Вхід для користувачів
 




14 серпня 2011

Жак ЛІПШИЦЬ. Спомини про Амедео МОДІЛЬЯНІ

 

Модільяні... Про нього написано численні монографії й створено фільми, про вплив його живопису на творчість багатьох художників XX століття захищають дисертації мистецтвознавці. Спогади про Модільяні залишило багато діячів світової культури: Дж. Де Кіріко й Осип Цадкін, Марк Шагал і Жан Кокто, Хаїм Сутін, а також знайомі з художником Ілля Еренбург, Ладо Гудіашвілі й Анна Ахматова, котра написала сумну й правдиву історію про свою дружбу з митцем. І нарешті, спогади Жака Ліпшиця, одного з найближчих друзів і колег Амедео Модільяні. Ж. Ліпшиць народився в м. Друскінінкаї (Литва) 1891 року. До Парижа приїхав 1908 року, де закінчив Школу образотворчих мистецтв. На короткий час повернувся до Росії, а 1912 р. остаточно виїхав до Парижа. 1913 року Ліпшиць знайомиться з Пікассо, Жаном Кокто, Хуаном Грісом, Максом Жакобом, Модільяні та багатьма іншими представниками Монпарнасу. В його творчості помітний вплив кубізму. Пізніше він стає одним з найвідоміших скульпторів, під час другої світової війни переїздить до США, де й помирає 1973 року, залишивши багато чудових творів, які зберігаються нині в найбільших музеях світу. У своїх спогадах про Модільяні Ліпшиць опускає подробиці життя митця до особистого знайомства з ним, тому коротко можна повідомити, що Модільяні отримав чудову художню освіту — закінчив школи мистецтв у Римі, Флоренції, Венеції та Парижі. У 1908-у, 1910-у, 1912 роках виставлявся в Осінньому салоні. Спершу Модільяні серйозно захопився скульптурою, одначе пізніше покинув її й більше ніколи не повертався до цього жанру, створюючи живописні портрети, пейзажі та графічні аркуші. Спогади Ж. Ліпшиця написані 1951 року (перше видання — 1952, Нью-Йорк). 

