національності (німці, румуни, угорці). Цікаво зауважити, що демографічно-національна ситуація Київщини і Поділля в той же період, а, значить, за часів молодості Казимира Малевича, представляла собою таке: в Київській губернії, де жили в цілому 3226,4 тис. осіб 78,5% були українці, 12,3% євреї, 5,4% росіяни, 2,9% поляки (в Києві поляків було більше – 7,4%), а 0,9% інші народності; а подільська губернія з 2984,6 тис. мешканців мала 75,1% українців, 12,3% євреїв, 8,8% поляків, що складало трохи більшу частину, а росіян – 2,6%. Останні дані щодо національностей слід розглядати у зв’язку з нерівномірним розміщенням, ситуацією з маєтками, а також господарчими функціями окремих груп населення. В Подільській губернії 53% приватних земель належало полякам, і на Київщині, де процент поляків був зовсім малий, вони мали аж 41% землі47. В польських руках в правобережній Україні була також більшість цукрових закладів та виробництва горілки. Біля кожного польського маєтку збиралася велика кількість поляків, і вони складали поважну економічну силу тих земель.

Звісно, статистичні дані не свідчать про усю складність ситуації з національностями. В обігу поглядів поляків автохтонами були русини, білоруську або українську мову яких часто трактували як деформований різновид польської мови. Білоруські селяни на питання про національність відповідали про себе, що вони “місцеві” і “руської або польської віри”. До половини ХІХ ст. свідомою своєї національної приналежності була шляхта, в певній мірі також міщанство. В другій половині ХІХ ст. проблема стала ще більше складною. З цього часу вже можна казати про появу сучасної національної ідентичності не тільки серед інтелігенції, а також в колі українських селян48. Селянська верства була різною. Декласована після ревізії привілеїв польська шляхта в великій кількості перейшла в клас селян. Вона швидко піддалася мовній українізації і асиміляції серед українців. Адаптуючись до нової ситуації, вона в той же час зберегла відчуття відмінності, пов’язаної з традиціями і релігією. Нарешті, що треба особливо підкреслити, серед шляхти і польських землевласників виразно проявлялися зміни у свідомості під впливом місцевих національних тенденцій. Прикладом може бути відомий рух “тубільців” (місцевих жителів). Минаючи його витоки з “крайової історіографії”, віленської історичної школи, на практиці суттєву роль в трансформації свідомості відіграло “перебування багатьох поляків з дитинства з білоруською, литовською і українською сільською спільнотою. Їм не була чужою сільська мова, народні пісні і байки. Багатьох з них гляділи і виховували місцеві селянські жінки. Власні і родинні спогади складали міст між минулим і сьогоденням. Сформоване таким чином почуття зв’язку з Вітчизною було настільки потужним, що частина поляків за походженням з цих земель перестала ідентифікувати себе з поляками польського королівства”.

 

Політика русифікації на захопленій території російського володіння торкалася усіх національних груп. Маючи притаманні їй сильні основи і завдання, в залежності від місця і часу, а також окреслених політичних концепцій, вона користувалася різними методами. Ця політика, що міцніла і розповсюджувала свій вплив у просторі майже два століття, характеризувалася значною результативністю, хоча зустрічала великі бюрократичні і практичні труднощі і великий спротив народів. Центральною владою і локальною адміністрацією вона торкалася – з одного боку – демографічної політики, інструментами якої, не завжди вдалими, було заселення територій росіянами, заслання або переселення місцевих в глибину Росії. Це викликало істотні зрушення в усій економічній сфері, починаючи від зміни земельної власності і закінчуючи зміною технічних кадрів і робітників у промисловості. З другого боку, вона торкалася дій в культурній сфері, основою яких було применшення ролі мови і релігії, властивих представникам народів, що заселяли цю територію. Рішучі зміни торкалися структури шкільництва і костьолів. Методи були різні: від репресивного лякання і карання через адміністративні накази, заборони і перешкоди, через системи вибіркових заохочень, привілей і пільг до використання усяких національно-суспільних антагонізмів. Одним з характерних прикладів є те, як російські демографічні статистики від половини ХІХ ст. намагалися не тільки ігнорувати етнічні та національні дані, але завжди українців і білорусів розміщали в одній групі з росіянами.

Слід підкреслити, що першою після розподілу русифікаційною постановою була реорганізація територіальної адміністрації і введення губерній на взірець російських та отримання ключових посад росіянами. Після листопадового повстання цю структуру зміцнили введенням генерал-губернаторського нагляду в межах провінцій. Останні мали велику свободу в виборі національної політики і, якщо не завжди характеризувалися в цій царині далекоглядною тактикою, то, як правило, обов’язки виконували для своєї особистої користі.

Другою акцією після повстання, враховуючи суспільне значення цього факту, була перевірка шляхетських титулів як на Україні, так і в Литві та Білорусії, втрата яких ліквідувала привілеї значної групи поляків, а зрівняння іх в обов’язках з місцевими білоруськими чи українськими селянами викликало можливість подальшої маніпуляції і ними. Сама ідея виникла давно, фактична реалізація тягнулася аж до кінця 60-х рр. В області ревізії титулів ті з шляхти, котрі не встигли легітимуватися документами, підтверджуючими їхнє шляхетство, зобов’язані були обрати собі з родиною верству (клас), до якої мусили бути з того часу приписані: в містах то були “міщани”, на селі – “селяни”, т.зв. “однодворці”. Масова верифікаційна акція, бюрократична, повна правничих пасток і хабарництва, на практиці приводила до майнового критерію, за чим тоді йшло підтверджене документами надання титулу, отримання власності на землю і селян. Нова верства – міщан, особливо селян, крім зміни оподаткування як суттєвий негативний наслідок – що мала за мету між іншим російську асиміляцію “однодворців” – отримувала обов’язок 15-річної служби в російському війську. Немає сумніву, що метою цієї акції було виключення величезної групи людей польського походження з суспільної свідомості, найкращим свідоцтвом чого була демографічна статистика після обробки цензурою, в якій у другій половині століття не звертали уваги на позбавлену привілеїв шляхту. Без сумніву повстане питання, чи насправді шляхта була настільки розпорошена серед населення імперії49.

Третім аспектом політики русифікації, про що вже я згадував, було зміцнення нав’язаної російської частини в маєтках і господарствах, особливо інтенсивне в другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. Зростаюча тоді українська національна самоідентифікація була в великій мірі елементом “торгу” в суперечках між поляками і росіянами. Конфлікт “за землю”, дуже важливий з суспільної, національної і політичної точки зору, що розглядався і виконувався на кількох рівнях, реалізовувався за допомогою різних тактик і з використанням цілого арсеналу обмежуючих розпоряджень. До них, між іншим, належали і ті, що забороняли полякам і євреям придбати землю. Однак здається, що до 1914 року, не зважаючи на значущі зміни в реляціях щодо власності, він не дав бажаних результатів, хоча погіршив і так непрості польсько-українсько-єврейські стосунки.

Іншою стороною русифікаційних процесів були всілякі акції царської влади, щоб обмежити використання національних мов або змусити вживати лише російську мову. В часи після листопадового повстання на Україні позакривали польські школи, вилучили польську мову з судів та установ в Литві, закрили Віленський університет. А в Кременчузі престижні польські гімназії. Були спроби взагалі заборонити назви Литва і Білорусія і використовувати для позначення цієї території офіційний термін “Северо-Западный Край”. У 1840 році відмінили Литовський статус (1588) і ввели стандартну російську правову систему. В результаті російської реформи в галузі шкільництва початкові школи усюди мали бути державними з обов’язковим навчанням на російській мові. Ця реформа торкнулася і класичних гімназій, і реальних училищ, що тільки вони давали право вступу до університету і технічних інститутів. Звісно, навчання в найвищих учбових закладах, крім високої платні, було для молоді не з шляхетської спільноти дуже тяжким. Це не заперечує факт, що завдяки неточним інструкціям, а також різним формам фінансової допомоги, немало поляків, але менше ніж українців і білорусів, отримали освіту.

В 1805 році була спроба повсюди в Литві ввести кирилицю замість “польського” латинського алфавіту, заборонили уживати польську мову в публічних місцях, а в 1876 р. в Росії заборонили публікації і видання книжок українською мовою (крім художньої літератури), яку не визнавали і називали “малоруською” мовою. Таких прикладів можна було б навести багато. Посилена після січневого повстання русифікація дала певні результати, якщо у 1864 році в майже тисячі шкіл навчалося ледве 18% католиків, а православних – 78%.

Досить складною була проблема католицького костьолу і греко-католицької церкви, ліквідованої у 1839 році і приєднаної до православної церкви. Усі дослідники підкреслюють тісний зв’язок між національною ідентифікацією поляків та литовців й римсько-католицькою релігією. Ще на переломі ХІХ і ХХ ст. не мова, а релігія була виразником народу. Справа досить не проста в випадку традиційно православних білорусів і українців, в більшості пов’язаних з уніатським костьолом50. Ліквідація уніатської церкви, а, значить, функціонування в Україні двох церков: римо-католицької і православної, спрощувало ситуацію в російській політиці настільки, що якби елімінувало український народ, включаючи його до лав російського і протиставляючи традиційно католицькому польському народові. Не зовсім прихована політика репресій відносно українців відтоді супроводжувалася відвертою війною з костьолами. Треба підкреслити, що структура і ієрархія католицького костьолу брала на себе усі спроби зберегти усі свої володіння і, як стверджують статистики, кількість католицького люду в другій половині ХІХ ст. утримувалася більш менш на тому ж самому рівні.

Архієпископство католицьке знаходилося в Могильові і виконувало функцію метрополії для усього римо-католицького костьолу.

Від нього залежали єпископати, а серед них цікавий нам єпископат київський, який у 1872 році охоплював 82.251 католиків, волинський – 184.339 католиків, а також Поділля (які тоді разом з Київщиною входили в склад луцько-житомирського єпископату),що того ж року обіймало 219.197 католиків.

Різнонаціональна мозаїка Литви, Білорусії та України, не зважаючи на переважну кількість православних в цих краях, тільки трохи сприяла асиміляції з російською державою. Головною перешкодою, разом з спротивом з боку привілейованих верств, була особлива політично-державна традиція Польщі. Здається, що деякі російські політики і губернатори розуміли це. Тож разом з класичною русифікаторською політикою, метою якої було формування російської національної свідомості, можемо бачити виникнення зусиль викликати, особливо серед поляків, бажане і нове відношення до держави. В своїй тактиці царська влада дбала перш за все про накидання розвитку і засобів мислення, що поважало б основи імперської єдності і почуття вірнопідданості їй. Лапідарно кажучи – пише Яськевич – дилема: примушувати (з використан­ням найрізноманітніших засобів примусу і репресій) чи просто вимагати від не-росіян поважати російське підданство,  до чого  з часом (від кінця ХІХ ст. на користь другого засобу мислення і розвитку) найбільше схилявся офіційний Петербург. Це не означає, що русифікаторська політика не мала своїх прихильників. Важко зробити стислий і точний розподіл російських політиків ХІХ і ХХ ст. на так би мовити “народників” і “державців”. (L. Jaskiewicz. Carat i Kwestia polska na początku XX wieku (1900–1904). “Przegląd Historyczny”, 1955, № 1, c. 29).

Підсумовуючи наведені вище примітки, з певністю слід зауважити, що русифікаторська політика не знищила свідомості етнічної особливості окремих соціальних груп, а в крайніх випадках навіть зміцнила почуття національної самоідентифікації, аж до небезпечних кордонів створення народних міфів. Однак в величезній кількості випадків вона обумовила те, що національна свідомість стала мінливою, часто розмивалася серед різних традицій і звичаїв, не пов’язувалася безпосередньо з окресленою символікою, просто згасала, якщо зникали зміцнюючі її імпульси. Потреби щоденного життя стимулювали опортунізм, особливо, коли слабо окреслена національна ситуація полегшувала науку, відкривала можливості будування кар’єри, давала соціальний шанс чи можливість інтегруватися. Цікавою і не без підстав була точка зору О. Чарновського, висловлена на з’їзді польських істориків у Львові у 1935 році. На його думку з 7–8 млн. людей польського походження і традицій, котрі жили в губерніях західного краю, займаючи території сьогоднішньої Литви, Білорусії та України, тільки близько одного мільйона при кожній владі вважали себе поляками, інші визнавали б це лише в залежності від кон’юнктури.

 

Ці попередні вступні примітки були необхідні, щоб краще висвітлити ситуацію, в якій знаходилися родина і сам Казимир Малевич в період його дитинства і молодості. Знайомство з біографією художника, що охоплює історію родини, а також роки від народження аж до поселення у Москві, засновано в великій мірі на двох автобіографіях і автобіографічних примітках митця51 (крім посилань до спогадів набагато молодшої сестри Вікторії)52. Поглянемо ж спершу критично на ці документи і їхнє безсумнівне значення для розуміння життя художника. Мої зауваження будуть торкатися трьох проблем, пов’язаних, по-перше, з часом і контекстом виникнення обох відомих автобіографій; по-друге, з історично-міфологічними розповідями, що в них містяться; по-третє, з амбівалентною тактикою зрілого митця, який реконструював своє життя.

 

Перший автобіографічний текст, не завершений, був опублікований Троелс Андерсеном англійською і мав оригінальну назву Z “1/42. Замітки”. В нових англійському і німецькому перекладах як автобіографія він був вміщений у каталозі Малевича Гмужинської галереї у Колонії з приводу 100-річчя з дня народження художника з датою 1923 року53. Симон Бойко в коментарі до польського перекладу другої автобіографії повідомив, що рукопис першої з них відноситься до ленінградської колекції54. Третій переклад того ж самого тексту (англійською, німецькою та польською) в книзі Лариси Жадової датований як “початок тридцятих років”, а джерелом вказано приватний архів у Москві. Нарешті в каталозі виставок Малевича 1988–1989 років в Ленінграді, Москві та Амстердамі автобіографія датована 1923–1925 рр.55. Французька версія тієї ж самої біографії без наведення дати, подібно як і у Андерсена, міститься в антології текстів Жана Клода Маркаде, а переклад зроблений на підставі копії російського тексту, який тепер зберігається в Гмужинській галереї56. Друга автобіографія, теж не закінчена, під назвою “Дитинство і молодість Казимира Малевича”, опублікована в книзі Миколи Харджієва57. В додатках автор подав ніколи ще не опубліковані “автобіографічні замітки”. Як виходить з коментарів Харджієва, та біографія була написана на початку 30-х рр., напевно, між 1932 і 1933 роками, за його бажанням до книжки про історію російського футуризму. Малевич планував в той же самий час видати в книзі з власними текстами ще одну, напевно, так і не написану автобіографію під назвою “З пункту бачення мого мистецтва”. Як наведена дата коментованої Харджієвим автобіографії не викликає сумніву, так і першу автобіографію Андерсен пов’язує з рядом філософсько-теоретичних рукописів, закінчених Малевичем у 1922 році і частково безпосередньо пов’язаних з роздумами Артура Шопенгауєра “Світ як воля і уявлення”. Відтіля також дата написання тієї біографії 1923 рік, відома з публікації в каталозі Гмужинської галереї, більш імовірна за наведену в книзі Жадової.

 

Ці дві автобіографії були написані в зовсім різні періоди життя художника. Перша закінчувалася дуже плідним теоретичною творчістю вітебським періодом і вписувалася в роздуми того часу про мистецтво, які вимагали перевірки джерел творчості у власному житті. Так само, ніколи не написана біографія “З пункту бачення мого мистецтва” також мала складати фрагмент книги з теоретичними роздумами і була частиною, в якій митець бажав “проаналізувати себе як художника”. Першою, що могла б ввійти в автобіографію, є трохи раніше написана книга “Бог не був знищений”, різновид опублікованого ним філософського підсумку, підтитулом якої “мистецтво, церква, фабрика” вона перегукується з тематикою початкових автобіографічних абзаців. З них ми дізнаємося, що мистецтво є чистим враженням, яке не може представити рухому реальність порожнечі, що костьол як релігія (а не Бог), а ікона як образ (а не динамічний рух форм) не відіграли істотної ролі в його житті, подібно до того, як фабрика (матеріальна досконалість)58 не стала об’єктом подальшої творчості. “Все життя матері присвячувалося господарству, а батько цілий день працював у цукроварні – писав художник. – обладнання дому також було простим, в ньому малися ікони, скоріше за традицією та для середовища, ніж з релігійних почуттів; ні матір, ні батько не хвалилися ними, а під різними приводами ухилялися від церкви. Мій батько іноді любив відпочити, запрошуючи і ксьондза і попа, несподівано для обох. Пригадуючи тут коротко родинне життя, хочу підкреслити в ньому те, що могло б вплинути на мене і завдяки цьому стати дороговказною ниткою; були, значить, наприклад, рисовані ікони, які в першу чергу мали були бути намальовані, як люди собі уявляли, в кольорі. Виявлялося всіляко, що все то було завуальованим іншим до цих ікон відношенням настільки, що в голову навіть не приходило, аби бачити в них обличчя звичайних людей і що колір власне є тим засобом, за допомогою якого можна їх уявити. Таким чином ікони не викликали жодної асоціації і не були пов’язані з навколишнім життям. Я також ходив з батьком на фабрику і розглядав сучасні машини, бачив центрифуги, що швидко оберталися і в яких відбілювався цукровий пісок. Я стояв біля величезного апарату для варіння меляси і кристалізації цукру, яким опікувався мій батько, і який мене зачаровував. Проте і ця обставина не справляла на мене жодного враження, щоб я зайнявся пластичною творчістю...”. (Zhadowa. Poszukiwania i eksperymenty.– Warszawa, 1982). Наведені тут речення звучать як висловлювання на практиці філософських тез книги Малевича про мистецтво, церкву і фабрику.

Слід підкреслити, що в автобіографії є відносно мало анекдотичних розповідей, більше роздумів над почуттями, викликаними різними природними явищами, вражень від спостережень над природою, захоплення від пізнання простору. “Пам’ятаю добре і ніколи не забуду, – писав він, – що перш за все дивували мене фарби, колір, потім бурі, буревії – блискавки і в той же час цілковита тиша після шторму, ніч і день – та зміна викликала в мене сильне зворушення. Пам’ятаю також, як важко було загнати мене в ліжко або відірвати від улюблених спостережень або, особливо, від постійного спостереження за зірками, що горіли на темному, як вороння, просторі неба”. Можна сказати, що то є опис супрематичних образів, в якому контраст чорного і білого накладається на ніч та день, виражає тишу після шторму, буря видається метафорою колористичних напружень, а усіяне зорями небо – космічним простором.

Враження від руху і динаміки в природі в цьому тексті з’являється з безперервним питанням, вкладеним в уста дитини, що то є малювання? “Тоді я власне дізнався, – писав Малевич про перші роки перебування в Курську, – що люди, які відображають природу, називаються художниками, а їхня праця – мистецтвом. Чим є мистецтво, все ж таки залишалося невідомим, і це не тільки мені, а також і іншим, навіть вже художникам, які, як казали, малюють ескізи і відпочивають від праці на службі. Для них мистецтво було відпочинком і тому мало мету, завдяки якій людина відпочиває від праці. Я все ж таки того не відчував”.

Неможливість відобразити природу і разом з тим суті явища, яке повстає в розумі “обумовлене такими великими, численними і різноманітними суб’єктивними умовами, що його реальність зникає”, трактується в автобіографії як не здатність дитини, прямо стосується досвіду зрілого митця і пов’язується з дискусією з “світом як уявленням” Шопенгауера. Все ж таки прийшов день, пише Малевич, коли “з якогось там приводу я звернув увагу на маляра, який покривав лаком дах, що став зеленим, зеленим, як дерева і як небо. І то викликало в мене думку, що цією фарбою можна відтворити дерева і небо. Під час обідньої перерви я вдерся на дах і почав малювати – відображати дерево, але нічого з усього не виходило. Проте цей факт мене не роздратував, бо я повністю задовольнявся самим процесом малювання... По певному часі взявся я за малювання гори чорнилами на папері, проте усі форми змазувалися, створюючи нічого не відображаючі плями, і я, виявилося, був тупим, не з тієї землі. А часом негативи в моєму мозку прояснювалися; осліплюючи, палали промені сонця в калюжі; корови йшли, як живі, вони то, власне, рухалися в моєму негативі, без руху, як в стереоскопі; коли ж, одначе, я починав їх малювати, щоб побачити на папері, відразу ж з’являлися ляпки, так що їх важко було собі уявити”.

Виникає питання, що ми можемо дізнатися з автобіографії про родинне життя Малевичів і його дитинство. Скоріше за все небагато. Батько виступає тут частіше то як працівник цукрового виробництва, пов’язаний з важкою і нецікавою працею на фабриці, або іншим разом як товариш у сприйманні природи, а також винахідник нової апаратури. Мати, що займалася господарством в домі, споминається в автобіографії лише один раз, коли вперше купували фарби. Крім загальної згадки, що він з родиною проживав на півдні України, а пізніше в 15 років (1893) в Конотопі Чернігівської губернії, про поїздки з батьками до Києва і нарешті про життя в Курську (1898–1901), крім того, не має тут ні слова ні про Україну, ні тим більше про Польщу.

 

Друга біографія була в засаді іншою. Якщо перша має абстрактний характер, друга характеризує історичну дійсність. Відповідало то часу, коли вона виникла. Малевич вже мав за собою невдалий досвід поселення в Польщі, подорож на Захід, перервану раптовим поверненням, тяжкі роки в Росії, з допитом і ув’язненням у ГПУ двічі, гострою критикою його мистецтва і нарешті перебування в Києві на Україні два роки, де зустрів доброзичливе ставлення до себе. В теоретичній рефлексії, крім останніх статей стосовно архітектури, він повернувся до минулого, аналізуючи історію сучасного мистецтва. У малярстві 1928–1932 рр. це був фігуративний період, який складався з пейзажних композицій, селянських сцен і картин, що представляли фігури і обличчя без орнаментів. Майже усі праці того часу художник датував невірно, десятими роками ХХ століття.

В новій автобіографії, яка є найбільш типовою, підкреслено абстрактну перед тим природу заступило спостереження, увага до прекрасної праці селян на полях, сільських звичаїв, яскравого одягу, мальовничих куточків природи. Місце страхітливих блискавок і тиші після бурі зайняли маси дівчат в квітчастому одязі у боротьбі з бур’янами, а також спокійні картини розлогих сіл вдалині. На цей раз контрастом небезпечним машинам цукроварні стала свобода селян, праця яких “супроводжувалася піснями”. “Прислуховувався я до них з великим задоволенням – пригадував він, – розглядаючи українське небо, на якому, як свічки, палали зірки. Українське небо – додавав він вже наче досвідчений художник – темне, дуже темне, як ніде в Росії”59. В розповідях Малевича з’явилися сільські діти, товариші забав, багато місця приділяється також смакові селянської їжі і солодощам меду, пише він і про ярмарки в Ямполю і Кам’янець-Подільському, а також на київських “контрактах”, захоплюється він народними кониками і півниками, розмальованими кахлями коминів і кольоровими дахами хат. “Селяни мені завжди видавалися такими чистими і чепурними – пише він. – Пригадую селянські весілля, на яких молода і її дружки були якоюсь кольоровою барвистою картиною – в одязі з вовняних кольорових тканин, з стрічками, вплетеними у коси і вбрання голови, у сафьянових черевичках з мідними і залізними підборами і вишитими халявками. Молодий і його дружки були в сірих смушкових шапках в блакитних штанях, для пошиття яких потрібно не менше шістнадцяти аршинів матеріалу, в білих вишиваних сорочках, підперезаних широкими червоними поясами. На цьому власне, – закінчував цей абзац Малевич, – розвинулось моє відношення до мистецтва, до малярства”. Тут ми бачимо, яка велика різниця була з попередньою автобіографією, де народження мистецтва в житті Малевича не пов’язувалося з українським народом, а лише з юнацькими намаганнями представити природу. І якщо навіть на сторінках біографії знову виникає той прекрасний образ дівчини, що збирає картоплю, як недосяжний взірець мистецтва, побачений в київській крамниці, то на цей раз в контексті “рисованих коників в примітивному стилі”, які захопили увагу майбутнього митця.

Розбудований наративізм автобіографії, вплетені в текст анекдоти, змісти розмов, описи зустрічей і подій надають їй характер швидкого потоку, в якому факти життя підростаючого художника перехрещуються з літературно забарвленою бесідою. З цього ми можемо дізнатися про батька – кваліфікованого працівника цукроварні, який наглядав за машинами і шукав на щорічних цукрових ярмарках в Києві нові контракти; про мати, що “вишивала і плела мережива”, про життя в 12 років (1891) в Білопіллі Харківської губернії, а також у селі Пархомівці, нарешті, про переїзд до Конотопу (близько 1895) і працю батька на цукровому виробництві у Волчику. Малевич пригадував своє коротке перебування в Києві, перші зустрічі з українськими художниками, вступ до Київської школи живопису, потім покинуте навчання і переїзд до Курська (1896). В Курську в Росії недалеко від кордону з Україною митець скаржився на нудну працю чиновником в дирекції московсько-курської залізниці, що компенсувалося приятелюванням і спільними пленерами в колі художників. Особливо тепло він пригадував дружбу, ще з Конотопу, з музикантом Миколою Рославцем і художником Львом Кавачевським, з яким, попиваючи горілку, розмовляв про Україну. “Він і я, – підкреслював Малевич так, якби це було обов’язково – були ми українцями”. Потім він писав про виїзд на навчання до Москви (1904), повернення у Курськ і знову до “столиці мистецтва”, щоб місяцями перебувати у лефортовській комуні митців. Нарешті, тоном більш ніж жартівливим, він розповідав про свою войовничість під час революції 1905 року і нового приїзду до Курська, і малювання імпресіоністичних композицій. Тоді Малевич теж прийшов до впевненості, що, підкреслює він у цій незавершеній автобіографії, “дійсність або тема є те, що належить переробити в ідеальну форму, що народжується в глибинах естетики”.

В другій автобіографії мистецтво Малевича явилося через призму пошуків художньої краси, а Україна, край дитинства, до етнічних зв’язків з яким тепер він прямо зізнався, нагадувала малюнки з життя села, відомі з польської літератури, або орнаментальні пишноти і фольклорне багатство, оспівані українськими творцями національного відродження. В цій біографії змішувалися різні дискурси, які могли бути відлунням давніх контактів з поляками, спогадами більш близьких зв’язків з українцями, поверненням цікавості до фігуративності в мистецтві і розгляданням через неї минулого, і, нарешті, далеким відбитком національної політики, яка перед великими чистками була вагомим елементом радянської ідеології.

 

Звичайно, особливе значення тут мали тісні стосунки Малевича з Києвом, які він підтримував з кінця 20-х років60. Після повернення з Берліну в липні 1927 році в особистому і професійному житті Малевича сталися великі зміни. Тепер він вже працював в Державному інституті історії мистецтва в Ленінграді, підтримуючи в той же час стосунки з українськими художниками з кола часопису “Нова Генерація”, з редактором Михайлом Семенком і Гео Шкурупієм. На шпальтах цього видання, а також в альманасі “Авангард”, художник в 1928–1930 рр. опублікував низку статей. То був також початок співпраці з Київським інститутом мистецтв, який тоді іноді називали тамтешнім Баухаузом, під керівництвом Івана Врони, що запрошував цікавих художників, а серед них добре відомих Малевичу з попередніх його контактів Льва Крамаренка і Андрія Тарана. В кінці 1928 року Малевич почав викладати в Києві у педагогічному відділі, маючи у своєму розпорядженні “Дослідний кабінет”, біля якого згуртувалося багато студентів. Він приїздив до інституту з Ленінграду щомісяця на два тижні.

Звичайно під час перебування Малевича в Києві в нього встановилися дружні і професійні стосунки з представниками українського авангарду, між ними з Богомазовим і Пальмовим, а також колом т.зв. “спектралістів” з об’єднання Товариства сучасних художників України (Объединение современных художников Украины). В той час відвідував він і сестру свою Вікторію, що жила в Житомирі, і, відчуваючи загрозу, казав, щоб уся родина однозначно стверджувала своє українське походження61.

В 1928–1930 р. Малевич малював фігуративні картини, на яких вказував дати 1905–1910. Частина з них або була намальована в Україні, або виразно розповідала про життя українських селян. Серед них найбільш відомі композиції, на яких представлені постаті жниць на близькому або далекому тлі українських пейзажів. (“Жниця”, а також “На жнивах: Марфа і Ванька”, ці дві картини зараз знаходяться в Російському музеї в Петербурзі). Більшість фігуративних композицій того часу експонувалася на виставці Малевича, відкритої в Третьяковській галереї в листопаді 1929 року в Москві, а потім перевезеної на початку 1930 року (квітень – травень) в Українську картинну галерею тоді під керівництвом Купмана. Весною 1930 р. Малевич був на Україні вже останній раз.

В 1925–1930 роках Малевич, як в “антидатованих” картинах, так і в київських статтях і доповідях, повертався до минулого. То була історія мистецтва, деталізовані етапи розвитку сучасного живопису, представлені з аналітичною проникливістю, а також події свого життя і творчості, пошуки джерел власного мистецтва, знаходження емоцій в спогадах. В такому контексті зав’язувалися наново стосунки Малевича з Україною, яку він бачив тепер очима дорослого митця, який раціонально і афективно вписував у своє мистецтво роки дитинства. Про те, що це ставлення Малевича до України було надзвичайно живим, свідчить кореспонденція художника з українськими друзями 30-х років, коли митець вже не мав можливості приїздити до Києва 62.

Присвячуючи тут більше місця українським контактам Малевича, я хотів би підкреслити особливий момент в житті митця, коли повстала друга автобіографія. Після невдалих спроб оселитися в Польщі, після незавершеної подорожі в Париж, а в Росії після труднощів в праці у зв’язку з закриттям Дінхуку, художник, розвиваючи свою космічну архітектонічну утопію, поринав у Києві у найближчу йому сучасність авангарду, а трохи пізніше, в момент політичної загрози і цькувань, він все виразніше ідентифікував себе з своїм українським минулим, переконуючи в розмовах сестру Вікторію в необхідності заявити про свою приналежність до української нації63. Знайомство з контекстом створення обох автобіографій наказує нам дуже обережно ставитися до їхнього змісту і зіставляти окремі факти з іншими документами, яких, на жаль, залишилося не так багато. Вочевидь це не означає, що автобіографії не мають історичної вартості, навпаки, вони допомагають нам зрозуміти, в якій складній ситуації знаходився митець, що все своє життя намагався окреслити об’єктивні шляхи розвитку художньої форми і “суб’єктивної” культурної самоідентифікації.

 

Повернемося тепер до ранніх дат з життя Казимира Малевича і його родини, підкреслюючи багато прогалин і невиявлених фактів. Малевич пригадував роки, проведені в подільському Ямполі (відкіля їздив в найближчий Кам’янець-Подільський на ярмарки, а до Києва  – в часи т.зв. контрактів). З цього ж самого джерела знаємо, що в роках приблизно 1889–1890 до 1893–1894 він жив вже у Білопіллі, коли батько робив в найближчій цукроварні в селі Пархомівка64. Черговим місцем проживання, коли майбутньому художнику було близько 15 років (1893–1894), був Конотоп. В 1886 році, після перебування в Києві кілька місяців, художник переїхав до Курська, де вже жили його батьки, до міста недалеко від українського кордону на терені Росії. Згідно з неперевіреним свідченням Вікторії, сестри Казимира, художник, недовго перебуваючи в Києві, мав бути записаним тіткою Марією Ожеховською до “польської” гімназії, недалеко від Бульонської вулиці навпроти церкви св. Миколая65. Митець ніколи не згадував цей факт. Від часу його переїзду в Курськ починається самостійне життя Малевича. Він знайомиться з художниками, влаштовується чиновником у технічний відділ дирекції залізниці. У 1902 р. у Курську помер батько Малевича. Тут його біографічні спогади закінчуються.

З інших документів знаємо, що в 1899 він одружився з полькою Казимирою Іванівною Згляйц, дочкою курського лікаря. Після смерті батька фінансова ситуація матері, яка утримувала четверо дітей, була дуже тяжкою. Художник все частіше знаходився у Москві. З 1904 року фактично тільки літо проводив в Курську. Між 1904 і 1907 роками він вивчав в Москві живопис у Ф. Рерберга і тричі безуспішно намагався вступити в Академію. Участь в революції 1905 року, як я вже розповідав, скоріше область фантазії. Проте, безсумнівно, у 1905 році він був ініціатором художніх контактів між Москвою і Курськом, результатом чого стала експозиція “картин художників Москви та інших міст”, на якій Малевич показав сім картин і п’ять ескізів. В той же час він виставляв в Москві перші “етюди”: користуючись, однак, напевно, не тільки з тактичних міркувань, ім’ям Броніслав. Після розлучення у 1909 році Малевич знову одружився з дочкою російського психіатра Зоф’єю Михайлівною Рафалович. Тоді оселився в Москві, постійно перебуваючи на віллі свого тестя в Німчиновці (під Москвою). Тепер він брав участь у виставках під власним ім’ям, встановлюючи також більш близькі контакти з російськими митцями. Можна засвідчувати, що між 1907 і 1913 роками Малевич остаточно переконався в своїй приналежності до петербурзько-московського середовища новаторів, які називали себе футуристами або кубофутуристами. Цьому періоду своєї творчості, що називають сезаністичною, неопримітивізмом, кубістичною і алогічною, Малевич присвятив останню частину написаної ним автобіографії66.

 

Наведені тут біографічні відомості лише відносно розповідають про шляхи, які привели Малевича до ідентифікації спочатку з російською культурою, а потім з міжнародним авангардом. Замислюючись про те, як формувалася свідомість сучасного творця, нам доведеться знову повернутися до джерел. Критеріями, якими користуються історики, що займаються перемінами в культурній і національній самоідентифікації народів під російською владою, звичайно є релігія і мова, перша з яких домінує стосовно до поляків. На Україні мовна асиміляція, враховуючи школи (російські) і середовище (українське), проходила швидше тому, що релігійна традиція, тісно пов’язана з родинною, підлягала більш вільній трансформації.

 

Ми не маємо ніяких документів, крім свідоцтв по хрещенню, підтверджуючих зв’язок предків Казимира Малевича з католицизмом. Не маємо ніяких мотивів сумніватися, що проживаюча на Україні польська родина не плекала б традиційні польські обряди римо-католицької або популярної греко-католицької церков. Вочевидь ситуація може бути ще більш складною відносно батьків художника. Свідоцтва сестри Вікторії, що один раз казала за приналежність до традиційної католицької традиції, а другий – про зв’язки родини з православ’ям, нічого не з’ясовує. Валентина Маркаде була схильна стверджувати, що зменшення кількості католицьких костьолів в Україні, особливо в малих містечках, дозволяє припустити думку про зв’язок Малевича в молодості з православною церквою67. Цей аргумент зовсім не достатній, бо в місцевостях, де жила родина Малевичів, були римо-католицькі костьоли і парафії, а дітей хрестили власне тим обрядом. Досить обережно слід відноситися до слів Малевича, його спогадів про родинний дім в Україні, де, як він писав, православні звичаї ледве шанували, а католицьку традицію взагалі не плекали.

Я готовий скоріше стверджувати, що образ батька, намальований у спогадах, який з іронією дистанціювався від католицизму і православ’я, був приписуванням йому власних поглядів у віці 20 років, коли Бог з’явився йому в гностичному абсолюті, або просто був захистом від політичних нарікань в 30-ті роки, коли зв’язок з релігією був небезпечним гріхом.

Якщо цукрові підприємства, де працював Северин Малевич, належали заможним полякам, що об’єднували навколо себе все польське середовище, важко собі уявити в тих умовах невіруючого батька. Вірогідно, що статистичні дані в окремих випадках могли бути помилковими. Слід, однак, пам’ятати, що дядько художника Люціан Малевич, який жив в Києві, був католицьким ксьондзом, а сам Казимир начебто готувався до духовного сану68. Якщо цей останній факт є лише елемент родинної легенди, то сама приналежність Казимира Малевича в ранньому дитинстві до католицизму не викликає сумніву. А перебування в середовищі українських дітей і російської школи переконує нас в факті швидкого засвоєння ним православ’я, яке з тих пір накладалося на родинний католицизм. В засаді ані католицизм, ані православ’я відносно Малевича не можуть бути позитивним критерієм його культурних і національних пріоритетів. В той же час, однак, можна вбачати в цьому сплаві християнської релігійності перший крок до універсалізації релігії, що так виразно постає з листів і теоретичних роздумів зрілого митця. “Кожна людина – писав художник в 1922 році – в прагненні своєї досконалості намагається бути ближче до Бога, оскільки Бог є його досконалістю, внаслідок чого кожен крок людини спрямовується до Бога або шляхом і засобом, що до нього провадять, – йде просто за Божими вказівками. З думкою про цю мету людина визначила собі два шляхи. Науку релігійну і цивільну, або фабричну, церкву і фабрику. Релігійна наука прагне виховати сучасну людину в духовному плані і через духовність досконало пізнати Бога. Тому з’являється багато релігійних систем, які вказують найкоротший шлях до Бога”69.

 

В поглядах Малевича з католицизму повстав, в спрощеному вигляді, певен натуралізм, з православ’я, навпаки – містицизм. Перший зв’язував творця супрематизму з традицією західноєвропейського розуму і розвитку, другий вводив в коло російської філософії кризи і визволення. Відтіля невипадковим є цікавість Малевича до Шопенгауєра, а також зацікавлення його світом як свободою і уявленням. Свободою, що міститься в силах природи, але проявляється повнотою та автономією в думці людини. Невипадковим також є інтерес до неоромантичних напрямів російської філософії від Соловйова до Федорова. Від Володимира Соловйова, якого особливо детальне знайомство з іудео-християнською традицією провадило через індивідуалізм і сумніви до відбудови внутрішньої єдності духовного світу (ідея Боголюдства і всеєдності). До Миколи Федорова, віра якого в безсмертя і еру братерства усіх спиралася на віру в безмежні можливості розуму людства, яке своїм інтелектом опанує матерію і оволодіє космосом. До Бердяєва, релігійний месіанізм якого і філософія ницості – як першооснови існування і джерела свободи – провадили, не зважаючи на трагічну історію, до трансцендентної а, значить, духовної спільноти (соборності) людства і божественності, що спиралася на сприйняття абсолютних цінностей. Нарешті не слід забувати про Михайла О. Гершензона, близького приятеля Малевича, зв’язок з яким і листування з творцем супрематизму були надзвичайно істотними для кристалізації поглядів художника. Гершензон, як і інші нові російські мислителі, декларуючи повернення до християнської релігійності, вступав на шлях теологічної єресі, виголошуючи віру в духовну автономію особистості, в особисте безсмертя людини, в ім’я майбутньої свободи рішуче пориваючи  з трагічним минулим абстрактної людяності.

Уся теоретично-філософська думка Малевича коливалася коло тієї внутрішньої антиномії, де катастрофа, прірва, пустота, як метафізичний досвід дійсності, були шляхом трансформації в світ чистих відчуттів, який символічно відображали біла пустеля, неокреслений простір, вічність і абсолютна досконалість. В цьому ж сенсі, незалежно від конкретних джерел натхнення, Малевича пов’язував з релігійною російською традицією  потяг до безпосереднього контакту з Богом як істиною і досконалістю, і віра, що кінцевим результатом цієї по суті вражаючої і засліплюючої зустрічі (як революція) буде зміна (відновлення) усього людства. Бог був абсолютний нуль, який містив у собі боголюдський універсум: “Світ як безпредметність”70.

Засвоєна Малевичем російська культура, з усією складністю її візантійської традиції у конфронтації з латинським заходом, стала, як бачимо тепер, підставою оригінальної естетичної концепції супрематизму і метафізики світу як безпредметності. Те, що видавалося б не сумісним в поезії і мистецтві художника, знайшло подібні пункти, створюючи синкретичну систему, повну філософських недоговореностей, мовних еліпсів та художніх метафор. Малевич оволодів російською культурою своїм методом. Як самоука в царині філософії та літератури, він хаотично кидався, хоча і з великою ретельністю, до різних гілок цієї культури, вільно їх засвоював, переробляв і вміщав в герметичних текстах, що передавали потаємні знання, які він засвоїв, як він вважав, роботою думки і інтуїції71.

В контексті попередніх зауважень цікавим буде питання про механізм процесів русифікації в галузі культури, які дозволили Малевичу ввійти в російську культуру, не впадаючи в націоналізм. Вони, власне, дозволили згідно з одним з істотних напрямків цієї традиції залишитися містичним поетом, а не художнім законодавцем, що з своїх ідей робив формальну доктрину або академічним чиновником, що надає теорії статус правової інституції. Нарешті, вони дозволили Малевичу знайти своє власне місце в такій асимільованій російській культурі. Щоб звернути увагу на процеси, які дозволяють з’ясувати ці ситуації, я звернувся до прикладу Владислава Стшеміньського, історія якого з певної точки зору є близькою до історії Малевича, хоча в той же час цілком відрізняється від неї.

Коротко нагадаю: Владислав Стшеміньські народився у 1893 році в польській родині з шляхетськими традиціями в білоруському Мінську, який до розподілів належав тоді Литві, а в ХІХ ст. разом з Польщею підпав під російську владу. Його батько був російським офіцером і в чині полковника у 1902 році вийшов на пенсію і почав з тих пір працювати службовцем. В 11 років Владислав Стшеміньські вступив до Кадетського корпусу у Москві, закінчення якого давало йому право продовжити військову кар’єру. У 1911 році він почав навчання в Військовій інженерній школі в Петербурзі. Як саперний офіцер він брав участь у І світовій війні. Військову кар’єру скінчив у 1915 році у зв’язку з тяжким пораненням від вибуху гранати. Тоді почав цікавитися мистецтвом. З Малевичем зустрівся під час московських студій, а заприятелював в вітебський період. У 1922 році він повернувся у Польщу, де вже раніше проживала його родина.

Військова кар’єра Стшемінського наблизила процес русифікації майбутнього художника. Важко сказати, чи до 1922 року підтримував він зв’язки з польським середовищем, чи ні. Проте, оселившись після більшовицької війни в Вільно, погано розмовляючи польською, він все ж таки вже не ідентифікував себе з Росією. Навпаки Малевич, який у 1927 р. робив спробу оселитися в Польщі, в розмові з литовським журналістом підкреслив свою приналежність до російської культури.

