Вхід для користувачів
 




5 липня 2011

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина П'ЯТА

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ПЯТА

 

 

Марія  Синякова. Єва. 1920
Папір, акварель

 

 

Якось мої друзі Ошерови з Москви (він – перекладач з латини, вона музикознавець) розповіли про національність Ілліча.  Письменниця Шагінян знайшла в архіві документ про ленінового дідуся, лікаря Бланка (той у Петербурзі лікував Шевченка). Бланк, волинський єврей, вирішив охреститися. Став лютеранином з юдеїв, а потім перейшов у православіє «з лютеран», як писалося в тодішніх анкетах. Бланків через це вважали німцями Поволжя, про що написано навіть в німецькій енциклопедії Брокгауза. З цими новинами я пішов до директора музею і радісно проголосив: «Ви чули? Ленін єврей!» Надворі стояв 1964 рік. Невдовзі я завинив (забув зачинити вхідні двері до музею). Мені почали пригадувати всі мої недоліки. І директор підкинув хмизу: «Ненадійна людина Горбачов. Він мені про Леніна таке сказав, що й язик у мене не повертається повторити». Слово «єврей» на ту пору було під забороною. Пригадую статтю в газеті про дружбу мєжду народів. Згадано було їх кілька десятків, з луораветланами і ливами (яких 200 осіб) включно. Євреїв там не було.

Дипломатничати доводилося не лише з держустановами, але й з окремими фізичними особами. Наприклад, з художницею Синяковою. Її у 1960-х знайшов на московському горищі всюдисущий Олександр Парніс. Вона була муза Хлєбникова (поема «Синие оковы»). Її акварелі 1910-х, мальовані в селі Красна Поляна під Харковом, це справжні шедеври неопримітивізму, не гірші за малюнки Гончарової. Тож ми з Сашком запропонували зробити  її виставку в Спілці письменників на Банковій. Письменник Загребельний охоче погодився і навіть дав власні 60 рублів, щоб засклити ці твори. Будинок письменників височив над музеєм, і я тим косогором носив картинки Марії Михайлівни. По дорозі побачив грандіозне офіційне шоу – відкриття виставки з величезними статуями сталеварів, доярок і свинарок. На трибуні стояли міністерські керівники, їх уважно слухав мій добрий знайомий-художник, екстравагантний Іван Черніков. На обідню перерву він виходив з установи, де був науковим працівником, не переодягаючись,  у чорному виробничому халаті. У Києво-Печерській лаврі, розташованій неподалік, де монастирів тоді не було, старенькі приймали його за монаха. «Я і сповідав» - розповідав нам художник. Так от, я приєднався до нього і пожалівся, що величезні гроші витрачають на безперспективне мистецтво, а Синякову доводиться показувати підпільно. «Не те лихо – сказав мудрий Черніков, - що у них гроші, а те, що у них тюрми». На мене раптом війнуло (зі мною таке часом трапляється) глобальною диявольською загрозою: спрут з мільйонножалими щупальцями роз`їдає й отруює світ. На виставку ми запросили з московського горища саму Синякову. Вона трохи забарилася – не було грошей на залізничний квиток. Вона продала одну свою акварель рідній сестрі, благополучній Оксані, дружині відомого поета Асєєва. Столом і нічлігом забезпечили її ми з Лілею, моєю дружиною. Складаючи біографію Синякової, ми автоматично написали її паспортний рік народження – 1899. Але одразу  з`явилися накладки. 1911 року вона відома художниця у Харкові. 1912 виходить заміж. Ми здогадалися, що коли Синякова отримала на початку 1930-х років, як і всі радянські громадяни, паспорт, то 1890 рік народження грішно було б не перетворити на 1899. Ми й написали ухильно: народилася у 1890-х. Синякова була задоволена експозицією. Та прочитавши свою біографію, суворо звернулася до нас: «Що це за 90-ті роки?»