Розмірковуючи про Модільяні, я чомусь пов'язую його завжди з поезією. Може, тому, що познайомив мене з ним поет Макс Жакоб? Чи тому, що коли Макс нас знайомив (це сталося 1913 року в Парижі, в Люксембурзькому саду), Модільяні раптом став уголос читати «Божественну комедію»? Пригадую, мене заворожив його співучий голос, хоч я не розумів жодного слова італійською, і чарівний вигляд: він видавався аристократом навіть у потертих вельветових штанях. Та й пізніше, коли ми були вже знайомі тривалий час, Модільяні дивував своєю закоханістю в поезію, часом у найнесприятливіші для цього моменти. Пригадую, якось (було це, здається, 1917 року) пізно вночі, десь годині о третій, ми з дружиною прокинулись від шаленого гуркоту в двері. Відчиняю. Переді мною Модільяні, п'яний як чіп. Нетвердим голосом починає пояснювати, що бачив у мене на полиці томик віршів Франсуа Війона, який йому вкрай потрібний. Я запалив гасницю й заходився шукати книжку, сподіваючись, що, одержавши її, він забереться. Та де там! Він влаштувався у кріслі й почав уголос декламувати Війона. Мешкав я тоді на вулиці Монпарнас, будинок 54. Сусідні квартири наймали самі робітники. Отже, невдовзі до мене почали стукати в підлогу, в стелю, в стіни й гукати: «Припиніть цей галас!» Виразно бачу цю сцену: маленька кімнатчина, в нічній темряві таємничий, тремтливий вогник гасниці, п'яний Модільяні, що сидить у кріслі, наче привид, і декламує Війона, причому все голосніше й голосніше в міру того, як посилюється шумовий акомпанемент навколо нашої келійки. Тривало це кілька годин, доки Модільяні сам не видихався. Ми часто обговорювали поетів: Бодлера, Малларме, Рембо, і, як правило, він читав напам'ять їхні вірші. Його закоханість у поезію передалася й мені, та передусім викликала захоплення його незрівнянна пам'ять. Згадуючи тепер нашу першу зустріч з Модільяні, я не можу відокремити той ясний день у Люксембурзькому саду — паризьке сонце, буйну зелень навкруги — від трагічної долі Макса Жакоба, чудового поета й чудового друга. Коли я почув про поневіряння Макса в концтаборі Дрансі, на початку німецької окупації Франції, й прочитав про те, як він разом з іншими мучениками лежав на брудній підлозі, повільно й страдницьки конаючи, на пам'ять відразу спливла та зустріч в Люксембурзькому саду. «Божественна комедія», що її декламував тоді Модільяні, й пекло, крізь яке пройшов Макс Жакоб, зливаються в один патетичний образ, гідний пам'яті Модільяні. Він також знав ціну стражданням. Хворів на туберкульоз, від якого й помер, голодував і бідував. Разом з тим був багатою натурою — притягальною, сповненою таланту, чутливості, інтелекту і сміливості. А ще відрізнявся щедрістю, може, аж до безпутності — розтринькував свій дар на гульбища та фальшиві аристократичні свята. До нашого знайомства я часто зустрічав Модільяні в кав'ярні і на вулицях кварталу Монпарнас. Мій приятель Цезар Софіянопуло, художник та поет з Трієста, який був одним з моїх товаришів по навчанню в Академії Жюльєна в 1911 році й чий портрет я тоді написав, нагадав мені в листі, одержаному напередодні другої світової війни, що Модільяні учився там разом з нами. Я цього геть не пам'ятаю. Після того, як Макс Жакоб познайомив нас, Модільяні запросив мене до себе в майстерню в Сіте-Фальжі. В ті часи він займався скульптурою, й мене, зрозуміло, надзвичайно цікавило, що він робить.

 

А.Модільяні. Портрет Ж.Ебютерн

Коли я прийшов до майстерні — це було навесні чи влітку,— то застав Модільяні надворі за роботою. Кілька голів, виконаних з каменю, здається, близько п'яти,— стояли на цементній підлозі навпроти входу до майстерні. Модільяні компонував з них групу. Наче сьогодні бачу, як він схиляється над ними, пояснюючи, що вони задумані ансамблем. Здається, того року голови були виставлені в Осінньому салоні, розміщені східчато, як органні труби, щоб викликати особливий і бажаний митцем музичний ефект. Модільяні, як і багато хто в ті часи, був переконаний, що сучасна скульптура хвора, а винуватець — Роден та його вплив. Надто багато роботи з глиною, «надто багато бруду». Єдиний шлях врятувати скульптуру — знову звернутися до різьблення по каменю. У нас спалахувало чимало суперечок, оскільки я не поділяв думки, що скульптура хвора і не вірив, що різьблення по каменю здатне щось вирішити.

 

А.Модільяні. Ню

Одначе Модільяні важко було переконати, він твердо обстоював свою думку. До того ж надивився творів Бранкузі, який жив по сусідству, і відчув його вплив. Коли ми торкалися різновидів каменю (твердий камінь, м'який), Модільяні зауважував, що справа не у фактурі: важливо надати різьбленому каменю відчуття твердості, а це вже залежить від скульптора; твори деяких митців, на якому б камені вони не працювали, видаються м'якими, інші ж беруть найм’якший камінь і надають скульптурі відчуття твердості. Його скульптури втілювали цю ідею в життя. Такі думки характеризували Модільяні.