До того ж треба відзначити: процес русифікації Стшеміньського, чому без сумніву прислужилася його військова кар’єра, не викликав культурної асиміляції митця, а лише сприяв формуванню його специфічної залежності від влади. З двох взірців русифікаційної політики, такої типової на переломі і початку ХХ ст., про які я раніше писав, Малевича охопив той, який спирався на глибоку культурну трансформацію народів, що жили в російській імперії, а ментальність Стшеміньського, навпаки, сформував інший, що формував позитивний, скоріше вірнопідданий стосунок неросійських народів до російської держави.

Приїхавши до Польщі, Стшеміньський настільки з пристрастю неофіта підкреслював свою приналежність до польського, що спогади Kobro відобразили подив від такої його несподіваної поведінки в той час.

Вочевидь, цим Стшеміньські підкреслював своє несприйняття більшовицьких росіян, а те, що вважав себе поляком, ототожнював з незалежністю митця від партійних приналежностей. Пригадаємо, що Малевич в той самий час мислив про “партійність супрематизму”, однак, не маючи на думці підпорядковувати своє мистецтво партії більшовиків. Маніфестоване Стшемінським небажання входити в партійні структури і бути політично заангажованим супроводжувало його до кінця життя. Однак було пов’язане з анархічним негативізмом до держави, як це зустрічалося в текстах Малевича. Державна структура і традиція, зрозуміло, через призму “чистої влади”, а не національної чи партійної політики, ніколи не підривалися творцем ”унізму”. Навпаки, можна стверджувати певний опортунізм Стшеміньського. Однак в принципі художник побудував навколо себе абстрактний суспільний простір, пізніше політичний, який, з одного боку, відсилав до розуміння авангардної універсальності, з другого – до простору ритмів його композицій.

Єдиною спробою його конкретизації був запроектований у 1929 році і побудований у Колюшках пам’ятник з білим орлом, що нагадував декорації радянських свят часів революції і в той же час – часи незалежності польської держави.

Малевич і Стшеміньський в часи повної творчої зрілості, коли обоє проголошували свої зв’язки з міжнародним авангардом і були нейтральними або критикували прояви фольклорного, етнічного і політичного націоналізму, відрізнялися один від другого розумінням суті поняття культури. Багато причин було тому, а головним став різний досвід молодості. З раннього періоду формування культурної ідентифікації, детермінованої великою мірою пресом русифікації. То були різні концепції і стратегії, пов’язані з Росією і культурою її населення з західної території імперії, і різні ідеологічні дискурси товаришували тому. Внаслідок цього в художній проблематиці, по-різному представленої обома художниками, можемо відчути далекий відгомін ситуації. В цілому кажучи: якщо формалізм Стшеміньського добре пов’язувався з інституціональним поняттям культури, то був повною протилежністю метафізиці  Малевича, погляду митця на світ, у якому Бог, завжди написаний з великої літери, був трансцендентальним, а матеріальний світ заслуговує лише погорди, пізнання ж мало своє місце в непідлеглій знищенню людській індивідуальності. До спільного і різниць між обома митцями повернемося ще пізніше.

Другою суттєвою проблемою, якій слід приділити увагу, є проблема мови72. Малевич розмовляв і писав польською, хоча  у 20-ті роки з помітними труднощами. Російською ж, як пригадував один з його учнів, “розмовляв чи то з білоруським, чи з польським акцентом”. Лисицький, перекладаючи його тексти німецькою, писав, що “... його російська не найкраща, а граматика взагалі цілком перекручена”73. До деяких картин він додав кілька пояснюючих слів рідною мовою або тільки підписував їх своїм прізвищем в польському варіанті. “Пишу начебто польською, але за двадцять з лишнім років боротьби з “глухим кутом” в Росії забув польську мову”, – писав художник в квітні 1920 року дещо деформованою польською Павлу Еттінгеру74. Написане польською “Звертання до польської молоді” в половині другої декади має багато орфографічних і граматичних помилок, які свідчать про труднощі, які мав митець, висловлюючи свої думки письмово і латиною. Багато років пізніше Малевича його колеги ще називали Казік, а інші, як пригадував Матюшин, “пан Казимир”. Польська мова в домі його батька мала статус першої. Мати Малевича була музично і літературно освіченою людиною, чого навчилася у свого дядька, музиканта і композитора75. Онука Іна розповідала про написані бабусею польською мовою вірші76. Професійна праця батька, що вдома спілкувався також польською мовою, могла б свідчити про добре знання російської, проте, працюючи на цукровому заводі, він міг користуватися польською та українськими мовами. Хоча статистично польської спільноти в українських селах було менше, як я вже писав, вона складала господарську більшість і культурне згуртування біля польських земельних володінь та промислових закладів виробництва цукру та горілки77. Зміни в суспільстві, обумовлені капіталізацією українського села наприкінці ХІХ і початку ХХ ст., розвиток залізничного транспорту і торгівлі викликали потребу в кваліфікованих кадрах, яку найбільшою мірою, як я вже раніше писав, вдовольняли поляки. Немале значення, що доповнює усю картину, має той факт, що лікарська родина, з якої вийшла перша дружина Малевича, була також сильно полонізована. Тож нічого дивного, що польська мова для Северина Малевича, батька, була мовою повсякденного життя, в якому виховувався і син Казимир Малевич. Нарешті підкреслимо, що контакт з польською мовою майбутній артист мав мати ще під час праці в дирекції залізниці, яка традиційно була скомплектована польськими кадрами. Тому можна вважати, що більш менш до часу поселення в Курську, а, може, навіть, і пізніше – до смерті батька у 1902 році та на початку московських студій у 1904 році польська мова була для Малевича постійно живою. Про це міг би свідчити вислів “двадцять років боротьби” в Росії в листі до Єттінгера, коли тільки тоді він забув польську.

 

Інакше виглядає справа з українською. Перш за все слід підкреслити значення мови в національній ідентифікації українців. Релігія тут відігравала меншу роль78. Після приєднання у 1839 році уніатського костьолу до православної церкви істотним виразником української культури повстала мова. Українська, якою, здається, Малевич вільно володів, була перш за все мовою дитячих забав, пізніше у фрагментах київської кореспонденції 30-х років зустрічаються полонізми і польські слова. Підкреслена багато разів в автобіографії симпатія до сільських дітей, а в тому ми не можемо сумніватися, є безсумнівним підтвердженням факту, що поза “домашньою” польською, власне українська була другою мовою Малевича.

То була передусім розмовна говірка, розповсюджена серед місцевого, як завжди сільського, населення, з котрим Малевич усю ранню молодість відчував кровний зв’язок. Характерним і поважним фактом, вагомим для запису в автобіографії, була підслухана розмова російською мовою справжніх художників, що приїхали з далекого Петербургу малювати ікони в Білопіллі. “Вони розмовляли російською, сміялися” – розповідає Малевич, майже здивований.

Українська та польська мова були “свійськими” для дитини, що жила в Україні, а російська чужою, далекою, дещо таємничою мовою дорослих, а також мовою художників, що імпонувала дитячому уявленню. Зрозуміло, що пізніше усе змінилося. З моменту, коли він оселився в Курську, російська стала мовою спілкування, а українська приватною, мовою давніх симпатій. В автобіографії, в цитованих вже словах, підкреслюючи свої близькі контакти з Львом Квасчевським, спільні пленери, розмови і дискусії, він писав про спомини України, підкреслюючи логічність цього, бо “обоє ми були українцями”. Тепер Україна і українська мова були подією, а російська стала мовою художників, якою користувалися для організації “виставок і запрошення до участі в них столичних митців”.

Ситуація не підлягала великій зміні, коли у 1928 році Малевич знову встановив контакти з українськими художниками, особливо з колом авангардних творців “Нової Генерації”. Тоді вже російська мова була засобом художнього і філософського формування думки, коли українська повернулася в приватній кореспонденції та в спогадах про спільно проведений час. Якщо навіть ще в той час він і “почував себе українцем”, то не дуже ще усвідомлював ленінградської перспективи, де українська інтелігенція мала проблеми. І перш за все вони були пов’язані з мовою. Прикладом того може бути історія невідомого Малевичу (в усякому разі в його розповідях на те не має жодної вказівки) українського футуризму, що увінчався появою конструктивістичної “Нової Генерації”. Треба пам’ятати, що “Нова Генерація”, друкована українською, була взагалі першим часописом, який намагався власне українською мовою висловити концепції проблематики сучасного мистецтва.

В традиції українського мистецтва, яка еволюціонувала з ХІХ ст. в контексті всесвітніх подій, особливо західноєвропейських, існував міцний зв’язок між проблемою мови і незалежності. Винятків з цієї закономірності відомо не багато. На імпресіонізм і фовізм, відбиття яких ми можемо спостерігати в українському мистецтві ХХ ст., відразу ж наклали гасло національної і суспільної незалежності. Цьому намагалися, в усякому разі з 1905 року, протистояти певні групи художників авангарду, що народжувався, які відчували зв’язок з європейським мистецтвом. Однак за “вільнодумство” в тому самому році з Київського художнього інституту виключили 45 осіб, серед них Богомазова і Архипенка. Звільнені від армії, вони знайшли притулок в майстерні Святославського і в квітні 1906 роки влаштували виставку своїх праць, яку вважають демонстрацією сучасного мистецтва на Україні79.

“Нова Генерація”, виступаючи проти “національної обмеженості” – як проголошував маніфест на її обкладинці – намагалася продовжувати ту, власне, “волелюбну” лінію українського мистецтва, яка в самій еволюції літературної мови вбачала цінності, пов’язані з формуванням української культури. Для мови, що походила з поточної розмовної мови, то було дуже важливим. Малевичу, якому ситуація “міжнародної” атмосфери “Нової Генерації” з одного боку мала імпонувати, з іншого, здається, він не дуже добре розумів факт зв’язків української мови з відкриттям культури. Для Малевича “Нова Генерація” була просто останньою трибуною, яка надавала йому в Росії свої шпальти. Розміщенні в “Новій Генерації” тексти представляли собою цикл ранніх російських розвідок, з яких мали скласти книгу, присвячену “ізології”80. Переклад українською, зроблений, мабуть, багатьма перекладачами, автор не відредагував. Це виглядало так, ніби Малевич вже дотримувався дистанції від колись близької йому мови, якою його російські тексти тепер були видані. На маргінесі варто додати, що художник також не робив жодних коректур і в перекладах польською мовою, з якими, як відомо з кореспонденції, міг би ознайомитися перед опублікуванням81. Зовсім по-іншому він реагував, хоча і не знав (а, власне, може і тому) мови, на переклад німецькою Die Gegenstandslose Welt Олександра Фон Розена, який він піддав гострій критиці. У 1928 році для Малевича Німеччина була синонімом авангардного погляду на світ, .тоді як Польща – станцією на дорозі до Парижу, а Україна і її мова – спогадами минулого, необхідним сховищем, перманентним розумінням своєї ідентичності в той час, коли європейські шляхи все виразніше перед ним зачинялися, а з Росії, з культурою якої він був вже постійно зв’язаний, його виштовхували.

 

Усі теоретично-художні і філософські концепції Малевич сформулював, використовуючи російську мову. В усякому разі в роки 1889–1894, тобто з часу навчання в сільськогосподарській школі в Білопіллі, Малевич мусив користуватися цією мовою щоденно. Нагадаймо, що російська була офіційною мовою освіти і адміністрації в Україні. З точки зору хронологічної, то була третя мова митця, між тим, вона супроводжувала художника в дорослому житті, а пізніше, користуючись нею, він будував свою кар’єру. І з часу життя в Курську ця мова почала витискати інші. Художник міг польською навчитися молитися і читати перші книжки, що йому пропонували в домі. Зважаючи на оточуюче середовище, важко уявити, що тематика їх виходила за межі патріотичних канонів. Як ми знаємо, прізвища Сенкевича, Міцкевича і Тетмайєра не були йому чужими і добре вписувалися в історично-літературний контекст. Українська була передусім мовою мовлення, не байдужою до формування основ уявлення дитини. Проте тільки російська мова давала йому  професійний фундамент і вводила його в високу літературу; якщо він навіть не завжди читав переклади нею європейських авторів, то напевно чув дискусії про них. Російською він почав засвоювати професійну термінологію і концептуалізувати дійсність. Однак, як польська мова, якою він користувався з 1920 року, мала багато русизмів, так і російська його теорії мистецтва була строката від полонізмів і українізмів. Цей факт свідчить, що всі висловлення митця помічені специфічними знаками. Російська мова Малевича характеризується певною структурною складністю, обумовленою відступами від звичайного уживання. Відверто кажучи, як це називає Шацьких, вона є “варварською”. Не полегшують читання чисельні переміщення в структурі речення, прикриття змісту метафорами, віддаленими логічними посиланнями. Типовим для Малевича є всілякі процеси лексікалізації, що проявляються в нівеліровці або зміні значень, що стосуються підстав словотворчого формування. Тут експонуються явища асоціації і звучання мови, в якій відображаються значення, чужі семіотичній російській традиції. В кінці слід підкреслити, що витоки неологізмів мови мистецтва Малевича слід шукати в здавалося б вже віддалених слов’янських мовах його молодості.

На одній з своїх композицій 1916 року Supremus № 56 назву митець написав латиною, а своє прізвище кирилицею82. З 1912 року в художній термінології Малевича з’явилося слово супранатуралізм, яке мало передавати “небачену надприродну суть явища”, проте з 1915 вже не уживане, бо з’явився термін супрематизм83. Багато дослідників підкреслювали латинське або польське походження слова супрематизм, а також роблять наголос на польсько-російських словах безпредметність, цих двох ключових термінів мистецтва російського художника. Харджієв дискутує з Ковтуном, який пов’язував – на мою думку, не без підстав – термін супрематизм з суперморалізмом Федорова і пропонував віднести його значення до французького слова suprematie, яке в теорії Малевича значило б “примат (тобто першість) проблеми кольору”. Жадова додає, що Малевич намагався підкреслити найвищий і в тому сенсі остаточний характер супрематизму “у відношенні до усіх пошуків лівої творчості”. Харджієв додає фрагмент листа Малевича до Матюшина з 1915 року, в якому художник прямо пише: “Думаю, що супрематизм є найбільш вдалим, оскільки означає панування”84. Дерінг, Наков і останньою Шацких, підкреслюючи чужість слова супрематизм російській мові,  вбачають його лексичний і понятійний зв’язок з польським словом supremacja – словарне сучасне Малевичу значення передавало зверхність, панування, вищість, перевагу, керівництво, перевагу над кимсь, чимось і, не відрізняючись від французького, supremus, накладалось на прикметник suprema від suprema латинського походження, також близький до  французького superieur (найвища). В польській, як і французькій мовній традиції, конотативні сфери цих слів торкаються домінування в політичній і релігійній царині, а також пов’язуються з гегемонією суверенності, першості і всемогутності. Воно широко використовувалося в католицькій костьольній термінології, де супремат означало “вищість влади папи над іншими владами”.

В українській релігійній і церковній термінології також використовувалось переважно через польське посередництво багато запозичень з латини, тож і тут слово supremacja вживалося у тому самому сенсі, не означаючи у православ’ї, звісно, переваги папи, а  підкреслюючи  всемогутність Бога85.

Варто, однак, звернути увагу на ще одне значення поняття supremus, яке під словом найвищий розуміє поняття останній: “Supremus refertur ad ultimum vitae tempus, mortem, funus, exsequias”. Suprema - тo “попіл спалених тіл, посмертні залишки”, а латинські слова Suprema Laude означають слово останнього вітання, погребальну промову. Supremum vale дослівно “останній раз, прощавай!”, тобто останнє прощання, нарешті Supremi titulі – це написи на надгробках. За польським костьольним словником латинське Supremitas це “найвища ступінь, хвала”, але в той же час і “кінець, смерть”. Така можливість подвійного вияснення слова supremacja визначає конотаційний простір, в якому воно може функціонувати, охоплюючи найдальші межі існування і виходячи за  горизонти пізнання.

Можна сказати дуже коротко: у релігійно-філософському значенні, особливо в латинській культурі і польській мові, значення супремації понятійно відноситься до вищих сфер і найвищого бога, як до кінцевості, смертності, матеріального неіснування, кінця, небуття.

В обох екстремальних значеннях слова supremacja, пов’язаних з найвищою і остаточною єдністю, міститься епіфанічне відображення абсолюту як цілості (повноти) і ницості (пустоти). Завдяки значенню поняття supremacja присутнє в різних метафізичних текстах, тож було воно особливо доцільне у всіляких містичних і герметичних філософських та парафілософських системах.

Прийнятий Малевичем термін супрематизм, хоча і був віддаленим кліше польської культури і мови, то в реінтерпретації митця не пов’язував безпосередньо його мистецтво і філософію з католицькими джерелами, а представляв посередній і інтуїтивний потяг до латинського коріння супрематичної думки, на яке постійно накладалися східні елементи. Тільки в цьому сплаві різних традицій находить своє розуміння малевичівське бачення простору і концепція багатомірності світів, з яких безпредметний universum чистого враження, означений білизною квадрату, є розривом з імітацією трьохмірного світу і створенням можливості справжнього відчуття абсолюту або буття в найвищому вимірі. Коментатори теорії Малевича вбачали в цій ідеї супремації буття зв’язок теорії супрематизму з неоплатонівською філософією, кабалістичною традицією, еллінською гностикою і сучасною їй теософією.

Ми не задаємося метою глибокого аналізу цих, напевно цікавих пропозицій пізнавання, я б тільки бажав підкреслити тісний зв’язок, який позначився між пошуками латинських словотворчих джерел для супрематизму і інтерпретаціями простору Малевича через призму Fertium Organum Успенського, що почалися в 70-х роках.

 

Друге ключове слово теорії Малевича безпредметність і безпредметне мистецтво, російською “беспредметность или беспредметное искусство” має трохи інше коріння. Напевно, не можна пов’язувати його з французькою мовою, що підтверджують нескінченні дискусії з приводу перекладу. Проте виступає воно в більшості слов’янських мов, а в випадку, що цікавить нас, має спільне російсько-польське походження. Воно пов’язане з еволюцією мови. Давні словники, між іншим, Linde, це слово не фіксують. Деринг, пишучи про введення Малевичем терміну безпредметність в теорію мистецтва, підкреслює факт привласнення його з точки зору звучання і значення з родинної польської мови і перенесення в мову російської філософії зі збереженням його конотаційного простору. Безпредметний означає тут також духовний світ без окреслених матеріальних речей або предметів нашого оточення, як і дискурс, що не “доторкається означеного предмета”, або не має мотивуючого фундаменту, раціонального приводу або прямого сенсу”86.

Погляньмо глибше на цю справу. В останньому наведеному значенні слово “безпредметність” може функціонувати в кількох контекстах. Перший з них виявляє існування логіки неспротиву, нествореного світу, недискурсивного мислення, що нас логікою речей спрямовує в світ містичного експерименту. Другим контекстом, що залишає слово в просторі раціональності, є його присутність в основах християнської схоластики, що характеризується потягом до раціональної аргументації догматів або в усій західній філософії, в якій воно означає абстрактне мислення, яке спирається на чисті категорії розуму, тобто торкається абстракції.

Слід додати, що слова і поняття абстракція і абстрактна форма латинського походження (abstractio), ще не пізніше 1910 р. вже уживалися Кандинським, теорію якого, відому і опубліковану в Росії в 1911 і 1914 роках, Малевич мусив знати. Ці поняття Кандинський вживав при обговоренні кольорових співвідношень між основними кольорами і елементарними формами: трикутником, колом і квадратом. В російському виданні “О духовном в искусстве” була вміщена кольорова таблиця з трьома геометричними фігурами, що ілюстрували роздуми автора. Не зупиняючись на можливому зв’язку між ідеями квадрата, кола і хреста у Малевича з візіями Кандинського, слід підкреслити постійний потяг творця супрематизму до підкреслення першості і незалежності його мислення в колі російського авангарду, що народжувався. З цим пов’язується пошук нової термінології, яка забезпечувала б йому свою відмінність. Не вдаючись до надмірних спрощень, треба підкреслити факт, що поняття фігуративного мистецтва на відміну від абстрактного дозволяло Малевичу ясніше і докладніше трактувати свою художню і філософську ідею, що торкалася “реалізму форм у вищому вимірі” і реальності безпредметного світу. Абстракція в звичайному значенні відносилася до поглядів (і суджень), відірваних від реальності, у філософській термінології була засобом розподілу і творення загальних ідей, незалежних від конкретних об’єктів, отже, згідно з раціональною традицією це слово вживали для окреслення специфічної здатності розуму до понятійного мислення. В цьому аспекті слово абстракція не відповідало повністю потребам конкретизації (а не репрезентації) пустоти, що виникла в мові Малевича, переданої метафорою безодні або пустелі як нескінченного простору. Якщо предмет, згідно з етимологією цього слова в російській і польській мові, є річчю, яку осягає розум, то безпредметність передбачає іншу, позарозумову конкретизацію світу. Малевич, по Успенському, користувався в цьому інтуїтивним безпредметним відчуттям. В цьому ж контексті деякі дослідники вказують на тісний зв’язок між безпредметністю і супрематизмом87. Додамо, що так, як супрематизм мав бути найвищим буттям і остаточною ницістю, так і безпредметність пов’язувалася б з номінальною логікою або апофатичним мисленням. В першому випадку супрематична єдність була б понятійно вловимою, в другому досягалася б містично. У раціональній версії безпредметність близька кантівській “речі в собі” (noumen), яка існування реального світу виносить поза людську свідомість, але вважається джерелом вражень. Цей світ проявляється через явища, які врешті решт доступні пізнанню розумом, а не почуттями. Однак у Малевича, як мені здається, такий зв’язок між думкою і почуттям (раціональності і безпредметності), навіть, якщо він торкався західної логіки, мав відношення до ортодоксальної теорії і гностичної містики. Це наявно виглядає у філософсько-художніх висловлюваннях про світ як про безпредметність.

Пригадаємо також, що проблема погляду поза предметним світом в мистецтві українського авангарду не є чимось новим. В каталозі виставок групи “Кільце” (“Коло”), що утворилася в 1913 р. в Києві, була опублікована декларація, підписана, між іншим, А. Екстер, О. Богомазовим, І. Рибановичем, К. Васил’євим, де читаємо: “Красота не видима, але відчувається переживанням. Не існує предмет, не існує річ, а існує щось інше, те інше, то світ взаємовідносин...”88. Малевич перед тим був вже в контакті з деякими художниками, – учасниками цієї виставки, через егофутуристичне об’єднання “Гілея” (пов’язане з петербурзькою “Спілкою молоді”), що виникло в 1910 році в Чернянці з ініціативи братів Бурлюків, так і в часи співпраці наприкінці 1910 року з “Бубновим валетом”. Поняття “мистецтва, в якому не існує предмет”, що виходило з проблематики і джерел символізму (відкіля черпав також і Кандинський) використовувалося як синонім “абстрактного мистецтва” Спілкою молоді. Прикладом цього буде стаття Ольги Розанової, опублікованої в 1913 році на сторінках “Спілки Молоді”. “Яким засобом відкривається нам світ? – питає Розанова. – Як відображає світ наша душа? Щоб відобразити, слід сприймати. Щоб сприймати – доторкнутися, побачити. Тільки елемент інтуїції провадить до нас світ. І тільки елемент абстракції – передбачення як результат активного намагання відобразити світ створює образ”89.

 

Не затримуючись на інших деталях, ми тепер можемо визнати, що відбір Малевичем терміну безпредметність замість абстракція серед інших слів, що ходили в колі близьких йому російських художників, є, можливо, кліше з польської мови, хоча важко це доказати, проте напевно виникає з почуття відмінності власної теорії, а також дистанціювання від спадщини символізму. Сучасне мистецтво до супрематизму, починаючи від імпресіонізму і закінчуючи футуризмом і кубізмом, приховуючи свій речовий натуралізм, розвинулося, за думкою митця, в напрямку предметної деформації, в російській мові завжди позначеної виразом сдвиг (вид пересуву, зсуву, початку руху, стрибка), а абстракція була логічним виразом цього розвитку. Безпредметність у протиставленні до абстракції слід розуміти, як розрив, радикальний поворот, сьогоднішньою мовою висловлюючи, перефразуючи Ролана Барта і вживаючи термінологію Малевича, то є вихід поза критичне “le degré zéro de la fоrmе” до дійсності в іншому вимірі. “А я переродився в нуль форм – писав Малевич у виданій 1916 року книжці “Від кубізму та футуризму до супрематизму” – і вийшов за межі нульового пункту, в напрямок творчості, а то значить, в напряму супрематизму, в напрямок нового реалізму в живописі – до безпредметної творчості”90.

 

Поза найширшою площиною, де термінологія стикається з самими основами концепції світа Малевича, існують ще інші верстви, які відображають мовні кліше, перемішуються мови, відтворюється специфічна для художника словотворчість. Перша проблема мовних кліше дуже велика, потребує детального і досі ще не реалізованого синтаксичного і семантичного аналізу текстів Малевича. Окремі автори, які займаються філософськими дослідженнями на маргінесі вивчення живопису або теорії мистецтва Малевича, вказують на ті чи інші форми мовних перетворювань і запозичень. Як приклад можна слідом за Шацьких навести з’явлення в російських текстах художника слова запамятовать, яке Малевич поєднує з збиранням і збереженням, в той час, як в російській мові воно має протилежний зміст, близько до польського слова zapominanie. Або слову запамятовать надається значення, притаманне українському запам’ятав  або польського zapamiętać, zapamiętywáć, якому в російській мові відповідає запоминать (запоминаться), тобто утримуватися пам’яттю91. Інший приклад, пов’язаний з дослідженням переносу мовних значень і їх графічних записів, дає Наков, посилаючись на один малюнок з зібрання Musée National d’art Moderne в Парижі, на якому є написане кирилицею слово tarca, не пов’язане змістом з російським словом(скит), проте пов’язане з польським, написаним латиною, словом tarcza. Іншим прикладом дещо протилежної ситуації буде латинська транслітерація російського слова aviator на звороті картини під цією назвою, що створена була в 1914 році і знаходиться в Російському музеї в Петербурзі. Слово авіатор входило в польську мову на початку століття в формі приємного на слух неологізму. Спільним джерелом слова тут виступав латинський avis, що позначує птаха. Іншим засобом зазначення звукової сторони слова було б дописане на ескізі цієї композиції польською “пружина, що тріснула”. Можна було б навести багато таких прикладів.

 

Трохи змінюючи шляхи аналізу, слід ще звернутися до важкого в розумінні факту підпису митцем своїх картин польським варіантом написання прізвища або уточнення назви на звороті полотен польською мовою. Частина цих композицій відноситься до 1912–1915 років92 і не є ні тематично, ні стилістично спеціальною групою. Надписи і підписи не завжди з’являлися одразу ж наприкінці створення картини, часом додавалися ex past, хоча деякі з них важко сьогодні атрибутувати. Вживання латинської абетки в ранніх, до 1916 року, роботах не можна тлумачити фактом очікуваної виставки в Польщі. Вона не існувала, а він ще не думав про варшавську експозицію.

Якщо він робив це у 1928–1930 роках і пізніше93, тобто в період ретроспективного вказування свого живопису на десяті роки, можна було б спробувати пояснити цю звичку бажанням віднести цей період ще до російського минулого. Повстає, однак, питання, який період і для чого? В нього було більше аргументів, як вже я писав, декларувати в ті часи свої зв’язки з Україною. Цьому б заперечував латинський напис, а посилання на Москву як місце створення деяких з тих творів також викликає сумнів щодо польського контексту. Значить, і таку гіпотезу треба відкинути. Залишається вважати, що цими написами керував випадок, а, можливо, підсвідоме кліше або автоматичний жест, які робили російський і польський тексти рівноправними. Статистично це все ж таки не так, бо картин з польською транскрипцією досить мало.

З великою пересторогою я мушу прийняти, що наведені вище приклади мовних взірців Малевича були наслідком неконтрольованих процесів, повних сформованих автоматизмів і спонтанних асоціацій. Але, навіть, якщо так і було, все ж не можна робити загальні висновки. Поява слів та виразів з рідних мов і з рідною транскрипцією могла бути різновидом колажної структури мовного мислення Малевича, який мав свої літературні та пластичні міркування. То помітно в його поезії і суттєво виявиться в малюнку і живописі.

Крім того, в творчості митця існує ціла сфера свідомої мовної гри94. Ця проблема була особливо суттєвою в період алогічних експериментів, що містилися в поетичних концепціях заумі, розвинених у Росії А. Кручоних та В. Хлебніковим95. В такому випадку важливим є не рішення питання деформації теоретичної мови, а пошук еквівалентів для літературних словотворчих процесів в живописній діяльності. З такої точки зору найважливішими були 1913–1916 роки, або період від Всеросійського з’їзду співців майбутнього на селі у Матюшина під час співпраці Кручоних, Матюшина і Малевича над футуристичною оперою “Перемога над сонцем” до виставки безпредметних композицій Малевича на петроградській виставці і оголошення теорії супрематизму. Не йдеться тільки про рішучий поворот до нового мистецтва, а й про цікаву для нас проблему формування самоіндентифікації авангардного художника.

Дослідження над мовою і в тому контексті дискусії стосовно усіх проблем мистецтва найкраще свідчать про те, що період входження в російську мову в той час для Малевича був вже остаточно закритий. Російська культурна ідентифікація на засаді мови відбулася повністю, створюючи іншу перспективу для подальших експериментів художника. В серпні 1913 року був опублікований перший текст, під яким стоїть підпис Малевича. Йдеться про спільний маніфест трьох учасників згаданого з’їзду співаків майбутнього, в якому поети-футуристи домагалися знищення “чистоти, ясності, поважності і мелодійності російської мови, яке було піддано кастрації і майже знищено з боку критиків і літераторів”, мови, не гідної великого “російського народу”96. Називаючи себе “творцями мови”, в основу своєї творчості вони покладали лінгвістичний експеримент, який у пластичних мистецтвах охоплював як семантику, так і морфологію живопису.

Структуралізація таких композицій Малевича в 1913–1914 роках, як “Англієць у Москві”, “Авіатор”, “Корова і скрипка”, “Портрет Клюна”, “Композиція з Джокондою” (і деяких малюнків , як, наприклад, проекти декорації до опери “Перемога над сонцем”) спиралася на фрагментаризацію ізольованих уявлень і зовнішньої дезінтеграції конструкції, які начебто були альтернативою фігуративній “логіці”. До своїх композицій художник засобом колажу вводив обірвані літери, цифри, слова, речення, частково вклеєні або намальовані по шаблону. Зіставлені між собою на грунті досить розбіжних асоціацій предмети, фігури і тексти вкладалися в форми ребусів, що взаємно доповнювалися і часом справляли враження випадково складених комбінацій. Останнім відгуком тієї практики 20-х років, що вийшло за межі мистецтва, було те, що Малевич назвав свою дочку Уною на честь об’єднання Уновіс, художньої групи супрематистів.

В картинах і малюнках Малевича “позарозумового” періоду з’явилася типова, сформована на грунті футуристичної поезії, проблема відокремлення форм і проникнення одних образів в інші. Збагачення і заразом розклад наративної основи композиції, аж до порушення логічних зв’язків, а далі змішування кількох семантичних рівнів вело художника до балансування на грані втрати сенсу, а в результаті до уявлення окремих форм і образів в їхньому власному контексті, який створював нові значення. “Тайною є виникнення знаку – писав Малевич в есе про поезію – а знак - це реальне зображення таємниці, завдяки якому можна охопити незнайомі глибини нового”97. Позарозумовий футуризм у Малевича, доведений до межі натуралістично-символічним експериментом, виникав з лінгвістичної традиції і предметного бачення світу.

В розумінні Малевича супрематизм був наступним і останнім кроком до невідомих глибин нового. З тієї хвилини він кидає мовну і літературну традицію, з її складністю і наративністю, з її семантикою і оповідальністю, з її “предметністю слів”. Він кидав алогічну проблематику і йшов далі, ніж поезія “зауми”. Звучання маси слів, а не зарозуміле “слово як таке” Кручоних, мало бути безпредметним еквівалентом поетики: “Мені здається, що нові поети мусять висловлюватися, прислухаючись до звучання, – описував Малевич свої рефлексії щодо поезії в листі до Матюшина в червні 1916 року. – ... Закріплюючи ідею звуку, отримали ми ноти-літери,  що виражають масу звуків. Можливо, в композиції тих звукових мас (колишніх слів) також можна буде знайти нові шляхи розвитку... Внаслідок цього переходимо до третьої ситуації або до розміщення звукових мас літер у просторі подібно живописному супрематизму. Ці маси висітимуть у просторі і нададуть нашій свідомості можливість плинути все далі і далі від землі”98.

 

З того моменту мова російська, як інструмент творчого експерименту, Малевичу вже не буде потрібна. Світ чистого пізнання відкривається йому: “... потрапив я в нову для мене царину думки – пише він – я, як тільки мені це вдасться, буду представляти усе, що побачу в нескінченому просторі людської голови”99. Метафорична мова філософії мистецтва, хоча з поетичною прозою має багато спільного, не була для Малевича лінгвістичним експериментом. Всупереч своїй незвичайності, він створював форми практичного дискурсу, повного кліше і неологізмів, а полонізми і українізми в його текстах поглинула специфічна поетика усієї розповіді. Відмінний від російської корінь слова починає, як пише Шацьких, звучати також і для нас. З цієї точки зору найбільш характерними будуть 1919–1922 роки, які Малевич прожив в Вітебську. Період напруженої теоретичної і педагогічної праці, період перших спроб реалізації ідей на практиці і нарешті момент, коли його мова і бачення досягли універсалізації. Інакше кажучи: час народження авангардного художника.

 

Малевич приїхав з Петербургу до Москви на переломі 1918 і 1919 року, щоб прийняти майстерню “навчання новому мистецтву супрематизму” в І і ІІ Державних вільних художніх майстернях (Свомас). Неповний рік перебування в Москві був дуже інтенсивним. Між іншим на Х Державній виставці “Безпредметна творчість і Супрематизм” він показав Біле на білому, а в червні закінчив писати свій найповажніший теоретичний трактат “Про нові системи в живопису”, який через кілька місяців був надрукований у Вітебську. У проведені у Москві місяці закінчився розвиток художнього супрематизму як визначеної системи “згідно з якою рух кольорів точився на довгому шляху власної культури”100. Трохи пізніше у Вітебську Малевич переконався, що “мистецтво повинно вийти з стану несвідомості і зрозуміти, що є основою усього”101.

З Москви до Вітебська художник приїхав в останні дні жовтня, а може і в перші листопадові дні 1919 року. Це була відповідь на пропозицію Шагала, який у 1918 році в своєму рідному місті реорганізував вітебську художню школу і запросив до співпраці багатьох художників.

В ті роки Шагал користувався великим авторитетом в колі художників російського авангарду, з якими спілкувався, як і з єврейськими митцями, на протязі довгого часу. Треба підкреслити особливе значення ренесансу єврейської культури в Росії, який йшов разом із спробами відновити сучасне мистецтво і єврейську мову, що мало істотний вплив на консолідацію і специфіку середовища вітебських митців. Перша хвиля виразних національних тенденцій намітилася ще раніше в 10-ті роки, друга – в революційні роки, а апогей наступив з моменту знищення культурних і політичних обмежень відносно євреїв у 1918 році.

 

Початок цього процесу пов’язується з публікацією у 1905 році книги Володимира Стасова і Давида Гінзбурга, присвяченої єврейським східним мотивам у середньовічних манускриптах. А подією, що мала великий резонанс, стала організація двох етнографічних експедицій в 1911 році і вдруге в 1915–1916 роках на Україну для пошуків слідів національної єврейської культури. Марк Шагал розповів про це в своїй автобіографії “Моє життя” 1923 року. Ель Лисицький, в той час закінчуючи архітектурний факультет Дрезденського політехнічного інституту, брав участь в другій експедиції як фотограф, а зроблені в той час ескізи декоративних мотивів прислужилися йому для ілюстрації книжок. Метою подорожі між іншим було збирання національних єврейських мотивів, що прикрашали дерев’яні синагоги, надгробні стели, рукописи і предмети домашнього вжитку. Поняття єврейської народної культури в той час було обтяжене суттєвими емоціональними конотаціями, що були пов’язані з потребою підтвердити культурну ідентифікацію, а це в свою чергу було базою для відродження сучасного єврейського мистецтва. Експедиція, яка викликала суперечності стосовно вартості зібраного матеріалу, імпонувала прагненням багатьох російських єврейських митців, які намагалися пов’язати власну традицію з експресією власної традиції. До них, без сумніву, належали Марк Шагал і Ель Лисицький, які в 1919 році перебували в Вітебську. У цьому місті, як і в багатьох інших містах і містечках західних територій Росії, проживала величезна кількість єврейського населення, що розмовляла на ідіш і плекала національні традиції.

Марк Шагал, який з 1911 року перебував в Парижі, приїхав у Вітебськ в 1914 році після берлінської виставки і там початок війни не дав йому можливості повернутися у Францію. Як більшість художників, він захопився російською революцією.

В серпні 1918 року Луначарський ознайомився з художніми проектами Шагала стосовно Вітебська і назвав його тамтешнім “комісаром красних мистецтв”. Крім оздоблення міста, виставок і музеїв, найголовнішою була ініціатива митця створити у Вітебську народну вищу художню школу, яка відкрилася 28 січня 1919 року. Вона замінила існуючу перед революцією художню майстерню на чолі з місцевим єврейським митцем Єгудою Пенем. Першим директором школи став М.В. Добужинський, художник з кола “Світ мистецтва”, а викладали, крім Шагала і Пена, Іван Пунін і Ксенія Богуславська (в 1919 році вони виїхали за кордон). Коли через неповний місяць Добужинський залишив Вітебськ, фактичним директором став Шагал. В квітні 1920 року школу почали називати – Вільні державні художні майстерні (Вітвомас), а бути її директором в період між червнем 1920 року і серпнем 1922 доручили Вірі Єрмолаєвій. Ель Лісицький, який приїхав з Києва у Вітебськ в травні 1919 р., з липня керував відділенням архітектури і графіки.

Ель Лисицький в той період захоплювався мистецтвом Шагала. Молодший від свого майстра на три роки, він народився в Смоленській губернії, в містечку неподалік від Вітебська, де пройшло його дитинство. З молодості він належав до творців, які шукали своєрідні цінності в народному мистецтві і єврейській культурі. Першим його вчителем був вище згаданий Єгуда Пен, відданий єврейській традиції. У 1912 році він брав участь в петербурзькій виставці артистів Бунду. Між 1915 і 1919 роками Лісицький зробив ілюстрації до багатьох єврейських книжок. Однією з найвидатніших його праць того періоду є Sikhes Khulin 1917 року. Praska legenda, написана на ідіш Мойзесом Бродерсоном (майбутній органіатор лодзінської групи Jung Idysz), оформлена в кількох кольорових екземплярах, скручених у формі Тори, в дерев’яній оправі. В той же самий період він проілюстрував гуашшю повість про малу кізку Khad Gadya з єврейської пасхальної пісні. Ця книжечка спершу вийшла тиражем в кілька десятків в виданні київської “Культур–Ліги”, а в 1923 році в Польщі вже  накладом у 1000 екземплярів.

 

Малевич до Вітебська приїхав за ініціативою Лисицького, з яким працював раніше в московському відділі Ради солдатських депутатів. Шагал погодився з цим, хоча майже в той же час – не зважаючи на зовнішню люб’язність – між художниками виникла напруга. Це можна добре зрозуміти. Обоє презентували різні концепції мистецтва, проголошуючи подібні намагання універсалізувати свої художні візії. Навіть, якщо мистецтво Шагала і не мало безпосередніх відносин до релігії, то з фольклорних уявлень єврейської культури він отримав багато. Деформація шагалівських зображень спиралася, як і у Малевича, на порушення логічних зв’язків між образами, проте виникала вона з інших уявлень. На місце малевичівських ребусів і формальних вивертів з зони позарозумілого, що виходило з кубофутуризму, Шагал пропонував поетичне оповідання, абсурд якого мав грунт в “житті”, а не в художньому розвитку. Тягарі “людських катастроф” або убогості світу, які Шагал бачив в ліричному вимірі, не мали нічого спільного з пустотою простору, безоднею непізнаного, охоплених поетичним розумом Малевича.

В суперечках між художниками не йшлося про формальну різницю між фігуративністю і безпредметністю, а лише про істотні протиріччя в розумінні традиції, яку Шагал втілював у своє поліфонічне мистецтво, а Малевич відкидав в ім’я чистоти супрематичної системи. На практиці, власне, з цього приводу напевно не могло дійти до узгодження різних систем навчання, що пропонували обидва майстри. Приїзд Малевича мусив закінчитися виходом Шагала зі школи, хоча цей намір, як здається, художник мав вже раніше. Конфлікт з Малевичем прискорив рішення і невдовзі, наприкінці червня 1920 року, Шагал опинився у Москві. Між тим в школі відбулися радикальні зміни, які завершилися виникненням у лютому 1920 року творчого колективу “Unowis” (“Уновис”) (Утверждение нового в искусстве), і тим самим підтвердився вже існуючий антагонізм: “…тепер поділ на дві тенденції дуже виразний – писав Шагал в червні 1920 року в листі до Етінгера – одні молоді скупчилися біля Малевича, а інші – біля  мене. Ми обоє відповідаємо за ліве мистецтво, проте зовсім інакше розуміємо наші засоби і нашу мету”.

Для Лисицького, який в 1919–1920 роках у своєму мистецтві віддалявся від Шагала, щоб стати вірним учнем Малевича, зміна позиції і точки зору не була простою справою. Йшлося про те, що було основним питанням в вітебський період і для творця супрематизму: яким засобом зробити традицію раціональною, щоб стати універсальним художником. В другій декаді ХХ ст. для “постмодерного” Шагала, який синкретично і з ліричною свободою використовував єврейські мотиви і в той же час вже добре інтегрувався в європейську культуру, ця проблема вже відійшла в минуле. Новизна шагалової мови не була відштовхуванням периферійності єврейської культури. Навпаки, митець прагнув ввести цю “трохи дивну атмосферу провінційного мислення” в універсальний обіг, в якому швидко знайшов собі прибічників, критиків і колекціонерів. Вочевидь це вимагало покинути важку для асиміляції релігійну тематику з притаманною їй оригінальністю. І також, зрозуміло, виїхати у Париж.