Часом фальсифікацій не можна було здійснити без колективу. 1989 року хорватські мистецтвознавці Бранка Стіпанчич і Тіхомір Міловац на досить нужденній експозиції Українського музею побачили одного-двох Пальмових і Богомазових і відчули, що це, мабуть, не випадково. Тодішній директор сказав, що ніякого авангарду тут не було і, похнюплені, вони про це розповіли заступниці директора, моїй сестрі Ірині ( до речі, російські колеги завше дивувались зі слова «заступниця», очікуючи, певно, побачити за цією табличкою саму Богородицю). Іра звела їх зі мною. Я довго і нудно розповідав про десятки імен – від знаного Малевича до незнаного Петрицького, про те, хто де в світі знає цю тему. Хорвати запалилися і сказали: «Через рік зробимо виставку українського авангарду в Загребі.» Я не йняв віри. Але вони в себе вдома домоглися, що в міжурядову угоду між Україною і Хорватією було внесено пункт про цю виставку. На щастя, мій московський колега одесит Колесников упродовж двох років «бескорыстно бессмысленно»їздив по колекціях Рад. Союзу і фотографував українських модерністів. Та міністерство культури, як завше в таких випадках, саботувало. Хорвати ввічливо нагадували про себе. І терпець у чиновників урвався. Вони подзвонили Ірині Омелянівні і роздратовано проказали: «Хорвати нас дістали. Доберіть два-три десятки якихось картин і заткніть їм пельку.» Ми одразу стукнули до Загребу. Бранка і Тіхомір приїхали до Києва, і ми з ними обійшли всі потрібні колекції і музеї. Приватні колекціонери зустрічали нас радо. Та й працівники фондосховищ не приховували своїх скарбів. В Укрмузеї розкрили ми заяложену теку з дизайнерськими проектами Єрмилова. Хорвати остовпіли: «І це лежить без руху? Мертвим капіталом?» В запасниках театрального музею вони знов остовпіли перед заяложеною текою з Петрицьким. «Та це ж рівень Шлеммера!» (себто класика німецького конструктивізму) – казали вони одне одному. Каталожну частину виставки (назви, розміри і т.п.) було підготовлено і разом зі слайдами Колесникова вивезено за рубіж. Організаційні моменти вимагали підпису заступника міністра. Проект цього листа музей відніс до міністерства. Там сказали: «Чекайте.» А тимчасом лист мав бути відправлений терміново. До речі, через місяць міністерська референтка повідомила Ірині Омелянівні: «Лист ще ходить кабінетами.» Референтка не знала, що Ірина Омелянівна на мою істеричну вимогу потрібного дня сама поставила підпис заступника міністра. Виставку було врятовано.

Навіть в розстрільні 1930-і у виступах чесних художників відчувається приховане почуття гідності. Наприкінці 1933 року влада зібрала «Пленум Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УРСР». (Зауважу, що Спілку утворили лише 1938, чотири роки пішло на розстріли і приручення). Кожний мав картати себе або своїх товаришів за помилки, вказані партійним функціонером. Бойчук мав засуджувати бойчукізм, колишні футуристи – футуризм. Доповідач дав орієнтири, чого не можна робити в живописі і показав репродукції «буржуазного Пікассо» і місцевих художників-натуралістів, бо «повзучий натуралізм» не міг за своєю сутністю видавати бажане щасливе життя за вже існуюче. І от Петрицький, великий прихильник Пікассо і своєї вчительки Екстер, приятельки Пікассо, дозволяє собі ризиковане: «Коли товариш Хвиля показав Пікассо, то зал серйозно дивився на всі деформації художника, а коли говорилося про ту або іншу роботу натуралістів, в залі був підленький глузливий смішок. Тоді я звернувся до тов. Ганса (а то був функціонер невисокого розряду) з запитанням: чим він пояснює те,  що зал серйозно сприймає Пікассо і що тільки кілька старих або усім відомих своєю некультурністю художників засміялися, та й то дуже боязко, незграбно.» Але ж виявляється, продовжував Петрицький, Пікассо буржуазний, чого ми не знали. Партія розкрила нам очі, і нам тепер з Пікассо не по дорозі. Своє спасибі компартії висловив і бойчукіст Падалка: вона розкрила нам очі на те, як ми неправильно малювали 1919 року. Але ж, обережно додав Падалка, як ми могли 1919 року знати, які вимоги до нас висунуть 1933? На тому пленумі Бойчук змушений був викривати свого благодійника і великого мецената української культури митрополита Шептицького (адже саме завдяки Шептицькому Бойчук мав змогу вчитися закордоном і подорожувати Європою). Компартієць Затонський з поблажливою зверхністю похвалив Бойчука за те, що він «дав ляпаса» Шептицькому. Невдовзі Бойчук зрозумів, що самовикриття не убезпечує його від цькування. Художник Сергій Григор’єв мені розповідав: незадовго перед арештом Бойчука знову викликали на трибуну для самобичування. Він вийшов і не промовив жодного слова. Спантеличена президія оголосила перерву, по якій знов надали йому слово. Бойчук знову понуро мовчав, тим самим кажучи велике «ні» шкуродерній системі.

 Але дворушничали всі – і жертви, і кати. Той самий Затонський, ревно виконуючи рішення Політбюро, максимально сприяв руйнуванню Михайлівського Золотоверхого собору. Але були технічні труднощі. Так, реставратори не могли швидко перенести до Софії мозаїки і фрески 12 сторіччя. Затонський  нервувався і погрожував «старьевщикам» репресіями. А між тим, на особистому рівні Затонський був патріот і рішуче відмовився передавати московській Третьяковській галереї ті мозаїки і фрески.