 

 

 

А.Модільяні. Портрет Анни Ахматової

Його мистецтво — мистецтво особистих почуттів. Творив він з якимось шаленством, робив малюнок за малюнком, не зупиняючись, щоб щось виправити чи обмислити. Працював він, здавалося, керуючись виключно інстинктом, однак це виходило в нього тонко й чутливо, завдяки, мабуть, італійському походженню і захопленню майстрами раннього Ренесансу. Він завжди відчував інтерес до людей і писав їх, сказати б, самозабутньо, спонукуваний гостротою почуттів і бачення. Ось чому Модільяні, хоч і захоплювався, як і всі ми, негритянським мистецтвом та іншими примітивістськими течіями, не підпав під його вплив, так само, як і під вплив кубізму. Він використовував лише стилістичні засоби, однак не проймався духом. Він захоплювався дивними й новими формами, але не дозволяв абстракції втручатися в почуття і затуляти власне об'єкти. Ось чому його портрети глибоко характеристичні, а його оголені — відверто сексуальні. До речі, хочу згадати двох художників, чия творчість вплинула на стиль Модільяні і яких рідко згадують у цьому контексті: Тулуз-Лотрека і Больдіні, котрі зажили свого часу слави найкращих європейських соціальних портретистів. Твердий у своїх переконаннях, Модільяні відрізнявся не меншою гідністю й мужністю, які межували часом з безрозсудством. Хочу навести відомий випадок, що засвідчує цю його рису вдачі. Модільяні не був фізично міцним, але якось у кав'ярні сам-один став проти зграї роялістів, відомих своєю брутальністю. Він хотів битися з ними, бо почув їхні антисемітські вигуки. Модільяні усвідомлював свою причетність до іудаїзму і не міг стерпіти брудної лайки на адресу цілого народу. Тут були не політичні чи якісь інші мотиви, але частка його особистості. Це і зрозуміло: походив він із стародавньої італо-єврейської родини. Його мати була спадкоємицею великого філософа Спінози. Я часто чув від нього про матір, яку він дуже любив та шанував. Його оцінки пластичного мистецтва були дуже точні. Так, саме він допоміг Хаїму Сутіну, художнику, якого в ті часи мало хто з нас знав. І саме він переконав Леопольда Зборовського, його власного торговельного агента, зацікавитись живописом Сутіна. Перед самою смертю вже дуже хворий Модільяні сказав Зборовському: «Не переживай, в особі Сутіна я залишаю тобі генія». Щоб краще зрозуміти ці слова, треба знати трохи більше про зв'язки Модільяні зі своїм агентом. Леопольд Зборовський, польський поет, злидар, палко закоханий у мистецтво, докладав тяжких зусиль, ш,об вижити на голодному Монпарнасі перед початком першої світової війни. Він купував і продавав книжки, а на зароблений дріб'язок придбав картини — спершу свого приятеля і сусіда Кіслінга, а тоді, за порадою Кіслінга, вийшов на Модільяні. Кіслінг завжди дуже добре ставився до Модільяні. Я часто бачив, як Модільяні працював у студії Кіслінга, малював його натурниць, користався його фарбами. До студії приходило багато людей — Кіслінг мав добре і щире серце. Мало-помалу Зборовський зажив успіху зі своїми художниками; він став відомим торговельним агентом Модільяні, чиї роботи пізніше принесли йому гарні прибутки. Ось чому Модільяні, передчуваючи свій близький кінець, сказав Зборовському, ш,об той не переживав, оскільки він залишає йому Хаїма Сутіна, геніального живописця.

 