Для Лисицького, що прагнув модерності, приклад авангардного мислення Малевича, який не занурювався в народну традицію, а в той же час пропонував нову гностику, був вражаючим. Російська культура, в яку Малевич інтегрувався, не була провінційною, навіть якщо наявні в ній візантійські елементи здавалися екзотичними для латинського Заходу. Універсалізм Малевича, який сформувався повністю в вітебський період, істотно відрізнявся від шагалівського. Радикальний розрив Малевича з уявленнями в мистецтві, заснованими на перспективі, був спробою відновити художню мову, вже відому європейській культурі. Це був останній крок, як намагався показати художник, між кубізмом, футуризмом і супрематизмом. Супрематизм, що не був, однак, стилістичною основою нового мистецтва, а початком художньої космології, надавав мистецтву вимір метафізичної таємності. “Ми, однак, – писав він Матюшину – відкриємо щось інше, розкриємо на землі те, що не розкриється на небі. Христос розкрив на землі небо, надаючи кінець простору, встановив два кордони, два полюси для того, щоб ми були в собі або теж “там”. Ми ж пройдемо біля тисячі полюсів так, як проходимо по мільярдах піщинок в піску на березі моря або ріки. Простір є більшим за небо, сильнішою і могутнішою є наша нова книга як наука про простір пустелі”102. На цьому грунті Малевич намагався узгодити свою синкретичну філософію, яка вміщає і релігійну традицію, з універсальним мисленням раціонального, яким, проте, в повній мірі ніколи не оволодів.

 

Лисицький, подібно Шагалу, а, може, і довше, залишався під сильним впливом хасидських єврейських середовищ в Білорусії. Вітебськ на початку століття був одним з найважливіших центрів хасидського руху, який зародився на Поділлі, а також Волині і охопив своїм радіусом території від Литви по Україну і Галіцію. Хасидизм був містичним уламком іудаїзму, згрупованим коло цадиків. Кожний з них для своїх послідовників був єдиним і освяченим. В протилежність “вченості” равинів цадикам приписували позараціональні цінності, а місце теоретичних роздумів займали хасидські розповіді. Великі цадики не завжди були носіями нової доктрини, однак, мали в собі щось загадкове і харизматичне, що надавало їхньому життю вигляд досконалості, але теж цілком ірраціональний. Тож життя цадиків оточував ореол легенди. Тривіальність і глибина, думки, переказані і запозичені, сплітались в одну цілість в величезний масі анекдотів і розповідей, що відігравали велику роль в суспільному житті хасидських євреїв, стаючи відкрито новою релігійною вартістю або принаймні релігійним ритуалом. Емоційний світ хасидизму, як пише Шолем, з великою силою притягав до себе думки про духовне відновлення єврейства. Хасидський рух, що знайшов гарячу підтримку в національному і людському середовищі, користався розповсюдженою символікою з традиційного простору єврейського фольклору. Характерним для нього був інтерес до епіграм, релігійних афоризмів. Лисицький, як і близьке йому коло художників, таких, як Натан Альтман, Іссахар Рибок, Борис Ароксон, Йосиф Чайков, що шукали шляхів відновлення єврейського мистецтва і були близько пов’язані з містичною хасидською релігійністю, прагнули в своїх малюнках і картинах до підсиленої експресії уявлень і розвитку фігуративно-орнаментальних образів, в яких були традиційні мотиви. Фігуративний і декоративний репертуар єврейського мистецтва складали ілюстровані ними книжки і графічні альбоми, повні різних тваринок, таємничих птахів, загадкових людей, ритуальних предметів і генеалогічних знаків. Для Шагала ця розмаїтість швидко стала скарбницею світських мотивів, для інших залишилась святою книгою релігійної і національної культури.

 

Звільнення Лисицького від шагалівського погляду і зовнішньо релігійної проблематики тривало досить довго, в усякому разі, протягом усього часу  вітебської співпраці в групі “Уновис”. Приклад Малевича відіграв тут ключову роль, не менш істотною була ця проблема для усього середовища вітебських митців, які прагнули послідовно розвивати універсальну перспективу мислення. З точки зору Лисицького, цікавим свідоцтвом пошуків шляхів виходу і спирання на Малевича були дебати серед єврейських і польських художників під час короткого перебування у Варшаві весною 1921 року. Генрік Берлеві, зустріч з Лисицьким якого обумовила його наступний митецький розвиток, пригадує особливу напругу тих дискусій між важкими до згоди групами і альтернативою: партикулярна точка зору на традицію єврейського мистецтва чи універсальне розуміння авангардної культури. Істотною межею була формальна проблематика між фігуративною деформацією і абстрактним баченням. Берлеві в програмній статті, що вийшла незабаром після від’їзду Лисицького, пориваючи з фігуративною поетикою, обирав “автономну форму”, позбавлену залежностей і “сяючу над грунтом старих форм”. Розміщені в просторі без традицій, – писав художник – ми голі, як Адам і “стоїмо перед великим завданням: створити новий світ, світ власних форм”. Безкомпромісний шлях, який пропонував Берлеві, провадив через пошук “формальної ідеї сьогодення” і “відмови від усіх інших факторів” до поступового наближення до “божественного джерела усіх форм”. В статті Лисицького, що дублювала тези його доповіді в Польщі і опублікованій на ідіш на шпальтах того ж самого часопису, що і Беверлі, популярного серед єврейських митців, виразною луною відбилися вітебські проблеми, як виявилося, не байдужі і для Польщі. “Ми перемогли релігію, – писав він як про вже здійснений факт, – щоб тепер боротися за перемогу мистецтва... Виходимо, щоб творити в просторі і часі елементи першого, другого і третього вимірювання, аби разом з усією природою рости, керуючись правами світу. А наш рух це рух вперед, що є заразом як непохитний, так також і незрозумілий подібно ході лунатика, перед яким усі в страху відступають”. Оніризм шагалівської легенди, отже, переносив Лисицького у світ задумів нового проекту (Проун), в якому вимальовував універсальну утопію авангарду.

Митець, таким чином, намагався поєднати хасидські джерела своєї творчості з новими запитами.

 

Малевич під час свого життя в Вітебську почував себе безсумнівним проводирем нового мистецтва. В Москві ситуація була трохи іншою, передусім з точки зору зміцнення позицій конструктивістів, які, входячи в різні зв’язки з Пролеткультом, починали головувати в мистецькому житті. Вітебськ був супрематичним, не зважаючи на значні потенції тамтешньої секції ІЗО Наркомпросу. В цьому незаперечну роль відіграв Малевич, який зумів вписатися в політичний клімат міста, яке до того часу вважалося провінційним художнім осередком. “Уновистам” вдалося “вийти на вулицю” з своїм мистецтвом в атмосфері особливого запитання пропаганди. Політичні лозунги, які іноді з’являлися між геометричними формами монументальної декорації, привертали до себе надзвичайну увагу. Контрпропозиції – програвали.

Треба пам’ятати, що Вітебськ – транзитне місто в напрямку фронту – знаходився на території маневрів Західної армії, керівництво і гарнізон якої розміщалися в Смоленську. Окупація Мінська поляками в серпні 1919 року тривала майже 9 місяців, до травня 1920 року, як лінія фронту між Польщею і Росією вздовж Березини і Двіни, на якій стоїть Вітебськ. Після невдалих спроб мирного вирішення проблем на початку 1920 року Росія почала готуватися до контрнаступу. В квітні Перша кінна армія Будьонного (Конармія) розпочала марш на Захід. В липні Червона Армія під керівництвом Тухачевського пішла на Польщу, проте програла в бою під Варшавою 15 серпня 1920 року. Поляки почати контратаки, знову захопили Мінськ, Вільно, наближаючись до Києва. В жовтні 1920 року у зв’язку з близькістю зими воєнні дії припинилися. Почалися мирні переговори. 18 березня 1921 року був підписаний ризький договір. Воєнний стан закінчився, разом з ним встановили остаточний кордон по лінії розміщення польського війська в жовтні 1920 року. За Польщею визнавали частину Литви, Білорусії і України.

Договір також торкався питання громадянства, надаючи його польському населенню цих місцевостей, уточнював справи репатріації, а також національних меншин. Кінець війни з Польщею викликав зміни у внутрішній політиці. Найголовнішою вважалося введення в березні 1921 року нової економічної політики (неп) і разом з нею певного порядку і підпорядкування політичній владі всій царини культури.

 

Життя Малевича в білоруському Вітебську проходило в той специфічний період, коли потреба у пропаганді виправдовувала удавану відкритість в новаторських пошуках в галузі мистецтва, для того, щоб під час політичної стабілізації можна було повернути саме проти цієї свободи художнього мислення і обмежити її в рамках підконтрольних державних інституцій. “Уновис”, який в часи війни епатував пропагандистськими гаслами мобілізації, художньої партійності, творчого колективізму, в світлі нової повоєнної політики мав бути ліквідований. Малевич дуже помилявся, думаючи, що “Уновис” як незалежний колектив в рамках державної школи, а заразом і партія супрематистів в межах комуністичної партії можуть бути визнані. За думкою Малевича, зв’язок супрематичного мистецтва з вітебським життям не був кон’юнктурним збігом обставин, а лише необхідністю, яка виникає – як він вважав – з самого розвитку супрематизму. Грунтом, що дозволяв художнику робити реальним зв’язок між “мистецтвом і життям”, було поняття економії, введене в супрематичну теорію власне в ті роки.

“Економічний аспект – писав він в вітебський брошурі “Супрематизм. 34 малюнки”, датованій 15 грудня 1920 року, – став моїм головним внеском, з точки зору якого я розглядаю усі моделі світа речей, що складають мою головну працю, вже не пензлем, а пером”103.

 

З економічним аспектом Малевича, що часто називають п’ятим виміром в мистецтві, пов’язане поняття досконалості, кінцевої мети усіх дій неживої природи і людини.

Природа і історія в космічному масштабі безмежного Uniwersum в теорії Малевича виражалися раціонально, стверджуючи утилітарний і досконалий розвиток, а також прогрес усіх організмів і всілякої думки. “Супрематичні форми – писав він, – як абстракція стали утилітарною досконалістю (...).

Білий квадрат, крім чисто економного руху усієї нової форми, білої структури світу, являє собою імпульс до розуміння цієї ж структури як “чистої дії”, як пізнання самого себе в чистій утилітарній досконалості “надлюдини”... Революційна історія, представлена пам’ятником Промінь жовтня, світло перемоги і оновлене середовище провінційного Вітебська, на мурах якого “... на білому фоні розсипалися зелені кола. Оранжеві квадрати. Голубі прямокутники...”104, виглядали конкретним кроком реалізації єдності дії і людини в універсальному вимірі, хоча в дійсності залишилися не дуже значною подією.

В протистоянні до дещо поетичного космізму Малевича в 1915–1919 роках тепер ми маємо справу з філософським натуралістично-історіософським поглядом, в якому перемішуються елементи практики, перенесені в виміри утопії, а також елементи теорії абсолютизованої цілісності досвіду. Відмінною рисою осмислення історії в листах Малевича вітебського періоду, початок якої можна простежити ще в зустрічах з Матюшиним, Філоновим і Хлебніковим, а розвиток в лабораторній “органіці” історії мистецтва за часів ленінградського Дінхуку, була концептуальна універсалізація світу, мистецтва і людини. “Віддалився в нову для мене галузь думки – повторю цитовані вже слова Малевича – і як тільки вдасться, буду виділяти усе, що побачу в нескінченому просторі людської голови”.

Відкидання живопису, так як раніше відкидання в живопису предметів, провадило тепер художника до пошуку джерел і мети досконалості творення. З певною долею спрощення можемо сказати, що ми маємо тут справу з чистою категоризацією  розуму, яка, однак, в випадку Малевича не знайшла свого обґрунтування в ідеалістичній, раціональній і антропологічній філософських традиціях, а знайшла в природничій і еволюційній традиції і в результаті в чисто містичній моделі розвитку космосу до досконалих форм, які в кінці кінців перемагають обмеження світу природи, а людину визволяють від біології і фізіології, щоб інтуїтивне стимулювання зробити засобом чистої дії. Ідея самовтілення, що з’являється тут, характеризувала модерну рефлексію і обумовлювала існування космічної людини, будівничого світу, або, як у випадку Малевича, вселюдини, надлюдини чи боголюдини.

 

У вітебський період творчість Малевича опинилася в межах проблематики усього авангарду, яка в універсальних утопіях намагалася перебудувати світ. Наслідки досягнутого кульмінаційного пункту можна шукати, з однієї сторони, в подальшому розвитку його філософського мислення і художньої творчості, з другої ж – в намаганнях з того часу вийти за межі замкнутого кола російських художників і конфронтації (а також реалізації) своїх ідей в світових масштабах.

 

Трохи зупиняючись на першій з вказаних наслідків, можна сказати, що малевичівський ідеал вселюдини охоплював популярну в Росії гностико-романтичну міфологію. В ній Абсолют ототожнювався з Космосом, а людина через свій свідомий акт втілення отримувала статус Абсолюту, ідентифікуючись в той же час з цілим Універсумом. Додам, що до такого мислення була близька хасидська релігійність, яка дозволяла людині, сягаючи в глибини власної індивідуальності, охопити усі сфери світу, подолати усі перешкоди, що відокремлюють світ від світу, зруйнувати світ, щоб його творити, для того,  кінець кінцем, щоб відкрити, що Бог є “усім в усьому” і “нічим поза самим собою”105. В хасидській розповіді про втілення була певна двозначність понять самотворення і самознищення. В цій перспективі, засвоєній західною і східною філософіями, можна вбачати як ніцшеанську смерть Бога і його метафору пустелі, так і єврейську традицію сприйняття божественності як неприсутності. Це створює Бога, його досконалість чи здійснення його буття Усім в Одному роблять з Землі пустелю. “Не людина, – пише Е. Жабес, – жодна людська провина, жоден гріх людини не міг би бути досить потужними, щоб применшити Бога. Тільки Бог може знищити Бога і справу Бога. Ні, не через людину, навпаки сам, силою власної божественної суті, акт творіння є справою Бога. Зрештою гріх і провина людини можливі тільки після створення, після виникнення пустелі. Але, таким чином, сенс освоєння пустелі перевертається, з негативного він стає позитивним. Міграція, блукання пустелею, згода на вигнання – то є єдина можливість, в якій людина може спілкуватися з Богом, з суттю Бога”. Висновком Жабеса  є ствердження, що творець відкидається створінням, досконалістю Всесвіту. “Людина, творячи, нищить себе”.

Малевич у філософському маніфесті “Супрематичне дзеркало” зводив світ і людське розмаїття до нуля. Посилаючись на правила розуміння логічного, він писав: “... якщо творення то шлях до бога, а “його шляхи не є пізнаними”, то і він, і той шлях також дорівнює нулю”106. Через кілька років в праці “Світ як безпредметність” він додав: “Все глибше падають контури того, що є предметним; так ідемо крок за кроком, аж наприкінці світ предметних понять – “все, що ми кохали – і чим ми жили” – стане невидимим. Жодних “візерунків дійсності” – жодних ідейних представлень – тільки пустеля! Але пустеля  є сповнена духом безпредметного відчуття, яке пронизує все”107.

Адам Поморський в своїй натхненній книзі, присвяченій духовному пролетарію, вказує на неоромантичну плутанину російської літератури того часу і, наводячи раніше приклад Хлебнікова, пропонував звернути увагу на ще один аспект того ж самого явища, підкреслюючи специфічну роль Космічної людини, яка в своїй автопізнавальній функції “носила в собі взаємодоповнюючі протиставлення: того, що обумовлене, і того, що безумовне; потенції і дії, предмета і суті, мертвої і живої природи, макро- і мікрокосмосу. Людина – міфічне джерело Uniwersum явилася, як бажав Шеллінг, фундаментом двох світів, а його духовна частка, індивідуальна душа, що міститься в душі світа (аспекті гностики, або позаінтелектуального духовного знання, що дає метафізична інтуїція людини і світу), в той же час є потенціальною часткою акту самосвідомості uniwersum.

Есе Малевича “Бог не був знищений. Мистецтво, церков, фабрика”, що увійшов в фундаментальну працю художника “Супрематизм. Світ як безпредметність або вічний спокій”, яка увінчала вітебський період, є найкращим виразником цієї основи парадоксального пантеїзму, що поєднував зміст людського вибору з божою досконалістю. Почуття ницості і нескінченості світу (безодні або пустині) в спільному русі, спостережені розумом (творчість), для митця не було ні ідеальним, ні матеріальним поняттям, а, як для багатьох містиків, чимось живим і доступним при певних обставинах. Так, як Матюшин, що рекомендував концентрацію зору, аби бачити те, що є невидимим для наших очей, так і Малевич в актах свідомості відкривав нестворену частину універсуму, надаючи йому нового виміру. В самознищенні виникав світ універсальний, і йому не був потрібний ні католицький, ні православний, ні іудейський бог, хоча в Універсальному Богові він вбачав міру досконалості, єдину основу втілення Космосу через Нову Людину. “Я відчув також щось подібне до страху, майже тривогу, коли виявилося, що треба покинути “світ волі і уявлення”, який оточував моє життя і творчість і в існування якого я вірив. Але почуття щастя, що наповнювало мене, викликане безпредметністю, яка звільнювалася, занурювало мене ще глибше в “пустелю”, де тільки почуття є фактом..., і тим самим почуття стало змістом мого життя”108. В зв’язку з безпредметною трансцендентністю супрематичного світу з’явилася суспільна космологія. В її межах соціалізм мав функцію розповсюдження міжнародного духу. За думкою митця, усяка державна влада, що підтримує роз’єднання народів, перешкоджає намаганню людства до спільної Єдності. “Сенсом суспільного зусилля є створення, на взірець сонячної системи, системи міжнародної спільноти. Так, як планети, що рухаються по орбітах, пізнають свою позицію в стосунку до сонячного джерела, так – метафора Малевича – і Міжнародний Центр, що в суспільній космології займає місце сонця, мав дозволити існувати усім народам в спільному відтворенні світла, що походило з спільного джерела”109. “Інтернаціонал, – писав Малевич в іншому місці, – то є палітра кольорів, з різноманітності яких компонується безкольорове, однорідне тіло. Чорнота як індивідуальна свобода була знаком анархічної рівності, соціалістична червоність ІІІ Інтернаціоналу – революційна і визвольна, після неї прийде біла міжнародна спільнота супрематизму як нескінчена, спільна рівність”110. Всілякий націоналізм то “логічне непорозуміння і велика помилка”, який призводить до того, що створення міжнародної системи Всесвіту натрапляє на труднощі.

Шлях до реалізації трансцендентного Інтернаціоналу Малевич вбачав в організації і розповсюдженні “малих колективів авангарду”. Група “Уновис” за його переконанням мала втілювати на творчій практиці “колективний шлях до єдності”. “Недоторкана особистість – читаємо в розробленій Малевичем програмі – вступаючи на економічний шлях, побачить свою убогість і пізнає своє велике багатство в вигляді спільноти. І зрозуміє, що є часткою повноти, колись роздробленої суті. Роздробленої в результаті катастрофи, а тепер прагнучої до інтегральності”111. В Вітебську зібралося міжнародне бюро Уновису, метою якого мало бути розповсюдження авангардних ідей і поступове впровадження мистецтва в життя в світовому діапазоні, що на практиці, нарешті, призводило до планів міжнародних виставок. Однак, то був перший крок.

Самі ранішні плани співпраці авангардистів на міжнародній арені повстали серед самих митців і наче вийшли з-під контролю політичної влади. Це тривало не довго. В Москві задумали міжнародне бюро мистецтва в межах ІЗО, контури якого були відомі ще з січня 1919 року. У підготовленому до друку Зверненні Бюро, крім підкреслювання зв’язків перемоги всесвітньої революції з “золотом мистецтва елементів і винаходів”, домагалися організації “Міжнародної конференції з метою обговорення шляхів і шансів мистецтва, що як відображує життя, так і формулює потреби, що стоять перед життям, бо – як підкреслюється – тільки таким може бути Велике Мистецтво”112. Планували публікацію міжнародного часопису під назвою “Інтернаціонал мистецтва” (березень 1919), для котрого підготували свої статті Хлебніков, Малевич, Татлін, Топорков. Думали і про російську виставку за кордоном. “Тут організується комісія (на чолі з Штеренбергом та ін.), яка за домовленістю з Комісією закордонних справ Міністерства закордонної торгівлі повинна організувати російську виставку за кордоном – писав Лисицький в листі до Малевича 22 січня 1921 року. – Степанова прохала передати їй матеріали Уновису (вмер, вмер, але, коли треба діяти, то...). Треба показати заходу, що ми маємо групи, і т.д., і т. ін. Так що прошу Вас надіслати все, що можна, особливо фотографії творів, зроблених у місті. Нотатки про суть наших поглядів, тощо. Якщо не за їхнім посередництвом, то я і сам налагоджу контакт з заходом. Я пішов до Штеренберга і сказав йому, що оскільки виставка є поважною справою, а людей в нас мало і він сам не дуже володіє німецькою, то я можу йому знадобитися. Він мені: Пан не повернеться. Я йому: Я показував певну річ, з якої очевидно, що я не можу не повернутися. Він мені: Знаю Вас. Поїдете на захід агітувати за Уновис. Я до нього: Але ви зовсім не знаєте, що таке Уновис. Він до мене: Знаю, знаю. Оце знову я отримав з Вітебська книгу з квадратом Малевича. Я до нього: На захід ми їдемо не з мистецтвом, але з комунізмом”113. В 1921 році Лисицького офіційно за рекомендацією відділу ІЗO відрядили в Німеччину для встановлення контактів з діячами культури в Західній Європі і розробки ідеологічних підстав для підготовки контрпропаганди російського мистецтва за кордоном. Трохи раніше писав про це Давид Штеренберг Миколі Пуніну, вказуючи, що “настав момент, коли слід означити усю ідеологічну сторону нашої праці”. З цією метою в Москві вирішили почати роботу над виставкою, призначеною для закордону, яка має демонструвати не тільки “розквіт радянського мистецтва”, а також і висунути на перший план співпрацю усіх “митців-комуністів усіх країн”. “Не має жодного сумніву, – писав далі Штеренберг, – що це будуть комуністи-футуристи”114. Трохи пізніше, в жовтні 1922 року, виставка таки відкрилася в Берліні. В той же час Лисицький з Еренбургом, проголошуючи кінець митецької блокади в Росії, започаткували в Берліні багатотомний часопис “Пророк”, в якому підкреслювали, що “спільність мети і шляхів мистецтва різних країн не є випадковою, не є догматом, модою, а неминучою необхідністю досвідченого людства. Мистецтво – підкреслював він – має тепер міжнародний характер...”115.

Дискусії на тему міжнародного характеру відбилися в деклараціях Міжнародного конгресу прогресивних митців, який відбувся в травні 1922 року в Дюссельдорфі, де редактори берлінського видання безпосередньо приєднувалися до вітебської ідеї “колективів, проголошуючи потребу “Спілки”, яка з часом стане панівною силою... ”. Декларація Лисицького та Еренбурга була перевірена з усіх боків. Від імені скандинавських, німецьких та румунських митців її підтримав Ріхтер, від угорців – група Ма, від поляків – Кубіцький та Берлеві, підтримав також ван Дуйсбург, представляючи De Stijl. В висновках чергового конгресу авангарду, який відбувся того ж самого року у Веймарі, ще раз повернулися до ідеї інтернаціоналізму митців. Кажучи менше про колективізм, в самих основах мистецтва підкреслювали його універсальний характер: “Інтернаціоналізм руху – читаємо ми в декларації – не є результатом якихось гуманітарних сентиментів, ідеалістичних чи політичних, він народжується на фундаменті аморальності і елементарності, які являються базою науки і техніки...”

Ідея “інтернаціоналізму” руху стала на Заході новою практичною формулою ідеології колективізму, що виникла на Сході. Вона з’єдналася з основами соціалізації авангардного мистецтва і в той же час вона відповідала пошукам універсальної, позанаціональної пластичної мови. В берлінській версії Еренбурга і Лисицького вона набула космополітичного і універсального характеру, збігаючись з новою іноземною політикою Радянського Союзу, який після війни з Польщею в пошуках виходу з кризи звертався до можливості міжнародної співпраці. І якщо одною, західною, версією тієї нової ситуації були конгреси у Дюссельдорфі і Веймарі, то другою, східною, була офіційна участь радянської Росії в експозиціях світового мистецтва і виставках, що презентували край поза його межами.

Проблема міжнародного об’єднання митців з того часу часто звучала в доповідях художників з Росії, хоча вона завжди тут була сформульована в політичних категоріях. “Ми звертаємося до лівих революційних футуристів – писав Маяковський в маніфесті “Товариші – будівничі життя” – які винесли мистецтво на вулиці і площі, до виробників, які зробили детальні підрахунки натхнення, приєднали до нього динамо фабрики, конструктивістів, які містику творчості замінили обробкою матеріалу. Ліві світу! Ми не знаємо ваших імен, ваших шкіл, але знаємо напевно, що ви з’являєтеся усюди там, де народжується революція. Ми звемо до будівництва монолітного фронту лівого мистецтва – “Червоного Мисінтерну”.

 

Ідея наднаціонального мистецтва Малевича, не зважаючи на те, що стикалася з політичною риторикою, провокувала в сучасній перспективі дебати про універсалізм, пов’язуючи його безпосередньо з метафізикою супрематизму. Митець, створюючи “Міжнародний план” проникнення від окремої свідомості до збірного універсуму, розумів з якими труднощами зіткнеться його проект в суспільному житті. Тож розкладав його на два етапи. В першому, предметному, мало бути колективне життя і творчість авангардних митців. Прояви того колективного світу він спостерігав навколо себе. В другому етапі – ледве відчутному – мала запанувати безпредметна Єдність. В цьому відбивалася популярна концепція від Соловйова і Хомікова до Бердяєва, а в випадку Малевича, пов’язана, напевно, з думкою Гершензона, ідея спільноти (соборності) як найвищого етапу реалізації духу в Боголюдстві.

Незважаючи на те, що реалізацію “Міжнародного плану” Малевич вбачав в великому масштабі, а взагалі, в космічних розмірах, вже тепер він стверджував, що авангард прагне к спільному центру. Тільки в ньому, вказував митець, людство знайде своє праджерело, а злиті в Єдине усі особистості досягнуть нічим не стурбований безпредметний спокій, що існує поза справедливістю і несправедливістю, добром і злом, правдою і фальшем, народом, вітчизною і нацією. Віддаючи Єдності “чисті і визволені душі – писав Малевич, – кожний створює Бога, розпознаючи в ньому себе як чисту безпредметність”. Таким чином в залежності від віддалення від матеріальних потреб нашого практичного часу, але відповідно праву економії як п’ятого виміру усякого побуту ми прагнемо, підкреслив художник, до “безпредметності білого світу”116.

Суспільна космологія Малевича, яка була в той же час антропологією художника і герменевтикою творчості і нарешті містикою Найвищої і кінцевої Єдності, що містить і ницість, звільняла Боголюдину від усіх пут, дозволяючи чистій спільноті в есхатологічному проекті універсального побиту перемогти трагічні протиріччя світу.

 

Обтяжений таким багажем Малевич зажадав вирушити в дорогу, щоб з пророчою силою проголошувати супрематичні ідеї. Першим знаком цього наміру був лист, написаний в січні 1920 року до Матюшина: “Живу в Вітебську досить спокійно – розповідав приятелеві – можу працювати, але, зрозуміло, це все до певного часу, потім остаточно влаштуюся в Петрограді... Весною приїду до Вас у Петроград, а потім поїду за кордон...”117. З цього моменту почалася епопея малевичевої подорожі, першим етапом якої була Варшава.

 

Улюбленою метафорою авангарду, а, може, навіть структурою його мислення, був подорож. Невипадково авангард народився разом з Всесвітніми виставками, все сміливішими рекордами люксусових трансатлантиків, все досконалішими авто, аеропланами і літаками. Не чужими були йому і листівки з зображенням екзотичних країн, проекти заморських експозицій.

Авангардна подорож, на відміну від мандрівок піонерів, що намагалися пізнати нове, мала шанс знайти майбутнього співпрацівника, прихильника спільної ідеї, товариша по зброї. Авангард вірив в симетрію цієї зустрічі. З модерної точки зору єдності, відмінність була прикрим станом неінтегрованої чужинності, або, користуючись термінологією тієї епохи – масовості. Відокремлення в натовпі перемагав розум, змальовуючи солідарну утопію спільноти. Авангардні спільноти, навіть, якщо вони об’єднувалися навколо якогось часопису, програми, місця проживання, служби, столика в кав’ярні, – прагнули до універсальності, охоплювали – як мережі концептуальних справ – усю земну кулю.

Художники авангарду – модерні мандрівники – виходили на пошуки товариша, щоб переконати його в своїй ідеї і разом з ним моделювати світ. Конспіратори щодня, а в мандрах контрабандисти, вони переносили повз кордони свій неохоплений митом товар, сіючи зерна бунту, проголошуючи єресь нової Людини. Ідеологія визволення – для когось приваблива своєю субверсійністю, для інших страхітлива погрозою перевороту – переходила, або накреслювала кордони, в межах яких або намагалися затримати того, хто сіяв бурю, у себе постійно, або, навпаки, зупиняли його перебування візою, примушуючи мандрівника вирушати далі в дорогу.

Географічний і національний простір для Малевича, як і для більшості модерністів, були трасами художніх мандрівок. Постать подорожуючого, а не емігранта, майоріла в його уявленні. Невипадково він так часто писав про далекі подорожі до Нью-Йорку і Парижу, що ніколи не відбулися, багато разів перетинав досить нелегкі на ті часи відстані між Москвою, Петербургом, Вітебськом і Києвом, приїхав у Варшаву і Берлін – як пригадував Пайпер – як мандрівник, що з зацікавленням поглядав на модні аксесуари подорожей в вітринах крамниць – саквояжі і дорожні скрині:

“Оглядаємо, дивуємося, зітхаємо. Потім вже дозволяю собі швидко вискочити до виходу і пхати Малевича в авто. Потяг!”

 

Примітки

1. У гербовниках, що охоплюють передусім територію Польського королівства, прізвище Малевич взагалі не з’являється. Див.: Spis Szlachty Królestwa Polskiego z podaniem krótkiej informacji o dowodach szlachectwa. — Warszawa, 1851, reprint: BGW Warszawa, 1991 (Pavlisev N 1); Herbarz Rodzin Szlacheckich Królestwa Polskiego. Najwyżej zatwierdzony, t. 1–2. — Warszawa, 1853; Szlachta w legitymowana w Królestwie Polskim w latach 1836–1861, oprac. E.Sęczys, przygot. do druku S.Górzyński. NDAP, Polskie Towarzystwo Heraldyczne «DIG». — Warszawa, 2000.

2. «Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Подольской губернии» (Каменец-Подольск: изд. Подольского дворянского депутатского собрания, 1897), «Список дворян Киевской губернии» (К.: изд. Киевского собрания дворянских депутатов, 1906), а також«Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе» (К.: Тип. Имп. университета, 1859. — Ч. 8. — Т. 4); «Акты о землевладении в Юго-Западной России XV–XVIII вв.» (К., 1907. — Ч. 1. — Т. 1); «Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России» (1867, а такожч. 8, т. 4, 1911).

3. Список дворян Волынской губернии. — Житомир, 1905. — С. 180, 300.

4. Державні архіви України: Центральний історичний архів України в Києві (далі позначаємо скороченням ЦІАУ); Державний архів Житомирської області (далі — ДАЖО); Державний архів м. Києва (ДАК); Державний архів Київської області (ДАКО).

5. Архив Юго-Западной России. — Ч. 7. — Т. 1; Акты о заселении Юго-Западной России. — Киев, 1886. — С. 296.

6. Мені не вдалося знайти жодної інформації про Новоселиці. Ці пошуки я посилив, враховуючи попередні, зроблені знавцем українських проблем Олександром Яблоновським. Він також не зміг ідентифікувати Новоселиці. Єдине, що можна припустити, — це те, що воно є те ж саме, що й село Насташка (Nastaszka) (Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. — T. 11. — Dz. 3.; Jabłonowski A. Ziemie ruskie. Ukraina. — Kiyów — Braclaw). Skiwski J.E. Źródła Dziejowe. — Warszawa, 1987. — T. 22. — S. 687). Про Насташку див.: Похилев Л. Сказания про населенные местности Киевской губернии. — К.: Тип. Киевской Лавры, 1864. — С. 519–521, а також Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa, 1888–1890. — T. 6. — S. 927–929.

7. Памятники истории Восточной Европы: источники XV–XVII вв. — Т.5. Русская (Волынская) метрика: книга за 1652–1673 гг. / Сост. Р.Кулаковский(Історичний інститут Варшавського університету, Центр історії Центрально-Східної Європи, Федеральна архівна служба. Російський державний архів старовинних актів, «Археографічний центр», Острозька академія; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України, Острозьке відділення); «Древнехранилище» (Острог. — 1999. — С. 323–326). На ґрунті отриманих даних можемо дізнатися, що в текстах документів прізвище Małowiсzє формою прізвища Malewiсz. У жодному з цитованих польських гербовників не виступає шляхетська родина Маловичів. Див.:Jabłonowski A. Lustracye Królewszyzyn ziem ruskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVIII wieku. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1877. — T. 5. — S. 535. Zródła dziejowie. — T.5.

8. Певно, брат Артемія; в інших документах Герольдії він не виступає.

9. Архив Юго-Западной России. — Киев, 1907. — Ч. 8. — Т. 5 (Акты об украинской администрации XVI–XVII вв.). — С. 406–407. Це один з декретів короля Зиґмунта III в березні 1614 р., виданих у зв’язку з позовом овруцького старости ксьондза Міхала Корибута Вишневецького проти різних груп орендарів королівських земель того ж старостату, яким він докоряв за те, що вони ухилялися від обов’язків служби на користь овруцького замку. Суперечки між черговими старостами і боярами, які з часом стали тамтешньою шляхтою, тягнулися два сторіччя аж до падіння Речі Посполитої. Головною причиною конфлікту була подвійна підлеглість: київському воєводі (власне за його наказами бояри виконували ряд обов’язків військового характеру — а це були, між іншим, караульна служба, «дозор», тобто спостереження за ворогом, головним чином за татарами) й овруцькому старості, який вимагав від них послуг іншого, не військового змісту. Бояри відчували, що їх лицарська гідність принижується, — через це й їхній спротив. Див.: Rolle A.J. Dzieje szlachty okolicznej w Owruckim powiecie. Biblioteka Warszawska. — Warszawa, 1881. — T.2. — C. 26–29.

10. Він помер 13 грудня 1860 року. Його поховали на Митрофанівському цвинтарі в Петербурзі. Див.: Саитов В.И. Петербургский некрополь / Ред. М.М.Стасюкевич. — СПб., 1912. — Т. 3. — С. 23.

11. У селі Дроздні знаходилася дерев’яна греко-католицька церква св. Михайла Архангела. Див.: Kołbuk W. Kościoły wschodnie w Rzeczypospolitej okolo 1772 roku: struktury administracyjne. Instytut Europy Środkowo-Wschodniej. — Lublin, 1998. — C. 320.

12.Ян Малевич з квітня 1790 року був інтендантом полку Артилерійського корпусу Литовського князівства. Див.: Machynia M., Srzednicki Cz. Oficerowie wojska Wielkiego Księstwa Litewskiego 1777–1794. Sztab, kawaleria, wojska inźynierskie i piechota. — Kraków: Księgarnia Akademicka, 1999. — C. 270, 280, 284.

13. Згідно з маніфестом Олександра І від 30 серпня 1814 року медаллю «В память Отечественной войны 1812 года» (бронзовий варіант) нагороджували шляхту й купців за заслуги під час обороникраю від Наполеона (особливо тих, хто брав участь у формуванні народного ополчення й резерву). Після смерті нагородженого медаль залишалася в родині. Належала до категорії рідкісних.

14. Село Микулинці знаходилося на березі річки Жар; воно мало церкву. Спочатку селом володів Богдан Микулинський, потім Замоські, Конецьпольські, Комарницькі, нарешті Русанівські й Гарволинські. Див.: Słownikgeograficzny. — T. 6. — S. 412; Історія міст і сіл Української РСР: У 26 т. / Ред. Р.Т.Тронько; Інститут історії Академії наук УРСР. — Т. Вінницька область. — К., 1972. — С. 409.

15. Вислів «неосіла шляхта» (йдеться тут, без сумніву, про шляхтичів, які не були землевласниками) з’являється в документі  «Родословная дворянского происхождения рода Малевичей» (ДАЖО, зібрання 146, список 1, справа 3650, с. 328). Д.Бувуа звернув увагу на те, що подібне поняття «ніякої осілості» уживалося в 60-ті роки XIXсторіччя стосовно шляхти, що не мала власної землі. Див.: Beauvois D. La Bataille de la terre en Ukraine 1863–1914. Les Polonais  et les conflits socio-etnique. — Paris. Переклад з французької на польську К.Рутковського(K.Rutkowski):Walkaoziemię. Szlachta polska na Ukrainie Prawobrzeżnej po międzycaratem a ludem ukraińskim 1863–1914. — Sejny: Pogranicze, 1996. — S. 143. (Далі цитуватиму за польським перекладом.)

16. Документи щодо родоводу Марцелія знаходяться в архіві Герольдії в Петербурзі (Російський державний історичний архів (далі — РДІА), зібрання 1343, список 36, справа 15008).

17. Заливанщина — село у Вінницькому повіті на березі річки Постолової (приток Бугу) — входило до складу маєтків, що належали графам Холоневським. Див.: Słownik geograficzny. — T. 14. — S. 347; Історія міст і сіл Української РСР: — Т. Вінницька область. — С. 293.

18. Це було найбільше село промислового типу в Подільській губернії (цукроварня, рафінувальне виробництво, а також виробництво лаків і парфумів). Уладівку над Бугом (первісна назва — Юладівка) заснували Юладівські, потім вона належала Ростишевським, а з 1780 року — родині Любомирських. Наприкінці XIX сторіччя стала власністю Потоцьких. Див.: Słownik geograficzny. — T. 10. — S. 790; Історія міст і сіл Української РСР: — Т. Вінницька область. — С. 396.

19. Копія витягу з метричної книги хрестин Сквирської парафії знаходиться серед документів Герольдії (РДІА, зібрання 1343, список 25, справа 786, с.6 на звороті). Її переслали в Київ у 1857 році з литовської консисторії, яка тільки єдина за тих часів була православною. (…) Сквирський повіт належав до Київсько-віленської уніатської парафії. У 1790 році у Сквирі існувала тільки парафіяльна православна церква св. Анни. Про уніатський костьол відомі мені джерела не згадують. Католицький костьол (філія) був збудований лише в 1865 році. (…) Це все свідчить про те, що після хрещення водою в 1791 році (можливо, відповідно до уніатської традиції) повний православний ритуал відбувся, з невідомих мені мотивів, тільки на десять років пізніше 25 серпня 1801 року. Пам’ятаймо, однак, що, як пише Тадеуш Конвицький, «тоді дітей хрестили, як дозволяло здоров’я або час, аби коли заманеться» (Konwicki T. Bohuń. — Warszawa: Czytelnik, 1987. — S. 6). Слід підкреслити, що діти Антонія були похрещені вже в римсько-католицькому костьолі — можливо, за бажанням дружини.

20. Про Папроцьких Івана, Костянтина, Адама й Рафала — шляхтичів, що приїхали з Волинської губернії та були вписані в київські генеалогічні книги між 1865 і 1875, згадують документи ДАКО (зібрання 782, список 2, справа 426).

21. Характерно, що в історичних працях, присвячених Волині, Поділлю й Київщині, та в мемуарній літературі мені не вдалося знайти прізвища Малевичів.

22. Słownikgeograficzny. — T. 12. — S. 631. Українською мовою містечко завжди називається Турбів.

23. Rok 1863 na Ukrainie. Pamiętnik nieznajomego autora/Oprac., przedmowę i kommentarzem opatrzył E.Kozłowski. — Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1979. — S. 35–36, 39, 41, 83–84, 108, 114–116.

24. Rawita-Gawroński Fr. Konfiskata ziemi Polslkiej przez Rossyę po roku 1831 i 1863 (Uwagi i materiały do statystyki Ukrainy, Podola i Wolynia). (…) Kraków – Warszawa: G.Gebethner i Spółka, 1917. Прізвище Малевич фігурує лише в опису конфіскації після 1831 року й не має безпосереднього відношення до цікавої для нас родинної гілки.

25. Про процес ревізії та серйозні проблеми, пов’язані з нею, є багато літератури, у тому числі праця Д.Бувуа (див. прим. 15).

26. «Свідоцтво №518 колишньої Махновської ревізійної комісії видане 26 березня 1836 року володарю застави на частину сіла Турбів цього повіту Антонію, сину Яна Малевича, про передачу ним цій комісії родинної табелі, а також її копії, з чого виходить, що означений Малевич і син його Титус у документах цієї ревізії записані як шляхта першої категорії». ДАЖО, зібрання 146, список 1, справа 3650, с. 241 (аналогічна примітка на с. 264).

27. ДАЖО, зібрання 146, список 1, справа 3650, с. 32. Ця відповідь не була винятком: як підкреслює Бувуа, більшість протоколів закінчувалася подібним висловлюванням. Див.: Beauvois D. Polacy na Ukrainie 1831–1863. — S.124.

28. Я тут спираюся на велику кількість документів, що стосуються процесу ревізії, з колекції (395 сторінок) Волинського зібрання дворянських депутатів у ДАЖО (зібрання 146, список 1, справа 3650), а також у РДІА в Петербурзі («Список Департамента Геральдии Правительствующаго Сената»; зібрання1343, список 25, справа 786, c.1–20 на звороті).

29. У правильному описі має бути «срібний гриф», тому що білий колір у малюнку герба в польській геральдиці завжди означав срібло.