«Язнаю, вы не дрогнете,сметая человека. Но, мученики догмата, вы тоже жертвы века». Принагідно згадаймо і революційного Тичину:

Ми хочем пити й їсти,

Але вже йдуть, співають комуністи:

Пождіть, пождіть, товариші,

Ще  будем їсти й пити

Аби ви нам допомогли

Капіталістів бити.

Хоча на голодний шлунок битися неможливо. А бадьоро співати може тільки наїджена людина.

Пригадую розповідь Сергія Григор’єва про Михайлівський собор. 1934 року Постишев викликав трьох художників: Петрицького, Федора Кричевського і молодого Григор’єва під стіни собору. Для реконструкції міста, сказав він, нам треба його висадити в повітря. Як на це дивиться громадськість? Знаючи, що вже є відповідна ухвала Політбюро, художники промовчали. Лише Петрицький проказав: «Шкода. Старовина.» Постишев жорстко відповів: «Для будівництва нового суспільства можуть знадобитися і не такі жертви». Художники пішли геть собі. Відійшли на кілька сот метрів. Кричевський, культурист і здоровань, заплакав. Петрицький почав люто лаятися. Молодий Григор’єв про всяк випадок мовчав.

1947 почався черговий репресивний напад у вождя всіх народів.  Всі галузі Радянського Союзу мали до цього підключитися. Академія мистецтв СРСР і її президент Олександр Герасимов вже й не знала, з чим розправлятися. Здається, було викорінено все – від постімпресіонізму до абстракціонізму. Залишалися недоторканими лише реалізм та імпресіонізм. Меч впав на імпресіонізм. Терміново було видано брошуру-вирок «Імпресіонізм на службі імперіалізму». На кожного художника було заведено досьє: Ренуар, який ночував в революційному Парижі, а вдень їздив малювати етюди на передмістя – в Версаль, який був в юрисдикції монархістів, підлягав осуду за «перебування на території, окупованій ворогом». На Сезанна, який нікуди не виїздив, знайшли інший компромат: він був католик, себто вірив в Бога, якого насправді не було. Київських художників зібрали на чергове анафемствування. Озлоблений Петрицький, як завжди, утнув непередбачуване. Він заявив: знов партія відкрила нам очі. Так давайте ж засудимо Олександра Герасимова, ініціатора цієї кампанії, який вчився в імпресіоніста Коровіна і, бувало, сам малював імпресіоністично.

Але Петрицький як член більшовицької партії мусив не раз говорити те, що «положено». Тетяна Нилівна Яблонська розповідала мені: «Я на Ваше, Дмитре Омеляновичу, прохання почала писати спогади про Петрицького. І припинила. Бо пригадується неоковирне. П’ятдесят другого року я побувала в Кракові і з молодим комсомольським запалом переконувала краківських абстракціоністів у перевагах соцреалізму. Повернувшись до Києва, я розповіла нашим художникам про загнивання західної культури. Петрицький підійшов до мене і сказав: Навіщо Ви говорите про те, чого не знаєте? Мені стало соромно. Наступного дня на партзборах мав виступати Петрицький і з трибуни, в якості секретаря парторганізації, він таврував «гнилий Захід» вчорашніми моїми словами.».

І все ж таки переважала в його поведінці футуристична бравада. Художниця Раїса Гаврилівна Марголіна згадувала таке. Виступає художник-демагог, каже, що він спершу комуніст, а потім художник. Петрицький з місця: «А коли настане це «потім»?

Зі слів директора Українського музею Олександра Тимофійовича Кнюха. 1950 його призначили головою Комітету з мистецтва замість художника-адміністратора Пащенка. Петрицький, з його любов`ю до «театру для себе», дражнив Пащенка при зустрічах петлюрівцем, бо той начебто свого часу був завербований до петлюрівського війська. Пащенко пожалівся до ЦК КП(б)У на образу. Обох було викликано до партійного секретаря. Той звернувся до Петрицького: «Олександр Софронович ображений тим, що Ви називаєте його петлюрівцем». Підкреслено ввічливо Петрицький відповів: «А хіба це не так?» Секретар спалахнув і почав матюкатися. Перепуджений Петрицький вибачився перед Пащенком і наступного дня всі поїхали на декаду українського мистецтва до Москви. В готелі номери Кнюха, Петрицького і Пащенка виявилися поруч. Вийшли всі одночасово, і Петрицький улесливо звернувся до Кнюха: «Який гарний новий голова у нас! Молодий, вродливий!» Впродовж цього часу до них наблизився Пащенко. «А попередній голова – петлюрівець!» 

Продовження:

Дмитро ГОРБАЧОВ: ЩО МОЇ ОЧІ ВЛАСНОРУЧНО БАЧИЛИ (СПОМИНИ). Частина ШОСТА. ››  




Коментарі

 


RSS 2.0 contacts home