А.Модільяні. Портрет Леопольда Зборовського

Стосунки між Модільяні та Зборовським — промовистий зразок майже родинних відносин, які існували в ті часи в Парижі між багатьма художниками та їхніми агентами. Далеко не всі торговці картинами були експлуататорами чи управителями рабів. До того ж існували колекціонери, ладні, не задумуючись, викласти будь-які гроші за картину чи скульптуру. Серед них були справжні шанувальники мистецтва: чарівливий М. дю Тійє, чий портрет чудово написав Модільяні, або Альфонс Канн, який завжди з хвилюванням приходив до моєї студії. Він так розпалювався, якщо виявляв нові скульптури, яких раніше не бачив, що не полишав моєї студії, поки не забирав ті твори до свого чарівного будинку. І таких, як ті двоє, було дуже багато — людей, палко закоханих у мистецтво. 1916 року, коли я уклав угоду з торговцем картинами Леонсом Розенбергом, у мене з'явилося трохи грошей. Щойно я також одружився, і ми з дружиною вирішили попросити Модільяні написати наш подвійний портрет. «Я беру за сеанс 10 франків і трохи питва, ти ж бо знаєш»,— відказав він, коли я до нього звернувся. Наступного дня він прийшов і зробив багато ескізів, один за одним, з небаченою швидкістю й точністю. Нарешті було обрано позу — її підказало наше весільне фото. Другого дня Модільяні завітав о першій годині, приніс із собою старе полотно з фарбами й пензлями. Сеанс розпочався... Виразно бачу, як він сидить перед своїм підрамником, установленим на стільці, й спокійно працює, відриваючись, лише п],об ковтнути вина з пляшки, ш;о стояла на підлозі. Час від часу він підводився, критично оглядав свою роботу й дивився на модель. Наприкінці дня він оголосив: «Ну, от, здається, все». Ми подивилися на подвійний портрет, що справді був закінчений. Тут я  відчув докори сумління: придбати цей твір за 10 франків? Адже мені й на думку не спадало, що він за сеанс напише два портрети на полотні. Я спитав, чи не може він ще трохи допрацювати, й почав вигадувати привід для додаткових сеансів. «Ти ж бо знаєш,— зазначив я,— ми, скульптори, любимо ґрунтовність». — «Гаразд,— відповів він,— якщо хочеш, аби я все зіпсував, можна ще попрацювати». Наскільки я пам'ятаю, він працював ще протягом двох тижнів,— мабуть, довше, ніж над будь-яким своїм твором. Цей портрет тривалий час висів у мене на стіні. Але якось я забажав, щоб мій маршан повернув мені мої скульптури, ЯКІ мені вже не подобались. Він зажадав більше грошей, ніж я міг дати, тож в обмін довелося запропонувати йому портрет пензля Модільяні (самого художника на той час не було серед живих). Торговець погодився, і я, отримавши свої кам'яні скульптури, відразу їх знищив. Ось таким чином портрет Модільяні опинився в колекції Інституту мистецтв у Чікаго. у 1922 році відомий американський колекціонер доктор Альберт Берне відкрив Модільяні та Сутіна. (Коли я це пишу, надійшла звістка про трагічну загибель цієї чудової людини в автомобільній катастрофі.) На квартирі Зборовського, на рю Жозефа Барата З, доктор Берне придбав чимало їхніх картин. Добре пам'ятаю той день, що викликав розголос на Монпарнасі й назавжди увійшов до літопису історії мистецтва. Відтоді два приятелі — Модільяні й Сутін — здобули світове визнання.

 

А.Модільяні. Портрет Жана Кокто

Протягом останніх років свого життя Модільяні виявляв усе більшу відданість Сутіну, який мав малесеньку студію, але завжди був радий поділитися з другом усім. Стан здоров'я Модільяні був геть кепський, він постійно кахикав і дратувався від цього, все більше зазирав у чарку. Зборовський зібрав трохи грошей, щоб відправити його взимку 1918 р. на лікування до Ніцци. Але це не допомогло. Жив він на той час з Жанною Жан Кокто. Олія. 1917. Ебютерн та їхньою донькою в маленькій квартирі. Потроху картини Модільяні розпродавалися, і ми всі мали надію, що щастя і добробут ще прийдуть до нього. Аж раптом у січні 1920 року Кіслінг приніс страшну звістку про його смерть. Його поклали до лікарні, де він і помер наступного дня. Розповідали, що по дорозі до лікарні він усе повторював: «Італія! Люба Італія!», а в останні хвилини спрагло боровся за життя, в маренні бормочучи вірші. Незабаром надійшла трагічна звістка про самогубство Жанни Ебютерн. Вона була на дев'ятому місяці вагітності, носила другу дитину Модільяні, й коли приїхала до лікарняного моргу, кинулася на тіло Модільяні, укриваючи його обличчя поцілунками. Вона борсалася в руках лікарів, які розуміли, як небезпечно для вагітної торкатися відкритих виразок на обличчі мерця. Вона була дивною жінкою, стрункою, з довгим овальним обличчям, що видавалося неприродно білим, з довгим білявим волоссям, заплетеним у косу. Мене завжди приголомшував її готичний вигляд. Жанна Ебютерн повернулася до батьківського дому, який було втратила, коли жила з Модільяні, й викинулася з вікна мансарди. її родичі заборонили ховати її поруч з Модільяні, але пізніше, наскільки я знаю, їх поклали разом. Побачивши вродливу зовнішність Модільяні, неважко зрозуміти, що жінки втрачали від нього голову: Жанна Ебютерн, Беатріс Хастінгс та інші, чиї імена нам навіть невідомі, серед них — дівчина-студентка, яка померла від туберкульозу, невдовзі після смерті Модільяні. Ніколи не забуду похорону Модільяні. Безліч друзів, безліч квітів, на тротуарі повно людей, які похнюпили голови в жалобі й пошані. Кожен гостро відчув, що Монпарнас втратив щось дорогоцінне, дуже істотне.