30. (…) Малюнок грифа в актах гербовника Несецького має кілька помилок. За повідомлення про це та за аналіз герба Малевичів згідно з правилами геральдики висловлюю подяку фахівцю з цієї справи Андрію Куликівському.

31. Уся попередня присвячена Малевичу література подає помилкову дату народження його батька Северина (1845), який насправді народився в 1844 році, про що свідчать метричні записи, що збереглися.

32. Serczyk W.A. Historia Ukrainy. — Wrocław – Warszawa – Kraków:Ossolineum, Wyd. 2, 1990. — S. 260.

33.Згідно з розповідями сестри Казимира Вікторії, Северин Малевич посилав дітей відвідувати поховання дядька Луціана на київському (Байковому) цвинтарі. На жаль, мені тепер не вдалося знайти його слідів. Розповідь цю наводить Наков (KazimirMalévitch. Écrits, présentés par Andrei B. Nakov, trad. du russe par Andrée Robel. Nouvelle édition révisé et augmenté. Paris: Ivrea, 1986. — P. 175). Він пише також безпідставно про смертний вирок Луціанові.

34. Відповідні дані знаходяться в Житомирському архіві (ДАЖО, зібрання 146, список 1, справа 3650, с. 314, 316, 317, 318, 331, 343). Słownik geograficzny не містить повідомлень про село з такою назвою.

35. Щоправда, Полікарп у своїх листах до уряду з проханням дозволити йому повернутися із  заслання (у чому йому допомагав Болеслав) посилався на подібні démarche свого рідного брата, але йшлося тут, можна припустити, лише про надання документа про приналежність до шляхетства. Про цей документ у вищезгаданих архівних даних йшлося на с. 314; а також на с. 263, 265. А зусилля Северина й Болеслава щодо отримання паспорта в 1866 році були пов’язані, напевно, з наміром братів виїхати з Турбова у зв’язку з пошуками роботи.

36. Відповідні документи зберігаються в Житомирському архіві, див.: ДАЖО, зібрання 146, список 1, справа 3650, с. 265, 266, 274, 280, 284, 286. Підтвердження приналежності Станіслава до шляхти і запису його в генеалогічній книзі є на с. 346, 359, 360. Див. також «Список дворян Волынской губернии», с. 300.

37. Słownik geograficzny. — T. 10. — S. 534; T. 11. — S. 797–798; T. 15. — Сz. 1. — S. 184. Документи про шляхетство роду Федоровичів у Київській губернії знаходимо в ДАЖО, зібрання 782, список 2, (рік 1803) справа 340, с. 436; (рік 1815) справа 388, с. 349; (рік 1844) справа 449, с. 349, — а також у багатьох інших місцях. Див. також «Список дворян Волынской губернии», с. 375.

Переглядаючи вибірково документи, мені не вдалося натрапити на Галиновських. Про Людвіку Малевич повідомлялося, що вона з Полтавщини — згідно з одними джерелами, з польської родини, відповідно іншим — з української. Пишуть про родинні польські традиції в мові та вихованні, а іноді — про українське коріння. Л.Савйолов (Савелов Л.М. Библиографический указатель по истории, геральдике и родословным российского дворянства. Острогожск, 1897.— С. 95) згадує родину Галиновських як «тверскую шляхту». Єдиний слід я знайшов у книзі М.Чернявського (Чернявский М. Генеалогия господ дворян, внесенных в родословную книгу Тверской губернии с 1787 по 1869 г. — Тверь, 1869). Тут родина Галиновських фіксується з XVIII сторіччя. Предком був Павло, який помер у 1738 році. У середині XIX сторіччя народився Олександр (напевно, батько Людвіки, дружини Малевича), син Антона. З «Приложения к генеалогии» ми дізнаємося, що Павло отримав шляхетські привілеї від Августа II. (…) Отриманий Павлом маєток Бищиничі в Рогачівському повіті він відказав синові Степану, а його сини Петро, Іван, Василь і Павло власність продали. Родину вписали до шостої книги родоводу Могильовської і Тульської губерній. Підставою були вписи Департаменту Герольдії №2709 від 3 травня 1856 р. про визнання приналежності до шляхетства з 22 червня 1854 р. и №7145, встановленого 13 вересня 1856 року. Про українські корені Галиновських пише (у біографії Казимира Малевича) Дмитро Горбачов: «Вспоминали Украину. Он и я были украинцами» (Русская мысль. — 1990. — №3855. — 23 ноября. — С. 14; №3856. — 30 ноября. — С. 14). Проте серед полтавської шляхти ім’я Галиновських не фігурує (див.: «Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии»).Польський родовід Галиновських згадує Олександра Шацьких у біографії Малевича (Казимир Малевич. Живопись, теория / Текст статей: Д.Сарабьянов, А.Шацких. — М.: Искусство, 1993. — С. 383).

38. Нині цього будинку вже немає, він був зруйнований на початку 80-х років. Про це в цитованих вище статтях пише Д.Горбачов, який ще тоді почав виступати про збереження будинку та влаштування в ньому музею,  але ж це не дало бажаних наслідків. Короткі згадки про дім містяться в статті Олександра Павлова «Дом Казимира Малевича в Киеве» (Павлов А., Алкут С. Владимирская горка.— К., 1994. — С. 68–71).

39. Wolyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym / Przez T.I.Steckiego, — T. 2. — S. 26.

40.Терещенко володів Андрошовкою, Червоною й Кервинцем на Волині, а також мав цукрові заводи в Задніпров’ї в Бочечках, Тьоткині, Воронежі, Тулі, Михайлові, Крупцях і Великій Берізці (останніми двома він володів). (Див.: Walewski W. Cukrownictwo na Ukrainie // Pamiętnik Kijowski. — London, 1963. — T. 2. — S. 180–181.) Цей перелік не вичерпує всіх підприємств українського цукрового магната.

41. Воблій К.Г. Нарис з історії російсько-української цукробурякової промисловості. — К., 1933. — Т. 3. — Вип. 1. — С. 81.

42. Ім’я Іван, яке з’являється поруч з ім’ям Антона Малевича, можемо вважати помилкою, тому що в нього не було сина Івана (Яна). Той факт, що тут Малевич виступає як механік, може викликати сумнів, хоча, враховуючи велику кількість самоук-практиків серед подібних фахівців, не дуже важко уявити собі таку перекваліфікацію. Згідно із статистичними даними 1889–1890 років, серед кадрів, зайнятих в українській цукрорафінадній промисловості, практики складали 38,49%, а розподіл між помічниками і механіками був аналогічним (помічників 121, механіків 128). Порівняно із 60-ми роками кількість фахівців тепер виросла приблизно на 12%. (Див.: Ежегодник по сахарной промышленности Российской империи за 1888–1889 гг. — С. 18.)

43. Дмитро Горбачов розповідав про людей у Пархомівці, які пам’ятали ім’я Северина Малевича. Казимир Малевич пригадував працю батька в цьому цукровому закладі. Той факт, що Северин Малевич не був записаний серед кадрів фабрики, можна пояснити так, що він тоді займав якусь скромну посаду. Треба пам’ятати, що за тих часів потреба у фахівцях збільшилася. Виросла й конкуренція. Ситуація на цукровому ринку погіршилася через кризу, яка почала розвиватися в цій галузі промисловості наприкінці сторіччя.

44. У документах курської поліції згадувалися Антоній і Мечислав разом з дружиною Марією Згляйс, сестрою Казимира. Див.:Vakar I. Les années d’études de Malévitch à Moscou: fait et fiction // Malévitch. Artiste et théoreticien. — Moscou – Paris:Avant-Garde, 1990. — P. 226.

45. Вікторія в статті під назвою «Моя семья» (написаній в 70-ті роки), що знаходиться нині у її сина Юрія Зайцева, вказує рік народження Казимира 1878-й. Вона не одна припускається такої помилки. Олексій Федоров-Давидов, автор біографії Малевича, яку йому диктував сам художник і яка була надрукована в каталозі ретроспективної виставки 1929 року, також вказує 1878 рік як дату його народження. У багато разів цитованому посвідченні члена Професійної спілки працівників мистецтва, виданому Малевичу ленінградським її відділенням, у графі «дата народження» також значиться 1878 рік… Усі без винятку монографії, статті і бібліографії подають рік народження 1878-й. У 1978 році усюди відзначили сторіччя з дня народження Малевича. (Див. каталог: Kasimir Malewitch. Zum 100. Geburtstag. Galerie Gmurzynska. — Köln, 1978.) Про проблеми з датою народження пише Ірина Вакар (див.: VakarI. Lesannéesd’étudesdeMalévitchà Moscou. — P. 226).

46.Beauvois D.Walka o ziemię. Szlachta polska na Ukrainie Prawobrzeżnej pomiędzy caratem a ludem ukraińskim 1863–1914. — Sejny: Pogranicze, 1996 (Переклад з французької на польську К.Рутковського.)

47. Eberhardt P. Rozmieszczenie ludnośći polskiej na Ukrainie w XX wieku. Samoidentyfikacja mniejszości narodowych i religijnych w Europie Środkowo-Wschodniej. — Lublin: Problematyka atlasowa, 1998. — S. 116.

48. Popierzyńska-Turek M. Spuścizna ideowa XIX wieku w koncepcjach narodu w ukraińskiej myśli politycznej wieku XX // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. — 1999. — Z. 8–9. — S. 235–249.

49. Zasztowt L. Koniec przywilejów — degradacja drobnej szlachty polskiej na Litwie historycznej i Prawobrzeżnej Ukrainie w latach 1831–1868 // Przegląd Wschodni. — 1991. — Z. 3.

50. Parylo J. Džerela i bibliografia Istorii Ukraińskoj Cerkvy. — Roma, 1995.

51. Перша автобіографія англійською мовою з’явилася під назвою «From 1/42. Notes» у кн.: K.S.Malevich. Essays on Art. 1915–1933. — Part 2. (…) / Edited by Troels Andersen. — London: Rapp & Whiting, 1969. — P. 147–154. Другу англійською — «The Childhood and Youth of Kazimir Malevich (chapters from the Artist’s Autobiography)» і російською надрукував Харджієв у кн.: The Russian Avant-Garde. К истории русского авангарда.— Stockholm: Gilea, 1976. — P. 85–128, 103–127. Автобіографію доповнив пізніший текст Малевича в обробці Харджієва під назвою «Последняя глава неоконченной биографии Малевича» в кн.: Харджиев Н. Статьи об авангарде: В 2 т.— М., 1997. Слід згадати ще одну автобіографію, що знаходиться в родинних документах, до яких я не мав доступу; вона переписана Наталією Малевич (Манченко) під диктування Казимира Малевича в 1928 чи 1929 році. Можливо, деякі біографічні факти, наведені А.Федоровим-Давидовим у публікації з приводу виставки митця в Третьяковській галереї в 1929 році, є повідомленими, крім Харджієва, й самим художником (див.: Żadowa Ł.A. Poszukiwania i eksperymenty. Z dziejów sztuki rosyjśkiej i radzieckiej lat 1910–1930. — Warszawa, 1982. — S. 330–332).

52. На спогади Вікторії Зайцевої посилається Д.Горбачов («Вспоминали Украину. Он и я были украинцами» (Русская мысль. — 1990. — №3855. — 23 ноября. — С. 14)) і Наков (Kazimir Malévitch. Écrits. — 1975, 1986). Крім того, деякі біографічні дані з листа Вікторії Зайцевої до Нінелі Букової опубліковані разом з коментарем у кн.: Эпистолярноенаследие(…). «Supremus». Специальный выпуск к выставке и научным чтениям, посвященным К.С.Малевичу (1878–1935).

53. Kazimir Malewitсh. Zum 100. Geburtstag, s. 11–19 (коментар Симона Бойко).

54. Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 35.

55. KazimirMaleviсz(1878–1935). Русскиймузей, Ленинград; Третьяковскаягалерея, Москва; StedelijkMuzeum, Amsterdam. — Leningrad – Amsterdam, 1988–1989. — S. 102.

56. K.Málevitch. La lumière et la couleur. Textes de 1918 à 1926. Traduits du russe par. J.-C.Marcadé et S.Siger. Préface par J.-C.Marcadé. — Vol. 4. L’Âge d’Homme. — Lausanne, 1993. — P. 51–58.

57. The Russian Avant-Garde. К истории русского авангарда.— P. 103–127.

Слід підкреслити, що в 1969 році Харджієв звертався до часопису«Twórczość» з пропозицією опублікувати автобіографію Малевича польською мовою. Ярослав Івашкевич виразив від імені усієї редакції велику зацікавленість в опублікуванні матеріалів про Малевича, проте це не було здійснено.

58. Слова батька Малевича про визволення людини від праці завдяки машинам (…) стали популярною тезою в середовищі діячів Пролеткульту; Малевич писав про це в 31-му параграфі цитованої вище його книги.

59. Усі цитати подані за польським перекладом Й.Годводи (J.Godwoda) в кн.: Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S.16–31. Слід зауважити, що слово «українське» в реченні «Українське небо темне, дуже темне…» було дописане рукою Малевича в коректурі машинопису, що знаходиться в Archives van de Stichting Internationaal Centrum Khardzhiev-Chaga в Stedelijk Muzeum в Амстердамі (ящик 16/108).

60. Про зв’язки Малевича з Україною існує багато літератури. Основний матеріал можна знайти в працях: Marcadé V. Art d’Ukraine// L’Âged’Homme. — Lausanne, 1970; Mudrak M.M. The New Generation and Artistic Modernism in the Ukraine. IMJ Research Press. Studies in the Fine Arts: The Avant-Garde. — Michigan: Ann Arbor, 1986; Горбачов Д. Український авангард 1910–1930-х. — К.: Мистецтво, 1996; Федорук О.К. Авангард України: Між Сходом і Заходом (1910–1930-ті роки). Мистецтво, фольклор та етнографія слов’янських народів. — К.: Наук. думка, 1993. — С. 5–43. Серед статей передусім потрібно вказати численні дослідження Д.Горбачова: Всесвіт Малевича з центром у Києві // Україна. — 1988. — №28. — С. 11–12; З листів К.Малевича до київських художників Льва Крамаренко та Ірини Жданко // Україна. — 1988. — №29. — С. 13–14; статтю «Вспоминали Украину» (1990), цитати з якої ми вже давали вище; Український авангард (1910–1930). Музей сучасного мистецтва. Загреб 16.12.1990–24.02.1991, куратори виставки — Д. Горбачов, М.Колесников, Т.Міловац, В.Стипанчич; Киевский треугольник Малевича (Пимоненко — Бойчук — Богомазов) // Малевич. Классический авангард. Витебск: Сб. материалов ІІІ Междунар. науч. конф.(Витебск, 12–13 мая 1998 г.) / Под ред. Т.В.Котович. — Витебск, 1998. — 33–44; див. також статтю: Найден О., Горбачов Д. Малевич мужицький // Хроніка 2000. Наш край. — К., 1993. — №3–4. Нарешті, багато цікавих спостережень містять у собі коментарі в кн.: Казимир Малевич. Собр. соч. в 5 т. — Т. 2. Статьи и теоретические сочинения, опубликованные в Германии, Польше и на Украине в 1924–1930 гг. / Общ. ред. А.Шацких. Вступительная статья, подготовка текстов и комментарии Г.Демосфеновой. — М.: Гилея, 1998. Польська література про авангард в Україні прізвища Малевича не називає. Див.: Futuryzm na Ukrainie. Manifesty  i teksty literackie. — Warszawa, Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 1995; Нога О. На початку авангарду в українському образотворчому мистецтві // Контексти. — 1996. — №3–4. — С. 89–94; Kornijenko A. Ukraińck imodernizm. Próba periodyzacji procesu historyczno-literackiego. — Kraków: Uniwersitas, 1997.

61. О.Найден, Д.Горбачов. Малевич мужицький. — С.221.

62. Листи в обробці Д.Горбачова були опубліковані разом із статтею про «мужицького Малевича» (Малевич мужицький. — С.232–240), а також в окремій статті: З листів К.Малевича до київських художників Льва Крамаренко та Ірини Жданко // Україна. — 1988. — №29. — С. 13–14.

63. В моїй розмові з Д.Горбачовим 17 травня 2001 року в Києві він знову пригадував записи, зроблені під час бесіди з Вікторією Зайцевою, коли вона розповідала про те, як Казимир у 1930 році здійснював натиск на родичів, вимагаючи, щоб вони заявляли про своє українське походження.

64. Подана вище інформація нечітка й вимагає перевірки. Пархомівка, де була цукроварня, знаходиться в 150 км на південь від Білопілля, ближче до Харкова.

65. Павлов А. Дом Казимира Малевича в Киеве(Павлов А., Алкут С. Владимирская горка.— К., 1994. — С. 68–71).

66. Харджиев Н. Статьи об авангарде: В 2 т.— М., 1997. — Т. 1. — С. 130–148.

67.Marcadé V. Die Thematik des Bäuerlichen im Werk von Kasimir Severinowitch Malewitch // KasimirMalewitch. Zum100. Geburtstag. — S.119.

68.Kazimir Malévitch. Écrits(1986). — P. 175.

69. Казимир Малевич: «Бог не свергнут, искусство, церковь, фабрика». Тут і далі я цитую відповідно до тексту в кн.: Казимир Малевич.Собр. соч. в 5 т. — Т. 1. Статьи, манифесты, теоретические сочинения и другие работы. 1913–1929 гг. / Общ. ред., вступительная статья, составление, подготовка текстов и комментарии А.Шацких. Разд. «Статьи в газете “Анархия” (1918): публикация, составление, подготовка текстов и комментарии А.Сарабьянова. — М.: Гилея, 1995. — С. 249.

70. Казимир Малевич. Супрематическое зеркало. Цитую згідно із своїм перекладом: (Turowski A. Mędzy sztuką a Komuną. Teksty awangardy rosyjskiej 1910–1932. —Kraków: Uniwersitas, 1998. — S. 178–179).

71. Синтетичний аналіз філософської проблематики Малевича і її різноманітних джерел можна знайти в цікавих роздумах О.Шацьких: Шацких А. Казимир Малевич. Теоретическое литературное наследие // Казимир Малевич: Живопись, теория,— а також цієї ж авторки «Малевич после живописи», що увійшла в зібрання творів Малевича (Казимир Малевич. Собр. соч. в 5 т. — Т. 3. Супрематизм. Мир как беспредметность, или Вечный покой. С приложением писем К.С.Малевича и М.О.Гершензона (1918–1924) / Составление, публикация, вступительная статья, подготовка текстов, комментарии и примечания А.Шацких. — М.: Гилея, 2000. — С. 7–68).

72. Dzwonkowski R. Język a świadomość narodowa Polaków na Ukrainie (w odpowedzi Andrzejowi E. Mańkowskiemu) // Przegląd Wschodni. — T. 11. — Z. 1(5). — Warszawa, 1992/93.

73. El Lissitzky. Maler, architekt, typograf, fotograf. Errénnerungen Briefe schriften übergeben von Sophie Lissitzky-Küppers. — Drezden: VEB Verlag der Kunst, 1967. — S. 45.

74. Два листи, що їх написав Малевич польською мовою, знайдені в музеї ім. Пушкіна в Москві. Вони були опубліковані Симоном Бойко мовою оригіналу в кн.: Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN(s. 57–58), — а також у повторній публікації С.Бойко: Polskie listy Kazimierza Malewiсza// Pokaz. — 1996. — №3/4 — S. 54–57. У перекладі російською мовою вони побачили світ у публікації Олександри Шацьких: Два письма К.С.Малевича П.Д.Эттингеру // Малевич. Классический авангард / Под ред. Т.В.Котович. — Вып. 3. Витебск, 1999. — С. 41–46. На жаль, архівні шифри не відповідають існуючим. Єдиний лист, який мені вдалося знайти, — найкоротший, без дати — має тепер такі інвентаризаційні дані: комплект 29, зведення ІІІ, одиниця 2552.

75. Цю інформацію мені не вдалося підтвердити. Подаю її із слів А.В.Накова (Kazimir Malévitch. Écrits. — 1975. — P. 137).

76. Про це пише О.Шацьких у біографії художника, яка міститься в томі: Казимир Малевич. Жизнеописание, теория. — С. 383, — а також у виданій пізніше монографії: Казимир Малевич. Слово. — М.: 1996. — С. 8.

77. Іващенко Г.З. Розміщення цукрової промисловості на Україні в середині XIX ст. // Історичні дослідження, вітчизняна історія: Зб. — К., 1975. — №1. — С. 118–123; див. також: Walewski W. Cukrownictwo na Ukrainie // Pamiętnik Kijowski. — Londyn, 1963. — T. 2. — S. 167–194.

78. Tomanek P. Język ojczysty jako czynnik kształtowania się świadomośći narodowej Ukraińców // Język a świadomość narodowa / Pod red. M.Bobrownickiej. — Kraków: Uniwersitas,2000. — S. 103–122.

79. Нога О. На початку авангарду в українському образотворчому мистецтві. — С. 89. А. Корнієнко також звертає увагу на цей аспект українського модерну, див:  Kornijenko A. Ukraińckimodernizm. Próba periodyzacji procesu historyczno-literackiego. — Kraków: Uniwersitas, 1997.

80. Як вважає Харджієв, художник мав намір видати книжку «“Ізологія”— вивчення художньої культури найновіших напрямків у мистецтві (імпресіонізм, сезанізм, кубізм, футуризм, супрематизм, сюрреалізм)»; див.: Кисториирусскогоавангарда. — С. 100. Слово «ізологія» походить від популярного російського скорочення «ізо» (изобразительное искусство), тобто воно мало би значення «наука про пластичні мистецтва».

81. Х.Сиркусова розповідала, що її переклад виразу «Світ як безпредметність» Малевич визнав ідентичним авторському (KazimierzMalewiсz. Świat jako bezprzedmiotowość / Przekład Heleny Syrkus // Rocznik Historii Sztuki.— 1976. — T. XI. — S. 139–144).

82. Картина знаходиться в Російському музеї в Петербурзі. У 1920 році вона увійшла до складу музейних колекцій з ІЗО Наркомпросу. У більшості рукописів Малевича слово «супрематизм» написано латиною.

83. Про це пише Е.Ковтун у вступі до публікації листування Малевича з Матюшиним у збірнику: Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 39. В.Ковтун підкреслює, що Малевич перестав вживати слово «supranaturalizm», як тільки довідався, що воно функціонувало в німецькій мові й літературі на початку XIX сторіччя. Див.: Les Lébuts du suprematisme // Malévitch. Artiste et théoreticien / Avec collaboration E.Petrova, J.M.Joosten, I.Vakar, C.Douglas, E.Kovtun et al. Traduit par A.Bagaev.  —Paris, 1990. — P. 105.

84. Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 39, лист від 24 вересня 1915 (s. 48).

85. Lytvynov V. Dictionarium Latino-Ucrainicum. Decem Millo verborum latinorum usitaissimorum Lingua Ucrainica conventurtur cum significationum synonimia uberrima adnibita. Ukraiński Propoitei. Kiioviae, MCMXCVIII, s. 628.

Див.: Michał Łesiów, Rola kulturotwórcza ukraińskiej cerkwi greckokatolickiej. — Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2001. — S. 54.

86. Це слово вживається з іншим змістом у розмовних сполученнях «безпредметне сперечання», «безпредметні роздуми», див. Mały słownik języka polskiego / Za red. Skorupki, H.Auderskiej, Z. Łempickiej. — Warszawa, 1968. — S. 40.

87. KazimirMalévitch. Écrits. — 1986. — P. 182–183.

88. Цитату наведено за текстом О.Ноги (Нога О. На початку авангарду в українському образотворчому мистецтві. — С. 93).

89. Розанова О. Основы современного искусства и причины его непонимания. Цитую відповідно до польського перекладуJ.Kaliszanза кн.:Turowski A. Mędzy sztuką a Komuną. — S. 97.

90. Малевич К. От кубизма и футуризма до супрематизма. Новый реализм в искусстве. Цитую за польським перекладом у вказаному вище збірнику (с.171).

91. Шацких А. Теоретическое и литературное наследие Казимира Малевича // Казимир Малевич. Жизнеописание, теория. — С. 180.

92. Картини, які знаходяться в Stedelijk Muzeum в Амстердамі: Конторка и комната (1913, олія, 79,5×79,5, на звороті написано польською: «Malewiсz»); Англичанин в Москве(1913—1914, олія, 88×57, підписано польською: «Młody Anglik», інше кирилицею); Женщина у столба объявлений (1914, олія, 71×64, підпис польською:«K.Malewiсz», інше кирилицею); Футбольный матч. Супрематизм: художественный реализм. Футболисты. Цветовые массы в 4-м измерении (1915, олія, 70×44, підписано польською: «Realizmmalarskifutbolisty. Masykolorowew4-tymwymiarze»); Supremus№50 (1915, олія, 97×66, підписано польською: «K.Malewiсz/ Supremus/ №50 / Moskwa»). У MuseumofModernArtв Нью-Йорку знаходиться «Женщина с ведрами» (1912, олія, 80,3×80,3, авторський підпис і назва картини польською мовою: «Kobietazwiadrami»). Картина з MuseumGuggenheimв Нью-Йорку — «Утро в селе после снежной бури (зимний пейзаж)» (1912, олія, 80×79,5, на звороті напис частково кирилицею, частково польською мовою — латиною, з помилками: «6(–) Peysaż zimny»).

93. Серед картин, що знаходяться в Російському музеї в Петербурзі, то були б такі полотна: Жница (1928–1929, масло, 72,4×72); Селянин в поле (1928–1929, масло, 71,3×44,2); Женский портрет (1928–1929, масло, 58×49); Двое крестьян (ок. 1930, масло, 51,5×40,5); Купающиеся (ок. 1932, масло, 59×48); Бюст в желтой рубашке (ок. 1932, масло, 99×79); Автопортрет, Художник (1933, масло, 73×66).

94.А.Парнис, Хлебников и Малевич — художники-изобретатели. К истории взаимоотношений // Творчество. — 1991. — №7. — С.1–5; Crone R. Malevich and Khlebnikov: Suprematism Reinterpreted // Art-forum. — 1978. — №17. — P. 33–47; Padrta J. Malévitch et Khlebnikov // Malévitch 1878–1978. Actes du Colloque International tenu au Centre Pompidou, Musèe National D’Art moderne, les 4 et 5 mai 1978, publièes sous la direction de J.-C.Marcadé. L’Âge d’Homme. — Lausanne, 1979.— P. 31–46; La Victoiresur le Soleil. Kroutchonykh,Khlebnikov, Matiouchine, Malévitch. Présent, annotés et traduit par. J.-C.Marcadé. Édition L’Âge d’Homme. — Lausanne, 1976, а також цитована вище праця О.Шацьких «Казимир Малевич. Поэзия», опублікована в 2000 р.

96. М.Матюшин, А.Крученых, К.Малевич. Первый всероссийский съезд баячей будущего (поэтов-футуристов) // Казимир Малевич.Собр. соч. в 5 т. — Т. 1. — С. 23. Текст французького перекладу IIтому антології J.-C.Marcadé трошки відрізняється від російського оригіналу.

97. Цитую за перекладом: Joźef Waczków: KazimierzMalewiсz. O poezji // Literatura na Świecie. — 1978. — №5. — S. 146.

98. Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 52.

99. Казимир Малевич. Супрематизм, 34 рисунка// Żadowa Ł.A. Poszukiwania i eksperymenty. — С. 289 (далі цитую відповідно до повного тексту перекладу, що був опублікований польською мовою).

100. Казимир Малевич, Супрематизм, тлумачення Й.Литвинова // Mędzysztuką a Komuną.— S. 228.

101. Казимир Малевич. Уновис. Программная статья, комментирование / Переклад: W.Askanas // Mędzysztuką aKomuną. — S. 176.

102. Лист Малевича до Матюшина від 23 червня 1916 року // К.С.Малевич. Письма к Матюшину / Публикация Е.Ф.Ковтуна. Ежегодник рукописного отдела Пушкинского дома. — М.: АН СССР, 1974. — С. 195.

103. Казимир Малевич. Супрематизм, 34 рисунка. — С. 288.

104. Спогади С.Ейзенштейна ми наводимо за згаданою вище книгою Л.Жадової «Поиски и эксперименты» (с. 79).

105. Scholem G. Mistycyzm żydowski i jego glówne kierunki / Przełożył J.Kania. — Warszawa: Czytelnik, 1997. — S. 395–425.

106. Казимир Малевич. Супрематическое зеркало // Mędzysztuką aKomuną.— S. 178.

107. K.Malevitsch. Die gegenstadslose Welt. Begründung und Erklärung des russischen Suprematismus. — München, 1927. Цитую згідно з польским перекладом у кн.: Artyśce o sztuke. Od Van Goga do Picassa / Wybrały i opracowały E.Grabska i H.Morawska. — Warszawa: PWN, 1961. — S. 390.

108. Artyśce o sztuke. — S. 390.

109. К.Малевич. Супрематизм. Мир как беспредметность, или Вечный покой // Казимир Малевич. Собр. соч. в 5 т. — Т. 3. — С. 273–274.

110. K. Severinovič Malevič. Svet s Cvet. 1/42 Dnevnik B., 1923–1926 // Cahiers du Monde russe et soviètque . — Vol. XXIV(3). — 1983. — P. 286.

111. Казимир Малевич. Уновис. Программная статья, комментирование / Переклад: W.Askanas // Mędzysztuką aKomuną. — S. 174.

112. Воззвание Международного бюро (машинопись) в коллекции Archives van de Stichting Internationaal Centrum Khardzhiev-Chaga в Stedelijk Muzeum в Амстердамі (ящик 121).

113. Лист в Archives van de Stichting Internationaal Centrum Khardzhiev-Chagaв Stedelijk Muzeum в Амстердамі (ящик 80/206).

114. Цей лист без дати, приблизно останніх місяців 1921 року, Знаходиться у вказаному вже вище Archives van de Stichting Internationaal Centrum Khardzhiev-Chaga в Stedelijk Muzeum в Амстердамі (ящик 204).

115. Блокада России заканчивается/ Переклад: J.Kaliszan// Mędzysztuką aKomuną. — S. 229.

116. К.Малевич. Супрематизм. Мир как беспредметность, или Вечный покой // Казимир Малевич. Собр. соч. в 5 т. — Т. 3. — С. 274–275.

117. Цитую за кн.: Шацких А. К.Малевич в Витебске // Искусство. — 1988. №11. — С. 39.

Фрагмент з книги: Turowski A. Malewicz w Warszawie. Krakow. 2002.

 

 

Andrzej Turowski   

Fragment from the "Malewicz w Warszawie". Krakow. 2002 ""iie 

Translated by Anton Solomarsky

Genealogy

Malevych (Malewicz) is a name typically encountered in Poland, Lithuania, Ukraine and Belarus. In Poland it is most frequently encountered in Eastern parts, particularly in Bialystok and Suval lands and in places of migration of the Poles from Russia after the revolution of 1917, and the Bolshevik civil war of 1920, to Warsaw, Poznan, Lublin and Bialystok and finally, in the West, where the immigrants from the East settled after the last war:  Wroclaw, Zielona Gora, Gorzov, Jelenia Gora, Bydgoszcz, Koszalin, Szczecin and Gdansk regions.

First historical notion of Malevych family was seen in 1491. Historically, he name was associated with the lands of the Grand Duchy of Lithuania and since early 16th century it appears in most of the descriptions of Szlachta (Polish nobility) on large territories from Zhmuda in the North through Wilen, Polissya, Kiev, Volyn and Podillya regions and to the south lands of Bessarabia and Bukovina that used to belong to Moldavian Princedom.

We also find families with the name of Malevych among the peasants who lost their Szlachta privileges during the numerous revisions and also among well-known clans entered after the division to the books and genealogy metrics prepared in the 19th century for the whole Western part of Russian Empire. In the 16th and 17th centuries, the name of Malevychs, united under the emblem of Shelig or Sulim was registered among the Szlachta families in Lithuania in Osmian province to the north-west of Vilnius, and in Lubny and Grodzen provinces. Gabriel and Jan Malevych from Osmian province participated in the elections of Jan III Sobieski as the King of Poland and the Grand Duchy of Lithuania. In Galicia land metrics, we can find Jan and Antonius, sons of Bogdan, grandsons of Yuri, with Malevychs emblem, “Armenians and Woloska Szlachta who received the estate in Hlebychyn Dolsky in Kolomiya province and received residence permit in 1816”. Other Malevychs, Konstantin, son of Pavel, was local administration head in Dubno povit (county) and Jan, son of Jozef was a fiscal officer in Wolkov povit.

Szlachta origin of Malevychs was determined in 1857 and 1861, in the genealogy books of Grodno gubernia (province). The same heraldic register points out that Jozef and Tomasz regained their Szlachta privileges that were once lost and restored for excellent service by the Education Commission in 1790. We also find Malevychs name in Galicia, where in 1720, Nathaniel Malevych was consecrated by Basilian Monastery Paher in the town of Stoyanov. Victor Malevych, ksiadz (Roman-Catholic priest) in the village of Rakiw, Minsk povit, was a well-known treasurer. He was persecuted for participation in January uprising died in Gorodyschche in 1887.

As for artists, the sources provide names of Peter Malevych, artist, who worked for the Radzivils in Neswizh in 1776–1778. While the name of Malevychs is encountered in various historical and heraldic studies of Szlachta quite often, it is worth saying that most of Russian genealogy books do not show this name. This certainly means, though indirectly, that there is a historical connection of the name Malevych with Polish family tradition, although it is mainly encountered in the lands of the old Lithuanian kingdom.

The interest to Kazymyr Malevych’s genealogy caused the narrowing of search territory. Therefore, detailed historical investigations lead to Polissya1, Volyn, Podillya and Kiev. The search covered firstly all the different publications and the lists of Szlachta in certain regions. Such lists were published in late 19th and early 20th century. Later on, while keeping on moving in this direction, the archives of Petersburg Heraldic Chancery were critically analyzed, as well as gubernia documents of corresponding commissions and nobility assemblies, church books of congregations and dean’s offices and finally – documents of financial bodies.  A less massive research also was applied to the governor’s, wojewoda’s (military registration office) and povit (county administration) orders located in the archives in Poland, Kiev, Zhytomyr, Minsk and Petersburg. Already the first search helped focus on Volyn territory, where in printed materials the names of two brothers were indicated: Konstantin Nikolayevich Malevych, staff-captain, 41 infantry regiment Quartermaster, Dubno; and Mikhail Nickolayevich Malevych, titular councilor in Starokostyantyniv povit, who worked as acting assistant accountant, and finally, his son Porphyriy Mikhailovich Malevych, Head of the First Treasury Department in Volyn.

While in the registers of legitimate Szlachta of Podillya, Polissya and Kiev regions, the name of Malevych was not registered2, in the lists of Volyn gubernia it appeared twice – in Part І and Part VІ of that Index. In the first case, it read about revision and entering into the family book on May 26, 1898, of the family that began its existence with Stephaniy Malevych and his son Nikolay, whose sons were correspondingly Nikodim, Gedeon, Krzysztof, and also Illya and their male offspring Jerzy, Mikhail and Nikolay. Second entry is about the family we have interest in: Kazymyr (Kazimierz) Malevych, the Szlachta origin of which was confirmed by means of entering into Volyn books of the following family branches: sons Artemiy and Jan in the year of 1838, and in 1849, the offspring of Jan, in 1897 – sons of Martin and in 1903 – Stanislaw, son of Bolieslaw3. Russian Heraldic Chancery documents that have been preserved almost entirely (as far as Malevych family is concerned) in Petersburg archive (section of Government Senate of Heraldic Department), and documents of Volyn gubernia Szlachta deputies assembly (primarily, Volyn Szlachta deputies assembly section) in Zhytomyr archive, containing, in addition to the excerpt from the heraldic register (Volyn Nobility Heraldic register), substantial correspondence and series of notes, entries and certificates associated with them, allowed us to reconstruct the male family line of Malevych, and the female line that has only fragmentary connections with it because, it is well known that wives and daughters usually were not included on family registers4. In this last case, additional sources of information were provided by church documents, especially by Kiev-Vasylkiv seminary dean’s office, found in archives in Kiev, Zhytomyr and Vinnitsa (unfortunately, these archives lack numerous data related to certain years).

A rather rough estimate of Malevychs family history refers us to the 16th century when in a revision document prepared in 1616, their boyar ancestors were described for the first time. Among the boyar villages of Bila Tserkva starostat (administrative unit), Novoselichy village was mentioned. The “possessors” of this village were the noble Malevychs, Bila Tserkva castle boyars. His Majesty King August in Vilnius granted them this ownership for good, in the year of 1555. This fact was confirmed by His Majesty King Stephan in 1578, and “our present King, His Majesty in Warsaw at the important Sejm of 1608, confirmed it, due to which fact they had to be enlisted for military service at the office of Bila Tserkva Starosta (administrative officer) or his Deputy and since they recognize the castle government their right is good and valid and is not subject to revision”5. The coincidence in the latter date allows us to assume that there is a hypothetical connection between the actions of the family described here, in the 16th century and later actions, registered in Szlachta documents.

We know another sizeable document by King  Jan Kaziemerz confirming that the “right for the fine village of Novoselitsy” belongs to Malevych family. The document is dated October 25, 1663. Also, we can see there that King received the petition of “brothers Grigoriy and Maximilian, Stephaniy Rzuchalski, Stephaniy Kysliy and Jacob Panzevicz from the family of Malevych of Novoselitsy. Due to good advice of the sovereigns, this family learned chastity and faith in Rzecz Pospolita and never took part in any revolts and riots in Ukraine. We, the family that inherited perpetual ownership of the good village of Novoselitsy6, declared in Kiev wojewodstwo (administrative unit), do request confirmation of our right so we could maintain and protect it in future peaceful life”7.

Another documented ancestor from the family of Doroticz-Malevych we are trying to research, was (according to the heraldic register entry in the first point) Kondrat (Kondratiy), who received privileges on use or ownership of the land (possibly, meadows suitable for haymaking) from the Prince Pavel Janovich Sapega. This was confirmed by King Siegmunt IV Vasa in Krakow on August 29, 1604, and entered into Kiev wojewoda documents on September 1, 1631. His known offspring included Artemiy Doroticz and his son Ivan (Jan). Artemiy was stated to be Ovruch starosta (administrative officer) in the documents. In one document, Siegmunt III addresses the boyars and nobility with a reminder, where he names each of them: “...to you, Ivan, Vasko and Bogdan Gekevicz, Londzikovicz and Logmin8, Artemiy Doroticz and Rosmetkov, our boyars, and to the nobility, the farmers, the intermediaries in all villages, Hajewicz et al.9 The village of Gajewiczi (Hajewiczi), which was a new family settlement place of Malevychs, was situated to the west from Ovruch and was known since 1548. In 1571, it belonged to the Ovruch castle and five boyars lived in it.

 

The descendants of Ivan, son of Artemiy, were Yakov, Felix and Ivan (Jan). This was the beginning of the three main branches of Malevych family. Their estate was located to the north from Kovel, mainly in the village of Drozdny (Drozhny). The previous place of Malevych family residence was the village of Glubochyn, where they owned land and 107 peasants. This village was sold in 1760. Unfortunately, Glubochyn village is not found in any known sources. Just the opposite, Drozdne is an old settlement shown in 16th century documents also as Drozdy or Drozdyany. In Russian language archives it is shown as Drozne. It is situated in Kovel povit, Lubytiv wolost (administrative unit, larger than povit). Geographical dictionary says: “In the 16th century, this village of Drozdenets was owned by rich landowners of Lutsk povit”. Ivan Drozdensky from “Drozdyany” was mentioned in Lutsk castle report in 1545. In late 18th century we can see several owners there: the largest part was owned by Dionisiy Ogonchik Dubetskiy, burg earl of Volodymyrsky castle. Volodymyrsky burg earl was the first marshal of Kovel povit after the division of Poland. Under the roof of his hospitable house in Drozdnya, a large number of French immigrants gathered in the days of the Great French Revolution, says Geographical Dictionary. (...). Among the Drozdnya owners we can see Rachinskys, the only surviving descendants of Kondzelia, Volodymyrsky burgomaster (...). Today, there are a lot of visitors in this estate owned by several landlords and covering 1810 dessiatinas ( = approx. 2 3/4 acres) of land. Peasants, 695 of them, own 118 homesteads and 1667 dessiatinas of land. The earth here consists of carbonate earth and black earth with loamy basis. They speak in Russian language”.

In general, in each generation of Malevych families, we encounter primarily the Uniate and Catholic church clergy, as well as Orthodox priests. Many of Malevychs were in the military, some of them occupied post in the government. In the middle of the 19th century, Lukasz, son of Stephan, was a titular councilor and his son Olexander was a clerk in Vilensky posad (administrative unit) and then – a middle rank councilor.10 In the first generation of Jan’s descendants, Yakiv11, was a Roman Catholic (possible – Greek-Catholic) priest, in Drozdnya. There were several land grants made in favor of him, they were registered in Kovel courts. In the next generation, at the turn of the 18th and 19th centuries, Vasiliy, son of Ivan (Jan), was a canon in Lutsk Uniate Catholic cathedral in Kaszogrodsky dean’s office і (Kaszovka in Kovel povit), and his brother Jan was a beneficed clergyman in Bulin. Two generations later, Lukian, son of Antonius will be the Catholic vicar in the cathedral of Our Lady in Krasnopol, Zhytomyr povit. Among the military officers, we shall note Ivan Ivanovich appointed in 1790, by Stanislaw August for the position of artillery captain12, and the son of Antonius – Titus, in the 50s would become a noncommissioned officer of an infantry regiment. Jan’s son, Marcelius, was awarded bronze medal founded by Alexander I for perpetuation of the memory of 1812 patriotic war “... as an eternal sign of the ancestors’ services for the Motherland”13.

Genealogy branch leading directly to Kazymyr Malevych was associated with the descendants of Ivan (Jan). There is information there about an artillery captain born in 1749, who would be father of Antonius, who in turn would be grandfather of Kazymyr. Ivan Ivanovich (Jan Janovich), married to Anna from Veselovsky family, who lived in Mikulintsy14 in Litinsky povit in Podillya categorized as migratory Szlachta15, had 5 sons and daughter Paulina born in  1797 (or 1799). The eldest son was Marcelius (who was also named Marcyn in documents)16, born in 1781, who settled in Zalivanschyna around 181617. Later, in 1832, he founded Tatischevo estate in Pasat village and finally resided in the town of Balta where he was buried in 1844. He had five children: the eldest son Anastasius, who graduated from the well known Richelieu lyceum and lived in the village of Fernatia, was born in 1828, and died in 1872, in Odessa (where they buried him); the youngest son Julian (born in 1831) and three daughters: Theophilia, Marcelina (Belinska) and Prosperina (Kozlovska) (died in 1872). Further progeny of Ivan Ivanovich included: Stanislaw, born in 1784, married to Barbara (born in 1803, died before 1832), roughly in 1811, he lived in Uladovka village18 of Vinnitsa povit, where he joined the leasers’ Szlachta clan; later on he owned estate in the village of Trybusovo. The next child of Ivan was his son Joseph, deaf and mute, born in, 1787, then Jan, born in 1789, whose wife was Francisca, born in 1805. They had two children, Stanislaw, born in 1822, and Cecilia, born in 1825. The youngest son of Ivan Ivanovich - Antonius, was the father of Severyn and grandfather of Kazymyr Malevych.

Antonius was born on August 19, 1791, and was baptized in Skwyra church in 180119. His first marriage was with Fortunata from Tafely (or Tafony). For the second time he married Julia from Paprotsky family20. Since 1822, he lived in Turbiv village (Berdichyv povit) in the Valley of Desna River, the tributary of Boug. He owned a rather small estate. The information on what he was and what trade he was in we can find in the certificate of Kiev “Gubernia” book that was issued to Antonius, the son of Jan Malevych, acting marshal of Mahnovsky povit Szlachta. From this document we find out that Antonius was entered into the revision registers of the nobility as “first category nobleman, who owns specified part of Turbin village and 108 peasants pursuant to the mortgage right”. Further we read: “when he lived in the povit since 1822, he performed different functions appropriate for his gentleman’s origin. According to the register of the service that this povit’s Szlachta had to do, he was elected supervisor of the roads and transportation of the army and recruits through the povit territory. He carried out these functions between April 25, 1828 and June 28, 1830. Then he became epidemic protection officer (protection from cholera morbus). He worked on this post between December 3, 1830  and August 23, 1831. When cattle pestilence spread from Podillya gubernia to Vinnitsa povit, he was appointed Commissioner of the 1st county, 2nd half of the povit, on January 3, 1834. Upon recommendation of the government, nobility assembly of Makhnovsky povit appointed him to the position of acting curator of the reserve warehouses on January 4, 1836. Finally, on March 17, 1838, upon proposal of Makhnovska povit Szlachta commission, he was appointed Manager of a portion of post road from the border of Skwirsky povit to the border of Lipovetsky povit. The border passed along the Bosybrod tract (at the post station between Skwyra and Lipovets in Berdyciv povit– А.Т.). “Said Malevych performed all his duties very diligently, according to the noble origin of the officer and duly commended for that. Due to the above, upon his request, this certificate has been prepared, and I have attached my hand and official seal to this certificate, this day, February 16, 1844, in Makhnovka. Pursuant to the original copy, the signatories were, as follows: Makhnovsky povit Szlachta marshal, Judge M. Vitoslavskiy”. Antonius Malevych with his first wife Fortunata had three sons: Titus, Lucian and Polycarp, and two sons with his second wife: Severyn and Bolieslaw. We have no information on any daughters. Antonius’s family belonged to impoverished Szlachta. They were rather low on the social ladder of landlords and never took part in social or political-economical life of the rich local Szlachta21. Prior to the process of appropriation, the land and peasants in Turbiv were divided between Karol Dradomiretsky (506 peasants), Adam Rajsky (57 peasants), Josefat Korwinny Petrovsky (53 peasants) and Honorata Bozecka (50 peasants). Part of the land was owned by the orthodox church of St. Dmytry. In 1863, 1486 persons out of the total population of 1580 were orthodox Christians, 7 were Catholics and 18 – Jews22. Malevych family lost the Turbiv riches, obviously due to the confiscation after the January revolt. Sufficient reason for that (and we will cover this again later) was the participation in the rebellion of Polycarp and Antonius, two sons of Antonius. Turbiv and its outskirts were a dangerous, “explosive” place. From memoirs we know that in Turbiv they collected weapons and prepared for the rebellion, they read the Golden Deed, and many times military units of the insurrectionists under the command of Leon Chekonsky and Platon Krzyzanowski passed through Turbiv between May 11 and May 15, 1863. The army of the insurrectionists was finally defeated in the battle under Bulay. Co-owners of Turbov, Karol and Appolin Dragomirecki were sent in exile.23 They were younger than Antonius Malevych. Though no printed sources witness any confiscation of Malevych’s property, all indirect facts provide evidences of that24.

Let us come back to earlier times. After the November rebellion, the fear of declassing of the whole family, especially in the context of coming revisions of Szlachta titles became Antonius Malevych’s serious problem. As we know, the right granted by the Deed of Ekaterina II on April 21, 1785, that recognized all the families entered into Sejm books as Szlachta, was subject to revision after the November rebellion. In December 1831, Russian Senate decided to revise all Szlachta titles that were to be reviewed now by representatives of Szlachta communities and equally, Petersburg Heraldic Commission that was to make final decisions25. This was a long and complicated process that changed the social, economic and political situation significantly in all Western gubernias of the Empire.

In Volyn, there was the largest number of impoverished Polish Szlachta, the process of revision began under the pressing of furious protests in the name of “the holy nature and immunity of the chivalrous status”. Among other people, marshal of Volyn Szlachta Gracian Lenkewicz also spoke against the revision. This last act of resistance, just like all previous petitions and protests, had no serious influence and didn’t change the decision substantially. On one hand, revision commissions began their work dividing the reviewed cases into three categories, which gave some people who were not directly included into the landlords’ category the chance of deferring in time the tax paying order and military duties. On the other hand, Szlachta community issued different certificates on association with Szlachta hence always postponing the term of revisions. However, these latter documents that worked in the legislation gap didn’t help long because in 1834, Petersburg Heraldic Commission almost always treated them as insufficient or forged, just like all other evidences – inadequate or causing at least a shadow of suspicion.

In 1836, Antonius Malevych received his legitimate Szlachta certificate from the revision commission of Makhnovsky povit, which reviewed his case in 1834, and categorized him together with his sons Titus and Lucian as grade one26, i.e. landowners (confiscated or not), who were subject to further revision by the Heraldic Commission. This didn’t mean automatic deprivation of their privileges but postponed the revision. Two years after, Heraldic Commission in its session decided that the evidences of their belonging to Szlachta were insufficient and that it was impossible to confirm their privileges.27 Commission notified them on its decision in its letter of July 14, 1838. Such decision stimulated Antonius’s new efforts in 1844, when he tried to get a confirmation of his Szlachta origin based on the earlier entry. Although this time he failed, too. The commission stated the evidences were insufficient, i.e. that the confirmation of Szlachta origin of 1834 was insufficient. Once again, Antonius requested from Berdychiv povit Szlachta marshal new evidences and certificates with the petition for confirmation of Szlachta origin for himself and his five sons. This case was reconsidered periodically up to 1859, as did his efforts to confirm and fix the authenticity of their Szlachta origin. Eventually, Berdychiv Szlachta community marshal collected all those materials and sent them to Volyn Szlachta community that expressed its positive opinion on September 4 (based on § 17, section 82 of the privileges granted by Ekaterina ІІ, as of April 21, 1785) and passed it to Petersburg Heraldic Commission for approval. In addition to birth and christening certificates, as well as earlier confirmations of the Szlachta origin, there were the statements of Kiev, Podillya and Vinnitsa tax bodies on the family’s failure to pay capitation. However, it seems that they valued more the certificates of the family’s Szlachta origin issued in 1838 and 1849, as well as new evidences provided by Vasyliy, son of Ivan Malevych, canon in Lutsk Uniate Catholic church, who acknowledged that Antonius was his cousin in his uncle’s family line, who belonged to the clan of Malevychs, the rights of which were confirmed on March 28, 1803. Heraldic Commission finally recognized all documents and based on its own materials on the family history since 1604, recognized and confirmed the Szlachta origin of Antonius since 1803, and recommended by virtue of its resolution of April 7, 1859, p. 3743 to enter his name and his sons’ names to the heraldic register of Volyn Szlachta28. The emblem of Malevych family, to which legitimately referred the descendants of Jan – Felix, Stephan and Nickolay, showed the image of a griffon described by a clerk in family heraldic questionnaires for Maspar Nesecki’s armorial. “White griffon29 on red background, his upper half shows an eagle with crooked beak and stuck-out tongue, with two raised pounces and two wings prepared for take-off; the other half of the image shows a lion standing on its hind legs with his tail raised; front legs and yellow beak are turned to the left, above the crown there is a half of eagle with a pipe and without claws”30.

Five sons of Antonius were born in Turbiv: Titus – on December 6, 1834, Lucian – January 7, 1836, Polycarp – January 26, 1840, Bolieslaw – March, 15, 1846, and also Severyn, Kazymyr’s father, on January 8, 1844.31 He was baptized on June 8, 1844, his godparents were Antonius Orlovskiy, officer of Zhytomyr courts, and Anna Kozubova, Russian lieutenant’s wife. The ceremony was attended by Antonius Rushchitz, Kristina Orlovska, Waclaw Wolski, cornet, and Julia Pyotrowska. From certain sources, we find out about daughter Maria, married name Orzechowska. All children of Antonius were christened in Vakhnovka Roman-Catholic church. The town of Vakhnovka, the grounds of which then belonged to General Romuald Trzecieski, situated roughly 10 kilometers east of Turbiv. Trzecieski made contributions for construction of a catholic church in Vakhnovka and a wooden church was built in 1820, its congregation included 1441 believers at the end of the century.

There’s not much information left on the eldest son - Titus Malevych – whose name was mentioned most often in the earliest petitions for conformation of Szlachta origin. Only once, in 1858, his name was mentioned, as a non-commissioned officer of Polotsk infantry regiment.

Lucian was mentioned in the documents more often. We know that at the age of 18, he wanted to get enlisted in the military service as a representative of “impoverished Szlachta”, but in 1859 he was already a deacon, absolvent of the Roman-Catholic theological seminary in Zhytomyr, and later on, after certain training he became a vicar in Krasnopillya. In July 1864, representative of the episcopate informed the Minister of Internal Affairs that based on the results of the investigation, priest Lucian Malevych was “pleaded guilty in rebellion against the government of an armed gang of Polish rioters defeated by our army on May 10, 1863, near the town of Milkovtsy, for which crime he was deprived of all rights and sent for penal servitude at the quarries for 12 years”. We can assume that Lucian joined the group of rebellions who were headed by Edmund Roznicki and set out on the night of May 8, 1863 from Zhytomyr, through Janiv and Krasnopil in the direction of Lyubara, Polonne and Myropol and was taken prisoner in one of the encounters on the way32. He was detained, convicted and sent for penal servitude. Lucian worked at silver quarry in Akatuy, Nerchinsk County (Zabaykalye). All papers on the events that followed the uprising confirm that exile in Nerchinsk for hard labor was second most severe penalty after the death penalty (that was not applied to priests) and that it was applied to the top leaders of the rebellion. Further life of Lucian was associated with Tunka, “small Buryat village in the depression between Sayany Mountains isolated from people and Baikal area by natural obstacles creating unhealthy climate.” In 1867–1868, about 150 Polish priests were sent to Tunka from hard labor in Akatuy. In his memoirs from Tunka, Edward Novakowski mentioned Lucian twice, stating that priests Jozef Kowalewski and Lucian Malevych “wrote philosophical and critical reviews and also stories about gambling (comic ones, naturally) and assorted texts called czubrawiec. This was the direction opposite to the articles of the “Exile” cycle. There were also the polemics, replies and objections to that matter. Also, they elected Lucian chairman of the peasants association in exile, as a “diligent and informed person”.  After the amnesty and by virtue of the Tsar chancery’s orders, priests from Tunka were granted permission on resettlement to other regions of Russian Empire with the exception on Lithuania, Belarus and Polish Kingdom, as well as Moscow and Petersburg gubernias. Lucian returned to Ukraine in 1875, and like most of the priests returning from exile, settled in Ekaterinoslav (now Dnypropetrovsk). The last confirmed date of his stay there was 1877. Then he might have moved to Kiev.33

We encounter the name Polycarp in much later documents, though they all have direct relation to his past, since 1863, when – possibly – he took part in January rebellion, just like Lucian did. For this crime he was sent to Siberia, we don’t know where exactly. After the amnesty announced by Alexander II on May 15, 1883, Polycarp was formally freed from police supervision and from limitations as to the place of residence. In reality (this is witnessed by his letters to Szlachta representatives community) even in 1896, he was not allowed to move freely and lived all the time in Noviy Sokol in Yenisey gubernia. Szlachta origin certificate was to help him return to Volyn, where he indeed moved only in August of 1896, when he worked in Kiev gubernia at the construction of one of the sections of railroad owned by South-West partnership. When he was applied for identification documents, he indicated Chernyanka as his place of residence and journeyman as his trade34.

There is no information on participation of the younger brothers Severynа and Bolieslaw (then 19 and 17 years old) in the rebellion. Most probably, they didn’t take parting it and were not subjected to direct repressions. In 1866, Bolieslaw and, possibly Severyn who attained his majority by the time, were still in Turbiv or at one of their relatives in Kiev gubernia and applied for passports, which fact is witnessed by appropriate inquiries sent from the governor’s chancery35. In 1881, Bolieslaw got married to Rosalia Krog in Kogiysky Roman-Catholic church and in May 1884, he already lived in Selysche village, Kiev region. Since early 90s, his name could be found in the lists of top management of Selysche sugar refineries owned by prince Lopukhin-Deleshtov and managed by S.D. Poltoratskiy. In those years, Bolieslaw was Acting Assistant Director. In 1902 he filed a petition for entering of his son’s name into the Heraldic register of Volyn Szlachta, where Stanislaw, son of Bolieslaw, was registered as the last one from Malevych family on February 8, 190336.

Next time we meet the name of Severyn only in 1878, already in Kiev, on the occasion of his marriage with Ludwica Alexandrovna from Galinowski family. She was born in 1858, her parents were – according to the entry in the marriages book – Alexander Galinowski, gubernia Szlachta member, Kiev povit; and Julia from Fedorowicz (Fiedorowicz) family. Galinowski and Fedorowicz families owned half of Sharkovshyzna and Bokhy villages in Dzerzinski povit37. Severyn and Ludwica who was 14 years younger, got married on February 26, 1878. Their wedding ceremony was held in Kiev, in St. Olexander catholic cathedral. Then they lived in a wooden one-story building at 13, Bozhenko Street (now 15, Bullionska Street). The house (presently demolished) was located in a poor Volodymyrska area of the city, close to the cemetery and Baikova hill, not far from Kiev-Moscow-Voronezh railroad38. The house belonged to Kazymyr’s aunt Maria Orzechowska, his godmother.

Severyn came to Kiev after he’d left his family estate in Turbiv, possibly in search of a job in the second half of the 60s. This was quite probable because he already had some experience in sugar industry. We should remember that almost in all places where the numerous members of Malevych families there were sugar refineries and that according to the public opinion of that time, “this was the most profitable business, which also fit the existing envorinment”39. In Turbiv, there was also a sugar refinery that opened in 1847. It was first owned by Dragomirecki and later was transformed into the partnership where almost 200 workers were employed. Possibly, in the beginning of his Kiev career, Severyn indeed had certain relation to Tereschenko’s plants, as some people want to think, but we weren’t able to find any corresponding documents. Moreover, the lists of sugar refineries in Kiev gubernia prepared in early 70s contain no entries related to this well-known family of Ukrainian sugar manufacturers and patrons of art, plus at that time Severyn already lived in Kiev40. He had no higher education that in those years one had to get in Petersburg Technology Institute or even secondary education or special technical secondary education he could have received in a Kiev school, in Ukraine. These facts would have been on the list of the sugar refinery’s employees. He belonged to the great number of self-taught masters from the impoverished Szlachta, who were hired mainly as office clerks – often for seasonal work – in different sugar refineries on both sides on Dnypro. We have to emphasize that out of all the Poles who held most of the positions in the 60s among the managers of sugar refineries in Kiev region, only 5% were legitimate engineers and technical specialists.41 People with practical experience but without education were in great demand. Hiring foreign specialists was a costly thing and sugar industry that developed steadily and dynamically until 90s, needed directors, administrators, executive and technical personnel. The situation changed over time. Poles who were mainly engaged in this work also enjoyed reputation of good employees, especially in the right-bank part of Ukraine and they occupied most of the vacancies. Speaking of Severyn Malevych’s employment, we also have to note that high mobility was a typical requirement for sugar refinery employees’ positions. Most of the employees engaged in production worked under contract during the sugar “campaigns” between September and January of each year and rotated each 2 or 3 years.

We first encounter the name of Severyn Malevych among the sugar refinery employees in 1882–1883, at Koryukovsky sugar refineries built in 1858, in Koryukovka, Sosnitsky povit, Chernigiv gubernia. This was a partnership with three top managers headed by lawyer Ivan Alexandrovych Baranovski. The administrator of the sugar refinery was Karol Osypovich Szymanowski and chemist Nikolay Phillipovich Mender was the factory director. Severyn Malevych worked as assistant director. In the top management of the partnership, this position was of executive type and required practical experience rather than special education. Therefore, he was the only person on the list for whom no educational background was described.

Further on, we find documents confirming Severyn’s employment at two sugar refineries between 1886 and 1888, where he performed similar functions of assistant director at the factory in Moyevka village, near Yampil in Podillya. The owner of the sugar refinery built in 1848, was Waclaw Mankowski and the director was Stanislaw Zmiewski. His assistants were Julian Stawski and Severyn Malevych. One year later, in business directory, the name of Severyn appeared at M. Zboromirski’s enterprises in the left-bank part of Ukraine (built in 1844 and remodeled in 1882), in the village of Maliy Istor, Lebedinskiy povit, Kharkiv gubernia42. In further years documents we don’t see Malevych’s name on the list of sugar refinery employees. This is either due to the absence of documents or Malevych really changed his status though this was not mentioned in official lists. From other sources we know that later, at least until 1896, when the Malevychs moved to Kursk, Severyn worked all the time as sugar refining specialist in Chernigiv gubernia. As it was mentioned in Kazymyr Malevych’s biography, he worked at the Parhomovski enterprise in Parhomovka and at Mikolayivsky enterprise in Volchok near Konotop. The owner of these enterprises was staff-captain I.S. Kurdyumov, the managing director was Artemiy Tereschenko. Later on, this trail was lost43. Severyn died suddenly on April 9, 1902, in Kursk and was buried in Kiev, on Baykove cemetery.

Ludwica and Severyn Malevych had nine children: five sons and four daughters. The eldest son, Kazymyr was born in 1879. Next child, Wanda-Julia was born in 1880. She died, it seems, in Warsaw in 1943. Severyna was born in 1881, she survived Leningrad blockade, she had no children and died of a heart disease in 1965. Mechislaw, married to the sister of Kazymyr’s first wife, Maria Ivanovna Sgleitz, lived in Moscow in 1882–1962; it was him and Antonius and not Kazymyr44, who took part in 1905 revolution. Antonius’s date of birth has not been determined exactly. He was born approximately in 1886. He died in Poland in 1953. He was married to Maria-Anna, they had three children. Next son, Bolieslaw was born on August 5, 1888, and died in Poland in 1969. He and his wife Katarina had two children. Maria (married name Bogdanova) was born in 1890, and died and was buried in Moscow in 1968. She had three daughters and one son. The youngest of the children, Victoria (married name Zaytseva) was born on April 22, 1896, and died in Kiev in 1984. She had three sons, Mykola, Olexander and Yuri who still lives in Kiev.

Kazymyr Malevych’s date of birth should be investigated and corrected. In all previous papers dedicated to him, the date of birth is said to be 1878. In 1978, they celebrated his 100th anniversary. This mistake appeared because of the artist himself who named a wrong date even though he might have known the correct one. No wonder that this date was then often mentioned in family memoirs, administrative documents and biographic notes.45

In reality, Kazymyr Malevych was born on February 11, 1879, i.e. one year later than they usually say. Register of births of St. Olexander Catholic church in Kiev, kept in the archive of Kiev-Vasylkiv Roman-Catholic dean’s contains rather express evidences of this fact. On pages 13 and 14, entry number 39, second entry in March 1879, there is Kazymyr’s date of birth: February 11 and date of christening: March 1 (old calendar style). As for the children born in the previous year and baptized only in 1879, this fact always was indicated clearly in a special field. The note in the register of births says that Kazymyr’s parents are: Szlachta nobleman from Zhytomyr povit, Volyn gubernia Severyn and his wife Ludwica Galinowska-Malevych. This again said that their son was born in Kiev in 1879. His godparents were Bolieslaw Malevych, Severyn’s brother and sister Maria Orzechowska, who took part in the christening of other children of Malevych. Severyn and Ludwica Malevych got married on February 26, 1878, this is confirmed by the register of births. The date of birth of Malevych’s next daughter Julia-Wanda that is often said to be 1879, also is not correct. According to the register, she was born on August 20, 1880, and she was christened on February 19, 1881.

Let us continue with our description of the family genealogy. Kazymyr Malevych first got married in Kursk to Kazymyra Ivanovna Sgleitz (1870?–1942), daughter of a Polish doctor. She was 10 years older than Kazymyr. Two children were born from this marriage that ended in the couple’s divorce in 1909. Son Anatoliy died at the age of 14, in 1915. Younger daughter Galina (Galina Sokolova), born in 1905, died in 1972. In her marriage with Mykola Sokolov she gave birth to son Igor in 1922, and daughter Ninelle (married name Bykova) in 1927. Kazymyr’s second wife was Sophia Mikhailovna Rafalovich, daughter of a Russian psychiatrist. They got married in Moscow in 1909. In this marriage they had a daughter Una-Anna in 1920. This daughter and her husband Urimann then had five children. When Sophia died of tuberculosis in 1925, Kazymyr got married to Natalya Andriyivna Manchenko. Their wedding ceremony took place in Leningrad, upon Kazymyr’s return from Berlin, on July 7, 1927. Natalia had no children. She died in 1990.

Let us get back to the story of Kazymyr’s parents to point out another important fact for the family. Let us remember that Severyn’s death in 1902, was a hard trial for Ludwica, who had to take care of four children under age: Antonius, Bolieslaw, Maria and Victoria.

Financial standing of the family was horrible and mother with her children found herself “without means to existence and in dire straits.” Given the situation, she had to look for financial assistance and she turned for help in 1903 and 1904 to Volyn community of Szlachta representatives. They gave her nothing and she turned to Petersburg Senate in 1905. As a result, all she got was the reply of June 25, 1906, in the form of a resolution of Volyn gubernia Szlachta marshal stating the impossibility of providing financial aid to her children because they were not listed in the heraldic register of Volyn Szlachta. The last registered Szlachta nobleman from Malevych family had to be their late father Severyn.

 

For Severyn Malevych, who had no land, his association with the clan didn’t matter much and for this and for other similar reasons he never applied for recognition of Szlachta rights for his children. What used to be so important for his father Antonius, was not really significant for him. Possibly, under the impression of Severyn’s death, his brother Bolieslaw, who also worked in sugar industry, though he seemed tightly connected with Selysche village where he owned land, in 1902, began filing petitions on registration of his son Stanislawа to the heraldic book. Severyn never did so for his progeny. Thus, he ended the genealogy of his branch of Malevych family. For his son, Kazymyr Malevych, avant-garde artist, the issue of his Szlachta origin had no significance at all, as we will see.

The Birth of the Avant-garde Artist.

 

An essential issue related to Kazymyr Malevych’s biography, is the issue of formation of his artistic conscience in connection with the diverse cultural environment in which he spent his childhood. This is a difficult study, given the complex social-political, national and artistic situation, in which Malevych was enveloped when he began his art career. Whole series of diverse circumstances conditioned the avant-garde mode of life of this artist born in Kiev, Ukraine. He was actually a Russian artist who lived in Ukraine that didn’t exist on the map and formally was a part of the divided Poland that thought about ethnic Ukrainian territories as traditionally Polish land. He lived in Ukraine that due to the prohibition on Jews’ residence in Russia issued by Ekaterina ІІ, became one of the greatest territories of Jewish settlements in the East. Malevych spent his childhood and early youth on Russian Empire lands and lived in a society with forced Russianization. He grew up next to Ukrainian children, encountered their culture every day and his father, sugar refinery employee told him about the rights of the modernized Polish-Russian-Jewish economy. When he applied for French visa, he stated his Polish nationality, yet in his autobiography he said he was Ukrainian. He spoke good Ukrainian. Also he knew spoken and written Polish language. His articles in Ukrainian and Polish press were translated from Russian. In his family estate in Ukraine, he emphasized, they almost didn’t observe orthodox tradition and catholic tradition was not cherished there much, either. Russian language became the language of his thoughts. This was the language in which he expressed thoughts in the most exhaustive way, in Russian he formulated his art theory. Malevych became interested in peasant culture since early childhood years for ethnographic reasons rather than for ethnic ones. He underscored this quite often. The artist was infatuated by forms and colors of peasant life and didn’t seem to place it in any national context. Only much later, in the cubist-futurist avant-garde environment that was just being born then and also in the course of development of his own art, the issue of oriental culture and specific religion appeared in his reflections and art in another intertextual perspective that was so typical for the whole avant-garde movement looking for universal sources of its art at the crossroads of many cultures and different times. One has to understand that raising the issue of cultural conscience of Malevych, we always encounter the very typical matter for Western and Eastern Europe with all the national ideologies and ambitions, literary and artistic myths paradigms and perspectives of patriotic passionals and renaissance, as well as contents of social utopias and with their eventual engagement in the clash of interests and political conflicts. The situation becomes even more complicated due to the engagement of a modern researcher in the issues of the so-called multiculturalism, in the cultural anthropology of Other, in philosophical and methodological interpretation of the conscience of the essential, and finally in the perspective of the democratic Europe and human rights, which could cause oversimplified generalization. To avoid one of the many traps (and this is a difficult task in itself), we should take a closer look at the history and its discourses and look critically at the historically shaped special social and political conglomeration that right-bank Ukraine represented in the 19th and early 20th century, with all its Russian gubernias: Kiev, Podillya and Volyn, as well as the left-bank Chernigiv gubernia.

Given the fact that the issue of formation of identity of a modern artist, so far hasn’t been covered in historical studies, there is still a lot of material for research. In the context of Malevych’s biography, I will be interested in all sorts of studies of Polish nation movements and culture, particularly, Polish Szlachta noblemen who lost their land and also Polish managers and technical specialists in the industry in Kiev gubernia of the 19th century. I will be looking for investigations of Polish traditions in the 18th and early 19th century, as well as Russification of Polish intelligentsia in Ukraine, at the turn of the 19th and 20th centuries, as well as studies, related to the identification of Russian artists of Polish origin in the 20th century. I also will look for publications of historical Ukrainian-Polish relations and publications covering the issue of formation of Ukrainian intelligentsia in the 19th century, and also the connections of avant-garde art with Russian and Ukrainian artists. For the sake of comparison, it is going to be important to note the studies related to the apparition of universal ideas in the circle of European creative people in Kiev and in Lodz. Finally, I encourage the analysis of ideological-political problems related to the Bolshevik war and post-revolutionary communist regime, as well as Polish policy in relation to Soviet Russia.

 

Migrations of Polish ethnic groups on the territory of today’s Belarus and Ukraine lasted for centuries. It was especially intense in the 14th century, when Poland usurped Cervenski Grody and Galitska Rus. A little later, Polissya, Volyn and the territories on the right bank of Dnypro. Lublinska Unia (Union) of 1569, politically united Poland and Lithuania and combined in Rzecz Pospolita (Crown and Lithuania) these territories in one state. More or less administratively separated Belarusian territories east of Brest, Pinsk and Turov belonged to Lithuania, and the whole right-bank Ukraine in Malopolscha (historical name of some Western Ukrainian territories) was related to the Crown.

Since that time, Polish Szlachta began settling in Polissya, Volyn and Podillya. They were given land here and old Russian families (boyars) were subject to prompt Polonization. This process was apparent most of all in the catholic Lithuania. We should always remember that when peasants ran away from panschyna (unpaid work duty) in Poland, assimilated quickly with local folks, learned their language and assumed their religion. Huge wave of Poles and Jews flooded the cities. In the 17th century, peasant and Cossack mass riots in Ukraine restrained migration, and continued to do so in early 18th century, though with the improvement of social and economical situation, the process renewed with fresh energy. Therefore, in the second half of the 18th century, as a result of said Polonization of local landed classes and inflow of petty Polish Szlachta, almost all cultivated land in South-East Belarus and right-bank Ukraine were controlled by Poles, while Belarusians and Ukrainians (Rusins) dominated in the rural areas and cities community was composed of multinational Ukrainian-Jewish-Polish mosaic. This created the multiculture nature if the environment, with common “joint” folklore and customs, both peasant/urban and Szlachta/landlords.

Prior to the division of Rzecz Pospolita, on the lands directly related to the Crown, there were so-called Ukrainian voevodstva (administrative units headed by voevodas): Braclaw, Kiev, Podillya, Volyn and Ruske voevodstvo that is often included there. As a result of the first division of Poland in 1772, Ruske voevodstvo and part of Podillya voevodstvo became Austrian territories. Due to later divisions, in 1795, Lithuanian voevodstvos plus Kiev, Braclaw, Volyn and part of Podillya voevodstvo became Russian territories. Ukraine that was united in this way and controlled by Russia now had lands on both banks of Dnypro river. Soon, three gubernias formed on the right-bank territory of Ukraine: Kiev (the head-quarters of Tsar’s governor-general after the November rebellion were located in Kiev), Podillya and Volyn, though western Belarus was divided between Grodno and Minsk gubernias. Polish Szlachta that lived here, was equalized in rights with Russians, initially they kept Szlachta court procedures (civil courts and land courts) and Polish school education and the national languages were Polish and Russian. Naturally, the new political and administrative center was now Petersburg rather than Warsaw. Schooling that was traditionally associated with Vilnius, stayed as it was. This didn’t last long, though. First of all, during the war against Napoleon in 1812, and later – with suppression of the November insurrection, the national policy changed significantly. In addition to the increase of police supervision and numerous confiscations of rebels’ estate, liquidation of Polish schools and introduction of standard Russian court procedures (1840), as well as exclusion of Greek-Catholic (Uniate) church (1839), mass declassing of Polish Szlachta was also important. In the process of forced revision of the Szlachta’s granted land in 1832–1845, the majority of impoverished Polish Szlachta lost their privileges. In reality this meant that their status and rights were now the same as those of serf peasants (so-called “one-yard-keepers”). Just on the territory of the right-bank Ukraine, this process covered almost 300 thousand people and together with Lithuania and Belarus – almost 500 thousand people. This caused the beginning of erasure of Polish national identity, which until that time was largely associated with Szlachta tradition. After the January uprising, repressive policy of Russia and Russification of Poles increased even more.

While the basis and trends of this policy were not subject to serious changes, in the second half and in late 19th century it was already causing significant changes. Now it was primarily about the land ownership that in 1896, for the first time was characterized by a minor domination of Russian-owned estate (except for Podillya). The struggle for new land was taking place mainly on the account of the declassed and partly assimilated Szlachta, and also Ukrainian peasants. Abolition of serfdom in 1861, didn’t change much in this respect. It just aggravated the conflicts on the ownership of the freed land – when Ukrainian peasants were used by both parties. Note that in fact, the reasons for such fighting between the Poles and Russians were not national or patriotic motives - Daniel Beauvois emphasizes – but rather their desire to maintain the owners’ status and old way of life. Also, and largely for this reason “land as a well-known and metaphorical symbol of power transformed into a kind of fantasy that grasped all Polish minds”46. This is a significant issue and we’ll have to come back to it. Note that views related to land were in the second half of the 19th century and remained in most cases until present time one of the main components of Polish and also Ukrainian mythology and national ideology. The former is associated with Szlachta’s tradition of land ownership and further developed conservative custom. The latter more often was based on esthetic-folklore story of the land as a source of labor and therefore a symbol of life and people’s beauty.

It is difficult to make a statistic review of the demographic situation and national relations in the first half of the 19th century in Vilenska part of Lithuania, south-west Belarus and right-bank Ukraine. Based on assorted information, we can just state that beyond Vilenska region where Poles were a dominant majority, on other territories the population was largely authentic: Lithuanians, Belarusians and Ukrainians. The share of Poles and Jews was several percent to dozens of percent and there were even less numerous Russians there. Local population was mainly peasants. In cities, Polish and Jewish population was significant, while administrative functions were held by Russians and initially Poles. However, Poles owned almost all the land. Due to this, Poles were important in economic and cultural way in those regions.

The closest demographic information is related to the end of the century. In 1897, first population census in Russia was completed. It showed that there was 58.4% of Ukrainians, 12.4% Belarusians, 10% Jews, 7.8% Russians, 7.1% Poles and 4.3%  - other nationalities (Germans, Romanians, Hungarians) in Ukraine. It is also worth noticing that the demographic-national satiation in Kiev and Podillya region at that time (i.e. at the time of Kazymyr Malevych’s youth), was as follows: in Kiev gubernia, where the whole population was 3,226.4 thousand people, 78.5% were Ukrainians, 12.3% - Jews, 5.4% Russians, 2.9% - Poles (in Kiev, the number of  Poles was higher – 7.4%), and other nations – 0.9%. Podillya gubernia with 2,984.6 thousand people had 75.1% Ukrainians, 12.3% Jews, 8.8% Poles – a slightly larger part – and 2.6% Russians. This information on nationalities should be reviewed taking into account the unequal distribution, situation with the estate and economic functions of certain population groups. In Podillya gubernia, 53% of privately owned land belonged to Poles. In Kiev region, where the percentage of Poles very low they owned as much as 41% of the land47. Polish people also owned most sugar refineries and alcohol factories in the right-bank Ukraine. A large number of Poles concentrated around each Polish estate and they represented a serious economic force in those parts.

Certainly, statistics can’t describe the whole complex situation with the nationalities. Polish people used to think that Rusins were the authentic local folks. They thought their Belarusian or Ukrainian language was just a deformed dialect of Polish language. When asked about their nationality, Belarusian peasants said they were “local” or “of Russian (or Polish)” faith. Until mid-19th century, Szlachta and petty bourgeois were aware of their national origin, to a certain extent. In the second half of the 19th century the issue became even more complicated. Since that time, we could say modern Ukrainian identity began shaping not just among the intelligentsia, but also among Ukrainian peasants48. Peasants as a class were heterogeneous. Polish Szlachta members declassed after revisions of the privileges largely became peasants. They quickly assimilated among the Ukrainians and learned their language. At the same time, despite such adaptation, they maintained a feeling of being different associated with traditions and religion. Finally, we should emphasize that mentality changes became apparent in Szlachta and Polish landlords due to local national tendencies. The well-known movement of “Tubiltsy” (local folks) is a good example of this. In addition to its regional historical roots, Vilenska historical school, in practice the mentality was transformed under the influence of “life that many Poles spent since early childhood with Belarusian, Lithuanian and Ukrainian rural communities. Peasant dialects, folk songs and tales were not alien to them. Many of them had local nannies. Their own and family memories built a bridge between the past and the present. The feeling of unity with their homeland developed this way was so powerful that some of the people of Polish origin from these regions seized to identify themselves as Poles from Polish Kingdom.”

 

Russification policy on all newly possessed Russian territories applied to all national groups. Using their strengths and goals, depending on place, time and the described political concepts they used different methods. This policy that became ever stronger and influenced the territories for almost two centuries was characterized by high efficiency despite major bureaucratic and practical difficulties as well as people’s resistance. Central power and local governments applied it – on one hand – to the demographic policy, the instruments of which (not always good tools, though) was organization of Russian settlements on new territories or sending the local people to remote regions of Russia. This caused serious shifts in the economy, beginning with the change of land ownership and up to the change of technical specialists in industry. On the other hand, this was concerned with the actions in cultural sphere, the basis of which was provided by depreciation of the role of language and religion typical for the nations on such territories. Major changes applied to the schools and churches, too. There were different methods: from repressive threats and reprimanding through the administrative orders, bans and obstacles, systems of selective incentives, privileges and benefits, to the use of all kinds of national and social antagonisms. One of the typical examples here was the fact that Russian demographic statistics since the middle of the 19th century not only tried to ignore the ethnic and national information but also always placed Ukrainians and Belarusians in the same group with Russians.

Note that the first Russification resolution following the division was the reorganization of territorial administration and introduction of gubernias similar to Russian ones, as well as appointment of Russians for key positions. After the November uprising, this structure was enhanced by means of introduction of governor-general’s supervision in provinces. The latter had high degree of freedom in choosing national policy and while they were not always far-sighted tacticians, they usually abused power for personal interests.

Second campaign after the insurrection – given the social significance of this fact – was the revision of Szlachta titles both in Ukraine and in Lithuania and Belarus. The loss of said titles lead to the liquidation of a significant group of Poles and equalization of their rights with the rights of local Belarusian or Ukrainian peasants caused the possibility of further manipulation. The idea itself originated long time ago, though its actual realization lasted until late 60-s. As for the revision of titles, those of the Szlachta noblemen who had no chance to get legitimate documents confirming their Szlachta origin, were to choose for themselves and their families the class to which they had to be assigned since that time: in cities these were “townsfolk”, in villages – “country folk” (the so-called “one-yard-keepers”). Mass verification campaign, a bureaucratic event full of legislative pitfalls and bribery, in practice lead to the property criterion, which was the basis for legitimate issue of documents confirming titles and ownership of the land and peasants. The new class – townsfolk, petty bourgeois, especially former peasants, in addition to the change of taxation, as a significant negative consequence – which actually had the goal of Russian assimilation of “one-yard-keepers”– was subject to mandatory 15-years military duty in Russian army. There is no doubt that the goal of this campaign was the exclusion of a large number of ethnic Poles from the public conscience. The best evidence of this was demographic statistics after the censorship – in the second half of the century they didn’t mention the Szlachta noblemen deprived of their privileges. Certainly, this gives rise to the question: was really Szlachta that much dispersed in the Empire’s population?49

The third aspect of the Russification policy – as I already mentioned – was the enhancement of the imposed Russian share in estates and farms. This process was particularly intense in the second half of the 19th and early 20th century. Growing Ukrainian self-identification was to a large extent an element of “bargaining” in the disputes between Poles and Russians. Conflicts “over the land” – a very important social, national and political factor – was reviewed and stimulated on several levels. It was implemented with the help of different tactics and using a whole arsenal of limiting directives.  These directives included also the ban for Poles and Jews on buying land. However, apparently, up until 1914, despite significant changes in property relations these actions failed to yield the desired results, and on the other hand it deteriorated Polish-Ukrainian-Jewish relations that were far from good anyway.

Another aspect of Russification process was represented by all sorts of campaigns of Tsar’s government aimed on the limitation of national languages use or on forcing the ethnic groups to use Russian language only. After the November uprising, Polish schools were closed in Ukraine, Polish language was banned in courts and establishments in Lithuania, Vilensky University was closed. In Kremenchug they closed prestigious Polish schools. There were attempts to prohibit the names “Lithuania” and “Belarus” and use the official name of this area: “North-West Territory”. In 1840, they canceled Lithuanian status (1588) and introduced standard Russian legislation. As a result of Russian School Reform, junior schools had to be state-owned and the language had to be Russian. This reform also was applied to classical gymnasia and technical schools – only these types of schools gave the right to enter universities and technical institutes. Certainly, in addition to high fees, university education required a lot of efforts from the youths that didn’t belong to Szlachta community. Despite this fact, there were many vague instructions and also various forms of financial assistance that allowed many Poles receive higher education (though their number was less than the number of Ukrainians and Belarusians).

In 1805, they tried to introduce Cyrillic alphabet instead of the “Polish” Latin alphabet and prohibited the use of Polish language in public places. In 1876, they prohibited publishing books in Ukrainian language (except for fiction) that was not recognized as a language and was called “Malorossky” dialect. There were many examples of this type. The Russification that was intensified after the January uprising yielded certain results. In 1864, the students of almost 1000 schools had less than 18% of Catholics and 78% Russian orthodox Christians.

The issue of Roman-Catholic and Greek-Catholic church (the latter was liquidated in 1839 and merged with the Orthodox church) was a painful one. All researchers emphasize close connection between the Poles’ and Lithuanians’ national identification and Roman-Catholic religion. Back at the turn of the 19th and 20th centuries religion rather than language was a nation’s indicator. This issue was a quite complex problem for traditionally orthodox Belarusians and for Ukrainians the majority of which was related to Uniate church50. Liquidation of the Uniate church and therefore reduction of the number of confessions in Ukraine to Roman-Catholic church and Orthodox Church simplified the situation in Russian policy creating the illusion of Ukrainian people elimination. Thus, Ukrainians were included into the Russian nation and opposed to Polish nation that was traditionally of catholic faith. The not quite secret policy of repressions against Ukrainians since that time was accompanied by open war against Roman-Catholic churches. Note that the structure and hierarchy of catholic church used all efforts to maintain its estate and congregation and according to the statistics, the number of catholic believers in the second half of the 19th century stayed more or less the same.

Catholic archbishopric was located in Mohylyov and performed the metropolitan center for the whole Roman-Catholic church.

All episcopates reported to this archbishopric and particularly – Kiev episcopate, to which we do have interest in our research. In 1872, Kiev episcopate had 82,251 Catholics, Volyn episcopate – 184,339 Catholics and Podillya (at the time, together with Kiev region it was part of Lutsk-Zhytomyr episcopate) had 219,197 Catholics.