 

А.Модільяні. Портрет Жака Ліпшиця з дружиною

Кіслінг і Моріканд, друг покійного, спробували зробити посмертну маску Модільяні. Але зробили невдало і закликали мене виправити — гіпс розсипався з налиплими на нього волоссям і шкірою. Холоднокровно я зібрав уламки докупи, а що багатьох бракувало, мусив їх реставрувати. Усього я виготовив 12 гіпсових масок, які роздав родичам і друзям небіжчика. Коли Модільяні помер, він був досить відомий. У Парижі вистачало диваків і збурювачів спокою. Серед них багато талановитих, а то й геніальних, але Модільяні завжди вирізнявся. У нашому колі він мав репутацію визнаного живописця, одначе, як я зазначав, світової слави він зажив лише 1922 року. До того часу Зборовський докладав чимало зусиль, щоб донести до глядачів твори свого друга. Пригадую дві виставки, влаштовані Зборовським 1915-го або 1916 року. Одна з них відбувалася в маленькій крамниці біля Тюїльрі. Там було кілька портретів Зборовського, виконаних Модільяні густими мазками, від чого він пізніше відмовився. Однак найбільш честолюбною спробою Зборовського за життя Модільяні була виставка 1917 року в галереї Берт Віайл на рю Лафітт. Для приваблення глядачів він виставив у вітрині чотирьох Модільянових оголених. На нещастя, першою їх побачила поліція і примусила Зборовського прибрати їх з вітрини. Він прийшов до мене в розпачі. На цю виставку він покладав усі сподівання, а тепер боявся, що нічим не заманить людей з вулиці до галереї. Він запропонував мені чотири оголені за 500 франків, але навіщо мені були чотири голі на стіні? Через кілька років Модільянову оголену — можливо, одну з тих чотирьох, придбав за майже мільйон франків якийсь французький колекціонер. Після смерті Модільяні за його картинами полювали, їх колекціонували, і їхня вартість все зростає. Порівнюючи життя Модільяні з життям Тіціана чи Мікеланджело, можна сказати, що воно було коротке, але яскраве, як спалах. Чи писав би він краще, якби жив по-іншому, менш розгульно, а більш організовано? Не знаю. Він усвідомлював свій дар, але життєвий шлях його не був випадковим. Це був його вибір. Якось під час обіду я помітив його хворобливий вигляд. А їв він дивно — солив і перчив кожну страву, навіть не скуштувавши. Та коли я почав переконувати його, щоб він стежив за здоров'ям, жив упорядкованіше, він раптом розлютився, як ніколи. Закінчуючи, можу сказати, що хоч він і помер молодим, але здійснив те, що бажав. Він часто повторював, що прагне прожити коротке, але напружене життя. 1951

З англійської переклав Артур РУДЗИЦЬКИЙ

Журнал «Всесвіт», № 9,  1990 




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home