Despite the domination of orthodox believers, the multinational mosaic of Lithuania, Belarus and Ukraine didn’t contribute much to the assimilation in Russian state. The main obstacle, in combination with the resistance of the privileged classes was posed by special political and government traditions of Poland. It seems that certain Russian politicians and governors understood this. Therefore, along with the classical Russification policy aimed at the shaping of Russian national mentality we observed new efforts focused on stimulation (especially among the Poles) of people’s new attitude to the state. In its tactics, Tsar government cared most of all about development of mentality that would respect the basics of Imperial unity and convey the feeling of allegiance. Jasewicz writes: “Briefly saying, this is about the following dilemma: whether to force (using different repression tools) the non-Russians or just ask them and require from them the respect to Russian citizenship. Official Petersburg began using the latter method after a while (since late 19th century). This doesn’t mean that Russification policy had no adepts and supporters. It is difficult to make a brief and accurate distribution of Russian politicians of the 19th and 20th centuries into such groups as “narodniks” (Russian populists) and “government supporters” (L. Jaskiewicz. Carat i Kwestia polska na początku XX wieku (1900–1904). “Przegląd Historyczny”, 1955, № 1, p. 29).

Summarizing the above notes, we can safely state that Russification policy failed to destroy the ethnic identification of certain social groups and in some extreme cases it even strengthened the feeling of national identity up to the dangerous limits beyond which folk myths are created. However, in a huge number of instances, it lead to a situation in which national identity and mentality became variable and often got washed out in the environment with numerous traditions and customs. It had no direct ties with described symbols and sometimes just faded as soon as the impulses that used to strengthen it disappeared. The challenges and needs of everyday life encouraged opportunism, especially when weakly shaped national situation facilitated science and opened the opportunities for career development, gave social opportunities or integration capabilities. The opinion voiced by O. Carnowsky at the congress of Polish historians in Lviv in 1935 was quite interesting. He thought that out of 7–8 million people of Polish origin and traditions who lived in western gubernias in place of present-day Lithuania, Belarus and Ukraine, roughly on million people recognized their Polish nationality under all government regimes, and the rest of them admitted that only depending on political situation.

 

These introductory notes were necessary for a better description of the situation in which Kazymyr Malevych’s family and himself lived during his childhood and youth. The biographical excursus into the life of the artist and history of the family plus description of his years from his date of birth and up to his relocation to Moscow was based mainly on two autobiographies and autobiographical notes of the artist51 (except for references to the memoirs of his much younger sister Victoria)52. Let us first analyze critically these documents and see their big importance for the understanding of the artist’s life. My notes will touch upon three issues related firstly to the time and context of origination of both well-known autobiographies; secondly, to the historical and mythological tales contained in them; and thirdly, to the ambivalent tactics of the mature artist who reconstructed his life.

 

First – unfinished - autobiographical text was published by Troels Andersen in English language and was originally named “From 1/42. Notes”. In the new English and German translations, it was published as the artist’s autobiography in Malevych catalog in Gmurzyn gallery in Cologne, on the occasion of the artist’s 100th anniversary. The date on this autobiography was 192353. Symon Boyko, in his notes to Polish translation of the second autobiography informed that the manuscript of the first one was related to the Leningrad collection54. Third translation of the same text (in English, German and Polish languages) was dated in Larissa Zhdanova’s book as “early 1930s” and the source was said to be private archive in Moscow. Finally, in the catalog of Malevych’s exhibitions of 1988–1989, in Leningrad, Moscow and Amsterdam, the autobiography was dated 1923–192555. French version of the same biography states no date and just as Andersen’s version, was placed in the anthology of Jean-Claude Marcade. Translation was made based on a copy of Russian language text presently kept in Gmurzyn gallery56. Second autobiography – also unfinished – titled “Childhood and youth of Kazymyr Malevych”, was published in Mykola Kharjiyev’s book57. In the annexes, the author presented the “autobiographical notes” that were never published before. According to Kharjiyev’s notes that biography was written in early 1930s, probably in 1932-1933, upon his initiative, for the book on Russian futurism. Malevych also planned at the same time to publish in the book of his texts another autobiography (that apparently was never written) titled “From the point of view of my art”. The date of the autobiography with Kharjiyev’s notes raises no doubts and first autobiography also was associated by Andersen with a series of philosophical-theoretical manuscripts Malevych finished in 1922. These manuscripts to a certain extent were connected directly to the reflections of Arthur Schopenhauer “World as Will and Representation”. Hence, the date of that biography (1923) indicated in Gmurzyn gallery catalog is more trustworthy than the date quoted in Zhadova’s book.

 

These two autobiographies were written at totally different stages of the artist’s life. The first one ended in the very fruitful Vitebsk period and fit the reflections about art related to the same period. Sources of creative inspiration in the artist’s life at that time had to be checked. Also, the biography titled “From the point of view of my art” that was never written, had to be a fragment of the book with theoretical reflections and represented a part of such book in which the artist wanted to “analyze himself as an artist”. The first part that could have been included on the autobiography was a slightly earlier book titled “God has not been destroyed”, a kind of philosophical summary he published with subtitle “art, church, factory”, which echoes the topics of initial autobiographical paragraphs. From these paragraphs we find out that art is a pure reflection not capable of representing the mobile reality of the void, that church as religion (and not God) and icon as image (and not a dynamic movement of forms) played no significant role in his life – just like factory (material perfection)58 never became the object of further art. “Mother spent her whole life taking care of the house, and Father worked full days at the sugar refinery – the artist wrote. – Interior design of the house was simple, there were icons, kept for the sake of tradition and for the atmosphere rather than because of religious feelings: neither my Mother, nor my Father boasted religious feeling but rather avoided going to church using different excuses. My father sometimes liked to have fun and invited catholic priest and orthodox priest at the same time – unexpectedly for each of them. In my brief memoirs about my family life I would like to emphasize the things that influenced me and became path finding “breadcrumb trails” were, e.g. painted icons that first of all had to be made in colors, as people imagined them. It was apparent that the attitude to these icons was so much different that people even didn’t begin to see ordinary people in these images and that color is a tool that helps imagining. Thus, sometimes icons caused no associations whatsoever and weren’t related to real life. I also went with my Father to the factory and watched the modern machines work, I watched centrifuges turn quickly and whiten the granulated sugar. I stood next to a huge machine for molasses boiling and sugar crystallization. My Father was responsible for that machine. I watched this machine with admiration. Although, even this circumstance had no effect on me, it didn’t make me get into plastic art...”. (Zhadowa. Poszukiwania i eksperymenty. – Warszawa, 1982). The quoted paragraphs sound like voicing of philosophical theses of Malevych’s book on art, church and factory.

Note that in the autobiography there is a relatively small number of anecdotal tales, there are more reflections over feelings caused by various natural phenomena and impressions from nature observations, excitement over the cognition of space. “I remember well and I’m never going to forget, - he wrote, - that first of all I was impressed by colors, then – by storms, thunder and lightning and at the same time – complete silence after the storm. Night and day – their alternation stirred me very strongly. I also can remember that it was very difficult to make me go to bed or withdraw from my favorite observations and especially from watching the stars in the sky, black as raven’s feathers.” We can say that those are descriptions of suprematic images, where the contrast of black and white is superimposed on the night and day, expresses silence after the storm. Thunderstorm looks like a metaphor for colorist tensions and the starry sky in an analog of cosmic space.

Impressions from the movement and dynamics in nature, described in this text go hand in hand with a repeated question put in the mouth of a child: what is drawing? “Then I actually learned, - Malevych wrote about his early years in Kursk, – that people reflecting nature are called artists and their work is called art. What was art itself remained unknown and not just for me but also for other people, even for those who already were artists and made, as they said, sketches and rested from their work in the offices. For them, art was a rest and therefore it had a goal due to which people can get recuperated after hard work. I still didn’t feel that”.

The impossibility of reflecting the nature and the essence of the phenomenon appearing in the mind and “determined by such huge, numerous and various subjective conditions that its realness disappears”, is interpreted in the autobiography as a child’s incapacity, related directly to the experience of a mature artist and associated with the discussion with the “world as illusion” described by Schopenhauer. Finally, the day came, Malevych writes, when “for some reason I noticed a painter who was lacquering the roof of the house and the roof became green, green as trees and sky.  And that made me think this paint could be used for reproduction of the trees and the sky. During the lunch break I climbed on the roof and began drawing – reflecting a tree, but it didn’t work. Although this fact didn’t cause any frustration in me because I was quite satisfied with the very process of drawing... After a while I tried drawing a mountain using ink and paper but all the forms smeared creating spots that didn’t reflect anything and I found out I was dumb and from the wrong land. Though from time to time the negatives in my brain would clear; blinding sunlight blazed in a pool of water; cows walked like real live animals. They actually moved in my negative, moved without moving, like in a stereoscope; though when I began drawing them to see them on paper, I made blots that made images hard to imagine”.

Then there is a question: what can we find out from the autobiography about Malevych’s family life and his childhood? Not much, most probably. His father is most often described rather as an employee of a sugar refinery doing a hard and uninteresting job at the factory or sometimes as a companion in perception of nature or inventor of new equipment. Mother who was a housekeeper was mentioned in the autobiography just once, in the episode when they bought colors. Except for a general statement that he lived with the family in South Ukraine and later on, since he turned 15 (in 1893) in Konotop, Chernigiv gubernia and brief information on his trips with parents to Kiev and finally on life in Kursk (1898–1901), there is nothing in the autobiography on Ukraine or on Poland.

 

Second biography has a different principle. While the first was of abstract nature, the second one described historical reality. This corresponded to the era in which it was written. Malevych already had had tried living in Poland – unsuccessfully – and a trip to the West interrupted by his sudden return, plus hard years in Russia, including the two arrests and incarceration by GPU (former name of KGB), sharp criticism of his art and finally his two years in Kiev where he found friendly attitude to him. In theoretical reflections, except for the latest articles on architecture he came back to the past analyzing the history of modern art. In pictorial art of 1928–1932, this was a figurative approach that consisted of landscape compositions, peasant scenes and paintings showing figures and faces without ornaments. The artist put incorrect dates on almost all paintings of that time, showing them as 1910s.

In the new autobiography, which was the most typical one, the intentionally abstract nature was replaced by observations and attention to the beautiful peasant labor in the field, rural traditions, bright clothes and picturesque nature. Frightening lightning and silence after the storm were replaced by girls in bright clothes, fighting weeds and also peaceful images of faraway spread-out villages. This time, the contrast to dangerous machines at the sugar refinery was created by peasants’ freedom, whose work “was accompanied by singing”. “I listened to them with a great satisfaction, - he remembered, – watching the sky of Ukraine, where stars shone like candles. Ukrainian sky, - he added, as a mature artist, - is dark, very dark, like nowhere in Russia”59. Now in Malevych’s stories there were peasant children, his playmates. A lot of attention was paid also to the taste of country cuisine and sweetness of honey. Also he wrote about the fairs in Yampil and Kamyanets-Podilskiy, as well as about Kiev fairs. He admired folk images of horses and roosters, painted tiles of fireplaces and colored roofs. “Peasants always seemed so clean and neat to me, - he wrote. – I remember a peasant wedding where the bride and her friends were one bright color painting – in their colored wool clothes with ribbons in their plaits and head decorations, wearing morocco boots with copper and steel heels and embroidered bootlegs. The groom and his friends were wearing gray astrakhan hats and blue pants for which at least sixteen arsheens of fabric was required, in white embroidered shirts with red wide belts. Actually, this was the basis, - Malevych finishes this paragraph, – on which my attitude towards art and painting developed”. Here we can see a huge difference as compared to the previous autobiography where the birth of art in Malevych’s life was not attributed to Ukrainian people, but rather to his attempts as a young man to imagine the nature. And even though, in this biography the beautiful image of a girl picking potatoes appears again as a perfect ideal of art seen in a Kiev shop, this time it is described in the context of “painted primitive style horses” that captured the attention of the future artist.

Intense narrative development of the autobiography, anecdotes, conversations and descriptions of meetings and events made it look like a fast flow in which the facts of life of the maturing artist are entwined with literary-flavored narrations. From this book we learn about the artist’s father – qualified specialist working at the sugar refinery and supervising the machinery. Father went out to Kiev to look at the annual fairs for new contracts. We learn about his mother who “embroidered and twined laces”, about his life at the age of 12 (1891) in Bilopillya, Kharkiv gubernia and also in Parkhomivka village and finally on the relocation to Konotop (around 1895, and father’s employment at the sugar enterprise in Volchyk. Malevych remembered his short stay in Kiev, first meetings with Ukrainian artists, remembers how he entered Kiev art school and then left and how the family moved to Kursk (1896). The artist complained about his boring job of a clerk in the direction of Moscow-Kursk railroad, when they lived in Kursk, Russia, close to the border with Ukraine. This was compensated by new friendships with local artists and their joint open-air studies. He shared particularly warm memories of his friendship back from Konotop times Mykola Roslavtsev, musician and Lev Kavachevskiy, artist, with whom he drank vodka and spoke about Ukraine. “He and I, - emphasized Malevych as if he just had to mention it, - We were Ukrainians.” Then he wrote about his trip to Moscow for studies (1904) and his return to Kursk and again to the “art capital” where he spent months with Lefortovo commune of artists. Finally, he tells quite sarcastically about his belligerence during the 1905 revolution and then describes how he returned to Kursk and how he painted impressionist compositions. Malevych then became convinced – and he emphasized this in his unfinished autobiography - that “reality or theme is something that has to be reworked into an ideal form born in the depths of esthetics.”

In the second autobiography, Malevych’s art shows through the prism of searching for pictorial beauty. Ukraine, the land of his childhood (now he acknowledged his ethnic ties with this country openly) reminded the pictures from peasant life known from Polish literature or ornamental and folklore riches glorified by Ukrainian creators of national renaissance. In this biography, different discourses were mixed together. They could be the echoes of old contacts with the Poles memoirs about closer ties with Ukrainians, return of the interest to figurative elements in art and watching the past through such prism, and finally a faraway imprint of the national policy that was an important element of Soviet ideology before big repressions.

Certainly, close ties of Malevych with Kiev since late 1920s were important60. Major changes came to Malevych’s personal and professional life since his return from Berlin in July 1927. Now he worked at the State Institute of Art History in Leningrad while also maintaining connections with Ukrainian artists concentrated around “Nova Generatsia” magazine with its editors Mykhaylo Semenko and Geo Skurupiy. The artist published a series of articles in this magazine and also in “Avant-garde” almanac in 1928–1930. That was also the time when the artist began his cooperation with Kiev Art Institute, which people used to call “Kiev Bauhaus”. The Institute  was headed by Ivan Vrona who invited interesting artists and among them were Lev Kramarenko and Andriy Taran known to Malevych from his previous contacts. At the end of 1928, Malevych began teaching in Kiev at the pedagogical department. He also had a “Research Studio” around which many students concentrated. He came to the Institute from Leningrad each month and spent two weeks there.

Certainly, over time in Kiev, Malevych established friendly and professional relationship with members of Ukrainian avant-garde, including Bogomazov and Palmov and also with the so-called “spectralists” from the Association of Contemporary Artists of Ukraine. Also, he visited his sister Victoria who lived in Zhytomyr. He felt a looming threat and advised her and the family to emphasize their Ukrainian origin61.

In 1928–1930, Malevych made figurative paintings on which he put older dates: 1905–1910. Some of them were either painted in Ukraine or depicted life of Ukrainian peasants. The most famous compositions among these are the paintings showing several women harvesting on the background of a faraway or close Ukrainian landscapes (“Reaper Woman”, and also “Harvesting: Marfa and Van’ka”, these two paintings are now in Russian Museum in St. Petersburg). Most of the figurative compositions of the time were displayed at Malevych’s exhibition in Tretyakovska gallery in November 1929, in Moscow. Then they were shown in early 1930 (April – May) in Ukrainian Art Gallery headed by Kumpan. In spring of 1930, Malevych visited Ukraine for the last time.

In 1925–1930, Malevych tried to come back to the past both through the “antedated” paintings and though his Kiev articles and reports. That was the history of art, detailed stages of development of modern art shown with analytical insight and also there were stories and events of his life and there was search of the sources of his own art and finding emotions in the memories. In this context, Malevych’s ties with Ukraine gained new strength.  Now he watched Ukraine with the eyes of a grownup artist and fit his childhood into his art rationally and affectionately. Such extremely interested attitude of Malevych towards Ukraine was evidenced by the artist’s correspondence with his Ukrainian friends in the 30-s, when the artist could not come to Kiev anymore 62.

I would like to expand my description of Malevych’s Ukrainian contacts and emphasize a very special moment in the artist’s life when he was working on his second autobiography. After his unsuccessful attempts to move to Poland and his unfinished Paris trip and when he encountered serious difficulties in connection with closedown of the State Institute of Art Culture, the artist began developing his cosmic architectonic utopia, and dove in Kiev in avant-garde – the kind of contemporaneity he liked the most. A little later, when political threats and persecutions began, he started identifying himself with his Ukrainian past and tried to persuade his sister Victoria that she had to emphasize her belonging to the Ukrainian nation63. Our knowledge of the context of creation of these two autobiographies prompts that we should be very careful about their contents and that we should compare facts from these papers with other documents – unfortunately there aren’t many of them left. Clearly, this doesn’t men that the autobiographies have no historical value, just the opposite, they help us understand the difficult situation in which the artist who tried all his life to describe objective ways of development of art forms and “subjective” cultural self-identification.

 

Let us now go back to the early dates in life of Kazymyr Malevych and his family, taking into account numerous gaps and unknown facts. Malevych remembered the years he spent in Yampil, Podillya (from this place he went to the closest town of Kamyanets-Podilskiy where they visited local fairs and to Kiev, to attend the so-called “contracts”). From the same source we know that approximately between 1889–1890 and 1893–1894, he lived in Bilopillya, when his father worked in the closest sugar refinery in Parkhomivka village64. Next place where the future artist lived at the age of 15 (1893–1894), was Konotop. In 1886, after several months stay in Kiev, the artist moved to Kursk where his parents lived, at a place near the Ukrainian border, on Russian territory. According to the unproved statement of Kazymyr’s sister Victoria, the artist during his short stay in Kiev was placed by his aunt Maria Orzechowska to a “Polish” gymnasia near Bullionska street, across the street from St. Nikolay’s church65. The artist never mentioned this fact. Since the time of Malevych’s move to Kursk, Malevych’s independent life began. He met artists and got a job at the technical section of the railroad directorate. In 1902, Malevych’s father died in Kursk. Here is where the biographical memoirs end.

From other documents we know that in 1899, he got married to a Polish woman, Kazymyra Ivanovna Sgleitz, daughter of a Kursk doctor. After the father’s death, financial situation of the mother who had to take care of four children became very difficult. The artist spent more and more time in Moscow. Since 1904, he actually stayed in Kursk only in summer. Between 1904 and 1907, he studied art in F. Roehrberg’s studio Moscow and three times he tried entering the Academy but he failed. His participation in 1905 revolution, as I already mentioned, was probably rather a fantasy than reality. Though, there is no doubt that in 1905, he initiated art contacts between Moscow and Kursk and as a result of this, they organized an exhibition “paintings of Moscow and other cities’ artists” where Malevych displayed seven paintings and five sketches. At the same time he exhibited in Moscow his first “sketches” using for some reason that was probably not just tactics a name of “Bronislaw”. After his divorce in 1909, Malevych married Sophia Mykhailivna Rafalovich, daughter of a Russian psychiatrist. Then he settled in Moscow and lived at his father-in-law’s villa in Nemchinovka (near Moscow). Now he took part in exhibitions under his own name. He also made closer connections with Russian artists. We can say that between 1907 and 1913, Malevych finally convinced himself that he belonged to Petersburg-Moscow innovators circle. These people called themselves futurists or cubofuturists. Malevych dedicated the last part of his autobiography to this period of his creative work. He described his style then as Cezanneism, neoprimitivism, cubism and alogism66.

Biographical data we quoted here provide only relative information on the roads that lead Malevych to identification first with Russian culture and then with international avant-garde. Thinking about the ways that formed the conscience of modern artists we have to go back to the sources. Criteria that are used by historians studying the changes in national self-identification of nations under Russian government naturally include religion and language. When we speak about Poles, religion is a dominating criterion. In Ukraine, language assimilation – taking into account the schools (Russian) and environment (Ukrainian) – was going faster because the religious tradition tightly connected with family tradition was subject to a milder transformation.

We have no documents except christening certificates to confirm the ties of Kazymyr Malevych’s ancestors with Catholicism. We have no doubts that a Polish family living in Ukraine would cherish traditional customs of Roman-Catholic or popular Greek-Catholic church. Apparently, the situation could be even more complicated in relation to the artist’s parents. Statements of his sister Victoria who once said they belonged to traditional Catholicism and later mentioned the family’s Orthodox connections, didn’t make things easier. Valentyna Marcade stated that due to the decrease of the number of catholic churches in Ukraine, especially in small towns, allows an assumption on Malevych’s association with orthodox church in his youth67. This argument is not sufficient though, because in the area where Malevych family lived, there were Roman-Catholic churches and congregations and thy christened children in this tradition. We should be quite careful about Malevych’s words and his memoirs about his family house in Ukraine, where, ha said, they barely respected orthodox customs and neglected catholic tradition.

I would rather say that the image of his father created in the memoirs, the image of a man who distanced with irony from Catholicism and Orthodox religion was a projection of his own thoughts at the age of 20, when God appeared to him in a gnostic absolute, or possibly this version was used by the artist later, in 1930s, to protect himself from political persecutions because religious connections were dangerous sins.

Knowing that sugar enterprises where Severyn Malevych worked were owned by rich Polish magnates who concentrated Polish communities around themselves, it is hard to imagine that his father was not a believer. It is possible that in some cases the statistics could be incorrect. Note that the artist’s uncle Lucian Malevych, who lived in Kiev, was a catholic priest and Kazymyr allegedly prepared to be ordained68. While this latter fact is just an element of the family legend, there is no doubt about Kazymyr Malevych’s association with Catholicism in his childhood. The fact that he lived among Ukrainian children and went to Russian school tells us that he quickly accepted Orthodox religion that began overlapping with the family’s Catholicism. Basically, neither Catholicism, nor Orthodox religion in relation to Malevych can be positive criteria of his cultural and national priorities. However, at the same time, in this fusion of Christian religions we can see the first step towards the universalization of religion that became quite apparent in the letters and theoretical reflections of the mature artist. “Each person – the artist wrote in 1922 – in his striving for perfection tries to be closer to God because God is his perfection due to which fact each step of such person is headed towards God or is a mean and tool for moving in this direction and he just follows God’s instructions. With the thought about this goal, people determined two ways. Religious science and civil or industrial science, church and factory. Religious science tries to teach modern people in spiritual ways and get to know God perfectly through spirituality. Therefore there are many religious systems showing the shortest way to God”69.

In Malevych’s perception of Catholicism there is a certain simplified naturalism, while his attitude towards Orthodox religion there is a significant element of mysticism. The former connected the creator of suprematism with the tradition of Western European intellect and development. The latter brought him into the circle of Russian crisis and liberation philosophy. Ever since that time, Malevych’s showed natural interest to Schopenhauer and also to his concept of the world as freedom and representation. Freedom contained in the nature manifests fully and autonomously in people’s soul. It was also natural that he showed interest to neoromantic directions in Russian philosophy – from Solovyov to Fedorov. From Vladimir Solovyov whose detailed knowledge of Jewish-Christian tradition led him through individualism and doubt to the reconstruction of internal unity of spiritual world (the idea of God-humanity and all-unity). To Nikolay Fedorov, whose faith in immortality and brotherhood era was based on his belief in the endless power of the human intellect capable of conquering matter and space. And to Berdyaev whose religious Messianism and philosophy of insignificance as the primary basis of existence and source of freedom lead despite the tragic history to transcendent and therefore spiritual unity of people and to the divinity based on perception of absolute values. Finally, let’s not forget Mikhail O. Herschensohn, Malevych’s close friend, whose relationship and correspondence with the creator of suprematism were very significant factors of crystallization of the artist’s views. Just like other new Russian thinkers, Herschensohn declaring the return to Russian religiosity stepped on the path of theological heresy pronouncing faith in spiritual autonomy of a person and in individual human immortality. In the name of future freedom he called for breaking apart from the tragic past of abstract humanity.

The whole complex of theoretical-philosophical ideas of Malevych was moving around the internal antinomy inside which the disaster, void and emptiness, as a metaphysical experience of reality, were a way of transformation into the world of pure feeling symbolically reflected by white desert, space without clear limits eternity and absolute perfection. In the same sense, regardless of specific sources of inspiration, Malevych associated with Russian religious tradition the urge to direct contact with God as true perfection and faith in the end result of this stunning and blinding meeting (as a revolution) – the change (renaissance) of the whole humankind. God was the absolute zero that contained human Universum. “World as objectlessness”70.

Russian culture learned by Malevych, with all the complexity of its Byzantine tradition, in its confrontation with Latin world of the West became as we can see now, the basis of original esthetic concept of suprematism and metaphysics of the world as objectlessness. The things that seemed non-matching in poetry and in paintings found common points creating a syncretic system full of philosophical reticence, language ellipses and literary metaphors. Malevych mastered Russian culture using his own method. As a self-taught person in the kingdom of philosophy and literature, he jumped chaotically though with a great diligence, to different branches of this culture, mastered them freely, reprocessed them and put them into hermetically sealed texts that conveyed secret knowledge he learned – as he thought – by means of mind work and intuition71.

In the context of the above notes, there is an interesting issue of the mechanism of Russification processes in the sphere of culture that allowed Malevych to enter Russian culture while avoiding any nationalism. Actually, this helped him - according to one of the most significant directions of this tradition – continue to be a mystical poet rather than art policymaker using his ideas as a formal doctrine or academic official who assigns the status of legislative institutions to his ideas. Finally, they helped Malevych find his own place in strongly assimilated Russian culture. To emphasize the processes helping to clarify these situations, I turned to the example of Wladislaw Strzeminski whose history is to a certain extent close to Malevych’s history, though at the same time it is also very different.

Briefly, I would like to remind that Wladislaw Strzeminski was born in 1893, in a Polish family with Szlachta traditions, in Minsk, Belarus that prior to the divisions belonged then to Lithuania, and in the 19th century became Russian territory, just as Poland did. His father was a Russian army officer and retired with colonel rank in 1902. Since that time he became a government official. At the age of 11, Wladislaw Strzeminski joined Moscow Cadets Corps. After the graduation he had the right to continue military career. In 1911, he entered Military Academy in Petersburg. As combat engineer, he took part in WWI. His military career ended in 1915, due to his serious wound by grenade shrapnel. Then he got into art. He met Malevych during his Moscow studies, and they became friends in Vitebsk. In 1922, he came back to Poland where his family lived.

Strzeminski ‘s military career expedited the Russification of the future artist. It is hard to say whether he maintained connections with Polish community before 1922. However, when he settled in Vilnius after the Bolshevik war, despite the fact that he spoke poor Polish, he still didn’t identify himself with Russia. Just the opposite, Malevych, who tried in 1927 to move to Poland, in his conversation with Lithuanian journalist emphasized that he belonged to Russian culture.

Note also that Russification of Strzeminski certainly stimulated by his military career did not cause cultural assimilation of the artist but just caused the development of his specific dependence on the government.

Out of the two types of Russification policy that were so typical at the turn of the 20th century and early in, Malevych grasped the one that was based on deep cultural transformation of nations that lived in Russian Empire and Strzeminski’s mentality, vice versa was formed by a positive and loyal attitude of non-Russian nations to Russian state.

When he came to Poland, Strzeminski underscored his Polish origin with a real neophyte’s passion, which was so strong that Kobro’s memoirs showed true amazement caused by his unexpected behavior at the time.

Apparently, in this way Strzeminski emphasized his aversion of Bolshevik Russians and the fact that he thought of himself as a Pole was equated to the independence of an artist from party affiliations. Let me remind that Malevych at the same time thought about the “party spirit of suprematism”. However, he had no intention of subordinating his art to the Bolshevik party. Strzeminski’s manifested unwillingness to join any party structures and become politically engaged accompanied him until the end of his days. However, this was associated with anarchical negativism towards the state, as it was mentioned in Malevych’s texts. Creator of “unism” never undermined state structure and tradition seen through the prism of “pure power” and not national or party policy. Just the opposite, we can say that Strzeminski was opportunistic in a certain sense. However, in principle, the artist built around him a certain abstract social space and later – political space, which one hand referred to the understanding of avant-garde universality and on the other hand - to the rhythm of his compositions.

The only attempt of his concretization was the monument with white eagle designed in 1929 and put up in Kolyushky. This monument reminded of the decorations used during Soviet holidays at the time of the revolution and also – the time of Polish independence.

Malevych and Strzeminski, when they both were fully matured artists and proclaimed their connections with international avant-garde, were neutral or criticized the manifestations of folk, ethnic and political nationalism. Nevertheless, they were different in their understanding of the essence of culture. There were many reasons for that but the main one was the different experience of their youth – since the early years of formation of cultural identification determined largely by the pressure of Russification. There were different concepts and different strategies associated with Russia and the culture of its people living on western territories of the Empire and therefore different ideological discourses walked hand in hand. Hence, we can here faraway echoes of the situation in the problems of art represented differently and individually by each of these artists. Generally speaking, while Strzeminski’s formalism fit in to the institutional notion of culture quite well, it was the exact antithesis of Malevych’s metaphysics, the artist’s attitude to the world in which God was always written with a capital “G” and was a transcendent being while material world deserved only pride and cognition had its place in human individuality that cannot be destroyed. We are going to come back later to the common things and differences between these two artists.

Another significant problem worth our attention is the language issue72. Malevych spoke and wrote in Polish, however in 1920s he did it with noticeable difficulty. One of his students said that he spoke Russian “with either Belarusian or Polish accent”. When Lisitski translated his texts into German, he noted that “... his Russian is not perfect and the grammar is completely twisted”73. He either wrote several explanatory words in his native language on a few paintings he made, or just signed them with his name in Polish transcription. “I seem to write in Polish but for more than twenty years of my struggle in godforsaken places in Russia I have forgotten Polish language”, – the artist wrote in April 1920, in slightly deformed Polish, in his letter to Pavel Ettinger74. His “Appeal to Polish youth” written in Polish language in the second half of the second decade had many grammatical errors witnessing the difficulties with which the artist expressed his thoughts in writing and in Latin alphabet. Many years later Malevych’s colleagues still called him Kazyk (diminutive name), while other people already called him Mr. Kazymyr, Matyushyn says. Polish language was number one language in his father’s home. Malevych’s mother had excellent musical and literary knowledge, she learned music from his uncle, musician and composer75. Granddaughter Una told that her grandmother wrote poems in Polish language76. Professional occupation of the father who spoke Polish at home could indicate his good knowledge of Russian language but during his work at sugar refineries he might have used Polish or Ukrainian. Though statistically Polish communities were minorities in Ukrainian villages, the concentration of Poles around Polish-owned land and sugar and liquor enterprises was higher77. Changes in the society caused by capitalization of Ukrainian rural areas in late 19th and early 20th century, railroad transport and trade development called for qualified personnel. I already mentioned that Poles provided the largest number of employees for the new vacancies. The fact that doctor’s family in which Malevych’s first wife grew up was Polish is an important factor that completes the picture. Now wonder that Polish language for Severyn Malevych, the father, was the language of his everyday life and son Kazymyr was part of this life. Finally, let us note that the future artist had to have contact with Polish language back at the time of his work in the railroad directorate that traditionally employed Polish personnel. Therefore, we can assume that more or less until the time of the family’s move to Kursk and maybe even later – until the father’s death in 1902, and in the beginning of his Moscow studies in 1904, Polish language was a live environment for Malevych. The evidence of this could be in the phrase about twenty years of struggle in his letter to Ettinger, meaning that it took him that much time to forget Polish.

 

The situation with Ukrainian language is different. First of all, note that the role of the language in national identification of Ukrainians was higher. Religion was less important here78. After the merging in 1839 of Uniate church with the Orthodox church, language became an important factor of Ukrainian culture. It seems that Malevych spoke Ukrainian fluently. This was the language of his childhood games. Later on in his letters from Kiev written in 1930s, we can see Polish words and Polonisms.  He emphasized his sympathy for peasant children quite often in his autobiography. Therefore, we can be pretty sure that in addition to Polish - his “home” language, Ukrainian was Malevych’s second language.

That was primarily colloquial dialect spoken locally by country folks with whom young Malevych felt he had blood relationship. A typical and significant fact deserving placement in the biography: once Malevych overheard a conversation of real Russian artists who came to Bilopillya all the way from Petersburg to paint icons. “They spoke Russian, laughed”, - says Malevych almost amazed.

Ukrainian and Polish language were native for a child living in Ukraine, while Russian was alien, remote, somewhat mystical language of adults and also the language of artists – and this was so deeply exciting for the child.  It is clear that later on everything changed. It is clear that later on everything changed. Since the time he settled in Kursk, Russian language became the language of his communications and Ukrainian – private language and old sympathy. In his autobiography, in the phrases cited above, Malevych emphasized his close contacts with Lev Kwaszewski, their open-air studies together, discussions and conversations, and wrote about his Ukrainian memories emphasizing that this was natural for “both he and I were Ukrainians”. Now Ukraine and Ukrainian language were real events and Russian became the language of the artists they used for organization of “exhibitions and for invitations of artists from the Capital City”.

The situation did not bring a major change when in 1928, Malevych re-established his contacts with Ukrainian artists, particularly with the circle of avant-garde creators from “Nova Generatsia”. By that time, Russian language became a method of artistic and philosophical shaping of thoughts while Ukrainian returned to private correspondence and to the memoirs on time spent together. Even though at that time he still “felt being Ukrainian”, he didn’t really realized the Leningrad perspective in which Ukrainian intelligentsia experienced problems. First of all these problems were caused by language issues. An example of this may be the history of Ukrainian futurism that was not known to Malevych (in any event, he never referred to it in his memoirs and that lead to the establishment of constructivist magazine “Nova Generatsia”. Note that “Nova Generatsia” published in Ukrainian was the first magazine ever that tried expressing contemporary art concepts in Ukrainian language.

In Ukrainian art tradition that evolutionized since the 19th century in the context of global and especially Western European events there was a close connection between the issues of language and independence. There weren’t many known exceptions to this rule. Impressionism and fauvism the reflections of which we can see in Ukrainian art in the 20th century from the very beginning were attached with the label of national and social independence. Certain groups of avant-garde artists tried to fight this stereotype since 1905. They felt their connections with European art. However, in that same year 45 persons were expelled from Kiev Art Institute for “free-thinking”. Bogomazov and Arkhypenko were among them. They were not subject to the military draft and found shelter in Svyatoslavski’s studio. In April 1906, they organized their exhibition. It was considered a demonstration of contemporary art in Ukraine79.

“Nova Generatsia” opposed “national narrow-mindedness” as their cover page manifesto proclaimed. They tried to continue the “freedom-loving” line of Ukrainian art that in the saw values related to the formation of Ukrainian culture with the very evolution of literary language. For the language that originated from current colloquial language that was very important. Although Malevych seemed likely to be attracted to the “international” atmosphere in “Nova Generatsia”, on the other hand he didn’t quite understand the connection between Ukrainian language and culture promotion. For Malevych, “Nova Generatsia” was just the last tribune that gave him a chance to speak in Russia. Texts published in “Nova Generatsia” represented a cycle of early Russian surveys, which had to be compiled in a book dedicated to “izology”80. The author never reacted to the Ukrainian translations made by many translators. This looked like Malevych now kept his distance from the formerly native language in which his texts were now translated from Russian. Also, note that the artist made no editing for Polish language translations, which he had a chance to see before the publication81. Despite the fact that he didn’t know German (r maybe because of this fact) he reacted quite differently to the German language translation by Alexander Von Rosen - Die Gegenstandslose Welt, which he subjected to severe criticism. In 1928, Malevych thought Germany was a synonym of avant-garde attitude to the world, while Poland was just a station on the way to Paris and Ukraine and its language were the memories of the past, the necessary shelter and permanent understanding of his identity. This was the time when access to European ways became increasingly difficult for him and when he was being forced out of Russia with the culture of which he already had strong ties.

 

Malevych formulated all his philosophical and artistic concepts in Russian language. In any event, in 1889–1894, i.e. since the time he studied in the agricultural school in Bilopillya, Malevych had to use this language every day. Let me remind you that Russian was the official language of schools and administration in Ukraine. From the point of view of chronology, this was the third language of this artist. At the same time it led the artist through his adult life and later on he used it to build his career. Since the time he spent in Kursk this language began replacing other ones. The artist could pray, study and read his first books in Polish. Taking into account the environment, it is hard to imagine that genre of these books was anything else than patriotic standards. As we know, the names of Senkewicz, Mickewicz and Tetmeier were familiar to him and fit the historical and literary context quite well. Ukrainian was primarily his colloquial language associated with the basics of child’s mentality development. Although, nothing but Russian language gave him professional foundation and lead him to exalted literature. Even if he never read any translations of European authors, he must have heard stories about them. He began mastering professional terminology and conceptualizing the reality in Russian. However, Polish language he used since 1920, had a lot of Russianisms and his Russian art theories were full of Polonisms and Ukrainisms. All statements of the artist were marked with special symbols. Malevych’s Russian language is characterized with a certain structural complexity due to deviations from ordinary use. Frankly saying – and so says Shatskykh – this is a “barbarian” Russian. What complicates reading even more is the constant jumping in sentence structure, covering the sense with metaphors and remote logical references. Different lexicalization processes are typical for Malevych. These manifest in the leveling or changing of notions related to the basics of word formation. His texts are full of associations and language consonances reflecting the notions that are alien to Russian semiotic tradition. Finally, note that sources of neologisms in the art language of Malevych should be sought in the seemingly remote times of his youth and Slavonic languages he spoke then.

Signing one of his compositions in 1926 - Supremus № 56 – the artist wrote the name in Latin alphabet and his name – in Cyrillic82. Since 1912, a new word appeared in Malevych’s art terminology: supranaturalism. This word had to convey an “unprecedented supernatural essence of phenomena”. However, he stopped using this word after 1915, because the term suprematism replaced it83. Many researchers emphasized Latin or Polish origin of the word “suprematism”, and also underscored the Polish-Russian words meaning objectlessness being the two key terms of this Russian artist’s art. Kharjiyev disputes with Kovtun who associated (and I think this made certain sense) the term suprematism with Fyodorov’s supermoralism and suggested that is was related to the French word “suprematie”, which in Malevych’s theory meant “primate (priority) of the color aspect”. Zhadova adds that Malevych tried to underscore the supreme and in this sense final nature of suprematism “in relation to all searches in leftist art”. Kharjiyev adds excerpt from Malevych’s letter to Matyushyn written in 1915, in which the artist says: “I think suprematism is the best word because it means “domination”84. Dering, Nakov and finally – Shatskykh underscored the alien nature of the word “suprematism” in Russian language and see its lexical and notional relation to the Polish word “supremacja”. Dictionary meaning of this word that was contemporary for Malevych was: superficiality, domination, highness, advantage, leadership, precedence over someone or something. It was no different from the French word “supremus” and overlapped with the adjective “suprema” derived from Latin word “suprema” that also was close to the French word “superieur” (superior”). In Polish and French language traditions, connotative spheres of these words are related to the domination in political and religious spheres. Also, they are associated with the supremacy if sovereignty, leadership and omnipotence. It was use widely in Catholic church glossary where “supremat” meant “the Pope’s power supremacy over other powers”.

Via polish language mediatory role, in Ukrainian religious and church terminology, there were many words borrowed from Latin. Therefore, the word “supremacja” also was used in the same sense, although in the Orthodox tradition it means God’s supremacy rather than Pope’s power supremacy85.

However, we should note another meaning of the word “supremus”, which brings another notion to the word “supreme”. “Supremus refertur ad ultimum vitae tempus, mortem, funus, exsequias”. Suprema is the “ashes of burnt bodies, posthumous remains”. Latin words Suprema Laude mean the last farewell, the funeral speech. Supremum vale means “The last goodbye”. Finally, Supremi titulі means the inscriptions on tombstones. According to Polish church dictionary, Latin word Supremitas means “the highest degree, the praise”. Although, at the same time it means “the end”, “death”. Such possible double notions of the word “supremacja” determine the connotation space in which it can function covering the farthest boundaries of existence and going beyond the limits of cognition.

Very briefly, we can say that in religious-philosophical meaning and particularly in Latin culture and Polish language, the notions of supremacy are related to the highest spheres and supreme god, as to finiteness, mortality, material non-existence, the end extinction.

In both extreme notions of the word supremacja, related to the supreme and final unity, there is an epiphany image of the Absolute as integrity (completeness) and nothingness (void). Due its meaning, the notion of supremacja is included in various metaphysical texts. Therefore it was particularly suitable in different mystical and hermetic philosophical and para-philosophical systems.

Though the term suprematism used by Malevych was a remote cliché from Polish culture and language, in the artist’s reinterpretation he didn’t relate the art and philosophy directly to Catholic sources. Instead, there was an indirect and intuitive attraction to the Latin roots of suprematism thought on which oriental elements superimposed constantly. Only in such fusion of different traditions, Malevych’s vision of space and concept of multidimensional universe becomes comprehensible. Here, the objectless Universum of pure reflection marked by the whiteness of a square is the departure from the imitation of three-dimensional world and creation of a possibility for true feeling of the absolute or existence in the highest dimension. Researchers of Malevych’s theory saw in this idea of supremacy of being a connection between the theory of suprematism and neo-Plato philosophy, cabbala tradition, Ancient Greece Gnostics and theosophy of the same era.

We are not trying to analyze deeply these certainly interesting cognition capabilities. I just wanted to emphasize the close ties between the search of Latin word-formation sources for suprematism, and the interpretation of Malevych’s space through the prism of Tertium Organum developed by Uspenski in the 70s.

 

Another key word in Malevych’s theory is objectlessness and objectless art. In Russian these words have a different root. I don’t think we can relate them to French language. This is confirmed by endless disputes about the translation. However, it is used in most Slavonic languages and in our case it has a common Russian-Polish origin. It is associated with language evolution. Old dictionaries, including Linde dictionary do not have this word. When Dering writes about Malevych’s introduction of the term “objectlessness” into the art theory, he emphasizes the alleged fact of appropriation - from the point of view of phonation and notion – of this word borrowed from the artist’s native Polish language and its transfer to the language of Russian philosophy where it maintained its connotation space. “Objectless” means also “spiritual world” without shaped material objects from our environment, just like the discourse that “doesn’t touch defined objects” or has no motivating foundation, rational cause or direct sense”86.

Let us have a deeper look into this matter. In the last quoted meaning, the word “objectlessness” may function in several contexts. The first one reveals the existence of the logic of non-resistance, the unborn world, non-discursive thinking, which uses the logic of things to push us into the world of mystical experiment. Another context, which leaves the word in the space of rationality, is its presence in the basics of Christian scholasticism characterized by the urge to rational argumentation of dogmas and in the whole Western philosophy in which it means abstract thinking based on pure categories of intellect, i.e. is associated with abstraction.

We should add that Malevych had to know the words and notions “abstraction” and “abstract form” derived from the Latin root (abstraction), were used by Kandinski as early as 1910, whose theory was published in Russia in 1911 and 1914. Kandinski used these notions in the discussions of color ratios between the main colors and elementary forms: triangle, circle and square. In Russian publication “On Spiritual Aspects in Art” there was a colors table with three geometrical figures illustrating the author’s thoughts. Not getting into research of potential connection between the Malevych’s ideas of square, circle and cross with Kandinski’s visions, we should emphasize constant drive of the creator of suprematism towards the outlining his premier and independent mentality in the new circle of Russian avant-garde. This is due to his search for new terminology in order to be different, special. Not going into extreme simplification, we should note that the notion of figurative art in contrast with abstract art helped Malevych interpret his artistic and philosophical idea concerned with “realism of forms in highest dimension” and realities of the objectless world more clearly. Abstraction in the usual meaning of this word, concerned with the views (and opinions) detached from reality, in philosophical terminology was a mean of distribution and creation of general ideas not depending on specific objects. Therefore, in the rational tradition this word was used for outlining the specific quality of mind: notional thinking. In this aspect, the word “abstraction” didn’t correspond fully to the necessity of concretization (as opposed to representation) of the gap that appeared in Malevych’s language, manifested in the metaphor of an abyss or desert as endless space. Whereas an object according to the etymology of this word in Russian and Polish language is a thing, which mind can grasp, objectlessness presupposes a different concretization of the world going beyond intellectual understanding. Malevych used Uspenski’s approach and was guided by and intuitive objectless feeling in this. In this context, some researchers point out the existing close ties between objectlessness and suprematism87. Let us add that knowing that suprematism had to be the supreme existence and final nothingness at the same time, we can see that objectlessness had to be connected to nominal logic or apophatic thinking. In the first case, suprematic unity would be notionally conceivable and in the other case it would be achieved mystically. In a rational version, objectlessness is close to Kant’s “thing in itself” (noumen), which brings the existence of real world beyond human conscience but is considered the source of impressions. This world manifests through the phenomena that are ultimately accessible by intellect rather than feelings. However, I think that Malevych such connection between the thought and feeling (rationality and objectlessness) even when it was concerned with Western logic was related to orthodox theory and Gnostic mysticism. This manifests clearly in philosophical-artistic descriptions of the world as objectlessness.

Let us remember also that the problem of getting beyond the world of objects in the art of Ukrainian avant-garde is not unprecedented. In the catalog of exhibitions of the “Circle” group formed in 1913 in Kiev, there was a declaration signed by A. Exter, О. Bogomazov, I. Rybanovych and K. Vasilyiv. The declaration reads: “Beauty is invisible but it can be felt. Objects don’t exist, things don’t exist and there is something else. This “something else” is the world of relationship...”88. Before that time, Malevych already contacted some of the artists – participants of this exhibition through the egofuturist association “Gillea” (affiliated with St. Petersburg “Union of the Youth”) that was founded in 1910, in Chornyanka, upon the initiative of Burly brothers. He also had contacts with “Jack of Diamonds” at the end of 1910. The notion of “art in which no object exists” that was derived from the issues and sources of symbolism (Kandinski also drew from there) was used as a synonym of “abstract art” by the Union of Youth. Olga Rozanova’s article published in 1913 by the Union of Youth gives an example of this. Rozanova inquires: “In what way does the world open to us? How does our soul reflect the world? In order to reflect, one has to perceive. To perceive, one has to touch and see. Only the element of intuition brings the world to us. And only the element of abstraction – foresight as a result of active striving for reflection of the world creates the image”89.

 

Not getting into other details we can now admit that Malevych’s choice of the term objectlessness in lieu of abstraction – among other words that were used widely by Russian artists he knew well – could be a cliché from Polish language.  It is hard to prove but it apparently grows from the feeling of difference of his theory and also the desire to stay apart from the heritage of symbolism. According to the artist, all contemporary art before suprematism – beginning with impressionism and up to futurism and cubism – tried to conceal its figurative realism and developed in the direction of objects deformation marked in Russian language by the word “сдвиг” (shifting, beginning of movement or jump) and abstraction was a logical expression of this development. Objectlessness as opposed to abstraction should be construed as a breakup or radical turn. Paraphrasing Rolland Bart in modern language and using Malevych’s terminology, this is a move beyond the critical “le degré zéro de la fоrmе” and into reality in another dimension. “I have reborn into zero form – Malevych wrote in the book “From cubism and futurism to suprematism” published in 1916 – and went beyond point zero in the direction of creative art, i.e. in the direction of suprematism, in the direction of new realism in pictorial art – towards objectless art”90.

 

Beyond the widest area where terminology clashes with the very basics of Malevych’s concept of the world there are other layers reflecting language clichés. In that space, Malevych’s unique words are formed. First problem of language clichés is very big. It requires a detailed in-depth analysis of Malevych’s texts from syntactical and semantic point of view. Such analysis has not been done yet. Certain authors engaged in philosophical studies edging on art research or Malevych’s art theory point out to different forms of language transformations and borrowings. Shatskykh gave an example of this: in Russian texts of the artist, he used the word “запамятовать” (to forget), which Malevych uses in the meaning of collection and saving while in Russian language it’s meaning is just the opposite (close to Polish word zapominanie). Most likely, he used this word in the meaning of Ukrainian “запам’яовувати” or Polish words “zapamiętać”, “zapamiętywáć”. In Russian, these words mean “to remember” (to be remembered), i.e. to keep in memory 91. Another example related to the study of transfer of linguistic notions and their graphical images is provided by Nakov. He refers to a drawing in Paris Musée National d’art Moderne where there is a word “tarca”, written in Cyrillic (тарка). This word has no connection with Russian word (щит – shield). Instead, it is related to Polish word tarcza written in Latin alphabet. Another example of a somewhat contrary situation will be his Latin transliteration of the Russian word aviator (авиатор) on the back of the painting with the same title. He made it in 1914. The painting is in Russian Museum in Petersburg. The word “aviator” was used in Polish language early in the 20th century as a neologism that sounded pleasant. The common root of this word in different languages was Latin word “avis’ (bird). Another mean of description of sonic aspect of this word was the phrase in Polish written on the back of the painting: “cracked spring”. There are many more examples of this kind.

 

Changing the ways of our analysis slightly, we are going to come back to the fact that is difficult to understand: Malevych sometimes signed his paintings with his name in Polish transcription or wrote explanatory notes on the back of his paintings in Polish language. Some of these compositions were made in 1912–191592. They are not a separate group in stylistic or thematic sense. Signatures and captions were not always made at the completion of such paintings. Sometimes they were added “ex past”, though today it is difficult to attribute some of them today. The use of Latin alphabet in the early paintings (before 1916) cannot be explained by the fact of the future exhibition in Poland. The exhibition didn’t exist then and he didn’t think about it.

If he did it in 1928–1930, and later93, i.e. during the time of retrospective signing of his paintings, which he referred to the 1910s, we could try to explain this habit by his urge to refer these paintings back to the Russian past. Still, there is a question: to what period he wanted to refer them and for what purpose? As I already mentioned, at that time he had more reasons to underscore his Ukrainian connections. Latin alphabet signatures would not make sense in this perspective and his references to Moscow as the place of making of some of these paintings also raises doubts about Polish context. Therefore, this hypothesis should be rejected, too. Then we have to assume that the nature of such inscriptions was random or possibly they were induced by subconscious clichés or automatic gestures made to equalize the rights of the Russian and Polish texts. Statistically, though, it is not likely because there are only a few paintings with Polish transcription.

Very carefully I have to assume that such examples of Malevych’s language patterns resulted from uncontrolled processes, fully formed automatism and spontaneous associations. Even if this was true we still cannot jump to general conclusions. Apparition of the words and expressions from native languages and in native language transcription could be a sort of Malevych’s collage language thinking structure. Malevych had very special literary and plastic ways of thinking. This is obvious in his poetry and substantially shows in drawings and paintings.

Also, in the Malevych’s art there is a whole sphere of conscious linguistic games94. This issue was particularly important at the time of illogical experiments contained in poetical concepts of nonsense developed in Russia by A. Kruchyonykh and V. Khlyebnikov95. In this case, the important thing is not finding a solution to the issue of deformation of a theoretical language but rather our search for equivalents of literary word-formation processes in pictorial art. From this point of view, the most important years were 1913–1916, or the period of time between the All-Russian Congress of Futurists in the village at Matyushyn’s (when Kruchyonykh, Matyushyn and Malevych worked together on a futuristic opera performance titled “The Victory over the Sun”) and exhibition of Malevych’s objectless paintings at the show in Petrograd, when he proclaimed his theory of suprematism. We are talking not just about a sharp turn to new art but also about the interesting issue of formation of self-identification of an avant-garde artist.

Language research in the context of that discussion of all art issues best of all witness the fact that by that time Malevych almost completed the period of entering Russian language space. Russian cultural identification based on the language was complete and created other perspective for further experiments. First text signed by Malevych was published in August 1913. I mean the joint manifesto of the three members of “Singers of the Future”. In this manifesto, poets-futurists called for the elimination of “purity, clarity, respectability and melodic harmony of Russian language, which was subjected to castration and almost complete destruction by critics and writers and became a language that was not worth the great “Russian nation” anymore”96. They called themselves “creators of the language” and used the linguistic experiment that in plastic arts covered both the semantics and morphology of pictorial art as the basis of their work.

Structure organization of such compositions made by Malevych in 1913–1914, as “Englishman in Moscow”, “Aviator”, “Cow and violin”, “Klyun’s portrait”, “Composition with Gioconda” (and some drawings like, e.g. design of the decorations for the opera performance “The Victory over the Sun”) was based on fragmentation of isolated representations and exterior disintegration of structure. They seemed to be an alternative to figurative “logic”. The artist used collage technique to introduce separate letters, figures, words and sentences pasted or stenciled onto his paintings. Objects, figures and texts compared on the basis of rather different associations were presented in the form of rebuses, which were mutually complemented and sometimes created an impression of random combinations. The last echo of this practice from 1920s that went beyond the limits of art was the fact that Malevych named his newborn daughter Una after Unowis Association – a group of suprematism artists.

Malevych’s paintings and drawings of the “transmental” period displayed a typical issue formed on the basis of futurism poetry. This is the problem of separation of forms and mutual penetration of images. Enrichment and sometimes decomposition of the narrative basis of a composition up to the breaking of logical ties and further mixing of several semantic levels lead the artist to balancing on the verge of losing sense and eventually to representation of certain forms an images in their own context creating new meanings. “Mystery is the birth of a sign – Malevych wrote in his essay on poetry – and sign is a real reflection of the mystery, which helps grasp unknown depths of the new”97. Transmental futurism of Malevych, brought to extremity by the naturalistic-symbolical experiment appeared from linguistic tradition and figurative vision of the world.

In Malevych’s opinion, suprematism was the next and the last step towards the unknown depths of the new. Since this time he left the language and literary tradition with its complexity and narrativeness, with its semantics and “figurativeness of words”. He left alone these problems and went beyond, farther than the poetry of “nonsense”. It was the sound of a mass of words rather than Kruchyonykh’s abstruse “word as it is” had to be the objectless equivalent of poetics: “I think that new poets should express their thoughts while listening it to the sound of the corresponding words, –Malevych described his reflections on poetry in his letter to Matyushyn in June 1916. – ... Fixing the idea of sound we got the notes-letters expressing a mass of sounds. Possibly, in the composition of these sound masses (ex-words) we can find new ways of development... Due to this we proceed to the third situation or to placement of sound masses of letters in space like in pictorial suprematism. These masses will hang in space and give our conscience a chance to soar higher and higher above, away from the ground”98.

 

Since that moment, Malevych is not going to need Russian language as a tool of creative experiment. The world of pure cognition opened to him: “... I got into a new land of thought – he writes, – as soon as I can do it I will begin representing everything I see in the endless space of a human mind”99. Metaphorical language of art philosophy – even though it had a lot in common with poetic prose – was not a linguistic experiment for Malevych. Despite his unusual nature, he created forms of practical discourse, full cliché and neologisms. Polonisms and Ukranisms in his texts were absorbed by specific poetics of the entire discourse. Russian roots that are different from Ukrainian ones begins to sound for us, too, notes Shatskykh. From this point of view, the most typical years are 1919–1922, when Malevych lived in Vitebsk. This was the time of his intense theoretical and pedagogical work, the time of first attempts of practical realization of ideas and finally the moment, when his language and vision reached the level of universalization. In other words, this was the time when avant-garde artist was born.

 

Malevych came from Petersburg to Moscow on the eve of 1919, to be the head of a studio and “teach the new art of suprematism” at the І and ІІ State Free Art Studios (“Svomas”). His time in Moscow – a little short of one year – was very intense. Particularly, at the 10th State Exhibition “Objectless Art and Suprematism” he showed his “White on white” and in June he finished writing his most significant theoretical treatise “On New Systems in Pictorial Art”, which was published in Vitebsk in a few months. The months spent in Moscow allowed him to complete the development of suprematism as a defined system “according to which the movement of colors was happening on the long way of own culture”100. A little later, in Vitebsk, Malevych became sure that “art has to come out of the state of unconsciousness and realize what is the foundation of everything”101.

The artist came to Vitebsk from Moscow late in October or possibly early in November, 1919. This was the answer to proposal of Marc Chagall who reorganized Vitebsk Art School in his hometown and invited many artists to work there.

In those years, Chagall enjoyed significant authority in the circle of Russian avant-garde artists, with whom he had communicated – as he had with Jewish artists – for a long time. We should note that renaissance of Jewish culture in Russia was very important. This renaissance was happening simultaneously with the attempts to renew modern art and Yiddish language and had a serious impact on consolidation and specifics of the circle of Vitebsk artists. First wave of express national tendencies shaped even earlier – in 1910s, second wave – in the revolutionary years and the apogee was reached in 1918, after the destruction of cultural and political limitations applied to Jews.

 

The beginning of this process is associated with the publication in 1905, of the book by Vladimir Stasov and David Ginsburg dedicated to Jewish Middle East motives in medieval manuscripts. Organization of two ethnographic expeditions in 1911 and again in 1915–1916, to Ukraine in search of traces of national Jewish culture caused significant public resonance. Marc Chagall told about this in his autobiography “My Life” published in 1923. El Lisitski, who was getting ready to graduate from the architectural department of Dresden Polytechnic Institute took part in the second expedition as a photographer and the sketches of decorative motives he made at the time came in handy for him when he did illustrations for books. One of the goals of this trip was collection of Jewish national motives that were used for decoration of wooden synagogues, tombstones, manuscripts and domestic items. The notion of Jewish folk culture then was associated with significant emotional connotations due to the need in reassuring the cultural identification and this in turn formed the basis for renaissance of contemporary Jewish art. The expedition brought back artifacts that caused disputes about the value of the collected items. The expedition was interesting for Russian Jewish who tried to connect their own tradition with the expression of their national tradition. Marc Chagall and El Lisitski, who lived in Vitebsk in 1919, certainly were among these artists. In this city, just as in many other cities and towns on Russia’s western territories, there was a great number of Jews who spoke Yiddish and cherished national traditions.

Marc Chagall, who stayed in Paris since 1911, returned to Vitebsk in 1914, after the Berlin exhibition – the war broke out and he could not go back to France. Like most Russian artists he was excited about Russian revolution.

In August, 1918, Lunacharski saw Chagall’s art projects for Vitebsk а and named him the local “Commissar of Red Arts”. In addition to the decoration of the city, exhibitions and museums, the artist’s main initiative was to establish an art college for people in Vitebsk and it opened there on January 28, 1919. It replaced the pre-revolutionary art studio headed by local Jewish artist Jeguda Pen. M.V. Dobuzhynski, artist from “Art World” society became Director of this school and teachers included Chagall, Pen, Ivan Punin and Xenia Boguslavska (in 1919 they left the country). When in less than a month Dobuzhynski left Vitebsk, Chagall became Acting Director of the school. In April 1920, the school got a new name: Free State Art Studios (Vitvomas) and Vira Yermolayeva was Director of the school between June, 1920 and August, 1922. El Lisitski, who came to Vitebsk from Kiev in May, 1919, headed the architecture and graphics section since July.

El Lisitski was a great fan of Chagall’s art then. He was three years younger than Maestro, he was born in Smolensk gubernia, in a small town near Vitebsk where he grew up. Since the years of his youth he belonged to the artists who looked for special values in folk art and Jewish culture. Said Jeguda Pen – an adept of Jewish tradition – was his first teacher. In 1912, he took part in Petersburg exhibition of Bund artists. Between 1915 and 1919, Lisitski illustrated many Jewish books. One of the most famous works of the time was Sikhes Khulin, completed in 1917. Praska legenda, written in Yiddish by Moses Broderson (future organizer of Lodz group Jung Idysz), was made in several color copies,  rolled in the form of Tora and put in wooden covers. At the same time he made gouache illustrations for the story of a little goat Khad Gadya from a Jewish Peysakh song. This book’s first edition was only a few dozen copies. It was published by Kiev “Culture League” society. In 1923, in Poland, the new edition was already 1,000 copies.

 

Malevych came to Vitebsk because Lisitski invited him there. They used to work together in Moscow section of the Soviet of Soldier Deputies. Chagall approved this invitation though almost at once – despite seemingly nice relationship – certain tension appeared between these two artists. This is quite understandable. These artists presented different art concepts while proclaiming similar ideas of universalization of their visions. Even if Chagall’s art had no direct relation to religion, he received much information from folk traditions of Jewish culture. Deformation of Chagall’s images was based – just like in Malevych’s art – on breaking the logical ties between images, though it appeared from different visions. Instead of Malevych’s rebuses and formal twists from the transmental zone born in cubofuturism, Chagall offered poetic stories the absurdity of which was based on “life” rather than on artistic development. The burden “people’s catastrophes” or poverty of the world, which Chagall saw in a lyrical dimension, had nothing to do with the emptiness of space, the abyss of the unknown, grasped by poetical mind of Malevych.

In the disputes between the artists, there was nothing about the formal difference between figurativeness and objectlessness. They were about significant differences in understanding of the tradition, which Chagall embodied in his polyphony art and Malevych rejected in the name of purity of his suprematic system. In practice, this caused clashes between the two different teaching systems preached by these two masters. Malevych’s arrival had to end in Chagall’s leaving the school, though it seems that Chagall already thought about it anyway. Conflict with Malevych stimulated his decision and soon, at the end of June 1920, Chagall went to Moscow. At the same time, radical changes occurred in the school. In February 1920, Unowis art group was founded. The acronym stood for “Assertion of the New in Art”. This fact aggravated the existing antagonism. Chagall wrote to Ettinger in his letter of June 1920: “…now the division into two tendencies has become very distinct – some of the youths have concentrated around Malevych, some others – around me. Both of us are responsible for Left art but we understand our tools and our goals quite differently.”

For Lisitski, who separated from Chagall in his art in 1919–1920, to become a loyal disciple of Malevych, the change of position and opinion was not a simple thing. This was about the pivotal issue for the creator of suprematism during his Vitebsk period, too. The question was: how can one make tradition rational to become universal artist. In the second decade of the 20th century, for the post-modernist Chagall who used Jewish motives syncretically and with lyrical freedom and at the same time integrated well into the European culture, this problem seized to exist. The novelty of Chagall’s language was not a denial of the periphery nature of Jewish culture. Just the opposite, the artist wanted to introduce this “somewhat strange atmosphere of provincial thought” into the universal use. There he quickly found adepts, critics and collectors. Apparently, this forced him to leave the religious themes with their originality, in order to assimilate. Also, he had to go to Paris.

For Lisitski, who strove for modernism, the example of avant-garde thinking of Malevych who didn’t dive into the folk tradition and at the same time offered new Gnostic concepts was a striking example. Russian culture into which Malevych integrated was not provincial, even though the Byzantine elements in it seemed exotic for the traditionally Latin West. Malevych’s universalism that fully shaped during his Vitebsk period differed from Chagall’s universalism significantly. Malevych’s radical breakup with perspective-based art concepts was an attempt to renew the art language already known to the European culture. The artist tried to demonstrate this was the last step between cubism/futurism and suprematism. However, suprematism that was not a stylistic basis of a new art but rather the beginning of art cosmology attributed the dimension of metaphysical secret to art. He wrote to Matyushyn: “We are going to open something else, open something on earth – something that is not going to open in the heaven. Jesus opened heaven on earth thus providing the limits to space, set two boundaries, two poles for us to be in ourselves or also “there”. We are going to pass by a thousand poles just as we pass by billions of sand grains on a sea shore or river bank. Space is larger than heaven, our new book as science on desert space is stringer and more powerful”102. Based on this, Malevych tried to coordinate his syncretic philosophy that contains also religious tradition with the universal thinking of the rational, which he never managed to master fully, though.

 

Lisitski, like Chagall, and maybe even longer stayed under a strong influence of Hasidic Jewish communities in Belarus. At the beginning of the century, Vitebsk was one of the most important centers of Hasidic movement that originated in Podillya and also in Volyn and covered radially large territories from Lithuania to Ukraine and Galicia. Hasidism was a mystic fraction of Judaism concentrated around tsadiks. Each of them was unique and holy for his adepts.  As opposed to rabbis’ “omniscience” tsadiks were attributed transrational potential and the place of theoretical thought was taken in this case by Hasidic tales. Great tsadiks weren’t always the carriers of a new doctrine yet they had something enigmatic and charismatic, which made their lives look like perfect but irrational examples. Therefore, tsadiks’ lives were surrounded by the aura of a legend. Trivial things and depths, retold and borrowed ideas merged into one solid thing in a huge mass of anecdotes and tales that played an important role in social lives of Hasidic Jews and became expressly new religious values or at least religious rituals. Emotional world of Hasidism, according to Szolem, had a strong power that attracted thoughts about spiritual rebirth of the Jews. Hasidic movement that found a serious support in the national and popular environment used typical symbols from the traditional space of Jewish folklore. Interest to epigrams and religious aphorisms was typical. Lisitski, just as other artists with like minds, such as Nathan Altman, Issahar Rybok, Boris Arokson, Josef Chaikov who looked for the ways of Jewish art rebirth and had close ties with Hasidic mystical religiousness, tended to use strong expression of ideas and develop figurative and ornamental images with traditional motives, in their paintings and drawings. Figurative and decorative repertoire of Jewish art was composed of book illustrations and graphical albums, full of different animals, enigmatic birds, mystical people, ritual objects and genealogy symbols. For Chagall, this diversity soon became a treasury of mundane motives, while for other artists it remained the holy book of religious and national culture.

 

Lisitski’s liberation from Chagall’s view and externally religious problems lasted rather long, in any event during the whole period of the Vitebsk cooperation in Unowis group. Malevych’s example played key role here. This issue also was equally important for the whole environment of Vitebsk artists who wanted continual development of the universal thinking perspective. To Lisitski’s mind, an interesting evidence of searching the ways of using Malevych’s ideas was in the disputes among Jewish and Polish artists during his short stay in Warsaw in spring of 1921. Henryk Berlevi, whose meeting with Lisitski shaped his future artistic development, remembers high tension of those disputes between reluctant groups and the alternative they had to decide on: either the particular point of view in relation to Jewish art or universal understanding of avant-garde culture.  Formal problem between figurative deformation and abstract vision was a significant landmark. In his strategic article published soon after Lisitski’s department, Berlevi broke up with figurative poetics and chose “autonomous form” liberated from dependences and “shining over the ground of old forms”. Placed in space without traditions, - the artist wrote, - We are naked as Adam and we are “facing a huge challenge: create a new world, the world of own forms”. The uncompromised way proposed by Berlevi lead through the search of the “formal idea of the present” and “refusal from all other factors” and to the gradual approximation to the “divine source of all forms”. In Lisitski’s article that copied the theses of his report in Poland (it was published in Yiddish in the same almanac where Berlevi published his paper – this was a popular edition among Jewish artists) Vitebsk problems reverberated with a loud echo - it turned out, Poland was not indifferent to them either. “We have overcome the religion, - he wrote as if about a done deal, - to be able to fight for the victory of art now... We step out to create in space and time the elements of the first, second and third dimension in order to grow together with the whole nature using the rights of the world. Our movement is forward movement which is at the same time steady and incomprehensible, like a sleepwalker’s stride making everyone step aside in fear”. Onerism of Chagall’s legend carried Lisitski in the world of ideas of the new project (Proun) where it pictured a universal utopia of avant-garde.

In this way, artist tried to combine Hasidic sources of his art with new challenges.

 

When Malevych lived in Vitebsk, he felt he was a true messiah of the new art. In Moscow, the situation was slightly different, primarily from the point of view of strengthening of positions of constructivists who established connections with Proletkult and became increasingly important in art life. Vitebsk was dominated by suprematists despite significant potential of the local section of ISO Narkompros (Education Ministry). Malevych definitely played an important role in it. He managed to fit in the political climate of the town, which used to be thought of as a provincial artistic environment. “Unowists” managed to “reach out to the streets” with their art in the atmosphere of special propaganda issues. Political slogans that sometimes appeared among geometrical forms of the monumental decoration attracted extreme attention. Any counterproposals were denied.

Note that Vitebsk – a transit city in the direction of the front – was on the territory of Western Army maneuvers. Headquarters and garrison of this army were located in Smolensk. Polish troops occupied Minsk for more than 9 months, since August 1919 to May 1920. The front line between Poland and Russia was located along the rivers of Berezina and Dvina on which Vitebsk is situated. After the unsuccessful negotiations, early in 1920, Russia began its preparation for counter-offensive. In April, first Cavalry headed by Budyonniy began its march to the West. In July, Red army troops under the command of Tukhachevski began its campaign against Poland but it was defeated in Warsaw battle on August 15, 1920. Polish troops began their counter-offensive and captured Minsk and Vilnius and were approaching Kiev. In October 1920, hostilities seized due to the coming winter. Negotiations began. On March 18, 1921, Riga treaty was signed. War was over and the border was set at the line of Polish army deployment as of October 1920. Poland’s rule over a certain part of Lithuania, Belarus ad Ukraine was acknowledged.

The treaty also dealt with the issues of citizenship. Polish population of these territories was given Polish citizenship. Also, the issues of repatriation and national minorities were dealt with in this treaty. The end of war against Poland caused a number of changes in the internal policy. The main strategy was the New Economic Policy (NEP) introduced in March 1921. Along with this policy, certain new procedures and political subordination patterns were introduced in the whole cultural sphere.

 

Malevych’s life in Vitebsk, Belarus, was related to a rather special time when the need in propaganda justified the pretended openness in the innovative search in the sphere of art, so that after the political stabilization it could be turned against this freedom of art thinking and limit it through the subordinate government institutions. “Unowis”, which during the war time used the shocking propaganda slogans calling for mobilization, party ideology in art and art collectivism, had to be liquidated in the light of the new postwar policy. Malevych was making a serious mistake when he thought Unowis as an independent group within the frame of the state-owned school and suprematists party in general – within the frame of the Communist party – stood any chances of recognition and approval. According to Malevych, the ties of suprematism art with his Vitebsk period were not a random coincidence but rather a necessity arising from the very development of suprematism. The basis that allowed the artist to make the connections between “art and life” real was provided by the notion of economics introduced into the theory of suprematism in those years.

“Economical aspect, - he wrote in Vitebsk brochure “Suprematism. 34 drawings”, dated December 15, 1920, – became my main contribution from the point of view of which I view all models of the world of objects. They are elements of my most important work, which I do in ink pen rather than in brush”103.

 

The notion of perfection, the end goal of all actions of the inanimate nature and people is often viewed in connection with Malevych’s economical aspect they sometimes call “the fifth dimension in art”.

The nature and history in the cosmic scale of the endless Universum in Malevych’s theory were expressed rationally, stating a practical and perfect development and also the progress of all organisms and all thoughts. He wrote: “Suprematic forms like abstraction became practical perfection (...).

White square, in addition to the purely economical movement of all form, white structure of the world is an impulse to understanding of this structure as a “pure action”, as understanding of the self in pure practical perfection of a “superhuman”. ... Revolutionary history, represented by the “ray of October” monument, the light of victory and renewed environment of provincial Vitebsk on the walls of which “... on white background there is a scatter of green circles. Orange squares. Blue rectangles...”104 All this seemed to be a specific step towards the realization of unity of a man and action in a universal dimension, though in reality this was a rather insignificant event.

In opposition to the rather poetic cosmism of Malevych in 1915–1919, we now look at a philosophical naturalistic/historical and philosophical concept, in which there is a mixture of practice elements projected to the dimensions of utopia and elements of the theory of absolutized value of experience.  Conceptual universalization of the world, art and human – this was a different feature distinctly seen in Malevych’s letters written during his Vitebsk period. The birth of this feature was seen back in his meetings with Matyushyn, Filonov and Khlyebnikov, and further development occurred in the laboratory “organics” of the art history at the time of Leningrad State Institute of Arts. I would like to quote Malevych’s words again: “I have moved off to a new line of thinking and as soon as I can do it I will begin representing everything I see in the endless space of a human mind”.

Rejection of pictorial art, just like previous rejection of objects in art now brought the artist to his search for sources and goals of perfection of creation. With a certain degree of simplification, we can say that here we are talking about pure categorization of mind, which in Malevych’s case didn’t find its substantiation on idealistic, rational and anthropological philosophical traditions. Instead, it found substantiation in natural and evolutional tradition and finally in a purely mystical model of cosmos development up to perfection, which eventually overcomes the limitation of the nature world and free the humankind from biology and physiology in order to make intuitive stimulation a mean of pure action. The idea of self-embodiment shown here characterized modern reflection and conditioned the existence of a cosmic human, constructing world or – like in Malevych’s case – omnihuman, superhuman or godhuman.

 

During his Vitebsk period, Malevych’s art found itself within the range of problems of the whole avant-garde, which tried to rebuild the world in universal utopias. The consequences of the reached climax point can be sought – on one hand – in further development of its philosophical thinking and creative art and – on the other hand – in the attempts to leave the closed circle of Russian artists and confrontation (plus implementation) of their ideas on the global scale.

 

Describing the first of said consequences in a little higher detail, we can say that Malevych’s omnihuman ideal contained popular Russian Gnostic-romantic mythology. In these myths, the Absolute was equal to Cosmos and human beings through their conscious act of embodiment received the status of the Absolute and became identical to the Universe as a whole. Let me add that Hasidic religion was close to such thinking. It allowed a human being diving into the depths of his individuality to grasp all the spheres of the world, negotiate all obstacles separating the worlds and destroy the world to create it in order to discover eventually that God is “everything in everything” and “nothing beyond Himself”105. In Hasidic tale of embodiment there was a certain ambiguity of the notion of self-creation and self-destruction. In this perspective taken by Western and Oriental philosophies one could see either God’s death and desert metaphor presented by Nietzsche or Jewish tradition of perception of divinity as non-presence. This creates God and his perfection or realization of his being Everything in One makes the Earth a desert. E. Jabes writes: “It can’t be human being, for there is no human fault or human sin powerful enough to derogate God. Only God can destroy God and God’s deed. No, he doesn’t do it through humans, just the opposite, He does it by means of His own divine essence. The act of creation is God’s deed. Ultimately, human sins and guilt become possible only after the creation of a desert. However, in this way, the sense of conquering the desert becomes inverted and changes from negative to positive. Migration, wandering in the desert, acceptance of exile is the only way for a human being to communicate with God, with god’s essence. Jabes concludes that creator is rejected by the very creation and perfection of the Universe. “In the act of creation, humans destroy themselves”.

Malevych, in his philosophical manifesto “Suprematic Mirror” brought the world and human diversity down to zero. He referred to the rules of understanding of logical phenomena: “... if creation is a way towards God and given that “inscrutable are His ways” then both he and that way equal zero”106. In a few years, in the paper titled “World as Objectlessness” he added: “Deeper and deeper sink the contours of what is figurative; this way we walk, step after step until finally the world of figurative notions – “everything we loved and everything we lived for” – becomes invisible. No “ornaments of reality” – no ideal representations – just desert! Though desert is filled with the all-permeating spirit of objectless feeling”107.

Adam Pomorski, in his inspired book dedicated to spiritual proletarians pointed out to the neoromantic confusion in Russian literature of that time and using Khlyebnikov as example emphasized another object of the same phenomenon underscoring also the specific role of a Cosmic Human who in his self-cognition function “carried in himself mutually compensating oppositions: what is conditioned and what is unconditional; potential and action, object and essence, inanimate nature and animate nature, macro and microcosm. Human being – mythological beginning of the Universum acted (according to Shelling) as a foundation of two worlds and his spiritual part, individual soul contained in the soul of the world (aspect of Gnostic or transintellectual spiritual knowledge provided by metaphysical intuition of humans and the world), is at the same time a potential part of Universum’s self-consciousness act.

Malevych’s essay “God has not been destroyed. Art, church, factory” included on the artist’s fundamental paper “Suprematism. World as objectlessness or eternal peace”, which crowned his Vitebsk period was the best expression of this basis of paradoxical pantheism uniting the essence of human choice with divine perfection. The feeling of nothingness and endlessness of the world (abyss or desert) in joint motion perceived by intellect (creativity) were not ideal or material notions for the artist. Just as many other mystics, he treated it as something live and accessible under certain circumstances. Just like Matyushyn who recommended eye-sight concentration in order to see something that’s invisible for our eyes, Malevych in acts of consciousness opened the not yet created part of the Universum providing it with a new dimension. In self-destruction, a universal world was created and it didn’t need Catholic, Orthodox or Jewish god, though in Universal God he saw the measure of perfection, the common basis of Cosmos embodiment through New Men. “I also felt something similar to fear, something almost alarming when I found I had to leave “the world of freedom and imagination” that surrounded my life and creativity and in which I had faith. Although the feeling of happiness that filled me because of the objectlessness being freed brought me even deeper in the “desert” where only feelings are facts..., and thus the feelings became the essence of my life”108. In connection with objectless transcendence of suprematic world, common cosmology appeared. Within its limits, socialism had a function of distribution of international spirit. According to the artist, any government supporting nations division stands in the way of human efforts towards the common Unity. “The sense of social effort is the creation of an international community system using the structure of our Solar system. Just as orbiting planets learn their position in relation to the sun, the International Center (Malevych’s metaphor) taking the place of the Sun in social cosmology had to let all the nations exist in common recreation of the light coming from common source”109. “International, – Malevych wrote in another place, – is a palette of colors the diversity of which forms colorless, homogenous body. Blackness as individual freedom was the sign of archaic equality, socialist redness of the 3rd International was revolutionary and liberating, it will be followed by white international community of suprematism as endless, common equality”110. Any nationalism is a Logical misunderstanding and a great mistake” leading to difficulties in creation of international system of the Universe.

Malevych saw the way to realization of transcendent International in organization and distribution of “small avant-garde groups”. Unowis group, he believed, had to embody in its creative practice the “collective way to unity”. “Immune individuality – Malevych’s program reads – stepping on the economic path will see its poverty and realize its great richness in the form of community. He will understand that he is a part of the unity, part of the essence once broken to pieces. It was broken in a catastrophe and now it wants integrity”111. Unowis international bureau gathered in Vitebsk. Its goal was to distribute avant-garde ideas and gradually introduce art into life on global scale. In reality this meant organization of international exhibitions. However, this was only a first step.

Initial plans of avant-garde artists’ cooperation on international arena were developed by the artists themselves and they seemed to be out of control by political government. This didn’t last long. In Moscow, they planned to establish the international art bureau within the structure of ISO. Its contours were known as early as January 1919. In the Bureau’s Manifesto prepared for publication, in addition to the declaration of connections between the victory of the World Revolution and “the gold of elements and inventions art”, they wanted to organize an “International Conference on to discuss ways and chances of art both reflecting life and formulating the needs of life because – as it is emphasized – real Great Art can only be like this”112. They planned to issue international almanac called Internatsional Mystetstva (Art International) in March 1919. Khlyebnikov, Malevych, Tatlin and Toporkov wrote their articles for this magazine. Also, they planned an exhibition abroad. “They are planning to establish a commission here (headed by Shterenberg et al.) to organize Russian exhibition abroad, provided that Foreign Trade Ministry Foreign Affairs Commission approves it –Lisitski wrote in his letter to Malevych on January 22, 1921, – Stepanova asked for Unowis materials (it’s dead, all right but when you have to act – you know…). We should show the West that we have groups, etc., etc. So please send me everything you can, especially photos of the paintings made in town, notes on the essence of our views, etc. Even if they can’t help us I will establish contacts with the West myself. I went to Shterenberg’s office and told him that since the exhibition is an important thing and he doesn’t really speak German, he might need me. He tells me: You’re not coming back. I tell him: I showed you a certain something that proves I am definitely not going to stay there. He says: I know you. You are going to agitate in the west for Unowis. I say: But you don’t know what Unowis is, not at all. He tells me: I do, I do. Now I have just received from Vitebsk another book with Malevych’s square. I say to him: We are not bringing our art to the West, we are bringing them communism”113. In 1921, Lisitski was sent on official business trip to Germany upon ISO recommendation, to establish contacts with cultural figures in Western Europe and develop ideological basis for preparation of counterpropaganda of Russian art abroad. A little earlier, David Shterenberg wrote to Nickolay Punin saying that “the moment has come when we have to mark the entire ideological aspect of our work”. For this purpose, it was decided to start working in Moscow on the exhibition intended for display in foreign countries. It had to demonstrate the “golden age of Soviet art” but also it had to emphasize the cooperation of all “communist artists of all countries” – wrote Shterenberg, – and state that these will be communists-futurists”114. A little later, in October 1922, the exhibition opened in Berlin. At the same time, Lisitski and Erenburg proclaimed the end of art blockade in Russia, and founded in Berlin a multi-volume almanac “Prorok” (Prophet), in which they emphasized that “common goals and ways of the art in different countries is not a coincidence, is not a dogma or fashion but it is rather the inevitable necessity of experienced humankind. Art – he said – now is international in its nature...”115.

Discussions about the international nature were reflected in declarations of the International Congress of Progressive Artists, which took place in May 1922, in Düsseldorf, where the editors of Berlin edition directly joined the Vitebsk idea of “collective teams proclaiming the need in “Unit”, which is to become a dominating force in a while... ”. Declaration of Lisitski and Erenburg was checked against all criteria. On behalf of Scandinavian, German and Romanian artists it was approved by Richter, on behalf of Hungarians – a group, Poles – Kubicki and Berlevi, and also it was approved by van Duisburg who represented De Stijl. In the conclusions of the next avant-garde congress that took place that same year in Weimar, they turned to the internationalism of artists again. They talked less about collectivism but in the very basis of art they emphasized its universal nature: “Internationalism of the movement – the declaration reads – is not a result of some humanitarian, idealistic or political sentiments, it is born on the foundation of non-morality and elementary nature – such are the basics of science and engineering...”

The idea of “internationalism” of this movement in the West became a new practical formula of collectivism ideology born in the East. It was combined with the basics of socialization of avant-garde art and at the same time it answered to the search for a universal, transnational plastic language. In Berlin version of Erenburg and Lisitski it acquired cosmopolitan and universal nature fitting the new foreign policy of the Soviet Union, which appealed to international cooperation possibilities after its war against Poland, in order to find ways out of the crisis.  While the Western option of the situation was reflected by Düsseldorf and Weimar congresses, another – Eastern – option was the official participation of Soviet Russia in world art expos and exhibitions that presented the country in foreign parts.

The problem of international unity of artists since that time was often mentioned in the reports of artists from Russia, although it was always formulated here in political categories. “We are appealing to the left revolutionary futurists – Mayakovski wrote in the manifesto titled “Comrades – constructing life” – who carried the art out in the streets towards the manufacturers who made detailed calculations of inspiration, connected dynamo machines and factories, to it, to constructivists who replaced the mystic of creation with metal-working. Leftists of the world! We don’t know your names or your schools, but we do know you always come to where the revolution is born. We are calling you to the construction of a monolithic front of left art – the “Red Artintern”.

 

Idea of Malevych’s transnational art, though clashing with political rhetoric, provoked in the modern perspective the disputes on universalism associating it directly with suprematism metaphysics. When the artist created the “International Plan” of penetration from individual conscience into collective Universum, realized what difficulties his project had to face in social life. Therefore, he divided it into two stages. In the first, objective stage, there had to be collective life and creative work of avant-garde artists. He saw manifestations of that collective world around him. On the second stage - barely felt – objectless Unity was to dominate. This reflected popular concepts – from Solovyov and Khomikov to Berdyayev, and in Malevych’s case, there was probably certain relation to Herschensohn’s thought, the idea of unity as the highest stage of realization of spirit in Godhumanity.

Despite the fact that Malevych planned the implementation of the “International Plan” on a large scale and – in general – even in cosmic scale, now he stated that avant-garde tends to be attracted to a common center. Only in it, said the artist, the humankind is going to find its ancient source and all individualities merged into one Unity will reached the undisturbed objectless peace existing beyond the fairness and unfairness, good and evil truth and lies, people, motherland and nation. Giving up to Unity their “pure and liberated souls – wrote Malevych, – each person creates God identifying himself in Him as pure objectlessness”. Therefore, depending on the distancing from material needs of our practicality time, though according to the rule of economy as fifth dimension of any being we strive – the artist emphasized – for “objectlessness of the white world”116.

Social cosmology of Malevych, which was the artist’s anthropology and creativity hermeneutics and finally mystic of the Supreme and final Unity containing nothingness, freed the Godhuman from all chains allowing the pure unity in eschatological project of universal being overcome tragic controversies of the world.

 

Carrying this burden, Malevych wanted to hit the road to proclaim ideas of suprematism with prophetical power. First sign of this intention was the letter written in January 1920 to Matyushyn: “I live in Vitebsk quite peacefully – he told to his friend – I can work, however, you have to understand that this is only temporary and that later on I’m going to settle down in Petrograd... In spring I’m going to visit you in Petrograd and then I am planning to travel abroad...”117. Since this moment, the epic of Malevych’s trip began. The first stage was Warsaw.

 

Trip, travel was the favorite metaphor of the avant-garde and maybe even a structure of its thinking. It was logical that avant-garde was born at the same time as World Expos, increasingly brave records of luxury transatlantic liners and more and more perfect cars and airplanes. Postcards showing exotic countries and overseas expedition projects also appealed to him.

Avant-garde trip – in contrast to the travel of pioneers who tried to learn something new - gave a chance to find a future coworker, adept of a common idea and a brother in arms. Avant-garde believed in the symmetry of this meeting. From the modern point of view of unity, difference was a sad situation of unintegrated alienation or – using the terminology of that time – mass movement. Mind overcame separation in a crowd showing a solidary utopia of unity. Avant-garde communities – even when they were united around a certain almanac, program location, office or table in a café had the urge for universality and enveloped – as networks of conceptual deeds – the whole globe.

Avant-garde artists – modern artists – went out in search of comrades to find them and persuade to adopt their ideas and model the world together. Everyday conspirators and contrabandists during travel, they smuggled their merchandise without payment of customs fees over the borders and were sowing the seed of rebellion proclaiming the heresy of new Humans. Liberation ideology – attractive for some people with its subversiveness – and scary for other people because of revolution threat – crossed or drew the boundaries within which they attempted to either capture those who sown the storm and keep them for good or vice versa stop them with visa limitations making the travelers to go on.

Geographical and national space for Malevych, just as for most modernists was the space of art travel. The figure of traveler rather than immigrant was on his mind. It was not a coincidence that he wrote so much about long-distance travel to New York and Paris, which never happened and many times made quite difficult trips between Moscow, Petersburg, Vitebsk and Kiev. Piper remembers that Malevych came to Warsaw and Berlin as a traveler who looked at fashionable travel accessories- bags and suitcases - in the shop windows with great interest:

“We are looking, wondering, sighing. Then I make myself run to the exit and push Malevych into the car. The train is leaving!”

 


 

Notes

1. In armorials covering mainly the territory of Polish Kingdom, the name of Malevych does not appear at all. See: Spis Szlachty Królestwa Polskiego z podaniem krótkiej informacji o dowodach szlachectwa. — Warszawa, 1851, reprint: BGW Warszawa, 1991 (Pavlisev N 1); Herbarz Rodzin Szlacheckich Królestwa Polskiego. Najwyżej zatwierdzony, t. 1–2. — Warszawa, 1853; Szlachta wlegitymowana w Królestwie Polskim w latach 1836–1861, oprac. E.Sęczys, przygot. do druku S.Górzyński. NDAP, Polskie Towarzystwo Heraldyczne «DIG». — Warszawa, 2000.

2. “List of noblemen, registered in nobility heraldic book Of Podillya gubernia” (Kamyanets-Podilsk: publ. of Podillya nobility deputies assembly, 1897), „List of noblemen Of Kiev gubernia” (К.: publ. Of Kiev nobility deputies assembly, 1906), and „Archive of South-West Russia, published by temporary commission for review of old deeds, supervised by Kiev, Podillya and Volyn governor-general” (К.: Emperor’s University Publ., 1859. — Part 8. — Vol. 4); „Land Ownership Deeds in South-West Russia in 15-18th centuries» (К., 1907. — Part 1. — Vol. 1); “Szlachta Families Origin Deeds for South-West Russia» (1867, and also Part 8, Vol. 4, 1911).

3. List of noblemen of Volyn gubernia. — Zhytomyr, 1905. — p. 180, 300.

4. State Archives of Ukraine: Central Historical Archive of Ukraine in Kiev (hereinafter: CHAU); State Archive of Zhytomyr region (hereinafter: SAZO); State Archive of Kiev (SAK); State Archive of Kiev region (SAKR).

5. Archive of South-West Russia. — Part 7. — Vol. 1; Deeds on Settlements in South-West Russia. — Kiev, 1886. — p. 296.

6. I was unable to locate any information on Novoselitsy. I intensified this search taking into account previous research performed by Ukrainian issues expert Olexander Jablonowski. He was not able to identify Novoselitsy, either. The only fair assumption here is that in reality this is what is now called Nastaszka village (Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. — Vol. 11. — Dz. 3.; Jabłonowski A. Ziemie ruskie. Ukraina. — Kiyów — Braclaw). Skiwski J.E. Źródła Dziejowe. — Warszawa, 1987. — Vol. 22. — S. 687). Concerning Nastaszka see: Pokhylyov L. Tales of populated areas in Kiev gubernia. — К.: Typ. of Kiev Lavra, 1864. — p. 519–521, and also Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa, 1888–1890. — Vol. 6. — S. 927–929.

7. Historical monuments of Eastern Europe: 15-17th century sources — Vol.5. Russian (Volyn) births register: book for 1652-1673 / editor: R. Kulakowski (History Institute of Warsaw University, History Center of Central-East Europe, Federal Archive Service. Russian State Archive of Old Deeds, Archeographic Center, Ostrog Academy; Hrushevsky Institute of Ukrainian Archeography and Source Research of the National Academy of Sciences of Ukraine, Ostrog Branch); “Drevnekhranilische” (Old Documents Archive) (Ostrog. — 1999. — p. 323–326). Based on the received information we can see that in the documents’ text, name Małowiсz is a form of Malewiсz. In neither of the cited Polish armorials there is any information about Malowicz family. See: Jabłonowski A. Lustracye Królewszyzyn ziem ruskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVIII wieku. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1877. — Vol. 5. — S. 535. Zródła dziejowie. — Vol. 5.

8. Mostlikely, Artemiy’s brother; he is not mentioned in other documents of the Heraldic Commission.

9. Archive of South-West Russia. — Kiev, 1907. — Part 8. — Vol. 5 (Deeds on Ukrainian Administration of  16th – 17th centuries). — p. 406–407. This was one of the decrees of King Siegmunt III, issued in March 1614, due to the lawsuit of the Ovruch starosta, ksiadz (priest) Michal Koribut Wisznniewecki against different groups of King lands’ leasers in his starostat (administrative unit). In the suit he claimed they tried to avoid service in favor of Ovruch castle. Disputes between duty starostas and boyars who became local Szlachta over time lasted two centuries until the fall of Rzecz Pospolita. The main reason for these conflicts was double subordination: to Kiev voevoda (actually, it was under his orders that boyars performed a number of military duties – and these included, by the way, guard duties and patrol, i.e. surveillance an observation of enemy (mainly Tatars) actions) and to Ovruch starosta who demanded other, non-military services. Boyars felt that their knightly dignity was humiliated and that was the reason behind their resistance. See: Rolle A.J. Dzieje szlachty okolicznej w Owruckim powiecie. Biblioteka Warszawska. — Warszawa, 1881. — Vol.2. — p. 26–29.

10. He died on December 13, 1860. He was buried at Mytrophanivsky cemetery in Petersburg. See: Saitov V.I. Petersburg Necropolis / Edited by M.M. Staniukewicz — St.Petersburg, 1912. — Vol. 3. — p. 23.

11. In Drozdny village, there was a wooden Greek-Catholic church of St. Mikhail Archangel. See: Kołbuk W. Kościoły wschodnie w Rzeczypospolitej okolo 1772 roku: struktury administracyjne. Instytut Europy Środkowo-Wschodniej. — Lublin, 1998. — p. 320.

12. Jan Malevych was a regiment commissary of Artillery corps of Lithuanian princedom since April 1790. See: Machynia M., Srzednicki Cz. Oficerowie wojska Wielkiego Księstwa Litewskiego 1777–1794. Sztab, kawaleria, wojska inźynierskie i piechota. — Kraków: Księgarnia Akademicka, 1999. — p. 270, 280, 284.

13. According to the Manifesto of Alexander I of August 30, 1814, they awarded the medal “In Memoriam of 1812 Patriotic War” (bronze version) to Szlachta and merchants for services during the war against Napoleon (especially those who took part in the formation of irregular troops (militia) and reserve troops). After the death of the awarded persons, medals stayed in the family. This was a rare medal.

14. Mykulintsy village was located at Zhar River; there was a church there. Initially, Bogdan Mikulinski owned the village, then Zamoskis family, Koniecpolski family, Komarnicki family and finally Rusaniwski and Garwolinski families. See: Słownik geograficzny. — Vol. 6. — S. 412; History of cities and villages of Ukrainian SSR: Vol. 26 / Edited by Р.T.Tronko; History Institute of the Academy of Science of UkrSSR. — Vinnitsa region. — К., 1972. — p. 409.

15. The expression “migratory Szlachta” (this is definitely about the Szlachta noblemen who owned no land) appears in the document “Family tree of noble origin of Malevych family” (SAZO, collection 146, list 1, case 3650, p. 328). D. Beauvois pointed out that such notion of “no settlement” was used in 1860s in relation to Szlachta that owned no land. See: Beauvois D. La Bataille de la terre en Ukraine 1863–1914. Les Polonais  et les conflits socio-etnique. — Paris. Translation from French into Polish by K.Rutkowski: Walka o ziemię. Szlachta polska na Ukrainie Prawobrzeżnej pomiędzy caratem a ludem ukraińskim 1863–1914. — Sejny: Pogranicze, 1996. — S. 143. (Further citing is from the Polish translation.)

16. Documents on Marcelius genealogy are in the archive of Heraldic Commission in Petersburg (Russian State Historical Archive (hereinafter: RSHA), collection 1343, list 36, case 15008).

17. Zalyvanschyna — village in Vinnitsa povit on Postolova River (tributary of Boug) — was included on the estate that belonged to Kholonevski counts. See: Słownik geograficzny. — Vol. 14. — S. 347; History of cities and villages of Ukrainian SSR: — Vol. Vinnitsa region. — p. 293.

18. This was the largest village of industrial type in Podillya gubernia (sugar refinery, lump sugar production and also production of lacquers and perfumes). Uladivka on Boug River (original name Juladiwka) was founded by Juladiwski family, then it was owned by Rostiszewski family and since 1780 — Liubomyrski family. In late 19th century it became property of Potocki family. See: Słownik geograficzny. — Vol. 10. — S. 790; History of cities and villages of Ukrainian SSR: — Vol. Vinnitsa region. — p. 396.

19. Copy of excerpt from the births and christening register of Skwyra congregation is among the documents of the Heraldic Commission (RSHA, collection 1343, list 25, case 786, p.6 overleaf). It was sent to Kiev in 1857, from Lithuania consistory (the only orthodox consistory at the time). (…) Skwirsky povit belonged to Kiev-Vilensky Uniate congregation. In 1790, in Skwyra there was only the St. Anna orthodox church. No known sources mention a Uniate church. Catholic church (branch) was built only in 1865. (…) All this witnesses that after the water baptizing in 1791 (possibly, according to the Uniate tradition) full Christian ritual occurred (for unknown reasons) only ten years later, on August 25, 1801. Still, we shall remember that, as Tadeusz Konwicki says “they christened children when their health allowed that or when they just felt like it.” (Konwicki Vol. Bohuń. — Warszawa: Czytelnik, 1987. — S. 6). We also shall point out that Antonius’s children were christened in Roman-Catholic church — possibly because their mother wanted so.

20. About Paprockis, Ivan, Konstantin, Adam and Rafal — Szlachta noblemen who came from Volyn gubernia and were entered into Kiev genealogy books between 1865 and 1875, see SAKR documents (collection 782, list 2, case 426).

21. It is worth noticing that I was unable to find Malevych’s name in historical papers dedicated to Volyn, Podillya and Kiev region, or in memoirs.

22. Słownik geograficzny. — Vol. 12. — S. 631. This town was always named Turbiv in Ukrainian language.

23. Rok 1863 na Ukrainie. Pamiętnik nieznajomego autora / Oprac., przedmowę i kommentarzem opatrzył E.Kozłowski. — Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1979. — S. 35–36, 39, 41, 83–84, 108, 114–116.

24. Rawita-Gawroński Fr. Konfiskata ziemi Polslkiej przez Rossyę po roku 1831 i 1863 (Uwagi i materiały do statystyki Ukrainy, Podola i Wolynia). (…) Kraków – Warszawa: G.Gebethner i Spółka, 1917. The name Malevych was found only in the confiscation register after 1831 and has no direct relation to the family branch that is interesting for us.

25. There is a lot of literature on revisions and serious problems associated with them, including the paper by D. Beauvois (see note 15).

26. “Certificate №518 of the former Makhnovska revision was issued on March 26, 1836, to the owner of the pledge on certain part of Turbiv village in this povit, Antonius, son of Jan Malevych, on his submission to this commission of the family register and also copy of such register, which states that said Malevych and his son Titus in the documents of this revision were entered as first category Szlachta”. SAZO, collection 146, list 1, case 3650, p. 241 (identical note on p. 264).

27. SAZO, collection 146, list 1, case 3650, p. 32. This reply was not exceptional: as Beauvois emphasized, most of the protocols were concluded with such statement. See: Beauvois D. Polacy na Ukrainie 1831–1863. — S.124.

28. Here I speak based on a large number of documents on the process of revision, from the collection (395 pages) of Volyn assembly of nobility deputies in SAZO (collection 146, list 1, case 3650), and also у RSHA in Petersburg (“List of the Department of Heraldic Commission of the Governing Senate”; collection 1343, list 25, case 786, c. 1–20 overleaf).

29. Correct description should say “silver griffon”, because white color in emblems in Polish heraldic always stood for silver.

30. (…) The drawing of the griffon in armorial deeds of  Nesecki has several mistakes. I would like to thank Andriy Kulikiwski for this information and for analysis of Malevych’s emblem according to the heraldic rules.

31. All earlier papers dedicated to Malevych quoted a wrong date of birth of his father Severyn (1845), who was actually born in 1844. This information is confirmed by existing births registers.

32. Serczyk W.A. Historia Ukrainy. — Wrocław – Warszawa – Kraków: Ossolineum, Wyd. 2, 1990. — S. 260.

33. According to the memoirs of Kazymyr’s sister Victoria, Severyn Malevych sent the children to visit the burial place of their uncle Lucian at Baykove cemetery in Kiev. Unfortunately, I have been unable to locate it. This story was quoted by Nakov (Kazimir Malévitch. Écrits, présentés par Andrei B. Nakov, trad. du russe par Andrée Robel. Nouvelle édition révisé et augmenté. Paris: Ivrea, 1986. — P. 175). He also made a groundless statement on alleged death penalty administered to Lucian.

34. Corresponding information is in Zhytomyr archive (SAZO, collection 146, list 1, case 3650, p. 314, 316, 317, 318, 331, 343). Słownik geograficzny contains no information on a village with such name.

35. Though Polycarp in his letters to the government asked permission to come back from exile (Bolieslaw helped him with these petitions) and referred to similar démarche of his brother, but this, I assume, was just about the issue of a document confirming Szlachta origin. This document was mentioned on p. 314; and also on p. 263, 265. Efforts of Severyn and Bolieslaw aimed on the receipt of passports in 1866, were caused apparently by the brothers’ intention to leave Turbiv and find a job.

36. Corresponding documents are kept in Zhytomyr archive, see: SAZO, collection 146, list 1, case 3650, p. 265, 266, 274, 280, 284, 286. Confirmation of Stanislaw’s Szlachta origin and his registration in the genealogy book can be found on pages 346, 359, 360. See also “List of noblemen of Volyn gubernia”, p. 300.

37. Słownik geograficzny. — Vol. 10. — S. 534; Vol. 11. — S. 797–798; Vol. 15. — Сz. 1. — S. 184. Documents on Szlachta origin of Fedorowicz family in Kiev gubernia can be found in SAZO, collection 782, list 2, (1803) case 340, p. 436; (1815) case 388, p. 349; (1844) case 449, p. 349, — and also in many other places. See also «List of noblemen of Volyn gubernia», p. 375.

I reviewed some selected documents but was unable to find Galinowskis. The information on Ludwica Malevych showed that she was from Poltava region. Some sources say she was from a Polish family, some other sources say she belonged to a Ukrainian family. Some sources read about Polish family traditions in language and upbringing, while sometimes her Ukrainian origin was emphasized. L. Savyolov (Savyolov L.M. Bibliography index on history, heraldic and genealogy of Russian nobility. Ostrogоzhsk, 1897.— p. 95) mentioned the Galinowskis as “Tver Szlachta family”. The only trace that I have been able to find was in M. Chernyavsky’s book (Chernyavsky M. Genealogy of noblemen registered in the heraldic book of Tver gubernia between 1787 and 1869 — Tver, 1869). Here, Galinowski family was registered since the 18th century. Their ancestor was Pavlo who died in 1738. In mid-19th century, Alexander was born (apparently, father of Ludwica, Malevych’s wife), son of Anton. From the “Annexes to genealogy” we find out that Pavlo was granted Szlachta privileges by August II. (…) Byschynychy estate that Pavlo received in Rogachivsky povit he gave to his son Stepan and his sons Petro, Ivan, Vasyl and Pavlo sold their property. The family was registered in the sixth genealogy book of Mohylyov and Tula gubernias. The basis for that was provided by the entries made by Heraldic Commission Department, №2709, of May 3, 1856 on recognition of their Szlachta origin, of June 22, 1854 and №7145, of September 13, 1856. Ukrainian roots of Galinowski family were described (in Kazymyr Malevych’s biography) by Dmytro Horbachov: “We shared memories about Ukraine. Both him and I were Ukrainians” (Russkaya Mysl. — 1990. — №3855. — November 23. — p. 14; №3856. — November 30. — p. 14). However, registers of Poltava Szlachta show no name of Galinowski (see: “List of noblemen, registered in nobility heraldic book in Poltava gubernia”). Polish genealogy book of Galinowski family mentions Olexander Shatskykh in Malevych’s biography (Kazymyr Malevych. Art, theory / Articles text: D. Sarabyanov, A. Shatskykh. — М.: Iskusstvo, 1993. — p. 383).

38. This house has ceased to exist. It was demolished in early 1980s. D. Horbachov writes about this in the above-mentioned articles. He tried to help save the building then and filed petitions on making this house a museum but his efforts failed to succeed. Brief descriptions of the house appear in Olexander Pavlov’s article “Kazymyr Malevych’s house in Kiev” (A. Pavlov, Alkut, Vladimirskaya Gorka. — К., 1994. — p. 68–71).

39. Wolyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym / Przez Vol.I.Steckiego, — Vol. 2. — S. 26.

40. Tereschenko owned Andryushovka, Chervona and Kervinets in Volyn, and also owned sugar refineries in Zadniprovya - in Bochechky, Tyotkin, Voronezh, Tula, Mykhailiv, Kruptsy and Velyka Berizka (also, he owned the two latter towns). (See: Walewski W. Cukrownictwo na Ukrainie // Pamiętnik Kijowski. — London, 1963. — Vol. 2. — S. 180–181.) This list does not cover all the enterprises of this Ukrainian sugar magnate.

41. Vobliy K.G. Essay on the history of Russian-Ukrainian sugar-beet industry. — К., 1933. — Vol. 3. — Issue 1. — p. 81.

42. The name Ivan that appears next to the name of Anton Malevych is definitely a mistake because he had no son named Ivan (Jan). The fact that Malevych acts as a mechanic here also is doubtful, though, taking into account the large number of self-taught practitioners among the specialists of this type, such re-profiling sounds plausible. According to the statistics of 1889–1890, there were 38.49% of practitioners among the employees of Ukrainian sugar refinery industry and the ratio of assistants to mechanics was similar (121 assistants and 128 mechanics). As compared to the 60s, the number of specialists increased now by roughly 12%. (See: Year book of sugar industry for 1888–1889. — p. 18.)

43. Dmytro Horbachov told us about people in Parkhomivka who remembered the name of Severyn Malevych. Kazymyr Malevych shared his memories of his father’s employment with local sugar factory. The fact that Severyn Malevych was not included on the list of the factory employees can be explained: he must have occupied some minor position then. Note that at that time the need in specialists increased. Competition increased, too. The situation on sugar market deteriorated because of the crisis that began developing in this field of the industry at the end of the century.

44. Kursk police documents mentioned Antonius and Mechislaw together with his wife Maria Sgleitz, Kazymyr’s sister. See: Vakar I. Les années d’études de Malévitch à Moscou: fait et fiction // Malévitch. Artiste et théoreticien. — Moscou – Paris: Avant-Garde, 1990. — P. 226.

45. In her article titled “My family” (written in 1970s, now kept by Victoria’s son Yuri Zaytsev), Victoria stated her brother’s birth year as 1878. She was not the only one who made this mistake. Oleksiy Fedorov-Davydov, author of Malevych’s biography dictated to him by the artist himself and published in the catalog of the retrospective exhibition of 1929, also showed that he was born in 1878. In the often cited credentials of a member of Artists Trade Union issued to Malevych by the Leningrad section, the date of birth also was shown as 1878… All monographs, articles and bibliographies without exception show 1878 year as his date of birth. In 1978, the whole world celebrated 100th anniversary of Malevych. (See catalog: Kasimir Malewitch. Zum 100. Geburtstag. Galerie Gmurzynska. — Köln, 1978.) Iryna Vakar covered the issue of the date of birth (see: Vakar I. Les années d’études de Malévitch à Moscou. — P. 226).

46. Beauvois D. Walka o ziemię. Szlachta polska na Ukrainie Prawobrzeżnej pomiędzy caratem a ludem ukraińskim 1863–1914. — Sejny: Pogranicze, 1996 (Translation from French into Polish language by K. Rutkowski.)

47. Eberhardt P. Rozmieszczenie ludnośći polskiej na Ukrainie w XX wieku. Samoidentyfikacja mniejszości narodowych i religijnych w Europie Środkowo-Wschodniej. — Lublin: Problematyka atlasowa, 1998. — S. 116.

48. Popierzyńska-Turek M. Spuścizna ideowa XIX wieku w koncepcjach narodu w ukraińskiej myśli politycznej wieku XX // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. — 1999. — Z. 8–9. — S. 235–249.

49. Zasztowt L. Koniec przywilejów — degradacja drobnej szlachty polskiej na Litwie historycznej i Prawobrzeżnej Ukrainie w latach 1831–1868 // Przegląd Wschodni. — 1991. — Z. 3.

50. Parylo J. Džerela i bibliografia Istorii Ukraińskoj Cerkvy. — Roma, 1995.

51. First English language autobiography was titled “From 1/42. Notes” and published in the book: K.S.Malevich. Essays on Art. 1915–1933. — Part 2. (…) / Edited by Troels Andersen. — London: Rapp & Whiting, 1969. — P. 147–154. Second biography in English – “The Childhood and Youth of Kazimir Malevich (chapters from the Artist’s Autobiography)” and in Russian was published by Khardjiyev in the book: The Russian Avant-Garde. К истории русского авангарда(On the History of  Russian Avant-garde). — Stockholm: Gilea, 1976. — P. 85–128, 103–127. Autobiography was augmented by a later text of Malevych edited by Khardjiyev “Last chapter of Malevych’s unfinished biography” published in the book: Kharjiyev N. “Articles on Avant-garde”: Vol. 2. — М., 1997. Note another autobiography kept in the family archive to which I had no access; it was written down by Natalya Malevych (Manchenko) and dictated by Kazymyr Malevych in 1928 or 1929. Possibly, some biographical facts quoted by A. Fedorov-Davydov in the publication on the occasion of the artist’s exhibition in Tretyakov gallery, were communicated – in addition to Kharjiyev – by the artist himself (see: Żadowa Ł.A. Poszukiwania i eksperymenty. Z dziejów sztuki rosyjśkiej i radzieckiej lat 1910–1930. — Warszawa, 1982. — S. 330–332).

52. D. Horbachov refers to Victoria Zaytseva’s memoirs („We shared our memories of Ukraine. Both he and I were Ukrainians” Russkaya Mysl. — 1990. — №3855. — November 23. — p. 14)) and Nakov (Kazimir Malévitch. Écrits. — 1975, 1986). Also, certain biographical information from Victoria Zaytseva’s letter to Ninelle Bukova were published together with a comment in the book titled “Epistolary heritage”(…). “Supremus”. Special issue dedicated to the exhibition and scientific readings, dedicated to K.S. Malevych (1878–1935).

53. Kazimir Malewitсh. Zum 100. Geburtstag, s. 11–19 (note by Symon Boyko).

54. Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 35.

55. Kazimir Maleviсz (1878–1935). Russian Museum, Leningrad; Tretyakovskaya gallery, Moscow; Stedelijk Muzeum, Amsterdam. — Leningrad – Amsterdam, 1988–1989. — S. 102.

56. K. Málevitch. La lumière et la couleur. Textes de 1918 à 1926. Traduits du russe par. J.-S. Marcadé et S. Siger. Préface par J.-S.Marcadé. — Vol. 4. L’Âge d’Homme. — Lausanne, 1993. — P. 51–58.

57. The Russian Avant-Garde. On the history of Russian avant-garde. — P. 103–127.

Note that in 1969, Khardjiyev addressed “Twórczość” almanac with a proposal on publishing Malevych’s biography in Polish language. Jaroslaw Ivaskewicz said the publishers were really looking forward to publishing the materials about Malevych, although this never happened.

58. Words of Malevych’s father on freeing humans from work by means of using machines (…) became a popular thesis among the Proletcult figures; Malevych mentioned this in the paragraph 31 of his book cited above.

59. All citations are quoted after the Polish translation by J. Godwoda in the book: Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 16–31. Note that the word “Ukrainian” in the sentence “Ukrainian sky is dark, very dark…” was handwritten by Malevych in the edited version of the typed manuscript kept in the Archives van de Stichting International Centrum Khardzhiev-Chaga in Stedelijk Muzeum in Amsterdam (desposit box 16/108).

60. There is a lot of literature on Malevych’s ties with Ukraine. Basic materials can be found in: Marcadé V. Art d’Ukraine // L’Âge d’Homme. — Lausanne, 1970; Mudrak M.M. The New Generation and Artistic Modernism in the Ukraine. IMJ Research Press. Studies in the Fine Arts: The Avant-Garde. — Michigan: Ann Arbor, 1986; D. Horbachov. Ukrainian avant-garde of 1910–1930-s. — К.: Mystetstvo, 1996; Fedoruk O.K. Ukrainian avant-garde: Between the East and West (1910–1930s). Art, folklore and ethnography of Slavonic nations. — К.: Naukova dumka, 1993. — p. 5–43. Note numerous research papers published by D. Horbachov: Malevych’s Universe with its center in Kiev // Ukraine. — 1988. — №28. — p. 11–12; From К. Malevych’s letters to Kiev artists Lev Kramarenko and Iryna Zhdanko // Ukraine. — 1988. — №29. — p. 13–14; article “We shared our memories about Ukraine” (1990), cited above; Ukrainian avant-garde (1910–1930). Contemporary Art Museum. Zagreb 16.12.1990–24.02.1991, exhibition curators — D. Horbachov, V. Kolesnikov, T. Milovats, V. Stypanchych; Malevych’s Kiev Triangle (Pymonenko — Boychuk — Bogomazov) // Malevych. Classical avant-garde. Vitebsk: Collection of materials of the 3rd Scientific Conference. (Vitebsk, May 12–13, 1998.) / Edited by T.V. Kotovych — Vitebsk, 1998. — 33–44; see also the article: Naiden О., Horbachov D. Peasant Malevych // Khronika 2000. Nash Cray. — К., 1993. — №3–4. Finally, there are many interesting observations in the notes to the book: Kazymyr Malevych. Collected works in 5 Vol. — Vol. 2. Articles and theoretical papers published in Germany, Poland and Ukraine in 1924–1930 / Edited by A. Shatskykh. Preface, texts preparation and notes by G. Demosfenova. — М.: Gillea, 1998. Polish literature about Ukrainian avant-garde didn’t mention Malevych. See: Futuryzm na Ukrainie. Manifesty i teksty literackie. — Warszawa, Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 1995; Noga O. Early avant-garde in Ukrainian pictorial art // Contexts. — 1996. — №3–4. — p. 89–94; Kornijenko A. Ukraińcki modernizm. Próba periodyzacji procesu historyczno-literackiego. — Kraków: Uniwersitas, 1997.

61. О.Naiden, D.Horbachov. Peasant Malevych — p.221.

62. Letters edited by D. Horbachov were published together with the article on “peasant Malevych” (Peasant Malevych — p.232–240), and also in a separate article: From К. Malevych’s letters to Kiev artists Lev Kramarenko and Iryna Zhdanko // Ukraine. — 1988. — №29. — p. 13–14.

63. In my conversation with D. Horbachov on May 17, 2001, in Kiev he mentioned again his notes made during his interview with Victoria Zaytseva, when she spoke about Kazymyr’s pressure on his relatives in 1930, when he wanted them to underscore their Ukrainian origin.

64. Said information is vague and requires verification. Parkhomivka, where the sugar refinery was located is situated 150 km south of Bilopillya, closer to Kharkiv.

65. Pavlov А. Kazymyr Malevych’s house in Kiev (Pavlov А., Alkut Vladimirskaya Gorka. — К., 1994. — p. 68–71).

66. Kharjiyev N. Articles on avant-garde: Vol. 2 — М., 1997. — Vol. 1. — p. 130–148.

67. Marcadé V. Die Thematik des Bäuerlichen im Werk von Kasimir Severinowitch Malewitch // Kasimir Malewitch. Zum 100. Geburtstag. — p. 119.

68.Kazimir Malévitch. Écrits (1986). — P. 175.

69. Kazymyr Malevych: “God hasn’t been dethroned, artm church, factory”. Here and further citations are according to the text in the book: Kazymyr Malevych.Collected works in 5 Volumes — Vol. 1. Articles, manifestos, theoretical works and other papers. 1913–1929 / Editor, preface author, collector and notes author: A. Shatskykh. Chapter “Articles in “Anarchy” newspaper” (1918): publication, editing, texts preparation and notes by A. Sarabyanov. — М.: Gillea, 1995. — p. 249.

70. Kazymyr Malevych. Suprematic mirror. Cited from my translation: (Turowski A. Mędzy sztuką a Komuną. Teksty awangardy rosyjskiej 1910–1932. —Kraków: Uniwersitas, 1998. — S. 178–179).

71. Synthetic analysis of philosophical problems raised by Malevych and their various sources can be found in the interesting reflections by О.Shatskykh: Shatskykh A.. Kazymyr Malevych. Theoretical literary heritage // Kazymyr Malevych: Art, theory, — and also this author “Malevych after art”, included on Malevych’s collected works (Kazymyr Malevych. Collected works in 5 Volumes. — Vol. 3. Suprematism. World as objectlessness, or Eternal peace. With annexed letters of К.S. Malevych and M.O. Herschensohn (1918–1924) / Editing, publication, preface, texts preparation and notes by А.Shatskykh. — М.: Gillea, 2000. — p. 7–68).

72. Dzwonkowski R. Język a świadomość narodowa Polaków na Ukrainie (w odpowedzi Andrzejowi E. Mańkowskiemu) // Przegląd Wschodni. — Vol. 11. — Z. 1(5). — Warszawa, 1992/93.

73. El Lissitzky. Maler, architekt, typograf, fotograf. Errénnerungen Briefe schriften übergeben von Sophie Lissitzky-Küppers. — Drezden: VEB Verlag der Kunst, 1967. — S. 45.

74. Two letters written by Malevych in Polish language, were found in Pushkin Museum in Moscow. They were published by Symon Boyko in the original language in the book: Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN (s. 57–58), — and also in Boyko’s repeated publication: Polskie listy Kazimierza Malewiсza // Pokaz. — 1996. — №3/4 — S. 54–57. In Russian translation they were published in Olexandra Shatskykh’s publication: Two letters of K.S. Malevych to P.D. Ettinger // Malevych. Classical avant-garde / Edited by T.V. Kotovych — Issue 3. Vitebsk, 1999. — p. 41–46. Unfortunately, archive codes do not correspond to the existing ones. The only letter I was able to find, — the shortest one with no date — has the following inventory data: set 29, compilation ІІІ, unit 2552.

75. I was unable to confirm this information. I quote it as it was presented by A. Nakov (Kazimir Malévitch. Écrits. — 1975. — P. 137).

76. О.Shatskykh wrote about this in the artist’s biography contained in the volume titled: Kazymyr Malevych. Biography, theory. — p. 383, — and also in a later published monograph: Kazymyr Malevych. Slovo. — М.: 1996. — p. 8.

77. Ivaschenko G.Z. Location of sugar industry enterprises in Ukraine in the middle of the 19th century // Historical research, national history: Зb. — К., 1975. — №1. — p. 118–123; see also: Walewski W. Cukrownictwo na Ukrainie // Pamiętnik Kijowski. — Londyn, 1963. — Vol. 2. — S. 167–194.

78. Tomanek P. Język ojczysty jako czynnik kształtowania się świadomośći narodowej Ukraińców // Język a świadomość narodowa / Pod red. M.Bobrownickiej. — Kraków: Uniwersitas, 2000. — S. 103–122.

79. Noga O.: Early avant-garde in Ukrainian pictorial art. — p. 89. A. Korniyenko also notes this aspect of Ukrainian modern, see:  Kornijenko A. Ukraińcki modernizm. Próba periodyzacji procesu historyczno-literackiego. — Kraków: Uniwersitas, 1997.

80. According to Khardjiyev, the artist was going to publish a book titled “Izology” – study of artistic culture of the latest trends in art (impressionism, cezanneism, cubism, futurism, suprematism, surrealism)”; see: On the history of Russian avant-garde. — p. 100. The word “izology” was derived from the popular Russian abbreviation “izo” (from “pictorial art”), i.e. it could mean “plastic arts science”.

81. H. Sircusova said that Malevych considered her translation of the expression “world as objectlessness” identical to his original thought (Kazimierz Malewiсz. Świat jako bezprzedmiotowość / Przekład Heleny Syrkus // Rocznik Historii Sztuki. — 1976. — Vol. XI. — S. 139–144).

82. The painting is in Russian Museum in Petersburg. In 1920, it was included on museum collections from ISO Narcompros (Education Ministry). In most Malevych’s manuscripts, the word “suprematism” was written in Latin alphabet letters.

83. E. Kovtun mentioned this in the introduction to the published correspondence between Malevych and Matyushyn in the collection titled: Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 39. V. Kovtun underscores that Malevych stopped using the word “supranaturalism”, as soon as he found out about the way it was used in German language and literature in early 19th century. See: Les Lébuts du suprematisme // Malévitch. Artiste et théoreticien / Avec collaboration E. Petrova, J.M. Joosten, I.Vakar, p.Douglas, E.Kovtun et al. Traduit par A.Bagaev.  — Paris, 1990. — P. 105.

84. Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 39, letter of September 24, 1915 (s. 48).

85. Lytvynov V. Dictionarium Latino-Ucrainicum. Decem Millo verborum latinorum usitaissimorum Lingua Ucrainica conventurtur cum significationum synonimia uberrima adnibita. Ukraiński Propoitei. Kiioviae, MCMXCVIII, s. 628.

See: Michał Łesiów, Rola kulturotwórcza ukraińskiej cerkwi greckokatolickiej. — Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2001. — S. 54.

86. The word “bezpredmetniy” (objectless orpointless, aimless – depending on a context) is used with a different notion in colloquial expressions like “pointless dispute”, “pointless thoughts”, see Mały słownik języka polskiego / Za red. Skorupki, H. Auderskiej, Z. Łempickiej. — Warszawa, 1968. — S. 40.

87. Kazimir Malévitch. Écrits. — 1986. — P. 182–183.

88. Cited from Noga O. Early avant-garde in Ukrainian pictorial art. — p. 93).

89. Rozanova O. Modern art basics and causes on misunderstanding. Cited according to the Polish translation by J. Kaliszan, from the book:Turowski A. Mędzy sztuką a Komuną. — S. 97.

90. Malevych К. From cubism and futurism to suprematism. New realism in art. Cited from Polish translation in the above-mentioned collection (p.171).

91. Shatskykh A.. Theoretical and literary heritage of Kazymyr Malevych // Kazymyr Malevych. Biography, theory. — p. 180.

92. Paintings kept in Stedelijk Muzeum in Amsterdam: Desk and room (1913, oil, 79.5×79.5, writing in Polish, overleaf : “Malewiсz”); Englishman in Moscow (1913—1914, oil, 88×57, caption in Polish “Młody Anglik”, plus a writing in Cyrillic); Woman at a post with ads (1914, oil, 71×64, caption in Polish: “K. Malewiсz”, plus a writing in Cyrillic); Suprematism football game: pictorial realism. Football players. Color masses in the 4th dimension (1915, oil, 70×44, caption in Polish: “Realizm malarski futbolisty. Masy kolorowe w 4-tym wymiarze”); Supremus №50 (1915, oil, 97×66, caption in Polish: «K.Malewiсz / Supremus / №50 / Moskwa»). Painting “Woman with buckets” is kept in the Museum of Modern Art, New York (1912, oil, 80.3×80.3, author’s signature and painting name in Polish: “Kobieta z wiadrami”). Painting from Guggenheim Museum in New York — “Village morning after a snowstorm (winter landscape)” (1912, oil, 80×79.5, overleaf: writing partly in Cyrillic and partly in Latin, with mistakes: «6(–) Peysaż zimny»).

93. Out of the paintings in Russian Museum in Petersburg, these would be the following paintings: Harvester (1928–1929, oil, 72.4×72); Peasant in the field (1928–1929, oil, 71.3×44.2); Woman’s portrait (1928–1929, oil, 58×49); Two peasants (roughly 1930, oil, 51.5×40.5); Bathers (roughly 1932, oil, 59×48); Bust dressed in yellow shirt (roughly 1932, oil, 99×79); Self-portrait, Artist (1933, oil, 73×66).

94. A. Parnic, Khlyebnikov and Malevych — Artists-inventors. On the relationships history // Tvorchestvo. — 1991. — №7. — p.1–5; Crone R. Malevych and Khlyebnikov: Suprematism Reinterpreted // Art-forum. — 1978. — №17. — P. 33–47; Padrta J. Malévitch et Khlebnikov // Malévitch 1878–1978. Actes du Colloque International tenu au Centre Pompidou, Musèe National D’Art moderne, les 4 et 5 mai 1978, publièes sous la direction de J.-S. Marcadé. L’Âge d’Homme. — Lausanne, 1979.— P. 31–46; La Victoire sur le Soleil. Kroutchonykh,Khlebnikov, Matiouchine, Malévitch. Présent, annotés et traduit par. J.-S. Marcadé. Édition L’Âge d’Homme. — Lausanne, 1976, and also the above-mentioned book by О.Shatskykh “Kazymyr Malevych. Poetry”, published in 2000.

96. M. Matyushyn, A. Kruchyonykh, К. Malevych. First Russian congress of poets-futurists // Kazymyr Malevych.Collected works in 5 Volumes — Vol. 1. — p. 23. French translation of Vol. II of the anthology J.-C. Marcadé is slightly different from Russian original.

97. Cited from the translation: Joźef Waczków: Kazimierz Malewiсz. O poezji // Literatura na Świecie. — 1978. — №5. — S. 146.

98. Kazimierz Malewiсz. Zeszyt teoretyczny Galerei GN. — S. 52.

99. Kazymyr Malevych. Suprematism, 34 drawings // Żadowa Ł.A. Poszukiwania i eksperymenty. — p. 289 (hereinafter cited from the full translation text published in Polish).

100. Kazymyr Malevych, Suprematism, interpretation J. Litvinova // Mędzy sztuką a Komuną. — S. 228.

101. Kazymyr Malevych. Unovir. Program article, commenting / Translation by: W.Askanas // Mędzy sztuką a Komuną. — S. 176.

102. Malevych’s letter to Matyushyn of June 23, 1916 // K.S. Malevych. Letters to Matyushyn / Publication by E.F. Kovtun. Year book of manuscripts section of Pushkin House. — М.: AS USSR, 1974. — p. 195.

103. Kazymyr Malevych. Suprematism, 34 drawings. — p. 288.

104. We cited memoirs of S. Eisenstein according to the above-mentioned book by L. Zhadova “Search and Experiments” (p. 79).

105. Scholem G. Mistycyzm żydowski i jego glówne kierunki / Przełożył J.Kania. — Warszawa: Czytelnik, 1997. — S. 395–425.

106. Kazymyr Malevych. Suprematic mirror // Mędzy sztuką a Komuną.— S. 178.

107. K.Malevitsch. Die gegenstadslose Welt. Begründung und Erklärung des russischen Suprematismus. — München, 1927. Cited from Polish language translation in the book: Artyśce o sztuke. Od Van Goga do Picassa / Wybrały i opracowały E.Grabska i H.Morawska. — Warszawa: PWN, 1961. — S. 390.

108. Artyśce o sztuke. — S. 390.

109. К. Malevych. Suprematism. World as objectlessness, or Eternal peace // Kazymyr Malevych. Collected works in 5 Volumes. — Vol. 3. — p. 273–274.

110. K. Severinovič Malevič. Svet s Cvet. 1/42 Dnevnik B., 1923–1926 // Cahiers du Monde russe et soviètque . — Vol. XXIV(3). — 1983. — P. 286.

111. Kazymyr Malevych. Unovir. Program article, commenting / Translation by: W.Askanas // Mędzy sztuką a Komuną. — S. 174.

112. Proclamation of the International Bureau (typed) in the collection of Archives van de Stichting Internationaal Centrum Khardzhiev-Chaga in Stedelijk Muzeum, Amsterdam (box 121).

113. Letter kept in Archives van de Stichting Internationaal Centrum Khardzhiev-Chaga in Stedelijk Muzeum, Amsterdam (box 80/206).

114. This letter without a date, written in one of the late months of 1921, is in the above-mentioned Archives van de Stichting Internationaal Centrum Khardzhiev-Chaga in Stedelijk Muzeum in Amsterdam (box 204).

115. End of Russia’s blockade / Translation by: J.Kaliszan // Mędzy sztuką a Komuną. — S. 229.

116. К. Malevych. Suprematism. World as objectlessness, or Eternal peace // Kazymyr Malevych. Collected works in 5 Volumes. — Vol. 3. — p. 274–275.

117. Cited from: Shatskykh A.. К. Malevych in Vitebsk // Iskusstvo. — 1988. №11. — p. 39.

Turowski A. Malewicz w Warszawie. Krakow. 2002.

  




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home